Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Бандитам — тюрми! Делеговане тлумачення правових норм як засіб політичної маніпуляції

Опубліковано

on

Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор

Дискусія навколо «історичного» рішення Конституційного Суду (далі — КСУ) нагадала мені як обурювався якось шановний Віктор Пинзеник, який, як відомо, гроші рахувати вміє, з приводу того, що в проекті закону про цей суд пропонується небачений досі в Україні стандарт оплати праці: 384 тисячі грн на місяць для судді і 420 тисяч для голови КСУ, плюс по 20 тисяч гривень за кожен місяць виплат до відпустки. Свою позицію як економіст він мотивував тим, що не може зарплата державного чиновника у 85 разів перевищувати середню зарплату в країні, та й узагалі, оплата праці не може бути відірваною від стану економіки, обсяг якої становить всього 6 тисяч грн на людину в місяць.

 

Історико-літературний приклад

Звичайно, вникнувши в наведені цифри, є над чим замислитись. Але не про те, що ініціатори згаданого законопроекту не знають азів економіки чи етики. Їх вони знають, але виховані так. Тобто, як їхні батьки «вирішували» подібні питання, так і вони їх вирішують. А як «вирішували», яскраво ілюструється відомою сценою «шмону» під керівництвом начальника табірного режиму Волкового, 104-ої бригади, з оповідання «Один день Івана Денисовича». Маю на увазі той момент, коли тільки лише затягнувся Іван Денисович Шухов димом з отриманого в Цезаря недопалка і:

«М-м-м-м! Дим розійшовся по голодному тілу, і в ногах віддалося, і в голові… Але як тільки це блаженство наповнило його, як почув Іван Денисович гул:

– Сорочки спідні відбирають… А наглядачі швиденько рукавиці познімали, тілогрійки наказують порозстібати (під якими кожен тепло барачне з ночі береже).

– Лізуть облапувати, чи не піддягнув хто чого всупереч Статуту…

На Шухові то все тюремне, — на, лапай — лише груди та душа. А в Цезаря сорочку байкову записали, а в Буйновського, якийсь там, чи то жилетик, чи то напузничок.

– Буйновський (екс-капітан міноносця, — І. К.) — на горло (звикнув там на своїх міноносцях, а з часу як сюди попав, ще й трьох місяців не пройшло): «Ви не маєте права людей на морозі роздягати! Ви дев’яту статтю кримінального кодексу не знаєте!..». А Шухов подумав: «Мають… Знають… Це ти, брате, ще не знаєш…»

– Ви не радянські люди! — довбе їх капітан…

Ну, статтю з кодексу Волковой ще якось стерпів, а тут, як блискавка чорна пересмикнувся з криком! — Десять діб суворого!!! І тихіше, старшині: — До вечора оформиш! Вони вранці в карцер забирати не люблять: людино-день втрачається. От тому день нехай спину на морозі погорбить, а вже ввечері його — в БПР».

Слід, однак, зазначити, що історія ця є давньою й багатьма забутою. А розповісти про подібну зможе тепер колись хіба що Олег Сєнцов (як виживе, звичайно, в Лабитнангі). А це, недалеко — біля Воркути. І путівку на курорт цей отримував не кожен. Адже за палку любов до України парилися «наші», як правило, десь там — біля Магадану. Згадана ж ця історія для того, щоб проілюструвати нею як табірне начальство розуміло, тлумачило й забезпечувало «соціалістичну законність».

Але оскільки про «законність» цю вже також забули (хоча, смію вас запевнити, що процвітає вона там, як і раніше), то тепер все начальство — і казенне, і приватне (якого тоді ще не було) бореться за «верховенство права».

Про тлумачення правових норм і його наукові можливості

Правда, сама ця категорія «верховенство права» є складнуватою, а тому потребує наукового тлумачення. Не випадково висновок КСУ з цього приводу є сумнівним.

Що ж до самого тлумачення, то юридичним неофітам розповідають, що воно може бути: історичним, філологічним, системно-структурним, функціональним, логічним, буквальним, звужувальним і розширювальним, автентичним і делегованим, офіційним і неофіційним, казуальним і нормативним тощо.

Тобто вичерпний перелік його способів відсутній, бо фактично він і неможливий. Крім того, в ньому є й такі способи, які називають усі, але вони не використовуються. Зокрема, автентичне, тобто тлумачення тим органом, який ухвалив спірне правило. І хоча цей спосіб є найточнішим, в Україні він «не прижився». А з іншого боку, хоча фактично є поширеними й такі його способи, як «правильне» і «неправильне», «маніпулятивне» і «спекулятивне», «цинічне» й «іронічне» тощо, але в підручниках їх сором’язливо не називають.

От тому й при тлумаченні цифр, з приводу яких обурювався шановний економіст В. Пинзеник, то тут також — ще як подивитися. А головне, що тлумачити їх «тупо», тобто буквально, не можна. Підходи тут повинні бути тоншими, тобто «юридичними».

І якщо так, то виявиться, що пан економіст не такий вже й правий. Зокрема:

1) теза про те, що це «новий, небачений в Україні стандарт оплати праці», є чистою вигадкою, бо, наприклад, в А і Б, які «сидят на трубе», та й не тільки в них, він ще «крутіший»;

2) а якщо так, то те, що «не може зарплата державного чиновника у 85 разів перевищувати середню зарплату в країні» — також неправда, бо в Україні вона її перевищує дуже часто (не у всіх, звісно);

3) те, «що оплата праці не може бути відірваною від стану економіки», — взагалі є жартом, оскільки в нашій Україні вона зі станом економіки не корелювалася ніколи;

4) важливим є й те, що суддям зарплати не платять взагалі, а називається це «винагородою», яка «складається з посадового окладу та доплат, встановлених для судді Верховного Суду (далі — ВС) з урахуванням положень закону про КСУ;

5) а якщо врахувати попередню тезу, то якщо вже й сумніватися з приводу справедливості цієї «винагороди», то варто було б починати із суддів ВС, бо вона в них «не гірша», але кількість цих суддів, порівняно з суддями КСУ, — «тьма тьмуща». Адже, по-перше, кожен «справжній юрист» хоче працювати не просто суддею, а в Верховному Суді, причому бажано в палаті з розгляду господарських справ, позаяк тут же не ложки з каструлями подружжя при розлученні ділять, а «українські бізнесмени» ділять колишні загальнонародні «активи в особливо великих розмірах», а, по-друге, склалося так, що тих суддів, які «служили злочинній владі», нібито, «звільнили», але винагороду їм платять так би мовити «по праву», а кожному судді з нового складу цього суду її потрібно платити також, але вже «по закону»;

6) варто було б брати до уваги й те, що згідно зі ст. 27 закону про Конституційний Суд України з виходом у відставку суддям і пенсія не виплачується — вони отримують лише «щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 50% вказаної винагороди», яке, до того ж, як пенсія і не індексується, а лише в разі збільшення розміру «винагороди суддів», здійснюється й перерахунок цього утримання;

7) не варто забувати й того, що в цьому питанні судді — люди підневільні, тобто, яку їм «винагороду» призначили, таку вони й отримують, а хабарів, як відомо, вони ж не беруть (от і «зводить кожен кінці з кінцями» як знає!);

8) крім того, якщо взяти до уваги, що «знаючі люди» (див. Н. Судакова. Хто намагається встановити контроль над Конституцією) кажуть, що, наприклад, у 2017 році КСУ ухвалив «аж три рішення!», а весь інший час судді «ламали голови» над тим, хто ж у них буде головою, голосування за якого вони «провалювали» тричі, то це ж яке «виснаження» — і фізичне, і моральне, й інтелектуальне;

9) обов’язково необхідно враховувати й ту обставину, що служать судді рідному народу, а не, скажімо, «цареві батюшці», а якщо так, то не за «цинові ж ґудзики», як казав Тарас Шевченко, вони йому мають служити;

10) справедливості ради зазначимо, що останнім часом «зріс добробут» й інших українців. Так, військовослужбовці, які перебувають на першій лінії зіткнення, незабаром отримають доплату в сумі по 2 тисячі грн, і їхні оклади тепер будуть 12 тисяч грн на місяць, а ті, що на другій лінії зіткнення, отримають доплату в 1 тисячу грн, і їхні оклади тепер складатимуть по 5,5 тисяч гривень — «причому на кожного». Ну, не платити ж їм більше, ніж «морським котикам» платять, бо: 1) ми ж ще не в НАТО; 2) вишкіл у них ще ж не той; 3) «членів сім’ї і близьких родичів» там немає;

11) та й слова «останнім часом» тлумачити також потрібно правильно, тобто, що насправді він «не останній», час ще буде, а якщо врахувати наявні тенденції, то зростання добробуту ще «встигне дістати й тих, кого ще не дістало»;

12) не варто ігнорувати й те, що згідно зі ст. 1 Закону судді КСУ покликані «забезпечувати верховенство Конституції», а згідно з її ст. 65 захист Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України є обов’язком всіх її громадян. Тобто «захищати Вітчизну» зобов’язаний і може кожен, а «забезпечувати верховенство Конституції» — не кожен.

Ну, можна було б наводити й інші «аргументи», але для висновку, що за умов «правильного» тлумачення наведених шановним економістом «фактичних даних» стає очевидним, що його обурення є безпідставним, достатньо й цих.

Та й, як засвідчує «практика» Конституційного Суду, таке тлумачення він використовує часто. Згадаймо хоча б як він рахував «1 + 1 = 1». Тобто нарахував так, що аж сам Леонід Данилович засміявся і «захотів побачити Україну без Кучми». Ну, й побачив, звичайно, і тепер уже і йому не смішно! Правда, якби судді КСУ перш ніж ухвалювати таке рішення, ненароком тему «Правовідносини» прочитали хоча б у словнику, то хтось із них (не всі, звичайно) міг би подумати: а якщо так, то це ж зумовлює нікчемність усіх рішень і дій одного з їх суб’єктів, який, як вони виявили, протягом «однієї каденції» участі в них не брав. Адже це не те ж саме, що в його наступника «не було трьох судимостей». От тому «продвинуті» учні таке тлумачення зрозуміли «правильно». І вже, наприклад, пан Коломойський «тупим» пояснював, що «у них» не передбачене «подвійне» громадянство, а «в нього їх три».

А так, як є «кмітливі» й депутати, то от і почали вони всупереч Конституції «проштовхувати» законопроект «Про подвійне громадянство». Правда, виходячи з того, що «язик мій є моїм ворогом», скажу, що «подвійне» — це ще не «полі». Водночас, для того щоб «у законному порядку» набути хоча б «подвійне», потрібно спочатку з відповідною державою укласти договір про визнання цього «подвійного» обома «високими сторонами». А то раптом хтось з «особливо продвинутих» захоче мати ще й «чукотське громадянство!» — конфуз може вийти.

Дещо про конституційні «подвиги» і не лише суддів

А що це так, якраз і засвідчило рішення Конституційного Суду «У справі за конституційним поданням 59 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу», яке, звичайно, увійде в підручники з юриспруденції як зразок його «логічності» й «обґрунтованості» та «громадянської мужності» тих, хто його ухвалив. Тут, правда, потрібно віддати належне й самим 59 народним депутатам, які фактично майже повторили подвиг «28 панфіловців», а тому, звичайно, це не забудеться також. Тобто, якщо врахувати, що, як уже зазначалося, автентичне тлумачення правової норми — це тлумачення її тим органом, який цю норму ухвалив, є найточнішим, то для України воно є просто шкідливим. Чому? Та тому, що, незважаючи на всю унікальність «слуг народу», які в цей складний для країни час (до речі, а чи не вони його й організували?) зібралися у Верховній Раді, таке бажане для українців рішення, яке ухвалив КСУ, у ній могло б і «не пройти». Саме тому його лобісти й звернулися до Конституційного Суду, по суті, з таким питанням: «Чи не могли б Ви, шановні, пояснити Нам, що Ми мали на увазі, коли ухвалювали ст. 368-2?». Ну і відповіли їм завзято: «Та ми просто зобов’язані це зробити, причому — негайно!».

Диспозиція статті та висновки суддів

Тобто те, що «набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами», є злочином, деякий час «на Олімпі» терпіли. Але оскільки «влаштовувало» це не всіх, то КСУ й узявся цитувати і Конституцію, і рішення ЄС, і ЦК, і КК, і КПК, а в підсумку дійшов висновку, що: одним із головних елементів принципу верховенства права є юридична визначеність; важливою є й презумпція невинуватості; обов’язок доведення вини покладається на державу; особа має право не свідчити проти себе, членів сім’ї і близьких родичів; у правовій державі протидія злочинності має здійснюватися виключно правовими засобами, і т. д., і т. п.

Усе це так, але, вибачте, а хто ж це заперечує? Тобто про гасло «БАНДИТАМ — ТЮРМИ» Судді забули зовсім. Та й піди тепер, розберись, хто — бандит, а хто — національний герой. Саме тому судді КСУ або проігнорували, або спотворили інші, не менш важливі істини.

Крамольні міркування

А заблудилися судді Конституційного Суду між «двома соснами», які містить диспозиція ст. 368-2, зокрема: 1) «набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі»; 2) «законність підстав набуття яких не підтверджено доказами».

Водночас, якщо з прадавніх часів відомо, що матерія не зникає і не виникає, а лише перетворюється з одного виду в інший, то очевидним є й те, що в суспільстві вона дуже часто набуває форми майна — рухомого і нерухомого, яке тут назване «активами», тому що це можуть бути і гроші, і раби, і Бог знає ще що (ст. 177 ЦКУ), а «активи» — це збірне поняття. А оскільки згідно з Конституцією «право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом» (ч. 2 ст. 41), то саме тому ще з часів «царя Гороха» існувало правило, згідно з яким на власність особа, яка нею володіє, повинна мати правовстановлюючі документи, а за їх відсутності у разі спору вона повинна підтвердити законність способів набуття нею наявного в неї майна «іншими доказами». І лише за таких умов її володіння визнається і правомірним, і законним. Не випадково згідно зі ст. 316 ЦКУ «правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону». Причому конструкція «здійснює відповідно до закону» насамперед означає, що набула вона його у визначений законом спосіб. А згідно зі ст. 328 ЦКУ: — 1) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; 2) воно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність його набуття не встановлена судом.

Тобто за відсутності вказаних доказів, якими можуть бути як правовстановлюючі документи, так і інші фактичні дані, визнані доказами судом, володіння майном може бути оспорене, а в підсумку — визнане і незаконним, і неправомірним.

Відтак навіть школярі знають, що саме для того, аби щодо цього не виникало проблем, існує нотаріус. А юристи повинні знати ще й те, що відносини ці будуються на правилі, згідно з яким кожному дозволено все, що не заборонене законом (ст. 19 Конституції). І ніхто нікому тут не повинен нічого «підтверджувати доказами», аж поки не виникне спір або сумнів у законності володіння ним конкретним майном. Якщо ж є «фактичні дані», які свідчать, що певне майно має відношення до вчиненого злочину, то згідно зі ст. 214 КПК відкривається кримінальне провадження і все, що потрібно «довести», доводить слідчий. А потім зібрані ним докази оцінюються в суді за участю «купи адвокатів» і суддя «за внутрішнім переконанням» ухвалює відповідне рішення.

Важливим є й те, що згідно з ч. 4 ст. 319 ЦКУ «власність зобов’язує»! А тому кожен повинен сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом та щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік (ст. 67 Конституції). Зверніть увагу, як усе просто! Але ж не потрібно забувати, що тут йдеться про «кожного», а в ст. 368-2 КК — не про «кожного», а лише про осіб, які «уповноважені на виконання функцій», і яким раптом «з неба впали на голову» активи в значному розмірі, з приводу яких і виникло питання. До речі, а про «скелети» в їхніх шафах, поки що їх ніхто й не запитує.

Правда, тут також діє давнє правило, згідно з яким «що дозволено Юпітеру, то не дозволено бику». Тобто, якщо йдеться про «слуг народу», то згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції вони мають право лише на те, що прямо передбачене законом. А всі інші їхні дії і рішення визнаються незаконними. А щоб вони «власну шерсть не плутали з державною», передбачено загальнообов’язкове декларування їхнього майна (і при вступі на посаду, і щорічне). Більше того, судді мали б знати, що згідно зі ст. 126 тієї ж Конституції однією з підстав для звільнення судді з посади є порушення ним обов’язку підтвердити законність джерела походження майна. А якщо так, то скажіть — при чому тут «презумпція невинуватості»?!

Що ж до підтвердження законності підстав набуття вказаних активів відповідними доказами, то й це «слуг народу» не стосується, оскільки згідно з законом цим повинні займатися не вони, а спецпрокурор Роберт Мюллер. Але проблема в тому, що в Україні такого прокурора немає, а є лише «члени сім’ї та близькі родичі». Правда, це міг би зробити й пан Сергій Горбатюк, але саме ці «близькі родичі» й «вилазять зі шкури», аби він цього не робив. А доводити, що «підозрювані (обвинувачені) мають право не свідчити проти себе» може лише людина, яка й уявлення не має про те, що означають категорії «докази», «джерела доказів» та «доказування». Хоча в КПК все це викладено непогано.

От тому судді КСУ своїм рішенням або внаслідок «злого умислу», або внаслідок «дрімучої безграмотності» вчинили дії, які зумовили особливо тяжкі наслідки і є злочином. І це засвідчує шквал обурливих з цього приводу публікацій. Саме тому уповноважені особи зобов’язані розцінити зміст цих публікацій як «достатні дані», що свідчать про його вчинення, а відтак, керуючись статтями 2, 25 та ст. 214 КПК — й відкрити з цього приводу кримінальне провадження.

Не суддям же Конституційного Суду його відкривати проти самих себе. Адже працьовиті студенти юрфаку вже на другому курсі знають, що підозрювані й обвинувачені взагалі мають право, не мигаючи при цьому жодним оком (а допомагають їм у цьому часто й адвокати), брехати і в ході відкриття кримінального провадження, і в ході досудового слідства, і в ході судового провадження, і після відбуття покарання. Хоча Бог — бачить все! І це лише для деяких журналістів те, що підозрюваний не визнає себе винним, є головним «доказом» його невинуватості і вони схильні повторювати такі «зізнання» у кожних новинах.

Що ж до доказів і доказування вини суддів КСУ в даному провадженні, то їх уповноваженим на це особам не важко одержати й «у визначений законом спосіб». Зазначу також, що й теза КС з резолютивної частини його рішення про те, що «воно є таким, що не може бути оскаржене», незважаючи на те, що так і було задумано, все ж є сумнівною, а тому може бути визнана «неконституційною», оскільки його оскарження, наприклад у психіатричну лікарню, законом не заборонене.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Санкції версії 2.0: які можливості дадуть Україні нові обмеження проти РФ?

Опубліковано

on

Олена ОМЕЛЬЧЕНКО,
партнер юрфірми «Ілляшев та Партнери»,
керівник практики міжнародної торгівлі

У Кабміні анонсували введення нових обмежувальних заходів проти Російської Федерації, що включатимуть і нові інструменти, які ще не використовував Київ.

Україна змінює тактику Після останніх торговельних санкцій Росії у вигляді заборони й обмежень щодо низки сировинних товарів, в тому числі нафти і нафтопродуктів, уряд України був вимушений змінити тактику. Вірогідно, що було прийнято щонайменше дві урядові постанови. Зі слів першого віце-прем’єра — міністра економічного розвитку і торгівлі України та з інформації, що розміщена на сайті міністерства, вже зрозуміло, що заходи розроблені у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії Росії, а саме останні обмеження торгівлі з боку Москви.

Перша постанова — про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України № 1147 від 30 грудня 2015 року «Про заборону ввезення на митну територію України товарів, що походять з Російської Федерації». За словами міністра, пропонується застосувати додаткову заборону на ввезення на митну територію України товарів промислової групи, мінеральних добрив, сільськогосподарської продукції, транспортних засобів, цементу, фанери.

Друга постанова є цікавішою з огляду на прецедентність, бо вона встановлює спеціальне мито. Зокрема, уряд планує з 1 серпня цього року додатково до ввізного мита застосувати спеціальне мито до всіх товарів походженням з Російської Федерації. Виняток становить чутливий імпорт, такий, як вугілля, кокс, бензин, скраплений газ та фармацевтична продукція.

Розмір спеціального мита ще не повідомлений, однак уже зрозуміло, що сплачене спеціальне мито буде спрямоване до загального фонду державного бюджету, поки парламент не прийме зміни до бюджетного законодавства. Окрім того, не виключено, що уряд застосує квотування на деяку продукцію із впровадженням дозвільного режиму (ліцензування). Застосування спеціального мита та квотування є новими методами політичного тиску на Російську Федерацію. Такий інструмент надає можливість українському бізнесу м’якше пристосуватися до нових умов торгівлі та бути більш гнучким під час реалізації обмежень. Окрім того, застосування спеціального мита надасть можливість поповнення державного бюджету на 3,7 млрд грн у другому півріччі поточного року, а в подальшому кошти можуть акумулюватися у спеціальному фонді державного бюджету для фінансування заходів з імпортозаміщення.

Шляхом США

Заходи застосовуватимуться на підставі статті 29 закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», яка визначає, що у зв’язку з недружніми та дискримінаційними діями інших держав можуть застосовуватися: повна або часткова заборона на торгівлю; позбавлення режиму найбільшого сприяння або пільгового спеціального режиму; запровадження спеціального мита; запровадження режиму ліцензування зовнішньоекономічних операцій; встановлення квот; заборона зовнішньоекономічних операцій або встановлення обмеження на їх здійснення; скасування тарифних пільг (тарифних преференцій) щодо ставок митного тарифу шляхом зупинення звільнення від оподаткування ввізним митом, застосування пільгових чи повних ставок ввізного мита або скасування тарифних квот.

До цього моменту на підставі ст. 29 закону Україна застосовувала лише два види заходів — це повна заборона (ембарго) на ввезення деяких товарів та підвищення ввізного мита до рівня пільгових ставок, тобто замість ставок згідно чинного режиму вільної торгівлі до максимально допустимих згідно умов вступу РФ до СОТ. Наразі Україна вперше планує застосувати спеціальне мито до країни-члена СОТ у зв’язку з недружніми та дискримінаційними діями.

І хоча підставою для введення цих заходів є вже давно діючий Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність», який уповноважує КМУ приймати рішення про застосування заходів у відповідь на дії Росії без дотримання процедур розслідування, реалізація цього права урядом стала прецедентом у торгових відносинах України і РФ. Варто також додати, що подібний інструмент наразі активно застосовується США у торговельній війні з Китаєм — Вашингтон суттєво підвищує ввізне мито, чим тисне на Пекін у переговорах.

У чому відмінність цього інструменту від діючих санкцій? Спеціальне мито — це особливий вид мита, що встановлюється: як засіб захисту національного товаровиробника у разі наявності зростаючого імпорту товарів в Україну в обсягах та/або за таких умов, що їх ввезення заподіює або створює загрозу заподіяння значної шкоди національному товаровиробнику. Таке спеціальне мито може встановлювати Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі за результатами спеціального розслідування, що проводиться відповідно до угоди СОТ, та як захід у відповідь на дискримінаційні та/ або недружні дії інших держав, митних союзів та економічних угруповань, які обмежують реалізацію законних прав та інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України. Таке спеціальне мито не передбачене угодами СОТ та застосовується за результатом розслідування щодо вчинення недружніх або дискримінаційних дій, переважно до держав, що не є членами СОТ. На практиці таке спеціальне мито застосовувалося Україною раніше лише до Білорусі (яка не є членом СОТ). І саме тому використання такого інструмента проти країни-члена СОТ є прецедентом для Києва.

Чи стануть такі кроки України порушенням норм СОТ? Певною мірою, так. За правилами СОТ спеціальні (захисні) мита можуть застосовуватися за певних умов і винятково за результатом розслідувань.

Та навряд чи Росія буде оскаржувати рішення українського уряду в СОТ, оскільки Київ має право послатися на ст. 21 ГАТТ «Винятки з міркувань безпеки». Останнє рішення Органу з вирішення спорів СОТ у справі «Росія — заходи щодо транзитних перевезень» відкрило шлях для активного застосування країнами торгових обмежень з міркувань безпеки і створило ситуацію, в якій Київ і Москва можуть безперешкодно обмінюватися торговими обмеженнями. Саме тому вірогідність нових зустрічних торговельних заходів з боку Москви є дуже високою. Однак і в України з’явиться можливість реагувати на такі дії підвищенням ставок спеціального мита та, можливо, шляхом часткового обмеження транзиту з РФ.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Вчитися чи сміятися? А, може, плакати?

Опубліковано

on

Сергій САФУЛЬКО, адвокат

Із першого квітня цього року (не знаю випадково, чи ні, але ця подія співпала з Днем чи то сміху, чи то дурня) в українських адвокатів голова повернулася на всі 360 градусів. Бо з цього дня почав діяти новий Порядок підвищення кваліфікації адвокатів.

Підвищення своєї кваліфікації, звісно, річ потрібна, тим більше для адвокатів цей обов’язок прямо передбачений законом. Питання лише в тому, в яких формах та в який спосіб. І ось новий Порядок, здається мені, тут якраз кваліфікації не підвищує, а ускладнює її, практично унеможливлює, бо встановлює такі перепони, що тепер слід думати, як не стати жертвою цього нововведення замість того, щоб займатися адвокатською практикою. Загалом, прагнення Національної асоціації адвокатів множитися всілякими положеннями, порядками — гідне подиву, бо множаться вони як гідра і є загроза, що скоро адвокату замість того, щоб вникати у справи своїх клієнтів, потрібно буде замислюватися, аби самому не стати клієнтом у справах з різними інспекціями, комісіями, радами, школами й іншими новоутвореннями НААУ. Тож і не дивно, що вже навіть появилися адвокати, які спеціалізуються в спорах з органами адвокатського самоврядування. Прикро, але факт! Крім багатющих структур НААУ, які передбачені Законом «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» (а це — Рада адвокатів України, Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури, Вища ревізійна комісія, регіональні ради адвокатів, регіональні КДКА, регіональні ревізійні комісії) ще створенні й інші інституції, не передбачені Законом № 5076/VI, але які наділені дискримінаційними повноваженнями щодо адвокатів і щодо яких якраз і є сумніви у їх легітимності.

Ось і нинішній Порядок, затверджений рішенням Ради адвокатів України від 14.02.19 № 20 наділяє Вищу школу адвокатури НААУ провали, які, на нашу думку, виходять за межі її повноважень, і школа при їх реалізації перетворюється з освітнього закладу в ще одного контролера над адвокатами. Хороша ідея про ВША, без сумніву. Здавалося б, вона й повинна була б і організовувати системне навчання адвокатів, якщо вже через суб’єктивний чинник не доручати це Академії адвокатури, але замість того новий Порядок уповноважив її на здійснення «контролю якості організації процесу підвищення кваліфікації, що здійснюється всіма операторами підвищення кваліфікації адвокатів», а для цього у ВША запроваджуються… інститут ревізорів! Читаєш, і якось моторошно стає. Ми що, даруйте, першокласники у початковій школі? Врешті-решт, це ж адвокати, які вже мають певний рівень кваліфікації, певний досвід, певну репутацію! Може, не варто запроваджувати інспекції, а зайнятися тими самими «семінарами, тренінгами тощо?», тобто навчанням, а не інспектуванням?

Якщо слідувати цьому Порядку, то ВША стає крутішою за будь-яке управління освіти регіону. Бо це такий монстр, що якось аж совісно за школу. Мудрі ж люди там є викладачами, то навіщо ж їх перетворювати на інспекторів відділу освіти, які на кожного адвоката ведуть журнал, виставляють бали, повідомляють про них РАУ або регіональні ради адвокатів, видають сертифікати з відповідним внесенням такої інформації до ЄРАУ? Своєрідне досьє на адвоката.

Закон про адвокатуру і адвокатську діяльність чітко передбачив, які відомості вносяться в ЄРАУ (ст. 17 Закону). Це: прізвище, ім’я та по батькові адвоката, номер і серія видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, номер і дата прийняття рішення про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю (номер і дата прийняття рішення про включення адвоката іноземної держави до Єдиного реєстру адвокатів України), найменування і місцезнаходження організаційної форми адвокатської діяльності, номери засобів зв’язку, адреса робочого місця адвоката, інформація про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю, інші відомості, передбачені цим законом.

Як бачимо, не передбачає закон внесення до ЄРАУ відомостей щодо адвоката, які встановлені Порядком № 20 від 14.02.2019 року. Та це й не повинно бути властиво ВША — функція інспектора з підвищення кваліфікації адвокатів, як і РАУ — ті нові повноваження, які вони самі для себе придумали в цьому Порядку.

Візьмемо так звану акредитацію операторів, себто навчителів адвокатів. Так ось, «сторонні оператори» (тобто не органи адвокатського самоврядування), а всі інші за акредитацію мають заплатити ВША … 50 мінімальних заробітних плат станом на 1 січня, що означає, якщо якийсь заклад чи науковець захотів би стати лектором у ВША, то не йому заплатять, а він має заплатити … 50 мінімальних заробітних плат! Що це значить на практиці? Це значить, що нікому з класних викладачів зробити це буде нереально, бо сумнівно, щоб якесь наукове світило, аби просвітити нас, темних, захотіло у 2019 році викласти ВША 208 650 тисяч гривень.

Отже, будуть «масовки», де згонять (даруйте, зберуть) 700—800 адвокатів на такий собі «домашній» семінар і будуть там «лекторами» всі свої, бо чужі мають заплатити. Не думаю, що це правильно. Це по-перше, а по-друге, ще гірше: це призведе до того, що будемо ми варитися у власному соці, будемо вчити самі себе, бо сторонні оператори (тобто, не РАУ чи регіональні РА) за опрацювання та облік залікових балів сплачують ВША … 1 відсоток мінімальної заробітної плати за кожен заліковий бал, тобто якщо на семінарі, на якому, скажімо, виступив суддя ВС (сторонній оператор) було, як часто хваляться, 700 адвокатів і проводив він семінар 2 години (2 залікових бали), то помножте один відсоток мінімальної заробітної плати (41,73 грн) на 2 і ще на 700, то вийде, що йому, бідному, слід буде заплатити ВША 58 422 грн за свої ж 2 години роботи. Виходить якесь здирництво, а не підвищення кваліфікації. Замість того, щоб полегшити адвокатам доступ до сучасних, і головне, потрібних знань, цей Порядок встановлює правила які, по-перше, не дають можливості отримати такі знання, а, по-друге, виглядають якось дивно, ніби РАУ і створені нею дітища стають такими собі комерційними структурами зі збору коштів, а не помічниками адвокатів.

Правда, голова Ради адвокатів України наділений цим Порядком повноваженнями приймати рішення як про зміну адміністративного внеску, так і зміну щорічного внеску, і тут теж цікава ситуація. Це — прямий шлях до корупції, адже все це здійснюватиметься одноосібно головою Національної асоціації адвокатів, за поданням директора ВША НААУ. Але ж повноваження голови НААУ, (він же (вона ж) і голова РАУ), визначені законом про адвокатуру і адвокатську діяльність у ст. 56 і Положенні про Раду адвокатів України, затвердженому з’їздом адвокатів України 17.12.2012 року. В жодному з цих нормативних актів не має повноважень голови РАУ на свій розсуд чи за поданням директора ВША НААУ змінювати або встановлювати розміри якихось внесків. І потім, що значить змінювати? Комусь по блату зменшити, а комусь через недовіру збільшити? Адже змінити — можна, а куди не передбачено.

Усе це якось не по-адвокатськи, і викликає стурбованість, бо виникає відчуття, що понастворювавши всіляких адміністративних структур, РАУ перетворюється в центральний орган виконавчої влади, придумує для адвокатів нові обов’язки, нові правила і… нові побори. Управління адвокатурою — річ дуже делікатна, почуття міри в цьому ремеслі має бути унікальним, бо інколи навіть і добрі наміри можуть перетворитися в свою протилежність та замість сприяти полегшенню перебування адвокату в своєму співтоваристві, ускладнює цей процес, заполонивши його всілякими бюрократичними та адміністративними новаціями, користі від яких, як із козла молока, а шкода величезна, бо приходиться тьму часу тратити якраз на освоєння й виконання отаких порядків, а не на адвокатську практику. Може, і справді варто подумати адвокатам, а чи потрібні їм такі органи, які замість полегшення їх діяльності тільки і зайняті тим, що придумують всілякого роду «витвори», які ускладнюють професійну діяльність тих, для кого вони, ці «органи», покликані діяти.

На жаль, Рада адвокатів України не публікує протоколів своїх засідань, тож ми не знаємо, як голосували члени РАУ за критикований тут Порядок «Про підвищення кваліфікації адвокатів України» 14.02.2019 р., хто його підтримував. А дуже вже хотілося б знати, що ж це за такі «члени РАУ», які за такий непотріб проголосували, і чи не слід адвокатам регіонів подумати про те, чи варті вони такої честі, бо ж придумати можна багато, але виконувати все це потрібно буде нам, адвокатам.

P.S. Цю публікацію я оцінюю в 10 балів для зарахування мого мінімуму з підвищення мною кваліфікації в 2019 році.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Ціна штрафів: коли малий і середній бізнес перестануть бути «дійною коровою» для влади?

Опубліковано

on

Оксана ПРОДАН, народний депутат,
голова Всеукраїнського об’єднання малого
і середнього бізнесу «Фортеця»

Розглядати малий і середній бізнес тільки як джерело податків — величезна помилка. Ефект від їх роботи набагато більший.

Днями керівництво Державної служби України з питань праці оприлюднило важливі дані: у 2018 р. інспектори праці провели сотні тисяч перевірок і нарахували 1,7 млрд грн штрафів підприємцям за «порушення трудового законодавства». При цьому 90% штрафів оскаржуються роботодавцями в судах.

Що це означає?

По-перше, над величезною кількістю підприємців висить дамоклів меч у вигляді штрафів по декілька сотень тисяч, а інколи — мільйонів гривень. Щоб сплатити їх, багато хто буде змушений продати житло, авто і залишитися ні з чим.

По-друге, всі, кому нарахували штрафи, витрачають кошти, сили і час на боротьбу з державною машиною, оббивають пороги судів замість того, щоб розвивати власну справу.

По-третє, всі активні люди отримали чіткий сигнал: краще сидіти тихо, не висовуватися або виїхати за кордон, ніж брати на себе відповідальність і працювати в Україні.

У кращому разі, доходи бюджету на короткій дистанції зростуть на 0,5–1%, але в найближчий рік-два ми набагато більше втратимо — робочих місць, сплачених податків і, головне, рівень довіри до влади буде ще нижчий, ніж зараз.

Виникає питання: кому вигідна кампанія боротьби з роботодавцями? Яку мету вона переслідує? Але це лише один пазл.

МСБ — «дійна корова» для держави

Загальна картина останніх двох років свідчить, що уряд не розуміє, що таке малий та середній бізнес, яку важливу роль він може зіграти в розвитку країни. Усе виглядає так, наче підприємці для урядовців — дійні корови, яких, з одного боку, потрібно обкласти великими податками, а з іншого — великими штрафами. Зможуть заплатити — добре, нехай платять. Ні — нехай закривають власну справу, йдуть на біржу праці або виїжджають за кордон.

Розглядати малий бізнес лише як джерело податків — величезна помилка. Ефект від їх роботи набагато більший.

Підприємці нічого не просять у держави. Навпаки, вони створюють робочі місця і платять податки. Не лише єдиний податок, а й податок на нерухомість, земельний податок, екологічний податок та багато інших.

Підприємці забезпечують власні сім’ї і допомагають забезпечувати сім’ї найманих працівників.

Підприємці стимулюють конкуренцію. Вони гнучкі, мобільні, готові ризикувати, експериментувати, і, завдяки контролю над витратами, можуть запропонувати нові продукти та сервіси в стислі терміни і за прийнятними цінами.

Підприємці не залежать від держави. Вони критично оцінюють дії чиновників. Якщо влада переходить межу, малий бізнес у перших рядах іде захищати права і свободи. Згадайте Помаранчеву революцію, Податковий Майдан, Революцію Гідності.

Багато підприємців готові підтримувати інфраструктуру демократії та громадянського суспільства: незалежні медіа, громадські організації, освітні проекти. Вони самі створюють асоціації і часто цікавляться не лише бізнесом.

Звісно, бувають різні підприємці та різні ситуації, але в цілому підприємництво та середній клас — два стовпи демократії і розвитку. І це — беззаперечний факт.

Розглядати малий бізнес виключно крізь призму сплати податків в умовах нереформованої податкової системи, корупційного засилля в усіх сферах означає самих себе загнати в глухий кут. Давайте цього не робити. Зменшимо штрафи для роботодавців (законопроект 5711), змінимо систему регулювання економіки (законопроект 3766), розширимо можливості для малого та середнього бізнесу через підвищення граничного обсягу доходів (законопроект 9533). Лише ці три кроки допоможуть сотням тисяч українців реалізувати себе не за кордоном, а в Україні.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.