Судова практика
Відшкодування матеріальної шкоди, завданої судовою владою
Десятого січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті справи No 454/1642/16-ц (провадження No 61-1091св17, ЄДРСРУ No 71498435) при досліджені питання щодо відшкодування завданої суддею матеріальної шкоди фактично підтвердив раніше сформовану правову позицію, висловлену ВСУ.
Такий висновок суду відповідає положенням статей 56, 126, 129 Конституції України, а також роз’ясненням, наданим судом у п. 10 постанови пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року No 8 «Про незалежність судової влади», у постанові пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року No 6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів». Зазначене також відповідає вимогам статей 6, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Відповідно до ст. 125 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані та Верховний Суд України. Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення.
Законність процесуальних актів і дій (без діяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічну позицію висловлено у п. 57 Висновку No 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
У Висновку No 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
Висновок
За таких обставин, слід дійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 1 березня 2017 року No 6-3139цс16.
Більше того, згідно з п. 5.1. Європейської хартії про Закон «Про статус суддів» ,прийнятої Радою Європи 10 липня 1998 р., у випадку не виконання суддею одного із своїх обов’язків, чітко визначених законом, він може підлягати санкції лише на підставі рішення за пропозицією, рекомендацією або згодою комітету або органу, принаймні половина складу якого обрані судді. В свою чергу п. 5.2 хартії вказує, що відшкодування збитків за шкоду, заподіяної неправомірно в результаті рішення або поведінки судді при виконанні ним його посадових обов’язків, гарантується державою.
Між тим, у законі може бути передбачено право держави вимагати від судді в судовому порядку відшкодування таких витрат, але не більше встановлених розмірів, у випадку грубого порушення правил, які регулюють виконання суддівських обов’язків.
Євген Морозов,
адвокат
Джерело: Юридичний вісник України
You must be logged in to post a comment Login