Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Доктринальні положення інформаційної безпеки України в умовах сучасності

Опубліковано

on

Сергій ГОРДІЄНКО, доктор юридичних наук, доцент кафедри інформаційного права та права інтелектуальної власності факультету соціології та права Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Як нами вже неодноразово зазначалося, законотворець і законодавець України має надто слабке уявлення про суть та механізми законотворення. У них також повністю відсутнє розуміння різниці між такими поняттями та категоріями, як доктрина, концепція, стратегія, програма, тактика тощо. Здається також, що останнім невідомий і причинно-наслідковий зв’язок між соціально-політичними явищами, і в першу чергу кодексами, законами, постановами Верховної Ради України, нормативно-правовими актами Президента та Кабінету Міністрів України, які в парламентсько-президентській республіці мають своє чітко визначене значення, а, відповідно, і «вагу».

 

Визначення цих понять в офіційних джерелах

Так от, виходячи навіть лише з Вікіпедії, яка дає визначення таких понять, як:

— доктрина (лат. doctrina) — вчення, наукова або філософська теорія, політична система, керівний теоретичний чи політичний принцип (наприклад, військова доктрина), або нормативна формула;

концепція (лат. conceptio — розуміння) — система поглядів, те або інше розуміння явищ і процесів; єдиний, визначальний задум. Концепція істотно відрізняється від теорії не лише своєю незавершеністю, але й недостатньою верифікованістю. Очевидно, її можна вважати сурогатною формою теорії. Головне призначення концепції полягає в інтеграції певного масиву знання, у прагненні використовувати його для пояснення, пошуку закономірностей;

стратегія (дав.-гр. στρατηγία, мистецтво полководця) — загальний, недеталізований план певної діяльності, який охоплює тривалий період, спосіб досягнення складної мети;

програма (фр. programme письмове оголошення, порядок денний, від грец. prógramma вказівка) — заздалегідь затверджена (визначена) дія;

тактика (від дав.-гр. τακτική taktike) — концептуальна дія, яка здійснюється у вигляді одного або більшої кількості конкретних завдань.

Виходячи з вищевикладеного, ми вважаємо, що доктрина має прийматися таким правовим актом, як Закон України на строк до 20 років), концепція — постановою Верховної Ради на строк до 10 років, стратегія — Указом Президента України і, як свідчить світова практика, на час його обрання, програма — центральними органами виконавчої влади на 1 рік з визначеними тактичними методами її виконання. Але, як було зазначено вище, наш нормотворець іде своїм, відомим тільки йому шляхом, всупереч здоровому глузду.

Однак у сучасних умовах розвитку української державності спочатку приймаються: Указ Президента, далі — постанова Кабінету Міністрів, ще далі наступні укази Президента стосовно питань інформаційної безпеки й лише потім Закон України глобального для держави значення «Про національну безпеку України», яким не передбачено внесення змін до нормативних актів Президента та КМУ стосовно питань інформаційної безпеки.

Коментарі

Далі вважаємо за доцільне їх коротко прокоментувати.

1. Указ Президента України «Про Доктрину інформаційної безпеки України» від 8 липня 2009 року № 514, який втратив чинність згідно з Указом від 6 червня 2014 року № 504/2014, базувався на положеннях Закону «Про основи національної безпеки України» і в цілому відповідав його структурі, яка поділяла сфери життєдіяльності держави на: зовнішньополітичну; сферу державної безпеки; воєнну; внутрішньополітичну; економічну; у соціальну та гуманітарну сфери; науково-технологічну та екологічну сфери. Однак сам Указ повністю змістовно не відображав положень закону як декларативного документу, адже останні відповідали політичним амбіціям керівництва держави, а не реально визначеним теорією потребам суспільства.

У загальних положеннях цього указу абсолютно резонно зазначалося, що інформаційна безпека є невід’ємною складовою кожної зі сфер національної безпеки. Водночас інформаційна безпека є важливою самостійною сферою забезпечення національної безпеки. Саме тому розвиток України як суверенної, демократичної, правової та економічно стабільної держави можливий лише за умови забезпечення належного рівня її інформаційної безпеки.

Одним з основних негативів даного указу вважається відсутність понятійно-категоріального апарату, який частково відтворює деталізуючи положення закону та вживається в ньому відокремлено від інших норм.

У прикінцевих положеннях нагальним вважалося формування державної політики у сфері інформаційної безпеки України та розроблення проектів концепцій, стратегій, цільових програм і планів дій із забезпечення інформаційної безпеки України. Однак положення щодо підготовки пропозицій із подальшого системного вдосконалення (хочеться зрозуміти, яким це чином чиновництво буде таке питання вирішувати) правового, методичного, науково-технічного й організаційного забезпечення інформаційної безпеки України викликало суттєве занепокоєння і непорозуміння, в першу чергу.

Адекватною вбачається теза, що положення Доктрини інформаційної безпеки України можуть уточнюватися й доповнюватися під час формування і реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки з урахуванням змін обстановки, характеру і змісту загроз національній безпеці України в інформаційній сфері, умов реалізації державної інформаційної політики та формування національного інформаційного простору.

Зазвичай, такий механізм мав би бути хоча б формально прописаним.

2. Постанова Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 р. № 2 «Питання діяльності Міністерства інформаційної політики України», якою затверджено «Положення про Міністерство інформаційної політики України», носить суто політичний характер задля протидії інформаційній пропаганді Російської Федерації в умовах воєнного конфлікту на території України і не враховує все різноманіття інформаційної політики України: «… Міністерство інформаційної політики України (МІП) є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема, з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів….».

Основними завданнями МІП є:

  1.  забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема, з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів;
  2.  забезпечення здійснення реформ засобів масової інформації щодо поширення суспільно важливої інформації.

МІП відповідно до покладених на нього завдань:

  • узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, готує пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та вносить їх в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України;
  • бере участь у формуванні державної інформаційної політики;
  • організовує підготовку та впровадження навчальних курсів з інформаційної політики і розробляє навчально-методичне забезпечення для навчальних закладів усіх рівнів акредитації;
  • бере участь у підготовці центральними органами виконавчої влади планів і програм навчання фахівців у сфері інформаційної політики, їх професійній підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації;

МІП із метою організації своєї діяльності забезпечує в межах повноважень, передбачених законом, реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, захист інформації з обмеженим доступом, а також технічний захист інформації, контроль за її збереженням в апараті відомства. У відповідності до викладеного зазначене міністерство призначене для проведення суто пропагандистських та контрпропагандистських заходів. У такому разі, доцільно змінити йому назву, адже інформаційна політика не є за суттю лише пропагандистською.

3. Указ Президента України від 26 травня 2015 року № 287/2015 «Про Стратегію національної безпеки України» є вторинним по відношенню до закону (він прийнятий раніше без змін, внесених законом).

Його основним положенням є ті, що ця Стратегія національної безпеки України (далі — Стратегія) спрямована на реалізацію до 2020 року визначених нею пріоритетів державної політики національної безпеки, а також реформ, передбачених Угодою про асоціацію між Україною та ЄС, ратифікованою Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VII, і Стратегією сталого розвитку «Україна — 2020», схваленою Указом Президента України від 12 січня 2015 року № 5, але не положень закону України! Адже визначені цілі даної стратегії й шляхи їх реалізації жодним чином не відображаються структурою доктрини інформаційної безпеки держави.

Серед актуальних загроз національній безпеці України в документ ледь прослідковуються загрози інформаційній безпеці, як-то: інформаційно-психологічна війна, приниження української мови і культури, фальшування української історії, формування російськими засобами масової комунікації альтернативної до дійсності викривленої інформаційної картини світу. Далі за текстом досить еклектично згадуються загрози в першу чергу кібербезпеці й лише потім — безпеці інформаційних ресурсів: уразливість об’єктів критичної інфраструктури, державних інформаційних ресурсів до кібератак; фізична і моральна застарілість системи охорони державної таємниці та інших видів інформації з обмеженим доступом тощо. Вважаємо, що все має бути якраз навпаки.

Відповідно до Стратегії, її пріоритетами із забезпечення інформаційної безпеки визначається:

  • забезпечення наступальності заходів політики інформаційної безпеки на основі асиметричних дій проти всіх форм і проявів інформаційної агресії;
  • створення інтегрованої системи оцінки інформаційних загроз та оперативного реагування на них;
  • протидія інформаційним операціям проти України, маніпуляціям суспільною свідомістю й поширенню спотвореної інформації, захист національних цінностей та зміцнення єдності українського суспільства;
  • розробка і реалізація скоординованої інформаційної політики органів державної влади;
  • виявлення суб’єктів українського інформаційного простору, що створені та/або використовуються Росією для ведення інформаційної війни проти України, та унеможливлення їхньої підривної діяльності;
  • створення і розвиток інститутів, що відповідають за інформаційно-психологічну безпеку, з урахуванням практики держав — членів НАТО;
  • удосконалення професійної підготовки у сфері інформаційної безпеки, впровадження загальнонаціональних освітніх програм з медіакультури із залученням громадянського суспільства та бізнесу.

Як нами вважається, серед них лише один пункт відповідає базовим теоретичним положенням вчення про інформаційну безпеку — це розробка і реалізація скоординованої інформаційної політики органів державної влади.

4. Указ Президента України від 25 лютого 2017 року № 47/2017 «Про Доктрину інформаційної безпеки України» (далі — Доктрина) адекватно обставинам розвитку державності зазначає, що комплексний характер актуальних загроз національній безпеці в інформаційній сфері потребує визначення інноваційних підходів до формування системи захисту та розвитку інформаційного простору в умовах глобалізації та вільного обігу інформації. От тільки він не визначає механізму формування такої системи. Указом чітко також визначається, що правовою основою Доктрини є Конституція України, закони України, Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 26 травня 2015 року № 287 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 6 травня 2015 року «Про Стратегію національної безпеки України», а також міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Таким чином, указ взагалі не визначає конкретні закони, хоча Закон України «Про основи національної безпеки України» все ще діяв.

На сьогодні прийнято закон конституційного характеру з питань інформаційної безпеки — ЗУ «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року № 2469-VIII, однак його положення й до цього часу не враховані в Указі «Про Стратегію національної безпеки України».

Новелою указу на відміну від попереднього, є визначення стратегічних, урядових та кризових комунікацій і поняття стратегічного наративу. Але, на наше переконання, в першу чергу доцільним було б визначити поняття інформаційної безпеки України, яка є предметом регулювання даного указу. Метою Доктрини встановлюється уточнення засад формування та реалізації державної інформаційної політики (цікавим є питання, де вони були викладені), насамперед щодо протидії руйнівному інформаційному впливу Російської Федерації в умовах розв’язаної нею гібридної війни. Документом визначаються національні інтереси України в інформаційній сфері.

Актуальні загрози національним інтересам та національній безпеці України в інформаційній сфері класифіковані стосовно: 1) забезпечення інформаційної безпеки; 2) забезпечення захисту і розвитку інформаційного простору України, а також конституційного права громадян на інформацію; 3) відкритості та прозорості держави перед громадянами; 4) формування позитивного міжнародного іміджу України. Правда, даний перелік надто проблематично назвати класифікацією, адже остання провадиться за конкретними ознаками, які в переліку відсутні. Таким же чином, на превеликий жаль, викладена й структура пріоритетів державної політики в інформаційній сфері.

Уперше в указах такого характеру зустрічаємо підрозділ «Механізм реалізації Доктрини». Його структура та зміст викликає величезні запитання до законотворця, адже абсолютно незрозуміло, яким чином задекларовані завдання Міністерства інформаційної політики України, Міністерства закордонних справ України, Міністерств оборони України, Міністерство культури України, Державного агентства України з питань кіно, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Служби безпеки України, розвідувальних органів України у процесі здійснення розвідувальної діяльності мають сприяти реалізації та захисту національних інтересів України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України та Національного інституту стратегічних досліджень мають забезпечувати в межах своїх компетенцій формування і реалізацію державної політики у сфері реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України. Усе це, скоріше, схоже на гасла, а не на державну політику в сфері забезпечення інформаційної безпеки України.

5. Закон України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року визначає основи та принципи національної безпеки і оборони, цілі та основні засади державної політики, що гарантуватимуть суспільству і кожному громадянину захист від загроз. Як вказується, цим Законом … запроваджується всеосяжний підхід до планування у сферах національної безпеки і оборони.

При тому статтею 1 закону поняття «Стратегія інформаційної безпеки» не визначається, хоча інші стратегії — національної, воєнної, кібербезпеки, громадської безпеки та цивільного захисту, розвитку оборонно-промислового комплексу як документи довгострокового планування хоч якось змістовно визначені. Правда в розділі «Державна політика у сферах національної безпеки і оборони» відзначається, що вона спрямовується на забезпечення воєнної, зовнішньополітичної, державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, кібербезпеки України тощо.

Також у законі зазначається, що загрози національній безпеці України та відповідні пріоритети державної політики у сферах національної безпеки і оборони визначаються в Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України, інших документах з питань національної безпеки і оборони, які схвалюються Радою національної безпеки і оборони України й затверджуються указами Президента України. Очевидним тут є доцільність визначення назв «інших документів».

Розділом IV «Сектор безпеки і оборони», визначено, що Президент України видає укази і розпорядження з питань національної безпеки і оборони, які є обов’язковими до виконання на території України, зокрема, указами Президента України затверджуються Стратегія національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки України, інші стратегії, доктрини, концепції, якими визначаються актуальні загрози національній безпеці, основні напрями і завдання державної політики у сферах національної безпеки і оборони, розвитку сектору безпеки і оборони. Тобто і на законодавчому рівні знову визначається ієрархія стратегічних документів: (1) стратегії, (2) доктрини, (3) концепції, що не відповідає теоретичним положенням.

Окремо визначається, що Служба безпеки України здійснює контррозвідувальний захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності, оборонного і науково-технічного потенціалу, кібербезпеки, економічної та інформаційної безпеки держави, об’єктів критичної інфраструктури і охорону державної таємниці.

Законом визначено, що планування у сферах національної безпеки і оборони поділяється на довгострокове (понад п’ять років), середньострокове (до п’яти років) та короткострокове (до трьох років). Документами довгострокового планування є: Стратегія національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки України, Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України, Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України, Стратегія кібербезпеки України, Національна розвідувальна програма. Однак при цьому не визначається самостійною стратегія інформаційної безпеки.

Стаття 26. Стратегії національної безпеки України визначає, що вона є основою для підготовки всіх інших документів щодо планування у сферах національної безпеки і оборони. Статтею 33 закону передбачено, що Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади розробляють державні цільові програми та інші програми на основі галузевих стратегій реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони у встановленому законом порядку. Однак, як уже зазначалося, Міністерство інформаційної політики до свого завдання віднеслося неадекватно.

Останнє. Як записано, цей закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, однак не передбачає змін до стратегії інформаційної безпеки України, відповідно, як і до доручень Кабінету Міністрів України стосовно приведення своїх нормативно-правових актів у відповідність із цим законом. Останнє відноситься до компетенції Міністерства інформаційної політики, яке має продукувати як інформаційну політику держави, так і її політику в сфері інформаційної безпеки. Тобто застосування положення «забезпечити приведення у відповідність із цим законом нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади» не передбачено наведеними нормами права.

Замість висновку

Таким чином, викладене вище слугує підставою для вкрай простого, але важливого висновку: в Україні на сьогодні відсутні ознаки політики інформаційної безпеки України, хоча теоретико-прикладних та науково-обґрунтованих теорій її забезпечення існує чимало. Тобто влада на свій розсуд приймає правові положення без їх теоретичного обґрунтування, що й призводить до появи зазначених міністерств та еклектичних нормативно-правових актів.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Санкції версії 2.0: які можливості дадуть Україні нові обмеження проти РФ?

Опубліковано

on

Олена ОМЕЛЬЧЕНКО,
партнер юрфірми «Ілляшев та Партнери»,
керівник практики міжнародної торгівлі

У Кабміні анонсували введення нових обмежувальних заходів проти Російської Федерації, що включатимуть і нові інструменти, які ще не використовував Київ.

Україна змінює тактику Після останніх торговельних санкцій Росії у вигляді заборони й обмежень щодо низки сировинних товарів, в тому числі нафти і нафтопродуктів, уряд України був вимушений змінити тактику. Вірогідно, що було прийнято щонайменше дві урядові постанови. Зі слів першого віце-прем’єра — міністра економічного розвитку і торгівлі України та з інформації, що розміщена на сайті міністерства, вже зрозуміло, що заходи розроблені у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії Росії, а саме останні обмеження торгівлі з боку Москви.

Перша постанова — про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України № 1147 від 30 грудня 2015 року «Про заборону ввезення на митну територію України товарів, що походять з Російської Федерації». За словами міністра, пропонується застосувати додаткову заборону на ввезення на митну територію України товарів промислової групи, мінеральних добрив, сільськогосподарської продукції, транспортних засобів, цементу, фанери.

Друга постанова є цікавішою з огляду на прецедентність, бо вона встановлює спеціальне мито. Зокрема, уряд планує з 1 серпня цього року додатково до ввізного мита застосувати спеціальне мито до всіх товарів походженням з Російської Федерації. Виняток становить чутливий імпорт, такий, як вугілля, кокс, бензин, скраплений газ та фармацевтична продукція.

Розмір спеціального мита ще не повідомлений, однак уже зрозуміло, що сплачене спеціальне мито буде спрямоване до загального фонду державного бюджету, поки парламент не прийме зміни до бюджетного законодавства. Окрім того, не виключено, що уряд застосує квотування на деяку продукцію із впровадженням дозвільного режиму (ліцензування). Застосування спеціального мита та квотування є новими методами політичного тиску на Російську Федерацію. Такий інструмент надає можливість українському бізнесу м’якше пристосуватися до нових умов торгівлі та бути більш гнучким під час реалізації обмежень. Окрім того, застосування спеціального мита надасть можливість поповнення державного бюджету на 3,7 млрд грн у другому півріччі поточного року, а в подальшому кошти можуть акумулюватися у спеціальному фонді державного бюджету для фінансування заходів з імпортозаміщення.

Шляхом США

Заходи застосовуватимуться на підставі статті 29 закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», яка визначає, що у зв’язку з недружніми та дискримінаційними діями інших держав можуть застосовуватися: повна або часткова заборона на торгівлю; позбавлення режиму найбільшого сприяння або пільгового спеціального режиму; запровадження спеціального мита; запровадження режиму ліцензування зовнішньоекономічних операцій; встановлення квот; заборона зовнішньоекономічних операцій або встановлення обмеження на їх здійснення; скасування тарифних пільг (тарифних преференцій) щодо ставок митного тарифу шляхом зупинення звільнення від оподаткування ввізним митом, застосування пільгових чи повних ставок ввізного мита або скасування тарифних квот.

До цього моменту на підставі ст. 29 закону Україна застосовувала лише два види заходів — це повна заборона (ембарго) на ввезення деяких товарів та підвищення ввізного мита до рівня пільгових ставок, тобто замість ставок згідно чинного режиму вільної торгівлі до максимально допустимих згідно умов вступу РФ до СОТ. Наразі Україна вперше планує застосувати спеціальне мито до країни-члена СОТ у зв’язку з недружніми та дискримінаційними діями.

І хоча підставою для введення цих заходів є вже давно діючий Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність», який уповноважує КМУ приймати рішення про застосування заходів у відповідь на дії Росії без дотримання процедур розслідування, реалізація цього права урядом стала прецедентом у торгових відносинах України і РФ. Варто також додати, що подібний інструмент наразі активно застосовується США у торговельній війні з Китаєм — Вашингтон суттєво підвищує ввізне мито, чим тисне на Пекін у переговорах.

У чому відмінність цього інструменту від діючих санкцій? Спеціальне мито — це особливий вид мита, що встановлюється: як засіб захисту національного товаровиробника у разі наявності зростаючого імпорту товарів в Україну в обсягах та/або за таких умов, що їх ввезення заподіює або створює загрозу заподіяння значної шкоди національному товаровиробнику. Таке спеціальне мито може встановлювати Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі за результатами спеціального розслідування, що проводиться відповідно до угоди СОТ, та як захід у відповідь на дискримінаційні та/ або недружні дії інших держав, митних союзів та економічних угруповань, які обмежують реалізацію законних прав та інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України. Таке спеціальне мито не передбачене угодами СОТ та застосовується за результатом розслідування щодо вчинення недружніх або дискримінаційних дій, переважно до держав, що не є членами СОТ. На практиці таке спеціальне мито застосовувалося Україною раніше лише до Білорусі (яка не є членом СОТ). І саме тому використання такого інструмента проти країни-члена СОТ є прецедентом для Києва.

Чи стануть такі кроки України порушенням норм СОТ? Певною мірою, так. За правилами СОТ спеціальні (захисні) мита можуть застосовуватися за певних умов і винятково за результатом розслідувань.

Та навряд чи Росія буде оскаржувати рішення українського уряду в СОТ, оскільки Київ має право послатися на ст. 21 ГАТТ «Винятки з міркувань безпеки». Останнє рішення Органу з вирішення спорів СОТ у справі «Росія — заходи щодо транзитних перевезень» відкрило шлях для активного застосування країнами торгових обмежень з міркувань безпеки і створило ситуацію, в якій Київ і Москва можуть безперешкодно обмінюватися торговими обмеженнями. Саме тому вірогідність нових зустрічних торговельних заходів з боку Москви є дуже високою. Однак і в України з’явиться можливість реагувати на такі дії підвищенням ставок спеціального мита та, можливо, шляхом часткового обмеження транзиту з РФ.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Вчитися чи сміятися? А, може, плакати?

Опубліковано

on

Сергій САФУЛЬКО, адвокат

Із першого квітня цього року (не знаю випадково, чи ні, але ця подія співпала з Днем чи то сміху, чи то дурня) в українських адвокатів голова повернулася на всі 360 градусів. Бо з цього дня почав діяти новий Порядок підвищення кваліфікації адвокатів.

Підвищення своєї кваліфікації, звісно, річ потрібна, тим більше для адвокатів цей обов’язок прямо передбачений законом. Питання лише в тому, в яких формах та в який спосіб. І ось новий Порядок, здається мені, тут якраз кваліфікації не підвищує, а ускладнює її, практично унеможливлює, бо встановлює такі перепони, що тепер слід думати, як не стати жертвою цього нововведення замість того, щоб займатися адвокатською практикою. Загалом, прагнення Національної асоціації адвокатів множитися всілякими положеннями, порядками — гідне подиву, бо множаться вони як гідра і є загроза, що скоро адвокату замість того, щоб вникати у справи своїх клієнтів, потрібно буде замислюватися, аби самому не стати клієнтом у справах з різними інспекціями, комісіями, радами, школами й іншими новоутвореннями НААУ. Тож і не дивно, що вже навіть появилися адвокати, які спеціалізуються в спорах з органами адвокатського самоврядування. Прикро, але факт! Крім багатющих структур НААУ, які передбачені Законом «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» (а це — Рада адвокатів України, Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури, Вища ревізійна комісія, регіональні ради адвокатів, регіональні КДКА, регіональні ревізійні комісії) ще створенні й інші інституції, не передбачені Законом № 5076/VI, але які наділені дискримінаційними повноваженнями щодо адвокатів і щодо яких якраз і є сумніви у їх легітимності.

Ось і нинішній Порядок, затверджений рішенням Ради адвокатів України від 14.02.19 № 20 наділяє Вищу школу адвокатури НААУ провали, які, на нашу думку, виходять за межі її повноважень, і школа при їх реалізації перетворюється з освітнього закладу в ще одного контролера над адвокатами. Хороша ідея про ВША, без сумніву. Здавалося б, вона й повинна була б і організовувати системне навчання адвокатів, якщо вже через суб’єктивний чинник не доручати це Академії адвокатури, але замість того новий Порядок уповноважив її на здійснення «контролю якості організації процесу підвищення кваліфікації, що здійснюється всіма операторами підвищення кваліфікації адвокатів», а для цього у ВША запроваджуються… інститут ревізорів! Читаєш, і якось моторошно стає. Ми що, даруйте, першокласники у початковій школі? Врешті-решт, це ж адвокати, які вже мають певний рівень кваліфікації, певний досвід, певну репутацію! Може, не варто запроваджувати інспекції, а зайнятися тими самими «семінарами, тренінгами тощо?», тобто навчанням, а не інспектуванням?

Якщо слідувати цьому Порядку, то ВША стає крутішою за будь-яке управління освіти регіону. Бо це такий монстр, що якось аж совісно за школу. Мудрі ж люди там є викладачами, то навіщо ж їх перетворювати на інспекторів відділу освіти, які на кожного адвоката ведуть журнал, виставляють бали, повідомляють про них РАУ або регіональні ради адвокатів, видають сертифікати з відповідним внесенням такої інформації до ЄРАУ? Своєрідне досьє на адвоката.

Закон про адвокатуру і адвокатську діяльність чітко передбачив, які відомості вносяться в ЄРАУ (ст. 17 Закону). Це: прізвище, ім’я та по батькові адвоката, номер і серія видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, номер і дата прийняття рішення про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю (номер і дата прийняття рішення про включення адвоката іноземної держави до Єдиного реєстру адвокатів України), найменування і місцезнаходження організаційної форми адвокатської діяльності, номери засобів зв’язку, адреса робочого місця адвоката, інформація про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю, інші відомості, передбачені цим законом.

Як бачимо, не передбачає закон внесення до ЄРАУ відомостей щодо адвоката, які встановлені Порядком № 20 від 14.02.2019 року. Та це й не повинно бути властиво ВША — функція інспектора з підвищення кваліфікації адвокатів, як і РАУ — ті нові повноваження, які вони самі для себе придумали в цьому Порядку.

Візьмемо так звану акредитацію операторів, себто навчителів адвокатів. Так ось, «сторонні оператори» (тобто не органи адвокатського самоврядування), а всі інші за акредитацію мають заплатити ВША … 50 мінімальних заробітних плат станом на 1 січня, що означає, якщо якийсь заклад чи науковець захотів би стати лектором у ВША, то не йому заплатять, а він має заплатити … 50 мінімальних заробітних плат! Що це значить на практиці? Це значить, що нікому з класних викладачів зробити це буде нереально, бо сумнівно, щоб якесь наукове світило, аби просвітити нас, темних, захотіло у 2019 році викласти ВША 208 650 тисяч гривень.

Отже, будуть «масовки», де згонять (даруйте, зберуть) 700—800 адвокатів на такий собі «домашній» семінар і будуть там «лекторами» всі свої, бо чужі мають заплатити. Не думаю, що це правильно. Це по-перше, а по-друге, ще гірше: це призведе до того, що будемо ми варитися у власному соці, будемо вчити самі себе, бо сторонні оператори (тобто, не РАУ чи регіональні РА) за опрацювання та облік залікових балів сплачують ВША … 1 відсоток мінімальної заробітної плати за кожен заліковий бал, тобто якщо на семінарі, на якому, скажімо, виступив суддя ВС (сторонній оператор) було, як часто хваляться, 700 адвокатів і проводив він семінар 2 години (2 залікових бали), то помножте один відсоток мінімальної заробітної плати (41,73 грн) на 2 і ще на 700, то вийде, що йому, бідному, слід буде заплатити ВША 58 422 грн за свої ж 2 години роботи. Виходить якесь здирництво, а не підвищення кваліфікації. Замість того, щоб полегшити адвокатам доступ до сучасних, і головне, потрібних знань, цей Порядок встановлює правила які, по-перше, не дають можливості отримати такі знання, а, по-друге, виглядають якось дивно, ніби РАУ і створені нею дітища стають такими собі комерційними структурами зі збору коштів, а не помічниками адвокатів.

Правда, голова Ради адвокатів України наділений цим Порядком повноваженнями приймати рішення як про зміну адміністративного внеску, так і зміну щорічного внеску, і тут теж цікава ситуація. Це — прямий шлях до корупції, адже все це здійснюватиметься одноосібно головою Національної асоціації адвокатів, за поданням директора ВША НААУ. Але ж повноваження голови НААУ, (він же (вона ж) і голова РАУ), визначені законом про адвокатуру і адвокатську діяльність у ст. 56 і Положенні про Раду адвокатів України, затвердженому з’їздом адвокатів України 17.12.2012 року. В жодному з цих нормативних актів не має повноважень голови РАУ на свій розсуд чи за поданням директора ВША НААУ змінювати або встановлювати розміри якихось внесків. І потім, що значить змінювати? Комусь по блату зменшити, а комусь через недовіру збільшити? Адже змінити — можна, а куди не передбачено.

Усе це якось не по-адвокатськи, і викликає стурбованість, бо виникає відчуття, що понастворювавши всіляких адміністративних структур, РАУ перетворюється в центральний орган виконавчої влади, придумує для адвокатів нові обов’язки, нові правила і… нові побори. Управління адвокатурою — річ дуже делікатна, почуття міри в цьому ремеслі має бути унікальним, бо інколи навіть і добрі наміри можуть перетворитися в свою протилежність та замість сприяти полегшенню перебування адвокату в своєму співтоваристві, ускладнює цей процес, заполонивши його всілякими бюрократичними та адміністративними новаціями, користі від яких, як із козла молока, а шкода величезна, бо приходиться тьму часу тратити якраз на освоєння й виконання отаких порядків, а не на адвокатську практику. Може, і справді варто подумати адвокатам, а чи потрібні їм такі органи, які замість полегшення їх діяльності тільки і зайняті тим, що придумують всілякого роду «витвори», які ускладнюють професійну діяльність тих, для кого вони, ці «органи», покликані діяти.

На жаль, Рада адвокатів України не публікує протоколів своїх засідань, тож ми не знаємо, як голосували члени РАУ за критикований тут Порядок «Про підвищення кваліфікації адвокатів України» 14.02.2019 р., хто його підтримував. А дуже вже хотілося б знати, що ж це за такі «члени РАУ», які за такий непотріб проголосували, і чи не слід адвокатам регіонів подумати про те, чи варті вони такої честі, бо ж придумати можна багато, але виконувати все це потрібно буде нам, адвокатам.

P.S. Цю публікацію я оцінюю в 10 балів для зарахування мого мінімуму з підвищення мною кваліфікації в 2019 році.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Ціна штрафів: коли малий і середній бізнес перестануть бути «дійною коровою» для влади?

Опубліковано

on

Оксана ПРОДАН, народний депутат,
голова Всеукраїнського об’єднання малого
і середнього бізнесу «Фортеця»

Розглядати малий і середній бізнес тільки як джерело податків — величезна помилка. Ефект від їх роботи набагато більший.

Днями керівництво Державної служби України з питань праці оприлюднило важливі дані: у 2018 р. інспектори праці провели сотні тисяч перевірок і нарахували 1,7 млрд грн штрафів підприємцям за «порушення трудового законодавства». При цьому 90% штрафів оскаржуються роботодавцями в судах.

Що це означає?

По-перше, над величезною кількістю підприємців висить дамоклів меч у вигляді штрафів по декілька сотень тисяч, а інколи — мільйонів гривень. Щоб сплатити їх, багато хто буде змушений продати житло, авто і залишитися ні з чим.

По-друге, всі, кому нарахували штрафи, витрачають кошти, сили і час на боротьбу з державною машиною, оббивають пороги судів замість того, щоб розвивати власну справу.

По-третє, всі активні люди отримали чіткий сигнал: краще сидіти тихо, не висовуватися або виїхати за кордон, ніж брати на себе відповідальність і працювати в Україні.

У кращому разі, доходи бюджету на короткій дистанції зростуть на 0,5–1%, але в найближчий рік-два ми набагато більше втратимо — робочих місць, сплачених податків і, головне, рівень довіри до влади буде ще нижчий, ніж зараз.

Виникає питання: кому вигідна кампанія боротьби з роботодавцями? Яку мету вона переслідує? Але це лише один пазл.

МСБ — «дійна корова» для держави

Загальна картина останніх двох років свідчить, що уряд не розуміє, що таке малий та середній бізнес, яку важливу роль він може зіграти в розвитку країни. Усе виглядає так, наче підприємці для урядовців — дійні корови, яких, з одного боку, потрібно обкласти великими податками, а з іншого — великими штрафами. Зможуть заплатити — добре, нехай платять. Ні — нехай закривають власну справу, йдуть на біржу праці або виїжджають за кордон.

Розглядати малий бізнес лише як джерело податків — величезна помилка. Ефект від їх роботи набагато більший.

Підприємці нічого не просять у держави. Навпаки, вони створюють робочі місця і платять податки. Не лише єдиний податок, а й податок на нерухомість, земельний податок, екологічний податок та багато інших.

Підприємці забезпечують власні сім’ї і допомагають забезпечувати сім’ї найманих працівників.

Підприємці стимулюють конкуренцію. Вони гнучкі, мобільні, готові ризикувати, експериментувати, і, завдяки контролю над витратами, можуть запропонувати нові продукти та сервіси в стислі терміни і за прийнятними цінами.

Підприємці не залежать від держави. Вони критично оцінюють дії чиновників. Якщо влада переходить межу, малий бізнес у перших рядах іде захищати права і свободи. Згадайте Помаранчеву революцію, Податковий Майдан, Революцію Гідності.

Багато підприємців готові підтримувати інфраструктуру демократії та громадянського суспільства: незалежні медіа, громадські організації, освітні проекти. Вони самі створюють асоціації і часто цікавляться не лише бізнесом.

Звісно, бувають різні підприємці та різні ситуації, але в цілому підприємництво та середній клас — два стовпи демократії і розвитку. І це — беззаперечний факт.

Розглядати малий бізнес виключно крізь призму сплати податків в умовах нереформованої податкової системи, корупційного засилля в усіх сферах означає самих себе загнати в глухий кут. Давайте цього не робити. Зменшимо штрафи для роботодавців (законопроект 5711), змінимо систему регулювання економіки (законопроект 3766), розширимо можливості для малого та середнього бізнесу через підвищення граничного обсягу доходів (законопроект 9533). Лише ці три кроки допоможуть сотням тисяч українців реалізувати себе не за кордоном, а в Україні.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.