Connect with us

Судова практика

Строк договору закінчився — зобов’язання лишилися невиконаними

Сергій ТЕНЬКОВ, юридичний експерт ЮВУ

Строк дії договору (виконання зобов’язань) є істотною умовою договору і встановлюється за загальними правилами, визначеними в статтях 251—255, 530—531, 631 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та в ст. 180 Господарського кодексу України (далі — ГК України). Досить часто виникають ситуації, коли строк дії договору закінчився, але зобов’язання за цим договором лишаються невиконаними. Попри це одна зі сторін (кредитор) наполягає на їх виконанні іншою стороною (боржником), тобто вимагає виконання вже за межами визначеного строку дії договору. Чи правомірні такі вимоги кредитора і що має робити боржник, який прострочив виконання своїх обов’язків?

Постанова Верховного Суду (далі — ВС) від 19 березня 2019 року у справі № 916/626/18

Обставини справи

Одинадцятого липня 2016 р. між виконавцем-позивачем та замовником-відповідачем було укладено договір, за умовами якого виконавець надає послуги з організації перевезень вантажів піввагонами — власності виконавця. Період надання послуг починається з дати підписання акта подачі/повернення вагонів.

Сторони встановили, що договір набирає чинності з дати підписання обома сторонами та діє 1 рік, тобто до 11.07.2017 р., а в частині проведення розрахунків за надані послуги — до повного здійснення розрахунків. Строк дії договору може змінюватися за згодою сторін шляхом підписання додаткової угоди до цього договору.

На виконання умов цього договору виконавець за актами подачі/повернення передав замовнику напіввагони загальною кількістю 183 одиниці. Після надання виконавцем послуг з перевезення, відповідно до актів подачі/повернення, частина напіввагонів загальною кількістю 31 одиниця було повернуто виконавцю.

У березні 2018 року виконавець звернувся до суду з позовом до замовника про витребування майна з чужого незаконного володіння. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірні напіввагони у кількості 152 одиниці, які є власністю виконавця-позивача, були надані замовнику-відповідачу, втім після закінчення строку дії цього договору відповідач не повернув вагони позивачу.

Відмовляючи позивачу в задоволенні позову в частині покладення на відповідача обов’язку повернути 33 піввагони, місцевий господарський суд виходив з того, що після 11.07.2017 р. (дата закінчення строку дії договору) позивач продовжував надавати послуги відповідачу за договором цією ж кількістю напіввагонів, а тому на підставі положень статті 764 ЦК України цей договір є пролонгованим на той самий строк і на тих же умовах.

Справа розглядалася в різних судових інстанціях. У відзиві на касаційну скаргу відповідача позивач просив залишити її без задоволення з тих мотивів, що строк дії спірного договору закінчився 11.07.2017 р. Жодних додаткових угод про його продовження сторони не укладали.

Правова позиція ВС

Верховний Суд дійшов висновку, що закінчення строку дії договору не припиняє зобов’язань позивача-виконавця, які виникли внаслідок його укладення та не були виконані на момент припинення договору, не звільняє від виконання зобов’язань за договором щодо надання відповідних послуг.

Наведені висновки ВС повністю узгоджуються з приписами чинного законодавства. Верховний Суд послався на частину 1 статті 598 ЦК України, відповідно до якої зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Частиною 2 цієї статті визначено, що припинення зобов’язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Стаття 599 ЦК України та стаття 202 ГК України встановлюють, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Поряд із належним виконанням законодавство передбачає й інші підстави припинення зобов’язань (прощення боргу, неможливість виконання, припинення за домовленістю, передання відступного, зарахування). Верховний Суд зазначив, що чинне законодавство не передбачає таку підставу припинення зобов’язання як закінчення строку дії договору. Тобто, на думку ВС, зобов’язання, невиконане належним чином, продовжує існувати, незважаючи на закінчення строку дії договору.

Відповідно до частини 7 статті 180 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов’язання, що виникли в сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Таким чином, Верховний Суд погоджується з позицією суду першої інстанції, що зобов’язання, яке існувало на момент дії договору, однак лишилося невиконаним, підлягає виконанню незалежно від того, що термін дії договору закінчився. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 04.05.2018 р. у справі № 927/333/17.

До того ж, як встановлено судом першої інстанції і не заперечувалося самим позивачем, за період із серпня 2017 року по квітень 2018 року включно, тобто по день звернення відповідача із зустрічним позовом, позивач-виконавець продовжував надання відповідачу-замовнику послуг з організації перевезень, що зокрема підтверджується фактом прийняття виконавцем попередньої оплати від замовника, виставленням рахунків на оплату та підписанням всіх актів наданих послуг за цей період із посиланням на спірний договір.

Оскільки постановою Верховного Суду від 07.02.2018 р. у справі № 910/14272/17 визнано, що позивачем-виконавцем не в повному обсязі виконано зобов’язання за договором, станом на день звернення до суду з позовом договір про надання послуг з організації перевезень діяв і відповідно виконавець має продовжити надавати послуги з організації перевезень до повного виконання взятих на себе зобов’язань, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в частині часткового задоволення зустрічного позову.

Коментар і рекомендації

Наведена справа є актуальною, насамперед, у контексті розуміння співвідношення між такими базовими поняттями договірного права, як зобов’язання та договір. У багатьох практиків розуміння цього питання немає досі, зобов’язання та договір подеколи ототожнюються, що призводить до юридичних помилок під час укладання і виконання таких договорів. Напряму з цим пов’язана проблема співвідношення між поняттями строк дії (існування) зобов’язання та строк договору.

Стаття 509 ЦК України визначає цивільно-правове зобов’язання, як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Поняття цивільно-правового договору визначено в ст. 626 ЦК України. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Стаття 179 ГК України подає це більш узагальнено — майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами — юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями.

Таким чином, договори є підставою виникнення і формою існування зобов’язань, які одночасно складають зміст договору, тобто ці поняття не є тотожніми.

На практиці виникає питання — які наслідки для невиконаних зобов’язань (порушення умов договору зобов’язаною особою-боржником) матиме закінчення строку дії договору? Чи будуть існувати ці зобов’язання, що лишаються невиконаними ?

Ситуація ускладнюється тим, що чинне законодавство в наведеному контексті регулює лише питання відповідальності після закінчення строку дії договору. І п. 4 ст. 631 ЦК України, і п. 7 ст. 180 ГК України регулюють це питання однаково — закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Втім предметом спору в коментованій справі стало не питання відповідальності, а інше питання договірної практики — право кредитора вимагати від боржника виконання зобов’язань, що лишаються не виконаними після закінчення строку договору.

Відповідь на це питання ускладнюється невдалими, на наш погляд, формулюваннями чинного законодавства. Так, відповідно до п. 7 ст. 180 ГК України — строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. Приблизно так само це регулюється в ч. 1 ст. 631 ЦК України. При буквальному тлумаченні цих положень може скластися враження, що зобов’язання після закінчення строку договору вже не існують, незалежно від того виконані вони, чи ні.

Верховний Суд детально проаналізував цю проблему. Концептуальне значення моє висновок ВС про те, що чинне законодавство не передбачає таку підставу припинення зобов’язання, як закінчення строку дії договору. Тобто, на думку Верховного Суду, зобов’язання, невиконане належним чином, продовжує існувати, незважаючи на закінчення строку дії договору. Така правова позиція суду стала результатом аналізу і тлумачення положень глави 50 ЦК України «Припинення зобов’язань» і ст.202 ГК України.

Ситуація в наведеній справі ускладнювалася тим, що сторони окремо передбачили порядок продовження (зміни) строку цього договору — в частині проведення розрахунків за надані послуги — до повного здійснення розрахунків. Сам строк дії спірного договору може змінюватися за згодою сторін шляхом підписання додаткової угоди до цього договору.

Вищезгадана додаткова угода про продовження строку дії договору підписана не була. Втім Верховного Суду погодився з висновком місцевого господарського суду, який виходив з того, що після 11.07.2017 р. (дата закінчення строку дії договору) позивач продовжував надавати послуги відповідачу за спірним договором, а тому на підставі положень ст. 764 ЦК України цей договір є пролонгованим на той самий строк і на тих же умовах.

З огляду на вищенаведене, юридичною помилкою і причиною спору сторін стало, на наш погляд, невдале формулювання договору — «договір набирає чинності з дати підписання обома сторонами та діє 1 рік, тобто до 11.07.2017 р., а в частині проведення розрахунків за надані послуги — до повного здійснення розрахунків». Більш прийнятною має бути приблизно така редакція останньої фрази — «…діє 1 рік, тобто до 11.07.2017, а в частині зобов’язань, що лишилися не виконаними — до їх повного виконання».

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Дозвіл державному виконавцю на примусове проникнення в помешкання боржника

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Першого листопада Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/10431/17, адміністративне провадження № К/9901/735/17 (ЄДРСРУ № 85354633) досліджував питання примусового проникнення виконавця у помешкання боржника.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 18 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади й органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території країни, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами.

Пункт 6 частини 1 статті 4 Закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та пункт 4 частини 1 статті 2 Закону «Про виконавче провадження» встановлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов`язковість при здійсненні виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями. Відповідно до ст. 1 Закону «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі — рішення) — сукупність дій, визначених у цьому законі органів й осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього закону, а також рішеннями, які відповідно до цього закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною 1 статті 5 Закону «Про виконавче провадження», примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та в передбачених цим законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Відповідно до пункту 4 частини 3 статті 18 Закону «Про виконавче провадження» під час виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів допускається, за наявності вмотивованого рішення суду, примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи, безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника — фізичної особи, особи, в якої перебуває майно боржника, чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі потреби примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників поліції, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке згідно із законом можливо звернути стягнення.

Пунктом 13 частини 3 статті 18 Закону «Про виконавче провадження» передбачено право виконавця на звернення до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника, чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб.

Між тим, звертаючись до суду із поданням, виконавцю слід довести наступне: боржник достовірно знає про наявність виконавчого провадження та повідомлявся про намір виконавця вчинити виконавчі дії з опису та арешту майна, але чинив цьому перешкоди; боржник ухиляється від проведення виконавчих дій; майно належить боржнику або він має право користування ним; боржник не надавав доступу до майна у відведений для цього час вчинення виконавчих дій.

Окремо слід зазначити, що як регламентовано частиною першою статті 439 ЦПК України, питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, в якої знаходиться майно боржника, чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи або судом, який ухвалив рішення за поданням державного виконавця, приватного виконавця. Вказана норма встановлює особливі правила підсудності, а саме, що подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника розглядається не судом, який видав виконавчий документ, а судом за місцем знаходження житла чи іншого володіння особи. Саме такого висновку дійшла колегія суддів Великої Палати Верховного Суду в постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 545/3611/17-ц (провадження № 14-287цс18).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Межі перегляду за нововиявленими обставинами

Четвертого листопада Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4521/14 (ЄДРСРУ № 85359734) досліджував питання щодо особливостей перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами.

До нововиявлених обставин відносяться матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору. Необхідними ознаками існування нововиявлених обставин є одночасна наявність таких трьох умов: по-перше, їх існування на час розгляду справи, по-друге, те, що ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи, по-третє, істотність даних обставин для розгляду справи (тобто, коли врахування їх судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте).

Аналогічні правові висновки висловлено Верховним Судом у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 1510/2—1411/11.

Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення. Ці обставини мають бути відповідним чином засвідчені, тобто підтверджені належними і допустимими доказами. Суд вправі змінити або скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини впливають на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі — Суд ЄСПЛ) процедура поновлення розгляду справи за нововиявленими обставинами на вимогу сторони провадження для виправлення помилок правосуддя як така не суперечить положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) за умови відсутності зловживання (пп. 27—28 рішення від 18.11.2004 р. у справі «Правєдная проти Росії», № 69529/01 та п. 46 рішення від 06.12.2005 р. у справі «Попов проти Молдови», № 2). Однак, при цьому ЄСПЛ наголошує, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, потрібно тлумачити в світлі Преамбули до Конвенції, яка проголошує принцип верховенства права як частину спільної спадщини держав-учасниць. Одним з аспектів принципу верховенства права є принцип правової певності, який, окрім іншого, передбачає, що якщо суд ухвалив остаточне рішення по суті спору, таке рішення не може бути піддане перегляду (рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» від 28.10.1999 р.). Цей принцип встановлює, що жодна сторона не вправі ставити питання про перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише задля нового судового розгляду й нового рішення по суті. Перегляд судового рішення не повинен бути замаскованою апеляційною процедурою, а саме лише існування двох позицій щодо способу вирішення спору не є підставою для повторного судового розгляду. Відхилення від цього принципу допустимі лише за наявності виняткових обставин (пп. 51—52 рішення ЄСПЛ у справі «Рябих проти Росії» від 24.06.2003 р.; ухвала Суду щодо прийнятності заяви № 62608/00 «Агротехсервіс проти України»; пп. 42—44 рішення Суду у справі «Желтяков проти України» від 09.06.2011 р.).

Процедура скасування остаточного судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що в неї не було можливості представити цей доказ на остаточному судовому слуханні, а також те, що цей доказ є вирішальним (пп. 27—34 рішення Суду у справі «Праведная проти Росії» від 18.11.2004 р.).

Не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами:

1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи;

2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.

Отже, неподання стороною або особою, яка бере учать у справі, доказу, про який їй було відомо та який підтверджує відповідні обставини, а також відмова суду у прийнятті доказів, не є підставами для перегляду судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами (постанова ВС від 21 лютого 2018 року справа № 454/3003/14-ц, ЄДРСРУ № 72378039).

Висновок: Процесуальними нормами не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами в повному обсязі. Отже, суд переглядає судове рішення за нововиявленими обставинами лише в тих межах, в яких ці обставини впливають на суть рішення.

Євгеній МОРОЗОВ,
адвокат

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Особливості вирішення питання прийняття скарги судом апеляційної інстанції у разі подання останньої після закінчення процесуальних строків.

Двадцятого вересня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18888/18, адміністративне провадження № К/9901/20983/19 (ЄДРСРУ № 84405600) досліджував питання щодо особливості вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у разі подання такої скарги після закінчення процесуальних строків. Правила вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції в разі подання такої скарги після закінчення строків, установлених статтею 295 цього кодексу, передбачені частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України).

Відповідно до цієї статті, апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею в заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції із заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Пунктом 4 частини першої статті 299 КАС України передбачено, що якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі. Тобто, з аналізу наведених положень процесуального закону вбачається, що якщо апеляційна скарга подана після закінчення строку, установленого статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, й особа не порушує питання про поновлення такого строку, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.

Якщо особа звернулась із заявою про поновлення строку апеляційного оскарження протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху суд апеляційної інстанції має оцінити наведені в такій заяві підстави і визнати їх поважними чи неповажними. Якщо наведені в заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнав неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження.

У даній справі суд апеляційної інстанції визнав наведені скаржником у заяві про поновлення строку апеляційного оскарження підстави неповажними, однак у порушення вимог частини третьої статті 298 КАС України, позбавив відповідача права звернутися з заявою із зазначенням в ній інших підстав для поновлення такого строку, відмовивши у відкритті апеляційного провадження. З огляду на викладене, Верховний суд вважає за правильне скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження з направленням справи до апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду, в ході якого питання про прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції має бути вирішено у порядку, передбаченому частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України.

Висновок

Якщо скаржником пропущено процесуальний строк на подання апеляційної скарги та не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, і якщо наведені в заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнає неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження. І тільки після цього апеляційна інстанція має право відмовити у відкритті провадження.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.