Connect with us

Судова практика

Скандальні премії Нафтогазу Національна акціонерна компанія програла правозахисникам і другий раунд справи

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Цього місяця в інформаційному просторі країни знову спливла тема премій, сплачених керівництву Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» в загальній сумі 46 мільйонів доларів з нагоди успішного для неї розгляду спору з російським Газпромом з приводу порушень транзитного контракту. Восьмого травня Шостий апеляційний адміністративний суд залишив без змін рішення Окружного адміністративного суду від 22 січня 2019 року, яким було задоволено позов громадської організації «Український інститут з прав людини» і зобов’язав Нафтогаз надати позивачу інформацію та копії документів стосовно того, які саме співробітники і в якому розмірі одержали таке матеріальне заохочення.

Засекречені контракти

Кілька слів про події, які спричинили цей спір. Дев᾽ятнадцятого січня 2009 р. між головами правління Газпрому й Нафтогазу Олексієм Міллером і Олегом Дубиною було укладено два договори терміном дії до 31 грудня 2019 року. Їх тексти були засекречені, тож про те, що в них було написано можна судити лише з засобів масової інформації, які ретранслюють суперечливі коментарі поінформованих осіб. Проте більшість із них сходиться на тому, що перший з контрактів стосувався продажу газу і Нафтогаз за його умовами зобов’язувався щорічно придбавати у Газпрома не менше 52 мільярдів кубометрів природного газу. Другий був пов’язаний із його транзитом, і Газпром брав на себе зобов’язання щороку прокачувати через Україну не менш як 110 млрд м3. За порушення цих зобов’язань винна сторона мала компенсувати потерпілій стороні неотриману вигоду, тож дані умови більш відомі серед широкого загалу як принципи «бери або плати» або «транспортуй або плати».

Тим не менше протягом усього часу дії даних контрактів жодна із сторін у повній мірі цих вимог не дотримувалася, але поки в Україні при владі знаходилося лояльне Кремлю керівництво, в обох столицях на ці порушення дивилися крізь пальці. Коли ж почалася війна, обидві вони пішли судитися до Арбітражного інституту Торгової палати Стокгольму, як це й було обумовлено загаданими договорами.

Газпром, наприклад, вимагав компенсацію в сумі 47 мільярдів доларів США, але за рішенням арбітрів від 22 грудня 2017 року одержав лише 2 млрд $. В іншому позові, який стосувався транзиту, апетити Нафтогазу були дещо меншими — він вимагав від Газпрому лише 30 мільярдів доларів, проте арбітри своїм рішенням від 28 лютого 2018 р. ухвалили стягнути з відповідача 4,56 млрд $. Таким чином загальний рахунок виявився 2,56 мільярди на користь української сторони.

І ось у травні того ж року Наглядова рада НАК «Нафтогаз України», очолювана громадянкою Великобританії Клер Споттісвуд ухвалила з нагоди лютневої перемоги у Стокгольмі видати 41 співробітнику компанії Нафтогазу премію загальна сума якої дорівнювала одному відсотку виграної суми, тобто 46 млн $. Таке рішення викликало обурення не лише в широких масах населення, а й здивування у вузькому колі фахівців. Так, у Столичної колегії адвокатів зауважили, що інтереси Нафтогазу в цьому процесі представляла бригада юристів з Норвегії, яка за своє послуги отримала гонорар 25 млн євро, тож яка на цьому фоні, мовляв, заслуга ще якихсь осіб? Ситуація була доволі смішною ще й у зв’язку з тим, що реально ніяких коштів Нафтогаз від Газпромом на той момент (як і до цього дня) не отримав, але премії вже були видані. Під тиском громадськості прем’єр­міністр Володимир Гройсман навіть звернувся до Наглядової ради з пропозицією переглянути своє рішення, але там йому відмовили, посилаючись на те, о такою є загальносвітова практика премію вання провідного менеджменту компаній.

Запитувачі й розпорядники публічної інформації

Серед чималої кількості адресантів, які минулого літа вимагали в Нафтогаза роз’яснити правомірність даної ситуації, була й заснована колишнім омбудсменом Валерією Лутковською Громадська організація «Український інститут з прав людини», яка звернулась до Наф тогазу із запитом на публічну інформацію від 4 липня 2018 року, в якому просила надати інформацію про прізвища, імена, по батькові та посади всіх співробітників і членів правління ПАТ «НАК «Нафтогаз України», які отримали премії у зв’язку з перемогою у Стокгольмському арбітражі, а також інформацію про розмір виплаченої премії кожному співробітнику та копії підтверджуючих документів.

Адресат цілком прогнозовано відмовив, написавши в листі від 16 липня 2018 року, що оскільки така інформація містить персональні дані фізичних осіб, вона є конфіденційною інформацією, тобто не підлягає оприлюдненню без згоди особи, якої вона стосується. Крім того ним було зазначено, що інформацію про загальний розмір премій та загальну кількість премійованих працівників оприлюднено на сайті компанії. Така відповідь інститут не задовольнила й він подав позов до Окружного адміністративного суду, в якому, по­перше, просив визнати відмову Нафтогазу протиправною, по­друге, зобов’язати його надати запитувану інформацію.

Більша частина аргументів на користь задоволення даного позову базувалася на положеннях Закону України «Про доступ до публічної інформації», який поділив увесь світ на дві нерівні частини: запитувачів інформації і її розпорядників. Якщо уважно почитати статтю 13 згаданого закону, то з восьми категорій юридичних і фізичних осіб, які відносяться до розпорядників публічної інформації, то до Наф тогазу більш менш можна застосувати лише одну з них. А саме ту, яка охоплює суб’єктів господарювання, які володіють іншою інформацією, що становить суспільний інтерес. Всі інші ніяк не підходять, бо відповідач не є ні суб’єктом владних повноважень, ні юридичною особою, що фінансується з державного бюджету, ні суб’єктом господарювання, який володіє інформацією про стан довкілля чи якість харчових продуктів. Тож з усього переліченого в згаданій статті підходить лише формулювання «інша інформація, що становить суспільний інтерес».

Суд детально розшифрував, у чому саме полягає цей суспільний інтерес. Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» від 25 травня 1998 року №747, зокрема її пункту 12, голову правління цієї компанії, а також його першого заступника, простих заступників і членів правління за умовами медичного та побутового обслуговування прирівняно, відповідно, до міністра, першого заступника, заступників міністра та членів колегії міністерства, а керівників структурних підрозділів — відповідних категорій працівників міністерства. З цього суд зробив висновок, що відомості про заробітну плату, премії, матеріальну допомогу, будь­які інші виплати, керівництву ПАТ «НАК «Нафтогаз України» є інформацією, що становить суспільний інтерес та в розумінні положень Закону України «Про доступ до публічної інформації» є публічною інформацією. Таким чином компанія в даному конкретному випадку відноситься до категорії розпорядників інформації.

У касаційній інстанції може статися цікавий поворот

Отже, Нафтогаз було визнано розпорядником публічної інформації, але це ще не означає, що він зобов’язаний роздавати її всім, хто не попросить. Відповідно до ст. 22 згаданого закону розпорядник має право відмовити в наданні запитуваної інформації, якщо вона належить до категорії інформації з обмеженим доступом. Критерії даної категорії докладно розписні у статті 6 того ж закону, де сказано, що обмеження доступу до інформації допускається в інтере сах національної безпеки, для захисту репутації людей, неупередженості правосуддя, а також в інших випадках, коли шкода від оприлюднення інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Як відомо, суд першої інстанції ухвалив рішення задовольнити позов, але при цьому він не став обтяжувати себе поясненнями, чому інформація про особи працівників Нафтогазу і суми одержаних ними премій не підпадають під категорію інформації з обмеженим доступом, зокрема в розумінні Закону України «Про захист персональних даних». За нього це довелося зробити суддям Шостого апеляційного адміністративного суду, в якому Нафтогаз намагався оскаржити вказане рішення.

Для цього вони послалися на частину 5 статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», де сказано, що не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна. Також не може бути обмежений доступ до прізвищ, імен, по батькові фізичних осіб та найменувань юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. В цій новелі також зазначено, що все вище викладене не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину. Проте навіть неозброєним оком видно, що нафтогазівські премії явно не підпадають під жодне з цих застережень, а тому колегія суддів написала, що апелянтом не було надано доказів, що запитувана позивачем інформація є інформацією із обмеженим доступом.

Виходячи з цього апеляційний суд ухвалив залишити рішення Окружного адміністративного суду без змін, яке набирає законної сили й підлягає виконанню, якщо, звичайно процес виконання не буде зупинено Верховним Судом до завершення касаційної епопеї. Мусимо визнати, що в Нафтогазу є зачіпка, за допомогою якої можна поставити під сумнів висновки місцевого й апеляційного судів. Справа в тому, що виплата премій мала бути здійснена за рахунок не бюджетних коштів держави, а власних коштів Нафтогазу. У зв’язку з цим нагадаємо одну вже доволі призабуту історію.

У червні минулого року народний депутат України Сергій Власенко звернувся до Коболєва з депутатським запитом, у якому просив дати відповідь, на якій підставі правління компанії прийняло рішення виплатити «стокгольмські» премії, а також просив надати перелік працівників, які були відзначені преміальними заохоченнями. Йому в цьому було відмовлено й тоді він звернувся до правоохоронних органів із заявою про те, що очільник Нафтогазу вчинив адмі ністративне правопорушення. Деталі цієї історії містяться в матеріалах справи № 761/31595/18, якою займалися Шевченківський районний і Апеляційний суди Києва. В тому випадку Феміда стала на сторону Нафтогазу й одним з основних аргументів стала саме та обставина, що премії були сплачені не з бюджетних коштів держави. Таким чином у протистоянні Нафтогазу з ГО «Український інститут з прав людини» ще можливі цікаві повороти.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Нацкомфінпослуг може вживати заходи до страховиків, які занижують розміри відшкодування

4 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 813/3214/17 залишив без задоволення касаційну скаргу страхової компанії, яка визначила розмір відшкодування з порушенням закону та невчасно його виплатила.

Страхова компанія звернулася до суду з позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі – Комісія, відповідач) про визнання протиправним та скасування розпорядження відповідача про застосування заходу впливу до нього, посилаючись на те, що Комісія не має повноважень вирішувати питання щодо розміру страхового відшкодування, а законність рішення страховика належить до виключної компетенції суду.

Рішенням окружного адміністративного суду позов задоволено. Апеляційний адміністративний суд рішення скасував та відмовив у задоволенні позову.

Позивач у касаційній скарзі зазначав, що суд апеляційної інстанції не правильно застосував п. 36.2 ст. 36 Закону «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», оскільки вона не регулює розміру страхового відшкодування, а навпаки, вказує на те, що відповідач не в праві вирішувати питання щодо розгляду страхового відшкодування.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що ключовим правовим питанням, що постало у справі, є повноваження Комісії вживати заходи впливу до страхової компанії за порушення, пов’язані з заниженням розміру страхового відшкодування.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. № 2664-III визначає загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Порядок та умови застосування заходів впливу встановлюються законами України та нормативно-правовими актами Комісії. Так, до компетенції Комісії віднесено застосування заходів впливу за порушення законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг. Ці повноваження мають на меті захист прав споживачів, контроль за якістю фінансових послуг та узгоджуються з обов’язками держави, передбаченими в ст. 42 Конституції України.

Відповідно до розпорядження, що оскаржується, порушення позивача полягало в невиконанні положень п.п. 36.2 (невиплата страхового відшкодування у повному розмірі) та 36.5 (невиплата пені за прострочення виплати страхового відшкодування) ст. 36 Закону України № 1961-IV.

За матеріалами справи, позивачу були надані всі документи, що вимагалися, зокрема, щодо відшкодування на поховання та спорудження надгробного пам’ятника, і позивач не мав підстав зменшувати розмір відшкодування.

Суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що страхова компанія мала відшкодувати витрати на поховання та спорудження надгробного пам’ятника в повному обсязі, оскільки вони не перевищували законодавчо встановлених меж.

Верховний Суд з цим висновком погодився й уточнив, що обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників (ст. 3 Закону України № 1961-IV).

Розмір відшкодування шкоди визначає страхова компанія. Коли розмір відшкодування та умови виплати визначено законом, а страхова компанія зменшує його довільно, покликаючись на обставини, які законом не передбачені, вона порушує права споживачів та правові норми, що регулюють діяльність на ринку фінансових послуг.

Оскільки законодавство не передбачає зменшення розміру відшкодування з підстав, які навів позивач, Комісія обґрунтовано констатувала порушення законодавства, що регулює діяльність з надання фінансових послуг та спонукала страхову компанію до його усунення.

Безперечно, особа, яка отримала страхове відшкодування в меншому, ніж належить, розмірі, може звернутися з позовом до суду. Водночас це не означає, що потерпілий не може звернутися зі скаргою до Комісії. Захист прав особи адміністративними органами є безкоштовним, більш оперативним і часто ефективним.

Обов’язок держави (державних органів) забезпечувати та захищати права людини прямо передбачено в ст. 3 Конституції України та в ч. 3 ст. 17 Цивільного кодексу України.

Встановивши, що розмір відшкодування визначено з порушенням Закону та виплачено невчасно, Комісія мала повноваження вжити заходи, спрямовані на усунення порушень.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Стаж для перерахунку пенсії особам, призваним до війська в особливий період, розраховується за спеціальними нормами

4 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 415/2135/17 задовольнив касаційну скаргу особи, якій було відмовлено в зарахуванні стажу та перерахунку пенсії попри вимоги спеціальних норм щодо учасників АТО.

Особа звернулась до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України, у якому просила визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови у зарахуванні до стажу роботи під час мобілізації у потрійному розмірі та перерахунку пенсії згідно з довідкою про безпосередню участь особи в антитерористичній операції та довідки про заробітну плату. Також просила зобов`язати відповідача зарахувати до стажу роботи під час мобілізації у потрійному розмірі, здійснити перерахунок пенсії та виплатити недоотримані суми пенсії.

Суд першої інстанції позов задовольнив частково. Апеляційний суд скасував рішення та відмовив у задоволенні позову, дійшовши висновку, що Закон «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV на час звернення позивача до пенсійного органу не містив будь-яких винятків щодо включення періоду військової служби застрахованих осіб, призваних за призовом під час мобілізації на особливий період, до страхового стажу та збереження страхових виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням у випадках ненарахування та несплати роботодавцем за них єдиного соціального внеску.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин ст. 24 Закону «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», оскільки застосуванню підлягала ч. 7 ст. 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування». У зв`язку із чим вважав, що в даному випадку страхові внески не повинні з нього стягуватися за час його участі в антитерористичній операції, як мобілізованої особи, і тому він має право на зарахування до стажу роботи в особливий період, не залежно від сплати страхових внесків.

Задовольняючи касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що ст. 46 Конституції України гарантує громадянам право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням коштом страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені в Законі «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 р. № 2011-XII.

Відповідно до ст. 1-2 Закону № 2011-XII військовослужбовці користуються всіма правами та свободами, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

Відповідно до ст. 8 Закону № 2011-XII час перебування громадян України на військовій службі зараховується до їхнього страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Час проходження військовослужбовцями військової служби в особливий період зараховується до вислуги років, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби на пільгових умовах у порядку, який визначає Кабінет Міністрів України.

Під час розгляду справи було встановлено, що позивач у спірний період був призваний на військову службу, у зв’язку з чим підлягав у цей період загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню.

Отже, час проходження військової служби, протягом якого позивач брав участь в антитерористичній операції в особливий період, зараховується до його страхового стажу.

Частиною 7 ст. 7 Закону № 2464-VI передбачено перелік видів виплат, на які не нараховується єдиний внесок, що затверджує Кабінет Міністрів України, зокрема це – виплати, що компенсуються з бюджету в межах середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом, у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та/або введення воєнного стану.

Таким чином, у цьому випадку страхові внески (єдиний внесок) не нараховувалися та не сплачувались у зв’язку зі звільненням від сплати такого податку в порядку, встановленому ст. 7 Закону № 2464-VI.

Аналогічну правову позицію в подібних правовідносинах висловив Верховний Суд, зокрема, у постановах від 14 лютого 2019 р. у справі № 308/8839/16-а, від 23 липня 2019 р. у справі № 346/6411/16-а, від 30 липня 2019 р. у справі № 346/1454/17, від 18 вересня 2019 р. у справі № 347/1233/17.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Суд обирає спосіб захисту прав суб’єкта звернення з огляду на дотримання ним умов звернення та дискреційні повноваження органу влади

11 лютого 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 0940/2394/18 залишив без задоволення касаційну скаргу обласної ради, яка формально відмовила позивачу з підстав, не передбачених законодавством.

Товариство з додатковою відповідальністю звернулось до суду з позовом до обласної ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов’язання до вчинення дій, а саме рішення відповідача про відмову в наданні гірничого відводу для розробки родовища піску.

Окружний адміністративний суд позов задовольнив частково, скасував оскаржуване рішення та зобов’язав відповідача повторно розглянути заяву про надання гірничого відводу, оскільки відповідач не конкретизував, у чому саме полягає невідповідність документів, поданих позивачем з метою отримання гірничого відводу. У задоволенні позовних вимог про зобов’язання відповідача прийняти рішення про надання гірничого відводу було відмовлено з підстав їх передчасності.

Апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні адміністративного позову щодо зобов’язання обласної ради прийняти рішення про надання позивачеві гірничого відводу та прийняв нову постанову, якою адміністративний позов задовольнив. Суд дійшов висновку, що єдиним правильним за цих обставин способом захисту порушеного права позивача є зобов’язання відповідача прийняти конкретне рішення.

У касаційній скарзі обласна рада зазначала, що надання чи ненадання гірничого відводу належить до дискреційних повноважень органу місцевого самоврядування, а зобов`язавши відповідача прийняти рішення про надання позивачеві гірничого відводу, суд апеляційної інстанції втрутився в її дискреційні повноваження.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що компетенція обласної ради щодо прийняття рішення про надання гірничих відводів передбачена чинним законодавством, зокрема, п. 22 ч. 1 ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 9-1, ч. 3 ст. 17 Кодексу України про надра, п.п. 23, 25 Положення про порядок надання гірничих відводів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59.

У разі, якщо суб’єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству та суб’єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов’язати суб’єкта владних повноважень прийняти відповідне рішення.

Якщо ж такий суб’єкт на момент прийняття рішення не перевірив дотримання заявником усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб’єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд зобов’язує суб’єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов’язання суб’єкта владних повноважень вчинити дії, є встановлення судом додержання суб’єктом звернення всіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність в суб’єкта владних повноважень права діяти під час прийняття рішення на власний розсуд.

Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки під час розгляду вимог про протиправну бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а й у випадку розгляду вимог про зобов’язання відповідного суб’єкта вчинити дії після скасування його адміністративного акта.

Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб’єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи.

Таким чином, відповідач у межах цієї справи протиправно надав позивачеві формальну відмову з підстав, не передбачених чинним законодавством. Ураховуючи, що позивач звернувся до відповідача із заявою про надання гірничого відводу та всіма документами, передбаченими законодавством України, суд апеляційної інстанції, обираючи ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, цілком обґрунтовано зобов’язав відповідача надати гірничий відвід.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.