«Батіг» для влади. Про небезпеку девальвації Основного Закону України

Володимир ЯЦЕНКО, відповідальний секретар Ради Союзу юристів України, народний депутат України І, ІІ, ІІІ скликань

Чи діє в нашій країні Конституція? Таке питання неодмінно постає перед кожним, хто намагається оцінити рішення або публічні висловлювання вітчизняних посадовців і політиків на відповідність нормам Основного Закону України. Сьогодні, наприклад, це питання задають герої-ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС і ветерани війни, які добилися правди в Конституційному Суді України (минулого року суд визнав неконституційними законодавчі норми, що обмежують чи скасовують захист цих категорій наших громадян). Уточнюю, начебто добились, бо ні виконавча, ні законодавча гілки влади, ні сам гарант Конституції на відповідні рішення органу конституційної юрисдикції ніяк не відреагували, навіть не вибачилися перед людьми й не зробили нічого для поновлення порушених прав чорнобильців, ветеранів війни та членів їхніх сімей.

Відмовки влади

Пояснення такої бездіяльності влади «обмеженими можливостями державного бюджету» критично сприймається в суспільстві. Чому так — про це вже частково йшлося в моїй статті в «Юридичному віснику України», № 47 за листопад 2018 року. Іще один приклад — вражаюча динаміка деяких статей витрат Держбюджету 2019 року порівняно з бюджетом 2013 року. На утримання Верховної Ради України витрати зросли у 2,1 рази, Адміністрації Президента України — у 3 рази, Секретаріату Кабміну — у 3,3 рази, Державної судової адміністрації і Генеральної прокуратури — у 3 рази… Натомість така бюджетна програма, як «соціальний захист громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи», скорочена на 20%! Розраховувати, що суспільство вважатиме такі цифри справедливими, — це абсурд. Один дописувач долучив до свого звернення до Союзу юристів України текст, який цитую мовою оригіналу з деякими скороченнями: «Средняя зарплата украинских врачей, людей, которые спасают Жизнь, составляет 7 000 грн в месяц. Средняя зарплата украинских учителей, людей которые учат наших детей, составляет 6 000 грн в месяц. А вот другой пример — первый заместитель министра социальной политики… За прошлый месяц… она получила 211 тысяч 400 гривен заработной платы. В том числе 61 тысячу 500 гривен премии и 103 тысячи 400 гривен материальной помощи. Это настоящая фантастика. И в связи с этим у меня возникает несколько вопросов. Что она сделала для Украины и Украинского Народа? Где можно увидеть результаты её работы? И за что именно она получает такую огромную зарплату и премию? Много вопросов. На которые хотелось бы услышать ответы»…

Цілком очевидно, що обґрунтованих відповідей людина, яка звернулася до Союзу юристів, від влади не дочекалася, та й навряд чи дочекається. Висновок тут можна зробити такий: наведені приклади розподілу «загальнонародного пирога» під назвою Державний бюджет України не відповідають першій статті Конституції, згідно з якою Україна є соціальною державою.

Публічна девальвація Основного Закону — небезпеки

На одному з популярних політичних ток-шоу довелося почути від народного депутата роздратовану фразу, що, мовляв, яка там Конституція?… Кабмін на неї дивиться крізь пальці… Тому треба сідати й писати новий суспільний договір… І подібні думки доводиться чути дедалі частіше, особливо з початком виборчої компанії. На мій погляд, публічна девальвація Основного Закону країни є небезпечною, адже провокує цілу низку проблемних питань, що стосуються, в тому числі, й основ державності. Починаючи, наприклад, з того, на якій підставі певні особи збираються в будинку Верховної Ради України і встановлюють правила життя для всієї країни?… Постає питання й про те, як надалі суспільство реагуватиме на нехтування нормами Конституції з боку осіб, наділених владними повноваженнями? Вже сьогодні левова частка українських новин нагадує кримінальну хроніку. Після ознайомлення з такими новинами складається стійке враження, що в дедалі більшого числа членів суспільства зриває «гальма законослухняності». Спрацьовує, напевно, така логіка: якщо владі можна порушувати Основний Закон, то чому інші мусять реалізовувати свої плани і бажання виключно у законний спосіб?…

То ж треба отямитись. Справжній господар ніколи не руйнуватиме будинок, в якому живе з родиною, допоки не збудує нового будинку, бо інакше родина залишиться без захисту. Так само небезпечно знецінювати чинну Конституцію, бо нової ще немає, навіть у проекті. Зважаючи на це, можновладцям і політикам треба привести свої дії і рішення у відповідність до норм чинного Основного Закону. Наголошую — до усіх без винятку норм, бо Конституцію не можна виконувати, як у відомому жарті — «цю сторінку читаємо, а в цю оселедців загортаємо». Ті 450 осіб, які мають статус народних депутатів України, приймають закони — на підставі статей 75-98 чинної Конституції України; Президент України підписує закони й видає укази — відповідно до розділу V чинної Конституції; урядовці діють, точніше, зобов’язані діяти, — як прописано в Розділі VІ (статті 113-120), а суди мають право судити лише тому, що так встановлено Розділом VІІІ (статті 124—130) чинної Конституції…; Крим, як і всі області, міста Київ і Севастополь входять до складу України не тому, що так проголошує політична фізіономія на біг-борді, а тому, що так визначено Розділами ІХ, Х нашої Української Конституції. В когось є сумніви стосовно чинності цих норм Основного Закону України?!

Але так само є чинними і мають значення (для когось є навіть життєво важливими!) й інші статті Основного Закону України. Нагадую, що Конституція України починається словами: «Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей,… керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію — Основний Закон України». Актом проголошення незалежності України проголошується створення самостійної української держави — України, «здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет». Таким чином, «Декларація», «Акт», «Конституція» складають правову основу, фундамент Української державності. Причому норми «Акту» і «Декларації» мають найвищу легітимність, оскільки схвалені всенародним голосуванням. Раджу кожному перечитати ці документи і самостійно оцінити стан дотримання владою багатьох їхніх положень. Рік тому в своєму виступі на зборах асоціації народних депутатів України я зазначав, що порушувати, викривляти або вибірково виконувати норми цих державоутворюючих документів — все одно, що видовбувати каміння з фундаменту будинку. Наслідки так само можуть бути руйнівними.

Чи усвідомлюють це ті, хто сидить у владних кріслах?

Думаю, що так. Але навіть таке застереження не зупиняє намірів принизити, знецінити значення багатьох норм Основного Закону й зрештою переписати їх. Чому так? На мою думку, за розмовами про «непрацюючу Конституцію», «необхідність нового Суспільного договору» тощо — приховуються банальні корисливі бажання. Наприклад, «секвеструвати» Розділ ІІ Основного Закону «Права і свободи громадян». Йдеться, зокрема, про безоплатну медичну допомогу (ст. 49); гарантії права на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34); свободу світогляду і віросповідання, відокремлення церкви і релігійних організацій від держави (ст. 35); участь в управлінні держаними справами, у всеукраїнському і місцевому референдумах (ст. 38); належний соціальний захист (ст. 46); достатній життєвий рівень (ст. 48); вільний розвиток особистості (ст. 23)… Відповідним коригуванням цих статей можна створити нові величезні можливості для перенаправлення бюджетних коштів (туди, куди треба, або кому треба), маніпулювання громадською свідомістю тощо.

Інше — це зробити комфортнішими умови перебування на владному олімпі. Статті 19, 21, 22, 24 Конституції, наприклад, вимагають від влади працювати не як заманеться, а «лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», не порушуючи і не допускаючи звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод громадян, а також жодних привілеїв чи обмежень за ознаками політичних, релігійних переконань, місця проживання, за мовними або іншими ознаками… Усі ж бачимо, як «заважають» владі такі конституційні норми, бо змушують, повторюю, працювати як «треба», а не як «хочеться», чи як «можеться» відповідно до власних уподобань і власного рівня кваліфікації у галузі державного управління.

Звичайно, влада й зараз особливо не переймається юридичними висновками та зауваженнями до проектів законодавчих актів, демонстративно діючи всупереч нормам Основного Закону. Але ж, як кажуть у народі, «невдобно, куме, виходить», коли Конституційний Суд, приймаючи рішення про неконституційність прийнятих законів, тикає владу носом як шкідливого кошака в те, що вона наробила. «Невдобно» і перед Українським народом, якому можновладці клялися (складаючи присягу) додержуватися Конституції України. «Невдобно» також і перед «іноземними партнерами», яких чи не щоденно запевняємо у відданості європейським стандартам у галузі прав і свобод людини.

Мені можуть заперечити, — то що, взагалі не можна змінювати Конституцію? Повторюю — можна і треба. Тільки при цьому жодним чином не обмежувати й не скасовувати, а навпаки — розширювати права і свободи людини. І обов’язково — підвищувати відповідальність органів влади за порушення норм Основного Закону. Якщо винесений такий вердикт Конституційним Судом України — він безумовно має тягнути негайну відставку всіх осіб, причетних до прийняття антиконституційного акту: і суб’єкта права відповідної законодавчої ініціативи, і кожного, хто голосував «за», і хто поставив свій підпис під цим актом.

Приймаючи в 1996 році Конституцію України, ми навіть не думали, що влада і політики потребуватимуть такого «батога», який змусить їх виконувати головний обов’язок — утвердження і забезпечення прав і свобод людини — як це встановлено статтею 3 Конституції. Тоді й «запрацює» на повну потужність Основний Закон нашої країни.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути