Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Судова практика

Строк договору закінчився — зобов’язання лишилися невиконаними

Опубліковано

on

Сергій ТЕНЬКОВ, юридичний експерт ЮВУ

Строк дії договору (виконання зобов’язань) є істотною умовою договору і встановлюється за загальними правилами, визначеними в статтях 251—255, 530—531, 631 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та в ст. 180 Господарського кодексу України (далі — ГК України). Досить часто виникають ситуації, коли строк дії договору закінчився, але зобов’язання за цим договором лишаються невиконаними. Попри це одна зі сторін (кредитор) наполягає на їх виконанні іншою стороною (боржником), тобто вимагає виконання вже за межами визначеного строку дії договору. Чи правомірні такі вимоги кредитора і що має робити боржник, який прострочив виконання своїх обов’язків?

Постанова Верховного Суду (далі — ВС) від 19 березня 2019 року у справі № 916/626/18

Обставини справи

Одинадцятого липня 2016 р. між виконавцем-позивачем та замовником-відповідачем було укладено договір, за умовами якого виконавець надає послуги з організації перевезень вантажів піввагонами — власності виконавця. Період надання послуг починається з дати підписання акта подачі/повернення вагонів.

Сторони встановили, що договір набирає чинності з дати підписання обома сторонами та діє 1 рік, тобто до 11.07.2017 р., а в частині проведення розрахунків за надані послуги — до повного здійснення розрахунків. Строк дії договору може змінюватися за згодою сторін шляхом підписання додаткової угоди до цього договору.

На виконання умов цього договору виконавець за актами подачі/повернення передав замовнику напіввагони загальною кількістю 183 одиниці. Після надання виконавцем послуг з перевезення, відповідно до актів подачі/повернення, частина напіввагонів загальною кількістю 31 одиниця було повернуто виконавцю.

У березні 2018 року виконавець звернувся до суду з позовом до замовника про витребування майна з чужого незаконного володіння. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірні напіввагони у кількості 152 одиниці, які є власністю виконавця-позивача, були надані замовнику-відповідачу, втім після закінчення строку дії цього договору відповідач не повернув вагони позивачу.

Відмовляючи позивачу в задоволенні позову в частині покладення на відповідача обов’язку повернути 33 піввагони, місцевий господарський суд виходив з того, що після 11.07.2017 р. (дата закінчення строку дії договору) позивач продовжував надавати послуги відповідачу за договором цією ж кількістю напіввагонів, а тому на підставі положень статті 764 ЦК України цей договір є пролонгованим на той самий строк і на тих же умовах.

Справа розглядалася в різних судових інстанціях. У відзиві на касаційну скаргу відповідача позивач просив залишити її без задоволення з тих мотивів, що строк дії спірного договору закінчився 11.07.2017 р. Жодних додаткових угод про його продовження сторони не укладали.

Правова позиція ВС

Верховний Суд дійшов висновку, що закінчення строку дії договору не припиняє зобов’язань позивача-виконавця, які виникли внаслідок його укладення та не були виконані на момент припинення договору, не звільняє від виконання зобов’язань за договором щодо надання відповідних послуг.

Наведені висновки ВС повністю узгоджуються з приписами чинного законодавства. Верховний Суд послався на частину 1 статті 598 ЦК України, відповідно до якої зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Частиною 2 цієї статті визначено, що припинення зобов’язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Стаття 599 ЦК України та стаття 202 ГК України встановлюють, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Поряд із належним виконанням законодавство передбачає й інші підстави припинення зобов’язань (прощення боргу, неможливість виконання, припинення за домовленістю, передання відступного, зарахування). Верховний Суд зазначив, що чинне законодавство не передбачає таку підставу припинення зобов’язання як закінчення строку дії договору. Тобто, на думку ВС, зобов’язання, невиконане належним чином, продовжує існувати, незважаючи на закінчення строку дії договору.

Відповідно до частини 7 статті 180 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов’язання, що виникли в сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Таким чином, Верховний Суд погоджується з позицією суду першої інстанції, що зобов’язання, яке існувало на момент дії договору, однак лишилося невиконаним, підлягає виконанню незалежно від того, що термін дії договору закінчився. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 04.05.2018 р. у справі № 927/333/17.

До того ж, як встановлено судом першої інстанції і не заперечувалося самим позивачем, за період із серпня 2017 року по квітень 2018 року включно, тобто по день звернення відповідача із зустрічним позовом, позивач-виконавець продовжував надання відповідачу-замовнику послуг з організації перевезень, що зокрема підтверджується фактом прийняття виконавцем попередньої оплати від замовника, виставленням рахунків на оплату та підписанням всіх актів наданих послуг за цей період із посиланням на спірний договір.

Оскільки постановою Верховного Суду від 07.02.2018 р. у справі № 910/14272/17 визнано, що позивачем-виконавцем не в повному обсязі виконано зобов’язання за договором, станом на день звернення до суду з позовом договір про надання послуг з організації перевезень діяв і відповідно виконавець має продовжити надавати послуги з організації перевезень до повного виконання взятих на себе зобов’язань, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в частині часткового задоволення зустрічного позову.

Коментар і рекомендації

Наведена справа є актуальною, насамперед, у контексті розуміння співвідношення між такими базовими поняттями договірного права, як зобов’язання та договір. У багатьох практиків розуміння цього питання немає досі, зобов’язання та договір подеколи ототожнюються, що призводить до юридичних помилок під час укладання і виконання таких договорів. Напряму з цим пов’язана проблема співвідношення між поняттями строк дії (існування) зобов’язання та строк договору.

Стаття 509 ЦК України визначає цивільно-правове зобов’язання, як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Поняття цивільно-правового договору визначено в ст. 626 ЦК України. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Стаття 179 ГК України подає це більш узагальнено — майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами — юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями.

Таким чином, договори є підставою виникнення і формою існування зобов’язань, які одночасно складають зміст договору, тобто ці поняття не є тотожніми.

На практиці виникає питання — які наслідки для невиконаних зобов’язань (порушення умов договору зобов’язаною особою-боржником) матиме закінчення строку дії договору? Чи будуть існувати ці зобов’язання, що лишаються невиконаними ?

Ситуація ускладнюється тим, що чинне законодавство в наведеному контексті регулює лише питання відповідальності після закінчення строку дії договору. І п. 4 ст. 631 ЦК України, і п. 7 ст. 180 ГК України регулюють це питання однаково — закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Втім предметом спору в коментованій справі стало не питання відповідальності, а інше питання договірної практики — право кредитора вимагати від боржника виконання зобов’язань, що лишаються не виконаними після закінчення строку договору.

Відповідь на це питання ускладнюється невдалими, на наш погляд, формулюваннями чинного законодавства. Так, відповідно до п. 7 ст. 180 ГК України — строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. Приблизно так само це регулюється в ч. 1 ст. 631 ЦК України. При буквальному тлумаченні цих положень може скластися враження, що зобов’язання після закінчення строку договору вже не існують, незалежно від того виконані вони, чи ні.

Верховний Суд детально проаналізував цю проблему. Концептуальне значення моє висновок ВС про те, що чинне законодавство не передбачає таку підставу припинення зобов’язання, як закінчення строку дії договору. Тобто, на думку Верховного Суду, зобов’язання, невиконане належним чином, продовжує існувати, незважаючи на закінчення строку дії договору. Така правова позиція суду стала результатом аналізу і тлумачення положень глави 50 ЦК України «Припинення зобов’язань» і ст.202 ГК України.

Ситуація в наведеній справі ускладнювалася тим, що сторони окремо передбачили порядок продовження (зміни) строку цього договору — в частині проведення розрахунків за надані послуги — до повного здійснення розрахунків. Сам строк дії спірного договору може змінюватися за згодою сторін шляхом підписання додаткової угоди до цього договору.

Вищезгадана додаткова угода про продовження строку дії договору підписана не була. Втім Верховного Суду погодився з висновком місцевого господарського суду, який виходив з того, що після 11.07.2017 р. (дата закінчення строку дії договору) позивач продовжував надавати послуги відповідачу за спірним договором, а тому на підставі положень ст. 764 ЦК України цей договір є пролонгованим на той самий строк і на тих же умовах.

З огляду на вищенаведене, юридичною помилкою і причиною спору сторін стало, на наш погляд, невдале формулювання договору — «договір набирає чинності з дати підписання обома сторонами та діє 1 рік, тобто до 11.07.2017 р., а в частині проведення розрахунків за надані послуги — до повного здійснення розрахунків». Більш прийнятною має бути приблизно така редакція останньої фрази — «…діє 1 рік, тобто до 11.07.2017, а в частині зобов’язань, що лишилися не виконаними — до їх повного виконання».

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

КСУ скасував мінімальний вік для виходу на пенсію

Опубліковано

on

Конституційний Суд визнав неконституційним встановлення мінімально необхідного віку для нарахування пенсії за вислугу років.

Четвертого червня КСУ ухвалив рішення за конституційним поданням 45 депутатів Верховної Ради щодо відповідності Конституції окремих положень законів «Про пенсійне забезпечення», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державну службу», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про статус народного депутата України», «Про дипломатичну службу», «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», «Про Кабінет Міністрів України», «Про прокуратуру», а також положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою парламенту від 13 жовтня 1995 року.

Своїм рішенням Конституційний Суд визнав неконституційними положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону «Про пенсійне забезпечення».

Нагадаємо, цим положенням було встановлено додаткову умову для призначення пенсії за вислугу років — досягнення віку 50 років для працівників льотного і льотно-випробувального складу, і 55 років для працівників освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення, а також артистів театрально-концертних та інших видовищних закладів, підприємств і колективів.

Відповідно до Закону, пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятим на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. З викладеного випливає, що втрата професійної працездатності або придатності не пов’язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років.

Конституційний Суд виходить із того, що встановлена, як додаткова, умова для призначення пенсії за вислугу років — досягнення віку 50 років та 55 років — нівелює сутність права на соціальний захист. Крім того, на думку КСУ, підвищення на 5 років пенсійного віку для жінок, збільшення на 5 років загального і спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної законодавством.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Облгази проти НКРЕКП: у справі про «морозні коефіцієнти» суд поставив регулятору «двійку»

Опубліковано

on

Юрій Котнюк, ЮВУ

У минулому місяці Окружний адміністративний суд Києва ухвалив аж чотири рішення за однотипними позовами чотирьох газорозподільних підприємств, у яких ті просили скасувати постанови НКРЕКП про заборону приводити об’єми спожитого населенням газу до стандартних умов. Простіше кажучи, застосовувати «морозні коефіцієнти». Якщо ці вердикти будуть залишені без змін у судах наступних інстанцій, регулятор стане всезагальним посміховиськом, оскільки виходить так, що він вимагав у своїх ліцензіатів не виконувати вимоги своїх же власних регуляторних актів, мало того, вимагав у них не виконувати закон.

Витоки цієї практики слід шукати ще в радянській добі

Розповідаючи про цю ситуацію, нам ніяк не обійтися без того, щоб не згадати закони фізики, вірніше один із них, а саме Гей-Люссака, в якому йдеться про те, що об’єм газу при підвищенні температури збільшується, а при зниженні – зменшується десь приблизно на 3,6 відсотка на кожні 10 градусів, якщо міряти за звичною нам шкалою Цельсія. Коли ж природний газ охолодити до мінус ста шістдесяти градусів, він зменшиться у шістсот разів і взагалі перетвориться на скраплений. В нашому кліматі амплітуда коливань між січнем і липнем становить 40–50 градусів, тож можете порахувати, як коливаються об’єми блакитного палива і яке це може мати значення для комерційних розрахунків.

Для запровадження правильного обліку в Радянському Союзі ще в 1963 році така установа як Державний комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів СРСР видала регуляторний акт з чудернацькою назвою ГОСТ, з якого випливало, що стандартною умовою для визначення об’єму газу є температура плюс 20°С, тиск 760 міліметрів ртутного стовпчика і нульова вологість.

Протягом кількох десятиліть цей стандарт застосовувався лише в промислово-виробничій сфері, й для широких верств населення ніякого значення не мав. Що ж стосується населення, то воно протягом тривалого часу побутових лічильників газу не знало і за газ платило не залежно від кількості спожитих кубометрів, а залежно від кількості осіб, прописаних у квартирі. Навіть після того як більшість домогосподарств завели собі прилади обліку, побутові споживачі платили за такі об’єми, які показували їхні лічильники.

Варто зазначити, що в Україні кількість днів, коли температура вище двадцяти градусів тепла, набагато менша за кількість днів, коли вона нижча цієї відмітки, тож газорозподільні підприємства (облгази), маючи справу з населенням, несли у зв’язку з цим певні збитки, які заносилися до категорії виробничо-технологічних втрат. Тож показання побутових лічильників у цьому плані використовувалися для того, аби точніше порахувати розміри понесених втрат.

У зв’язку з цим 26 лютого 2004 року наказом Міністерства палива та енергетики України № 116 була затверджена так звана Методика приведення об’єму природного газу до стандартних умов за показами побутових лічильників. В її додатках містилися таблиці коефіцієнтів, які потім прозвали «морозними» – саме на них треба було множити робочий об’єм, тобто показаний лічильником обсяг спожитого газу, аби отримати його стандартний об’єм.

Найбільший коефіцієнт, зрозуміло, встановлювався для січня, найменший – для липня, проте його величина залежала не лише від пори року, а й від місця розташування лічильника: якщо він, скажімо, знаходився надворі, то коефіцієнт був більшим, а якщо всередині квартири, розташованої на верхніх поверхах житлової висотки, то, звісно, менше. Окрім цього, певне значення мали регіональні кліматичні особливості, оскільки зими в Криму зазвичай тепліші, ніж на Чернігівщині чи Сумщині. Що стосується Києва, то мінімальний коефіцієнт становив 0,98, максимальний – 1,10.

Дивна пауза тривала три роки

Отже, наголошуємо: «морозні коефіцієнти» існували давно, але застосовувалися лише до комерційно-промислових споживачів, а от населення про них не знало ні сном, ні духом. Газорозподільні підприємства (облгази) брали паливо з належних Укртрансгазу магістральних газопроводів і через свої місцеві трубопроводи розподіляли побутовим споживачам. Причому облгази отримували його від Укртрансгазу з урахуванням «морозних коефіцієнтів», а люди – без їх урахування.

За підрахунками фахівців, різниця становила від 300 до 500 мільйонів кубометрів на рік, тобто приблизно від 3 до 5 відсотків спожитого населенням газу, але ці втрати компенсувалися облгазам відповідно до згаданої вище методики, а також низки інших регуляторних актів, затверджених Мінпаливенерго, згодом реорганізованого в Міненерговуглепром. Формально все змінилося у 2015 році, коли був прийнятий Закон України «Про ринок природного газу», в якому були не лише підтверджені стандартні умови товарного газу з його двадцятьма градусами тепла, а й визначено, що ці параметри поширюються на всі без виключення категорії споживачів: про це йшлося в пункті 31 статті 1.

Новий порядок був закріплений ще в трьох регуляторних актах, затверджених постановами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, прийнятими в один і той же день – 30 вересня 2015 р. Першим серед них слід назвати Кодекс газорозподільних систем (постанова № 2494) – там про стандартні умови йдеться ІХ-му розділі 1-й главі, 3-му пункті. Другим назвемо Правила постачання природного газу (постанова № 2496) – в них стандартні умови згадуються в пункті 9. Третім за важливістю йде Типовий договір розподілу природного газу (постанова № 2498) – в його тексті відповідь на наше питання міститься в пунктах 5.3 і 5.6.

Усі перелічені акти набирали чинності з наступного дня після опублікування, тож «морозні коефіцієнти» мали застосовуватися, починаючи з жовтня 2015 року, проте внаслідок якихось невідомих політичних домовленостей пауза затягнулася на три роки. Лише в жовтні 2018-го облгази стали нараховувати населенню ті обсяги спожитого газу, які були помножені на відповідні коефіцієнти. А вже газопостачальні підприємства (газзбути) стали присилати людям платіжні повідомлення, які пропонували заплатити за обсяги спожитого газу, що були трішечки більшими, аніж ті, що показували їхні лічильники.

Йшлося про невеличку надбавку від одного до чотирьох відсотків, але народ сприйняв це так, ніби його пограбували в темному провулку. А органи влади, замість того, щоб узяти на себе важку й невдячну справу пояснити людям, що так воно й повинно бути, пішли іншим шляхом й почали приймати прості та легкі для розуміння неправильні рішення. А Прем’єр-міністр Володимир Гройсман у стінах Верховної Ради дозволив собі вибухнути непарламентською лексикою, яка в перекладі на мову дипломатичних салонів звучить як «Цих монополістів треба належним чином покарати, оскільки їхні дії не подобаються населенню».

Аргументи Нацкомісії виявилися нікудишніми

Попервах НКРЕКП збиралося ухвалити одну постанову, якою б заборонялося всім облгазам застосовувати «морозні коефіцієнти», але чиновники Державної регуляторної служби України пояснили, що тоді це буде регуляторний акт, прийняття якого потребуватиме багатомісячної процедури узгодження й обговорення. Тоді в Нацкомісії придумали хитрий вихід: прийняли аж 42 постанови, кожна з яких забороняла будь-якому з 42 діючих у країні облгазів приводити об’єми використаного побутовими споживачами природного газу до стандартних умов. Це сталося 23 листопада 2018 року.

Далі закрутилося: половина облгазів мовчки підкорилася й припинила нараховувати «морозні коефіцієнти», зате інші продовжували це робити й синхронно подали до Окружного адміністративного суду позови про визнання незаконними й скасування персонально адресованих кожному з них постанов НКРЕКП. Варто зазначити, що табір «заколотників» склали 20 облгазів, що входили до Регіональної газової компанії Дмитра Фірташа. Двоє з них – ПАТ «Івано-Франківськгаз» і ПАТ «Сумигаз» навіть зуміли в порядку забезпечення позову добитися від суду зупинки дії своїх постанов до вирішення справи по суті. Що ж стосується решти, то Нацкомісія наклала на них штрафи за невиконання рішень регулятора в сумі 850 тисяч гривень, які, звичайно ж, ніхто не збирався платити.

І ось 15 травня суддя ОАС Києва Аріна Литвинова ухвалила три рішення, якими задовольнила позови публічних акціонерних товариств «Волиньгаз», «Закарпаттягаз» і «Миколаївгаз». А 22 травня суддя того ж суду Тетяна Шейко задовольнила аналогічний позов ПАТ «Львівгаз».

В ході судового процесу сторона відповідача навела доволі кволу доказову базу. Юристи Нацкомісії навіть вдалися до дешевого трюку, зокрема, послалися на розділ XV Кодексу газорозподільних систем, в якому написано, що розміри коефіцієнтів слід визначати за додатками до згаданої вище методики, затвердженої наказом Мінпаливенерго №116 від 26.02.2003 р. А в цій методиці, мовляв, написано, що її дія не поширюється на випадки використання газу громадянами для власних потреб. Але цей номер не пройшов: судді погодилися з тим, що у згаданій методиці дійсно є такі слова, але при цьому вказали, що в даному випадку Кодекс ГРС посилається не на текст самої методики, а на цифри таблиць, що містяться в її додатках.

В іншому місці представники НКРЕКП вирішили прикинутися сліпими й затялися доводити, що в тій самій методиці ні про які коефіцієнти не йдеться. У зв’язку з цим обидві судді у всіх чотирьох рішеннях не змовляючись написали одну й ту ж фразу: «Посилання відповідача на те, що Методика №116 взагалі не містить величин коефіцієнтів приведення до стандартних умов при здійсненні розрахунків із побутовими споживачами, є недоречними з урахуванням вищенаведеного, а також того, що відповідні коефіцієнти містяться в додатках до Методики №116».

Таким чином, перші чотири рішення вже ухвалені, на підході ще 16, і, як бачите, є вагомі підстави припускати, що вони також будуть позитивними для позивачів. А якщо вони ще й успішно пройдуть через апеляційну та касаційну інстанції, то, думається, що решта облгазів, котрі лишилися лояльними до регулятора, теж не будуть сидіти склавши руки й знайдуть спосіб оскаржити й свої постанови.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Запобіжні заходи на стадії судового розгляду можна оскаржити в апеляції

Опубліковано

on

Леонід Лазебний, журналіст, головний редактор інформаційно-правової платформи ActiveLex

Опубліковано рішення Конституційного Суду України № 4-р/2019 від 13 червня 2019 р. у справі № 3-208/2018(2402/18) за конституційною скаргою Глущенка Віктора Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України.

Згідно з ч. 2 ст. 392 КПК не підлягають окремому оскарженню ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції, до ухвалення вироків. Ця заборона, зокрема, унеможливлює оскарження ухвал слідчих суддів про застосування під час досудового розслідування такого виняткового запобіжного заходу, як тримання особи під вартою.

Під час досудового розслідування ухвали слідчого судді про продовження строку тримання під вартою можуть бути оскаржені в апеляційному порядку (п. 3 ч. 1 ст. 309 КПК), а на стадії провадження в суді першої інстанції такі ухвали окремому оскарженню не підлягають, заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення (ч. 2 ст. 392 КПК).

Обґрунтовуючи свій висновок, Конституційний Суд нагадав власні попередні рішення, зокрема від 25 листопада 1997 року № 6-зп, від 25 грудня 1997 року № 9-зп, де послідовно підкреслював значущість положень статті 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді.

КСУ наголосив, щ реалізація права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб’єктів має відповідати також вимозі доступності правосуддя, про що зазначено в актах міжнародного права – Загальній декларації прав людини 1948 року (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (стаття 14), Конвенції (стаття 6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 1985 року (пункт 4).

Суд виходив із того, що законодавчо визначений механізм реалізації права на судовий захист, що включає в себе, зокрема, право на апеляційний перегляд справи, є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя, в тому числі права на свободу, захисту цих прав і свобод від порушень і протиправних посягань, а також від помилкових і неправосудних судових рішень.

Неможливість своєчасного апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою унеможливлює ефективну та оперативну (дієву) перевірку правомірності обмеження конституційного права особи на свободу на стадії судового розгляду. Неможливість оскарження в апеляційному порядку такої ухвали створює умови, за яких помилкове рішення суду першої інстанції, чинне протягом тривалого часу, може призвести до тяжких невідворотних наслідків для зазначеної особи у вигляді безпідставного обмеження її конституційного права на свободу.

Отже, КСУ визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 2 ст. 392 КПК щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції, та зобов’язав Верховну Раду України привести нормативне регулювання, встановлене ч. 2 ст. 392 КПК, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням.

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.