Юридична практика
Банк «Таврика»: винуваті є, відшкодування немає…
Юрій Котнюк,
ЮВУ
Минуло п’ять місяців відтоді, як Велика Палата Верховного Суду ухвалила «зразково-показове» рішення у справі за позовом Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення з колишніх посадовців ліквідованого банку «Укоопспілка» завданих ними збитків цій фінансовій установі в сумі 76 мільйонів гривень. З тих пір Касаційний господарський суд прийняв ще три постанови в аналогічних справах, але жодна з них уже не була такою вдалою для позивача. Так, у процесах, пов’язаних із «Легбанком і «Даніелем», відмовні для Фонду рішення попередніх судів були скасовані, але матеріали справ, при цьому, направлялися на новий розгляд до суду першої інстанції. А 8 жовтня Верховний Суд ухвалив постанову, якою завершив справу за позовом Фонду про стягнення 2,68 мільярда гривень із 25 високопоставлених клерків банку «Таврика», а саме голів та членів правління, наглядової ради і кредитного комітету. Місцевий та апеляційний господарські суди приймали з цього приводу різні рішення, але врешті-решт Касаційний господарський суд вирішив, що позовні вимоги є справедливими й обгрунтованими, проте задоволенню не підлягають, оскільки юристи позивача пропустили встановлений законом трирічний строк позовної давності.
Читайте також: Солідарна відповідальність банківського менеджменту: пілотне рішення Верховного Суду дісталося кооператорському банку «Укоопспілка»
Житлово-будівельний бум змінився «пірамідобудуванням»
Публічне акціонерне товариство «Банк Таврика» було визнано неплатоспроможним у 2012 році, а ліквідовано в 2013- му. Кращі роки його життя припали на період житлово-будівельного буму, який вирував в Україні в середині двотисячних і завершився у зв’язку зі світовою економічною кризою 2008– 2009 рр. Саме він підкосив цей банк, який протягом останніх двох років свого існування функціонував у режимі фінансової піраміди. Створена ще в 1991 році «Таврика» попервах була скромним банком місцевого значення зі штаб-квартирою в Севастополі, який обслуговував вузьке коло тамтешніх ділків. Потім його придбав столичний бізнесмен Сергій Цюпко, який створив щось на кшталт невеличкої фінансово-промислової групи, котра трималася на трьох китах: Київському ювелірному заводі, тресті «Південзахідтрансбуд» і банку «Таврика», який у 2000 році перебрався з Криму в Київ в офіс по вулиці Дмитрівській. Під заставу майна заводу було отримано кредит у Державному експортно-імпортному банку, на кошти якого трест почав зводити багатоквартирні будинки, що ж стосується банку, то йому була відведена роль такого собі змія-спокусника, який зваблював людей брати в нього кредити, а одержані кошти вкладати в будівництво житлових будинків, що здійснювалося тим же трестом. Вигода ж полягала в тому, що клієнти, які до того ще роздумували, витрачатись їм на квартири, чи ні, тепер ладні були розбитися в дошку, аби лише розрахуватися за позику й отримати житло.
Читайте також: Акціонери дерибану, або Як АМКУ програв справу іноземному дилеру
Поки в країні тривав економічний підйом і гроші текли рікою, такий от бізнес приносив чималі прибутки, та коли прийшла криза, фінасові результати роботи зазначеної групи різко пішли в мінус. Грошовий потік змілів настільки, що значній частині населення в нових умовах стало вже не до придбання нових квартир. За таких обставин власники деяких банків прийняли оптимальне (з їхньої точки зору) рішення — в будь-який, законний чи незаконний, спосіб зібрати якомога більше грошей і чкурнути з ними за кордон. Серед них був і згаданий вище Сергій Цюпко, який нині мешкає в Австрії.
У рамках реалізації даної афери «Таврика» стала закликати своїх клієнтів уже не брати в неї кредити, а навпаки, вкладати гроші під неймовірні 20–25 процентів. Для того, аби виконати свої зобов’язання перед вкладниками, банк повинен був вкладати отримані гроші в який-небудь бізнес, прибутковість якого сягала б тридцяти відсотків. Таким тоді був лише той бізнес, який добряче присмоктався до державного бюджету, а оскільки банк «Таврика» до числа таких не належав, то він був приречений рано чи пізно луснути. Втім люди над цим не задумувалися, поки «Таврика» дійсно платила проценти, кошти на виплату яких бралися з нових вкладів населення. Але восени 2012 року цей ресурс було вичерпано і платежі припинилися. У зв’язну з цим постановою правління Національного банку України від 20.12.2012 р. «Таврику» було віднесено до категорії неплатоспроможних, а ще через три місяці — постановою правління НБУ від 20.03.2013 р. — відкликано банківську ліцензію. Того ж дня рішенням виконавчої дирекції ФГВФО було призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію банку.
Читайте також: Нафтогаз залишився «з носом»: господарські суди всіх інстанцій відмовили в компенсації
Ознайомившись із фінансовим станом «Таврики», ліквідатор встановив, що розмір її зобов’язань перед вкладниками складає 2,748 млрд грн, а розмір активів (балансова вартість ліквідаційної маси) — 4,144 млрд грн. Начебто підстав для паніки не було, та коли придивились уважніше, то виявилося, що ці активи представляють собою грошові зобов’язання позичальників банку, виконання яких ті гарантували своїм заставним майном, оціночна вартість якого виявилась аж у сорок разів меншою — всього-на-всього 90 мільйонів гривень. Найсмішнішим у цій історії виявився епізод із заставним майном у вигляді творів образотворчого мистецтва в кількості 4 651 штуки. Коли позичальник брав кредит у «Таврики», експертиза, проведена Товариством з обмеженою відповідальністю «Артаналітикс» в листопаді 2011 року, оцінила вартість картин у 5,4 мільярда гривень, а коли через чотири роки ТОВ «Музей сучасного образотворчого мистецтва України» провело аукціон, з їх продажу вдалося виручити лише 16 мільйонів гривень.
Зигзаг господарської справи
Після того, як у березні 2018 року було завершено продаж цих та інших активів, виявилося, що борги «Таврики» складають уже не 2,748, а 2,679 млрд грн, з яких 1,8 млрд грн — борги перед державою, оскільки за рахунок державних коштів були сплачені гарантовані державою вклади тридцяти п’яти тисяч вкладників — тобто ті, які не більше 200 тис. грн кожному. Саме з позовом про солідарне стягнення цих коштів із 25 керівників та інших високопосадовців ліквідованого банку Фонд у вересні 2018 року й звернувся до Господарського суду Києва.
Як не дивно, але суддя Ігор Курдельчук рішенням від 13.03.2019 р. визнав позовні вимоги Фонду цілком обгрунтованими й правомірними. Привід для такого здивування полягає в тому, що незадовго перед тим, а саме 18 грудня 2018 р. той же суддя відмовив у задоволенні аналогічного позову ФГВФО до колишніх менеджерів банку «Укоопспілка». Проте Фонду від такого визнання легше не стало, оскільки, на думку судді, позивачем було порушено строк позовної давності, який складає три роки з моменту, коли той дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав. З матеріалів справи витікало, що акт за результатами інвентаризації та формування ліквідаційної маси банку «Таврика» було затверджено Фондом 23 вересня 2013 року, тож саме з цієї дати починався відлік строку позовної давності, який завершився 23.09.2016 р. А оскільки позовну заяву було подано 25.09.2018 р., то строк вважається пропущеним. Втіхою для юристів ФГВФО було те, що додатковим рішенням ГС Києва від 21.03.2019 р. сплату судових витрат у сумі 616 тис. грн було покладено на відповідачів.
Фонд із таким рішенням не погодився і подав апеляційну скаргу, в який написав, що суд першої інстанції помилився з моментом обчислення термінів. На думку апелянта, відповідно вимог статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» подібні позови можна подавати не раніше, аніж буде завершено продаж усіх наявних активів банку й остаточно визначено суму, якої недостатньо для того, аби банк розрахувався зі своїми боргами. Далі, мовляв, належить запропонувати винним у недостачі особам покрити їх добровільно, й лише після того, як ті не виконають вимоги Фонду, останній буде вправі звертатися з позовом до суду.
Читайте також: Харківський тракторний завод: спроба списати чотириста мільйонів боргів не вдалася
Проте розгляд справи в Північному апеляційному господарському суді виявилася надзвичайного невдалим для ФГВФО, оскільки той відмовив у задоволенні його скарги, задовольнивши натомість апеляційні скарги його опонентів. Внаслідок цього постановою Північного АГС від 19.02.2020 р. (судді Антоніна Мальченко, Олександра Агрикова та Світлана Дикунська) резолютивна частина рішення судді Курдельчука була залишена без змін — у задоволенні позову відмовити, зате повністю була змінена мотивувальна частина, оскільки причиною відмови було названо не пропуск строку позовної давності, а відсутність порушень закону в діях відповідачів, які, мовляв, не повинні нести відповідальності за те, що під їхнім керівництвом банк «влетів», як мінімум, на два мільярди гривень, платити які за нього мусила держава.
Верховний Суд з такими висновками Північного АГС не погодився і його постанову скасував, а рішення ГС залишив у силі. В ході касаційного перегляду справи було констатовано, що банк «Таврика», приймаючи вклади від населення, роздавав кредити підприємствам, які не могли та й не збиралися їх повертати, оскільки не вели господарської діяльності, за рахунок прибутків якої могли покрити позику. Керівники ж банку, так само, як і члени правління, наглядової ради та кредитного комітету, про це знали, або зобов’язані були про це знати, відповідно до своїх посадових обов’язків, та попри це на всіх засіданнях названих вище органів одностайно голосували «за». Мало того, було встановлено, що отримувачі кредитів були пов’язаними з акціонерами банку особами, тож виходило так, що власники цієї фінансової установи за рахунок вкладників давали кредити самі собі. А раз так, то в даному випадку має бути застосовано положення статті 92 Цивільного кодексу України, відповідно до якого якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі. Більш детально те ж саме прописано у відповідних статтях законів України «Про акціонерні товариства», «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Що стосується питання про те, коли починається відлік строку позовної давності — з моменту затвердження акту про формування ліквідаційної маси чи з моменту повного розпродажу активів банку, які складають цю саму масу, то тут Верховний Суд послався на висновки, викладені в постанові Великої Палати ВС від 25.05.2021 р. у справі № 910/11027/18 — тої самої справи за позовом Фонду до колишніх співробітників банку «Укоопспілка». З них витікає, що Фонд повинен був подавати позов одразу ж після затвердження акту про формування ліквідаційної маси. Й оскільки ця подія мала місце у вересні 2013 року, а позивач звернувся з позовною заявою до ГС Києва у вересні 2018-го, то строк усе ж таки вважається пропущеним.
Джерело: Юридичний вісник України
