Електронне декларування. Чи дійсно рішення КСУ є перешкодою для притягнення до кримінальної відповідальності за завідомо недостовірне декларування?

Валерій БУНЯК,
адвокат, керівник юридичної фірми «BSB partners»,
виконавчий директор громадської організації «Центр
сприяння захисту прав людини»

У ЗМІ періодично з’являється інформація (можна прочитати тут: https://lb.ua/pravo/2020/11/02/469641 _vaks_vpershe_pislya_rishennya_ksu_zakriv.html або побачити тут: https://www.youtube.com/watch?v=wn1RzoYJiT8) про закриття судом або прокурором кримінального провадження з підстав ухвалення Конституційним Судом України рішення № 13-р/2020 від 27.10.2020 р., в якому, з-поміж іншого, визнаються неконституційними положення ст. 366-1 КК України — декларування недостовірної інформації. Проте чи дійсно рішення КСУ № 13-р/2020 є непоборною перешкодою для притягнення до кримінальної відповідальності за подання завідомо недостовірної інформації в декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування? На мій погляд, ні з огляду на наступне.

Як є загальновідомо з теорії кримінального права, у випадку наявності загальної й спеціальної норми про кримінальну відповідальність, спеціальна норма, за загальним правилом, не звужує меж кримінальної репресії, однак може виступати підставою до більш тяжкої відповідальності, тобто визначати певний кваліфікований склад суспільно небезпечного діяння. Саме такий класичний випадок маємо в нашій ситуації. Адже в КК України поряд зі спеціальною нормою про кримінальну відповідальність за завідомо недостовірне декларування (стаття 366-1) з дати його прийняття в 2001 році кодекс має загальну статтю 366 — службове підроблення, тобто внесення до офіційного документа завідомо недостовірної інформації або інше підроблення офіційного документу.

У той же час стаття 366 КК України з позиції КСУ, у суперечність із Конституцією України не вступає (ухвала КСУ від 13.05.2008 року № 24-уп/2008 щодо офіційного тлумачення статті 366 КК України). Відповідно, у випадку подання особою, яка вже обіймає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, тобто є службовою особою, відповідної декларації, таке декларування входить до кола визначених законом її службових обов’язків. Іншими словами, відповідає визначеній ст. 366 КК України об’єктивній стороні складу відповідного злочину.

Звичайно, діяння за ч. 1 ст. 366 КК України визначається кримінальним проступком за видом і характером можливого покарання, на відміну від положень ч. 1 ст. 366-1 КК України, яка за ст. 12 кодексу відносилася до категорії нетяжких злочинів. Однак стверджувати про декриміналізацію зазначеного діяння не доводиться. Навіть більше, ст. 366 КК України для притягнення особи до кримінальної відповідальності не містить такої необхідної передумови (примітка до ст. 366-1 КК України), як подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації стосовно майна або іншого об’єкта декларування, що має вартість на суму понад 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Тобто насправді рішення КСУ № 13-р/2020 можна трактувати як таке, що, навпаки, розширює межі кримінальної репресії, хоча й переводить кримінальну відповідальність за відповідне діяння з категорії злочинів до категорії кримінальних проступків.

Складніше питання лише у випадку, якщо декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування подає людина, яка на дату подання відповідної декларації є лише кандидатом на певну посаду. В такому випадку, на мій погляд, склад злочину за ст 366 КК України очевидно відсутній через відсутність належного суб’єкта відповідного злочинного діяння — службової особи.

Проте у випадку подання відповідної декларації претендентом на посаду, очевидно, маємо значно меншу суспільну небезпеку відповідного діяння, як і взагалі спірність криміналізації такого обов’язку з декларування кандидатом на посаду своїх майнових статків, хоча б із позиції п. «а» ст. 2 і ст. 20 Конвенції ООН проти корупції від 31.10.2003 року.

Також непростим залишається випадок, якщо службова особа взагалі не подала відповідну декларацію, прямо й грубо порушивши положення антикорупційного закону. Чи можливе в даному випадку притягнення такої особи до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 364 КК України, чи є в таких діях істотна шкода? Думаю, за певних обставин допустимо, з позиції кримінального права й практики ЄСПЛ, не лише ставити зазначене питання, але й ствердно відповідати на нього. Адже в такому випадку, на відміну, наприклад, від рішення ЄСПЛ «Livik v. Estonia, 25/06/2009, §98-103», очевидним є не лише істотність прямого зловживання особи, але й наявність у неї корупційної мети — приховати свої статки.

Розумію, прочитання викладеного вище викликає запитання: чому ж тоді Спеціалізована антикорупційна прокуратура та Вищий антикорупційний суд приймають рішення про закриття відповідних кримінальних проваджень за п. 4 ч. 1 ст. 284 КК України — набрання чинності законом, яким скасовується кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою? Думаю, відповідь на зазначене питання лежить у політичній площині — небажанні українського істеблішменту вести реальну боротьбу з корупцією. Проти такого небажання юристи-чиновники готові йти виключно на підставі чітких положень закону й остерігаються робити будь-які нестандартні кроки. Крім того, необхідно враховувати, що в Україні за ст. 22 КПК діє принцип змагальності сторін кримінального процесу і, відповідно, автор жодним чином не намагається перекласти на Вищий антикорупційний суд України обов’язки САП змінити кримінально-правову кваліфікацію діяння обвинуваченого з урахуванням рішення КСУ № 13-р/2020, наприклад, перекваліфікувавши останнє на ч. 1 ст. 366 КК України.

У той же час, обережна позиція САП у багатьох кримінально-правових питаннях стала, за моїм враженням, ще обережнішою після звільнення спеціалізованого антикорупційного прокурора-керівника — Н. Холодницького й відсутності нового керівника САП, тобто, керівника без приставки виконувач обов’язків. Проте всі можливі виклики для держави Україна від саботажу протидії корупції її вищих посадових осіб лежать виключно в політичній площині й не мають, на мій погляд, істотної перешкоди у формі рішення КСУ № 13-р/2020 від 27.10.2020 року.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути