Проблеми інвентаризації та оцінки нематеріальних ресурсів. Частина 2

Закінчення. Початок

Олександр Соснін
доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Сергій Гордієнко
професор кафедри національної безпеки Навчально-наукового інституту права імені князя Володимира Великого МАУП, доктор юридичних наук, доцент

Необхідність кодифікації законодавства

Безперечним можна вважати те, що, в першу чергу, існує загальнодоступна (відкрита) інформація, серед безмежжя об’єктів якої є конфіденційна інформація, про яку згадується у Конституції України. Класифікація прав на ОІВ, які, беззаперечно, є частиною НМА, в Україні наступна: авторське право; патентне право; засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг; нетрадиційні об’єкти; захист проти несумлінної конкуренції.

Цивільний кодекс України книгою четвертою до ОІВ справедливо, але безсистемно, відносить: літературні та художні твори; комп’ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, програми організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування напівпровідникових виробів; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці. При тому досить цікавим є визнання ст. 433 про об’єкти авторського права, до яких, крім літературних та художніх творів, комп’ютерних програм, компіляцій даних (баз даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності належать так звані інші твори без їх визначення.

Виходячи з того, що будь-яке надбання людства, в тому числі й творче, має свого конкретного автора (суб’єкта творчого результату), породжується певне право автора на цей результат, тому воно завжди існує в усіх проявах (родах, видах, формах та ін.) творчості, з якої виникає право володіння ідеєю, її виконанням чи втіленням та використанням. Кожен вид інтелектуальної власності (до речі, як і форма) виражається її змістом і ділиться на конкретні об’єкти інтелектуальної власності, що можуть створювати правовий інститут.

Про авторське право

Авторське право в духовній, науковій, науково-технічній та нетрадиційній творчості виступає як родо- , видо- та формоутворювальне.

Кожен рід та вид має свою форму, певний зміст та обсяг. Під об’єктами права власності розуміються конкретні форми родо-видової класифікації інтелектуальної власності, які можуть поєднуватися в певні правові інститути.

Отже, право автора — авторське право, як і інші права (суміжні) є родовим для усіх видів та форм інтелектуальної творчості — інтелектуальної власності — родового поняття, яке є похідним від іншого, більш загального родового поняття — власності.

Отже, інтелектуальна творчість як родове явище, а не як визначення, поділяється на такі види:

• духовна творчість (мистецтво);
• наукова творчість (загальнонаукові розроблення, наукові розроблення прикладного характеру на рівні науково-дослідних, дослідно-конструкторських праць — НДДКР);
• науково-виробнича творчість (пов’язана з промисловістю, сільським господарством, іншими виробничими сферами людської діяльності на рівні налагодження випуску експериментальних партій наукоємної продукції); — нетрадиційна сфера творчості (суміжні права, засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів або послуг, захист проти несумлінної конкуренції тощо).

Таким чином, нова інформація, нове знання (чи якісно нове знання) народжується в духовній, науковій, науково-технічній та іншій (або нетрадиційній) сферах. До цього слід додати, що духовні досягнення чи надбання можуть бути класифіковані як загально-, так і конкретно людські; наукові узагальнення можуть здійснюватися як суто теоретичного характеру, так і прикладного, технічні досягнення можуть мати загальнолюдський, загальнодержавний тощо рівні. Отже, інтелектуальна творчість як процес (родове явище), а не конкретне науково обґрунтоване визначення, поділяється на: духовну (художня, літературна) творчість; наукову творчість; науково-технічну творчість; іншу (нетрадиційна) творчість.

З огляду на чинне законодавство власність класифікується: за формою: приватна, колективна, державна; за суб’єктами права власності: власність народу, власність громадян, юридичних осіб та держави. Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державам. Допускається об’єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств за участю юридичних осіб та громадян інших держав.

ІВ (духовна, наукова, науково-технічна, інша (нетрадиційна) творчість), як і будь-яка інша власність, за формою поділяються також на приватну, державну та колективну, а точніше змішану, які можуть народжуватися в політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах діяльності держави, як це трактує закон про національну безпеку.

Відповідно до способу отримання інтелектуального продукту зазначимо наступне: середовище, що оточує людину, наповнене інформацією, яка опрацьовується людиною, наділеною розумом (інтелектом). Сприйняття конкретної інформації людиною перетворює її на відомості (пізнана інформація). Творче осмислення відомостей приводить до народження нового знання, інформації – нова інформація чи нове знання має народжуватися в духовній сфері, науковій, науково-виробничій (технічній) і нетрадиційній. До цього слід додати, що духовні надбання можуть бути класифіковані як загальнолюдські, так і дитячої творчості, зокрема; наукові узагальнення можуть бути як суто теоретичного характеру, так і прикладного; технічні досягнення можуть мати загальнолюдський, загальнодержавний тощо рівні.

Щодо наукової творчості

На нашу думку, наукова творчість, якою займається певний суб’єкт наукової діяльності і виробляє конкретний інтелектуальний продукт, має власника в царині науки, потім трансформується в наукові ОІВ в економічній галузі, яка включає конкретні об’єкти інтелектуальної власності й може перетворитися в право на володіння ним. Повторимося, за теорією та чинним законодавством, режимом доступу інформація поділяється на відкриту й з обмеженим доступом. Відповідальність за розголошення відомостей з обмеженим доступом установлюють законодавчі акти України. Власник інформації з обмеженим доступом або її матеріальних носіїв здійснює своє право власності з урахуванням обмежень, встановлених в інтересах національної безпеки України відповідно до законодавства.

Отже, у безмежжі інтелектуальних продуктів знайшли своє місце й службові твори (створені автором у порядку виконання службових обов’язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем), і професійні секрети (ноу-хау), і секретні винаходи та секретні корисні моделі, й службові винаходи, і службові корисні моделі. Однак включення (за чинним законодавством) до інтелектуальної власності комерційної і службової таємниці та окремо патентів є таким, що не відповідає системному методу визначення родо-видової класифікації інтелектуальних продуктів. Ноу-хау, секретні винаходи, секретні корисні моделі, службові винаходи, службові корисні моделі можуть охоронятися тільки в режимі інформації з обмеженим доступом, але сама така інформація не може бути віднесена до об’єктів інтелектуальної власності, насамперед унаслідок різної правової природи цих об’єктів.

Отже, проаналізувавши систему ОІВ, ми маємо підстави говорити про такі категорії, як право авторства, майнові права, виключне право, право володіння, користування чи розпорядження певною інтелектуальною власністю, особисті немайнові права виконавців, виробників ІВ та їх правонаступників. Численні визначення та інші положення щодо обліку нематеріальних активів в Україні майже нічим суттєвим не відрізняються від їх тлумачення в міжнародному стандарті 38 «Нематеріальні активи» і похідному від нього однойменному П(С) БО 8. Однак такий стандартний спосіб не відповідає потребам управління нематеріальними активами і не забезпечує здійснення ефективної інноваційної діяльності.

Захист інформаційних ресурсів

Система ж захисту інформаційних ресурсів як технологія визначена нами вперше й структурно складається з трьох складових:

1) інвентаризація та класифікація інформаційних ресурсів;

2) грошова оцінка інформаційних ресурсів за трьома методиками (кожна з методик включає в себе близько 15 різних методів оцінки інформаційних ресурсів);

3) побудова системи захисту інформаційних ресурсів.

В основу методики покладена «цінність» інформаційних ресурсів та принципові відмінності між класичним і промисловим шпигунством, а також конкурентною розвідкою.

Якщо простіше, то шпигунство і державна зрада спрямовані на заволодіння таємною інформацією, а промислове шпигунство – незаконний метод заощадити час і кошти на винахід «велосипеда», на якому вже давно катається конкурент. Тобто, коли протиправна діяльність «переступає» певні межі, йдеться вже не тільки про економічну складову, а й про загрозу безпеці держави як апарату влади та управління.

Визначення грошової вартості інформаційних масивів

Викладене вище дає нам підстави для постановки та практичної розробки наукової проблеми з визначення грошової вартості інформаційних масивів, а точніше ресурсів, узявши за основу методики оцінки нематеріальних активів, а ще точніше – ОІВ як найбільш споріднених з інформаційними ресурсами. Оцінка інтелектуальної власності й нематеріальних активів у першу чергу особливо важлива для підприємств високотехнологічних галузей та науки, однак, за оцінками експертів, зараз на балансі українських підприємств частка ОІВ у середньому не перевищує 1%. В статті «нематеріальні активи» бухгалтерських балансів більшості вітчизняних підприємств відображаються незначні суми (вартість ліцензій, комп’ютерних програм) або ставиться прочерк (Уманців Г. В. Оцінка об’єктів інтелектуальної власності як передумова їх бухгалтерського відображення).

Існуюча на сьогодні класифікація нематеріальних активів є однобокою, в ній не беруться до уваги процеси їх формування та використання. Для підвищення достовірності оцінки нематеріальних активів необхідною є розробка моделі вибору конкретного методу оцінки для окремих їх об’єктів. Адже головною перешкодою до адекватного використання ОІВ є низька спроможність достовірного визначення їх вартості.

Таким чином, викладене вище дає підстави зазначити, що в сучасних умовах розвитку економіко-правових засад державності проблема класифікації, оцінки та захисту нематеріальних активів є вкрай актуальною і важливою для розвитку високотехнологічного промислового виробництва.

Імітація роботи урядовців

Як приклад, наведемо науково-прикладну проблему щодо стану нинішньої «системи» критичної інфраструктури України, яка в першу чергу описується та оцінюється саме інформаційними ресурсами і найчастіше з грифами обмеження.

1. Кабінет Міністрів України 4 березня 2015 р. затвердив постанову «Про затвердження переліку об’єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави», які в ній надаються.

2. Дев’ятого жовтня 2020 р. КМУ затверджено постанову «Деякі питання об’єктів критичної інфраструктури», якою практично врегульовані питання: про порядок віднесення об’єктів до критичної інфраструктури; переліку секторів критичної інфраструктури та методик категоризації об’єктів критичної інфраструктури.

3. Роком пізніше Президент підписав 18.11.2021 р. Закон України «Про критичну інфраструктуру», який визначає правові та організаційні засади створення та функціювання національної системи захисту критичної інфраструктури і є складовою законодавства в сфері національної безпеки, який де-факто не виконується.

4. Дванадцятого липня 2022 р. КМУ затверджено постанову «Про утворення Державної служби захисту критичної інфраструктури та забезпечення національної системи стійкості України», якої наразі в природі не існує, а її фунціонал розкидано між різними органами та організаціями.

5. Ще за рік (28 квітня 2023 р.) було затверджено постанову про «Порядок ведення Реєстру об’єктів критичної інфраструктури, включення таких об’єктів до Реєстру, доступу та надання інформації з нього». На нашу думку, всі попередні намагання урядовців були направлені саме на створення вказаного реєстру. Однак його в реальності не існує.

6. Згадаємо ще розпорядженням КМУ від 19 вересня 2023 р., яким затверджено «Національний план захисту та забезпечення безпеки та стійкості критичної інфраструктури». Вибачте, а якщо реєстру не існує, тоді що може реально захищати даний план?

Нормами зазначеного закону визначено, що віднесення об’єктів до критичної інфраструктури здійснюється за сукупністю критеріїв, що визначають їх соціальну, політичну, економічну, екологічну значущість для забезпечення оборони країни, безпеки громадян, суспільства, держави і правопорядку, зокрема для реалізації життєво важливих функцій та надання життєво важливих послуг, свідчать про існування загроз для них, можливість виникнення кризових ситуацій через несанкціоноване втручання в їх функціонування, припинення функціонування, людський фактор чи природні лиха, тривалість робіт для усунення таких наслідків до повного відновлення штатного режиму.

До таких критеріїв належать:

1) виконання функцій із забезпечення життєво важливих національних інтересів;

2) існування викликів і загроз, що можуть виникати щодо об’єктів критичної інфраструктури;

3) ймовірність завдання значної шкоди нормальним умовам життєдіяльності населення;

4) уразливість таких об’єктів, тяжкість можливих негативних наслідків, внаслідок чого буде заподіяна значна шкода здоров’ю населення (визначається кількістю постраждалих, загиблих та осіб, які отримали значні травми, а також чисельністю евакуйованого населення); соціальній сфері (руйнація систем соціального захисту населення й надання соціальних послуг, втрата спроможності держави задовольнити критичні потреби суспільства); державному суверенітету (зниження обороноздатності, дискредитація іміджу країни, дестабілізація системи державного управління та унеможливлення виконання державою своїх функцій); економіці (вплив на внутрішній валовий продукт, розмір економічних втрат, як прямих, так і непрямих); природним ресурсам загальнодержавного та місцевого значення;

5) масштабність негативних наслідків для держави, які впливають на діяльність стратегічно важливих об’єктів для кількох секторів життєзабезпечення чи призводять до втрати унікальних національно значущих активів, систем і ресурсів, матимуть тривалі наслідки для держави і позначаться на діяльності ряду інших секторів;

6) тривалість ліквідації таких наслідків та дія подальшого негативного впливу на інші сектори держави;

7) вплив на функціонування суміжних секторів критичної інфраструктури (Закон України від 16 листопада 2021 року № 1882-IX «Про критичну інфраструктуру»).

Як післяслово

На підставі викладеного можемо констатувати, що в даний час нормативно визначеного реєстру об’єктів критичної інфраструктури не існує, як і Державної служби захисту критичної інфраструктури та забезпечення національної системи стійкості України, як єдиного органу. Тобто еклектика нормативно-правових актів та категорійно-понятійного апарату, які є не зовсім обов’язковими та зрозумілими через свої протиріччя для державних структур, не дозволяє досягнути головного – створення не лише реєстру об’єктів критичної інфраструктури – автоматизованої системи, що містить перелік найбільш важливих для життєдіяльності суспільства та держави об’єктів критичної інфраструктури, щодо якої встановлюються особливі вимоги із забезпечення її безпеки та стійкості і здійснюється моніторинг їх дотримання (Теленик Сергій Сергійович. Адміністративно-правове регулювання державної системи захисту критичної інфраструктури України: дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук: спец. 12.00.07– адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2021, 467 с.), а й більш широкого переліку державних та не менш важливих інформаційних ресурсів, які підлягають захисту.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути