Скандальні премії Нафтогазу Національна акціонерна компанія програла правозахисникам і другий раунд справи

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Цього місяця в інформаційному просторі країни знову спливла тема премій, сплачених керівництву Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» в загальній сумі 46 мільйонів доларів з нагоди успішного для неї розгляду спору з російським Газпромом з приводу порушень транзитного контракту. Восьмого травня Шостий апеляційний адміністративний суд залишив без змін рішення Окружного адміністративного суду від 22 січня 2019 року, яким було задоволено позов громадської організації «Український інститут з прав людини» і зобов’язав Нафтогаз надати позивачу інформацію та копії документів стосовно того, які саме співробітники і в якому розмірі одержали таке матеріальне заохочення.

Засекречені контракти

Кілька слів про події, які спричинили цей спір. Дев᾽ятнадцятого січня 2009 р. між головами правління Газпрому й Нафтогазу Олексієм Міллером і Олегом Дубиною було укладено два договори терміном дії до 31 грудня 2019 року. Їх тексти були засекречені, тож про те, що в них було написано можна судити лише з засобів масової інформації, які ретранслюють суперечливі коментарі поінформованих осіб. Проте більшість із них сходиться на тому, що перший з контрактів стосувався продажу газу і Нафтогаз за його умовами зобов’язувався щорічно придбавати у Газпрома не менше 52 мільярдів кубометрів природного газу. Другий був пов’язаний із його транзитом, і Газпром брав на себе зобов’язання щороку прокачувати через Україну не менш як 110 млрд м3. За порушення цих зобов’язань винна сторона мала компенсувати потерпілій стороні неотриману вигоду, тож дані умови більш відомі серед широкого загалу як принципи «бери або плати» або «транспортуй або плати».

Тим не менше протягом усього часу дії даних контрактів жодна із сторін у повній мірі цих вимог не дотримувалася, але поки в Україні при владі знаходилося лояльне Кремлю керівництво, в обох столицях на ці порушення дивилися крізь пальці. Коли ж почалася війна, обидві вони пішли судитися до Арбітражного інституту Торгової палати Стокгольму, як це й було обумовлено загаданими договорами.

Газпром, наприклад, вимагав компенсацію в сумі 47 мільярдів доларів США, але за рішенням арбітрів від 22 грудня 2017 року одержав лише 2 млрд $. В іншому позові, який стосувався транзиту, апетити Нафтогазу були дещо меншими — він вимагав від Газпрому лише 30 мільярдів доларів, проте арбітри своїм рішенням від 28 лютого 2018 р. ухвалили стягнути з відповідача 4,56 млрд $. Таким чином загальний рахунок виявився 2,56 мільярди на користь української сторони.

І ось у травні того ж року Наглядова рада НАК «Нафтогаз України», очолювана громадянкою Великобританії Клер Споттісвуд ухвалила з нагоди лютневої перемоги у Стокгольмі видати 41 співробітнику компанії Нафтогазу премію загальна сума якої дорівнювала одному відсотку виграної суми, тобто 46 млн $. Таке рішення викликало обурення не лише в широких масах населення, а й здивування у вузькому колі фахівців. Так, у Столичної колегії адвокатів зауважили, що інтереси Нафтогазу в цьому процесі представляла бригада юристів з Норвегії, яка за своє послуги отримала гонорар 25 млн євро, тож яка на цьому фоні, мовляв, заслуга ще якихсь осіб? Ситуація була доволі смішною ще й у зв’язку з тим, що реально ніяких коштів Нафтогаз від Газпромом на той момент (як і до цього дня) не отримав, але премії вже були видані. Під тиском громадськості прем’єр­міністр Володимир Гройсман навіть звернувся до Наглядової ради з пропозицією переглянути своє рішення, але там йому відмовили, посилаючись на те, о такою є загальносвітова практика премію вання провідного менеджменту компаній.

Запитувачі й розпорядники публічної інформації

Серед чималої кількості адресантів, які минулого літа вимагали в Нафтогаза роз’яснити правомірність даної ситуації, була й заснована колишнім омбудсменом Валерією Лутковською Громадська організація «Український інститут з прав людини», яка звернулась до Наф тогазу із запитом на публічну інформацію від 4 липня 2018 року, в якому просила надати інформацію про прізвища, імена, по батькові та посади всіх співробітників і членів правління ПАТ «НАК «Нафтогаз України», які отримали премії у зв’язку з перемогою у Стокгольмському арбітражі, а також інформацію про розмір виплаченої премії кожному співробітнику та копії підтверджуючих документів.

Адресат цілком прогнозовано відмовив, написавши в листі від 16 липня 2018 року, що оскільки така інформація містить персональні дані фізичних осіб, вона є конфіденційною інформацією, тобто не підлягає оприлюдненню без згоди особи, якої вона стосується. Крім того ним було зазначено, що інформацію про загальний розмір премій та загальну кількість премійованих працівників оприлюднено на сайті компанії. Така відповідь інститут не задовольнила й він подав позов до Окружного адміністративного суду, в якому, по­перше, просив визнати відмову Нафтогазу протиправною, по­друге, зобов’язати його надати запитувану інформацію.

Більша частина аргументів на користь задоволення даного позову базувалася на положеннях Закону України «Про доступ до публічної інформації», який поділив увесь світ на дві нерівні частини: запитувачів інформації і її розпорядників. Якщо уважно почитати статтю 13 згаданого закону, то з восьми категорій юридичних і фізичних осіб, які відносяться до розпорядників публічної інформації, то до Наф тогазу більш менш можна застосувати лише одну з них. А саме ту, яка охоплює суб’єктів господарювання, які володіють іншою інформацією, що становить суспільний інтерес. Всі інші ніяк не підходять, бо відповідач не є ні суб’єктом владних повноважень, ні юридичною особою, що фінансується з державного бюджету, ні суб’єктом господарювання, який володіє інформацією про стан довкілля чи якість харчових продуктів. Тож з усього переліченого в згаданій статті підходить лише формулювання «інша інформація, що становить суспільний інтерес».

Суд детально розшифрував, у чому саме полягає цей суспільний інтерес. Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» від 25 травня 1998 року №747, зокрема її пункту 12, голову правління цієї компанії, а також його першого заступника, простих заступників і членів правління за умовами медичного та побутового обслуговування прирівняно, відповідно, до міністра, першого заступника, заступників міністра та членів колегії міністерства, а керівників структурних підрозділів — відповідних категорій працівників міністерства. З цього суд зробив висновок, що відомості про заробітну плату, премії, матеріальну допомогу, будь­які інші виплати, керівництву ПАТ «НАК «Нафтогаз України» є інформацією, що становить суспільний інтерес та в розумінні положень Закону України «Про доступ до публічної інформації» є публічною інформацією. Таким чином компанія в даному конкретному випадку відноситься до категорії розпорядників інформації.

У касаційній інстанції може статися цікавий поворот

Отже, Нафтогаз було визнано розпорядником публічної інформації, але це ще не означає, що він зобов’язаний роздавати її всім, хто не попросить. Відповідно до ст. 22 згаданого закону розпорядник має право відмовити в наданні запитуваної інформації, якщо вона належить до категорії інформації з обмеженим доступом. Критерії даної категорії докладно розписні у статті 6 того ж закону, де сказано, що обмеження доступу до інформації допускається в інтере сах національної безпеки, для захисту репутації людей, неупередженості правосуддя, а також в інших випадках, коли шкода від оприлюднення інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Як відомо, суд першої інстанції ухвалив рішення задовольнити позов, але при цьому він не став обтяжувати себе поясненнями, чому інформація про особи працівників Нафтогазу і суми одержаних ними премій не підпадають під категорію інформації з обмеженим доступом, зокрема в розумінні Закону України «Про захист персональних даних». За нього це довелося зробити суддям Шостого апеляційного адміністративного суду, в якому Нафтогаз намагався оскаржити вказане рішення.

Для цього вони послалися на частину 5 статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», де сказано, що не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна. Також не може бути обмежений доступ до прізвищ, імен, по батькові фізичних осіб та найменувань юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. В цій новелі також зазначено, що все вище викладене не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину. Проте навіть неозброєним оком видно, що нафтогазівські премії явно не підпадають під жодне з цих застережень, а тому колегія суддів написала, що апелянтом не було надано доказів, що запитувана позивачем інформація є інформацією із обмеженим доступом.

Виходячи з цього апеляційний суд ухвалив залишити рішення Окружного адміністративного суду без змін, яке набирає законної сили й підлягає виконанню, якщо, звичайно процес виконання не буде зупинено Верховним Судом до завершення касаційної епопеї. Мусимо визнати, що в Нафтогазу є зачіпка, за допомогою якої можна поставити під сумнів висновки місцевого й апеляційного судів. Справа в тому, що виплата премій мала бути здійснена за рахунок не бюджетних коштів держави, а власних коштів Нафтогазу. У зв’язку з цим нагадаємо одну вже доволі призабуту історію.

У червні минулого року народний депутат України Сергій Власенко звернувся до Коболєва з депутатським запитом, у якому просив дати відповідь, на якій підставі правління компанії прийняло рішення виплатити «стокгольмські» премії, а також просив надати перелік працівників, які були відзначені преміальними заохоченнями. Йому в цьому було відмовлено й тоді він звернувся до правоохоронних органів із заявою про те, що очільник Нафтогазу вчинив адмі ністративне правопорушення. Деталі цієї історії містяться в матеріалах справи № 761/31595/18, якою займалися Шевченківський районний і Апеляційний суди Києва. В тому випадку Феміда стала на сторону Нафтогазу й одним з основних аргументів стала саме та обставина, що премії були сплачені не з бюджетних коштів держави. Таким чином у протистоянні Нафтогазу з ГО «Український інститут з прав людини» ще можливі цікаві повороти.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути