Думка експерта
Про заборону суперечливої поведінки
Venire contra factum proprium
В ЦК України не передбачено доктрини заборони суперечливої поведінки, хоча з урахуванням того, що вона є проявом добросовісності, допустиме її застосування на підставі загальних засад приватного права (стаття 3 ЦК України).
Василь Крат суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду |
Расім Бабанли керівник департаменту аналітичної та правової роботи ВС |
У практиці Касаційного суду вперше констатація можливості застосування venire contra factum proprium відбулася у 2018 році. В окремій думці від 22 серпня 2018 року у справі № 596/2472/16-ц зазначено, що судова практика у сфері визнання договору оренди земельної ділянки недійсним на тій підставі, що він не підписаний наймодавцем (орендодавцем), потребує зміни. Такий висновок зумовлений тим, що в більшості ситуацій наймодавець (орендодавець) отримує плату за користування (орендну плату) земельною ділянкою від наймача (орендаря). І за такої ситуації є очевидним, що конструкція недійсності договору не може бути застосована в тому разі, коли наймодавець (орендодавець) отримує орендну плату, визначену в договорі, а наймач (орендар) користується земельною ділянкою. Тобто зобов’язання виконуються обома сторонами. Доктрина venire contra factum proprium базується ще на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Доктрина venire contra factum proprium спирається на принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Очевидно, що наймодавець (орендодавець) скористався тим, що з різних причин власноруч не підписав договір оренди земельної ділянки. Звісно, що в такому випадку оспорювання договору оренди земельної ділянки наймодавцем (орендодавцем) суперечить його попередній поведінці (отриманню плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісним.
Із часом на рівні постанов Касаційного суду розпочалося формування орієнтирів у застосуванні доктрини заборони суперечливої поведінки.
Згідно з обставинами однієї зі справ (постанова Об’єднаної палати КЦС ВС від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17), позивач: а) уклав додаткову угоду до договору оренди землі; б) згодом звернувся до суду з позовом про визнання цього договору неукладеним. Об’єднана палата КЦС ВС зазначила, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Очевидно, що дії позивача, який уклав додаткову угоду до договору оренди землі, а згодом пред’являє позов про визнання договору оренди землі неукладеним, суперечать його попередній поведінці (укладенню додаткової угоди й отриманню плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісними.
Застосування доктрини venire contra factum proprium є засобом для недопущення недійсності оспорюваного правочину всупереч принципу добросовісності, а не підставою для визнання його недійсним (див. постанову КЦС ВС від 30 липня 2020 року у справі № 357/7734/18).
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, серед іншого, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документа (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов’язана своїм рішенням і не має права його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній її поведінці і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову КЦС ВС від 7 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц).
Якщо особа, яка має суб’єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов’язана своїм рішенням і не має права його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову КЦС ВС від 14 грудня 2022 року у справі № 126/2200/20).
У справі № 126/2200/20 особа, яка мала право власності (позивач), висловила як прямо (в заяві в січні 2004 року про відмову від права власності на земельну ділянку із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва), так і своєю поведінкою (у 2012 році ОСОБА_1 отримала у власність земельну ділянку в розмірі земельної частки (паю) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва), що не буде реалізовувати своє право власності. Тому поведінка позивача суперечить добросовісності, оскільки не відповідає попереднім заявам та поведінці сторони, а інші суб’єкти розумно покладалися на них.
Велика Палата Верховного Суду у справі (постанова від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19), в якій вирішувалося цікаве питання щодо застосування норм іноземного законодавства при розгляді спору, також застосувала доктрину venire contra factum proprium. У цій справі Велика Палата Верховного Суду вбачила суперечливість поведінки в тому, що боржник, укладаючи договір, фактично і юридично погодився на застосування права Англії у їхніх правовідносинах із кредитором, а отже погодився на те, що порука є необмеженим за своїм строком зобов’язанням. Позиваючись до суду, він апелював до строковості поруки за національним законодавством України.
Читайте також: Знесення об’єкта нерухомості є належною вимогою для захисту прав власника земельної ділянки, на якій самочинно зведено об’єкт
Фундаментальною засадою, яка має бути застосовною при розгляді судових справ, є засада розумності, і саме їй передусім має підпорядковуватися бачення щодо розгляду того чи іншого правового конфлікту. Безумовно, це не завжди просто, адже ту саму розумність різні представники правових професій можуть бачити неоднаково. Особливо якщо це стосується протилежних сторін конфлікту. І іноді цю розумність можна знайти в пошуку компромісу між протилежними позиціями.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову КЦС ВС від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Об’єднаної палати КЦС ВС від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Зокрема, у справі № 554/4741/19 надто формальне тлумачення положень цивільного законодавства, які регулюють строки, ледь не коштувало особі спадщини. На думку нотаріальної контори, судів першої та апеляційної інстанцій, останнім днем звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини було 27 квітня 2019 року. На думку спадкоємця — 28 квітня 2019 року, але, враховуючи, що цей день припав на великодні вихідні, першим робочим днем було 2 травня 2019 року, коли особа і звернулася до нотаріуса та одержала відмову у зв’язку з пропуском строку. Тобто суть спору фактично звелася до одного дня, а саме того, з якого слід починати обрахунок перебігу строку: з дня, у який настала подія (власне, смерть спадкодавця) чи з наступного дня. Верховний Суд констатував, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Тобто день, у який безпосередньо мав місце момент початку перебігу строку, при обчисленні останнього не враховується.
Принцип розумності покладено в основу і в доволі відомій справі, у якій батьки дитини не могли домовитися щодо того, якими мають бути ім’я та прізвище дитини. Із цим спором вони прийшли до суду. Касаційний суд, ураховуючи рівність прав батьків, принцип розумності, зробив висновок, що ім’я та прізвище дитини мають бути подвійними. Надаючи дитині подвійні ім’я та прізвище, Верховний Суд ураховує рівність прав та інтересів обох батьків, які у зв’язку зі спором щодо імені та прізвища дитини просили суд їх визначити. Надання подвійного імені та прізвища узгоджується із частиною другою статті 145, частиною другою статті 146 СК України та відповідає засадам розумності та справедливості (стаття 7 СК України) (див. постанову КЦС ВС від 29 червня 2022 року у справі № 753/7395/20).
В іншій справі КЦС ВС зауважив, що з урахуванням принципу розумності очевидно, що позов про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України є способом захисту цивільних прав та інтересів учасників приватних відносин. Проявом розумності є те, що законодавець не пов’язує можливість визнання дійсним договору із залученням податкового або іншого органу, який контролює сплату фізичною особою податків, зборів чи інших обов’язкових платежів. Зрозуміло, що для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обов’язкових платежів у публічному праві є відповідні механізми, які зовсім не пов’язуються з оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання дійсним договору. Цивільний суд за позовом про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України вирішує цивільний спір, а не визначає розмір і порядок сплати податків, зборів чи інших обов’язкових платежів (див. постанову КЦС ВС від 7 грудня 2022 року у справі № 142/119/20).
Ціла низка наявних нині судових спорів для їхнього розумного та справедливого вирішення вимагає переосмислення підходів, які застосовуються для пошуку відповіді на ключове питання, яке є у справі. Таке вирішення вимагає відходу від застосування позитивістського підходу, який передбачає пошук відповіді в недосконалому законі або його буквальній (філологічній) інтерпретації. Натомість таке тлумачення має здійснюватися через призму загальних засад — принципів права: який принцип є застосовним до цієї справи; як справедливо й розумно застосувати цей принцип у цій справі.
На одному з нещодавніх спільних заходів, проведених між українським і латвійським верховними судами, голова Верховного суду Латвії (Aigars Strupišs) ділився євроінтеграційним досвідом своєї держави. Його ключова думка зводилася до того, що інтеграція правової сфери, сфери правосуддя — це більше не про зміну законодавства, а про зміну мислення. Видається, що пізнати спосіб мислення європейців означає пізнати принципи та доктрини, на яких ґрунтується вирішення правових конфліктів у будь-якій сфері судочинства, та імплементувати таке мислення в право України.
Джерело: Юридичний вісник України
