Connect with us

Думка експерта

Чергове «одержавлення профспілкового майна» Дотримання Конституції та законів України — гарантія незалежності діяльності профспілок

Дата публікації:

Віталій ОПРИШКО доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України

Останнім часом практично на всіх каналах телебачення, програмах радіомовлення та на сторінках друкованих ЗМІ ведуться гострі дискусії щодо прийнятих за п’ять місяців 158 законів у так званому «турборежимі», а також нових законопроектів, які систематично з’являються на офіційному порталі Верховної Ради. Деякі з цих дискусій не вщухають тривалий час і не зникають з поля зору не лише народних депутатів Украї ни, інших політиків, учених, експертів різного спрямування, але й суспільства в цілому. Це питання ринку землі, продажу об’єктів державної власності, які мають стратегічне для держави значення, Трудового кодексу, повідомлення Прем’єр-міністра Гончарука О. В. про ймовірність передачі Укрзалізниці в управління фахівців Німеччини, захмарні заробітні плати в урядовців та в інших державних структурах тощо. Всі ці та інші питання потребують ретельного законодавчого регулювання з урахуванням, перш за все, інтересів народу, який за ст. 5 Конституції України є не лише носієм суверенітету, а й єдиним джерелом влади. Виходячи з цієї норми, всі органи державної влади і, зокрема, Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади, покликана приймати закони, які повинні відповідати інтересам українського народу, на чому неодноразово наголошував Президент України В. О. Зеленський.

Дещо про особливості вітчизняної законотворчої діяльності

Мене, як юриста-вченого, завжди цікавила законотворча діяльність. Думаю, що це обумовлено не лише моїми фаховими інтересами, а й тим, що я певний час здійснював керівництво Інститутом законодавства Верховної Ради України (брав участь у створенні і був першим його директором з 1994 по 2002 рр.). Вкотре звернувшись до порталу ВРУ, я звернув увагу на проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо окремих питань діяльності професійних спілок)» № 2681 від 27 грудня 2019 р. У цьому документі зроблена чергова спроба «одержавлення» профспілкового майна, яка неоднозначно сприймається не тільки у Федерації профспілок України (далі — ФПУ), а й у суспільстві в цілому. Цим законопроектом пропонується внести зміни не лише до Кодексу законів про працю України, а й Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. (далі — Закон від 15 вересня 1999 р.). Саме до цього закону було запропоновано доповнення до п. 2 Розділу VI його Прикінцевих положень наступного змісту: «2.1 Майно профспілок, їх об’єднань колишнього Союзу РСР і УРСР, розташоване на території України, та яке станом на 24 серпня 1991 року перебувало у їх віданні, володінні та/або користуванні, є державним майном. Порядок відчуження, передача в користування такого майна визначається Кабінетом Міністрів України за поданням Фонду державного майна України».

Слід зазначити, що наразі профспілки очолює ФПУ — найбільше профспілкове об’єднання в Україні, до складу якого входить 43 всеукраїнських профспілки і 26 територіальних об’єднань організацій профспілок, що налічують понад 5 мільйонів членів федерацій. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» держава повинна турбуватися про те, щоб закони та інші нормативно-правові акти не були спрямовані на обмеження прав і гарантій діяльності профспілок, передбачених Конституцією України. Це особливо важливо, враховуючи те, що професійні спілки створюються з метою здійснення представництва і захисту трудових, соціально-економічних прав й інтересів членів профспілок (ст. 2 Закону).

Захоплення майна профспілок триває

На сьогодні організований за сприяння органів державної влади тривалий процес захоплення майна ФПУ та їх структур набув досить значного суспільного резонансу й може призвести до серйозних соціальних конфліктів. Спроби вирішити питання відчуження їх майна, але через відповідні закони, зміни до них і, зокрема, розробкою зазначеного вище законопроекту продовжуються. Перш за все, пропоноване до Закону від 15 вересня 1999 р. й уже згадуване доповнення, на наш погляд, грубо порушує положення Конституції України. В її ст. 8 наголошується, що в нашій державі визнається і діє принцип верховенства права, а Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України й повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії (тут і надалі буде виділено нам, — В. О.). У даному випадку, перш за все, слід з’ясувати питання, чи є підстави стверджувати, а потім і закріплювати в проекті зазначеного закону положення про те, що майно профспілок, їх об’єднань колишнього Союзу РСР і УРСР, розташованих на території України, та яке станом на 21 серпня 1991 року перебувало у їх віданні, володінні та/ або користуванні, є державним майном? При цьому, й на це варто звернути увагу, що в своїй Пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо окремих питань діяльності професійних спілок)» від 27 грудня 2019 р., мабуть, наперед розуміючи неконституційність вищезазначеного доповнення до п. 2 Розділу VI Прикінцевих положень Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р., її автори не надали не лише аргументованих, а взагалі будь-яких пояснень щодо необхідності внесення змін до цього закону. Це, на наш погляд, можна розглядати як спробу уникнення від зосередження уваги навколо питання про майно ФПУ та її структур.

Загальновідомо, що тривалий час ведеться дискусія щодо сумнівності його знаходження у власності профспілок. Навіть неодноразово розроблялися з цього приводу відповідні проекти законів та інших нормативно-правових актів. І лише завдяки досить аргументованій та принциповій позиції ряду народних депутатів України, експертів та відповідальних працівників ФПУ і профспілок у цілому, а також тому, що це питання набуло серйозного громадського розголосу в суспільстві з цього приводу і може призвести до соціальних конфліктів, не дало можливості їх прийняти.

Розгляд питання про правомірність визначення майбутньої належності значної частки майна Федерації профспілок України до державного майна потребує з’ясування й інших, пов’язаних з ним питань. Необхідно, наприклад, з’ясувати, до якої форми власності відноситься майно профспілок. Свого часу в Законі України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. (втратив чинність у 2007 р.) професійні спілки як об’єднання громадян і юридичні особи були визначені як суб’єкти права колективної власності на їх майно. У Конституції України, яка була прийнята 28 червня 1996 р., були закладені дещо інші основні засади права власності й виділено вже право державної власності, право комунальної власності та право приватної власності.

Із 1 січня 2004 р., як відомо, набрав чинності новий Цивільний кодекс України (далі — ЦК), прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 р., який регулює сферу особистих немайнових та майнових відносин за участю фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад. Залежно від суб’єкта права власності і враховуючи конституційні положення, ЦК визначає наступні форми власності: право власності українського народу (ст. 324), право приватної власності (ст. 325), право державної власності (ст. 326) та право комунальної власності (ст. 327). Відповідно до Конституції України всі суб’єкти права власності рівні перед законом (ст. 13).

Виходячи зі змісту ст. 325 ЦК, суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. До юридичних осіб, які є суб’єктами права приватної власності на правах юридичних осіб, відносяться і професійні спілки та інші об’єднання громадян. Нині профспілки об’єднані у їх федерацію, яка є правонаступницею Української республіканської ради профспілок та Федерації незалежних профспілок України (ст. 1 статуту, затвердженого VII з’їздом ФПУ від 24 березня 2016 р.). Згідно зі ст. 2 статуту, ФПУ діє відповідно до Конституції України, норм міжнародного права, Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», інших законів і нормативно-правових актів України та свого статуту. ФПУ є юридичною особою (ст. 5 Статуту), яка набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через виборні органи, які діють у межах прав, наданих їм законом та статутом. ФПУ має повну фінансову самостійність, є власником коштів, цінних паперів та іншого майна, необхідного для здійснення статутної діяльності (ст. 46 статуту).

До питання правонаступництва

Одним із джерел формування майна ФПУ є майно, набуте в порядку правонаступництва (ст. 47 статуту). В цьому контексті важливу роль у формуванні майна ФПУ відіграв Договір про закріплення прав щодо володіння, користування та розпорядження профспілковим майном, який був укладений між Загальною конфедерацією профспілок СРСР і Федерацією незалежних профспілок України. Того ж дня 18 листопада 1990 р. він був затверджений Президією Загальної конфедерації профспілок СРСР. Цим договором було закріплено на правах власності за ФПУ відповідне майно, перелік якого був зазначений у додатку. Постановою Ради Фонду профспілкового майна Загальної конфедерації профспілок від 16 січня 1992 р. права ФПУ з володіння, користування й розпорядження профспілковим майном були підтверджені. Таким чином, відбулося остаточне правове врегулювання переходу в порядку правонаступництва частини майна профспілок колишнього СРСР у власність профспілок України. Загальновідомо, що будь-яке правонаступництво відбувається без зміни форми власності, а правонаступник (у даному випадку ФПУ) набуває прав первісного суб’єкта правовідносин (у даному випадку Загальної конфедерації профспілок СРСР). Нині правонаступник, в якості ФПУ, став власником майна, яке йому було передано, і йому належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (ст. 317 ЦК). Крім того, в Статуті ФПУ зазначаються й інші джерела формування права власності, серед яких основними були й залишаються членські внески членських організацій.

Власність профспілок і законодавство

Питання щодо власності профспілок, закріплені в статуті ФПУ, кореспондують із відповідними нормами законодавства, що стосуються діяльності цих громадських об’єднань, зокрема, закон «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р., «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 р. та іншими законами і підзаконними нормативно-правовими актами. Проте, в Законі України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», від 10 вересня 1991 р. спостерігається інший підхід до цього питання. В ст. 1 цього закону було встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об’єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України. З іншого боку, в ньому не було визначено коло підприємств, установ та організацій, на майно яких поширюється положення вищезазначеної статті.

Правомірність володіння ФПУ належним йому майном

Одночасно необхідно наголосити й на тому, що ні професійні спілки колишніх СРСР та УРСР, ні профспілки незалежної України, в адміністративно-правовому плані не були підпорядкованими органам їх державної влади. З цього можна зробити висновок, що на майно, передане 16.01.1992 р. за договором, укладеним між Загальною конфедерацією профспілок СРСР і Федерацією незалежних профспілок України від 18 листопада 1990 р., перейшло в порядку правонаступництва у власність профспілок України. До речі, договір ніким не було оскаржено й не визнано в судовому порядку недійсним, що ще раз підтверджує правомірність володіння зазначеним майном ФПУ. Це одна з основних причин стверджувати, що положення ст. 1 Закону «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», на ФПУ не повинне поширюватися.

Про це свідчить і постанова Верховної Ради України «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організаціїй колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» від 10 квітня 1992 р. В ній чітко було зазначено, що «до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передати тимчасово (виділено авт.) Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об’єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій». А в постанові Верховної Ради від 4 лютого 1994 р. було встановлено, що тимчасово (виділено авт.) до законодавчого визначення суб’єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованих на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю. Це ще раз свідчить про те, що майно громадських організацій зазначеними постановами реально не є державною власністю. І це цілком зрозуміло, адже право власності, як випливає з чинного законодавства, є категорією постійною, безстроковою і його режим не може визначатися тимчасовим, тим більше постановами Верховної Ради.

Із 1996 р. правовий режим такого майна, що тягне зміну форми власності, може бути визначений лише законом, а не іншим актом. Відповідно до п. 7 ст. 92 Конституції України правовий режим власності може визначатися виключно законами України. Отже, постанови Верховної Ради України 1992 р. і 1994 р. щодо майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР вступили в суперечність з новою Конституцією України, не мають юридичної сили, втратили свою чинність і не повинні слугувати підставою для визначення майна профспілок державною власністю. Це прямо випливає з п. 1 Розділу XIV Перехідні положення Конституції України, в якому закріплена норма, що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними в частині, що не суперечить Конституції України.

«Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності»

Нагадаємо й те, що 22 лютого 2007 р. був прийнятий Закон «Про мораторій на відчуження майна, яке перебуває у володінні Федерації професійних спілок України». Як зазначається в пояснювальній записці, цей закон спрямований на усунення порушень при відчуженні та на недопущення відчуження майна санаторно-курортного, туристичного та фізкультурно-спортивного призначення, що утворилося протягом багатьох років за рахунок коштів держави, підприємств та трудящих, і яке зараз перебуває у володінні Федерації профспілок України. В даному випадку йдеться знову про джерела набуття права власності на майно ФПУ. Але ж вони не є протизаконними і, виходячи з цього, встановлювати зазначеним законом мораторій з 1 січня 2008 р. не було достатньо правових підстав. Він закріпив неправомірне обмеження права приватної власності на майно профспілок. Це протирічить ст. 41 Конституції України, в якій закріплено положення про те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Ця норма Конституції віддзеркалюється і в ст. 321 ЦК. Однією з загальних засад цивільного законодавства є неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом (ст. 3 ЦК). Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (п. 1 ст. 167 ЦК). Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом (п. 2 ст. 318 ЦК). Держава не втручається у здійснення власником права власності (п. 6. ст. 319 ЦК). З цього випливає висновок про те, що держава не вправі втручатися у здійснення власником своїх прав. Це безпосередньо стосується і прав власності профспілок, які представлені ФПУ, яка здійснює повноваження відповідно до Конституції України та інших законів і нормативно-правових актів України.

А владі не йметься…

У Законі України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» закріплені положення про те, що професійні спілки і їх об’єднання в своїй діяльності незалежні від державних органів (ст. 12) і їм забороняється втручатися у їх статутну діяльність (ст. 13). Проте, незважаючи на ці застереження з боку закону, спостерігаються неодноразові спроби держави довести своє право власності на майно профспілок не лише шляхом прийняття окремих нормативно-правових актів, а й конкретних дій по відчуженню ряду об’єктів, що знаходилися й знаходяться у власності профспілок. В засобах масової інформації, зокрема, лише в парламентській газеті «Голос України» за 2018 р. (12 червня, 18 липня та 29 серпня) публікувалися матеріали про незаконне вилучення за ініціативою і позовами органів прокуратури в інтересах держави в особі ФДМУ з власності профспілкових структур майна, яке їм належало лише в 2011 р., до господарських судів було подано понад 200 таких позовів і по них були відкриті провадження. Відомо, що починаючи з 2011 р., рішеннями відповідних судів профспілки без достатніх правових підстав були позбавлені права власності на понад 70 належних їм об’єктів. І це було зроблено за допомогою окремих господарських судів, рішення яких не завжди відповідали чинному законодавству. Більш конкретно про ці факти викладено в матеріалах інформації ФПУ під назвою «Щодо правового статусу майна Професійних спілок України», опублікованій у Віснику Академії праці, соціальних відносин і туризму (2018, № 4, с. 96—104).

Однією з причин таких не завжди законних рішень господарських судів було те, що ними не досліджувалися й не враховувалися при розгляді конкретних справ історичні аспекти функціонування незалежних професійних спілок України та формування джерел їх майна. Враховуючи цю обставину, в рішенні Вищого господарського суду України від 19 лютого 2015 р. (справа № 5028/12/107/2001) було конкретно вказано відповідним судам на необхідність ретроспективного дослідження питань реорганізації профспілкових організацій СРСР та утворення ФПУ, джерел формування її майна.

У даному випадку доречно було б порекомендувати, щоб такі дослідження здійснювали й народні депутати України Верховної Ради дев’ятого скликання — автори сформульованого ними доповнення до законодавства щодо майна профспілок. Це побажання стосується і посадових осіб інших органів державної влади, які причетні до вирішення питань щодо права власності профспілок.

Дискримінація і ніщо інше

Виглядає своєрідним дискримінаційним підходом відповідних державних органів, зокрема, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, ФДМУ та органів прокуратури України до вирішення майнових питань ФПУ. Необхідно наголосити, що стосовно інших громадських об’єднань вони розв’язуються відповідно до Конституції та законів України. В даному випадку йдеться про Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» від 7 жовтня 1997 р. У ст. 21 цього закону зазначається, що до джерел формування майна й коштів творчих профспілок, крім інших, відноситься майно колишніх загальносоюзних творчих спілок Союзу РСР, до якого належать розташовані на території України будинки, споруди, матеріально-технічні засоби, які станом на 24 серпня 1991 р. згідно з правоустановчими документами перебували у віданні творчих спілок Союзу РСР або у володінні чи користуванні відповідних республіканських або територіальних структур. Цим Законом Кабінетові Міністрів України було доручено разом із ФДМУ забезпечити передачу у власність чи надати в безстрокове користування майно творчим спілкам, яке було в їхньому користуванні на момент прийняття Верховною Радою постанови від 10 квітня 1992 р. «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України». Як нам відомо, до таких спілок були віднесені всеукраїнські спілки, зокрема, архітекторів, письменників, журналістів, дизайнерів, кінематографістів, композиторів, майстрів народного мистецтва, театральних діячів, фотохудожників та музична спілка.

Недосконалість судової практики

Раніше вже зверталася увага на не завжди досконалу судову практику захисту права власності на майно профспілок та деяких інших громадських об’єднань, яка протирічить не лише положенням ст. 41 Конституції України, де зазначено, що ніхто не може бути позбавлений права власності, а й роз’ясненням Конституційного Суду України. Так, зокрема, через процедуру офіційного тлумачення цим судом відповідних статей Закону України «Про кооперацію» та Закону України «Про споживчу кооперацію» (справа № 1-30/204) щодо захисту права власності організацій споживчої кооперації, він своїм рішенням від 11 листопада 2004 р. фактично визнав у повному обсязі право власності Укркоопспілки, її органів і організацій на майно, в тому числі майно, яке було їй передано органами влади колиш нього Союзу РСР.

Враховуючи раніше зазначене рішення Конституційного Суду України, ФПУ також направила на його адресу конституційне звернення, щоб він розтлумачив ст. 1 Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» від 10 вересня 1991 р. З цього приводу було відкрите конституційне провадження (справа № 1-14/2016). Цілком зрозуміло, що в Конституційного Суду України були всі підстави прийняти, так як і по Укркоопспілці, аналогічне рішення. Проте Законом від 2 червня 2016 р. «Про зміни до Конституції України (щодо правосуддя)» були внесені зміни до її статтей 147 і 150, відповідно до яких КСУ не розглядає питання тлумачення законів України. Таким чином, цим законом було скасовано право Конституційного Суду України тлумачити закони України. Саме на цій підставі, 12 жовтня 2016 р. КСУ прийняв ухвалу про припинення конституційного провадження у справі за конституційним зверненням ФПУ від 10 вересня 1991 р.

Практика інших судових органів

Досліджуючи питання про право профспілкової власності, слід звернутися й до практики інших судових органів, зокрема, Вищого арбітражного суду України (пізніше перейменованого у Вищий господарський суд України). Так, керуючись нормами Конституції та ЦК, цей суд, розглянувши позовну заяву ФДМУ щодо установчих документів АТ «Укрпрофоздоровниця» та його майна (справа № 37 від 20.01.1997 р.), прийняв 17.06.1997 р. рішення, яким визнав правомірним створення АТ «Укрпрофоздоровниця» та набуття права власності на передане йому ФПУ майно. Зазначене рішення було залишено в силі постановою судової колегії Вищого арбітражного суду Україні від 17.06.1997 р. При цьому ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 22.11.2007 р. було відмовлено в порушенні касаційного провадження за поданням Генеральної прокуратури України з цього приводу.

Важливим аргументом у справах, пов’язаних зі з’ясуванням питання щодо законної належності ФПУ його майна, є постанова Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 р. (справі № 48/340). Одним із завдань цього органу є перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. Таким чином, постанови Великої Палати Верховного Суду є своєрідним юридичним стандартом, що сприяє забезпеченню однакового застосування судами норм права. А відповідно до ст. 124 Конституції України, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Чергова спроба влади забрати майно профспілок

Це конституційне положення знайшло свій подальший розвиток у Цивільному процесуальному кодексі України (ст. 14). Проте, всупереч конституційним нормам, іншим законодавчим актам та судовій практиці, чергову спробу реалізувати свої наміри влада вирішила через вищезгаданий проект закону від 27 грудня 2019 р. норму про те, що, як уже зазначалося, майно профспілок, їх об’єднань колишнього Союзу РСР і УРСР, розташоване на території України та яке станом на 24 серпня 1991 р. перебувало у їх віданні, володінні та/або користуванні, є державним майном. Тепер це має бути здійснено народними депутатами Верховної Ради України дев’ятого скликання. Їх діями реально ігноруються відповідні норми Конституції України і, особливо, ЦК. Зокрема, в ч. 1 ст. 326 цього кодексу зазначено, що в державній власності є майно, яке належить державі Україна, а в ст. 325 визначаються суб’єкти права приватної власності. До кола цих суб’єктів належать і профспілки зі своїм майном.

На наш погляд, повинно стати аксіомою, що майно, яке відносилося до державної власності за часів СРСР, залишалося в державній власності України, а майно, яке перебувало у власності профспілок, є їх власністю й не може вважатися державним. Право приватної власності є непорушним (ст. 41 Конституції України). Це повинні розуміти перш за все ті, хто хоче позбавити такого права профспілки, неправомірно обмеживши його через проект згаданого закону шляхом грубого порушення ст. 4 та ст. 12 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Таким чином, непорушність права власності на майно профспілок слід розглядати як загальні не лише конституційні, а й цивілістичні засади, яких повинні дотримуватися всі, хто причетний до здійснення законотворчої діяльності.

Ще раз про справу № 48/340

Повертаючись до вищезгаданої справи № 48/340, Велика Палата Верховного Суду розглядала її тому, що 18 лютого 2019 року по ній було відкрите провадження у з’язку з розглядом заяви Всеукраїнського громадського благодійного фонду «Батьківська турбота» щодо постанови Вищого господарського суду України від 24 липня 2014 р. стосовно цієї справи. Заступник прокурора м. Києва ще в серпні 2011 р. в інтересах держави, в особі ФДМУ, звернувся до Господарського суду м. Києва з позовом до приватного Акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» (як відповідача), Всеукраїнського громадського благодійного фонду «Батьківська турбота», Благодійної організації «Центр реабілітації дезадаптованих дітей, підлітків та молоді «Ковчег» визнати право власності держави в особі зазначеного Фонду на відповідне їх нерухоме майно та витребувати його у власність держави. Слід звернути увагу на той факт, що спірне майно було відсутнє на обліку в реєстрі державного майна. Господарський суд м. Києва своїм рішенням від 19 вересня 2011 р. позов задовольнив повністю, а Київський апеляційний господарський суд у постанові від 1 квітня 2014 р. зазначене рішення Господарського суду м. Києва скасував і прийняв нове рішення, яким у позові відмовив повністю. В свою чергу Вищий господарський суд України постановою від 24 липня 2014 р. постанову Київського апеляційного суду у цій справі скасував, а рішення Господарського суду м. Києва залишив у силі.

Проаналізувавши матеріали позову, рішення судів і, зокрема, Європейського Суду з прав людини від 2 липня 2019 р. (суть цього рішення буде викладена нижче) по цій справі та керуючись вимогами статей 320, 325 Господарського процесуального кодексу України, 2 липня 2019 р. Велика Палата Верховного Суду України постановила: 1) заяву Всеукраїнського громадського благодійного фонду «Батьківська турбота» про перегляд судових рішень у справі № 48/340 задовольнити; 2) рішення Господарського суду м. Києва від 19 вересня 2011 р., постанову Київського апеляційного суду від 1 квітня 2014 р. та постанову Вищого господарського суду від 24 липня 2014 р. у справі № 48/340 скасувати; 3) ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову заступника прокурора. Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Слід вважати, що крім тих висновків, які були вже попередньо сформульовані нами на основі аналізу відповідних положень Конституції та законів України, а також судової практики стосовно права власності Федерації профспілок України, цю постанову Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 р. слід вважати своєрідною, остаточною правовою крапкою в цій справі, а це значить, що при вирішенні подібних питань щодо майна профспілок необхідно керуватися саме нею.

Практика ЄСПЛ

Важливим напрямом міжнародної діяльності України у сфері правозастосовної діяльності є її співробітництво з європейськими структурами. Однією з важливих європейських міжнародних інституцій, зокрема, Ради Європи, є Європейський Суд з прав людини, створений 21 січня 1959 р. Він покликаний здійснювати контроль за дотриманням прав і основоположних свобод людини та громадянина. Юрисдикція цього суду поширюється на всіх держав-членів Ради Європи, які ратифікували Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, яка була підписана ще 4 листопада 1950 р. і набула чинності 3 вересня 1953 р. Ця Конвенція передбачала і відповідний механізм захисту прав людини. Україна ратифікувала зазначену Конвенцію Законом України від 17 липня 1997 р. Таким чином, згідно зі ст. 9 Конституції України, як і всі інші ратифіковані договори, зазначена конвенція стала частиною нашого національного законодавства. А відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Реалізуючи це право, 23 січня 2015 р. до Європейського суду з прав людини на підставі ст. 34 зазначеної Конвенції із заявою проти України (№ 5876/15) звернувся вже згаданий нами вище Всеукраїнський громадський благодійний фонд «Батьківська турбота» зі скаргою щодо втручання в його майнові права, які зводилися до того, що суди України визнали недійсними його права власності на майно (частину санаторію, розташованого в м. Києві). В ст. 1 Першого протоколу до Конвенції зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. В рішенні по цій справі Європейський суд вказав на відсутність в Україні єдиного підходу на національному рівні щодо визначення статусу майна колишніх профспілок та наявні в цій справі невідповідності судової практики. Крім того, ЄСПЛ наголосив на тому, що майно санаторію становило «власність» заявника в розумінні ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції.

Після розгляду скарги в Європейському Суді, яким було встановлено порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні зазначеної справи судами, як уже зазначалося попередньо, Великою Палатою Верховного Суду (відповідно до ч. 6 ст. 321 Господарського процесуального кодексу України) і було прийнято 2 липня 2019 р. рішення, про яке йшлося вище.

Таким чином, Європейський Суд з прав людини відіграв відповідну роль у справі захисту прав власності на профспілкове майно, яке знаходилося і знаходиться нині на законних підставах у власності Всеукраїн ського громадського благодійного фонду «Батьківська турбота». Доцільно звернути увагу на те, що відповідно до п. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ як джерело права України.

Роль МОП у розв’язанні цих проблем

Слід відзначити роль у захисті справ профспілок, яку відіграє й Міжнародна організація праці. В її Конвенції № 87 «Про свободу асоціації та захист права на організацію», в ст. 3 записано, що державна влада утримується від будь-якого втручання, здатного обмежувати це право або перешкоджати його законному здійсненню. Україна задекларувала в своїй Конституції право громадян на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36). А в ст. 64 Основного Закону зазначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією. Проте дії державних органів України стосовно ФПУ як юридичної особи суб’єкта приватного права, яка представляє інтереси членів профспілок, їх захист трудових і соціально-економічних прав і гарантій (ст. 8 статуту ФПУ) та її майна, протирічать цій Конвенції, а також зазначеному конституційному праву громадян.

Загальний висновок

Висновок, який, на наш погляд, можна зробити зі змісту викладеного матеріалу, зводиться до наступного. Запропоноване доповнення до ст. 2 Розділу VI Прикінцевих положень Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. про те, що майно профспілок, їх об’єднань колишнього Союзу РСР і УРСР, розташованих на території України, та яке станом на 24 серпня 1991 р. перебувало у їх віданні, володінні та/або, є державним майном, а порядок відчуження, передача в користування майна визначається Кабінетом Міністрів України за поданням Фонду державного майна, не відповідає Конституції та законам України, міжнародно­правовим актам, рішенню Європейського Суду від 9 січня 2019 р. та Постанові Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 р. А будь-які зміни до законодавства України стосовно майна профспілок у майбутньому повинні бути спрямовані, насамперед, на подальше забезпечення їх прав та гарантій діяльності.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Критичний аналіз офіційних визначень доказів

Опубліковано

on

Демократизація суспільних відносин зумовила появу конституційних норм, згідно з якими правосуддя здійснюється виключно судами. А принцип єдності судової влади орієнтує на необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного й рівного для кожної особи публічного суду з покладанням на нього здійснення функцій судочинства у справах, що виникають з будь-яких правовідносин у визначеному законом єдиному процесуальному порядку. Водночас в Україні організаційна та процесуальна єдність судової системи фактично відсутня. Як наслідок, тут функціонує кілька «автономних» судових систем, кожна з яких має «своє» кадрове забезпечення, свої органи суддівського самоврядування, ради суддів, кваліфікаційні комісії тощо.


Олександр КОТЮК,
кандидат юридичних наук


Іван КОТЮК,
доктор юридичних наук, професор

 

 

Актуальною є й необхідність уніфікації та вдосконалення як законодавства, яким регламентована діяльність органів судової влади, так і її теоретико-правових орієнтирів, одним із яких є її понятійно-категоріальний апарат. А для успішного розв’язання вказаних проблем необхідні не тільки їх розуміння та наявність для цього «політичної волі», а й переосмислення чинних методологічних настанов, згідно з якими на сьогодні в Україні кожен із видів судочинства має «власне» процесуальне забезпечення, у кожному з них є «своє» розуміння основних категорій доказового права, що яскраво ілюструється на прикладі техніко-юридичних підходів у них до розуміння таких понять як «докази» та «доказування». Більше того, в Україні «своє» розуміння доказів є вже навіть у виборчому законодавстві.

Те, що вимагає першочергової уваги

Зрозуміло, що все це суперечить конституційним засадам здійснення судової влади, тим більше, що в кожному з видів судочинства у визначенні цих категорій, крім позитивних аспектів, є й «власні» методологічні та техніко-юридичні недоліки, які стають особливо очевидними при їх дослідженні з позицій новітніх положень теорії права, настанов теорії судового пізнання та методів логіки, системно-структурного та порівняльно-правового аналізу.

Зокрема, згідно зі ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК), «доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги й заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи». Якщо ж порівняти це визначення із визначеннями доказів, у Кодексі адміністративного судочинства (КАС) та Кримінальному процесуальному кодексі (КПК), то виявиться, що спільним у них є лише поняття «дані». Що ж до інших їх аспектів, то кожен з них потребує критичного аналізу, результати якого дають підстави для висновку, що їхні відмінності зумовлені не стільки особливостями предмету правового регулювання, як низкою інших причин.

Так, привертає увагу те, що якщо в ст. 69 КАС та ст. 84 КПК зазначається, що закріплені в них визначення стосуються відповідно лише адміністративного та кримінального судочинства, то в ст. 76 ЦПК таке застереження відсутнє. А це є підставою для висновку, що, нібито, воно універсальне, що, звичайно, не так.

Що ж до поняття «дані», то про них йдеться лише у ЦПК, а в КАС та КПК — про «фактичні дані». Більше того, якщо згідно з ЦПК це «будь-які дані», згідно з КАС — «будь-які фактичні дані», то згідно з КПК — це не будьякі, а «фактичні дані, отримані у визначеному цим Кодексом порядку». Важливо й те, що однією з конституційних засад судочинства є засада змагальності, однак в офіційних визначеннях доказів вона не простежується.

На перший погляд зазначені розбіжності формальні, але фактично вони свідчать про різні підходи до розуміння визначуваного поняття, а тому для їх розуміння потрібно виходити з того, що логічне і судове (процесуальне) доказування — не одне й те ж, і, як наслідок, їхня структура істотно відрізняється. Так, у логічному доказуванні розрізняють тезу, тобто певне судження, істинність або хибність якого необхідно довести за допомогою інших — істинних суджень (аргументів), та процес оперування цими аргументами з метою доведення істинності або хибності тези, який називається демонстрацією.

Що ж до судового доказування, то оскільки воно відзначається пізнавально-практичною спрямованістю й здійснюється з метою розв’язання конкретного юридичного спору державної ваги, то реалізується таке доказуваня в ході відповідних правовідносин. А це означає, що кожна його складова визначена законом, який орієнтує на те, що в ньому необхідно розрізняти предмет доказування, який визначає його мету і завдання, докази, суб’єктів, засоби і процес доказування, оцінку його ходу й результатів та ухвалення на цій основі відповідного процесуального рішення.

Обґрунтування

А оскільки підставами виникнення, зміни й припинення правовідносин є юридичні факти, то саме тому у визначенні доказів мало б йтися не про «обставини (факти)», як про це говориться в ст. 76 ЦПК, і, тим паче, не про «обставини», як це зафіксовано в ст. 69 КАС (в якій про «факти», тобто те, що є головним у доказуванні, просто забули), а про факти та істотні обставини, які ці факти супроводжують, і є предметом доказування, який, як відомо, повинен бути чітко визначений законом, а кожен його елемент має бути не просто встановлений, а обов’язково обґрунтований доказами.

Логічним було б і те, щоб в аналізованих визначеннях зазначалося, що в них ідеться саме про судові (процесуальні) докази, якими є не просто дані, а дані, що стосуються конкретного юридичного факту та обставин його вчинення, тобто перебувають з ним у причиново-наслідковому зв’язку, що охоплюється поняттям «стосуються справи» й зумовлює їхню назву «фактичні дані».

Суперечить законам логіки й те, що згідно зі ст. 76 ЦПК, як і згідно зі ст. 69 КАС та ст. 84 КПК доказами є лише «фактичні дані», змістом яких є відповідні відомості. Адже наявність передбачених ст. 97 ЦПК, ст. 80 КАС та ст. 98 КПК речових доказів цей підхід спростовує. А про важливість речових доказів свідчить те, що фактичні дані, отримані з їх допомогою, як правило, суперечать даним, отриманим із показань, які були спотворені умисно. От тому не випадково їх часто називають «німими свідками».

Більше того, висновок, що доказами є лише фактичні дані, суперечить і п. 1 ч. 2 ст. 76 ЦПК, згідно з якою засобами доказування є також «письмові, речові та електронні докази». Все це й зобов’язує рахуватися з тим, що доказами є не лише фактичні дані, а й матеріальні об’єкти, які виступають носіями таких даних, що й мало би бути відображене у визначенні доказів.

Важливо, що і фактичні дані, і матеріальні об’єкти для того, аби стати доказами в процесуальному розумінні, повинні бути відповідним чином «заюридизовані», тобто зафіксовані у визначений законом спосіб, що б давало можливість долучити їх до матеріалів справи, а, відтак, й аналізувати та досліджувати їх, а також оперувати ними в ході доказування. І саме це й зумовлює необхідність не ототожнювати ні понять «процесуальні джерела доказів» та «докази», ні визначених законом вимог, яким неодмінно повинне відповідати кожне з них.

Тобто в даному контексті важливим є й те, що доказами є не просто «будь-які фактичні дані», а дані, що відповідають визначеним у законі вимогам, які стосуються їхнього: змісту, форми, джерел, способу отримання та фіксації, суб’єктів та процедури отримання, оцінки, використання тощо і які передбачені відповідними статтями кожного процесуального кодексу. От тому слід визнати, що наявність у передбаченому ст. 84 КПК застереженні, щодо того, що доказами є не будь-які фактичні дані, а лише ті з них, які «отримані у визначеному цим Кодексом порядку», є слушним. Водночас оскільки воно стосується лише визначеного законом порядку отримання доказів, що охоплюється поняттям «допустимість доказів», то продуктивнішою тут виглядає конструкція «що відповідають визначеним цим Кодексом вимогам», які стосуються не тільки порядку їх отримання, а й інших їхніх аспектів.

Таким, що суперечить вимогам логіки виглядає й те, що як згідно зі ст. 76 ЦПК, так і відповідно до статей 69 КАС та 84 КПК, призначення доказів, нібито, полягає в тому, що на їх підставі «суд встановлює» факти й обставини, які мають значення для вирішення справи. Адже поняття «встановлення», на відміну від поняття «доказування», є непроцесуальним, а тому встановлені, але не доведені у визначеному законом порядку, факти юридичного значення не мають. І саме тому й відбувається їх «доказування», яке здійснюється за допомогою доказів шляхом оперування ними у визначений законом спосіб. А це й дає підстави для висновку, що метою використання доказів є не «встановлення», а доказування, в ході якого саме доказами підтверджуються або спростовуються факти та обставини, на яких базуються відповідні вимоги й заперечення в цивільному та факти й обставини, що підлягають доказуванню в кримінальному судочинстві.

Суб’єктами цього доказування є лише визначені законом особи, кожна з яких уповноважена діяти лише в межах своєї компетенції, а його процедура повинна здійснюватись тільки у визначеному законом порядку та процесуальних формах. А оскільки однією з конституційних засад судочинства є засада змагальності сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості (п. 3 ст. 129 Конституції України), то у визначенні доказів мало б простежуватися те, що в доказуванні домінує не суд, а учасники справи, які на засадах змагальності підтверджують або спростовують відповідні вимоги. Що ж до загальної оцінки отриманих доказів та ухвалення на їхній підставі від імені України відповідного процесуального рішення, як і його проголошення, то на це уповноважений лише суд. Важливим є й те, що оспорювання та перегляд судового рішення може здійснюватися лише за наявності визначених для цього законом підстав та у визначений законом спосіб.

У контексті даного дискурсу важливим є й те, що ідея створення єдиної системи публічних судових органів, з покладанням на них функцій судочинства у справах, що виникають з будь-яких правовідносин у визначеному законом єдиному процесуальному порядку, орієнтує й на необхідність формулювання єдиного — універсального — визначення доказів для всіх видів судочинства, або, принаймні, для судочинства, що виникає з публічних та судочинства, що виникає з приватних правовідносин.

Висновки

З урахуванням наведених аргументів, ст. 76 ЦПК могла б бути викладена так: «процесуальними доказами є фактичні дані, що відповідають визначеним цим Кодексом вимогам, на підставі яких учасники справи обґрунтовують наявність або відсутність фактів та обставин, якими вони підтверджують свої вимоги і заперечення, що є предметом доказування, та інших обставин, які мають значення для вирішення спору та ухвалення судом по його суті відповідного процесуального рішення».

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Набуття права власності на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання

Опубліковано

on

Геннадій АНАСТАСОВ,
адвокат

Рішення про реєстрацію права власності на нерухоме майно буде визнано протиправним та скасоване через наявність спору. 

Відповідно до положень ст. 33 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно зі ст. 35 Закону України «Про іпотеку» в разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Відповідно до ст. 36 Закону України «Про іпотеку», сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає йому застосувати інші встановлені цим законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

У договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або у відповідному застереженні в іпотечному договорі зазначаються: 1) умови, в разі настання яких іпотекодержатель може використати своє право на позасудове стягнення; 2) порядок визначення вартості, за якою іпотекодержатель набуває право власності на предмет іпотеки; 3) прийнятні та належні способи обміну повідомленнями між сторонами договору.

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку», іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов’язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Відповідно до п.61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25.12.2015 року, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) засвідчена іпотекодержателем копія письмової вимоги про усунення порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцю та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) засвідчена іпотекодержателем копія повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано вимогу;

3) довідка іпотекодержателя, що містить відомості про суму боргу за основним зобов’язанням станом на дату не раніше трьох днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації та відомості про вартість предмета іпотеки, визначену суб’єктом оціночної діяльності, станом на дату, не раніше 90 днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації;

4) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Серед способів звернення стягнення на предмет іпотеки (на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя) найбільш привабливим є спосіб, передбачений ст. 37 Закону України «Про іпотеку», а саме Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Водночас, цей спосіб є й найбільш ризикованим з точки зору скасування реєстрації права власності на іпотечне майно за іпотекодержателем у разі звернення іпотекодавця до суду з відповідною позовною вимогою. Знизити ризик скасування судом реєстрації права власності, набутої в порядку ст. 37 Закону України «Про іпотеку», можливо лише в разі дотримання відповідальними працівниками іпотекодержателя вимог до змісту застереження, яке буде мати юридичну силу лише в разі відповідності положенням ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку».

Крім того, також ймовірною підставою скасування судом реєстрації права власності на предмет іпотеки буде: відсутність доказів вручення іпотекодавцю належним чином оформленого повідомлення про порушення основного грошового зобов’язання за кредитним договором, відсутність оцінки іпотечного майна, відсутність доказів наявності боргу перед банком, відсутність згоди співвласника, відсутність згоди органу опіки та піклування, відсутність у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном, при наявності зареєстрованих неповнолітніх дітей у житловому приміщенні, представником іпотекодержателя не повідомлено приватного нотаріуса про існування спору між сторонами з приводу розміру заборгованості, якщо відсутні відомості про отримання іпотекодавцем письмової вимоги від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності, відсутність інформації про оціночну вартість майна, за якою відбулося зарахування грошових вимог, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною й повинна погоджуватися з власником майна, якщо оцінка майна предмету іпотеки на момент переходу права власності не проводилася тощо.

Тому, обирючи такий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, як звернення стягнення згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, або згідно із застереженням в іпотечному договорі, слід своєчасно та належним чином повідомляти іпотекодавця про намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку ст. 37 Закону України «Про іпотеку». Доцільно поштові відправлення надсилати позичальнику (боржнику) та іпотекодавцю цінними листами з описами вкладення та повідомленнями про вручення. Лише після підтвердження наявності письмових доказів отримання особисто іпотекодавцем повідомлення про вручення можна через тридцять днів подавати нотаріусу або іншому державному реєстратору документи для проведення реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Недотримання передбачених законодовством вимог призведе до переходу позасудового врегулювання до судового процесу із скасуванням реєстрації права власності та накладенням арешту на предмет іпотеки до прийняття судом судового рішення у справі та визнання недійсними усіх правочинів, вчинених іпотекодержателем з іпотечним нерухомим майном.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Ще одна «освітня революція» — реформа освіти чи її руйнування?

Опубліковано

on

Олександр НАРОВЛЯНСЬКИЙ,
заслужений вчитель України,
кандидат педагогічних наук

Кожна держава на певних етапах свого розвитку здійснює реформи в різних сферах життя країни. Вони мають забезпечити прискорення суспільного розвитку, сприяти виходу на нові висоти, досягненню прогресу у відповідних сферах. І завжди існує ризик помилитися, отримати результат, протилежний тому, на який розраховують автори та ініціатори змін. Як на мене, найбільш ризикованими є реформи в галузі медицини та освіти, адже в разі невдалих перетворень змінити наслідки важко чи навіть неможливо, — через помилки медичної реформи може статися непоправна втрата здоров’я або навіть життя, а невдале реформування освіти може скалічити долю цілого покоління.

Саме тому будь-які «революційні» зміни в цих сферах мають бути особливо продуманими та погодженими як із професіоналами, практиками і науковцями відповідного профілю, так і з більшістю суспільства, яке є користувачем відповідних послуг — медичних чи освітніх. При цьому слід враховувати не лише «імпортований» досвід (часом без належного його аналізу), а й вітчизняні традиції, особливості. Згадаймо безсмертні шевченківські «і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь…»

Не говоритиму про медичну реформу, я не є фахівцем у цій сфері. Однак щодо галузі освіти, маючи 39-річний педагогічний стаж (з них 34 роки викладання в одній школі), звання заслуженого вчителя України (за перемогу в конкурсі «Вчитель року-1999» з фаху правознавства), ступінь кандидата педагогічних наук, досвід стажування та знайомства із системами освіти США, Німеччини, Франції, Нідерландів та цілої низки інших держав, вважаю можливим висловити свою точку зору саме як професіонала-практика.

Мова про славнозвісний Закон України «Про повну загальну середню освіту», ухвалений у серпні минулого року і названий «реформаторським». Він дійсно повністю змінює існуючу систему шкільної освіти. На жаль, у нашій країні стало вже недоброю традицією, коли докорінні реформи приймаються без відповідної перевірки, експериментів, у гонитві за «моделями передових держав». При цьому дуже часто не враховуються ні власне наші особливості, ні існуючі традиції, ні, напевно, головне — фінансові та організаційні можливості.

Поряд із певними позитивними моментами закон породжує й низку проблем, яких «за завісою» пандемії більшість освітян, а тим паче батьки нинішніх школярів, не помітили. Одна з найболючіших, на мою думку, проблем поки що не привернула до себе особливої уваги, однак є не менш сумнівною та небезпечною для розвитку нашої освіти. Йдеться про поділ на початкову (1–4 класи), базову середню (5–9 класи) та повну (10–12 класи) школу. Вважаю, що робити такий поділ обов’язковим недоцільно й навіть небезпечно з кількох причин.

З одного боку, при цьому ігнорується те, що існуючі школи здебільшого будували й створювали саме як школи для учнів від 1-го до 11-го класу. У відповідний спосіб проектувалися приміщення, які необхідні для всіх вікових груп, постачалося обладнання, формувалися бібліотеки. Звичайно, можна передбачити перевезення парт чи столів, навчального приладдя, книг із бібліотек тощо, однак недарма ж говорять, що переїзд можна прирівняти до пожежі. В якому стані ми отримаємо все це на новому місці, неважко уявити, не кажучи вже про фінансові витрати, — не впевнений, що їх закладено в бюджеті чи буде закладено в наступні роки. А чи знайдуться гроші на придбання нового обладнання, меблів, приладдя, — дуже сумнівно.

З іншого боку, авторами змін не врахований психологічний аспект. Кожному, хто переходив до нової школи сам чи переводив свою дитину, знайоме хвилювання, пов’язане зі зміною колективу, звиканням до нових учителів. Не дарма існує поняття адаптації при переході в п’ятий клас, коли діти після початкової школи, де в них викладає переважно один учитель, стикаються з предметною системою викладання. Зрозуміло, що бувають ситуації, коли змінити школу необхідно — переїзд, проблеми в старій школі з однолітками чи вчителями. Однак примушувати всіх дітей тричі за час навчання переживати психологічний стрес зміни колективу та вчителів не є найкраще рішення.

Не можу не звернути уваги й на потенційну корупційну складову питання. Адже про проблеми прийому в школу пишуть чимало, і навіть нова система прийому за територією обслуговування не вирішила їх повністю. Відомі технологія оформлення оренди квартири поблизу «престижної» школи та інші варіанти, які використовують нині. Але якщо сьогодні більшість батьків один раз вирішують проблему прийому, оформляючи дітей у перший клас, то тепер законодавець пропонує зіткнутися з цим кожному батьку тричі за час навчання дитини в школі!

До того, ж у багатьох школах існують ще й позакласні заняття дітей, які суттєво різняться в різних закладах. В одній школі — це хор чи театральний гурток, в іншій — туристський клуб, у третій — шкільна футбольна команда, в четвертій — дебатний клуб. Кожне таке заняття, крім усього іншого, потребує певної, часом створюваної роками й десятиліттями, матеріальної бази і, головне, наявності кваліфікованого педагога-керівника, який цілком віддає себе цій справі (як правило, поряд з основною роботою — викладанням певного предмета) та може зацікавити учнів. І примусова зміна школи позбавить дітей можливості займатися улюбленою справою, досягати високого рівня в цій діяльності.

Я не кажу вже про почуття вчителів. Не впевнений, що серед авторів та ярих захисників новел закону багато тих, хто пройшов шлях зі своїми учнями від 10-річних п’ятиклашок до 16–17-річних випускників як учитель, а тим паче як класний керівник. Не витрачатиму часу на пояснення цих почуттів — це треба пережити самому. Скажу лише, що, як класному керівникові, мені двічі довелося провести своїх учнів цим шляхом, зі своїми випускниками (а перший мій випуск був у 1992 році) спілкуюся постійно, навчаю вже дітей декого з них. Тож добре розумію це почуття, і мені прикро, що в нас, учителів, забирають цю можливість — бачити результати своєї праці.

Під загрозою і традиційна сімейна наступність, коли старші брати та сестри гордо вели до школи молодших членів своєї сім’ї. Не дарма в правилах прийому до школи зазначено, що до неї, безумовно, приймають молодших братів і сестер тих, хто вже в ній навчається. Але ж це не лише красива картинка — старші за руку з молодшими. Для багатьох сімей це й вирішення проблеми потрапляння молодших до школи та їх повернення додому, поки батьки на роботі, і психологічний спокій молодших, коли поруч у школі старший брат чи сестра.

А крім усього, нині вже з’явилися повідомлення про те, що кількість шкіл, які прийматимуть десятикласників, різко скорочуватиметься. На жаль, боюся, що серед основних чинників при вирішенні цього питання стане наявність грошей для фінансування старшої школи. Але куди мають піти ті, для кого місця не вистачить? Адже не таємниця, що система професійної освіти нині перебуває в стані колапсу, значною мірою просто знищена після припинення існування багатьох підприємств, які були базовими для професійних навчальних закладів, а також через стрімке зростання кількості вищих навчальних закладів, у тому числі сумнівного рівня.

Якщо ж говорити про заклади передвищої освіти, то вони є далеко не в кожному населеному пункті, а ті, що існують, мають обмежені можливості поселення студентів з інших населених пунктів, до того ж, привабливість їх також значно знизилася останніми роками. Тож проблема влаштування випускників дев’ятих класів після проведення запланованої реформи обіцяє чимало складнощів.

Ще одна проблема, яка може виникнути, має двосторонній характер. Реформа передбачає обов’язкове профільне навчання в старшій школі. Не кажучи про неготовність значної частини учнів у 9-му класі визначитися з профілем свого навчання та майбутньої діяльності, що призведе до витрачання «профільних» годин, коштів і зусиль даремно та подальшого ще ширшого звернення до репетиторів для підготовки до ЗНО, може постати й організаційно-кадрова проблема.

З одного боку, є небезпека концентрації найсильніших учителів у нечисленних після реформи ліцеях — закладах для учнів старшої профільної школи. Але ж на якій базі тоді працюватимуть ці вчителі, який «людський матеріал» вони отримають із знекровлених гімназій (закладів для учнів 5–9 класів)? З іншого боку, не кожен вчитель (особливо той, хто чимало років працює в одній школі) буде схильний змінювати звичну школу. Отже, не в кожній школі, яка стане профільною, знайдуться сильні вчителі за всіма чи більшістю напрямів. Навіть зараз у кожному місті, районі, селищі добре знають, в якій школі краще викладається математика, де — іноземна мова, де — історія. І діти, що визначилися з майбутнім життєвим шляхом, часом ідуть саме до цих найсильніших педагогів. Але вони це роблять за власним бажанням, а не за примусом! Невже ми знову заганяємо всіх дітей до «щасливого дитинства» залізною рукою закону?

Що, на мою думку, слід було б змінити? Залишити право школам, органам управління освітою самостійно вирішувати, чи буде школа єдиною або ж навчатиме лише певну вікову категорію. Можливо, якась кількість шкіл (у разі відновлення системи професійної освіти та підвищення її престижності з одночасним суттєвим зменшенням кількості вищих навчальних закладів і прийому до них) дійсно перетворяться на школи початкової та середньої ланки. Якісь (як було й раніше, згадаймо славетну київську фізико-математичну школу № 145, в якій завжди навчалися учні лише старших класів, нині з 9-го, а раніше з 8-го, фізматліцеї в Києві, Львові тощо) набиратимуть професійно орієнтованих учнів до старшої школи. Однак залишиться і можливість існування традиційної для нашої держави цілісної школи. Крім того, варто було б залишити разом із математичним, історичним, філологічним та іншими профілями існуючий нині загальний профіль навчання для тих дітей, які ще не визначилися зі своїм майбутнім, а таких, на жаль, у дев’ятому класі більшість.

Проблема реорганізації шкіл ще тільки насувається, і поки що її не зрозуміла більшість тих, кого вона торкнеться. А торкнеться вона практично кожного жителя України, і задуматися про це варто зараз, бо потім буде вже пізно.

Однак у законі є й інші, м’яко кажучи, сумнівні новели. Згадаймо хоча б норму щодо строкових договорів з учителями пенсійного віку, яка не лише виявляє неповагу до цих самих учителів, а й не пояснює, звідки візьмуться молоді вчителі, для яких, на думку авторів цієї норми, треба звільняти місця. Адже заробітна плата вчителя залишається не вельми привабливою, особливо в початківця, і молодь не стоїть у черзі на шкільні робочі місця. Випускники численних педагогічних вищих навчальних закладів, які тепер гордо носять назву «педагогічні університети», здебільшого йдуть зовсім не в школу (згадую далекий уже 1985 рік, коли з майже 120 випускників мого істфаку Київського педінституту лише кілька не пішли в освіту, та й нині понад 60 моїх однокурсників продовжують свою педагогічну діяльність). А зважаючи на чергове відтермінування передбаченого законом запровадження мінімуму зарплати педагогічного працівника, надії на зміну ситуації примарні. Цікаво, що на підвищення заробітних плат прокурорам (з аргументацією «передбачено законом»), встановлення захмарних зарплат суддям, працівникам численних новостворених і не надто ефективних антикорупційних органів гроші в бюджеті знайшлися, а от учителі, інші педагоги — поза грою. Нібито стаття 60 Закону України «Про освіту» вже не діє, або ж вона нижчої якості, ніж «прокурорський» закон. Так само знайшлися й гроші на існування створених в останні роки органів у галузі освіти — Національного агентства кваліфікацій, Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, освітнього омбудсмена, Державної служби якості освіти України.

Дуже прогресивною автори закону вважають норму щодо обмеження часу перебування на посаді директора закладу загальної середньої освіти — не більш як два строки по шість років. Мій педагогічний стаж — 39 років, я знаю багатьох директорів шкіл не лише Києва, а й з інших куточків країни, бував у багатьох відомих на всю Україну та за її межами школах і глибоко переконаний: створити справді гарну, сучасну, комфортну для дітей школу може лише керівник, який бачитиме перспективу. А чи буде така наснага в директора-тимчасовика? Звичайно, існують негативні приклади, коли директор ставав тираном, намагався підім’яти під себе колектив, не поважав ані учнів, ані вчителів, однак людині, орієнтованій на подібні дії, вистачить кількох років.

А от для того, щоб створити Школу з великої літери, треба набагато більше часу. Нагадаю, Василь Сухомлинський очолював славетну Павлиську школу 32 роки, Олександр Захаренко керував Сахнівською школою 35 років, з 1988-го і донині керує створеною ним авторською школою в м. Южне Одеської області Микола Гузик. Чи змогли б вони реалізувати свої задуми за дванадцять років, і чи доцільним було б таке обмеження? На жаль, мені відомі приклади, коли після смерті чи звільнення директора дуже сильної школи вона швидко втрачала свої позиції. В чому доцільність цієї норми, мені як освітянину-практику не зрозуміло.

І водночас дивним видається зникнення вимоги про наявність педагогічної освіти як для керівника, так і для вчителя. В деяких країнах (серед яких США, досвід яких ми останнім часом намагаємося копіювати в багатьох сферах) директор школи — це суто менеджерська посада, той, хто її обіймає, навіть не веде уроків, не викладає. Однак чи доцільним є такий перехід у наших умовах, слід було б ще перевірити на практиці. Що ж стосується вчителів, то відмова від обов’язкової педагогічної освіти, як на мене, ще більш сумнівна.

Вивчаючи історію викладання правознавства у вітчизняній школі, я знайшов циркуляр 2005 року, коли «законознавство» (так тоді називався правовий предмет у гімназіях) уперше прийшло в середню школу. В ньому пропонувалося залучати для його викладання переважно професійних юристів. Однак уже через кілька років відмовилися від цієї практики як такої, що не виправдала себе. І було запропоновано залучати до викладання предмета вчителів історії, залишивши в гімназії лише тих юристів, які виявили достатні педагогічні здібності.

Отже, запитання, що в мене виникає: які мета і, головне, наслідки пропонованих змін? Чи сприятимуть вони підвищенню рівня освіти? Чи готові всі ми, вчителі, учні, суспільство в цілому, до чергової «освітньої революції»? Чи всі ці зміни — чергова імітація бурхливої діяльності, чергове копіювання закордонного досвіду без належного осмислення та аналізу, від яких страждатимуть учні, батьки, педагоги, а в майбутньому — все суспільство? Від відповіді на ці запитання залежать долі сотень тисяч дітей.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram