Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Доктринальні положення інформаційної безпеки України в умовах сучасності

Опубліковано

on

Сергій ГОРДІЄНКО, доктор юридичних наук, доцент кафедри інформаційного права та права інтелектуальної власності факультету соціології та права Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Як нами вже неодноразово зазначалося, законотворець і законодавець України має надто слабке уявлення про суть та механізми законотворення. У них також повністю відсутнє розуміння різниці між такими поняттями та категоріями, як доктрина, концепція, стратегія, програма, тактика тощо. Здається також, що останнім невідомий і причинно-наслідковий зв’язок між соціально-політичними явищами, і в першу чергу кодексами, законами, постановами Верховної Ради України, нормативно-правовими актами Президента та Кабінету Міністрів України, які в парламентсько-президентській республіці мають своє чітко визначене значення, а, відповідно, і «вагу».

 

Визначення цих понять в офіційних джерелах

Так от, виходячи навіть лише з Вікіпедії, яка дає визначення таких понять, як:

— доктрина (лат. doctrina) — вчення, наукова або філософська теорія, політична система, керівний теоретичний чи політичний принцип (наприклад, військова доктрина), або нормативна формула;

концепція (лат. conceptio — розуміння) — система поглядів, те або інше розуміння явищ і процесів; єдиний, визначальний задум. Концепція істотно відрізняється від теорії не лише своєю незавершеністю, але й недостатньою верифікованістю. Очевидно, її можна вважати сурогатною формою теорії. Головне призначення концепції полягає в інтеграції певного масиву знання, у прагненні використовувати його для пояснення, пошуку закономірностей;

стратегія (дав.-гр. στρατηγία, мистецтво полководця) — загальний, недеталізований план певної діяльності, який охоплює тривалий період, спосіб досягнення складної мети;

програма (фр. programme письмове оголошення, порядок денний, від грец. prógramma вказівка) — заздалегідь затверджена (визначена) дія;

тактика (від дав.-гр. τακτική taktike) — концептуальна дія, яка здійснюється у вигляді одного або більшої кількості конкретних завдань.

Виходячи з вищевикладеного, ми вважаємо, що доктрина має прийматися таким правовим актом, як Закон України на строк до 20 років), концепція — постановою Верховної Ради на строк до 10 років, стратегія — Указом Президента України і, як свідчить світова практика, на час його обрання, програма — центральними органами виконавчої влади на 1 рік з визначеними тактичними методами її виконання. Але, як було зазначено вище, наш нормотворець іде своїм, відомим тільки йому шляхом, всупереч здоровому глузду.

Однак у сучасних умовах розвитку української державності спочатку приймаються: Указ Президента, далі — постанова Кабінету Міністрів, ще далі наступні укази Президента стосовно питань інформаційної безпеки й лише потім Закон України глобального для держави значення «Про національну безпеку України», яким не передбачено внесення змін до нормативних актів Президента та КМУ стосовно питань інформаційної безпеки.

Коментарі

Далі вважаємо за доцільне їх коротко прокоментувати.

1. Указ Президента України «Про Доктрину інформаційної безпеки України» від 8 липня 2009 року № 514, який втратив чинність згідно з Указом від 6 червня 2014 року № 504/2014, базувався на положеннях Закону «Про основи національної безпеки України» і в цілому відповідав його структурі, яка поділяла сфери життєдіяльності держави на: зовнішньополітичну; сферу державної безпеки; воєнну; внутрішньополітичну; економічну; у соціальну та гуманітарну сфери; науково-технологічну та екологічну сфери. Однак сам Указ повністю змістовно не відображав положень закону як декларативного документу, адже останні відповідали політичним амбіціям керівництва держави, а не реально визначеним теорією потребам суспільства.

У загальних положеннях цього указу абсолютно резонно зазначалося, що інформаційна безпека є невід’ємною складовою кожної зі сфер національної безпеки. Водночас інформаційна безпека є важливою самостійною сферою забезпечення національної безпеки. Саме тому розвиток України як суверенної, демократичної, правової та економічно стабільної держави можливий лише за умови забезпечення належного рівня її інформаційної безпеки.

Одним з основних негативів даного указу вважається відсутність понятійно-категоріального апарату, який частково відтворює деталізуючи положення закону та вживається в ньому відокремлено від інших норм.

У прикінцевих положеннях нагальним вважалося формування державної політики у сфері інформаційної безпеки України та розроблення проектів концепцій, стратегій, цільових програм і планів дій із забезпечення інформаційної безпеки України. Однак положення щодо підготовки пропозицій із подальшого системного вдосконалення (хочеться зрозуміти, яким це чином чиновництво буде таке питання вирішувати) правового, методичного, науково-технічного й організаційного забезпечення інформаційної безпеки України викликало суттєве занепокоєння і непорозуміння, в першу чергу.

Адекватною вбачається теза, що положення Доктрини інформаційної безпеки України можуть уточнюватися й доповнюватися під час формування і реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки з урахуванням змін обстановки, характеру і змісту загроз національній безпеці України в інформаційній сфері, умов реалізації державної інформаційної політики та формування національного інформаційного простору.

Зазвичай, такий механізм мав би бути хоча б формально прописаним.

2. Постанова Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 р. № 2 «Питання діяльності Міністерства інформаційної політики України», якою затверджено «Положення про Міністерство інформаційної політики України», носить суто політичний характер задля протидії інформаційній пропаганді Російської Федерації в умовах воєнного конфлікту на території України і не враховує все різноманіття інформаційної політики України: «… Міністерство інформаційної політики України (МІП) є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема, з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів….».

Основними завданнями МІП є:

  1.  забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема, з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів;
  2.  забезпечення здійснення реформ засобів масової інформації щодо поширення суспільно важливої інформації.

МІП відповідно до покладених на нього завдань:

  • узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, готує пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та вносить їх в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України;
  • бере участь у формуванні державної інформаційної політики;
  • організовує підготовку та впровадження навчальних курсів з інформаційної політики і розробляє навчально-методичне забезпечення для навчальних закладів усіх рівнів акредитації;
  • бере участь у підготовці центральними органами виконавчої влади планів і програм навчання фахівців у сфері інформаційної політики, їх професійній підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації;

МІП із метою організації своєї діяльності забезпечує в межах повноважень, передбачених законом, реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, захист інформації з обмеженим доступом, а також технічний захист інформації, контроль за її збереженням в апараті відомства. У відповідності до викладеного зазначене міністерство призначене для проведення суто пропагандистських та контрпропагандистських заходів. У такому разі, доцільно змінити йому назву, адже інформаційна політика не є за суттю лише пропагандистською.

3. Указ Президента України від 26 травня 2015 року № 287/2015 «Про Стратегію національної безпеки України» є вторинним по відношенню до закону (він прийнятий раніше без змін, внесених законом).

Його основним положенням є ті, що ця Стратегія національної безпеки України (далі — Стратегія) спрямована на реалізацію до 2020 року визначених нею пріоритетів державної політики національної безпеки, а також реформ, передбачених Угодою про асоціацію між Україною та ЄС, ратифікованою Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VII, і Стратегією сталого розвитку «Україна — 2020», схваленою Указом Президента України від 12 січня 2015 року № 5, але не положень закону України! Адже визначені цілі даної стратегії й шляхи їх реалізації жодним чином не відображаються структурою доктрини інформаційної безпеки держави.

Серед актуальних загроз національній безпеці України в документ ледь прослідковуються загрози інформаційній безпеці, як-то: інформаційно-психологічна війна, приниження української мови і культури, фальшування української історії, формування російськими засобами масової комунікації альтернативної до дійсності викривленої інформаційної картини світу. Далі за текстом досить еклектично згадуються загрози в першу чергу кібербезпеці й лише потім — безпеці інформаційних ресурсів: уразливість об’єктів критичної інфраструктури, державних інформаційних ресурсів до кібератак; фізична і моральна застарілість системи охорони державної таємниці та інших видів інформації з обмеженим доступом тощо. Вважаємо, що все має бути якраз навпаки.

Відповідно до Стратегії, її пріоритетами із забезпечення інформаційної безпеки визначається:

  • забезпечення наступальності заходів політики інформаційної безпеки на основі асиметричних дій проти всіх форм і проявів інформаційної агресії;
  • створення інтегрованої системи оцінки інформаційних загроз та оперативного реагування на них;
  • протидія інформаційним операціям проти України, маніпуляціям суспільною свідомістю й поширенню спотвореної інформації, захист національних цінностей та зміцнення єдності українського суспільства;
  • розробка і реалізація скоординованої інформаційної політики органів державної влади;
  • виявлення суб’єктів українського інформаційного простору, що створені та/або використовуються Росією для ведення інформаційної війни проти України, та унеможливлення їхньої підривної діяльності;
  • створення і розвиток інститутів, що відповідають за інформаційно-психологічну безпеку, з урахуванням практики держав — членів НАТО;
  • удосконалення професійної підготовки у сфері інформаційної безпеки, впровадження загальнонаціональних освітніх програм з медіакультури із залученням громадянського суспільства та бізнесу.

Як нами вважається, серед них лише один пункт відповідає базовим теоретичним положенням вчення про інформаційну безпеку — це розробка і реалізація скоординованої інформаційної політики органів державної влади.

4. Указ Президента України від 25 лютого 2017 року № 47/2017 «Про Доктрину інформаційної безпеки України» (далі — Доктрина) адекватно обставинам розвитку державності зазначає, що комплексний характер актуальних загроз національній безпеці в інформаційній сфері потребує визначення інноваційних підходів до формування системи захисту та розвитку інформаційного простору в умовах глобалізації та вільного обігу інформації. От тільки він не визначає механізму формування такої системи. Указом чітко також визначається, що правовою основою Доктрини є Конституція України, закони України, Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 26 травня 2015 року № 287 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 6 травня 2015 року «Про Стратегію національної безпеки України», а також міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Таким чином, указ взагалі не визначає конкретні закони, хоча Закон України «Про основи національної безпеки України» все ще діяв.

На сьогодні прийнято закон конституційного характеру з питань інформаційної безпеки — ЗУ «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року № 2469-VIII, однак його положення й до цього часу не враховані в Указі «Про Стратегію національної безпеки України».

Новелою указу на відміну від попереднього, є визначення стратегічних, урядових та кризових комунікацій і поняття стратегічного наративу. Але, на наше переконання, в першу чергу доцільним було б визначити поняття інформаційної безпеки України, яка є предметом регулювання даного указу. Метою Доктрини встановлюється уточнення засад формування та реалізації державної інформаційної політики (цікавим є питання, де вони були викладені), насамперед щодо протидії руйнівному інформаційному впливу Російської Федерації в умовах розв’язаної нею гібридної війни. Документом визначаються національні інтереси України в інформаційній сфері.

Актуальні загрози національним інтересам та національній безпеці України в інформаційній сфері класифіковані стосовно: 1) забезпечення інформаційної безпеки; 2) забезпечення захисту і розвитку інформаційного простору України, а також конституційного права громадян на інформацію; 3) відкритості та прозорості держави перед громадянами; 4) формування позитивного міжнародного іміджу України. Правда, даний перелік надто проблематично назвати класифікацією, адже остання провадиться за конкретними ознаками, які в переліку відсутні. Таким же чином, на превеликий жаль, викладена й структура пріоритетів державної політики в інформаційній сфері.

Уперше в указах такого характеру зустрічаємо підрозділ «Механізм реалізації Доктрини». Його структура та зміст викликає величезні запитання до законотворця, адже абсолютно незрозуміло, яким чином задекларовані завдання Міністерства інформаційної політики України, Міністерства закордонних справ України, Міністерств оборони України, Міністерство культури України, Державного агентства України з питань кіно, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Служби безпеки України, розвідувальних органів України у процесі здійснення розвідувальної діяльності мають сприяти реалізації та захисту національних інтересів України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України та Національного інституту стратегічних досліджень мають забезпечувати в межах своїх компетенцій формування і реалізацію державної політики у сфері реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України. Усе це, скоріше, схоже на гасла, а не на державну політику в сфері забезпечення інформаційної безпеки України.

5. Закон України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року визначає основи та принципи національної безпеки і оборони, цілі та основні засади державної політики, що гарантуватимуть суспільству і кожному громадянину захист від загроз. Як вказується, цим Законом … запроваджується всеосяжний підхід до планування у сферах національної безпеки і оборони.

При тому статтею 1 закону поняття «Стратегія інформаційної безпеки» не визначається, хоча інші стратегії — національної, воєнної, кібербезпеки, громадської безпеки та цивільного захисту, розвитку оборонно-промислового комплексу як документи довгострокового планування хоч якось змістовно визначені. Правда в розділі «Державна політика у сферах національної безпеки і оборони» відзначається, що вона спрямовується на забезпечення воєнної, зовнішньополітичної, державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, кібербезпеки України тощо.

Також у законі зазначається, що загрози національній безпеці України та відповідні пріоритети державної політики у сферах національної безпеки і оборони визначаються в Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України, інших документах з питань національної безпеки і оборони, які схвалюються Радою національної безпеки і оборони України й затверджуються указами Президента України. Очевидним тут є доцільність визначення назв «інших документів».

Розділом IV «Сектор безпеки і оборони», визначено, що Президент України видає укази і розпорядження з питань національної безпеки і оборони, які є обов’язковими до виконання на території України, зокрема, указами Президента України затверджуються Стратегія національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки України, інші стратегії, доктрини, концепції, якими визначаються актуальні загрози національній безпеці, основні напрями і завдання державної політики у сферах національної безпеки і оборони, розвитку сектору безпеки і оборони. Тобто і на законодавчому рівні знову визначається ієрархія стратегічних документів: (1) стратегії, (2) доктрини, (3) концепції, що не відповідає теоретичним положенням.

Окремо визначається, що Служба безпеки України здійснює контррозвідувальний захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності, оборонного і науково-технічного потенціалу, кібербезпеки, економічної та інформаційної безпеки держави, об’єктів критичної інфраструктури і охорону державної таємниці.

Законом визначено, що планування у сферах національної безпеки і оборони поділяється на довгострокове (понад п’ять років), середньострокове (до п’яти років) та короткострокове (до трьох років). Документами довгострокового планування є: Стратегія національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки України, Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України, Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України, Стратегія кібербезпеки України, Національна розвідувальна програма. Однак при цьому не визначається самостійною стратегія інформаційної безпеки.

Стаття 26. Стратегії національної безпеки України визначає, що вона є основою для підготовки всіх інших документів щодо планування у сферах національної безпеки і оборони. Статтею 33 закону передбачено, що Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади розробляють державні цільові програми та інші програми на основі галузевих стратегій реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони у встановленому законом порядку. Однак, як уже зазначалося, Міністерство інформаційної політики до свого завдання віднеслося неадекватно.

Останнє. Як записано, цей закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, однак не передбачає змін до стратегії інформаційної безпеки України, відповідно, як і до доручень Кабінету Міністрів України стосовно приведення своїх нормативно-правових актів у відповідність із цим законом. Останнє відноситься до компетенції Міністерства інформаційної політики, яке має продукувати як інформаційну політику держави, так і її політику в сфері інформаційної безпеки. Тобто застосування положення «забезпечити приведення у відповідність із цим законом нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади» не передбачено наведеними нормами права.

Замість висновку

Таким чином, викладене вище слугує підставою для вкрай простого, але важливого висновку: в Україні на сьогодні відсутні ознаки політики інформаційної безпеки України, хоча теоретико-прикладних та науково-обґрунтованих теорій її забезпечення існує чимало. Тобто влада на свій розсуд приймає правові положення без їх теоретичного обґрунтування, що й призводить до появи зазначених міністерств та еклектичних нормативно-правових актів.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Рестарт НАЗК: що важливо врахувати?

Опубліковано

on

Михайло ПЛАСТУН,
кандидат юридичних наук,
заступник начальника департаменту захисту економіки Нацполіціі України (2015—2016 рр.)

Як відомо із заяв Банкової, Президент України «збирається перезавантажити Національне агентство із питань запобігання корупції». Гадаю, українці підтримають таку ідею. Та перед цим, аби вчергове не «наламати дров», слід все ж таки розібратися, на які ключові проблеми необхідно звернути увагу.

Якщо вже бути точним, то в команді В. Зеленського про цю ідею заявили відразу після другого туру президентських виборів. І вже днями в Адміністрації Президента, схоже, перейшли від заяв до справ. За словами заступника голови АП Руслана Рябошапки (у 2016 р. він був членом НАЗК), керівництво агентства не може забезпечити необхідний результат, «воно не залишає шансів для відновлення роботи цього органу». Відповідно, за словами чиновника, — в Адміністрації Президента наступного тижня планують закінчити роботу над законопроектом, який передбачатиме переформатування НАЗК.

Як саме у Президента хочуть «перезавантажити» НАЗК — поки що достеменно не відомо. Але певну конкретику по деяких позиціях Р. Рябошапка все ж таки озвучив. Отже, новим законопроектом планують, зокрема, змінити структуру керівництва. Зараз це колегіальний орган, який складається з п’яти членів. Передбачається, що буде один керівник НАЗК; прибрати проблеми, пов’язані з доступом НАЗК до державних реєстрів; ліквідувати можливість блокування роботи агентства іншими державними органами, наприклад, як у випадку з Міністерством юстиції, яке намагалося якомога більше обмежити НАЗК у проведенні перевірки декларацій.

Чому так важливо, що питання ефективності діяльності НАЗК знову активізували? Справа в тому, що саме це агентство має розробляти антикорупційну стратегію та державну програму з її виконання, а після їх ухвалення парламентом та урядом фільтрувати, координувати та оцінювати ефективність. НАЗК також має здійснювати фінансовий контроль за майновим станом публічних службовців та моніторинг їх способу життя, контролювати державне фінансування політичних партій тощо. Завдання в боротьбі з корупцією у НАЗК доволі масштабні. Однак, незважаючи на це, за 2,5 року існування відомства його діяльність звелася практично до кабінетного та ручного дослідження інформації, введеної в деклараціях про майно, хоча ця процедура взагалі має бути максимально автоматизована. Та ще в 2016 з незрозумілих причин у НАЗК відмовилися від автоматичної перевірки. Два наступні роки всі перевірки відбувалися в ручному режимі. Тому слід все ж таки розібратися, на які ключові проблеми слід звернути увагу, щоб вчергове не «наламати дров» у перезавантаженні роботи НАЗК.

Штат та чисельність співробітників

На сьогодні в структурі НАЗК функціонують 12 підрозділів зі штатною чисельністю в 311 осіб, з яких лише 5 підрозділів забезпечують виконання агентством повноважень, передбачених законами «Про запобігання корупції» та «Про політичні партії в Україні», ще 7 — допоміжні чи організаційні функції. Наприкінці 2018 року керівництво агентства просило Кабмін збільшити штат НАЗК на 97 посад, для чого потрібно було додатково віднайти на наступний рік 64,16 млн грн. Своє звернення там пояснили великим навантаженням на працівників. Але тоді Мінфін вказав, що розширення штату НАЗК суперечить урядовій Стратегії скорочення кількості держслужбовців до 2020 року. При цьому зрозуміло, що процес моніторингу способу життя чиновників, виявлення конфлікту інтересів, факту отримання та вартості подарунку — значно ширший, ніж аналіз декларацій, оскільки потребує додаткових заходів із виявлення наявності та вартості майна декларанта та його близьких осіб, спосіб їх отримання, встановлення фактів лобіювання інтересів у сферах зацікавленості та прийняття рішень.

Керівництво

Навколо нинішнього керівництва НАЗК надто багато скандалів та конфліктів. Серед експертного середовища вже сталою є позиція про те, що агентству потрібне нове керівництво, а для його обрання має бути змінено склад відповідної комісії з його обрання. Як і у випадку з відбором суддів антикорупційного суду, важливо включити до комісії міжнародних експертів, голоси яких будуть обов’язковою умовою прийняття рішення на користь кандидата. Зрозуміло, що апарат НАЗК теж потребуватиме перезавантаження вже після обрання нового керівництва шляхом оцінювання результатів діяльності працівників із подальшим звільненням тих, хто таку оцінку не пройшов.

Слід також розробити і впровадити в діяльність НАЗК методики виявлення та збору інформації про факти корупції на різних рівнях державного управління. Зокрема, спостереження за переміщенням державної посадової особи (або близької особи); спостереження за будинком або майном, що знаходиться поза будинком; спостереження за речами, що їх носить державна посадова особа (або близька особа); фото- та відеофіксування результатів проведених спостережень. Для цього треба внести зміни в законодавчі акти щодо розширення повноважень по проведенню оперативних заходів з виявлення та припинення правопорушень, пов’язаних з корупцією, та отримання доказової бази.

Автоматизація роботи НАЗК

Слід створити і єдиний інтегрований банк даних для автоматизованого інформаційного пошуку та перевірки наявності правопорушень під час аналізу декларацій та розробити алгоритм пошуку даних за запитом користувача. Зазначена система має на підставі запиту здійснювати пошук інформації в офіційних реєстрах та банках даних та порівнювати їх із даними, зазначеними в декларації.

У цьому ж контексті автоматизації роботи НАЗК необхідно створити й автоматизовану систему визначення корупційних ризиків, яка має самостійно здійснювати моніторинг відкритих інформаційних ресурсів, зокрема мережі інтернет та соцмереж на предмет наявності будь-якої інформації, що може свідчити про недостовірність зазначених у декларації даних та факти корупційних діянь.

Є й ще одна проблема. На практиці дійсно співпраця з агентством часто ігнорується з боку центральних органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та навіть комерційних банківських структур. Тому слід на законодавчому рівні зобов’язати банки України надавати запитувану на підставі рішень НАЗК необхідну для встановлення факту адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією, інформацію. Це треба для виявлення невідповідності зазначених даних у декларації, фактів незаконного збагачення, взаємозв’язку поліпшення способу життя чиновника та прийнятих ним рішень тощо. Що стосується місцевих та центральних органів влади, то їх слід законодавчо зобов’язати на постійній основі надавати та оновлювати дані стосовно суб’єктів декларування, які працюють, призначалися чи звільнялися. З цією метою слід створити реєстр суб’єктів, на яких поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції».

Як фахівцю, мені дуже хочеться сподіватися, що всі перелічені вище питання є в зоні уваги законотворців з Адміністрації Президента. Тому що косметичні коригування не врятують НАЗК, а лише ще більше поглиблять кризу повноважень та компетенцій агентства.

P.S. Додамо також, що Президент збирається перезавантажити і НАБУ та САП.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Конституціоналізм — досягнення світової думки

Опубліковано

on

Валентин ГОЛОВЧЕНКО,
кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

У сучасних демократичних державах конституціоналізм є важливим фактором стабільності існування державного ладу, забезпечення правопорядку, незаперечного домінування влади народу. Він завжди розглядався як фундамент політичної системи, проте сьогодні його роль невпинно зростає.

Поняття «конституціоналізм»

Термін «конституціонаналізм» має декілька значень: 1) це форма правління, що реально обмежене конституцією; 2) політична система, підґрунтям якої є конституція та конституційні методи правління; 3) політико-правова теорія про необхідність встановлення конституційного устрою. Основу даного феномена складають не лише ідеали правової держави, які мають бути реалізовані в процесі реформування державного устрою, а й споконвічні традиції та бажання самого народу як джерела влади. Історико-правовий аналіз Конституції Пилипа Орлика, Конституції УНР, конституцій УРСР, Основного Закону України 1996 року засвідчує, що конституційні правозахисні традиції українців реалізовувалися переважно теоретично або проголошувалися як декларації у сфері прав людини, державного суверенітету та розподілу влади. Певна кількість понять, конституційних норм фактично запозичена з нормативно-правових актів або законодавства інших держав і механічно перенесена на український ґрунт. Український законодавець проігнорував і продовжує ігнорувати висновки європейських і вітчизняних інтелектуалів про те, що далеко не всі регулятивні чинники, які колись ефективно діяли на Заході, так само відносно добре працюватимуть і в нашому суспільстві.

За свідченням істориків, Жан Поль Марат, якого французи назвали «другом народу», на завершення роботи над проектом Декларації прав людини і громадянина проголосив багатозначущу фразу: «Писана конституція революцій не передбачає». На думку вчених, це означало, що справедлива, мудра й вільна конституція є гарантом стабільності державного ладу, завдяки чому кардинальні проблеми суспільного життя можуть вирішуватися мирним шляхом без кровопролиття, повстань та порушень прав людини.

Термін «конституція» в різні часи мав різне значення і не був поняттям уніфікованим. Слово constitutio як правовий термін вживалося в актах Стародавнього Риму, що починалися словами «Rem Publicum Constituere» — у перекладі: «Римський народ установлює…».

Екскурс в історію

В історичних джерелах зафіксовано багато прикладів уживання терміна «конституція» (давньогрецький аналог — «політія») для позначення нормативно-правових актів важливого державного значення. Зокрема, до наших днів дійшла «Афінська політія» (відомо, що в бібліотеці Арістотеля зберігалося понад 150 політій грецьких міст-держав). У Стародавньому Римі конституціями називали окремі розпорядчі акти римських імператорів, наприклад, акти, що їх видавав візантійський імператор Юстиніан (VІ ст.) з метою проведення кодифікації римського права.

Однак ні в античному світі, ні в середні віки конституції в її сучасному розумінні не існувало. В. Шаповал зазначає, що «батьком» правового терміна «конституція» в його сучасному значенні був видатний французький мислитель Шарль-Луї де Секонд Монтеск’є (1689–1955 рр.), який використовував його для характеристики державного ладу тогочасної Великої Британії.

Перші конституції, в сучасному значенні цього терміна, виникли в ХVІІ–ХVІІІ століттях під час демократичних буржуазних революцій. Їх поява була зумовлена намаганнями запровадити належну організацію державної влади, тобто таку, яка унеможливила б, або значно ускладнювала можливість узурпації влади окремими особами чи групами осіб та її використання у вузькокорпоративних інтересах.

За понад 300-річну історію конституційного розвитку людством планети створено велику кількість конституцій, що обумовило потребу в їх класифікації. За формою конституції поділяються на писані й неписані. Писана конституція представляє єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений. Неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї).

Чи все залежить від конституції?

Ні — багато що, але далеко не все. Фіктивною є конституція, якщо проголошені нею постулати розходяться з фактичним життям. І навпаки, є досвід держав, де не перебільшувалось значення формально писаної конституції, але суспільство й не відчувало в ній особливої потреби або неврегульованості основ державного устрою. Приклад тому — Велика Британія, яка вже понад 1200 років не має конституції у вигляді єдиного основного закону, а, умовно кажучі, сама конституція складається з численних законів, прийнятих парламентом, що ґрунтуються на традиційних звичаях і нормах загального права. Не було писаної конституції в Російській імперії та в інших державах. Не мають й донині писаної конституції деякі колишні колонії Великої Британії (Австралія, Нова Зеландія). За відомих обставин не має формальної (кодифікованої) конституції держава Ізраїль. Предметом окремого аналізу є досвід державного устрою країн ісламу та інших держав Азії.

У США був створений спеціальний каталог з прав людини (1887–1889 рр.). Німеччина розробила зразковий Основний закон, який було проголошено у церкві (1849 р.). Цей акт вплинув також на життя Швейцарії та мав культурологічне значення. З питань змішаної культурологічної функції конституцій у світі відбулося чимало дискусій. Їх результатом стало розуміння конституції як наслідку політичних компромісів.

Сучасність

На зміст сучасних конституцій країн заходу (зокрема, Іспанії, ФРН) суттєвий вплив мали католицькі, протестантські вчення, а також соціалістичні й націоналістичні концепції. Християнські думки стоять за конституційними ідеями, коли йдеться про відповідальність перед Богом, батьками та людьми. Застосовувалися також англо-американські гуманістичні ідеї та традиції. Наслідком такого запозичення стало визначення інструментів захисту прав людини і громадянина, а також чітке розуміння, що вся державна влада виходить із народу.

Даний принцип враховували і творці конституції нашої держави. Це посприяло тому, що ухвалена 28 червня 1996 року Конституція України за час своєї дії відіграла позитивну роль як Основний Закон держави, оскільки вона має всі необхідні статті і розділи для забезпечення нормального існування держави. Але невдовзі після її ухвалення почали виявлятися вади конституції. Вони стосувалися органів державної влади, гармонізації відносин між державою і суспільством, гарантій забезпечення прав і свобод людини. Постало питання про вдосконалення Конституції, почалися пошуки причин негативних явищ, які тривають і донині. За цей час висловлено чимало пропозицій про ухвалення нової конституції, але не всі з них можна визнати доцільними за таких аргументів. Науково доведено, що необхідність ухвалення нової конституції виникає в трьох випадках:

  1. при створенні нової держави;
  2. при зміні політичного режиму в результаті революції (мирної чи насильницької);
  3. якщо чинна конституція не може бути приведена у відповідний стан шляхом часткових змін з урахуванням тих суттєвих перетворень, що відбулися в політикумі, економічному та соціальному житті суспільства.

На даний час немає достатніх пояснень українському суспільству: чим обумовлена необхідність ухвалення саме нового Основного Закону і чому не можна обмежитися змінами або доповненнями до чинної Конституції України.

Висновок

Важко уявити, щоб такий важливий акт як Конституція був оновлений без урахування результатів наукових досліджень, нинішніх політико-правових і соціальних реалій. Тотальний правовий нігілізм, корупція, воєнні дії на Сході України, політичні чвари, некомпетентність керівництва — це та важка гиря на шиї нашої держави, що засмоктує її в брудне болото політичної невизначеності. Наукові публікації останніх років містять багато цінного матеріалу, який заслуговує на ретельне узагальнення та використання в процесі подальшої роботи над удосконаленням чинної Конституції. Досвід минулих років свідчить — ні зміни Основного Закону, ні палкі дискусії і красиві обіцянки суттєво не вплинули на показники ефективності держави. Навпаки, вони значно погіршувалися.

Очевидно, що причини такого стану треба шукати не тільки в Конституції, а й у чомусь іншому. Можливо, в нашій ментальності чи недостатньому рівні політико-правової культури, недолугості чинного законодавства, нігілістичному ставленні до норм права і моралі… У всякому разі для початку всім без винятку треба навчитися поважати закон і жити за Законом (за Божим — у тому числі).Чинна Конституція України цьому не заважає, а навпаки зобов’язує (стаття 68).

Основний Закон держави містить чимало положень, які за своєю природою є партійно-політичними (наприклад, порядок формування Конституційного Суду, Центральної виборчої комісії, державних адміністрацій, керівників місцевих рад тощо). Потребує удосконалення й співпраця науковців та депутатського корпусу. Нині вона є недостатньою й малоефективною.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

«Руський мір» у системі загроз регіональній та глобальній безпеці

Опубліковано

on

Федір ШУЛЬЖЕНКО, доктор політичних наук, професор, почесний член Союзу юристів України

Із кінця другого — початку третього тисячоліття світове співтовариство дедалі більше переконується, що система інститутів і правових механізмів міжнародної безпеки є неефективною і нездатною усувати загрози, що виникають, врегульовувати регіональні конфлікти, які загрожують серйозними наслідками для людської цивілізації.

Про ситуацію загалом

Процедури прийняття рішень ООН, НАТО, ОБСЄ, відповідними регіональними безпековими утвореннями тощо є занадто ускладненими з можливістю їх блокування державами-порушниками. До того ж, ці рішення часто носять декларативний характер, не викликають відчутних правових наслідків для держав-порушників норм міжнародного права.

Щоправда, відчувши безпосередню загрозу для себе, країни Заходу та США почали ефективніше протидіяти міжнародній злочинності, торгівлі наркотиками, людьми, а перегодом і міжнародним терористичним організаціям Аль-Каїда, а також її наступниці «Ісламській державі», ідеологією якої є відновлення Халіфату, що був скасований у березні 1924 року колишнім президентом Туреччини М. К. Ататюрком. Прибічники цього терористичного угруповання мають територіальні претензії не лише до всього ісламського світу, вони претендують на території, які раніше належали Османській імперії в Європі (в тому числі Балкани й навіть південь України), передбачають також звільнення народів Кавказу від впливу Росії, зокрема Чечні.

Утім не зовсім зрозумілою і адекватною є реакція провідних країн Заходу на ще одну загрозу регіональній і глобальній безпеці — російський екстремізм, теоретично обґрунтований в ідеологічній концепції «руського міра», яка в практичному контексті втілюється в правовій системі Росії, в її внутрішній і зовнішній політиці.

Участь російських спецслужб у спробі державного перевороту в Чорногорії в жовтні 2016 року, фінансування проросійських партій у низці країн для перемоги на виборах, теракт у Британському Солсбері, політична криза в Австрії в травні поточного року в зв’язку з підозрою і відставкою віце-канцлера, очільника ультраправої партії «Свобода» Г.К. Штрахе, за сприяння олігарха з оточення В. Путіна в отриманні державних контрактів і політичної підтримки Росії на Заході. Небезпідставними є побоювання багатьох відомих політиків про намагання В. Путіна розвалити Європейський Союз, в тому числі й поставити його в залежність від поставки енергоносіїв з Росії.

Із 2016 року Росія здійснює офіційні стосунки з організацією «Талібан», яка багатьма країнами (в тому числі й самою Росією) визнана терористичною. На зустрічі С. Лаврова з талібами в Москві у травні цього року оголошена заява про необхідність виводу контингенту військ НАТО та США з Афганістану й заміну їх російськими. Крім цього, Росія відверто співпрацює з терористичною організацією «Хізбалла», представники якої брали участь у «Міжнародному консервативному форумі» у Санкт-Петербурзі в 2015 році, де була присутня також делегація з так званої «ЛНР». Росію неодноразово відвідували і представники ісламської організації «Хамас», які скоїли проти ізраїльтян понад 700 терактів. Дивною є реакція західних партнерів і на інші порушення Росії.

Щодо концепції «руського міра», то вона бере свій початок з часів Василя ІІІ, обґрунтування монахом Філофеєм ідеї «Москва — третій Рим», відповідно до якої Москва в державному і релігійному контекстах є спадкоємцем Римської і Візантійської імперій, а Василь ІІІ є продовжувачем справи Великого Костянтина, Блаженних князів київських Володимира та Ярослава. В глобальному контексті саме російська влада має врятувати християнський світ.

Багато років ця концепція здійснювала ідеологічне забезпечення імперських дій Росії. В сучасній інтерпретації філософсько-політичний концепт «руського міра» обґрунтований Міхаїлом Гефтером та його однодумцями (один із них – Глєб Павловський) ще у вісімдесяті роки минулого століття. «Руський мір», — стверджував він, — не пов’язаний «жорстко» з територією Росії. Ідею «спільноруського світу» пропагував також О. Солженіцин.

Пізніше відбулося репродукування «руського міра» в суспільній свідомості Росії, а перегодом він став аспектом ідеологій націоналістичних партій і рухів, до нього стали відносити не лише громадян держави, а також російськомовне населення інших країн, які використовують у спілкуванні російську мову і, в першу чергу, населення колишніх республік СРСР.

Зазначена російська «національна ідея» — застерігала нас вітчизняний науковець О. Андреєва, — це «імперськість», вона є не лише прикметою її державної ідеології, а й безальтернативною моделлю ідентифікації для масової свідомості, орієнтиром як для російської державної еліти, так і для мас, а її популярність свідчить, що вона по суті замінила катехізисну марксистсько-ленінську ідеологію.

Якщо в січні 1991 р. російське суспільство масово виступило за підтримку незалежності Литви й висловило рішучий протест у зв’язку із застосуванням збройних сил СРСР проти мирного населення у Вільнюсі та загибелі там 14 людей (тільки в Москві на протести вийшли півмільйона людей), то до 2014 року ідеологія «руського міра» повністю оволоділа свідомістю росіян, які фактично одностайно схвалили анексію Криму, а потім і війну на Сході України.

Вперше В. Путін офіційно застосував термін «руський мір» у 2001 р., у виступі на Конгресі співвітчизників, зазначивши, що він, цей термін, виходить далеко за географічні межі руського етносу. Після Помаранчевої революції 2005 р. ця теорія почала «розкручуватися» політтехнологами, доповнювалася ідеєю В. Путіна «про розділеність народу», «спільність слов’янських народів» тощо. Концепція «розділеного народу», зазначав З. Бжезінський, є відправним аспектом шовіністичних заяв, що суверенітет Росії розповсюджується на всіх російських людей, де б вони не знаходилися, а на прикладі України спостерігається постійний і стійкий підйом російського квазі-містичного шовінізму.

Роль РПЦ

Другого лютого 2013 р. Патріарх Московської церкви Кирил у своєму виступі на Архієрейському соборі РПЦ доповідав про участь церкви в поширенні ідеології «руського міра» і плідну співпрацю в цьому напрямі з Фондом «Руський мір». Цей фонд був створений указом В. Путіна у червні 2007 р. з фінансуванням з державного бюджету, співпрацює в розповсюдженні ідеології «руського міра» із Росзарубіжцентром при МЗС Росії, Міжнародною організацією викладачів російської мови, організаціями діаспори в багатьох країнах, громадськими ветеранськими організаціями.

Сімнадцятого квітня 2014 року в суспільну свідомість росіян і прибічників «руського міра» в колишніх республіках СРСР В. Путін «вкинув» ідею про Україну як «недодержаву», в якій східні та південні області належать не їй, а є «Новоросією», що завжди була російською. Додамо, що перекручування історії на свою користь завжди було притаманне Росії для виправдання своїх імперських амбіцій. Слід нагадати, що за ініціативи Павла І Катеринослав, який, за задумкою Катерини ІІ, мав стати центром південно-східної частини українських земель, з 1792 по 1802 рік називався Новоросійськ. За правління Олександра І місту була повернута його попередня назва.

Небезпечною в цьому плані є заява В. Путіна на Молодіжному форумі у серпні 2014 р. про те, що в казахів ніколи не було державності, а Казахстан не може розглядатися «частиною світової цивілізації поза простором великого «руського міра».

Українські можновладці ніколи не переймалися проблемою контрпропаганди проти «руського міра», а створене П. Порошенком Міністерство інформації, очолюване його кумом, перейнялося більше висвітленням діяльності очільника держави, акцентувало увагу суспільства на «позитивних» досягненнях гаранта та інших органів держави. Не було вжито ефективних заходів з налаштування системи надання достовірної інформації для населення окупованих територій.

Ідеологічні «проколи» влади

Крім боротьби на ідеологічному фронті, українська влада системно не займалася цивілізованими методами забезпечення української мови, використовувала цю проблематику лише в період виборчих кампаній. Хоча ще в жовтні 1989 р. був прийнятий відповідний закон, в якому державною мовою визнавалася українська. З практичного вирішення мовного питання Україна відстала від країн Прибалтики й залишилася на рівні 90-х років. Літературна мова запроваджується надзвичайно повільно і суперечливо. Політично невиважені рішення влади з цього питання викликають спротив у представників національних меншин. Сьогодні в різних регіонах домінує «суржик», або місцевий діалект, в якому інколи, як зазначав П. Скоропадський, чотири з п’яти слів є іноземними.

Владою не здійснювалися політичні та соціально-економічні заходи з розвитку регіонів, в яких «руський мір» шукав своїх симпатиків. Не приділялося належної уваги й розвитку національних культур. Навіть за часів Й. Сталіна в Криму, в районах компактного проживання різних етнічних груп, здійснювалися якісь формальні спроби для їх самоуправління. В 1930 р. з 20 районів Криму 6 були національними кримськотатарськими; 2 — німецькими; 2 — єврейськими; 1 — українським. А в наших можновладців не вистачило політичної прозорливості і в результаті була створена зросійщена територіальна автономія, а не кримськотатарська автономна республіка, яка б обмежила в майбутньому можливості її анексії.

Дивна стратегія країн–лідерів ЄС

З урахуванням зазначеного політично близькорукою і аморальною є ініціація провідними західними столицями, в тому числі й учасників «Нормандського формату»: ФРН і Франції, про повернення делегації Російської Федерації до Парламентської асамблеї Ради Європи за наявності фактів відкритого застосування збройних сил для грубого порушення суверенітету і територіальної цілісності України (а свого часу – Грузії й Молдови), постійної демонстрації воєнної сили поблизу територій інших суверенних держав, «балансування на межі» у відносинах з НАТО.

Під час анексії Криму та збройної агресії на Сході України Росія водночас здійснювала психологічний тиск на країни Заходу, в тому числі й НАТО, із застосуванням військової авіації та бойових кораблів. За 2014 рік було зафіксовано 39 випадків несанкціонованого заходу кораблів і літаків у територіальні води і повітряний простір згаданих країн або провокації біля їх кордонів. У 2015 році зафіксовано 15 подібних провокацій Росії проти країн Балтії, Великої Британії, Швеції, США, Японії та інших. Зазначені провокації значною мірою співпадали з періодами збільшення присутності військовиків агресора в Криму і на Донбасі, обстрілами нашої території та військовими операціями проти збройних сил України.

Подібні факти стримування Росією держав Заходу від більш дієвої допомоги Україні продовжуються й дотепер. Немає відповідної реакції світового співтовариства на застосування Росією в гібридній війні проти інших країн приватних військових формувань. Наприклад, «Приватне збройне формування Вагнера» використовувалося у військових діях на Сході України, а потім у Сирії. Слід нагадати, що за свою історію Росія розпочала 53 війни, брала участь у 75 різних військових конфліктах.

Віддаючи пріоритет національним або власним бізнесовим інтересам, політична еліта низки західних країн достеменно не усвідомлює сутність і небезпечність державно-правової концепції «руського міру», яка впродовж декількох століть є ідеологічним супроводженням політики Росії по «збиранню земель», підкоренню народів, намаганням відродити СРСР (розпад якого В. Путін назвав «найбільшою трагедією ХХ століття»), утвердженню імперських амбіцій, декларуванню себе не регіональною, а світовою наддержавою.

Політика загравання з Росією: небезпеки

Поновлення членства Росії в РЄ без виконання санкцій та відповідних поступок з її боку, відсутності будь-якого реагування на факт «паспортної» анексії Сходу України, силовий тиск Німеччини на інші держави щодо продовження будівництва «Північного потоку — 2» слід розглядати як всепрощення Росії, мовчазну згоду на енергетичну блокаду України з 1 червня 2019 року, залишення нашої держави сам на сам з агресором з невідомими наслідками протистояння в майбутньому.

Без належної реакції з боку керівників ЄС, США, Великобританії, Франції й ФРН залишився відкритий лист більше ста чеських і словацьких журналістів, письменників, громадських діячів, представників церкви і спортсменів у квітні 2015 року з попередженням «не повторювати Мюнхенський зговір» 1938 р. і необхідністю надати Україні всю військову й економічну допомогу. Інтелектуали висловили обурення, що лідери Заходу, незважаючи на відкриту війну Росії проти України, продовжують «політику умиротворення», агресію Кремля називають «конфліктом», а очевидні поступки агресору вважають «дипломатичним рішенням».

Західні політики мали б пам’ятати, що становлення «Третього рейху», за висловом У. Черчіля, відбулося у зв’язку із загальмованою реакцією й неадекватністю англійського і французького урядів, а також наданням США і (меншою мірою) Великобританією грошових запозичень Німеччині, «заливання її багатством», щоб вона відродила свою промисловість.

Заяви західних політиків про «стурбованість» поведінкою Росії, про розуміння її інтересів у Криму, виведення Криму за межі Мінських домовленостей, «ніжна» й вибіркова санкційна політика щодо агресора, по факту виявляється розширенням економічної, політичної тощо співпраці з ним. З цього приводу З. Бжезінський зазначав, що в банках США знаходиться 500 млрд доларів російських олігархів і потрібно давати відповідь: чиї тепер олігархи — російські чи американські? Зазначене дає підстави стверджувати про знеціненість і припинення практичної реалізації рішень у Мінську.

Постійні заклики західних «партнерів» про зняття санкцій з Росії не залишають сподівань на позитивну перспективу для України. Слід нагадати, що за війну СРСР проти Фінляндії у 1939–1940 рр. Ліга Націй визнала його агресором й виключила зі свого складу.

Мінські домовленості — «юридичні бомби»

Необхідно також констатувати, що керівництво держави: колишній президент, уряд, Міністерство закордонних справ, а також посадовці, причетні до забезпечення зовнішньої функції держави (оборонної, міжнародно-правової, розвідувальної та контррозвідувальної діяльності), переоцінили допомогу західних політиків, допустили підписання Мінських домовленостей, в яких закладені «юридичні бомби», що ставлять Україну в складне становище і підводять світову спільноту до путінської ідеї про внутрішньодержавний конфлікт у східних областях.

Дивує й інше. Навіть після відвертих заяв деяких західних політиків про неможливість у перспективі бачити Україну серед членів Євросоюзу та НАТО, колишній президент здійснював маніпуляцію суспільною свідомістю, озвучуючи ідею про таке членство в недалекому майбутньому та про наявність якогось «потижневого плану повернення Криму». Якщо це не чергова порожня передвиборча обіцянка, а якісь конкретні пропозиції, то чому вони не були ним реалізовані, чому не передані новообраному президенту, а також М. Меркель та Е. Макрону як учасникам «Нормандського формату»?

За останні роки Президентом та іншими органами держави не запропоновано реальних кроків з припинення війни, щоденних людських втрат, ситуація на Донбасі стає все більш схожою на «заморожений конфлікт», а Крим набуває статусу спірної території, яких у світі значна кількість. Тільки в Європі їх налічується 25, в Азії й Океанії — 75, в Африці — 49, північній Америці — 9, в центральній Америці — 8, південній — 12. Причому суб’єктами територіальних спорів є Великобританія й Іспанія, Франція й Італія, Німеччина й Нідерланди, США й Маршалові острови, США й Канада та інші. Зазначені територіальні спори мають давню історію. Іспанія, наприклад, веде таку суперечку з Великобританією вже 300 років стосовно Гібралтару. Є різні способи вирішення таких спорів, як дипломатичні, так і військові, наприклад, десятитижнева операція Британії у 1982 році проти Аргентини і заволодіння Фолклендськими островами.

Будапештський меморандум

Абсолютно незрозумілою є позиція США та Великої Британії, які разом з Україною, а також Росією підписали у грудні 1994 р. Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і, відповідно до взятих зобов’язань мали б вжити заходів щодо надання відповідної допомоги у зв’язку з порушенням суверенітету та агресією проти нашої держави. Невиконання зобов’язань по Будапештському меморандуму нагадує відмову західних демократій від захисту Європи від Гітлера і ставить під сумнів необхідність інших міжнародних угод.

Зазначена поведінка підписантів Меморандуму дає підстави російським дипломатам і апологетам «руського міра» в Україні заявляти, що Меморандум не має юридичної сили. Їм необхідно нагадати, що даний документ відповідно до п. «а» ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів є «договором» незалежно від його найменування та з наслідками, що з нього випливають. З огляду на це, пропозиції з усіх сторін про необхідність прямих переговорів з Росією та її найманцями на Сході, а також пропозиції голови Федеральних зборів Росії В. Матвієнко про розпочаток відносин з Україною з «чистого аркуша» не можна вважати прийнятними. Вони можуть бути розпочаті лише за умови проведення, як слушно зауважив Л. Кучма, міжнародного аудиту, на підставі якого має бути здійснено відновлення й повернення Росією анексованих територій. «Нормандський формат» має бути реформований і до переговорів повинні долучитися США та Велика Британія.

З урахуванням зазначеного напрошується висновок, що Захід «кинув» (вибачте за сленг) Україну, реалізувавши свій стратегічний план, який полягав у намаганні відірвати її від Росії, щоб унеможливити відновлення міждержавної структури, подібної до колишнього СРСР, в якому наша держава з її науковим, технічним, економічним потенціалом, природними та людськими ресурсами посідала б визначальне місце.

Усуненням підписантів Будапештського меморандуму від зобов’язань, неефективність «Нормандського формату», девальвація Мінських домовленостей, продовження гібридної війни Росії проти України, а також «особливість» реагування західних країн на дії агресора дають підстави дійти припущення, що наша держава перетворюється на класичного лімітрофа, санітарну зону між Росією та ЄС, між Росією та НАТО. Мабуть, така форма існування України всіх, крім нас, влаштовує.

Щодо синдрому «стомленості від України»

Щоправда, «особливість» ставлення західних політиків до України обумовлена системою внутрішніх чинників, які спрацювали на негативний імідж нашої держави, появу в західних суспільств та їх політиків психологічного синдрому «стомленості від України». Втім, така «стомленість» викликана, перш за все, діями української влади. А саме непослідовністю в зовнішній політиці, постійною зміною пріоритетів і «багатовекторністю міжнародної політики» — за часів другого президента; заявами про «готовність» до асоціювання з ЄС та НАТО без конкретних практичних дій у цьому напрямі, відмова від логічного вибудовування відносин з північним сусідом, спільний кордон з яким близько 2,5 тисячі кілометрів, створенням клановості в кадровій політиці, репродукуванням корупції, в тому числі і в політичній сфері, поширенням націонал-патріотизму, який призвів до розколу суспільства на «Схід– Захід» — за період каденції В. Ющенка; відвертою проросійською політикою, приватизацією влади, правлінням «по поняттях» і системністю корупції — за часів В. Януковича; відвертим макіавелізмом (системою батога й пряника, популізмом, нечесністю, застосуванням принципу «розділяй і володарюй» тощо), монополізацією окремих сегментів ринку (і, в першу чергу, енергетичного), провалом проголошеної деолігархізації, монополізацією медіапростору та боротьбою з політичними опонентами, цинічним розкраданням коштів в оборонній сфері, тотальною корупцією і відсутністю боротьби з нею, узурпацією влади і блокуванням правової системи, свідомим розколом суспільства під час президентських виборів — П. Порошенка.

Утім навіть після повстання громадянського суспільства проти системи на президентських виборах, яка загрузла в «схемах» і «договірняках», розкол суспільства ще більше посилився. Має місце факт ігнорування парламентом волі 73% виборців, багатьма парламентарями і його очільником здійснюється відвертий тролінг новообраного Президента, блокування його ініціатив у Раді щодо питань виборчої системи, кадрових змін, мають місце агресивні висловлювання очільника парламенту та погрози про ймовірність «майдану» та «відчуття запаху шин». Аналогічними є дії й уряду.

Продовженню розколу суспільства сприяють заяви колишнього Президента про курс на боротьбу за владу, які підтримуються «вірними дякувальниками», незважаючи на те, що за новообраного Президента віддали голоси 13,5 млн виборців, а за П. Порошенка — 4,5 млн людей (на позачергових президентських виборах 2014 р. за П. Порошенка віддали голоси приблизно 9,5 млн виборців). Розколу суспільства сприяють також націонал-патріотичні лозунги колишнього Президента (з наголосом на першому) і намаганнями залучити на цій основі до свого електорату на виборах до парламенту рухи відверто націоналістичного налаштування.

«Стомленості» західних партнерів від нашої влади без сумніву сприяли також практичне невиконання колишнім Президентом своїх обіцянок, наданих як міжнародним партнерам, так і викладених у передвиборчій програмі 2014 року, наявність бізнесу в країні-агресорі, гучних скандалів, пов’язаних із його офшорними рахунками, підозрами оточення в збагаченні із застосуванням «схем» і розкраданням державних коштів.

Політичне невігластво: наслідки

Олігархи і за сумісництвом політики не переймаються проблемою, що за такої політичної ситуації в державі, ігнорування закону й моральних норм міжнародні організації та західні країни ще більше «стомляться» від України й наша країна може повністю втратити серед них своїх симпатиків. Не задумуються вони й над тим, чи захоче населення, яке зараз знаходиться на тимчасово окупованих територіях, повернутися до суспільства, в якому відбувається, як писав Т. Гоббс, «війна всіх проти всіх» і політичне невігластво?

Не переймаються олігархи-політики й тим, що Росія завжди використовувала внутрішньодержавні розколи чи міжнаціональні суперечності для захоплення територій. Подібним чином були завойовані Казанське (1552 р.), Астраханське (1556 р.) ханства, території Південно-Західного Сибіру, інші анклави. Таким само чином у ХVIIІ столітті на тлі міжусобиць були підкорені казахські ханства, а пізніше — середньоазіатські народи (тепер – народи середньоазіатських держав).

Лише з Україною Росія вела війни за часів Івана Виговського (1658–1659 рр.); Юрія Хмельницького (1660–1665 рр.); Запорозької Січі (1709, 1775 рр.); під час визвольних змагань України в 1918–1920 рр.

Аналогічний сценарій використовується Росією і в наш час, в умовах наявних або інспірованих нею міжнаціональних конфліктів. У цьому контексті згадаємо «внутрішній конфлікт» у Молдові в 1992 р., в якому брали участь військові, які сприяли виникненню невизнаної ПМР; п’ятиденну війну в Грузії в 2008 р. (названу Д. Медведєвим «примушенням Грузії до миру»), метою якої була підтримка сепаратистів і «російськомовного населення» в Абхазії й Південній Осетії.

Такий само сценарій застосував «російський цар ХХІ століття» проти України в 2014 році. Використовуючи теорію і практику «умиротворення», яку сповідують західні країни, Росія поглиблює рівень агресії шляхом спрощеного надання громадянства населенню східних областей України, щоправда, першочергово – членам збройних формувань і «керівникам державних структур» цих сепаратних утворень. Планується видати понад 200 тисяч паспортів жителям цих територій. Причому вимоги законодавства Росії про заборону видавати паспорти особам, які брали участь у збройних конфліктах, ігноруються.

Відповідь на такі дії агресора є зрозумілою. Свого часу вони були проведені в Південній Осетії, де за станом на 2009 рік 90% населення мали паспорти громадян Росії. За цей час ця анексована територія фактично стала регіоном РФ з її валютою і мовою. Здійснюється витіснення грузинського населення. Якщо в 1989 році там мешкали більше 28,5 тисячі грузинів, то зараз — 4,5 тисяч. Така ж тактика Росії була в Абхазії, де вона почала видавати паспорти на початку 2000-х років. З 475 тисяч жителів «Придністровської республіки» — 213 тисяч за такою ж схемою є громадянами Росії. Місцева влада всіх зазначених територій, як і на сході України, є проросійською і долучена до державно-правового та інформаційного механізмів агресора з утвердження у суспільній свідомості населення «руського міру».

Імперські амбіції Кремля

У питанні задоволення імперських амбіцій Росія з давніх часів копіювала інші держави. Прагнула мати свої території в інших частинах світу. Мабуть, певним чином позбавляють спокою В. Путіна наявні залежні території багатьох країн Заходу. Зокрема, Франція має 12 таких територій, Велика Британія — 17, США — 6. Мають їх Іспанія, Португалія, Норвегія та інші. Наявність залежних територій у багатьох країнах та спорів з приводу них дають підстави припускати, що заяви деяких західних політиків про розуміння інтересів Росії в Криму пов’язані саме з цим фактом.

Утім, на відміну від Росії, де на залежних територіях має місце пригноблення й занепад, інші держави здійснили в них значні демократичні, соціально-економічні й політичні реформи, причому одні з них, разом з основними державами, є членами ЄС, інші — мають надзвичайно високий рівень життя місцевого населення (наприклад, Багамські або Канарські острови тощо).

На прикладі Грузії, Молдови, а також України В. Путін намагається утримати під впливом інших колишніх суб’єктів СРСР, а також побороти сепаратизм усередині країни, про наявність якого за даними «Левада-центр», заявили 50% респондентів-росіян.

Так, дослідники-правознавці Росії констатують наявність сепаратних настроїв у Дагестані, Чечні, Інгушетії, Татарстані, Башкортостані, Туві на основі національного фактора. В Комі, Якутії, Ямало-Ненецькому, Ханти-Мансійському і Таймирському округах — на економічній основі, бажанні самим розпоряджатися корисними копалинами на своїх територіях. За мовчазної підтримки керівництва республіки молодіжна організація «Как буря» ставить за мету здобути суверенітет Башкортостану. Про сепаратні настрої повідомляється також в інших регіонах Росії (Сибіру, Далекому Сході, Курильських островах, Калінінграді та інших суб’єктах РФ).

Україна — «антинаукова держава»

Наші олігархи-політики ігнорували дослідження вчених про загрозу з боку Росії. Україна, як влучно зазначив академік Академії правових наук України О. Костенко, є «антинауковою державою».

І це не просто слова, а констатація факту. Так, починаючи з 2004 року в низці наукових робіт і, зокрема, академіка НАН України В. Горбуліна, члена-кореспондента НАН М. Михальченка та інших, була обґрунтована наукова прогностика відносин з Росією, які стали реальністю в 2014 році. В 2010 році автору статті довелося опонувати докторську дисертацію О. Андреєвої (науковий консультант — М. Михальченко) з питань національної безпеки України в контексті національної ідентичності і взаємовідносин з Росією, в якій обґрунтовані небез- пеки — в тому числі й крайня поляризація суспільства — та ймовірність війни Росії проти України.

Тому політичній «еліті», колишньому Президентові, поки що чинному парламенту й уряду необхідно припинити розкол суспільства, оскільки таку ситуацію Росія може використати для повномасштабної агресії проти України.

Разом із тим, українське суспільство має отримати чітку відповідь на питання про причини невжиття своєчасних заходів керівництвом держави для збереження суверенітету і територіальної цілісності, неоголошення стану війни й мобілізації всієї країни, в тому числі і кримськотатарського населення Криму на захист від агресії в 2014 році. Відповідними правоохоронними органами має бути відкрите кримінальне провадження проти тодішнього виконувача обов’язків Президента України О. Турчинова, який відповідно до статей 102, 106 Конституції України мав гарантувати та забезпечувати державний суверенітет, цілісність держави, її незалежність і національну безпеку, був Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. Також має бути проведене розслідування стосовно екс-очільника уряду А. Яценюка, оскільки на Кабінет Міністрів України відповідно до ст. 116 Конституції також покладені обов’язки забезпечення державного суверенітету. Лише в межах кримінального провадження можуть бути витребувані й досліджені секретні матеріали Ради нацбезпеки й оборони, Міністерства оборони, зовнішньої розвідки тощо, надана правова оцінка дій чи бездіяльності керівництва Збройних Сил та його підрозділів. Відомо, що спікер Держдуми Росії С. Наришкін повідомив О. Турчинова про прийняте керівництвом Росії рішення анексувати Крим. Має бути також проведене об’єктивне розслідування дій керівників держави і Збройних Сил у зв’язку з безперешкодним виходом збройних формувань сепаратистів із Слов’янська та їх передислокацією до Донецька й Луганська. Так само мають бути розслідувані та надана правова оцінка діям чи бездіяльності Головнокомандувача Збройними Силами України, начальника Генштабу та інших у зв’язку з подіями в Іловайську та Дебальцевому, які пов’язані з великими втратами серед наших військових.

Слід зазначити, що невелика Фінляндія в 1939–1940 рр. зі своєю приблизно 200-тисячною армією, 30 танками і 130 літаками змогла зупинити армію СРСР, яка значно перевищувала її своїми військами, бронетехнікою, літаками тощо. Затрати агресора у тій війні склали 381 тисячу солдатів, фінських військових — 70 тисяч.

Безумовно, що теперішня геополітична ситуація значно відрізняється від тих часів. Президенту України В. Зеленському з новообраною Верховною Радою, оскільки цей парламент є обмежено на сьогодні дієздатним, а також урядом, який сформує більшість законодавчого органу, необхідно розробити систему дієвих заходів, які б першочергово забезпечили повне припинення бойових дій, а потім із залученням західних партнерів, в тому числі й підписантів Будапештського меморандуму, міжнародних організацій, з урахуванням всіх наявних (наприклад, план мирного врегулювання М. Сайдіка та інших) запропонувати подальші кроки по припиненню військових дій, поверненню втрачених територій і здійсненню широкомасштабних гуманітарних заходів.

Паралельно має бути розпочата інформаційна робота з висвітлення сутності та небезпек «руського міра».

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.