Миколаївський глиноземний завод: спроба стягнути дев’ять мільярдів за «екологію» виявилася невдалою - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Юридична практика

Миколаївський глиноземний завод: спроба стягнути дев’ять мільярдів за «екологію» виявилася невдалою

Дата публікації:

Наприкінці травня цього року рішенням судді Заводського районного суду міста Миколаєва Ірини Бобрової було задоволено позов Громадської організації «Стоп Шлам» до ТОВ «Миколаївський глиноземний завод», з якого було присуджено стягнути 9,2 мільярда гривень компенсації моральної шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього середовища (справа № 487/6970/20). Таким чином кожен із 1 279 асоційованих членів позивача міг отримати по 7,2 мільйона гривень на брата. Згадане підприємство дійсно негативно впливає на стан тамтешньої екології, проте надто фантастична сума відшкодування викликала обґрунтований сумнів у тому, що даний вердикт благополучно пройде через сито наступних судових інстанцій. Так воно й вийшло: постановою Миколаївського апеляційного суду від 14.12.2021 р. зазначене рішення було скасоване й ухвалене нове, яким у задоволенні позову було відмовлено.

Диверсифікація неможлива

Миколаївський глиноземний завод (далі — МГЗ) було збудовано у 1980 році для переробки бокситів на глинозем — такий собі напівфабрикат, з якого потім виготовляють алюміній. От тільки боксити туди привозять із Гвінеї, а глинозем звідти везуть на алюмінієві заводи російського Сибіру. Коли їх там зводили у 30-х роках минулого століття, то радянському керівництву здавалося, що їм надовго вистачить місцевої сировини, але сибірські поклади бокситів виявилися важкодоступними для видобування й, до того ж, були невисокої якості. Тому економісти порахували, що дешевше буде доставляти сировину з-за моря, збагачувати її на припортових заводах, а потім залізницею везти до сибірських алюмінієвих комбінатів.

Читайте також: Львівський автобусний завод: інвестиційна війна за його майно почалася…

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Вихід України зі складу СРСР з огляду на певні особливості технології не змінив географію схеми постачання й збуту. Справа в тому, що його обладнання МГЗ придатне для виробництва глинозему лише борошнистого типу, який використовується тільки в Росії, в той час як в інших країнах переробляється лише глинозем піщаного типу. Таким чином іншого споживача заводу не знайти, тож недивно, що наразі він є складовою частиною російської корпорації «РусАл», котра належить одному з найвпливовіших тамтешніх олігархів Олегу Дерипасці. Щодо цього чоловіка запроваджено персональні санкції України та США, але це ніяк не заважає МГЗ брати участь у ланцюгу виробництва крилатого металу, значна частина якого використовується й для потреб військово-промислового комплексу країни-агресора.

Однак нинішні проблеми заводу виникли з інших причин: підприємство щороку завозить близько чотирьох мільйонів тонн бокситів, з яких виготовляється два мільйони тонн глинозему, а решта два мільйони тонн — відходи під назвою червоний шлам, котрі зберігаються на двох належних заводу шламосховищах. Раніше в Миколаєві звичним явищем були червоні пилові бурі, коли в суху погоду сильний вітер піднімав і розносив цей шлам на значну територію. Особливо запам’ятався випадок, що стався в лютому–березні 2011 року — тоді прокуратура навіть порушила кримінальну справу за статтями 239 («Забруднення земель») і 367 («Службова недбалість») ККУ, а Державна екологічна інспекція оштрафувала завод на 51 тисячу гривень. Після того керівництво МГЗ вжило адекватні заходи — поверхня шламосховищ регулярно зволожувалася й покривалася шаром супіску, але згідно з регулярно оприлюднюваними доповідями Управління екології та природних ресурсів Миколаївської облдержадміністрації МГЗ все одно залишається одним із найбільших забруднювачів атмосферного повітря в області та найбільшим утворювачем відходів. Тож немає нічого дивного в тому, що частина місцевих мешканців, очолювана юридично підкованими активістами, спробувала стягнути за це компенсацію.

Обвинувачення ґрунтувалося на припущеннях

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, але при цьому суд повинен встановити, по-перше, наявність факту заподіяння шкоди, по-друге, вину заподіювача шкоди, тобто наявність з його боку порушень закону, котрі призвели до її заподіяння, і, по-третє, адекватну суму компенсації, яка не повинна стати джерелом незаконного збагачення позивача.

Читайте також: Одеський припортовий завод: уроки стокгольмської епопеї

Те, що МГЗ забруднює навколишнє середовище — це безперечно й сумнівів не викликає, проте не кожне забруднення вважається таким, що заподіяло шкоду іншим. Забруднювачем атмосфери є кожна вугільна електростанція, кожний бензиновий автомобіль і навіть кожна людина, яка вдихає кисень і видихає вуглекислий газ. Проте заподіювачами шкоди у нас вважаються лише ті підприємства, які порушили вимоги Законів України «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про охорону атмосферного повітря». Відповідно до положень останніх компетентний орган в особі Державної екологічної інспекції України встановлює нормативи гранично допустимих викидів в атмосферу забруднюючих речовин, контролює їх дотримання і вживає до порушників каральні заходи.

Так от протягом трьох років до моменту подачі позову регіональний підрозділ Держекоінспекції не зафіксував жодного порушення згаданих вище нормативів: її працівники регулярно брали для дослідження проби води й ґрунту, але щоразу показники вмісту шкідливих речовин не перевищували фонову концентрацію, звичну для південних областей України. Зі свого боку інший компетентний орган в особі Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Миколаївській області надав офіційну інформацію про те, що протягом 2016–2019 років жодних вартих уваги небезпечних випадків, пов’язаних з МГЗ зареєстровано не було. Що ж стосується Миколаївської ОДА, яка цілком обґрунтовано вважала завод одним із найбільших забруднювачів області, то звідти надійшов лист про те, що для зменшення шкідливих наслідків діяльності підприємства розроблено комплексну програму пилопригнічення, яку МГЗ виконує відповідно до встановленого графіку, тож претензій до нього в цьому плані немає.

Читайте також: Харківський тракторний завод: спроба списати чотириста мільйонів боргів не вдалася

Цікаво, що під час розгляду справи ще в Заводському суді представники відповідача надали зазначені вище докази, але суддя Боброва критично сприйняла їхні твердження про відсутність фіксації порушень заводом природоохоронного законодавства з боку уповноважених органів державного контролю в даній сфері, оскільки, на її думку, відсутність офіційно зафіксованих порушень не є обставиною, яка може беззаперечно свідчити про реальну відсутність таких порушень. Отже, в даному випадку обвинувачення в скоєнні цивільного правопорушення було фактично побудовано на припущеннях, що з точки зору Конституції України вважається неприпустимим.

Дозвіл та ліцензія

Отже, з наявністю (тобто відсутністю) шкоди довкіллю, яка, нібито, спричинила моральні страждання асоційованих членів ГО «Стоп Шлам», начебто, розібралися, тепер перейдемо до питання про наявність порушень закону в діях відповідача. З тексту рішення суду першої інстанції випливає, що головним аргументом для нього стало те, що МГЗ займався захороненням червоного шламу, не маючи при цьому ні дозволу на здійснення операцій у сфері поводження з відходами, ні, тим більше, ліцензії на роботу з небезпечними відходами. Це чиста правда й тут, начебто, нічим крити, але, з іншого боку, не все так просто.

Дозвіл на операції з простими відходами, які не становлять небезпеки, завод отримав у Миколаївській ОДА ще в грудні 2013 р. терміном на три роки і його дія завершилася 31.12.2016 р., а нового йому ніхто не давав. Але слід зазначити й те, що починаючи з 2015 року, нових дозволів на цей вид діяльності взагалі по всій країні ніхто нікому не давав. Справа в тому, що в квітні 2014 року було прийнято Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо скорочення кількості документів дозвільного характеру», відповідно до положень якого дозволи подібного характеру видавалися місцевими державними адміністраціями, а порядок надання таких дозволів мав розробляти Кабінет Міністрів України. Проте уряд покладеного на нього законом обов’язку не виконав і зазначеного порядку не розробив.

Парламент передбачив, що такий сценарій може мати місце, а тому Закон України «Про відходи» був доповнений статтею 4-1, відповідно до якої суб’єкт господарювання, котрий подав заяву на отримання дозволу, але протягом встановленого строку не отримав у відповідь ні згоди, ні відмови, автоматично отримував право займатися заявленим видом діяльності. Більш детально про це було написано в інформаційному листі Державної регуляторної служби України: «зважаючи на відсутність затвердження порядку отримання необхідних дозволів на здійснення операцій у сфері поводження з відходами, суб’єкти господарювання можуть діяти за принципом мовчазної згоди».

Читайте також: Кременчуцький автозавод: банкрутство великого підприємства і доля його гуртожитку

Що ж стосується ліцензії на операції з небезпечними відходами, то тут у судді Бобрової теж вийшла промашка, на що вказав суд з посиланням на «Жовтий і Зелений переліки відходів», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13.07.2000 р. № 1120. Відповідно до положень цього нормативно-правового акта червоний шлам включено до так званої зеленої категорії — це означає, що він, звичайно, є небезпечною речовиною, але не настільки, щоб операції з ним потребували ліцензії. Відтак відсутність останньої в МГЗ не може вважатися порушенням закону.

Експертиза

Найкомічніший епізод цієї справи пов’язаний із визначенням суми відшкодування — по сім мільйонів на члена. Взагалі-то після встановлення факту відсутності як шкоди довкіллю, так і порушень закону з боку заводу, цьому питанню можна було б і не приділяти увагу, але надто вже актуальною є проблема якості діяльності експертних установ системи Міністерства юстиції України. Зазначена цифра була не висмоктана з пальця позивачем, а взята з висновку комісійної судово-психологічної експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 15.10.2020 р. Суддя Боброва сприйняла його за чисту монету, але судді апеляційного суду назвали це неналежним доказом, оскільки в ході проведення даної експертизи були грубо порушені відповідні профільні методичні рекомендації, затверджені наказами МЮУ. До речі, цей факт було підтверджено самим відомством. Так, рішенням дисциплінарної палати Центральної експертно-кваліфікаційної комісії при Мін’юсті від 25.06.2021 р. на судового експерта Ганну Левчук, яка підписала висновок, було накладене дисциплінарне стягнення у вигляді призупинення дії свідоцтва за спеціальністю «Психологічні дослідження», а порушницю зобов’язано повторно пройти атестацію. Сам же міністр Денис Малюська жартома написав з цього приводу, що експерти працювали в режимі «вільна каса», що в даній ситуації слід розуміти як «будь-яка примха за ваші гроші».

Костянтин ЮРЧЕНКО,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Фіктивний та фраудаторний (на шкоду кредиторам) правочин

Опубліковано

on

От

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Судова практика Верховного Суду щодо різниці між фіктивним та фраудаторним (на шкоду кредиторам) правочинами.

Десятого червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/9834/18, провадження № 61-7827св20 (ЄДРСРУ № 97565747) та від 10 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/2981/20 (ЄДРСРУ № 97597925) досліджували питання фіктивності правочинів. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів відповідно до статті 16 ЦК України є визнання правочину недійсним.

Читайте також: Видача довіреності не може бути фраудаторним правочином

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першоютретьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. В силу частин першої—третьої, частини п’ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правомірність правочину

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). За частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виділяються наступні критерії визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що-небудь у результаті проведення реституції (права, майно).

Читайте також: Фіктивний правочин є оспорюваним, а не нікчемним, і визнається недійсним на підставі судового рішення

Виходячи з наведених норм при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину, судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначитися, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає порушення.

Відповідно до частин першої, другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (частина третя статті 234 Цивільного кодексу України). Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. Для визнання зобов’язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути в сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором. Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов’язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Ознаки фіктивного правочину

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення. Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Читайте також: Якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфіковано як фіктивний

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише «про людське око», знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 р. у справі № 369/11268/16-ц та Об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 р. у справі № 910/7547/17.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20.06.2019 р. у справі № 522/8158/15-ц зроблено висновок, що визнання судом недійсним договору у зв’язку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі № 583/780/17 (провадження № 61-11198св20) вказано, що укладення особою, яка заподіяла шкоду, договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на це майно в рахунок відшкодування шкоди відповідно до статей 1166, 1188 ЦК України свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Читайте також: Якщо у представника за довіреністю відсутні повноваження на вчинення певного правочину, укладений правочин є недійсним, а його юридичні наслідки – відсутні

У постанові від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду підтримала та конкретизувала висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) про те, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 5 липня 2018 року у справі № 922/2878/17 зазначено, що «цивільно-правовий договір (у тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора й бути направлений саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що «договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов’язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/ неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника)».

Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання в нього зобов’язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам) (постанови Верховного Суду у справі № 405/1820/17 від 24.07.2019 р., № 910/8357/18 від 28.11.2019 р.). Боржник, який вчиняє дії, пов’язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення в нього зобов’язання з повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора (постанова Верховного Суду від 20 травня 2020 року по справі № 922/1903/18).

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов’язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Висновок

Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину, та спрямований на введення в оману або сторону правочину або будь-яку іншу третю особу, натомість фраудаторний договір завжди вчиняється виключно на шкоду кредиторам та є різновидом фіктивних правочинів.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Справа банку «Базис»: Фонд гарантування вкладів проти Нацбанку

Опубліковано

on

От

Ухвалений у травні 2020 року «антиколомойський» закон виключив можливість відновлення контролю над ліквідованими банками з боку тих власників, які в судовому порядку домоглися скасування рішень Національного банку України про їх ліквідацію. Разом із тим у них залишилося право на компенсацію шкоди, завданої незаконними діями зазначеного органу влади, й нині в судах різних юрисдикцій розгорілася неабияка війна за відшкодування. Одна з визначальних битв цієї війни має відбутися в лютому поточного року на засіданні Великої Палати Верховного Суду у справі, де опонентом регулятора виступає якраз не один із власників ліквідованого банку, а державна організація в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який хоче стягнути з НБУ 277 мільйонів гривень, витрачених ним на виплату вкладникам банку «Базис», ліквідація якого була визнана незаконною.

Ліквідація

«Базис» колись належав родині Арсена Авакова й епопея з його ліквідацією та подальшою «реанімацією» може бути яскравим прикладом того, як позиція судів може змінюватися залежно від зміни політичної ситуації в державі. Постановою НБУ від 20.04.2012 р. в нього строком на півроку було введено тимчасову адміністрацію, але до завершення визначеного терміну ліквідовано іншою постановою Нацбанку від 23.08.2012 р. У той період, нагадаємо, Аваков переховувався в Італії від кримінального переслідування за обвинуваченням у земельних махінаціях. «Ліквідаційне» рішення регулятора було оскаржене в судовому порядку одним з основних акціонерів банку — товариством з обмеженою відповідальністю «Інвестор–Фонд», але постановою Окружного адміністративного суду Києва від 6.06.2013 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23.01.2014 р., в задоволенні даного позову було відмовлено. Суддям видалися переконливими аргументи НБУ про те, що на момент ліквідації банку обсяг його регулятивного капіталу при встановленій законом нормі 40 відсотків від обсягу статутного капіталу насправді мав від’ємне значення в 301 мільйон гривень, а обсяг не сплачених з вини «Базиса» у строк законних вимог кредиторів становив 202 млн грн.

Читайте також: Ігри в зомбі навколо «Златобанку»: симуляція незаконного банкрутства не вдалася, відновлено процес законної ліквідації

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Коли справа дійшла до касаційної інстанції, Аваков став дуже впливовим міністром, і, можливо, саме з цієї причини ухвалою Вищого адміністративного суду України від 2.07.2014 р. рішення судів попередніх інстанцій були скасовані, а справа направлена на новий розгляд. Судді ВАСУ вирішили, що ними недостатньо був досліджений фінансовий стан ліквідованого банку, а крім того, з незрозумілих причин відмовлено в задоволенні клопотання позивача про призначення судово-економічної експертизи. В другому колі постановою ОАС Києва від 14.08.2014 р., залишеною без змін судами всіх подальших інстанцій, позов було задоволено.

Цікаво, що цього разу ТОВ «Інвестор-Фонд» уже не порушував питання необхідності проведення експертизи, а головним аргументом «за» став для нього аргумент, який раніше був «проти». Так, у 2013 році позивач нарікав на те, що тимчасовий адміністратор обмежився лише оцінкою фінансового стану банку, але не склав ефективної програми його фінансового оздоровлення й не вжив для цього жодних заходів. А в 2014 році він уже доводив зовсім інше — що тимчасовий адміністратор, мовляв, якраз і склав програму фінансового оздоровлення, затверджену 25 липня 2012 року правлінням НБУ, і ця програма передбачала залучення іноземних інвесторів, які, нібито, погоджувалися влити в банк чи то п’ятсот мільйонів гривень, чи то шістсот мільйонів доларів США. Однак менш ніж через місяць після її затвердження регулятор визнав недоцільним виконання вказаної програми й неможливим відновлення діяльності банку, у зв’язку з чим уже згаданою постановою від 23.08.2014 р. банк було ліквідовано. Взагалі-то відповідно до чинного на той момент законодавства Нацбанк мав право на ліквідацію банку в разі наявності належним чином оформлених висновків про, по-перше, недоцільність виконання програми фінансового оздоровлення банку, по-друге, неможливість відновлення нормальної його діяльності, але, на думку судів, відповідачНацбанк не надав переконливих доказів як недоцільності виконання зазначеної програми, так і неможливість відновлення діяльності банку.

Банкрутство

Останню крапку в цьому спорі було поставлено ухвалою ВАСУ від 30.03.2015 р. й тоді ж, напевно, колишні власники «Базису» відновили свій контроль над ним. Як відомо, скасування постанови НБУ про відкликання банківської ліцензії в судовому порядку не передбачає автоматичне її повернення реанімованій установі (яка може займатися якимись іншими, окрім банківської, видами господарської діяльності), але дає їй шанс отримати в регулятора нову. Та оскільки «Базис», як не крути, виявився нежиттєздатною структурою, його власники порахували, що все ж таки вигідніше буде її ліквідувати, хоча й за більш сприятливим для них сценарієм. Для цього було змінено юридичну адресу установи з Харкова на місто Бахмут Донецької області, після чого ініційовано її банкрутство в тамтешньому господарському суді.

Читайте також: Банк «Хрещатик»: довга дорога до ліквідації

На той момент Фонд ГВФО (далі — Фонд) уже виплатив 278 мільйонів гривень шістесятьом тисячам вкладників ліквідованого «Базису», котрі мали право на компенсацію за рахунок держави. З цих коштів за рахунок розпродажу активів колишнього банку Фонду було повернуто лише один мільйон, а за рештою він звернувся до Господарського суду Донецької області, під контролем якого проходила ліквідаційна процедура «Базису». Проте ухвалою зазначеного суду від 4.10.2017 р. йому було відмовлено у визнанні вимог Фонду, оскільки, відповідно до положень тоді ще чинного Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», такі вимоги визнавалися лише відповідно до умов цивільного правочину між боржником і кредитором. В даному ж випадку між Фондом і «Базисом» не укладалося жодних договорів, оскільки Фонд діяв у рамках виконання постанови НБУ про ліквідацію банку «Базис», а раз ця постанова була визнана нечинною з моменту ухвалення, то Фонд не має жодних прав претендувати на частину спадщини «Базису».

Юристи Фонду обґрунтовували свої претензії положеннями статті 512 Цивільного кодексу України («Підстави заміни кредитора у зобов’язанні»), в якій, зокрема, йдеться про виконання обов’язку боржника третьою особою: мовляв, ми заплатили вкладникам «Базису» те, що він повинен був заплатити сам, тож тепер маємо право покрити за рахунок його майна свої витрати. Проте ці доводи не переконали тодішнього голову ГС Донецької області Олександра Попова, який написав, що «Базис» своєї згоди на ці витрати не давав, відтак правовідносини боржника і кредитора не ґрунтувалися на вільному волевиявленні, внаслідок чого відсутні правові підстави для визнання вимог Фонду.

В очікуванні ефекту доміно

Таким от чином 277 мільйонів гривень були для держави втрачені остаточно й безповоротно, однак лишалося відкритим питання про те, бюджет якого саме відомства спорожніє на вказану суму та хто конкретно має понести за це персональну відповідальність. Аби зняти її з себе керівництво Фонду в травні 2019 року подало до Господарського суду Києва позов про стягнення з НБУ цих самих 277 мільйонів гривень як відшкодування збитків, заподіяних унаслідок виконання, як виявилося, неправомірної постанови регулятора про ліквідацію банку «Базис». З одного боку, цей позов міг здатися смішним, оскільки бюджет Фонду складається з грошей, наданих частково тим самим Нацбанком, а частково Міністерством фінансів, але з іншого, від вирішення справи, очевидно, залежали більш практичні для її ініціаторів питання надбавки до заплати, премій та підвищення по службі. Варто визнати, що тодішнє керівництво НБУ (в особі Валерії Гонтарєвої) далекоглядно розділило відповідальність за поразку в спорі з банком «Базис» з Генеральною прокуратурою України, представник якої вступив у справу на її другому колі на боці відповідача. Звичайно, що ГПУ зробило це не просто так, а на виконання переконливого прохання, викладеного в офіційному листі, котрий дбайливо зберігається в надрах відповідного архіву.

Читайте також: Націоналізація Приватбанку: атака на НБУ з кіпрського напрямку виявилася безрезультатною

Попереднім результатом спору Фонду з Нацбанком стало те, що рішенням ГС Києва від 8.10.2019 р., залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2020 р. (справа № 910/6175/19), позов було задоволено й стягнуто з НБУ зазначених 277 млн грн. Та коли апеляційна скарга НБУ на це рішення потрапила на розгляд Касаційного господарського суду, стало зрозуміло, що наслідком перемоги Фонду в даній справі буде не лише банальне перекладання державних коштів з однієї кишеню в іншу, а й щось ще більш неприємне для держбюджету.

Причина цього полягає в тому, що акціонери ліквідованих банків, які свого часу виграли спори про скасування рішень НБУ про їх ліквідацію, стали надто часто вигравати в судах першої та другої інстанцій позови про відшкодування завданих неправомірними діями Нацбанку збитків. В принципі в цих судів не було іншого виходу, як задовольняти їх позови, адже саме так і належить чинити відповідно до положень статті 1173 Цивільного кодексу України «Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування». На цьому неодноразово наголошував і сам Верховний Суд, коли вирішував справи за позовами вкладників «ліквідовано-реанімованих» банків, які за рахунок Фонду отримали свої законні 200 тисяч гривень, але хотіли за рахунок НБУ стягнути решту вкладу, котра перевищувала планку, встановлену законом про гарантування вкладів. Правда тоді суди низових інстанцій відмовляли їм у задоволенні позовів з огляду на те, що позивачами не було доведено, що саме в результаті ліквідації регулятором певних банків ними було втрачено частину вкладених у них коштів, тож за таких обставин Верховному Суду, який залишав ті рішення без змін, неважко було вкотре повторити цю ритуальну фразу про те, що теоретично вони мають право в разі доведеності своїх вимог на компенсацію шкоди з боку НБУ в порядку статті 1173 ЦКУ.

Тепер же ця фраза набула не ритуального, а конкретного значення, оскільки в разі залишення Верховним Судом без змін рішень попередніх судів про задоволення позовів акціонерів держбюджетом будуть втрачені чималі кошти. За таких обставин задоволення позову Фонду до НБУ могло викликати ланцюгову реакцію з дуже неприємними для держави наслідками. Очевидно, з огляду на це Касаційний господарський суд висунув ідею про те, що на НБУ не поширюється дія згаданої статті, оскільки він, мовляв, не орган державної влади, а є особливим центральним органом державного управління. Відтак виникла необхідність відступити від раніше викладених висновків і передати справу на розгляд Великої Палати. Остання погодилася прийняти цю справу до розгляду, тож нині всі зацікавлені сторони, затамувавши подих, очікують її вердикту.

Костянтин ЮРЧЕНКО,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Хабар для прокурора. Кримінальний бік практики спільної діяльності АТ «Укргазвидобування» з приватними фірмами

Опубліковано

on

От

Юрій Котнюк,
ЮВУ

У серпні 2018 року правоохоронці затримали колишнього першого заступника голови правління Акціонерного товариства «Укргазвидобування» Олексія Тамразова, який намагався дати хабар у сумі 200 тисяч доларів США Костянтину Кулику — на той момент заступнику начальника департаменту міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України. Зловмисника дуже швидко звільнили під заставу в три мільйони гривень, й із плином часу ця історія потроху стала забуватися, а справа здавалася приреченою на тихе захоронення. Відтак багатьох здивувало те, що 24 грудня колегія суддів Вищого антикорупційного суду засудила Тамразова до п’яти років реального позбавлення волі, хоча при цьому не стала міняти раніше обраного запобіжного заходу й до моменту набрання вироком законної сили залишила його на свободі.

Спадщина Януковича

Як відомо, «Укргазвидобування» лише в 2012 році отримало статус акціонерного товариства, сто відсотків акцій якого належать НАК «Нафтогаз», а до того воно було її дочірньою компанію. Тамразов прийшов туди в березні 2010 року в складі команди Юрія Борисова, який, у свою чергу, був ставлеником Дмитра Фірташа. Саме в період їхнього керування в компанії розквітнули на повну силу схеми «приватизації державних прибутків» через інститут так званої спільної діяльності без створення окремої юридичної особи. Вони полягали в тому, що держава фактично віддавала деякі свої газові свердловини в оренду приватним фірмам, котрі, зі свого боку, брали на себе обов’язок забезпечувати їх необхідними для роботи обладнанням і матеріалами, а, крім того, продавати видобутий газ на вільному ринку за найвищою ціною. Прибуток ділився навпіл, але в реальності його майже не було, оскільки приватники купували товари для потреб спільної діяльності за завищеними цінами, а готову продукцію продавали за заниженими.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Націоналізація Приватбанку: атака на НБУ з кіпрського напрямку виявилася безрезультатною

Дана практика стала згортатися, починаючи з березня 2014 року, коли Борисов і Тамразов втратили свої посади, а їхній патрон Фірташ взагалі був ув’язнений у Відні. Тоді ж було відкрито низку кримінальних проваджень за фактом заволодіння під виглядом спільної діяльності з «Укргазвидобування» державним майном в особливо великих розмірах (стаття 191 частина 5 КК України). В рамках одної з них у жовтні того ж року Печерським районним судом Києва був накладений арешт на 8,9 мільйона кубометрів природного газу, який відповідно до підписаних Тамразових паперів належав ТОВ «Фаворит систем», оскільки воно також було учасником одного з численних договорів про спільну діяльність, укладених з «Укргазвидобування».

Спроби звільнити з-під арешту ці дев’ять мільйонів кубометрів, ринкова вартість яких оцінювалася в два мільйони доларів, супроводжувалися численними пригодами. Так, у вересні 2016 року на хабарі в сумі 200 тисяч доларів попався такий собі Ігор Чорний — на той момент прокурор другого відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією департаменту нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України. Правда, йому було пред’явлене звинувачення у вчиненні не посадового злочину, а банального шахрайства, оскільки, мовляв, зловмисник в силу своїх повноважень не мав жодної можливості щось зробити для того, аби арешт було знято. Причому справу за його обвинуваченням якраз і можна віднести до категорії успішно захоронених.

Читайте також: Миколаївський глиноземний завод: спроба стягнути дев’ять мільярдів за «екологію» виявилася невдалою

Якщо вірити самому Тамразову, то в цьому випадку він активно співробітничав із правоохоронними органами з метою викриття Чорного й навіть передав тому під контролем свої власні 10 тисяч доларів, які йому потім так і не повернули. Втім цей парадокс можна пояснити дуже просто — колишній менеджер державної компанії, якому були небайдужі інтереси приватної фірми, шукав серед впливових співробітників правоохоронних органів людину, здатну повернути арештований газ, проте вчасно збагнув, що саме прокурор Чорний хоче його обдурити. Однак і після цього Тамразов не полишив своїх спроб і влітку 2018-го знайомі вивели його на Костянтина Кулика, який на той момент вважався улюбленцем тодішнього генпрокурора Юрія Луценка.

Експерт виявив монтаж звукозапису

У ході низки зустрічей, проведених у різних ресторанах Києва, Тамразов пояснив Кулику, що фірма «Фаворит систем» підготувала клопотання про зняття арешту з газу і суддя Печерського райсуду готова його задовольнити, але їй потрібні гарантії, що прокуратура не заперечуватиме. Показавши текст клопотання, запропонував 100 тисяч доларів до його подання, а другу половину, теж 100 тисяч доларів, після постановлення судом відповідної ухвали. Кулик зробив вигляд, ніби погодився, а сам доповів про це рапортом Генеральному прокурору, після чого Тамразова було затримано під час передачі зазначених коштів. Йому було повідомлено про підозру в наданні неправомірної вигоди службовій особі (стаття 369 ККУ).

Читайте також: Банк «Хрещатик»: довга дорога до ліквідації

У судовому засіданні сторона захисту наполягала на тому, що підсудний став жертвою шантажу й провокації та діяв під тиском правоохоронних органів, оскільки проходив по справі розкрадання вуглеводнів: хоча як свідок, але свідок, котрий будь-якої миті може стати обвинувачуваним. Суд визнав цей довід непереконливим, оскільки із запису розмов було зрозуміло, що Тамразов, спілкуючись із Куликом, поводив себе вільно й невимушено, а його пропозиція перейти на «ти», фрази «не хвилюйся», «розслабся» навіть свідчать про певні ознаки фамільярності й панібратства. В ході однієї з розмов зловмисник попередив співрозмовника, що одразу ж після зняття арешту газ буде проданий добросовісному набувачеві, аби в прокуратури не було спокуси ініціювати повторний арешт. З цього суд зробив висновок, що підсудний давав хабар зовсім не під тиском, а цілком добровільно, щиро дбаючи про інтереси фірми «Фаворит систем», а відтак ретельно обговорював важливі деталі запланованої оборудки.

Сам Тамразов відмовився від давання показань, пояснивши це тим, що суду були надані неповні записи їхніх розмов, у зв’язку з чим він позбавлений можливості посилатися на обставини, які спростовують його винуватість. Певна доля правди в цьому була, оскільки в ході проведення комплексної експертизи звукозапису експерт виявив ознаки монтажу і встановив, що це не оригінали запису, а змонтовані копії. Проте суд не погодився з доводами адвокатів про те, що дана обставина робить доказ недопустимим. Судді при цьому послалися на Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг», відповідно до положень якого один і той самий електронний документ може одночасно існувати на кількох матеріальних носіях і мати при цьому статус оригіналу. Втім, як би цей доказ і був би визнаний недопустимим, сторона захисту все одно не представила суду жодної альтернативно версії подій, що відбулися, яка би поставила під сумнів мету дій Тамразова, спрямовану на передачу грошей Кулику.

Наскільки страшне те, що докази зібрано неуповноваженим органом?

Найбільш цікавий момент вироку був пов’язаний із доводами адвокатів про те, що надані стороною обвинувачення докази не можуть бути визнані належними й допустимими, оскільки вони були зібрані неуповноваженим на те органом. Справа в тому, що розслідуванням даного кримінального провадження попервах займався один із підрозділів Генеральної прокуратури України в особі її Генеральної інспекції, й лише через кілька днів після затримання Тамразова матеріали були передані до Національного антикорупційного бюро, яке відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу має право вести слідство по даній категорії злочинів.

Слід визнати, що такий довід є досить слушним — в судовій практиці неодноразово траплялися випадки, коли суди ухвалювали виправдувальні вироки через порушення органами досудового розслідування правил підслідності. Не можна виключати, що і в цьому випадку Апеляційна палата ВАКС забракує вердикт з тої ж причини. Попри це аргументи суддів Вищого антикорупційного суду Катерини Сікори, Тетяни Гавриленко й Олени Танасевич заслуговують уваги як один із прикладів тлумачення переваги принципу верховенства права над принципом верховенства закону.

Як відомо, компетенцію органів досудового розслідування розмежовує стаття 216 КПК України («Підслідність»), проте, на думку зазначених вище суддів, хибною й навіть небезпечною є формальна позиція, яка полягає у визнанні недопустимими всіх доказів, зібраних слідчим того відомства, яке не вписується в положення згаданої статті. Відтак порушення вимог останньої не може нівелювати доказову цінність відомостей, отриманих у ході розслідування.

Як написано в тексті вироку, навіть істотне порушення прав і свобод людини не тягне за собою очевидну недопустимість доказів в автоматичному порядку. Сторона, яка стверджує про процесуальні порушення, має не лише довести наявність таких порушень, а й обґрунтувати, що ці порушення позначилися або могли позначитися на результаті судового розгляду, в тому числі на допустимості доказів, використаних у судовому розгляді. Однак у даній справі, мовляв, стороною захисту не доведено, а судом не встановлено підстав для висновку про порушення якого-небудь фундаментального права чи свободи Тамразова, яке б обумовлювало недопустимість доказів, зібраних Генеральною інспекцією ГПУ до моменту передачі матеріалів справи до НАБУ. До того ж, носії інформації — як паперові, так і електронні — стали в подальшому предметом огляду детектива НАБУ та експерта, тож у колегії суддів не виникло підстави вважати, що здійснення досудового розслідування не тим, що треба, органом, вплинуло на достовірність отриманих фактичних даних.

Судді вирішили, що недотримання правил підслідності, навіть якщо воно мало місце, автоматично не може вважатися порушенням права на захист, оскільки ані Конституція України, ані положення національного законодавства, ані положення будь-яких міжнародних договорів, що визначають стандарти справедливого розгляду у кримінальних справах, не передбачають права особи вимагати розслідування певним органом розслідування. В даному ж випадку недотримання правил підслідності не спричинило появу в суду обґрунтованих сумнівів у достовірності фактичних даних, отриманих у результаті проведення слідчих та процесуальних дій. Лишається сподіватися, що з таким висновком погодяться й судді апеляційної інстанції.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link