Юридична практика
Справа скандального трубопроводу: думки суддів з приводу долі експертки розділилися
Юрій Котнюк,
ЮВУ
Наприкінці минулого року читаючій публіці знову нагадала про себе справа української ділянки нафтопродуктопроводу «Самара — Західний напрямок»: 22 грудня колегія Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду ухвалила направити обвинувальний акт стосовно єдиної обвинуваченої — експертки Ольги Конопліної з ВАКС до Баглійського районного суду Дніпродзержинська (м. Кам’янське) Дніпропетровської області, де зловмисниця, звичайно, матиме набагато більше шансів отримати виправдувальний вирок. Таке рішення було не одностайним — двоє суддів палати Микола Глотов і Олег Павлишин офіційно виклали з цього приводу свої окремі думки.
Світло пролили «плівки Медведчука»
Збудований у другій половині минулого століття трубопровід «Самара — Західний напрямок» попервах перебував у віданні Державного комітету СРСР по забезпеченню нафтопродуктами, який було ліквідовано у 1987 році, після чого на його базі створили три республіканські комітети з такими самими назвами: в Росії, Казахстані й Узбекистані. Російський Держкомнафтопродукт обслуговував не лише територію РСФСР, зокрема експлуатацією української ділянки зазначеного трубопроводу займалося підприємство «Прикарпатзахідтранс» зі штаб-квартирою в Рівному. Після розвалу Радянського Союзу постало питання, кому він має належати. Відповідно до прийнятих незалежною Україною законів усе загальносоюзне майно мало перейти в її державну власність, а ось доля майна інших союзних республік мала вирішуватися відповідно до міждержавних договорів.
Читайте також: Одеський припортовий завод: уроки стокгольмської епопеї
Дискусії з цього приводу тривали двадцять років — у червні 2005-го в тодішнього Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко луснуло терпіння й заступник Генерального прокурора України в інтересах Фонду держмайна подав до Господарського суду Рівненської області позов до «Прикарпатзахідтрансу» щодо повернення трубопроводу, але її наступник Юрій Єхануров домовився домовлятися і в жовтні того ж року провадження у справі було зупинене. Вже при Януковичу рішенням від 22.03.2011 р. зазначений позов було задоволено — суд вирішив, що шляхом переговорів має вирішуватися доля того майна, яке належать до соціальної сфери, тобто санаторії, будинки відпочинку й дитячі табори, а такі виробничі об’єкти як трубопроводи мають перейти у власність української держави. Даний вердикт, хоча й не з першого разу, але все ж було залишено без змін постановами Рівненського апеляційного господарського суду від 25.11.2014 р. і Вищого господарського суду України від 17.03.2015 р.
Необхідно зазначити, що позовні вимоги були сформульовані не дуже коректно. Так, прокурор вимагав у позивача віддати українські ділянки не одного, а двох нафтопродуктопроводів, один з яких уже відомий нам «Самара — Західний напрямок», а другий — «Грозний — Армавір — Трудова», загальна протяжність яких складала 1433 км. Але другий з названих вище трубопроводів ніколи не перебував у віданні «Прикарпатзахідтрансу» — його експлуатацією займалося підприємство «Північно-Кавказький транснафтопродукт», яке теж спочатку входило до структури Держкомнафтопродукт РСФСР, а потім разом з іншими влилося до складу російської корпорації «Транснафта». Мало того, у зв’язку з війною в Чечні ця «труба» була виведена з експлуатації, демонтована й на момент подання позову взагалі перестала існувати як об’єкт матеріального світу. Саме ця промашка й стала формальною зачіпкою для того, щоб 21 квітня 2015 р. рішенням судді ГСРО Ярослави Гудзенко попередній вердикт цього ж суду був скасований у зв’язку з переглядом справи за нововиявленими обставинами. Прокурор переконливо доводив, що ця обставина зовсім не була нововиявленою — про неї під час багаторічного розгляду справи неодноразово згадували обидві сторони, але все марно — рішення було прийняте й залишене без змін постановою РАГС від 24.06.2015 р.
Читайте також: Миколаївський глиноземний завод: спроба стягнути дев’ять мільярдів за «екологію» виявилася невдалою
Такий розворот ошелешив аналітиків. Попервах прихильність судів до росіян пояснювали мотивами економічної доцільності: коли в них відібрали трубопровід, вони перестали качати через нього нафтопродукти, внаслідок чого на ринку дизельного пального України виник неабиякий дефіцит, а от коли повернули, то нові-старі власники дуже швидко відновили його наповнення. Однак після того, як спецслужби злили в засоби масової інформації записи телефонних розмов Віктора Медведчука з російським віце-прем’єром Дмитром Козаком і президентом «Транснафти» Миколою Токарєвим, в яких прозвучала фраза «міняємо завод на трубу», сформувалося інше, більш правдоподібне припущення, яке полягало в тому, що тодішній Президент України Петро Порошенко погодився повернути продуктопровід, з прибутків якого йому особисто капатиме компенсація за конфіскацію Севастопольського морського заводу. Проте, як відомо, обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Експертний висновок з арифметичними помилками
На новому етапі справи естафету її розгляду було передано від Ярослави Гудзенко іншій судді ГСРО — Наталії Політиці, яка призначила інженерно-технічну судову експертизу, проведення якої було доручене Державному підприємству «Український державний науково-дослідний і проектний інститут азотної промисловості і продуктів органічного синтезу» (ДП «УкрДІАП»). На висновку від 20.03.2017 р., складеному заступником директора цього інституту Ольгою Конопліною, й ґрунтувалося рішення ГСРО від 30.08.2017 р. про відмову в задоволенні позову прокурора, яке в подальшому було залишене без змін постановами РАГС від 18.12.2017 р. та новоствореного Верховного Суду від 30.05.2018 р.
Результат експертного дослідження полягав у тому, що відібраний у відповідача трубопровід — це якісно інший об’єкт, аніж той, що був при Радянському Союзі. Протягом двадцяти років експлуатації «Прикарпатзахідтранс» перманентно виводив з експлуатації, демонтував і списував старі елементи обладнання, натомість купуючи та встановлюючи нові. Так, у 1992 році балансова вартість української ділянки протяжністю 1245 км складала 3 мільярди російських рублів або 8 мільйонів доларів США, а з того часу по 2013 рік підприємство інвестувало в його реконструкцію та модернізацію 43 мільйони доларів, тобто вкладено було у понад 18 разів більше (за підрахунками Ольги Конопліної), аніж те, що дісталося. Таким чином, фактично було створено нову річ, право власності на яку, відповідно до положень статті 332 Цивільного кодексу України та статті 7 Закону України «Про трубопровідний транспорт», належить тому, хто цю нову річ створив.
Читайте також: Запорізький титано-магнієвий комбінат: держава зберегла контроль над підприємством
Прочитавши це, представник Фонду держмайна категорично поставив питання про необхідність призначення повторної експертизи, оскільки наявного висновку недостатньо для правильного вирішення спору, проте суддя йому відмовила. Недовіру сторони позивача до результатів експертизи «УкрДІАП» зрозуміти можна — чого вартий лише той факт, що в експерта Конопліної 43 поділити на 8 вийшло 18. Цей епізод, звичайно, можна списати на банальну арифметичну помилку, але ж ця помилка потім автоматично перекочувала до вердиктів судів усіх трьох інстанцій, з чого належить зробити висновок про те, що судді Верховного Суду Інна Берднік, Іван Міщенко та Валерій Суховий (й нині працюючі на своїх посадах) не писали й не читали того, під чим підписувалися.
Лабіринти підслідності й підсудності
У зв’язку з наведеними подіями Національне антикорупційне бюро України в листопаді 2017 року відкрило два кримінальних провадження, згодом об’єднаних в одне: перше за фактом заволодіння службовими особами «Прикарпатзахідтранс» державним майном (стаття 191), друге — за фактом отримання неправомірної вигоди суддею ГС Рівненської області. Протягом трьох років нічого цікавого, окрім збирання макулатури, в ході цього розслідування не спостерігалося, колесо закрутилося в лютому 2021 року, коли Указом Президента України Володимира Зеленського було введено в дію рішення РНБО, яким Офісу Генпрокурора й НАБУ рекомендовано було «забезпечувати захист інтересів держави стосовно прав власності на частини нафтопродуктопроводів», після чого ухвалою ВАКС було накладено арешт на українську ділянку трубопроводу «Самара — Західний напрямок», управління якою було доручене структурам НАК «Нафтогаз України».
Тоді ж сталося й перше повідомлення про підозру в зазначеному вище кримінальному провадженні — цим фігурантом стала Ольга Конопліна, якій було інкриміноване зловживання повноваженнями (ст. 365-2 ККУ) та завідомо неправдивий висновок експерта (ст. 384 ККУ). Запобіжним заходом їй обрали заставу в сумі 272 тис. грн. Як ви вже зрозуміли, нікому зі співробітників «Прикарпатзахідтранс» чи судів до кримінальної відповідальності притягнуто не було й навряд чи колись буде, а от матеріали в частині експертки в квітні 2021 року були виділені в окреме провадження і в листопаді того ж року разом з обвинувальним актом направлені до ВАКС, Апеляційна Палата якого й вирішувала питання про підсудність справи.
Відповідно до положень статті 216 Кримінального процесуального кодексу України («Підслідність») усі злочини, підслідні НАБУ (а значить, і підсудні ВАКС) можна, образно кажучи, поділити на три категорії. Перша — коли корупційний злочин скоїла велика «шишка», посада якої міститься в розлогому, але вичерпному переліку. Друга — коли злочин вчинила невелика «шишка», якщо вона хотіла вкрасти в держави дуже велику суму коштів, причому зловмисник має бути службовою особою якої-небудь державної установи, організації, підприємства чи принаймні господарського товариства, в якому частка державної власності перевищує 50 відсотків. Третя категорія — коли підозрюваним є звичайна людина, якщо вона намагалася дати хабар великій «шишці». Але є в кодексі окремий абзац, який дозволяє детективам НАБУ розслідувати злочини, що не входять у жодну з трьох перелічених вище категорій, якщо це дуже необхідно для попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, віднесених до підслідності даного відомства, однак робити це можна лише за рішенням директора НАБУ та за погодженням із прокурором САП.
Справа Конопліної якраз і підпадала під положення цього абзацу, оскільки її посади немає в переліку великих «шишок», а обвинувачення в заволодінні майном їй не пред’являлося. Якби вона пішла під суд з усіма разом, жодних питань би не виникло, але оскільки спільників у неї формально немає, значить і справа не є підслідною НАБУ, а відтак і підсудною ВАКС, тож її слід направити за місцем скоєння злочину в Кам’янське, де розташований «УкрДІАП» і де писався цей висновок. З іншого боку, інкриміновані зловмисниці дії стосувалися одних і тих самих епізодів та пов’язані одним умислом з тими злочинами, які продовжують розслідуватися НАБУ, тож логічно було би судити її у ВАКС.
Слід зазначити, що КПК України не містить норми, яка регулює зміну предметної підсудності на територіальну у зв’язку з виділенням кримінального провадження стосовно одного з обвинувачених, тож судді мали самі для себе зробити вибір. Даниїла Чорненька, Інна Калугіна та Андрій Никифоров зробили його на користь Кам’янського. У Миколи Глотова та Олега Павлишина виявилась окрема думка.
Джерело: Юридичний вісник України
