Розуміння сутності національної безпеки: світоглядно-понятійні й науково-теоретичні засади (частина 1)

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Сучасна соціально-політична й культурна ситуація в українському та багатьох інших суспільствах пострадянського простору наводить на думку про доцільність філософського аналізу таких суспільств як складних, багаторівневих систем і, в зв’язку з цим, визначення й уточнення категоріального апарату цих досліджень. Особливо потребує категоріального осмислення сфера безпеки, оскільки остання є найважливішою фундаментальною цінністю будь-якого суспільства й виступає, з одного боку, як об’єкт суспільної життєдіяльності, а з іншого — втілює й результує в собі її спрямованість, змістовність й ефективність. Крім того, й українська законодавча гілка влади, і парламенти переважної більшості країн зараз здійснюють перегляд основних нормативних актів стосовно проблем національної безпеки, тому адекватна рефлексія основних категорій і дефініцій національної безпеки як соціального феномена набуває особливого значення.

Концептуальні підходи до розуміння сутності й забезпечення національної безпеки в сучасній науці

Проблема безпеки на сучасному етапі розвитку соціогуманітарного знання привертає увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників різноманітних галузей — філософії, політології, соціології, теорії державного управління. Особливо активно розробка даної проблеми здійснюється з другої половини ХХ ст., коли Зб. Бжезинський, Г. Кіссінджер, Р. Макнамара, Г. Моргентау, У. Перрі, С. Телбот, Ф. Фукуяма, С. Хантінгтон та інші дослідники всебічно аналізували проблему національних інтересів, національної безпеки держав, систему загроз безпеці особистості, суспільства тощо. Крім того, вченими Заходу і Сходу інтенсивно й плідно розробляється теорія національної безпеки. За сучасних умов найбільш відомі праці з теорії національної безпеки входять у систему знань вітчизняних дослідників.

Та й сам термін безпека останніми роками став надзвичайно популярним і використовується настільки широко й всебічно, що досить часто буває неможливим виділити сутність і межі застосування основних складових понять та категорій стосовно безпеки. Тому в динамічних і нестабільних умовах реалій сучасних суспільств актуалізується необхідність конкретизувати сутність і зміст найбільш вживаних категорій та дефініцій стосовно проблеми національної безпеки, підтвердити деякі умовисновки стосовно ключових дефініцій результатами емпіричних досліджень, а також виділити найхарактерніші взаємозв’язки між явищами на різних рівнях в контексті проблеми безпеки.

Для уточнення сутності словосполучення «національна безпека» представляється доцільним розглянути його етимологічний зміст, шляхи включення значеннєвих моментів зазначеного поняття в соціально-філософське й політико-правове поле, його значення в сучасних умовах.

Слово «національний» є похідним від латинського терміну «нація», буквально «natio — народ». В українській літературній мові термін «нація» тлумачиться, здебільшого, як синонім слів країна, держава. З урахуванням цього змісту він використовується й у вітчизняному лексиконі міжнародного права. Двоякий зміст терміну «нація» передає і відповідні етимологічні відтінки похідному від нього терміну «національний». Він може характеризувати явище, що відноситься до суспільно-політичного життя нації, а також вказувати на відмінні риси і властивості, що виражають характер нації, її своєрідність та індивідуальність, у тому числі й те, що вона має певний автономний суспільно-політичний устрій. У цьому випадку термін «національний» виступає практично синонімом до слова «державний». З огляду на те, що в даний час частка держави в економіці та в інших сферах життєдіяльності людини й суспільства безупинно скорочується, необхідним і правомірним є використання терміну «національна безпека». Тут доцільно погодитися з думкою професора О. Прохожева про те, що такий підхід при розгляді проблеми безпеки підкреслює примат особистості й суспільства, а не держави, як це було раніше (Прохожев А. А. «Национальная безопасность: к единому пониманию сути терминов». Безопасность. 1995. № 9 (29). С. 23).

Таким чином, виходячи з вищесказаного, словосполучення «національна безпека», на нашу думку, може тлумачитися як: а) безпека народу, нації, тобто населення країни, в тому числі, як моноетносу, так і багатонаціонального народу, коли представники різних національностей виступають як співгромадяни; б) безпека суспільства, тобто сукупності людей, об’єднаних історично обумовленими умовами спільної життєдіяльності; в) безпека держави, тобто організаційно-правової форми об’єднання народів, нації, що є засобом ведення спільних справ.

Між цими трьома елементами політичної системи у вигляді народу, суспільства й держави можливі як гармонійні відносини, так і неузгодженість інтересів, обумовлені характером пропонованих взаємних вимог. Це неминуче впливає на їхню безпеку. Складність для України полягає в тому, що її населення можна вважати багатонаціональним, і в силу цього є сенс вести мову про єдину націю як сукупність народів, етносів, які населяють територію країни, а також про певну форму державного життя, власну політичну систему, що має свої елементи — народ, суспільство і державу. Це неминуче породжує певні протиріччя інтересів суб’єктів національної безпеки. У цих випадках виникають такі соціально-політичні феномени, як «конституційна безпека», «регіональна безпека», «соціальна безпека», «зовнішня безпека», «внутрішня безпека» тощо, які, крім свого буття, мають суперечливі тлумачення в науковій літературі. Держава в даному випадку призначена врегульовувати різного роду конфлікти.

Поняття національної безпеки

Таким чином, під національною безпекою ми будемо розуміти показник здатності суспільства й держави, що захищають національні інтереси самостійно чи разом з іншими дружніми країнами (народами, націями), стримувати або усувати внутрішні й зовнішні загрози національному суверенітету, територіальній цілісності, соціальному ладу, економічному розвитку, іншим важливим елементам духовної й матеріальної життєдіяльності; ступінь захищеності інтересів особистості, суспільства й держави від зовнішніх та внутрішніх загроз. Забезпеченню національної безпеки сприяє миролюбний характер взаємовідносин держави (народу, нації) з іншими державами (народами, націями). Зміцнення національної безпеки полягає в створенні умов, необхідних для надійного захисту інтересів держави і нації й успішне вирішення політичних, економічних, соціальних та інших завдань, які стоять перед ними.

Загострений інтерес до теоретичних і практичних питань забезпечення національної безпеки, на наш погляд, не випадковий й обумовлений низкою причин. По-перше, складністю внутрішньополітичної ситуації, в якій перебуває переважна більшість сучасних країн. Стан економіки, недосконалість системи організації державної влади та криміналізація суспільних відносин, зростання організованої злочинності (про що йтиметься нижче), збільшення масштабів світового тероризму, загострення міжнаціональних і міжнародних відносин створюють широкий спектр внутрішніх і зовнішніх загроз безпеці особистості, суспільства і держави. По-друге, важливою причиною є необхідність визначення й опрацювання нових підходів до питань підвищення ефективності, оптимізації діяльності державних і суспільних органів стосовно забезпечення захищеності особистості, суспільства та держави від зовнішніх, внутрішніх і, насамперед, кримінальних загроз.

Виходячи з цього, головними складовими національної безпеки виступають безпека особистості, безпека держави і безпека суспільства. Їхнє місце й роль є динамічними і визначаються характером суспільних відносин, політичним устроєм, ступенем внутрішніх й зовнішніх загроз.

Два підходи до проблеми нацбезпеки

У сучасній системі поглядів на дану проблему окреслюються, як правило, два підходи до проблеми національної безпеки. Один з них умовно можна іменувати як «західницький». Він поділяється як вітчизняними дослідниками, так і, закордонними соціальними філософами й політологами. У фокусі даного підходу — постановка проблем цінності свободи й безпеки особистості. На думку прихильників цього підходу (І. Джохадзе, О. Соболя, В. Тураєва, О. Бєлова, Г. Грачова, В. Михеєва та ін.), безпека держави і суспільства є не самоціллю, а лише функцією забезпечення свободи і безпеки конкретного індивіда. Однак, на нашу думку, сприйняття даного підходу в чистому вигляді може призвести сучасне суспільство до крайнощів, які загрожуватимуть негативними наслідками. З одного боку, як справедливо вважає Д. Белл, активне насадження цінностей західної цивілізації призводить до їхнього відторгнення (Белл Д. «Грядущее постиндустриальное общество: опыт социального прогнозирования» / пер. с англ. под ред. В. Л. Иноземцева. Москва: Academia, 2004. С. 358), деформованого сприйняття, з іншого — за певних умов воно здатне серйозно загальмувати розвиток національної самосвідомості громадян і представляє собою загрозу безпеці суспільства та держави. Як наслідок, сліпе копіювання західних моделей економічного розвитку призвело й призводить далі до глибокої соціально-економічної кризи, зниження інвестиційної, інноваційної активності і науково-технічного потенціалу, стагнації аграрного сектору, розбалансування банківської системи, зростання зовнішнього і внутрішнього державного боргу тощо.

Зміст другого підходу полягає у висуванні на перший план безпеки держави і суспільства. У цьому випадку нормативна концепція полягає в прийнятті тієї відправної тези, що сильна держава забезпечує безпеку особистості й суспільства. На нашу думку, такий підхід загрожує етатизмом, коли безпека держави і суспільства буде досягатися за рахунок безпеки особистості. У свою чергу вважається доцільним розуміти, що тільки гармонійне, збалансоване сполучення безпеки особистості, суспільства й держави здатне забезпечити національну безпеку.

Безпека суспільства як складова нацбезпеки

Таким чином, найбільш загальне поняття «безпека» можна представити як рівень (ступінь) захищеності будь-якого суб’єкта від тих чи інших загроз, внаслідок впливу яких йому (суб’єкту) може бути нанесений певний збиток. В контексті даної проблеми є сенс зазначити, що важливою складовою національної безпеки є «безпека суспільства», яка безпосередньо пов’язана з більш широким поняттям — «соціальна безпека». Тому доцільно в даному контексті розглянути зміст поняття «суспільство» в його взаємозв’язку з поняттями «особистість», «держава» та «безпека».

Етимологію поняття «суспільство» дає В. Даль, визначаючи його як «зібрання людей, по-товариськи, по-братньому пов’язаних з якими-небудь спільними умовами» (Даль Вл. «Толковый словарь живого великорусского языка»: в 4-х т. Москва: Русский язык, 1981. Т. 2. И-О. С. 634). Таким є розуміння цієї категорії на рівні повсякденної свідомості. Карл Маркс, як відомо, вважав, що суспільство утворюють виробничі відносини в своїй сукупності, які знаходяться на певному ступені історичного розвитку й мають своєрідний характер. Разом із тим економічний момент не єдина підстава для суспільного угруповання. Його елементами, крім того, є релігія, освіта, спільність місця проживання, походження тощо.

Отже, під суспільством розуміється сукупність людей, що займаються історично сформованими формами спільної діяльності, об’єднаних спільними цілями, матеріальними і духовними умовами життя, тобто сукупність соціальних зв’язків і відносин людей.

Взаємозв’язок суспільства й особистості

Переходячи до аналізу взаємозв’язку суспільства й особистості, варто мати на увазі, що під особистістю розуміється людина як соціальний суб’єкт. З одного боку, людина — це внутрішньо визначена одинична самостійна біологічна істота, з іншого: вона постійно включена у відносини із собі подібними, які володіють розумом, волею і характером. Включеність людини в соціальні дії робить її особистістю. Таким чином, особистість — це стійка система соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена суспільства чи спільності.

Держава ж є формою політичної організації суспільства. Платон, Арістотель, Ціцерон пояснювали походження і сутність держави товариською природою людини. Держава, зазначав Арістотель, є природна форма гуртожитку, а людина за природою своєю — істота політична (соціальна). В державі він вбачав кінцеву форму такого гуртожитку.

Жан-Жак Руссо в державному порядку бачив продовження природного стану людини. Зібравшись для встановлення держави, люди ставлять перед собою завдання: знайти форму об’єднання, яка б забезпечила безпеку особистості й суспільства так, щоб кожен з’єднувався з іншим, корився б тільки самому собі й залишався б настільки ж вільним, як і раніше. Турбота про самозбереження є найважливішою із турбот держави (Дзьобань О. П., Хома Н. М., «Політичні ідеї представників безпекознавства». // Історія політичної думки: підручник / за заг. ред. Н. М.Хоми. Львів: «Новий Світ — 2000», 2016. С. 971).

Згодом вчені дійшли висновку, що суспільства без держави не існує. Держава і суспільство знаходяться в безупинній взаємодії. Безпека держави досягається наявністю ефективного механізму управління і координації діяльності політичних сил та суспільних груп, а також чинних інститутів захисту. Безпека суспільства припускає наявність суспільних інститутів, норм, розвинених форм суспільної свідомості, що дозволяють реалізувати права і свободи всіх груп населення й протистояти діям, що ведуть до розколу суспільства. Безпека особистості полягає у формуванні комплексу правових і моральних норм, суспільних інститутів та організацій, які дозволили б їй розвивати й реалізовувати соціально значущі здібності й потреби, не відчуваючи протидії держави і суспільства.

Таким чином, узагальнюючи викладене вище, можна констатувати, що забезпечення всіх рівнів національної безпеки, у тому числі й безпеки суспільства, полягає в реалізації збалансованих інтересів особистості, суспільства і держави у внутрішньополітичній, економічній, соціальній, міжнародній, інформаційній, військовій, екологічній та інших сферах. В основі відносин між суб’єктами безпеки лежать їхні інтереси, протиріччя інтересів, відношення світового співтовариства до проблем взаємної безпеки, а також геополітичне положення суб’єктів. Виходячи з цього, доцільно розрізняти зовнішню і внутрішню безпеку.

Зовнішня і внутрішня безпека

Зовнішня безпека — це захищеність національних інтересів, національних цінностей і способу життя від загроз, що виходять ззовні. Зовнішня безпека може порушуватися як військовим шляхом, тобто силою зброї, так й іншими способами, наприклад, незаконним ввозом і вивозом через кордон сировини, продукції, валюти, художніх та інших цінностей, промисловим та іншим шпигунством, поширенням підривної інформації тощо. Від будь-яких зовнішніх загроз країна захищається двома шляхами: по-перше, підтримкою необхідного й достатнього оборонного потенціалу і, по-друге, побудовою стабільної системи міжнародних відносин у всіх сферах, включаючи політику, економіку, соціальну сферу, екологію, правоохоронну діяльність (Данильян О. Г., Дзьобань О. П., «Національна безпека в контексті євроатлантичної інтеграції України: філософська рефлексія». Вісник Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Серія: Філософія. 2020. № 1 (44). С. 8-22).

Внутрішня безпека проявляється в суспільній сфері. Суспільна безпека є складовою частиною, ядром внутрішньої безпеки, до сфери якої відносяться ті суспільні відносини, які пов’язані із запобіганням або усуненням загрози для життя і здоров’я людей, їхнього майна (власності) всередині країни. Вона органічно пов’язана з особистою безпекою громадян та суспільним порядком. У праві під цим терміном розуміється система суспільних відносин і юридичних норм, що регулюють ці відносини з метою забезпечення суспільного спокою, недоторканості життя і здоров’я населення, нормальної праці й відпочинку громадян, нормальної діяльності державних і громадських організацій, установ і підприємств. Під суспільною безпекою слід розуміти також запобігання й припинення загроз життю, здоров’ю і майну людей з боку джерел підвищеної небезпеки. У реальній дійсності забезпечення суспільної безпеки, що охоплює відмежування від небезпеки всіх людей на території країни або в конкретному регіоні, одночасно спрямоване на забезпечення особистої безпеки кожного громадянина і служить неодмінною умовою підтримання надійного суспільного порядку. Таким чином, внутрішня безпека по своїй суті є ядром найбільш важливої й істотної складової — соціальної безпеки і навпаки, соціальна безпека, безпосередньо корелюючи з поняттям внутрішньої безпеки виступає її детермінантою.

Для забезпечення внутрішньої безпеки суспільства необхідно визначити її об’єкт, виявити основні загрози, встановити критерії достатнього рівня захищеності від них, сформувати механізми впливу на джерела загроз. У такому випадку в державі повинна створюватися система соціальної безпеки. Як структурні елементи системи соціальної безпеки можна виділити: цілі системи як відображення об’єктивної потреби особистості, суспільства і держави в надійній захищеності їхніх життєво важливих інтересів всередині країни; інтереси особистості, суспільства і держави; засоби забезпечення соціальної безпеки; сили забезпечення соціальної безпеки; органи, що відповідають цілям системи та володіють необхідною інформацією, засобами й силами для впливу на зміни в системі з метою приведення її в стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави; суб’єкти, що мають потребу в забезпеченні безпеки; об’єкти соціальної безпеки; ресурси забезпечення соціальної безпеки. Внутрішню безпеку суспільства забезпечують органи держави, місцевого самоврядування, громадські організації та рухи.

Для всіх органів (рівнів) державного управління, що відповідають за забезпечення внутрішньої безпеки суспільства, характерним є те, що вони підконтрольні конкретним державним органам. Систему такого контролю встановлює законодавець.

В основі системи національної безпеки взагалі і внутрішньої безпеки суспільства зокрема, як вважає низка науковців, в тому числі і Балута Т. П. (Балута Т. П. «Групи інтересів у політичному процесі сучасної України»: автореф. дис. … канд. політ. наук. Одеса, 2010. 17 с.) лежать інтереси, що мають об’єктивно-суб’єктивну природу й носять довгостроковий характер та визначають основні цілі, стратегічні і поточні завдання внутрішньої і зовнішньої політики держави, є інтегрованим вираженням життєво важливих потреб і прагнень особистості, суспільства і держави. Національні інтереси покликані забезпечити виживання, безпеку країни, її стійкий і прогресивний розвиток. Вони спрямовані на вирішення життєво важливих внутрішніх і зовнішніх завдань, відбиття, блокування, нейтралізацію і попередження різних небезпек, викликів, ризиків, загроз і катаклізмів.

Національні інтереси виступають як мотиви і причини дій державних структур і соціальних груп стосовно досягнення ними поставлених цілей. Їхня реалізація здійснюється через систему функцій держави, політичну, правову і моральну регуляцію різних сторін її діяльності.

При формулюванні категорії національних інтересів усі теоретики включали в неї категорію національної безпеки, надаючи останній вирішального значення, в подальшому ці дві категорії ніби злилися в одну. Як вказує, наприклад, А. Васкес, «у результаті формулювання національних інтересів практично стало синонімом формули національної безпеки» (Vasquez J. A. Classics of International Relations. New Jersey, 1996. Р. 51.). З метою адекватності філософської рефлексії даних категорій виникає необхідність їх понятійного розмежування. Для реалізації даної мети, на наш погляд, варто використовувати додаткову категорію цінностей або стрижневих цінностей. Аналогічні терміни («core values») свого часу досить активно вживав У. Ліппман (Lippmann W. U.S. Foreign Policy: Shield of the Republic. New-York, 1943. Р. 67). Вводячи й активно використовуючи ці категорії, А. Васкес, наприклад, так описує в згаданій праці взаємозв’язок між різними цінностями: «Безпека є цінністю, якою держава може в більшому або меншому ступені володіти і яку вона так чи інакше прагне мати. Вона має багато спільного із силою й добробутом — двома іншими цінностями величезної важливості в міжнародних справах. Однак, якщо добробут вимірюється кількістю матеріальних ресурсів держави, а сила — її здатністю контролювати дії інших, безпека в об’єктивному сенсі вимірюється відсутністю загрози надбаним цінностям, а в суб’єктивному — відсутністю страху перед виникненням загрози цим цінностям. В обох випадках національна безпека може розумітися досить широко: від майже повної небезпеки або почуття небезпеки до майже повної безпеки або відсутності страху». Проблема ж, на його думку, полягає в тому, що не тільки всередині однієї держави, але й у міждержавних відносинах одні й ті ж самі явища сприймаються по-різному — «відкриття», зроблене ще стародавніми греками й блискуче проілюстроване в «Діалогах» Платона. Разом із тим, зосередившись на категорії безпеки, А. Васкес так і не показав, у чому її відмінність від національних інтересів. З його міркувань, як і раніше, випливає, що це тотожні поняття. Наслідуючи аналогічну політологічну традицію, численні західні й вітчизняні теоретичні прихильники А. Васкеса, по-різному аналізуючи категорії національних інтересів і національної безпеки, по суті ототожнюють їх.

Для принципового вирішення цієї проблеми, на наш погляд, варто проаналізувати взаємозалежність розглянутих категорій із точки зору філософської теорії суспільства й основних аспектів його життєдіяльності. У цьому плані, на нашу думку, представляє інтерес точка зору А. «Беттлера (Бэттлер А. Национальные интересы, национальная и международная безопасность». Полис. 2002. № 4. С. 146-158.). Приймаючи за основу дану точку зору, вважається за необхідне методологічно уточнити й скорегувати розуміння категорій «національні інтереси» та «національна безпека».

Національні інтереси і національна безпека

Будемо дотримуватися наукової позиції, згідно з якою методологічно схема опрацювання концепції національної безпеки припускає декілька послідовних операцій: спершу визначаються національні інтереси, потім визначаються реальні й потенційні загрози цим інтересам, і лише потім формулюється політика запобігання або нейтралізації «загроз», тобто політика національної безпеки. Щоб зрозуміти функціональні ролі національних інтересів і національної безпеки, необхідно уявляти весь ланцюг соціокультурних феноменів зовнішньополітичного процесу, що в стислому форматі може бути представленим в наступному вигляді.

Держава (суспільство), як і будь-яка складна система, має об’єктивну спрямованість, по-перше, на самозбереження, тобто на підтримку цілісності, стабільності й стійкості, і, по-друге, на те, щоб цю цілісність підтримувати якомога довше (Дзьобань О. П. (Національна безпека в умовах соціальних трансформацій (методологія дослідження та забезпечення): монографія. Харків: Константа, 2006. 440 с.; Дзьобань О. П. «Національна безпека України: концептуальні засади та світоглядний сенс»: монографія. Харків: Майдан, 2007. 284 с.; Дзьобань О. П., Грубов В. М. «Загальна характеристика суспільства як системи: системний і синергетичний аспекти». Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія. 2011. Вип. 10. С. 69-77.). В силу безлічі причин ці потреби реалізуються, крім іншого, і за рахунок взаємодії з зовнішнім середовищем, яке утворюють інші держави й суб’єкти міжнародних відносин. Але сама взаємодія вимагає усвідомлення його (середовища) необхідності, тому даний процес є суб’єктивним. Його результат, як справедливо підкреслює А. Беттлер, виражається у формі інтересу (Бэттлер А. Национальные интересы, национальная и международная безопасность. Полис. 2002. № 4. С. 151.). В контексті філософської термінології це називається процесом суб’єктивації об’єктивних потреб суспільства. Простіше кажучи, інтерес держави є суб’єктивною формою вираження об’єктивних потреб суспільства, які акумулюються державою й по суті справи виявляються державними інтересами. Зрозуміло, що такі інтереси можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми. Серед перших найважливішими виступають стабільність і розвиток — два суперечливих процеси, баланс яких робить соціальну систему (державу, суспільство) стійкою. У цьому контексті принципове значення мають зовнішні інтереси, тим більше, що обидві зазначені категорії інтересів виявляють себе в принципі однаково, тільки в різних політико-економічних континуумах.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути