Думка експерта
Корупція антикорупціонерів? Про підозри в роботі НАБУ і реальні результати діяльності
Корупція загрожує існуванню України, тож боротьба з нею є беззаперечним пріоритетом. Але чи може ця боротьба сприйматися як абсолютний пріоритет? Чи не стала вона інструментом маніпулювання суспільною думкою, залякування політиків з непровладних груп та зловживання владними повноваженнями? Спробуймо з’ясувати це на основі реальних показників роботи Національного антикорупційного бюро.
Умови підслідності
Кожного відвідувача сайту бюро зустрічає лозунг: «Очищуємо владу від корупції заради побудови та розвитку успішного суспільства та ефективної держави». Втім, це не зовсім відповідає Закону про НАБУ: його завданням, як відомо, є лише протидія корупційним та іншим кримінальним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами. Бюро займається попередженням, виявленням, припиненням, розслідуванням та розкриттям таких правопорушень, а також запобіганням вчиненню нових. Для цього до структури його управлінь входять підрозділи детективів, що здійснюють оперативно-розшукові та слідчі дії, інформаційно-аналітичні, оперативно-технічні та інші підрозділи.
Аби зрозуміти сферу діяльності НАБУ, варто переглянути у статтю 216 Кримінального процесуального кодексу, яка визначає підслідність – злочини, за якими слідчі конкретних органів розслідують ті або інші правопорушення. Її частина п’ята визначає 14 статей Кримінального кодексу, віднесених до підслідності саме детективів НАБУ. Серед них статті:
- 191 – привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем;
- 206-2 – протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації;
- 209 – легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом;
- 210 – нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням;
- 211 – видання нормативно-правових актів, що зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету всупереч закону;
- 354 – підкуп працівника підприємства, установи чи організації (лише стосовно працівників юридичних осіб публічного права);
- 364 – зловживання владою або службовим становищем;
- 366-2 – декларування недостовірної інформації;
- 366-3 – неподання суб’єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;
- 368 – прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою;
- 368-5 – незаконне збагачення;
- 369-2 – зловживання впливом тощо.
Деякі з цих правопорушень є лише кримінальними проступками, інші ж – злочинами, в тому числі особливо тяжкими. Але в будь-якому випадку розслідування належить до підслідності НАБУ, якщо наявна одна з трьох умов:
1. злочин вчинено високопосадовцем (наприклад, народним депутатом, членом Кабміну, іншим державним службовцем категорії «А», суддя, військовослужбовець вищого офіцерського складу);
2. розмір предмета правопорушення або завданої шкоди перевищує 500 (для окремих злочинів – 2000) прожиткових мінімумів (тобто від 1 млн 460 тис. грн станом на 2024 рік);
3. злочин вчинено щодо високопосадовця.
Як бачимо, антикорупційне бюро не займається ані «побудовою та розвитком», ані «дрібними» злочинами. Окреслені в законі завдання бюро пов’язані саме з боротьбою з корупцію серед вищих посадовців і це справді надважливо для колективного успіху України та ефективності її як держави, як би ці терміни не трактували в бюро. Але наскільки ефективно саме НАБУ справляється з окресленими завданнями?
Підозра як критерій
Для відповіді на це запитання достатньо поглянути на статистику зареєстрованих кримінальних правопорушень та результатів їхнього досудового розслідування, яку щомісячно оприлюднює Офіс Генерального прокурора. З неї ми можемо дізнатися, що, наприклад, за повний 2023 рік було обліковано 454 кримінальних правопорушення, досудове розслідування в яких здійснює саме НАБУ. З-поміж них – 11 кримінальних проступків, 58 нетяжких, 200 тяжких і 152 особливо тяжких злочинів. Здається, доволі значні цифри, беручи до уваги окреслені вище умови підслідності. Утім, вони фактично лише відображають кількість тих заяв, які були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань. І їх навряд можна вважати показовими.
Правильніше брати до уваги правопорушення, в яких особам було вручено повідомлення про підозру, тобто коли детективи мали б установити всі елементи складу злочину – об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону. Бо саме з цього моменту, відповідно до процесуального закону, починається притягнення особи до відповідальності. Таких у минулому році було обліковано 148 злочинів. До суду з обвинувальним актом за цей же період було направлено лише 27 кримінальних проваджень, а закрито майже утричі більше – 71 справу. А така відмінність між облікованими правопорушеннями, врученими підозрами та обвинувальними актами дає набагато більш реалістичну картину роботи детективів НАБУ.
Наведені цифри у першу чергу свідчать, що в поточній діяльності НАБУ з усіх реально розслідуваних кримінальних справ (із встановленими підозрюваними) до суду доходять приблизно 18%. При цьому 48% проваджень закривається через, наприклад, відсутність події кримінального правопорушення або відсутність в діянні складу злочину (див. ст. 284 КПК).
Тут варто взяти до уваги такий важливий аспект: факт наявності в кримінальному провадженні підозрюваного, з урахуванням вимог КПК, означає, що в матеріалах справи повинні бути достатні докази, що підтверджують учинення конкретною особою правопорушення. Крім цього, вагомість і достатність цих доказів оцінив і засвідчив (адже погодився зі стороною обвинувачення) суд. З цього погляду закриття Національним антикорупційним бюро України майже половини проваджень виглядає дуже підозріло, бо навіює думки якщо не про явний брак професійності у роботі детективів, то про діаметрально протилежні від задекларованих цілі діяльності державного органу. Як це часто буває, заявлені в законі чи на сайті цілі та реальна практика службовців НАБУ сильно відрізняються.
Нуль на виході
Але й це ще не все. Адже робота з очищення влади від корупції не завершується досудовим розслідуванням. Як нам добре відомо, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і не встановлено обвинувальним вироком суду. І ця норма ст. 62 Конституції, яка закріпила світовий стандарт презумпції невинуватості, одночасно визначила єдиний можливий критерій ефективності боротьби зі злочинністю – вироки, основані на аргументах обвинувачення.
Про їхню кількість ми поцікавилися в НАБУ в окремому запиті на публічну інформацію. І своєю відповіддю (лист від 25.06.2024 р. № 04/94/17997) державний орган фактично підтвердив сумний висновок (нагадує риболовлю на каналі Discovery): упіймали, показали, відпустили. Бо від початку діяльності в грудні 2015 року і до сьогодні «у кримінальних провадженнях, досудове розслідування в яких здійснювали детективами Національного антикорупційного бюро, відсутні вироки, які б набрали законної сили, відшкодування, повідомлення про підозру народним депутатам України, керівникам центральних органів виконавчої влади та суддям» (ми навмисно звузили запит до цієї категорії топ-посадовців, адже саме вони представляють верхівку трьох гілок влади в України – законодавчої, виконавчої та судової).
Читайте також: «Тяжкі наслідки» як складова умови віднесення кримінального провадження до підсудності Вищого антикорупційного суду
Водночас, за даними НАБУ, із січня 2016 по травень 2024 року в кримінальних провадженнях було повідомлено про підозру 63-м народним депутатам, 46-м керівникам центральних органів виконавчої влади, в тому числі міністрам та їх заступникам та 86-м суддям. Якщо взяти загальну кількість представників цих груп чиновників, мабуть, найбільший відсоток «клієнтів» буде серед народних обранців. Фактично, ідеться про особливу системну практику, коли депутатам і чиновникам виносять підозру, підтвердити яку в суді детективи НАБУ не в змозі.
У зв’язку з цим особливий інтерес представляє статистика оголошення підозр за роками.
Явний сплеск активності НАБУ в цьому питанні припав на 2019 рік (12 підозр). Це – рік обрання нового Президента в України та позачергових парламентських виборів. А от у наступному році, коли справ, начебто, мало побільшати через скасування перешкоди у вигляді депутатської недоторканності, підозр, навпаки, стало на чверть менше (9), а потім до законодавців взагалі втратили інтерес (2021 рік – одна підозра). Воєнні 2022–2023 роки знову сполошили парламент (17 і 14 підозр, відповідно). Поточний рік також обіцяє бути «врожайним», бо показником п’яти місяців є 5 підозр. Виглядає так, що чим гостріша політична боротьба в Києві, тим частіше депутатам виносять підозру і роблять їх залежними від влади.
Також виходить, що недоторканність свого часу аж ніяк не заважала розпочинати кримінальне переслідування проти депутатів. Ба більше, за наявності спеціальної процедури розгляду питання у Верховній Раді та трансляції засідань, суспільство мало змогу самостійно оцінювати переконливість позицій як сторони обвинувачення, так і сторони захисту. Збережені стенограми дають змогу зануритися в атмосферу будь-якої справи. Сьогодні ж обґрунтованість підозр ми можемо оцінювати лише з новин медіа, передрукованих із релізів правоохоронних органів.
Окреме занепокоєння викликають нещодавні ініціативи НАБУ щодо розширення повноважень, зокрема детективи хочуть отримати можливість починати розслідування проти народних депутатів та проводити у них обшуки на підставі лише дозволу прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, без погодження від Генерального прокурора. Фактично це призведе до безконтрольних переслідувань парламентарів.
Інша ж ініціатива, щодо граничних строків досудового розслідування, як на мою думку, не сприятиме дотримання розумних строків розслідування. При цьому деякі справи НАБУ розслідує вже майже 10 років.
Позитивні рейтинги
Тож тренди підозр топ-чиновникам явно пов’язані не зі змінами в законодавстві, а з певними політичними – позаправовими – процесами в країні. Нульова кількість вироків після десятків підозр, на жаль, може свідчити саме про політичний підтекст діяльності антикорупційних органів в Україні та, зокрема, намагання застосовувати НАБУ як інструмент тиску, зокрема на парламентську та судову гілки влади. Цю тезу додатково підтверджують дещо дивні урядові законодавчі ініціативи щодо підвищення ефективності укладення угод про визнання винуватості у випадку викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у вчиненні корупційного правопорушення.
А спроби тиску вже можуть містити ознаки зазіхання на принципи поділу влади і балансу влади, які в 2020 році докладно вивчав Конституційний Суд у зв’язку з повноваженнями Президента призначати директора НАБУ. Тоді вищий орган конституційної юрисдикції слушно відзначив, що будь-яке порушення принципу поділу влади, що призводить до її концентрації, порушує гарантії прав і свобод людини і громадянина. І цей дисбаланс, на наш погляд, стає більш загрозливим в умовах відсутності реального парламентського контролю за діяльністю бюро. Раніше ми вже звертали увагу на цю проблему, що характеризує збій у функціонуванні системи стримувань і противаг. Тепер за неї взялися в Міжнародному валютному фонді, де вважають, що вже найближчим часом має бути проведений зовнішній незалежний аудит, передбачений законом.
На цьому фоні цікавими є міжнародні рейтинги, які демонструють позитивну динаміку стану справ у нашій країні. Із зростанням позицій України в останні роки відчувається очевидний дисонанс у сприйнятті реалій. Адже існує певна відчуженість антикорупційних органів від українського суспільства, поєднана з безпорадністю в боротьбі з негативними явищами та абсурдністю результатів діяльності, а саме відсутність цих результатів та одночасне міжнародне визнання наявності якоїсь роботи й відображення позитивної динаміки в міжнародних рейтингах, зокрема щодо сприйняття корупції абстрактними експертами. Справді, поліпшення рейтингу України в численних розпіарених індексах в останні роки, суперечить стану справ у нашій країні.
І тут не потрібно дивуватися, адже ці рейтинги вивчають саме «сприйняття корупції» у міжнародній спільноті експертів. На це сприйняття впливають і симпатії до нас, до країни, на яку напав агресор, до народу, що прагне долучитися до цінностей Заходу.
Однак це не стосується практики використання своєї посади у владних органах для особистого збагачення чи в інтересах своєї неформальної групи (а саме це і є базовим визначенням корупції). Мало того, нові антикорупційні органи, здається, приєдналися до корупційних мереж, стали їхнім неодмінним елементом. Натомість справжні корупційні процеси – як в Україні, так і в інших країнах світу – продовжують вимірювати вчені. Однак результати таких досліджень не піарять ані в Україні, ані в країнах – наших партнерах. Це є наслідком подання на загал вибраної зручної статистичної інформації, без урахування об’єктивних показників, які демонструє статистика. Тож боротьба з корупцією все більше нагадує шоу про риболовлю, де процес є і він всіляко публічно висвітлюється, а результат не важливий. При цьому режисерами вказаного дійства виступають українські можновладці, а глядачами – міжнародні донори та довірливе українське суспільство.
Джерело: Юридичний вісник України