Судова практика
Суд не вирішує питання про відшкодування шкоди у кримінальному провадженні про застосування примусових заходів виховного характеру
15 березня 2018 р. Верховний Суд у справі № 390/1488/17 відмовив у відкритті провадження, оскільки вимогу потерпілого про заміну примусових заходів виховного характеру більш суворим покаранням не було належно обґрунтовано.
Обвинувачений, будучи малолітнім, скоїв кілька крадіжок, поєднаних з проникненням до приміщень.
Ухвалою районного суду задоволено клопотання прокурора про застосування до нього примусових заходів виховного характеру та застосовано примусові заходи медичного характеру у вигляді передачі його під нагляд матері строком на 1 рік.
Апеляційним судом ухвалу змінено в частині стягнення процесуальних витрат та з резолютивної частини ухвали виключено рішення про стягнення з законного представника малолітньої особи судові витрат на проведення експертиз.
У касаційній скарзі потерпілий вимагав застосувати такий примусовий захід виховного характеру, як направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення.
Верховний Суд відзначив, що згідно із ч. 2 ст. 97 КК до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене особливою частиною КК, суд застосовує примусові заходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 КК, зокрема передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють.
Також за п. 3 ч. 1 ст. 501 КПК під час постановлення ухвали в кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру суд з’ясовує, чи слід застосувати до нього примусовий захід виховного характеру і якщо слід, то який саме.
Палата ВС звернула увагу на положення постанови пленуму ВСУ від 15 травня 2006 р. № 2 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру», відповідно до якої передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, допускається за наявності даних про те, що вони здатні забезпечити позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Питання про передачу неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, суд повинен вирішувати з урахуванням даних, що їх характеризують.
Верховний Суд за матеріалами справи з’ясував, що мати, яка виховує неповнолітнього одна, має вплив на сина, та зможе забезпечити його належну поведінку в майбутньому, а з наданої за місцем навчання характеристики вбачається, що вона намагається приділяти належну увагу вихованню сина, який в школі загалом позитивно характеризується.
Крім того Суд зазначив, що відповідно до п. 9 Постанови № 2, до спеціальних навчально-виховних установ направляють неповнолітніх, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу та не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру.
Окрім того, доводи потерпілого про порушення його прав на відшкодування моральної та матеріальної шкоди з неповнолітнього є безпідставними, оскільки, зі змісту ст. 501 КПК вбачається, що цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок учинення злочину чи суспільно небезпечного діяння, у справі про застосування примусового заходу виховного характеру суд не вирішує, а його має бути розглянуто у порядку цивільного судочинства.
Що стосується тверджень особи щодо повернення судових витрат, які повинні стягуватися з винної сторони, то відповідно до ч. 2 ст. 124 КПК витрати на залучення експерта стягуються з обвинуваченого на користь держави тільки у разі ухвалення обвинувального вироку.
Отже, Верховний Суд відмовив у відкритті провадження.
Підготував Леонід Лазебний
Рішення в ЄДРСР.
