Connect with us

Судова практика

Скандальні премії Нафтогазу Національна акціонерна компанія програла правозахисникам і другий раунд справи

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Цього місяця в інформаційному просторі країни знову спливла тема премій, сплачених керівництву Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» в загальній сумі 46 мільйонів доларів з нагоди успішного для неї розгляду спору з російським Газпромом з приводу порушень транзитного контракту. Восьмого травня Шостий апеляційний адміністративний суд залишив без змін рішення Окружного адміністративного суду від 22 січня 2019 року, яким було задоволено позов громадської організації «Український інститут з прав людини» і зобов’язав Нафтогаз надати позивачу інформацію та копії документів стосовно того, які саме співробітники і в якому розмірі одержали таке матеріальне заохочення.

Засекречені контракти

Кілька слів про події, які спричинили цей спір. Дев᾽ятнадцятого січня 2009 р. між головами правління Газпрому й Нафтогазу Олексієм Міллером і Олегом Дубиною було укладено два договори терміном дії до 31 грудня 2019 року. Їх тексти були засекречені, тож про те, що в них було написано можна судити лише з засобів масової інформації, які ретранслюють суперечливі коментарі поінформованих осіб. Проте більшість із них сходиться на тому, що перший з контрактів стосувався продажу газу і Нафтогаз за його умовами зобов’язувався щорічно придбавати у Газпрома не менше 52 мільярдів кубометрів природного газу. Другий був пов’язаний із його транзитом, і Газпром брав на себе зобов’язання щороку прокачувати через Україну не менш як 110 млрд м3. За порушення цих зобов’язань винна сторона мала компенсувати потерпілій стороні неотриману вигоду, тож дані умови більш відомі серед широкого загалу як принципи «бери або плати» або «транспортуй або плати».

Тим не менше протягом усього часу дії даних контрактів жодна із сторін у повній мірі цих вимог не дотримувалася, але поки в Україні при владі знаходилося лояльне Кремлю керівництво, в обох столицях на ці порушення дивилися крізь пальці. Коли ж почалася війна, обидві вони пішли судитися до Арбітражного інституту Торгової палати Стокгольму, як це й було обумовлено загаданими договорами.

Газпром, наприклад, вимагав компенсацію в сумі 47 мільярдів доларів США, але за рішенням арбітрів від 22 грудня 2017 року одержав лише 2 млрд $. В іншому позові, який стосувався транзиту, апетити Нафтогазу були дещо меншими — він вимагав від Газпрому лише 30 мільярдів доларів, проте арбітри своїм рішенням від 28 лютого 2018 р. ухвалили стягнути з відповідача 4,56 млрд $. Таким чином загальний рахунок виявився 2,56 мільярди на користь української сторони.

І ось у травні того ж року Наглядова рада НАК «Нафтогаз України», очолювана громадянкою Великобританії Клер Споттісвуд ухвалила з нагоди лютневої перемоги у Стокгольмі видати 41 співробітнику компанії Нафтогазу премію загальна сума якої дорівнювала одному відсотку виграної суми, тобто 46 млн $. Таке рішення викликало обурення не лише в широких масах населення, а й здивування у вузькому колі фахівців. Так, у Столичної колегії адвокатів зауважили, що інтереси Нафтогазу в цьому процесі представляла бригада юристів з Норвегії, яка за своє послуги отримала гонорар 25 млн євро, тож яка на цьому фоні, мовляв, заслуга ще якихсь осіб? Ситуація була доволі смішною ще й у зв’язку з тим, що реально ніяких коштів Нафтогаз від Газпромом на той момент (як і до цього дня) не отримав, але премії вже були видані. Під тиском громадськості прем’єр­міністр Володимир Гройсман навіть звернувся до Наглядової ради з пропозицією переглянути своє рішення, але там йому відмовили, посилаючись на те, о такою є загальносвітова практика премію вання провідного менеджменту компаній.

Запитувачі й розпорядники публічної інформації

Серед чималої кількості адресантів, які минулого літа вимагали в Нафтогаза роз’яснити правомірність даної ситуації, була й заснована колишнім омбудсменом Валерією Лутковською Громадська організація «Український інститут з прав людини», яка звернулась до Наф тогазу із запитом на публічну інформацію від 4 липня 2018 року, в якому просила надати інформацію про прізвища, імена, по батькові та посади всіх співробітників і членів правління ПАТ «НАК «Нафтогаз України», які отримали премії у зв’язку з перемогою у Стокгольмському арбітражі, а також інформацію про розмір виплаченої премії кожному співробітнику та копії підтверджуючих документів.

Адресат цілком прогнозовано відмовив, написавши в листі від 16 липня 2018 року, що оскільки така інформація містить персональні дані фізичних осіб, вона є конфіденційною інформацією, тобто не підлягає оприлюдненню без згоди особи, якої вона стосується. Крім того ним було зазначено, що інформацію про загальний розмір премій та загальну кількість премійованих працівників оприлюднено на сайті компанії. Така відповідь інститут не задовольнила й він подав позов до Окружного адміністративного суду, в якому, по­перше, просив визнати відмову Нафтогазу протиправною, по­друге, зобов’язати його надати запитувану інформацію.

Більша частина аргументів на користь задоволення даного позову базувалася на положеннях Закону України «Про доступ до публічної інформації», який поділив увесь світ на дві нерівні частини: запитувачів інформації і її розпорядників. Якщо уважно почитати статтю 13 згаданого закону, то з восьми категорій юридичних і фізичних осіб, які відносяться до розпорядників публічної інформації, то до Наф тогазу більш менш можна застосувати лише одну з них. А саме ту, яка охоплює суб’єктів господарювання, які володіють іншою інформацією, що становить суспільний інтерес. Всі інші ніяк не підходять, бо відповідач не є ні суб’єктом владних повноважень, ні юридичною особою, що фінансується з державного бюджету, ні суб’єктом господарювання, який володіє інформацією про стан довкілля чи якість харчових продуктів. Тож з усього переліченого в згаданій статті підходить лише формулювання «інша інформація, що становить суспільний інтерес».

Суд детально розшифрував, у чому саме полягає цей суспільний інтерес. Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» від 25 травня 1998 року №747, зокрема її пункту 12, голову правління цієї компанії, а також його першого заступника, простих заступників і членів правління за умовами медичного та побутового обслуговування прирівняно, відповідно, до міністра, першого заступника, заступників міністра та членів колегії міністерства, а керівників структурних підрозділів — відповідних категорій працівників міністерства. З цього суд зробив висновок, що відомості про заробітну плату, премії, матеріальну допомогу, будь­які інші виплати, керівництву ПАТ «НАК «Нафтогаз України» є інформацією, що становить суспільний інтерес та в розумінні положень Закону України «Про доступ до публічної інформації» є публічною інформацією. Таким чином компанія в даному конкретному випадку відноситься до категорії розпорядників інформації.

У касаційній інстанції може статися цікавий поворот

Отже, Нафтогаз було визнано розпорядником публічної інформації, але це ще не означає, що він зобов’язаний роздавати її всім, хто не попросить. Відповідно до ст. 22 згаданого закону розпорядник має право відмовити в наданні запитуваної інформації, якщо вона належить до категорії інформації з обмеженим доступом. Критерії даної категорії докладно розписні у статті 6 того ж закону, де сказано, що обмеження доступу до інформації допускається в інтере сах національної безпеки, для захисту репутації людей, неупередженості правосуддя, а також в інших випадках, коли шкода від оприлюднення інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Як відомо, суд першої інстанції ухвалив рішення задовольнити позов, але при цьому він не став обтяжувати себе поясненнями, чому інформація про особи працівників Нафтогазу і суми одержаних ними премій не підпадають під категорію інформації з обмеженим доступом, зокрема в розумінні Закону України «Про захист персональних даних». За нього це довелося зробити суддям Шостого апеляційного адміністративного суду, в якому Нафтогаз намагався оскаржити вказане рішення.

Для цього вони послалися на частину 5 статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», де сказано, що не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна. Також не може бути обмежений доступ до прізвищ, імен, по батькові фізичних осіб та найменувань юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. В цій новелі також зазначено, що все вище викладене не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину. Проте навіть неозброєним оком видно, що нафтогазівські премії явно не підпадають під жодне з цих застережень, а тому колегія суддів написала, що апелянтом не було надано доказів, що запитувана позивачем інформація є інформацією із обмеженим доступом.

Виходячи з цього апеляційний суд ухвалив залишити рішення Окружного адміністративного суду без змін, яке набирає законної сили й підлягає виконанню, якщо, звичайно процес виконання не буде зупинено Верховним Судом до завершення касаційної епопеї. Мусимо визнати, що в Нафтогазу є зачіпка, за допомогою якої можна поставити під сумнів висновки місцевого й апеляційного судів. Справа в тому, що виплата премій мала бути здійснена за рахунок не бюджетних коштів держави, а власних коштів Нафтогазу. У зв’язку з цим нагадаємо одну вже доволі призабуту історію.

У червні минулого року народний депутат України Сергій Власенко звернувся до Коболєва з депутатським запитом, у якому просив дати відповідь, на якій підставі правління компанії прийняло рішення виплатити «стокгольмські» премії, а також просив надати перелік працівників, які були відзначені преміальними заохоченнями. Йому в цьому було відмовлено й тоді він звернувся до правоохоронних органів із заявою про те, що очільник Нафтогазу вчинив адмі ністративне правопорушення. Деталі цієї історії містяться в матеріалах справи № 761/31595/18, якою займалися Шевченківський районний і Апеляційний суди Києва. В тому випадку Феміда стала на сторону Нафтогазу й одним з основних аргументів стала саме та обставина, що премії були сплачені не з бюджетних коштів держави. Таким чином у протистоянні Нафтогазу з ГО «Український інститут з прав людини» ще можливі цікаві повороти.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Норма, якою визначається стаж роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, не стосується стажу роботи, який дає право на отримання щомісячного довічного грошового утримання судді

До стажу роботи, який дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, не входить стаж роботи на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ та на посаді помічника голови суду.

23 вересня 2019 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув в письмовому провадженні адміністративну справу № 428/13509/16-а (провадження № К/9901/34193/18) за позовом судді до Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області на постанову Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 січня 2017 р. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2017 р.

Суддя звернулася до Сєвєродонецького міського суду Луганської області із позовом до Управління Пенсійного фонду України про визнання неправомірним та скасування рішення в частині зарахування стажу роботи на посаді судді при призначенні (перерахунку) та виплаті щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі 86% згідно, зобов`язання призначити та нарахувати щомісячне довічне грошове утримання з 4 жовтня 2016 р. в розмірі 90 % грошового утримання судді на відповідній посаді без обмеження граничного розміру, виходячи зі стажу роботи – 28 років 1 місяць 7 днів, з врахуванням фактично виплачених сум судді у відставці.

Постановою Сєвєродонецького міського суду Луганської області, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду, позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправними дії УПФУ в частині зарахування стажу роботи на посаді судді при призначенні (перерахунку) та виплаті щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі 86%, зобов`язано відповідача призначити та нарахувати судді щомісячне довічне грошове утримання з 4 жовтня 2016 р. в розмірі 90 % грошового утримання судді на відповідній посаді з урахуванням фактично виплачених сум без обмеження граничного розміру, виходячи зі стажу роботи – 28 років 01 місяць 7 днів.

Задовольняючи позов частково, суди дійшли висновку, що законодавством, яке діяло до моменту набрання чинності Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. 2453-VI, було передбачено для суддів судів загальної юрисдикції зарахування стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, крім часу роботи на посадах суддів, – час роботи на посадах слідчих, прокурорських працівників, а також інших працівників, яким законом передбачені такі ж пільги.

За результатами розгляду касаційної скарги відповідача Верховного Суду зазначив, що відповідно до п. 25 Розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.

В інших випадках, коли суддя іде у відставку після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453-VI.

За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди судді, обчисленої відповідно до зазначеного Закону.

Частиною 3 ст. 141 Закону № 2453-VI в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 08 червня 2016 року №1-8/2016 визначено, що щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді.

Пунктом 11 Перехідних положень Закону № 2453-VI (в редакції, чинній до 28 березня 2015 р.) передбачено, що судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності цим Законом.

З аналізу зазначених вище правових норм вбачається, що до стажу роботи, який дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, не входить стаж роботи позивача на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ та на посаді помічника голови суду.

Суди помилково застосовували до спірних правовідносин ч. 6 ст. 44 Закону України «Про статус суддів», як на підставу для часткового задоволення позову, оскільки зазначена норма не врегульовує спірні правовідносини, а саме, не визначає перелік посад, робота на яких входить до стажу роботи, що дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання.

Частина 6 ст. 44 Закону України «Про статус суддів» передбачає, що для суддів судів загальної юрисдикції до стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, крім часу роботи на посадах суддів, зараховується час роботи на посадах слідчих, прокурорських працівників, а також інших працівників, яким законом передбачені такі ж пільги.

Тобто, зазначена норма стосується визначення стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, однак жодним чином не врегульовує питання стажу роботи, який дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання.

Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що управління пенсійного органу при призначенні позивачу щомісячного довічного грошового у розмірі 86 відсотків від розміру заробітної плати судді (виходячи із стажу роботи на посаді судді 23 роки 6 місяців 13 днів), діяло правомірно з дотриманням вимог законодавства.

Враховуючи викладене, колегія Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову судді до Управління Пенсійного фонду України в м.   Сєвєродонецьку Луганської області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії.

Леонід Лазебний

Рішення в ЄДРСР.

Читати далі

Судова практика

Для укладення колективного договору про матеріальну відповідальність погодження з профспілковою організацією є обов’язковим

Відсутність хоча б однієї з умов для встановлення колективної матеріальної відповідальності та укладення з колективом відповідного договору про неї є порушенням порядку встановлення колективної матеріальної відповідальності

19 вересня 2019 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у справі № 204/5569/16-ц (провадження № 61-33134св18) касаційну скаргу Державного підприємства «Виробниче об`єднання «Південний машинобудівний завод імені О. М. Макарова».

У серпні 2016 р. Державне підприємство «Виробниче об`єднання «Південний машинобудівний завод імені О. М. Макарова» звернулося до суду з позовом до двох працівників про відшкодування шкоди, заподіяної ним при виконанні трудових обов`язків. Відповідачі працювали старшими комірниками, про що з ними було укладено договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. Відповідно до п. 12 вказаного договору, підставою для притягнення членів колективу (бригади) до матеріальної відповідальності є матеріальна шкода, що спричинена нестачею, умисним знищенням чи пошкодженням матеріальних цінностей, а також їх знищення чи порча через недбалість, що підтверджується інвентаризаційними документами. Проведеною ревізією підзвітних відповідачам товарно-матеріальних цінностей виявлено їх нестачу на суму 1 712 471,37 грн., яка виникла у результаті неналежного виконання відповідачами своїх обов`язків.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, в задоволенні позову ДП «ВО «ПМЗ» відмовлено з тих мотивів, що керівництвом підприємства не було створено належних умов, необхідних для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого працівникам майна, що в свою чергу сприяло втраті та зникненню товарно-матеріальних цінностей. Крім того, начальник цеху не має повноважень щодо видання розпоряджень на встановлення колективної матеріальної відповідальності на працівників, не було отримано погодження з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) позивача тому договори про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність від 12 вересня 2013 р. № 1348 та від 14 грудня 2012 р. № 2131 були укладені з порушенням ч. 2 ст. 135-2 КЗпП України і підстав для покладення матеріальної відповідальності на відповідачів не має.

За результатами розгляду касаційної скарги позивача Верховний Суд підкреслив, що згідно з ч. 1 ст. 131 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. Відповідно до ст. 138 КЗпП України для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених ст. 130 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 135-2 КЗпП України при спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, зв`язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність.

Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність установлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Письмовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади).

Аналіз положень ч.ч. 1, 2 ст. 135-2 КЗпП України дає змогу зробити висновок, що для встановлення колективної матеріальної відповідальності та укладення з колективом відповідного договору про це, обов`язковою є наявність двох умов:

  1. колективна матеріальна відповідальність установлюються власником або уповноваженим ним органом;
  2. установлення колективної матеріальної відповідальності проводиться за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.

Відсутність хоча б однієї з цих умов слід вважати порушенням порядку встановлення колективної матеріальної відповідальності.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, належним чином вмотивував, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що колективна (бригадна) матеріальна відповідальність була встановлена уповноваженою на те особою, було отримано погодження виборного органу первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства на установлення колективної матеріальної відповідальності, створення належних умов для збереження схоронності переданих товарно-матеріальних цінностей.

Леонід Лазебний

Рішення в ЄДРСР – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84571292

Читати далі

Судова практика

Визнання недійсним договору застави майна

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в керівника необхідного обсягу цивільної дієздатності, зокрема за відсутності рішення, ухваленого загальними зборами товариства.

Тридцятого вересня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11498/18 (ЄДРСРУ № 84634095) досліджував питання стосовно правової можливості для визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в директора необхідного обсягу цивільної дієздатності, зокрема, за відсутності прийнятого рішення загальними зборами на укладення вказаного договору.

Суть справи

Дослідженню підлягала процесуальна вимога позивача про визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в директора позивача, яким укладено спірний договір, необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки у відповідності до положень частини другої статті 98 ЦК України рішення загальними зборами учасників про відчуження майна (передачу його в заставу), вартість якого становила 50 і більше відсотків майна товариства, не приймалося.

Суд вказує, що згідно з вимогами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами 1—3, 5 та 6 статті 203 ЦК України. Таким чином, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб’єктного складу; дефекти волі — невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до правової позиції, яка викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі № 905/1227/17 вбачається, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Таким чином, Касаційний господарський суд відзначає, що вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, має бути встановлена наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання відповідних правових наслідків. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України). Стосовно правочину, то його юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, котра відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Важливо. Дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини з третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в неї обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.

Крім того, аналіз статей 546, 572, 576­,578 ЦК України, статей 1, 3 Закону України «Про заставу» дає підстави для висновку, що суть застави полягає в тому, що кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Тобто право застави — це право на чуже майно, внаслідок установлення якого власник може бути примусово позбавлений права на своє заставлене майно, а кредитор задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника (власника такого майна).

Отже, застава — це один зі способів забезпечення виконання зобов’язання, особливістю якого є передача майна: заставодавець передає майно у заставу заставодержателю. Договір застави має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання й укладається виключно в забезпечення виконання зобов’язання за основним зобов’язанням, у даному випадку в забезпечення зобов’язань кредитного договору і не є безумовним відчуженням власником свого майна на користь заставодержателя.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові ВС від 21.02.2018 р. № 910/18506/16. Верховний Суд відзначає, що на відміну від договорів купівлі­продажу, міни або дарування, предмет застави залишається у володінні та користуванні заставодавця, тобто в його власності й виключно в разі невиконання боржником забезпеченого заставою основного зобов’язання заставодержатель має право одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави.

Таким чином, до даних правовідносин не застосовуються положення статті 98 ЦК України, оскільки зазначена норма визначає повноваження загальних зборів учасників товариства у відносинах щодо відчуження майна, тоді як у даному випадку мова йде про передачу майна в заставу, а не його відчуження, бо мета застави — не передача права власності на предмет застави за гроші, а стимулювання боржника до виконання обов’язків за основним договором. Застава має на меті саме забезпечення виконання основного зобов’язання та самостійно існувати не може, договір застави укладається виключно в забезпечення виконання зобов’язання за основним зобов’язанням, у даному випадку в забезпечення зобов’язань за кредитним договором, і не є безумовним відчуженням власником свого майна на користь заставодержателя. Відповідно до положень статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Тобто, в силу приписів зазначеної статті, правомірність правочину презюмується і обов’язок доведення наявності обставин, з якими закон пов’язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм статті 204 ЦК України викладена у висновку Великої Палати Верховного Суду (постанова від 14.11.2018 року у справі № 2­1383/2010).

Висновок

Таким чином, прийняття рішення загальними зборами на укладення договору застави директором товариства не є обов’язковим у даному випадку.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.