Бандитам — тюрми! Делеговане тлумачення правових норм як засіб політичної маніпуляції

Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор

Дискусія навколо «історичного» рішення Конституційного Суду (далі — КСУ) нагадала мені як обурювався якось шановний Віктор Пинзеник, який, як відомо, гроші рахувати вміє, з приводу того, що в проекті закону про цей суд пропонується небачений досі в Україні стандарт оплати праці: 384 тисячі грн на місяць для судді і 420 тисяч для голови КСУ, плюс по 20 тисяч гривень за кожен місяць виплат до відпустки. Свою позицію як економіст він мотивував тим, що не може зарплата державного чиновника у 85 разів перевищувати середню зарплату в країні, та й узагалі, оплата праці не може бути відірваною від стану економіки, обсяг якої становить всього 6 тисяч грн на людину в місяць.

Історико-літературний приклад

Звичайно, вникнувши в наведені цифри, є над чим замислитись. Але не про те, що ініціатори згаданого законопроекту не знають азів економіки чи етики. Їх вони знають, але виховані так. Тобто, як їхні батьки «вирішували» подібні питання, так і вони їх вирішують. А як «вирішували», яскраво ілюструється відомою сценою «шмону» під керівництвом начальника табірного режиму Волкового, 104-ої бригади, з оповідання «Один день Івана Денисовича». Маю на увазі той момент, коли тільки лише затягнувся Іван Денисович Шухов димом з отриманого в Цезаря недопалка і:

«М-м-м-м! Дим розійшовся по голодному тілу, і в ногах віддалося, і в голові… Але як тільки це блаженство наповнило його, як почув Іван Денисович гул:

– Сорочки спідні відбирають… А наглядачі швиденько рукавиці познімали, тілогрійки наказують порозстібати (під якими кожен тепло барачне з ночі береже).

– Лізуть облапувати, чи не піддягнув хто чого всупереч Статуту…

На Шухові то все тюремне, — на, лапай — лише груди та душа. А в Цезаря сорочку байкову записали, а в Буйновського, якийсь там, чи то жилетик, чи то напузничок.

– Буйновський (екс-капітан міноносця, — І. К.) — на горло (звикнув там на своїх міноносцях, а з часу як сюди попав, ще й трьох місяців не пройшло): «Ви не маєте права людей на морозі роздягати! Ви дев’яту статтю кримінального кодексу не знаєте!..». А Шухов подумав: «Мають… Знають… Це ти, брате, ще не знаєш…»

– Ви не радянські люди! — довбе їх капітан…

Ну, статтю з кодексу Волковой ще якось стерпів, а тут, як блискавка чорна пересмикнувся з криком! — Десять діб суворого!!! І тихіше, старшині: — До вечора оформиш! Вони вранці в карцер забирати не люблять: людино-день втрачається. От тому день нехай спину на морозі погорбить, а вже ввечері його — в БПР».

Слід, однак, зазначити, що історія ця є давньою й багатьма забутою. А розповісти про подібну зможе тепер колись хіба що Олег Сєнцов (як виживе, звичайно, в Лабитнангі). А це, недалеко — біля Воркути. І путівку на курорт цей отримував не кожен. Адже за палку любов до України парилися «наші», як правило, десь там — біля Магадану. Згадана ж ця історія для того, щоб проілюструвати нею як табірне начальство розуміло, тлумачило й забезпечувало «соціалістичну законність».

Але оскільки про «законність» цю вже також забули (хоча, смію вас запевнити, що процвітає вона там, як і раніше), то тепер все начальство — і казенне, і приватне (якого тоді ще не було) бореться за «верховенство права».

Про тлумачення правових норм і його наукові можливості

Правда, сама ця категорія «верховенство права» є складнуватою, а тому потребує наукового тлумачення. Не випадково висновок КСУ з цього приводу є сумнівним.

Що ж до самого тлумачення, то юридичним неофітам розповідають, що воно може бути: історичним, філологічним, системно-структурним, функціональним, логічним, буквальним, звужувальним і розширювальним, автентичним і делегованим, офіційним і неофіційним, казуальним і нормативним тощо.

Тобто вичерпний перелік його способів відсутній, бо фактично він і неможливий. Крім того, в ньому є й такі способи, які називають усі, але вони не використовуються. Зокрема, автентичне, тобто тлумачення тим органом, який ухвалив спірне правило. І хоча цей спосіб є найточнішим, в Україні він «не прижився». А з іншого боку, хоча фактично є поширеними й такі його способи, як «правильне» і «неправильне», «маніпулятивне» і «спекулятивне», «цинічне» й «іронічне» тощо, але в підручниках їх сором’язливо не називають.

От тому й при тлумаченні цифр, з приводу яких обурювався шановний економіст В. Пинзеник, то тут також — ще як подивитися. А головне, що тлумачити їх «тупо», тобто буквально, не можна. Підходи тут повинні бути тоншими, тобто «юридичними».

І якщо так, то виявиться, що пан економіст не такий вже й правий. Зокрема:

1) теза про те, що це «новий, небачений в Україні стандарт оплати праці», є чистою вигадкою, бо, наприклад, в А і Б, які «сидят на трубе», та й не тільки в них, він ще «крутіший»;

2) а якщо так, то те, що «не може зарплата державного чиновника у 85 разів перевищувати середню зарплату в країні» — також неправда, бо в Україні вона її перевищує дуже часто (не у всіх, звісно);

3) те, «що оплата праці не може бути відірваною від стану економіки», — взагалі є жартом, оскільки в нашій Україні вона зі станом економіки не корелювалася ніколи;

4) важливим є й те, що суддям зарплати не платять взагалі, а називається це «винагородою», яка «складається з посадового окладу та доплат, встановлених для судді Верховного Суду (далі — ВС) з урахуванням положень закону про КСУ;

5) а якщо врахувати попередню тезу, то якщо вже й сумніватися з приводу справедливості цієї «винагороди», то варто було б починати із суддів ВС, бо вона в них «не гірша», але кількість цих суддів, порівняно з суддями КСУ, — «тьма тьмуща». Адже, по-перше, кожен «справжній юрист» хоче працювати не просто суддею, а в Верховному Суді, причому бажано в палаті з розгляду господарських справ, позаяк тут же не ложки з каструлями подружжя при розлученні ділять, а «українські бізнесмени» ділять колишні загальнонародні «активи в особливо великих розмірах», а, по-друге, склалося так, що тих суддів, які «служили злочинній владі», нібито, «звільнили», але винагороду їм платять так би мовити «по праву», а кожному судді з нового складу цього суду її потрібно платити також, але вже «по закону»;

6) варто було б брати до уваги й те, що згідно зі ст. 27 закону про Конституційний Суд України з виходом у відставку суддям і пенсія не виплачується — вони отримують лише «щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 50% вказаної винагороди», яке, до того ж, як пенсія і не індексується, а лише в разі збільшення розміру «винагороди суддів», здійснюється й перерахунок цього утримання;

7) не варто забувати й того, що в цьому питанні судді — люди підневільні, тобто, яку їм «винагороду» призначили, таку вони й отримують, а хабарів, як відомо, вони ж не беруть (от і «зводить кожен кінці з кінцями» як знає!);

8) крім того, якщо взяти до уваги, що «знаючі люди» (див. Н. Судакова. Хто намагається встановити контроль над Конституцією) кажуть, що, наприклад, у 2017 році КСУ ухвалив «аж три рішення!», а весь інший час судді «ламали голови» над тим, хто ж у них буде головою, голосування за якого вони «провалювали» тричі, то це ж яке «виснаження» — і фізичне, і моральне, й інтелектуальне;

9) обов’язково необхідно враховувати й ту обставину, що служать судді рідному народу, а не, скажімо, «цареві батюшці», а якщо так, то не за «цинові ж ґудзики», як казав Тарас Шевченко, вони йому мають служити;

10) справедливості ради зазначимо, що останнім часом «зріс добробут» й інших українців. Так, військовослужбовці, які перебувають на першій лінії зіткнення, незабаром отримають доплату в сумі по 2 тисячі грн, і їхні оклади тепер будуть 12 тисяч грн на місяць, а ті, що на другій лінії зіткнення, отримають доплату в 1 тисячу грн, і їхні оклади тепер складатимуть по 5,5 тисяч гривень — «причому на кожного». Ну, не платити ж їм більше, ніж «морським котикам» платять, бо: 1) ми ж ще не в НАТО; 2) вишкіл у них ще ж не той; 3) «членів сім’ї і близьких родичів» там немає;

11) та й слова «останнім часом» тлумачити також потрібно правильно, тобто, що насправді він «не останній», час ще буде, а якщо врахувати наявні тенденції, то зростання добробуту ще «встигне дістати й тих, кого ще не дістало»;

12) не варто ігнорувати й те, що згідно зі ст. 1 Закону судді КСУ покликані «забезпечувати верховенство Конституції», а згідно з її ст. 65 захист Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України є обов’язком всіх її громадян. Тобто «захищати Вітчизну» зобов’язаний і може кожен, а «забезпечувати верховенство Конституції» — не кожен.

Ну, можна було б наводити й інші «аргументи», але для висновку, що за умов «правильного» тлумачення наведених шановним економістом «фактичних даних» стає очевидним, що його обурення є безпідставним, достатньо й цих.

Та й, як засвідчує «практика» Конституційного Суду, таке тлумачення він використовує часто. Згадаймо хоча б як він рахував «1 + 1 = 1». Тобто нарахував так, що аж сам Леонід Данилович засміявся і «захотів побачити Україну без Кучми». Ну, й побачив, звичайно, і тепер уже і йому не смішно! Правда, якби судді КСУ перш ніж ухвалювати таке рішення, ненароком тему «Правовідносини» прочитали хоча б у словнику, то хтось із них (не всі, звичайно) міг би подумати: а якщо так, то це ж зумовлює нікчемність усіх рішень і дій одного з їх суб’єктів, який, як вони виявили, протягом «однієї каденції» участі в них не брав. Адже це не те ж саме, що в його наступника «не було трьох судимостей». От тому «продвинуті» учні таке тлумачення зрозуміли «правильно». І вже, наприклад, пан Коломойський «тупим» пояснював, що «у них» не передбачене «подвійне» громадянство, а «в нього їх три».

А так, як є «кмітливі» й депутати, то от і почали вони всупереч Конституції «проштовхувати» законопроект «Про подвійне громадянство». Правда, виходячи з того, що «язик мій є моїм ворогом», скажу, що «подвійне» — це ще не «полі». Водночас, для того щоб «у законному порядку» набути хоча б «подвійне», потрібно спочатку з відповідною державою укласти договір про визнання цього «подвійного» обома «високими сторонами». А то раптом хтось з «особливо продвинутих» захоче мати ще й «чукотське громадянство!» — конфуз може вийти.

Дещо про конституційні «подвиги» і не лише суддів

А що це так, якраз і засвідчило рішення Конституційного Суду «У справі за конституційним поданням 59 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу», яке, звичайно, увійде в підручники з юриспруденції як зразок його «логічності» й «обґрунтованості» та «громадянської мужності» тих, хто його ухвалив. Тут, правда, потрібно віддати належне й самим 59 народним депутатам, які фактично майже повторили подвиг «28 панфіловців», а тому, звичайно, це не забудеться також. Тобто, якщо врахувати, що, як уже зазначалося, автентичне тлумачення правової норми — це тлумачення її тим органом, який цю норму ухвалив, є найточнішим, то для України воно є просто шкідливим. Чому? Та тому, що, незважаючи на всю унікальність «слуг народу», які в цей складний для країни час (до речі, а чи не вони його й організували?) зібралися у Верховній Раді, таке бажане для українців рішення, яке ухвалив КСУ, у ній могло б і «не пройти». Саме тому його лобісти й звернулися до Конституційного Суду, по суті, з таким питанням: «Чи не могли б Ви, шановні, пояснити Нам, що Ми мали на увазі, коли ухвалювали ст. 368-2?». Ну і відповіли їм завзято: «Та ми просто зобов’язані це зробити, причому — негайно!».

Диспозиція статті та висновки суддів

Тобто те, що «набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами», є злочином, деякий час «на Олімпі» терпіли. Але оскільки «влаштовувало» це не всіх, то КСУ й узявся цитувати і Конституцію, і рішення ЄС, і ЦК, і КК, і КПК, а в підсумку дійшов висновку, що: одним із головних елементів принципу верховенства права є юридична визначеність; важливою є й презумпція невинуватості; обов’язок доведення вини покладається на державу; особа має право не свідчити проти себе, членів сім’ї і близьких родичів; у правовій державі протидія злочинності має здійснюватися виключно правовими засобами, і т. д., і т. п.

Усе це так, але, вибачте, а хто ж це заперечує? Тобто про гасло «БАНДИТАМ — ТЮРМИ» Судді забули зовсім. Та й піди тепер, розберись, хто — бандит, а хто — національний герой. Саме тому судді КСУ або проігнорували, або спотворили інші, не менш важливі істини.

Крамольні міркування

А заблудилися судді Конституційного Суду між «двома соснами», які містить диспозиція ст. 368-2, зокрема: 1) «набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі»; 2) «законність підстав набуття яких не підтверджено доказами».

Водночас, якщо з прадавніх часів відомо, що матерія не зникає і не виникає, а лише перетворюється з одного виду в інший, то очевидним є й те, що в суспільстві вона дуже часто набуває форми майна — рухомого і нерухомого, яке тут назване «активами», тому що це можуть бути і гроші, і раби, і Бог знає ще що (ст. 177 ЦКУ), а «активи» — це збірне поняття. А оскільки згідно з Конституцією «право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом» (ч. 2 ст. 41), то саме тому ще з часів «царя Гороха» існувало правило, згідно з яким на власність особа, яка нею володіє, повинна мати правовстановлюючі документи, а за їх відсутності у разі спору вона повинна підтвердити законність способів набуття нею наявного в неї майна «іншими доказами». І лише за таких умов її володіння визнається і правомірним, і законним. Не випадково згідно зі ст. 316 ЦКУ «правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону». Причому конструкція «здійснює відповідно до закону» насамперед означає, що набула вона його у визначений законом спосіб. А згідно зі ст. 328 ЦКУ: — 1) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; 2) воно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність його набуття не встановлена судом.

Тобто за відсутності вказаних доказів, якими можуть бути як правовстановлюючі документи, так і інші фактичні дані, визнані доказами судом, володіння майном може бути оспорене, а в підсумку — визнане і незаконним, і неправомірним.

Відтак навіть школярі знають, що саме для того, аби щодо цього не виникало проблем, існує нотаріус. А юристи повинні знати ще й те, що відносини ці будуються на правилі, згідно з яким кожному дозволено все, що не заборонене законом (ст. 19 Конституції). І ніхто нікому тут не повинен нічого «підтверджувати доказами», аж поки не виникне спір або сумнів у законності володіння ним конкретним майном. Якщо ж є «фактичні дані», які свідчать, що певне майно має відношення до вчиненого злочину, то згідно зі ст. 214 КПК відкривається кримінальне провадження і все, що потрібно «довести», доводить слідчий. А потім зібрані ним докази оцінюються в суді за участю «купи адвокатів» і суддя «за внутрішнім переконанням» ухвалює відповідне рішення.

Важливим є й те, що згідно з ч. 4 ст. 319 ЦКУ «власність зобов’язує»! А тому кожен повинен сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом та щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік (ст. 67 Конституції). Зверніть увагу, як усе просто! Але ж не потрібно забувати, що тут йдеться про «кожного», а в ст. 368-2 КК — не про «кожного», а лише про осіб, які «уповноважені на виконання функцій», і яким раптом «з неба впали на голову» активи в значному розмірі, з приводу яких і виникло питання. До речі, а про «скелети» в їхніх шафах, поки що їх ніхто й не запитує.

Правда, тут також діє давнє правило, згідно з яким «що дозволено Юпітеру, то не дозволено бику». Тобто, якщо йдеться про «слуг народу», то згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції вони мають право лише на те, що прямо передбачене законом. А всі інші їхні дії і рішення визнаються незаконними. А щоб вони «власну шерсть не плутали з державною», передбачено загальнообов’язкове декларування їхнього майна (і при вступі на посаду, і щорічне). Більше того, судді мали б знати, що згідно зі ст. 126 тієї ж Конституції однією з підстав для звільнення судді з посади є порушення ним обов’язку підтвердити законність джерела походження майна. А якщо так, то скажіть — при чому тут «презумпція невинуватості»?!

Що ж до підтвердження законності підстав набуття вказаних активів відповідними доказами, то й це «слуг народу» не стосується, оскільки згідно з законом цим повинні займатися не вони, а спецпрокурор Роберт Мюллер. Але проблема в тому, що в Україні такого прокурора немає, а є лише «члени сім’ї та близькі родичі». Правда, це міг би зробити й пан Сергій Горбатюк, але саме ці «близькі родичі» й «вилазять зі шкури», аби він цього не робив. А доводити, що «підозрювані (обвинувачені) мають право не свідчити проти себе» може лише людина, яка й уявлення не має про те, що означають категорії «докази», «джерела доказів» та «доказування». Хоча в КПК все це викладено непогано.

От тому судді КСУ своїм рішенням або внаслідок «злого умислу», або внаслідок «дрімучої безграмотності» вчинили дії, які зумовили особливо тяжкі наслідки і є злочином. І це засвідчує шквал обурливих з цього приводу публікацій. Саме тому уповноважені особи зобов’язані розцінити зміст цих публікацій як «достатні дані», що свідчать про його вчинення, а відтак, керуючись статтями 2, 25 та ст. 214 КПК — й відкрити з цього приводу кримінальне провадження.

Не суддям же Конституційного Суду його відкривати проти самих себе. Адже працьовиті студенти юрфаку вже на другому курсі знають, що підозрювані й обвинувачені взагалі мають право, не мигаючи при цьому жодним оком (а допомагають їм у цьому часто й адвокати), брехати і в ході відкриття кримінального провадження, і в ході досудового слідства, і в ході судового провадження, і після відбуття покарання. Хоча Бог — бачить все! І це лише для деяких журналістів те, що підозрюваний не визнає себе винним, є головним «доказом» його невинуватості і вони схильні повторювати такі «зізнання» у кожних новинах.

Що ж до доказів і доказування вини суддів КСУ в даному провадженні, то їх уповноваженим на це особам не важко одержати й «у визначений законом спосіб». Зазначу також, що й теза КС з резолютивної частини його рішення про те, що «воно є таким, що не може бути оскаржене», незважаючи на те, що так і було задумано, все ж є сумнівною, а тому може бути визнана «неконституційною», оскільки його оскарження, наприклад у психіатричну лікарню, законом не заборонене.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути