Відшкодування матеріальної шкоди, завданої судовою владою

Десятого січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті справи No 454/1642/16-ц (провадження No 61-1091св17, ЄДРСРУ No 71498435) при досліджені питання щодо відшкодування завданої суддею матеріальної шкоди фактично підтвердив раніше сформовану правову позицію, висловлену ВСУ.

Такий висновок суду відповідає положен­ням статей 56, 126, 129 Конституції України, а також роз’ясненням, наданим судом у п. 10 постанови пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року No 8 «Про незалеж­ність судової влади», у постанові пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року No 6 «Про деякі питання, що виникають у су­довій практиці при прийнятті до проваджен­ня адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів». Зазначене також відповідає вимогам статей 6, 41 Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод 1950 року.

Відповідно до ст. 125 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в Україні діють місцеві, апеля­ційні, вищі спеціалізовані та Верховний Суд України. Особи мають право оскаржити судо­ве рішення до судів вищої інстанції в поряд­ку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення.

Законність процесуальних актів і дій (без­ діяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуально­го контролю. Аналогічну позицію висловлено у п. 57 Висновку No 11 (2008) Консультатив­ної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контро­люється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

У Висновку No 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судо­ві помилки щодо юрисдикції чи процедури су­дового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суд­дівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затриман­ня вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

Висновок

За таких обставин, слід дійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Зазначена правова позиція висловлена в постанові Вер­ховного Суду України від 1 березня 2017 року No 6-3139цс16.

Більше того, згідно з п. 5.1. Європейської хартії про Закон «Про статус суддів» ,прийнятої Радою Європи 10 липня 1998 р., у випадку не­ виконання суддею одного із своїх обов’язків, чітко визначених законом, він може підлягати санкції лише на підставі рішення за пропози­цією, рекомендацією або згодою комітету або органу, принаймні половина складу якого об­рані судді. В свою чергу п. 5.2 хартії вказує, що відшкодування збитків за шкоду, заподіяної неправомірно в результаті рішення або пове­дінки судді при виконанні ним його посадових обов’язків, гарантується державою.

Між тим, у законі може бути передбачено право держави вимагати від судді в судовому порядку відшкодування таких витрат, але не більше встановлених розмірів, у випадку гру­бого порушення правил, які регулюють вико­нання суддівських обов’язків.

Євген Морозов,
адвокат

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути