Думка експерта
Світ шукає інженерів… І це диктує необхідність нових підходів до організації освітньої галузі України
Закінчення. Початок
Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України
«Навчання через дослідження…»
В умовах радикальних змін світових науково-технічних і технологічних трендів розвитку Україна шукає свій шлях, постійно, протягом майже тридцяти років, змінюючи стратегію своєї науково-освітньої політики і, як наслідок, керівників відомства, шукає особу, здатну спіймати хвилю інноваційного оновлення світу, освіти та науки, тож, певне, саме тому сьогодні вперше за всю історію незалежності України питання призначення міністра освіти і науки набуло такої широкої медійності.
Як відомо, кілька місяців тому, Президент України В. О. Зеленський запропонував на посаду очільника МОНУ загалом маловідому широкому загалу, непублічну, але високоосвічену людину — ректора Чернігівського національного технологічного університету Сергія Миколайовича Шкарлета. Не думаю, що цей університет дійсно відповідає рівню національного, і цим, безумовно, скористаються завзяті лідери «соросят», які заповнили за роки незалежності «по самі вінця» національну науково-освітню галузь і влаштували з цього приводу у Верховній Раді та під її стінами бойкот новому міністру освіти, шукаючи, за що можна зачепитися.
Незрозуміло те, чому той же Володимир Зеленський, рекомендуючи Сергія Шкарлета на посаду міністра освіти і науки, так мало сказав про те, що Сергій Михайлович свого часу отримав прекрасну освіту — закінчив факультет прикладного системного аналізу Київського політехнічного інституту, працював на великому високотехнологічному оборонному підприємстві оптико-електронної промисловості. Про те, що він здобув вчене звання доктора економічних наук у Національному авіаційному університеті, а не, скажімо, в Інституті економіки НАН України, що би насторожило, оскільки рівень академічної установи на сьогодні нікого не приваблює. Жоден з її вихованців, рекрутованих до владних структур, не зміг зупинити руйнацію науково-технічного і промислового потенціалу України.
З іншого боку, Офісу Президента, що відомо, кандидатуру С. М. Шкарлета рекомендували авторитетні керівники провідних закладів української вищої школи як молодого й перспективного ректора, і я їх у цьому підтримую, вважаючи, що вибір і позиція глави держави правильні.
Разом із тим сподіваюсь, що С. М. Шкарлет буде достойним сином свого батька — видатного українського конструктора високоточної зброї Миколи Івановича Шкарлета, вихованця Новосибірського університету, якого я, працюючи на ВО «Завод «Арсенал», знав особисто більше тридцяти років. У Ніжині він був серед перших, хто почав створювати високотехнологічне оптико-електронне підприємство і своєю самовідданою працею здобув для України право називатися четвертою — після США, Росії і Великобританії, — країною, яка володіє технологіями створення високоточної зброї. Микола Іванович поставив на озброєння української армії осколково-фугасний боєприпас із лазерною напівактивною головкою самонаведення під калібр 152 мм або 155 мм (стандарт НАТО). Для такої зброї неважлива товщина захисної броні — снаряд здатен облітати, скажімо, танк і підривати його боєкомплект, шукаючи тепло двигуна, не залишаючи агресору шансів на порятунок. Я вже писав, що ще на початку 2000-х років цей талановитий інженер-винахідник, долаючи величезні перепони, безлад і корупцію у вітчизняній бюрократичній машині та промисловості, спромігся продемонструвати свою розробку на світовій виставці озброєнь в Абу-Дабі. За його лекалами «одягається», зокрема, Китай. Варто сказати, що до останніх своїх днів він намагався реалізувати власні науково-технічні ідеї світового рівня. Думаю, він був здатен допомагати синові й матеріально (це тим, хто рахує статки нового міністра МОНУ).
Такі видатні постаті як Микола Іванович Шкарлет в інших країнах відзначаються найвищими званнями, нагородами, їм встановлюють пам’ятники, але, на жаль, не в Україні. Ми ще не навчилися вшановувати навіть у назвах вулиць відомих українських інженерів. У Києві — столиці України, зокрема, немає достойних пам’ятників М. І. Кошкіну, Є. О. Патону, О. К. Антонову, М. К. Янгелю та багатьом іншим патріотам вітчизняної науки і техніки, які зробили Україну всесвітньо відомою, зробивши значний внесок у розвиток світових технологій та обороноздатність України. Прикладом тому є, скажімо, ганебне обговорення змін в оздобленні (декомунізації) першого в світі суцільнозварного мосту завдовшки 1 543 метри. Безпосередню участь у його проектуванні та будівництві брав академік Євген Оскарович Патон, на честь якого й названо цю споруду. У нас складно побачити навіть прекрасний пам’ятник авіатору М. Нестерову на тлі автопарковки біля будівлі КБ Антонова, а чудовий пам’ятник Ігорю Сікорському, на жаль, поставлено не біля Політехнічного інституту (alma mater, яка носить його ім’я), де він, на мій погляд, виглядав би куди логічніше й кликав би молодь за собою, пропонуючи вчитися інженерним наукам. Там, наприклад, де нині розташувався торговельний «шанхай», до речі, з «розливайкою» безпосередньо біля входу до теплоенергетичного корпусу Київського політехнічного інституту.
Призначаючи на посаду міністра освіти і науки України С. М. Шкарлета, Президент України, на мій погляд, не помилився. Головний сенс його дій бачу в потребі змінити ставлення населення до науки й освіти в Україні. Він не зненацька доручає важку роботу людині, котра розуміється на масштабі проблеми й цінностях науково-освітньої та інженерно-технічної діяльності, яка сьогодні дедалі більше потрапляє в полон економічних і фінансових проблем, не тільки реалізації технологій нової (четвертої) промислової революції і психологічно-комп’ютерної реальності, а більше — подолати зневіру молоді чогось досягти своєю працею.
Надважке завдання
За своїм масштабом, обсягом та складністю завдання справа, яку Президент України доручив професору, доктору економічних наук С. М. Шкарлету, винятково складна й відповідальна. Вона буде для нього найсерйознішим іспитом у боротьбі із засміченою системою організації науки і освіти в України. Смерть партріарха науки, академіка Б. Є. Патона — видатного вченого, який понад півстоліття очолював Національну академію наук України і своїми унікальними науковими ідеями підтримував авторитет та продуктивний розвиток вітчизняної науки, додасть міністру освіти і науки України багато проблем на тлі процесів глобалізації й необхідності інтенсивного впровадження цифрових методів обробки інформації, нанотехнологій та інших досягнень науки і техніки у вітчизняні науково-освітні програми. Людство тут торує свій цивілізаційний шлях, і це вимагатиме істотних змін в організації роботи міністерства, а, відповідно, і надзвичайних зусиль міністра освіти і науки України в організації галузі. Час змушує втілювати заходи щодо адсорбції в наших університетах сучасних світових технологій навчання та наукових досліджень. До речі, провідні українські вчені з інженерно-технічних університетів й академічних установ України беруть у цьому активну участь, так би мовити, «одягають» науково-освітні галузі багатьох країн, наслідуючи вітчизняний досвід і досвід скупих та прагматичних американців, які створили для себе — в Каліфорнії — так звану «Кремнієву долину», тверезо усвідомлюючи, що вчені взагалі «ледачі», але навіть 10% їх вдалих проектів дозволяють суттєво збільшити ВВП країни. Прикладом тому є вибуховий розвиток у світі в ХХ столітті інформаційно-комунікаційних технологій.
Безсумнівно, за три місяці й навіть за півроку новий керівник галузі не виконає поставлені перед ним завдання повною мірою. Потрібен значно більший проміжок часу й розуміння всіма нами того, що в умовах зовнішнього управління країною й створеної його попередниками системи, намагатися швидко реформувати вітчизняну науково-освітню сферу неможливо, однак час вимагає, щоб міністр освіти і науки України публічно запропонував план її реформування.
На жаль, ми звикли, що посаду глави Міносвіти і науки в Україні довгі роки обіймали люди, крім академіка М. З. Згуровського, які в своїй більшості апріорі не були здатними зробити чогось суттєвого для розвитку освітньої галузі. Згадаємо лише дії стажерок курсів підвищення кваліфікації невідомих своїми досягненнями західноєвропейських університетів — висуванок так званих «демократичних» сил із вкрай незрозумілими для нашого суспільства принципами підтримки науково-освітнього статусу України. Своїми безсистемними конвульсивними потугами попередники С. М. Шкарлета в більшості лише імітували бурхливу діяльність, демонструючи нездатність до прогресивних зрушень. Їх бездіяльність, зокрема, призвела до девальвації, знищення або приниження цінності отриманих в Україні дипломів, впровадження такого ганебного й антидержавного явища як обов’язковість розміщення перед захистом дисертацій, публікацій українських учених у «Scopus» через посередництво приватних структур. Їхніми зусиллями девальвовано вагомість українських фахових видань, принижено статус університетських кафедр, які довгі роки і навіть сьогодні, навіть у національних університетах утворюються під одного—двох професорів, у той час, як за традицією вищої школи професорів мало бути на кафедрі від десяти і більше, а, відповідно, ще більше доцентів, асистентів, лаборантів …
Ніхто з попередніх міністрів, крім академіка М. З. Згуровського (міністр освіти України з листопада 1994 по січень 1999 рр.), не намагався об’єднати в навчальному процесі університетів науковий потенціал учених кафедр й академічних інститутів, відродити інженерно-технічну освіту. Сьогодні, як ніколи, в умовах світової кризи академічної науки (а в нас до цього ще додалася велика втрата — смерть очільника Національної академії наук України академіка Б. Є. Патона, видатної людини епохи наукових звершень), і, як наслідок, криза в управлінні НАНУ, кафедри національних університетів, на мій погляд, повинні більш активно увібрати в себе науковий потенціал учених НАНУ. Для цього, безумовно, потрібен ретельно опрацьований план дій, до створення якого мають бути залучені, насамперед, роботодавці як вітчизняні, так і, мабуть, європейські, оскільки вже назріла потреба щодо розвитку існуючих університетських кафедр. Лише цим ми зможемо зупинити безконтрольну масову еміграцію вчених і талановитої молоді.
Відродити інженерно-технічну освіту
Тепер про наболіле. Ще не до кінця зрозуміло, з чого почне новий міністр, як буде відбуватися його становлення як очільника міністерства освіти і науки України, але, вочевидь, формуючи нову гуманістичну концепцію розвитку галузі, він змушений важко працювати, щоб відповісти на виклики часу щодо формування, насамперед, нових фундаментальних засад в організації освіти, інженерно-технічної, зокрема. В сучасному світі вона набуває дедалі більшого значення, обумовлюючи рівень конкурентоспроможності людського ресурсу й науковотехнічного потенціалу країн у процесі трансформації національних економік, а, головне, обумовлює здатність держави до інноваційного мислення громадян, технологічних ініціатив та підвищення рівня керованості країною. Прикладом тому є деякі університети високорозвинених країн, які торують шлях до економіки знань, демонструючи послідовність у розбудові своїх науково-освітніх процесів, і, як наслідок, забезпечують ефективність та високі темпи економічного розвитку своїх держав. Так, Массачусетський технологічний інститут (МТІ) вже з рівня підготовки бакалаврів включає в них наукову складову. Тому тут кількість студентів, які отримують в МТІ другий рівень освіти — магістра, в декілька разів перевершує кількість бакалаврів. Вони стікаються сюди з університетів усього світу.
Знання, процес їх створення й поширення, реалізація та пристосування можливостей наукових та інженерно-технічних шкіл до нових потреб виробництва продуктів і послуг постійно вдосконалюються, відображаючи нові уявлення про цінність матеріальних і нематеріальних активів (інтелектуальних ресурсів) суспільства. Сьогодні цінність останніх стрімко зростає, виходить на перший план, обумовлюючи конкуренцію при виробництві інноваційних товарів, послуг і технологій, вдосконаленні методів управління (менеджменті). Вони взагалі стають рушійною силою інноваційного розвитку, формуючи образ думок, наскрізь пройнятий підприємницьким духом, бажанням робити щось нове, готовністю виводити на ринки технології, яких поки не існує.
Україна, яка ще тридцять років тому входила до десятки провідних країн світу за рівнем розвитку науки, освіти і промисловості, внаслідок багатьох причин сьогодні «пасе задніх», але так не повинно бути. Тож будемо сподіватися та діяти так, щоб повернути країні статус високорозвиненої держави, а зробити це здатні лише освічені й вільні люди.
Джерело: Юридичний вісник України
