Правників багато — якісної юридичної освіти замало: Як Україні перейти на європейські стандарти правничої освіти

▶ ЗАКІНЧЕННЯ. Початок у №11-13

Україна має велику кількість людей із юридичними дипломами. Але головне питання сьогодні полягає не в тому, скільки юристів випускають університети та спеціалізовані навчальні заклади МВС і СБУ. Головне питання інше — чи здатна українська система юридичної освіти готувати правників, які мислять категоріями верховенства права, прав людини, професійної доброчесності, незалежності правничої професії та європейських стандартів правничої діяльності.

Що означає перейти на європейські стандарти правничої освіти

Перехід на європейські стандарти якості правничої освіти, доступу до професії та підготовки кадрів для правової держави — це не формальне включення права ЄС до навчальних програи і не косметична зміна назв дисциплін. Йдеться про глибоку трансформацію самої філософії підготовки правника, формування його правосвідомості, професійної культури та системи цінностей відповідно до європейських стандартів верховенства права, прав людини, юридичної доброчесності, незалежності правничої професії та відповідальності перед суспільством.

Європейська модель правничої освіти виходить із того, що правник — це не технічний виконавець державної волі і не носій формального знання законодавства. Це фахівець, здатний критично мислити, захищати права людини, протистояти свавіллю влади, діяти в межах права навіть під політичним чи адміністративним тиском і нести професійну та моральну відповідальність за наслідки своїх рішень.

Саме тому справжня реформа юридичної освіти — це насамперед реформа правничого мислення, професійної етики та правової культури майбутніх правників. Без цього будь-які зміни навчальних планів або нові назви дисциплін залишаться лише імітацією реформ.

Україна повинна чітко визначити, що таке правнича освіта, хто має право готувати професійних правників і якими мають бути стандарти доступу до правничої професії. Право на підготовку правників не може залишатися елементом формального освітнього ринку чи інструментом механічного розширення контингенту студентів.

Насамперед необхідно оптимізувати мережу правничих шкіл. Право на підготовку правників повинні мати лише ті заклади, які реально здатні забезпечити якісну освіту, сильне наукове середовище, сучасну практичну підготовку, академічну доброчесність і постійний зв’язок із правничою професією. Правнича школа — це не формальна ліцензія і не назва факультету, а середовище формування професійної правової культури.

Україна повинна чесно визнати: надмірна кількість юридичних факультетів, інститутів і програм автоматично не створює конкуренції за якість. Навпаки, у багатьох випадках це породжує фрагментацію ресурсів, кадрову слабкість, імітацію наукової діяльності та зниження загального рівня правничої освіти. Неможливо забезпечити високі європейські стандарти підготовки правників у системі, де десятки закладів одночасно мають юридичні програми, але не мають достатньої кількості сильних викладачів, потужних наукових шкіл, сучасної практичної бази чи міжнародної академічної інтеграції.

Саме тому питання оптимізації неспроможних і неконкурентоспроможних юридичних програм є неминучим елементом реформи. Йдеться не про механічне «закриття університетів» і не про обмеження університетської автономії, а про формування конкурентного та якісного освітнього середовища відповідно до європейських стандартів. Слабкі програми мають або змінюватися, або об’єднуватися з сильнішими центрами, або втрачати право на підготовку правників.

Читайте також: Дисциплінарна відповідальність судових експертів роками була незаконна

Європейська практика свідчить, що висока якість правничої освіти забезпечується не через безконтрольне розширення мережі програм, а через концентрацію ресурсів у сильних університетських центрах, жорсткі стандарти акредитації та високі вимоги до доступу в професію. У Німеччині юридична освіта традиційно зосереджена у класичних університетах із потужними правничими факультетами та сильною науковою школою, а доступ до професії контролюється складною системою державних іспитів. У Франції підготовка правників тяжіє до великих університетських центрів і поєднується з високими професійними вимогами до доступу в юридичні професії. У Нідерландах акредитація, фінансування і репутація програм тісно пов’язані з їхньою якістю, міжнародною конкурентоспроможністю та дослідницькою спроможністю.

Ці приклади не означають, що Україна має механічно копіювати чужі моделі. Але вони демонструють спільну європейську логіку: університетська автономія поєднується з реальною відповідальністю за якість, незалежною акредитацією, конкуренцією за довіру професійного середовища, високими вимогами до викладачів і прозорими правилами доступу до професії. Слабкі програми або втрачають акредитацію, або об’єднуються з сильнішими центрами, або припиняють підготовку за відповідною спеціальністю. Це сприймається не як «атака на освіту», а як нормальний механізм підтримання якості й конкурентоспроможності вищої освіти.

Україна також повинна перейти від логіки формального утримання будь-яких юридичних програм до логіки відповідальності за якість підготовки правників. Держава не може нескінченно підтримувати існування формально юридичних факультетів, які фактично не здатні забезпечити сучасний рівень правничої освіти. У сфері підготовки правників компроміс із якістю зрештою означає компроміс із правосуддям, верховенством права та спроможністю самої держави.

Окремого перегляду потребують аспірантури, докторантури та спеціалізовані вчені ради у галузі права. Докторська підготовка має концентруватися у профільних правничих школах і наукових установах, де існують авторитетні наукові школи, реальна дослідницька інфраструктура та жива академічна дискусія. Інакше держава ризикує остаточно девальвувати докторський рівень юридичної науки.

Водночас необхідно чітко розмежувати правничу освіту і підготовку кадрів для сектору безпеки та правоохоронної діяльності. Це різні професійні моделі з різною логікою підготовки, хоча вони й спираються на спільну правову основу. Небезпечною є ситуація, коли правоохоронна діяльність втрачає правову основу, а правнича освіта — професійну ідентичність.

Акредитація юридичних програм повинна перетворитися на реальний механізм контролю якості, а не на бюрократичний ритуал. Програми, які не мають належного кадрового, наукового, практичного та етичного забезпечення, не повинні продовжувати підготовку правників лише тому, що формально відповідають мінімальним вимогам.

Так само і Єдиний державний кваліфікаційний іспит має стати не формальністю, а реальним інструментом професійної відповідальності для студентів, університетів і держави. Його результати повинні безпосередньо впливати на оцінку якості освітніх програм, репутацію правничих шкіл та рішення щодо продовження підготовки правників.

Читайте також: Захист конституційних прав громадян України у досудовому розслідуванні: Адвокатський контекст

Окреме значення має практична складова освіти. Юридичні клініки, стажування, навчальні судові процеси, робота з кейсами, професійна етика та правова аргументація мають стати ядром підготовки сучасного правника, а не факультативним додатком до теоретичних курсів. Право неможливо опанувати лише «кабінетно» — майбутній правник повинен бачити право в дії, працювати з реальними конфліктами та навчатися професійної відповідальності ще під час навчання.

Не менш важливим є і питання фінансування. Держава не повинна підтримувати інерційне існування слабких юридичних програм лише заради статистики чи формального збереження мережі закладів. Публічні ресурси мають спрямовуватися насамперед на розвиток сильних правничих шкіл, здатних забезпечити якісну підготовку фахівців для правової держави, європейської інтеграції та післявоєнного відновлення України.

Україні потрібні не нові юридичні дипломи, а правники європейського рівня

Сьогодні Україна не просто реформує систему освіти. Вона одночасно веде війну за власне існування, інтегрується до Європейського Союзу, реформує правосуддя, документує та розслідує воєнні злочини, перебудовує сектор безпеки й намагається відновити довіру громадян до державних інституцій. У таких умовах питання юридичної освіти перестає бути вузькоакадемічною чи корпоративною темою. Воно стає питанням державної спроможності, якості влади, довіри до правосуддя та майбутнього української держави.

Післявоєнне відновлення України буде не лише економічним, інфраструктурним чи безпековим. Воно буде правовим. А правове відновлення неможливе без покоління правників, здатних забезпечити справедливість, відповідальність, захист власності, прав людини та довіру до держави.

Для цього Україні потрібні правники нового покоління — не формальні виконавці адміністративної волі й не технічні «знавці кодексів», а професіонали, які мислять категоріями верховенства права, людської гідності, справедливості, професійної доброчесності та відповідальності перед суспільством. Саме такі правники є основою функціонування сучасної європейської правової держави.

Україні не бракує юридичних дипломів. Їй критично бракує системи, яка гарантувала б, що за дипломом стоять реальні знання, практичні навички, правнича культура, професійна етика та здатність захищати права людини і діяти відповідально в умовах реального правозастосування.

Саме тому реформа юридичної освіти повинна початися з чесного й політично відповідального визнання очевидного: не кожна програма з права є справжньою правничою школою, не кожна аспірантура здатна готувати науковця, і не кожна докторантура має право формувати докторів юридичних наук. Держава не може нескінченно підтримувати ілюзію якості лише заради формального збереження мережі юридичних факультетів, інститутів чи програм.

Європейський досвід переконливо свідчить: висока якість правничої освіти забезпечується не кількістю дипломів і не масовістю юридичних програм, а концентрацією ресурсів, сильними науковими школами, жорсткими стандартами доступу до професії та реальною конкуренцією за якість. У більшості провідних країн Європейського Союзу держава не боїться оптимізації слабких або неконкурентоспроможних програм, якщо вони не здатні забезпечити належний рівень підготовки правників. Це сприймається не як «обмеження освіти», а як відповідальність держави перед суспільством і правничою професією.

Україна також повинна перейти від логіки формального утримання будь-яких юридичних програм до логіки відповідальності за якість підготовки правника. Тому оптимізація мережі неспроможних і неконкурентоспроможних юридичних факультетів, інститутів та програм є не «атакою на освіту», а неминучою умовою формування сучасної системи правничої освіти європейського рівня. У сфері підготовки правників компроміс із якістю зрештою означає компроміс із правосуддям, верховенством права та здатністю держави забезпечувати законність і захист прав людини.

Сильна юридична наука — це інтелектуальний фундамент правничої освіти. Без неї правнича освіта неминуче перетворюється на механічне викладання норм, а не на формування правового мислення. Без сильної правничої освіти не буде професійного суду, незалежної адвокатури, доброчесної прокуратури, ефективного захисту прав людини й відповідального державного управління. А без цього неможливі ні справжня європейська інтеграція, ні сильна демократична правова держава.

Європейська інтеграція починається не лише з переговорів про членство чи адаптації законодавства. Вона починається в аудиторії правничої школи — там, де майбутній правник уперше має зрозуміти головне: право існує не для обслуговування влади, а для її обмеження й захисту людини.

Право існує не для зручності держави, а для гідності людини. Саме з цього починається справжня правова держава — і саме з цього має починатися сучасна українська правнича освіта.

Читайте також: Олександр Копиленко: академічна освіта – це особливе соціальне благо, хто б там що не казав…

Тому реформа правничої освіти не може залишатися декларацією, пунктом у дорожній карті чи темою періодичних експертних дискусій. Вона має стати послідовною державною політикою, спрямованою на оновлення стандартів підготовки правників, перегляд ліцензійної політики, очищення мережі юридичних програм від імітації, посилення акредитації, модернізацію Єдиного державного кваліфікаційного іспиту, реальну практичну підготовку, академічну доброчесність і відновлення авторитету юридичної науки.

Україна повинна перейти від логіки кількості до логіки якості. Від формального диплома — до реальної професійної компетентності. Від освітньої інерції — до відповідальності правничої школи перед студентом, професією, суспільством і державою. Від імітації реформи — до незворотного формування системи правничої освіти європейського рівня.

Саме реформа правничої освіти має дати Україні нове покоління правників — суддів, адвокатів, прокурорів, нотаріусів, науковців, викладачів, державних службовців і фахівців сектору правопорядку і державної безпеки, які будуть здатні не лише знати закон, а й служити праву, захищати людину, обмежувати свавілля влади та зміцнювати довіру до держави.

Без такої реформи європейські стандарти залишаться зовнішньою вимогою. З такою реформою вони стануть внутрішньою якістю української правової системи. Саме тому майбутнє української правової держави починається з реформи правничої освіти.

Микола ПОГОРЕЦЬКИЙ, професор,
перший проректор КНУ ім. Т. Шевченка,
член-кореспондент НАПНУ,
голова експертної ради з правових наук МОН України, д.ю.н.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути