Злочин міжнародного масштабу: чому британське отруєння стало викликом для світу?

Головна подія минулих тижнів: новий виток напруження у міждержавних відносинах між Російською Федерацією і провідними західними країнами. Причина цьому — отруєння колишнього шпигуна Сергія Скрипаля та подальші жорсткі заяви й кроки Великої Британії щодо причетності Росії до цього злочину. Прем’єр-міністр Тереза Мей заявила, що Британія розцінює отруєння Скрипаля «як збройний напад Росії на Сполучене Королівство». Таку заяву беззастережно підтримали США, Франція і Німеччина. Зокрема, ними було наголошено на неприпустимості застосування в мирній Європі бойової хімічної зброї.

Отже, події останнього тижня закли­кають до обговорення щонайменше таких аспектів міжнародного права:

— Чи може епізод з використанням «Новічка» вважатися застосуванням сили?

— Як ставитися до видворення дипло­матів та інших можливих санкцій?

— Що загрожує активам росіян у Вели­кій Британії?

До цього всього, відчувається незрима присутність і більш загального питання: що відбувається з міжнародним правом? Адже нездатність дати дійсно ефективну відповідь на відверту зневагу з боку Росії неминуче ставить під сумнів саме його існування.

Напад чи не напад?

Зазвичай, застосування сили розумієть­ся як збройний напад (armed attack) одні­єї держави на іншу. Звісно, такий напад характеризується низкою ознак. З ураху­ванням усіх обставин, логіка уряду Її Ве­личності може ґрунтуватися на такому:

1. Не можна сказати, що існує вичерп­ний перелік дій, що вважатимуться зброй­ ним нападом. У відомій та широко визнаній Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Про визначення агресії» перелічено, що ж є агресією. Зокрема, це бомбардування, обстріли, блокада портів тощо. Водночас немає свідчень, що автори цієї резолюції ставили за мету створити вичерпний пере­лік агресивних дій. Як і немає інших свід­чень можливої «вичерпності» опцій нападу. Отже, не можна сказати, що застосування нейро-паралітичного газу принципово від­різняється від бомбардування та не може вважатися застосуванням сили.

2. Сам «Новічок» є в розумінні міжна­родного права хімічною зброєю, відтак – забороненою. Його застосування може призвести до невибіркового ураження знач­ної кількості людей, завдаючи їм при цьому неабияких страждань. З огляду на це та інші фактори легко зрозуміти обурення британців та їхніх західних партнерів — навіть відверті терористи досі утримувалися від застосуван­ня хімічної зброї.

3. Путін здивується, але для міжнародно­го права геть байдуже, хто «атакує» – солдат у формі (комбатант) чи будь-яка фізична особа, що (ймовірно) виконує волю керівництва Ро­сії. І публічний указ «отруїти Скрипаля» тут геть не вимагається, власне досить обґрунто­ваної підозри. А вона у британців, вочевидь, є. Особливо з огляду на останню інформацію про «закладення» «Новічка» у багаж доньки екс-шпигуна Юлії Скрипаль у Москві.

4. Аналогічним чином, не важливо, «українець, татарин чи єврей» і «на кого він працює». Головне – атрибуція дій цієї особи до держави-агресора або наявність зв’язку. А то Путін ще скаже: «Я не відпо­відаю за те, що каже мій прес-секретар». Насправді – відповідає, як відповідає за всі дії всіх агентів Росії.

5. Навіть якби ніхто не постраждав, важливий сам факт застосування зброї. А насправді – постраждали, причому як сам Скрипаль, так і сторонні люди, і навіть поліцейський – той-таки агент держави. Але не агресора, а жертви.

У практиці Міжнародного суду ООН (зокрема, рішення у справах «Нікарагуа», «Нафтова платформа» тощо) були спроби виробити критерії «напад/не напад», вихо­дячи із завданої шкоди й кількості втраче­них життів. Але такі підходи неоднозначні: шкода на мільйон – це напад? А на 900 ти­сяч? Скільки людей має загинути, щоб дати підстави стверджувати про факт застосуван­ня сили? Отже, важливий сам факт атаки, проте не його безпосередні наслідки.

6. Й останнє, найприємніше для України: пані Мей поставила отруєння Скрипаля в один ланцюжок з анексією та окупацією Росією Криму, а також з інтер­венцією Росії на сході України. Знову-та­ки, маючи повне право давати цим діям власну оцінку. Таким чином, у британців є підстави стверджувати про вчинення Росі­єю збройного нападу – застосування сили проти Сполученого Королівства. Відтак, право реагування, в тому числі вжиття за­ ходів самооборони, – за ними.

Водночас питання наявності чи відсут­ності факту застосування сили має два ви­міри: юридичний і політичний. Юридична сторона, насправді, цікава лише юристам-міжнародникам, іншим фахівцям з міжна­родного права. Ви скажете: «А де докази нападу?» – і відповіддю буде те, що їх ре­альне дослідження можливе лише в рамках судових процесів. Наприклад, у Міжнародному суді ООН. Поза такими процесами в кожного – свої докази, своя теорія і своя правда, якщо не пропаганда.

Відворення дипломатів та інші санкції

Головний принцип міжнародних від­носин – взаємність, або простою мовою «чини з іншими так, як хочеш, щоб вони чинили щодо тебе». Запорука безпеки дипломатів будь-якої держави – це при­сутність на її території дипломатів іншої країни, таких собі заручників у разі чого. Відповідно, висилка російських дипломатів з території Великої Британії (а кожна дер­жава має право видворити зі своєї території будь-якого іноземця) очікувано призвела до дзеркальної відповіді з боку Російської Федерації. Застосування державами подіб­них санкцій з точки зору міжнародного права сприймається таким чином: вважа­ється правомірною; має умовні правила застосування (зокрема, пропорційність); загалом, не вітається; в цілому, це краще ніж застосування сили.

Усе просто й складно водночас. Додам також, що за своїми наслідками щодо впливу на поведінку держави-«об’єкта» деякі види санкцій бувають не менш ефективними ніж пряме застосування сили. Такою мірою, що серед теоретиків міжнародного права ви­стачає прихильників позиції, що ефектив­ні санкції слід прирівняти до застосування сили. В нашому випадку позиція західних держав може розумітися як бажання при­мусити Росію щонайменше утриматися від подібних до отруєння Скрипаля дій в май­бутньому. Будемо сподіватися, що застосу­вання санкцій цьому дійсно сприятиме.

«Полювання» на активи росіян

Колись давно, під час короткого пере­бування в Кембриджському університеті, мій ленд-лорд (власник житла) вичерпно пояснив абсолютну повагу британців до закону: у них дітям змалку пояснюють, що «закон не дозволяє». У нас же – абстракт­не «не можна». Відчуваєте різницю?

Активи росіян у Великій Британії просто так не прийдуть і не заберуть, це очевидно. Право на приватну власність – непоруш­не. Якщо тільки набуте законно. Ось тут британці й відіграються: буде реалізовано механізм Unexplained Wealth Orders. Цент­ральне питання, яке ставить перед власни­ками нерухомості, інших активів зазначений нормативний акт, дуже просте: поясніть походження ваших коштів. Коштів, на які ви придбали у нас актив. Дайте нам довідку з податкової вашої країни про сплату подат­ків, будьте ласкаві. Немає – не страшно, просто ми вважатимемо ваші кошти набути­ми від корупційних чи інших злочинів. Така собі презумпція винуватості. І конфіскуємо вашу квартиру на Оксфорд-стріт.

Так це працює в цивілізованому світі: не рейдерство й не сумнівні судові рішення, а передбачений законом механізм та неухиль­не його дотримання. Заради справедливості, схожі процедури передбачено і в інших краї­нах, і стосуються вони не лише росіян. Звіс­но, не можна сподіватися на одномоментне відкриття сотень проваджень – реалізація будь-якої процедури спирається на люд­ський ресурс. Як і не можна сподіватися, що вже наступного дня нажахані олігархи кинуться до переобраного президента РФ з проханнями принести британцям вибачен­ня й утриматися від застосування «Новічка» в подальшому. Проте ці кроки абсолютно точно ускладнять життя російській еліті, якій доведеться підтримувати Путіна та його політику не лише словом, а й монетою. По­дивимося, чи це їм сподобається.

Міжнародне право: пацієнт живий чи мертвий?

На жаль, прямих та дійсно ефективних способів притягнення держав до відпові­дальності за подібні до отруєння Скрипаля ганебні вчинки наразі не існує. З одно­го боку, це забезпечує певну стабільність міжнародним відносинам, проте з іншо­го — плекає ось таку вседозволеність. Давайте пам’ятати прості речі: міжнародне право інше. Воно не має законів і парламен­ту, який би їх приймав. Воно не має апарату примусу, здатного змусити держави поводи­тися чемно. Процеси пошуку компромісів затягуються на роки. Проте, з іншого боку, міжнародне право демонструє ефективність у багатьох вимірах. Держави утримуються від прямих зіткнень із застосуванням сили.

У самих конфліктах сторони все ж на­магаються зважати на норми міжнародного гуманітарного права. Газпром може роз­повідати все, що заманеться, але рішення Стокгольмського арбітражу виконати му­ситиме, інакше втратить усі ринки, крім внутрішнього. У будь-якому разі, переконаний, що міжнародне право – живе. Тереза Мей не відповіла Путіну власними казками про бластери. Вона звинуватила його в регулярному й грубому порушенні норм міжнародного права. І ще невідомо, чия позиція сильніша насправді?

Віталій Власюк,
юрист-міжнародник

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути