Солідарна відповідальність банківського менеджменту: пілотне рішення Верховного Суду дісталося кооператорському банку «Укоопспілка» - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Юридична практика

Солідарна відповідальність банківського менеджменту: пілотне рішення Верховного Суду дісталося кооператорському банку «Укоопспілка»

Дата публікації:

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Двадцять п’ятого травня цього року Велика Палата Верховного Суду, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій, задовольнила позов Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі — Фонд) про солідарне стягнення 77 мільйонів гривень з чотирнадцятьох колишніх членів правління і спостережної ради Акціонерного банку «Укоопспілка», які на вказану вище суму заподіяли шкоду вкладникам зазначеної фінансової установи. Сума, звичайно, невелика, та й сам банк до своєї ліквідації був скромним, але головне полягає в тому, що це рішення є пілотним, оскільки воно дасть відповідний напрямок для вирішення ще 64-х аналогічних справ за позовом Фонду до 774 відповідачів на загальну суму 97 мільярдів гривень.

Привіт із «веселих» дев’яностих

Розповідаючи про дану справу не можна не згадати про систему споживчої кооперації, яка за Радянського Союзу була своєрідним аналогом колгоспів, щоправда не в аграрному виробництві, а в сфері торгівлі й послуг. Вона включала в себе не лише магазини, ринки, ресторани з усією їхньою інфраструктурою, а й промислові підприємства, готелі, навчальні заклади й багато чого іншого. Про масштаби її діяльності можна судити з того, що на неї припадала третина роздрібного товарообігу. Причому, все це майно офіційно перебувало не в державній, а в колективній власності. В 1991 році в Україні пайовиками даної системи були 12,3 мільйона осіб, тобто майже все доросле сільське населення й значна частина міського. Так, на рівні села створювалося споживче товариство, яке утримувало магазин сільпо (від російського словосполучення «сельской потребительской кооперации»), щаблем вище були райспоживспілки та облспоживспілки, а вже на республіканському рівні — Центральна спілка споживчих товариств України (скорочено — Укоопспілка), головна резиденція якої й нині знаходиться біля Майдану Незалежності на розі вулиць Хрещатик та Інститутської.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Після повалення радянської влади всі ці дванадцять мільйонів пайовиків формально отримали право забрати, продати чи обміняти свою частку майна в грошовому чи натуральному вираженні, але фактично в 1990-х роках поділ кооперативної спадщини проходив аналогічно процесам приватизації державного майна. Простіше кажучи, керівники споживчих спілок разом зі своїми родичами та друзями, розпихали все цінне по своїх кишенях. У кожному районному центрі вам розкажуть «страшні» історії про те, як голова райспоживспілки за копійки продав самому собі найбільш цінні її об’єкти, ще й зробивши перед тим за рахунок коштів очолюваного ним товариства їх шикарний ремонт. За таких обставин протягом тридцяти років обсяг майна Укоопспілки суттєво «схуднув»: із колишніх дванадцяти мільйонів пайовиків уже не набереться й півмільйона, але в її розпорядженні все ще лишаються близько 10 тисяч магазинів і 400 ринків, де постійно працюють 64 тисячі найманих працівників і 260 тисяч підприємців.

Купи в самого себе трошки «сміттєвих цінних паперів»

Банк «Укоопспілка» був створений Центральною спілкою споживчих товариств України в 1993 році. Під новоспечену фінансову установу відвели весь шостий поверх будинку на Хрещатику, 7/11, загальною площею 1 320 квадратних метрів, причому, за даними Громадської організації «Національний комітет боротьби з корупцією», приміщення було продане за ціною 200 грн за один квадратний метр, в той час як ринкова його ціна на той момент становила 100 тис грн за 1 м2 . З одного боку — мій банк, за скільки хочу, за стільки й продаю йому офіс, але, з іншого боку, його теж збиралися, так би мовити, вивести з фонду спільного майна та «запхнути» до власної кишені. Врешті-решт це й було зроблено в 2014 році, коли пакет акцій Укоопспілки в однойменному банку зменшився з 90 до 10 відсотків, але предметом судового розгляду стала інша схема.

За офіційними даними Національного банку України, станом на 1.07.2014 р. за розміром загальних активів — 540 млн грн банк «Укоопспілка» займав 128-ме місце серед 173 українських банків. Тобто невеличкий кишеньковий банк. Однак і ці п’ятсот мільйонів виявилися дутими. Так, у січні 2015 року банк було оголошено неплатоспроможним, а в квітні того ж року розпочато процедуру його ліквідації, і коли фахівці Фонду гарантування вкладів фізичних осіб порахували справжню вартість належного йому майна, то виявилося, що воно «важить» лише 33 мільйони гривень. А його зобов’язання, які відповідно до вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» мав погасити саме Фонд, становили 110 мільйонів гривень. Різницю в сумі 77 млн грн вирішено було стягнути з 14 колишніх топ-менеджерів банку, зокрема семи членів правління і семи членів спостережної ради.

Для цього було знайдено доволі поважну, з точки зору Фонду, причину: у 2014 році банк «Укоопспілка» аж на 320 мільйонів гривень придбав так звані «сміттєві цінні папери», в числі яких були облігації двох товариств з обмеженою відповідальністю — «Капітал Експрес» і «Сучасні фінансові перспективи». Їх доходність становила 5 процентів річних, а термін погашення — 5 років, однак у 2018 році їх реальна вартість становила всього-на-всього 3 гривні. Причому, як переконував Фонд, таку велику різницю ніяк не можна пояснити звичайним кредитним ризиком чи кризовими явищами в економіці. Названі вище, з дозволу сказати, емітенти, уявляли собою підприємства з усіма ознаками фіктивності. Штат кожного з них налічував по одному працівнику, який працював на посаді директора з середньомісячною зарплатою 1 500 грн. Місцем реєстрації одного з них була квартира в Києві, другого — житловий будинок у Донецьку.

Офіційно задекларованим основним видом діяльності була оренда житлових, офісних і комерційних приміщень, але реальні результати фінансової діяльності протягом попередніх років показували нулі. Таким чином, емітенти не займалися нічим таким, що давало би прибуток й збільшило вартість придбаних банком облігацій. Та й навіть якби через п’ять років зазначені емітенти повернули ці 320 мільйонів з доданими до них п’ятьма процентами, банк «Укоопспілка» все одно б залишився в мінусі, оскільки він сам набагато більше платив своїм вкладникам. Так, звіт банку, наданий інспекторам НБУ і перевірений ними, показав, що в 2014 році він платив 15 % річних фізичним особам і 11 % — юридичним. Погодьтесь: залучати гроші під п’ятнадцять процентів і розмішувати їх під п’ять — для цього потрібно мати неабиякі фінансові здібності.

Члени правління банку, які приймали рішення про цю покупку, а також члени його спостережної ради, які його погоджували, відповідно до своїх посадових обов’язків знали або повинні були знати по те, що придбання цих облігацій не має для очолюваної ними фінансової установи жодного економічного сенсу. Але, разом із тим, вони на цей крок зважилися, відтак, на переконання Фонду, мають нести за це солідарну відповідальність і своїм майном відшкодувати збитки даного Фонду, який перед тим своїми коштами компенсував втрати його вкладників. Саме так, мовляв, належить тлумачити положення статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

А такою собі «вишенькою на торті» була та обставина, що брат голови спостережної ради банку «Укоопспілка» Станіслава Повного — Валерій Повний, був опосередкованим власником ТОВ «Сучасні фінансові перспективи», що підтверджувало тезу про те, що керівники банку самі в себе накупили цінних паперів, заплативши собі за це чималі гроші. Проте безпосередньо Фонду було байдуже до цих 320 мільйонів — йому головне було повернути свої 77 млн грн, у зв’язку з чим він і звернувся з позовом до суду.

У судах перших інстанцій Фонд спіймав облизня

Однак, попри чималий обсяг наданих позивачем доказів, судді низових інстанцій визнали їх непереконливими. Так, рішенням судді Господарського суду Києва Ігоря Курдельчука від 20.12.2018 р. в задоволенні позову було відмовлено. В ньому, зокрема, було зазначено, що статтею 551 Господарського кодексу України чітко визначені критерії фіктивності підприємства, серед яких вирок суду у кримінальному провадженні за статтею 205 Кримінального кодексу України, яка так і називалася — «Фіктивне підприємництво». Правда, в серпні 2019 року ця стаття була скасована Верховною Радою, але на момент розгляду справи в судах першої й другої інстанцій вона була чинною. А такого вироку суду Фонд не надав, мало того — він не надав доказів того, що звертався до правоохоронних органів із заявою про вчинення злочину й встановлення факту фіктивного підприємництва. Також було зазначено, що Фонд не звертався до суду з приводу визнання недійсними укладених у 2014 році договорів купівлі-продажу цих облігацій. Ну а ключовим аргументом судді Курдельчука став той факт, що Фонд не робив спроб продати ці облігації на фондовому ринку, п’ятирічний термін їх погашення облігацій ще не минув, а відтак було б передчасним стверджувати, що придбання цих «сміттєвих цінних паперів» завдало шкоди банку «Укоопспілка» і Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Північний апеляційний господарський суд погодився з висновками зазначеного судді і постановою від 13.05.2019 р., постановленою колегією суддів у складі Лариси Зубець, Антоніни Мартюк і Надії Калатай залишив його рішення без змін. На той момент строк погашення облігацій вже настав, але Фонд не отримав від їх емітентів ні копійки. Крім того, адвокати позивача надали докази того, що в січні–квітні 2019 року зазначені облігації десять разів виставлялися ним на продаж на відповідних електронно-торгових майданчиках, проте жодного бажаючого їх придбати так і не знайшлося. Судді, однак, залишили ці доводи без розгляду, оскільки факти наведені Фондом суддям Північного АГС, не були та й не могли бути відомими на момент ухвалення оскаржуваного рішення. Також вони погодилися з висновком судді Курдельчука про те, що надані Фондом матеріали справи не містять доказів того, що колишній голова спостережної ради банку «Укоопспілка» Станіслав Миколайович Повний і власник ТОВ «Сучасні фінансові перспективи» Валерій Миколайович Повний є родичами певного ступеню спорідненості.

Зате колегії суддів Великої Палати Верховного Суду на чолі з Ларисою Рогач надані Фондом докази видалися, навпаки, дуже переконливими, тож вони своєю постановою від 25.05.2021 року скасували рішення попередніх судів й ухвалили нове, яким задовольнили позов у повному обсязі, а крім того, присудили солідарно стягнути з відповідачів на користь Фонду ще й 2,775 млн грн, витрачених ним на сплату судового збору.

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Як отримати законну виплату за страховим випадком?

Опубліковано

on

От

Геннадій СУСЛОВ,
адвокат, керуючий партнер Адвокатського об’єднання «Суслов та партнери»

Поради від юриста: чому страхова може відмовити вам та як ефективно вирішити спір без суду? 

Читайте також: Страхові виплати у разі інвалідності через COVID-19 отримуватимуть усі медпрацівники

Страхування сьогодні вже стало звичною частиною нашого життя для всіх, хто бажає захистити власну безпеку, майно та бізнес. Але що робити, коли страхова компанія відмовляється виплатити відшкодування? Хто правий, а хто винен? Чи завжди вирішення спору одразу в судовому порядку — ефективніше? Так багато питань, і так мало відповідей. У цій статті я розповім про те, як захистити свої інтереси та отримати законні виплати за страховими випадками.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Підстави відмови в страховій виплаті: що говорить законодавство?

Почнемо з того, що страхові компанії дійсно мають право відмовити у виплаті страхового відшкодування, якщо для цього є підстави. Та чи завжди така відмова законно обґрунтована? На жаль, у разі страхового випадку страхувальник нерідко зіштовхується з протидією з боку страховика в питанні здійснення страхової виплати з тих чи інших причин. Це й не дивно, адже кожна сторона спору має на меті захистити свої права та законні інтереси в спосіб, не заборонений соціальними й правовими приписами.

Читайте також: Нові розміри страхових сум за договорами автоцивілки

Відтак підставами для відмови у виплаті страхового відшкодування, відповідно до положень ст. 26 Закону України «Про страхування» є:

— навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, спрямовані на настання страхового випадку;

— вчинення страхувальником — фізичною особою або іншою особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;

— подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про предмет договору страхування або про факт настання страхового випадку;

— отримання страхувальником повного відшкодування збитків за майновим страхуванням від особи, винної в їхньому заподіянні;

— несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку без поважних на це причин або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків. Інші випадки, передбачені законом.

Читайте також: Чим більший страховий стаж – тим більший розмір допомоги по безробіттю

Умовами договору страхування можуть бути передбачені й інші підстави для відмови в здійсненні страхових виплат, якщо це не суперечить закону. Наприклад:

  • подія не є страховим випадком (перелік ризиків і перелік виключень);
  • порушення страхувальником умов договору чи обов’язків, передбачених договором;
  • ненадання документів, передбачених договором;
  • порушення страхувальником норм, правил, техніки безпеки.Тож перевірте, чи були вами допущені вказані порушення, передбачені в законодавстві чи в договорі. Якщо з вашої сторони все було зроблено законно, у вас зберігаються шанси на отримання страхової виплати за результатами розгляду спору.

Як може допомогти досудовий порядок вирішення спору?

Ну ось, цей страховий випадок настав, а страхувальник не заплатив відшкодування. Що робити далі? Логічно буде одразу звернутися до суду, але не поспішайте — спробуйте владнати конфлікт у досудовому порядку. Ми наполягаємо на формуванні якісної та аргументованої правової позиції разом зі своїм адвокатом, аби страховик відразу зрозумів, що шанси виграти суд у нього мінімальні. Найбільш прийнятним є вирішення конфлікту безпосередньо самими сторонами шляхом проведення переговорів, досягнення взаємних компромісів або звернення до керівництва страхової компанії зі скаргою чи зі застосуванням медіації.

Медіація — це досудова та позасудова процедура врегулювання конфлікту шляхом переговорів сторін конфлікту (спору) за допомогою одного або декількох медіаторів. Такий спосіб — чудова можливість виступити нейтральним посередником у конфлікті, неупереджено вивчити матеріали справи та досягти співпраці з іншими сторонами. Цей процес гарантує конфіденційність, гнучкість та добровільність для обох сторін.

Медіація застосовується до звернення до суду: — замість звернення до суду; — під час судового розгляду справи; — на стадії виконання судового рішення;

Стадія переговорів теж важлива: комунікуйте з менеджерами страхової, домовтеся про компромісну виплату, адже це простіше, ніж судовий спосіб врегулювання страхового спору, який пов’язаний, передусім, зі складною формальною процедурою, надмірними судовими витратами й витраченими часом та нервами.

Також у випадку, коли страхова компанія не виконує взяті на себе зобов’язання за договором страхування, страхувальник має право звернутися до Національного банку України, МТСБУ чи Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Для максимального результату рекомендуємо обрати наступну стратегію.

Для початку спробуйте самостійно з’ясувати причини випадку та залучити третіх осіб (експертів, фахівців, аджастерів, представників компетентних органів). Далі проаналізуйте документацію, яка надається при страхуванні та на вимогу страховика та за необхідності, надайте додаткові документи та інформацію, які підтверджують законність ваших вимог, а ще здійсніть листування зі страховиком із метою надання пояснень.

Варто пам’ятати, що в разі виникнення будь-яких процесуальних проблем та для збільшення шансів на подальшу перемогу в суді, варто заручитися допомогою кваліфікованого спеціаліста, який допоможе розв’язувати питання, пов’язані з відшкодуванням страхових виплат.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Кременчуцький автозавод: банкрутство великого підприємства і доля його гуртожитку

Опубліковано

on

От

Коли в 1986 році КрАЗ був гігантом радянського машинобудування, який, маючи 17 тисяч працівників, щороку випускав 30 тисяч великогабаритних самоскидів, йому було цілком логічно мати свої профтехучилища, гуртожитки, дитячі садки та інші подібні заклади. Та коли він став банкрутом і на вимогу найбільшого кредитора — Державного ощадного банку України — потрапив у режим зовнішнього управління, для його арбітражного керуючого це, так би мовити, «підсобне господарство» стало неабиякою проблемою. З одного боку, перелічені об’єкти представляють собою нерухомість, якою можна покрити завдані недолугим позичальником збитки, а з іншого — це активи, які в разі ліквідації підприємства-боржника мають бути передані нікому іншому, окрім як у комунальну власність місцевої територіальної громади. Саме такий висновок належить зробити з двох постанов Верховного Суду, ухвалених в один і той самий день — 19 жовтня — з приводу одного й того самого об’єкта спору.

Читайте також: Акціонери дерибану, або Як АМКУ програв справу іноземному дилеру

Зліт і падіння

Внаслідок великої приватизації Кременчуцький автозавод, як і все виробниче об’єднання «АвтоКраз», головним підприємством якого він був, придбала фінансово-промислова група «Фінанси і кредит», котра, окрім однойменного банку, володіла Полтавським гірничо-збагачувальним комбінатом, Білоцерківським шинним заводом «Росава», Керченським суднобудівним заводом «Затока», Стахановським вагонобудівним заводом і ще півсотнею активів, одним з яких, зокрема, був київський готель «Салют». Реальний власник цієї бізнес-імперії Костянтин Жеваго тривалий час (у 2006–2012) роках був народним депутатом Блоку Юлії Тимошенко, тож недивно, що в 2008–2009 та 2014–2015 рр. на підприємства групи лився щедрий дощ державних кредитів. Проте минулося панство, й нині більшість із них перебувають у стані банкрутства.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Що стосується «АвтоКразу», то за весь період незалежності найкращими для нього були 2007–2008 роки, коли він випускав по 4 тисячі машин на рік. За цим послідкувало глибоке падіння й тимчасовий сплеск 2014–2015 років, коли завдяки військовим замовленням йому вдалося протриматися на рівні 1,4 вантажівок на рік. Потім знову падіння, яке вже, судячи з усього, не зупинити нічим. Широкому загалові завод відомий із численних телевізійних сюжетів про передачу для потреб армії різних партій автомобілів «КрАЗ» військового призначення. Проте будні експлуатаційної практики показали, що ці машини часто ламаються, і для потреб воюючої держави краще купувати якісь інші аналоги такої ж техніки.

Читайте також: Львівський автобусний завод: інвестиційна війна за його майно почалася…

Багатьом, напевне, запам’ятався візит Президента України Володимира Зеленського в березні 2000 року до Кременчука, де він, наслухавшись скарг працівників заводу на своє важке життя, жалібно умовляв профільних міністрів дати їм якесь замовлення, щоб хоч трохи поліпшити ситуацію, а ті незворушно відповідали, що не можемо дати їм замовлення, бо вони перебувають у стані банкрутства. Офіційно банкрутство було почате ухвалою Господарського суду Києва від 24.09.2018 р., яка визнала грошові вимоги Ощадбанку до Акціонерного товариства «АвтоКраз» на суму 555 мільйонів гривень. Правда, претензії банку до заводу були набагато більшими і висунуті вони були задовго до вказаної дати, проте й зазначеної суми вистачило для того, аби судом було введено процедуру розпорядження майном і призначено розпорядником підприємства рекомендованого зазначеним банком арбітражного керуючого. Основні засоби «АвтоКразу» розташовані в межах огородженої території площею 131 гектар з коефіцієнтом забудови 67%. В числі ж неосновних засобів — дев’ятиповерховий гуртожиток для працівників заводу загальною площею 6 277 квадратних метрів, розташований по вулиці Московській (нині — Вадима Пугачова), 14-А, який і став предметом двох судово-господарських справ.

Що підпадає під закон про гуртожитки?

Безпосереднім поштовхом до судової тяжби стало рішення позачергової сесії Кременчуцької міської ради від 23.01.2020 р. про надання згоди на безоплатне прийняття гуртожитку з власності АТ «АвтоКраз» до комунальної власності територіальної громади міста. Ця подія назрівала давно — її ініціювали мешканці будинку, які в разі успішної реалізації даної ідеї отримували можливість приватизувати житло, в якому мешкали багато років. У березні того ж року виконком ради надіслав арбітражному керуючому листа, в якому просив розпочати процес передачі будівлі, а той замість відповіді подав до Господарського суду, Києва позов про скасування згаданого рішення міськради. Отримавши повістку до суду, міськрада й собі подала до «АвтоКразу» позов про зобов’язання вчинити дії, а саме — передати спірний гуртожиток у власність територіальної громади Кременчука на безкомпенсаційній основі.

Ці справи не були об’єднані в одне провадження, але потрапили на розгляд до одного й того самого судді — Анни Яковенко, яка задовольнила позов керівника «АвтоКразу» й відмовила в задоволенні позову Кременчуцької міськради. Аргументи першої з названих сторін базувалися на положеннях статті 41 Конституції України про те, що право приватної власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно його позбавлений. Її опоненти крили цю карту тим, що в даному випадку відбирання власності відбувається якраз на правових підставах, викладених у Законі України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», відповідно до положень якого будівлі гуртожитків мають бути передані до комунальної власності територіальних громад із можливістю подальшої приватизації житла його мешканцями.

Читайте також: Банк «Таврика»: винуваті є, відшкодування немає…

Разом із тим, дія зазначеного закону поширюється не на всі гуртожитки підряд. Якщо уважно вчитатися в його статтю 1, то стане ясно, що під нього підпадають ті з них, що перебувають у державній власності, за винятком тих, що знаходяться в господарському віданні чи оперативному управлінні військових відомств або навчальних закладів. Не підпадають під цей закон гуртожитки, що перебувають у приватній власності, але й тут є виняток і стосується він тих гуртожитків, які були збудовані в радянські часи, тобто до 1 грудня 1991 року, й на цю дату перебували у державній власності. Спірний гуртожиток було зведено у 1980-х роках, після чого його було передано на баланс Кременчуцькому автозаводу, тобто державному підприємству. Коли ж воно було корпоратизоване, приватизоване й отримало статус приватного акціонерного товариства, гуртожиток разом з іншою заводською нерухомістю став приватною власністю. Таким чином, виходило, що саме цей гуртожиток якраз і підпадає під дію Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», тож вимоги Кременчуцької міської ради в даній ситуації є цілком правомірними.

Який об’єкт нерухомості можна вважати новоствореним?

Попри це суддя Яковенко знайшла можливість викрутити справу на користь Ощадбанку. В матеріалах справи знаходився наказ Міністерства промислової політики від 11.02.2000 року про передачу Холдинговій компанії «АвтоКраз» зазначеного гуртожитку, балансова вартість якого станом на 1.09.1994 року складала 10 тисяч гривень. По тому заводом було проведено масштабну реконструкцію зазначеної будівлі й станом на 1.04.2003 р. балансова вартість об’єкта становила вже 3,3 мільйона гривень, тобто виросла у 330 разів. З цього суддею було зроблено висновок, що спірний гуртожиток в розумінні статті 331 Цивільного кодексу України (Набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва) є новою річчю, а відтак слід вважати, що його було зведено не за радянських часів, а на початку двохтисячних років, тож він під дію згаданого закону не підпадає. Виходячи з цього одним вердиктом ГС Києва рішення Криворізької міськради про згоду на прийняття цього гуртожитку в комунальну власність було скасоване, а іншим — відмовлено в задоволенні її позову про те, щоб зобов’язати керівника «АвтоКразу» передати цей об’єкт у комунальну власність.

Читайте також: Нафтогаз залишився «з носом»: господарські суди всіх інстанцій відмовили в компенсації

Дані рішення були залишені без змін різними колегіями суддів Північного апеляційного господарського суду, а от дві касаційні скарги Криворізької міськради на кожне з цих рішень розглядала одна й та сама колегія суддів Верховного Суду у складі Олега Васьковського, Сергія Жукова та Володимира Погребняка, в яких виявилася альтернативна точка зору на те, що слід вважати новою річчю в розумінні Цивільного кодексу України. Для її обґрунтування вони згадали про постанову Верховного Суду України від 06.07.2016 р. у справі № 6-1213цс16, в якій містилася правова позиція про те, що не є новоствореним об’єкт нерухомого майна, створений з прив’язкою до вже існуючої нерухомості, з використанням її функціональних елементів. Тож право власності на нову річ, виготовлену внаслідок переробки іншої речі, може виникати лише в тому разі, якщо в результаті здійсненої переробки з’являється інший об’єкт, відмінний за своїми характеристиками, тобто об’єкт, який може бути кваліфікований як нова річ. При цьому не може вважатися новою річчю (новоствореним об’єктом) об’єкт нерухомого майна, що фактично є тим самим об’єктом з видозміненими загальними характеристиками. На думку суддів ВС, попередні суди, поклавшись на голі цифри про балансову вартість об’єкта в різний час, не дослідили важливого питання про те, чи дійсно є гуртожиток новоствореним об’єктом нерухомого майна.

Виходячи з цього рішення ГС Києва і постанова Північного АГС про відмову в задоволенні позову міськради про зобов’язання передати об’єкт до комунальної власності були скасовані, а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції. Щоб, мовляв, була дана більш ґрунтовна відповідь на питання про те, чи є гуртожиток новоствореною річчю, чи дійсно слід вважати, що він був зведений не в радянські часи, а відтак, чи дійсно він не підпадає під дію Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків».

Читайте також: Харківський тракторний завод: спроба списати чотириста мільйонів боргів не вдалася

Що ж стосується позову керівника «АвтоКразу» про скасування рішення міськради, то в цьому випадку рішення судів попередніх інстанцій також були скасовані, а в задоволенні позову відмовлено. На думку суддів ВС, дане рішення саме по собі лише свідчить про згоду органу місцевого самоврядування прийняти гуртожиток у свою власність, але не зобов’язує його нинішнього власника передати його та й взагалі не створює для нього жодних наслідків. Це рішення було прийняте міськрадою на той випадок, якщо арбітражний керуючий прийме рішення про ліквідацію акціонерного товариства «АвтоКраз» і розпродаж його майна. Ось тоді-то, відповідно до вимог Кодексу України з процедур банкрутства, ліквідатор товариства зобов’язаний буде передати гуртожиток до комунальної власності, якщо орган місцевого самоврядування погодиться його прийняти. Оскільки ж рішення про ліквідацію «АвтоКразу» не приймалося, то міськрада, приймаючи своє рішення про згоду, трошки поспішила. Проте навіть передчасно прийняте нею рішення все одно ніяк не порушує прав позивача й не створює для нього жодних обов’язків, то й скасовувати його, на думку суддів Верховного Суду, не варто.

Костянтин ЮРЧЕНКО,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Банкопадом історія не закінчується

Опубліковано

on

От

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Вказаний Великою Палатою Верховного Суду напрям ще не став битим шляхом

За останніми статистичними даними Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі — Фонд) винен Міністерству фінансів 108 мільярдів гривень із позики, взятої в держави у 2014–2017 роках для здійснення гарантованих виплат у межах 200 тис. грн вкладникам збанкрутілих банків. Це, з одного боку, а з іншого станом на цей час Фондом подано до господарських судів 69 позовних заяв про стягнення з 816 посадових осіб 44-х збанкрутілих банків шкоди, заподіяної ними цим фінансовим установам, загальна сума якої становить 98 млрд грн. Із суто арифметичної точки зору друга цифра майже перекриває першу, але навіть для такого, трошки неповного, відшкодування треба, щоб, по-перше, юристи Фонду виграли всі справи, а по-друге, державні виконавці стягнули з відповідачів усі гроші. Поки що ж зазначеному відомству вдалося виграти лише одну справу — ту саму, де йшлося про стягнення 76 млн грн з 25 високопоставлених клерків банку «Укоопспілка», в якій 25 травня поточного року остаточне рішення ухвалила Велика Палата Верховного Суду. Потому в суді касаційної інстанції було винесено ще чотири постанови в справах даної категорії, останню з яких зовсім недавно — 28 жовтня у справі банку «Траст». Проте жодне з цих рішень назвати для Фонду виграшним не можна: в одному вирішено в задоволенні позовних вимог відмовити через те, що позов було подано після спливу трирічного строку давності, в трьох інших справи передано на новий розгляд до судів першої інстанції.

Читайте також: Українські кредитні спілки в очікуванні законодавчих змін

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Важкий старт новації

Чинним законодавством присвячено чимало уваги питанню майнової відповідальності менеджменту банку за спричинену йому шкоду. Базовою тут можна назвати ст. 92 Цивільного кодексу України, в якій сказано, що члени органу юридичної особи, які порушують свої обов’язки щодо неї, несуть солідарну відповідальність за завдані їй збитки. Оскільки всі вітчизняні банки за своїм статусом є акціонерними товариствами, то доречно буде згадати й ст. 63 Закону «Про акціонерні товариства», якою передбачено солідарну відповідальність перед товариством за збитки, завдані йому діями чи бездіяльністю посадових осіб. Ще більш конкретно стосовно нашої ситуації про це написано в ст. 58 Закону «Про банки і банківську діяльність», згідно з положеннями якої в разі банкрутства банка з вини його керівників, на них за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов’язаннями банку перед його вкладниками та кредиторами. Щось подібне є і в ст. 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до якої ми ще не раз будемо повертатися.

Отже, в теорії все виглядає дуже добре, а от на практиці — суцільний провал. Коли в 2018 році Фонд почав подавати до господарських судів позови даної категорії, судді сприймали їх за дивну чудасію, запозичену ззовні та явно непридатну для використання в умовах вітчизняного «клімату». Для них постулатом було те, що подібні претензії мають пред’являтися у формі цивільних позовів у рамках кримінальних проваджень. Більш-менш прийнятним варіантом вважався позов про стягнення майнової шкоди за наявності обвинувального вироку за ст. 218-1 Кримінального кодексу України «Доведення банку до неплатоспроможності». Без цього вони, образно кажучи, навіть у руки ці позови брати не хотіли, внаслідок чого судами масово постановлялися ухвали про повернення позовної заяви без розгляду — деякі з таких ухвал, до речі, були залишені без змін постановами Верховного Суду.

Читайте також: Чи є великий банкопад захистом вкладників та кредиторів банків

Згодом ситуація почала поступово мінятися на користь Фонду: у 2018–2019 роках Велика Палата ВС виклала в низці своїх постанов (справи № 920/715/17 та № 757/75149/17-ц) висновок про те, що стягнення заподіяної шкоди з особи, яка її завдала, можливе без притягнення цієї особи до кримінальної чи адміністративної відповідальності. Далі процес пішов значно веселіше, оскільки згадана вище стаття ККУ була прийнята Верховною Радою лише 2 березня 2015 року, тож не могла бути застосована до тих зловмисників, які навмисне доводили банки до банкрутства до вказаної дати, тож відповідно до традицій звичної судової практики левова частка поданих Фондом господарських позовів була би приречена на поразку.

Поворотний момент

Попри те, що суди перестали відмовлятися від розгляду позовних заяв Фонду, останньому це попервах мало чим допомогло, оскільки за результатами розглядів все ж таки прийнятих у провадження позовів він все одно в судах першої та другої інстанцій не виграв жодної справи. Першою з них дійшла до касаційної інстанції справа банку «Укоопспілка», після чого в листопаді 2019-го процес було поставлено на паузу: у Верховному Суді вирішили, що її необхідно передати до Великої Палати ВС для вирішення нею однієї виключної правової проблеми, яка полягає в питанні про те, з якої саме дати починається в подібних справах відлік позовної давності: з моменту виявлення операції та осіб, що заподіяли шкоду, і встановлення її розміру чи з моменту завершення розпродажу майна ліквідованого банку. Після цього суди низових інстанцій як по команді постановили ухвали про зупинення розгляду понад тридцяти аналогічних справ, аж поки своє слово з цього приводу не скаже Велика Палата.

Читайте також: Кредитні спілки можуть долучитися до Фонду гарантування вкладів

За іронією долі якраз ця проблема банку «Укоопспілка» не стосувалася, оскільки в нього з термінами подачі позовної заяви все було в порядку, зате вона стосувалася банку «Таврика», в справі якого Верховний Суд нещодавно вирішив, що позовні вимоги Фонду були справедливими, але задоволенню не підлягають, оскільки той надто пізно звернувся до суду. Що ж стосується банку «Укоопспілка», то в цій справі Велика Палата ВС скасувала вердикти Господарського суду Києва і Північного апеляційного господарського суду, якими було відмовлено в задоволенні позову, й ухвалила нове рішення, яким його було задоволено.

Аргументи і контраргументи

Очікувалося, що ця постанова стане орієнтиром для всіх інших судів при розгляді подібних спорів, оскільки причини банкрутства були одні й ті самі для всіх банків, які потрапили до категорії неплатоспроможних — це невиважена інвестиційна політика та ризикована кредитна діяльність. Обидва ці пункти обвинувачення були пов’язані з так званими технічними, тобто «сміттєвими» облігаціями, котрі, образно кажучи, не були варті паперу, на якому вони були надруковані, але за які банки платили сотні мільйонів гривень або під заставу яких давали сотні мільйонів гривень у кредит. Спростовуючи претензії Фонду, колишні керівники банків, серед яких були голови й члени їхніх правлінь, наглядових рад і кредитних комітетів, запевняли, що в банкрутстві очолюваних ними фінансових установ винні не вони, а об’єктивні причини.

Так, наприклад, рішення про укладення договорів купівлі-продажу укладалися в період фінансової стабільності, тобто до 2014 року, а знецінення «цінних паперів» сталося в умовах шоку на банківському ринку, викликаного зовнішніми факторами. Суди попередніх інстанцій повірили чи зробили вигляд, що повірили, в цю «відмазку», але судді Великої Палати ВС встановили, що придбані облігації й при Януковичі нічого не були варті, оскільки емітенти, тобто підприємства , які їх випускали, мали ознаки фіктивності. Бо як інакше можна назвати товариство з обмеженою відповідальністю з копійчаним статутним фондом, одним працівником (директором) із зарплатнею 1 500 гривень, яке займається наданням послуг з оренди офісних, торговельних та комерційних приміщень. Тобто в одних бере в оренду нерухомість, іншим її в оренду віддає, а на маржу орендної плати обіцяє погашення проданих на триста мільйонів гривень облігацій.

Інший аргумент відповідачів — рішення про укладення, як виявилося лише згодом, невигідних для банків договорів, приймалися ними на підставі позитивних висновків профільних служб фінустанов, тож перед тим, як обвинувачувати їх у завданні шкоди очолюваним ними банкам, треба, мовляв, перевірити клеркам низової ланки на предмет вчинення службового підроблення. Верховний Суд у відповідь на це нагадав про Методичні рекомендації щодо вдосконалення корпоративного управління в банках України, затверджені постановою правління НБУ № 98 від 28.03.2007 р., в яких чітко написано, що під час прийняття рішень керівники банку можуть покладатися на інформацію, що надається його працівниками, однак ця можливість не звільняє їх від персональної відповідальності за прийняття неналежних рішень.

Ще один момент, на якому дуже наполягали як відповідачі, так і суди попередніх інстанцій, — це відсутність фактів застосування до них, як керівників банку, заходів впливу з боку регулятора, тобто НБУ. Зокрема, у випадку з банком «Укоопспілка» в період придбання ним «сміттєвих» облігацій у даній фінансовій установі працював призначений Нацбанком спеціальний куратор, який погодив укладання відповідних правочинів, що, мовляв, свідчить про їх правомірність та відсутність ризиків. Це, до речі, доволі пікантний момент, оскільки відповідно до чинного законодавства до повноважень куратора входить визначення рівня ризику, на який може йти банк при здійсненні операцій, обов’язкова присутність на зборах керівних органів і нарадах керівництва установи, узгодження рішення керівництва та документів, пов’язаних із рухом грошових коштів. Попри це зазначений куратор не лише дав добро на проведення сумнівних операцій, а й не згадав про них у своїх звітах керівництву НБУ. У зв’язку з цим Велика Палата ВС зазначила, що будь-які порушення з боку регулятора чи призначеного ним куратора й неналежне виконання останнім своїх посадових обов’язків не звільняє від відповідальності керівників, оскільки саме вони, а не регулятор, ухвалювали відповідні рішення.

До успішного для Фонду фіналу ще далеко

Попри такий багатообіцяючий для Фонду початок судді Касаційного господарського суду не поспішали наслідувати поданий Великою Палатою приклад. Так, постановами від 21.07.2021 р. у справі банку «Даніель» (№ 910/12930/18, 20 відповідачів і сума позовних вимог 1,127 млрд грн), від 14.09.2021 р. по «Легбанку» (№ 910/11371/18, 15 відповідачів на 412 млн грн) і від 28.10.2021 р. по банку «Траст» (№ 910/9851/20, 12 відповідачів на 395 млн грн) вердикти судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовів були скасовані, але й рішення про задоволення позовних вимог прийняті не були. Це було мотивовано звичною для подібних випадків фразою про те, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу чи перевагу одних доказів над іншими.

У зв’язку з тим, що всі відмовні для Фонду вердикти за своїм змістом дуже схожі між собою, виникає логічне питання: чому в одному випадку Великій Палаті ВС вистачило підстав для ухвалення остаточного рішення у справі, а в трьох інших судді Верховного Суду знайшли причину ухилитися від цього. Та оскільки лише трьох постанов замало для ґрунтовного дослідження на цю тему, воно ще чекає свого часу.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link