Думка експерта
«Бездушна» кваліфікація: Конкретний випадок чи тенденції штучного створення «злочинця-робота»
У зв’язку із сучасними змінами сутності та форм соціальних процесів, а також ускладненням їхнього правового забезпечення, формуються нові теоретичні підходи та практичні рішення, у тому числі на рівні вищих судових інстанцій, які певною мірою видаються нетрадиційними з огляду на усталені засади галузевого правового регулювання, у тому числі у сфері кримінального права. Свої міркування з цього приводу висловлює доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України, зав. лабораторії «Інновації у сфері кримінальної юстиції» НУ «Одеська юридична академія» Є. Л. Стрельцов.
Удосконалення законодавства
Диференціація суспільного життя в її загальному розумінні об’єктивно потребує адекватних змін у правовому регулюванні відповідних процесів, подальшого розвитку доктринальних положень, удосконалення законодавства та уточнення правозастосовної практики. Це надзвичайно складна діяльність, яка повинна мати комплексний і цілеспрямований характер, поєднуючи при цьому усталені та новітні положення правового регулювання й правової охорони.
Підставою для звернення до цієї загальної проблеми стало судове рішення, у висновках якого зазначено: «Для визнання особи винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтями 185, 186, 187 КК та іншими положеннями, що передбачають відповідальність за заволодіння чужим майном, корисливий мотив не є обов’язковим. Ключовим є доведення прямого умислу на протиправне й безповоротне заволодіння чужим майном з метою отримати можливість розпорядитися ним на власний розсуд. Мотиви, які спонукали особу до таких дій, на їх кваліфікацію не впливають, але можуть бути враховані при призначенні покарання і застосуванні інших норм кримінального закону» (див. докладніше: категорія справи 369/11891/22; дата набрання законної сили 01.06.2026; номер судового провадження 51-1868км25; номер кримінального провадження в ЄРДР — 12022111380000715).
Таке рішення потребує аналізу за низкою суттєвих аспектів, оскільки, по суті, воно «закладає» можливість не враховувати під час кваліфікації кримінально-протиправних посягань обов’язкові ознаки суб’єктивної сторони складу кримінального правопорушення. Це, своєю чергою, може мати певні наслідки для визначення правового значення суб’єктивної сторони як, без перебільшення, принципово важливого елемента складу кримінального правопорушення. У цілому це може вплинути на загальну оцінку складу кримінального правопорушення як єдиної підстави кримінальної відповідальності, встановлення обґрунтованих підстав такої відповідальності загалом і за окремі види кримінальних правопорушень, що, своєю чергою, здатне зумовити неточності у кваліфікації, породити «імітаційні» дискусії з цього приводу тощо. У зв’язку з цим у цій публікації основну увагу буде зосереджено на висвітленні положень, пов’язаних із розумінням, визначенням і значенням суб’єктивної сторони.
З огляду на це міркування, викладене в цій публікації, слід розглядати як спробу довести, що застосування заходів кримінально-правового характеру (у широкому розумінні) буде соціально корисним лише тоді, коли особу «каратимуть» за її свідомий вибір, а не за механічний результат діяння. При цьому жодні труднощі, пов’язані зі встановленням відповідних обставин, не можуть бути підставою для «спрощення» прийняття правового рішення, оскільки, відповідно до відомої аксіоми, складність установлення ознак хвороби не може бути підставою для зміни діагнозу. Матеріал цієї публікації буде викладено в такій послідовності за кількома основними складовими: спочатку буде розглянуто загальне розуміння суб’єктивної сторони та форми її визначення; далі — більш конкретні питання, пов’язані із суб’єктивною стороною та її ознаками у кримінальних правопорушеннях проти власності; насамкінець буде наведено коротку ремарку щодо можливого майбутнього розвитку кримінально-правової матерії.
Суб’єктивна сторона — необхідність та різні форми визначення
Склад кримінального правопорушення, як відомо, містить чотири обов’язкових елементи: об’єкта, об’єктивну сторону, суб’єкта та суб’єктивну сторону. Традиційним є визначення складу кримінального правопорушення як «юридичної моделі» кримінального правопорушення. Разом із тим таке формулювання видається вразливим із семантичного погляду, оскільки поняття «модель», «стандарт» або «еталон» підсвідомо асоціюються з позитивним зразком для наслідування, що повністю суперечить сутності протиправного діяння. Тому, на нашу думку, значно точніше сутність цього інституту передає його розуміння як «юридичного шаблону» (або «трафарету»). Будучи ціннісно нейтральним інструментом, такий шаблон/трафарет, образно кажучи, виконує «техніко-юридичну» функцію, виступаючи своєрідним «інструментом вимірювання» або «засобом типізації», що дає змогу фіксувати ознаки та межі забороненого діяння. Саме повне (максимально точне) встановлення збігу фактичних обставин учиненого суспільно небезпечного діяння зі складовими такого законодавчого шаблону/ трафарету є єдиною підставою кримінальної відповідальності.
Читайте також: Неправильна кваліфікація злочину як підстава для відшкодування моральної шкоди
Якщо аналізувати цей шаблон/трафарет в іншій послідовності розташування його елементів, то суб’єкт уособлює свідому дорослу людину; суб’єктивна сторона — у загальному розумінні відображає внутрішні мотиви та цілепокладання такої особи; об’єктивна сторона — зовнішні прояви задумів і людської волі; об’єкт — кінцевий результат посягання, тобто ті цінності, інтереси та блага, яким завдається шкода.
Розуміючи це, слід підкреслити, що, попри «рівність» усіх елементів складу кримінального правопорушення, суб’єктивна сторона виступає, без перебільшення, основним, а можливо, і «головним» його елементом (далі — докладніше), оскільки саме в ній законодавець закріплює той психофізичний стан, який повинен бути притаманний особі, що вчиняє кримінальне правопорушення. Установлення цього, своєю чергою, дає змогу максимально точно зіставити діяння особи, її «внутрішній світ», який існував у момент вчинення кримінального правопорушення та визначав спрямованість її поведінки, із положеннями законодавства. Це, у свою чергу, дає змогу (або повинно давати змогу), застосувавши до такої особи покарання чи інші заходи кримінально-правового характеру, реалізувати ті тактичні й стратегічні завдання, які держава ставить перед собою, застосовуючи кримінально-правову матерію.
Нагадаємо, що до обов’язкових ознак суб’єктивної сторони, з позицій Загальної частини кримінального права, належить вина у формі умислу або необережності. До факультативних ознак, лише з позицій Загальної частини кримінального права, належать мотив, мета, а в окремих випадках — емоційний стан особи, яка вчиняє кримінальне правопорушення.
Важливо виділити, що за рівнем свого змісту та визначення, суб’єктивна сторона має декілька форм (варіантів) виразу. Так, один з виразів суб’єктивної сторони полягає в тому, що вона виступає складовою частиною складу кримінального правопорушення, який (які — у множинні) закріплений у чинному Кримінальному кодексі (далі — КК) тобто, в такому випадку, вона є частиною нормативної формули/трафарету та юридичною абстракцією, що закріплено у законодавчому тексті. Але, суб’єктивна сторона, має ще один вираз, коли вона, умовно кажучи, «безпосередньо» відноситься до людини, до її вчинків, тобто у такому значенні вона відображає психічне (внутрішнє) ставлення людини до дій, які вона вчиняє, в цьому випадку кримінально-протиправних.
Тому, і це також необхідно особливо підкреслити з огляду на важливість порушеної проблематики, основним завданням під час правової оцінки (кваліфікації) діяння конкретної особи є встановлення та зіставлення цих двох обов’язкових положень. Перше пов’язане зі встановленням і фіксацією реальних психічних процесів, які, умовно кажучи, відбувалися «в голові» конкретної людини, у її психіці, в момент вчинення конкретного кримінально-протиправного діяння.
Йдеться про фактичну спрямованість намірів, зокрема мотив, який спонукав до відповідних дій, наявність мети, емоційного стану та інших психологічних характеристик. Друге полягає в тому, що ці характеристики конкретної людини необхідно максимально точно зіставити з ознаками суб’єктивної сторони конкретного кримінального правопорушення, визначеними у законодавчому правовому шаблоні/ трафареті — складі кримінального правопорушення. Усе це має бути встановлено та доведено в межах кримінального провадження, оскільки саме це є підґрунтям для прийняття подальших правових рішень, які породжують відповідні правові наслідки.
Потрібно також зазначити, що, крім двох вищевказаних, існує ще один прояв суб’єктивної сторони, який більшою мірою характеризує загальний психофізіологічний та соціально-психологічний стан людини, а не лише стан її психіки в момент учинення конкретного кримінального правопорушення. Водночас і він має важливе, а в окремих випадках і принципове значення у кримінально-правовій площині. До таких характеристик можна віднести осудність (обмежену осудність) особи; її вік та його співвідношення із встановленим віком кримінальної відповідальності; наявність психічних розладів; характер, ціннісні орієнтації, попередню поведінку, схильності конкретної особи тощо. Це також є важливою характеристикою, оскільки вона дає загальне уявлення про «носія» свідомості (того, хто вчинив кримінальне правопорушення) та дає змогу визначити, чи здатна особа взагалі підлягати кримінальній відповідальності, яке покарання (або інші заходи кримінально-правового характеру) буде для неї адекватним і пропорційним, а також чи є необхідність у застосуванні таких заходів узагалі (риторичне питання).
У будь-якому разі, стисло підсумовуючи викладене, зазначені положення можуть бути систематизовані таким чином: 1) суб’єктивна сторона складу кримінального правопорушення — це обов’язкова складова шаблону/трафарету законодавчого визначення/закріплення кримінального правопорушення; 2) суб’єктивна сторона кримінального правопорушення — це психіка особи в момент вчинення діянь тобто це психологічна характеристика особи при вчиненні конкретного правопорушення; 3) суб’єктивна сторона особи — це загальна характеристика психіки людини, встановлення її індивідуальних властивостей, що більш необхідно для якісного встановлення усіх її психофізіологічних характеристик при прийнятті остаточного правового рішення.
Виходячи з цього, основними завданнями під час кваліфікації діянь є: встановлення всіх ознак, характеристик і обставин вчинення людиною відповідного діяння; встановлення максимально «схожих» («співпадаючих») складів кримінальних правопорушень та максимально точне встановлення («співпадіння») ознак, які характеризують конкретний вчинок, в тому числі ознак суб’єктивної сторони, з тією сукупністю елементів (їх ознак) складу кримінального правопорушення, які визначено у чинному КК у вигляді складу кримінального правопорушення. Саме наявність в діяннях особи складу кримінального правопорушення, тобто співпадіння сукупності ознак, які характеризують її вчинок, з законодавчим шаблоном/трафаретом, визнаним у законі, і є єдиною підставою кримінальної відповідальності (ст. 2 КК).
Врахування наведених обставин дає підстави стверджувати, що саме такий підхід надає визначальне значення суб’єктивної сторони під час оцінки кримінально-протиправної поведінки людини. Це зумовлено тим, що людська діяльність-поведінка-вчинки не є механічною сукупністю фізичних рухів, а становлять акт свідомого волевиявлення. Свідомість людини, її внутрішні спонукання (мотиви) та прагнення (мета) виступають фундаментальними «ініціюючими супроводжуючими», які визначають спрямованість усієї поведінки. Саме інтелектуальні та вольові процеси, що відбуваються у психіці суб’єкта, наповнюють зовнішні фізичні дії конкретним соціальним змістом і визначають справжній сенс людського діяння. Тому необхідно особливо підкреслити, що без аналізу суб’єктивної сторони неможливо відмежувати випадкове заподіяння шкоди (казус) від умисного посягання на суспільні цінності. Об’єктивна сторона як зовнішній прояв діяння є лише формою матеріалізації внутрішнього задуму. Саме через сутність суб’єктивної сторони та її ознак кримінальний закон кваліфікує (оцінює)сутність діяння, визначає рівень суспільної небезпеки особи та визначає межі кримінальної відповідальності, оскільки кримінальне право «карає» не за «голий результат», а за свідомий вибір особою спрямування своєї волі на вчинення кримінального правопорушення.
По суті, саме на психологічну сферу особи, яка притягається до кримінальної відповідальності, спрямована дія кримінально-правових заходів. Їхньою основною метою є вплив насамперед на цю ментальну сферу з метою її коригування (зміни, виправлення тощо), що повинно сприяти утриманню особи від подальшого вчинення суспільно небезпечних діянь, її ресоціалізації та поверненню до повноцінного суспільного життя. Отже, саме інтелектуально-вольовий критерій психічного ставлення суб’єкта слугує головним правовим і моральним орієнтиром, який запобігає перетворенню державного примусу на акти, образно кажучи, «сліпої жорстокості», підносячи точну оцінку суб’єктивної сторони до рівня однієї з найважливіших гарантій справедливого кримінального правосуддя.
Усе це підтверджує, що, попри змістовно-формальну рівноправність усіх елементів складу кримінального правопорушення, ключову увагу при визначенні ієрархії їхнього аналізу доцільно приділяти саме суб’єктивній стороні, оскільки вона є тією смисловою основою, яка перетворює фізичну дію на усвідомлений акт людської волі, надаючи зовнішнім наслідкам ментально-правового змісту. Саме на це звертає увагу Верховний Суд у низці своїх інших рішень (наприклад: «Відсутність корисливого мотиву виключає відповідальність за крадіжку»; «ВС пояснив, що свідчить про наявність корисливого мотиву у незаконному позбавленні волі особи і в грабежі»; «Не може бути кваліфіковано як крадіжка привласнення майна, яке було добровільно передано потерпілим у розпорядження обвинуваченого» (с. 35-36); «Розмежування грабежу (ст. 186 КК) та вимагання (ст. 189 КК)» (с. 39-40)).
Показово, що, аналізуючи особливості встановлення ознак суб’єктивної сторони у цій категорії кримінальних правопорушень та усвідомлюючи складність такого процесу, Касаційний кримінальний суд Верховного Суду водночас наголосив на необхідності вживати всіх передбачених законом заходів для встановлення наявності або відсутності всіх елементів складу кримінально-протиправного діяння. До речі, на необхідність встановлення таких обставин звернув увагу і Касаційний цивільний суд Верховного Суду (див., наприклад: «Роботодавець не може застосувати оголосити догану, якщо не довів вину працівника — Верховний Суд»).
Потрібно підкреслити, що, з огляду на таку важливість суб’єктивної сторони складу кримінального правопорушення, чинний КК буквально «пронизаний» загальними та видовими положеннями цього інституту, які мають універсальний характер (Є. Л. Стрельцов. Універсальні визначення у кримінальному праві: додаткові аргументи. Вісник Асоціації кримінального права України. 2017. № 2(9). С. 295–299). Це зумовлено тим, що вони закріплені/визначені у багатьох принципових положеннях норм/статей Загальної та Особливої частин КК як у безпосередньому вираженні, так і у зримій «присутності», коли відразу стає зрозумілою суб’єктивна сторона її ознаки та їх значення.
Почнемо із Загальної частини КК, у якій цей інститут визначено в багатьох його положеннях. Не зупиняючись на їх детальному аналізі, зазначимо, зокрема, такі норми: ч. 2 ст. 2; ч. 1 ст. 11; ст. 13; ст. 14; ч. 1 ст. 18; ч. 1 ст. 19; ч. 1 ст. 20; ст. 23; ч. 2, 3 ст. 24; ст. 26; ч. 1 ст. 36; ч. 1 ст. 37; ст. 45; ч. 2, 3 ст. 50; п. 3 ч. 1, ч. 2 ст. 65; ч. 1, 2 ст. 66 КК та ін. Особливого значення положення цього інституту набувають у Розділі XV КК «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх». В Особливій частині КК суб’єктивна сторона та її ознаки закріплені більш конкретизовано, виступаючи безпосередніми підставами кримінальної відповідальності та/або кваліфікуючими ознаками. Не вдаючись до детального аналізу, наведемо лише окремі приклади: ч. 1 ст. 110; ч. 1 ст. 110-2; ч. 1 ст. 111; п. 6, 7 ч. 2 ст. 115 КК та ін. У будь-якому разі це переконливо свідчить про те, що без точного встановлення внутрішнього ставлення особи до діяння, яке вона вчиняє, без «уявлення» про психологічний стан суб’єкта свідомого вчинку будь-які, в першу чергу, «каральні» заходи держави матимуть щонайменше декларативний характер. Вони не забезпечуватимуть належного позитивного впливу ні на правопорушника, ні на його внутрішній світ, а відтак не сприятимуть і зниженню рівня злочинності загалом. (Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
