Connect with us

Думка експерта

Чому протестують аграрії, або Двадцять два кроки земельної реформи

Ольга ХОДАКІВСЬКА, громадський діяч, науковець,
доктор економічних наук

Тисячі людей раніше протестували під Верховною Радою, а днями перекривали дороги по всій країні, і все через анонсований владою запуск ринку земель. Чому?

Маски зірвані

Усе, що можна сказати про законопроект, внесений урядом у Верховну Раду, — це варіації на тему «олігархічних хотєлок». Вони виписані в інтересах кількох сімей, орієнтованих на подальшу сировинну експлуатацію галузі. Селяни, представники малого й середнього бізнесу, що стояли під стінами парламенту, це розуміють. А ось чи розуміють це державні керманичі, ті, кого ми делегували у владу? Дуже хотілося б вірити, що голос народу почують. Хочу лише зауважити, що досі на всі наші крики «Рятуйте!» й заклики до діалогу влада лише відмахувалася формальними заходами. Зауваження, озвучені аграрними асоціаціями, які представляють інтереси тисяч аграріїв, враховано не було. Про міфи і загрози оприлюдненої концепції говорилося раніше; зараз же хотілося б зосередити увагу на тому, як бажано завершувати земельну реформу, щоб угіддя працювали в інтересах українців і України, а не олігархів і латифундистів.

Крок перший. Мета

Земельна реформа, яку нині роблять під диктовку олігархату і за активного втручання міжнародних кредиторів, принесе в майбутньому проблеми країні, в тому числі й загострення демографічної й екологічної кризи. З огляду на це нам украй важливо чітко визначити, чого хочемо досягти на кінцевому етапі. А тому маємо ставити за мету — збереження села, розвиток сільських територій, малого (сімейного) фермерства і середніх форм господарювання, ефективне та екологічне використання сільгоспугідь. Також маємо гарантувати конституційні права власності на землі народові України. І вже відштовхуючись від мети, втілювати організаційно-економічний механізм державного регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення.

Крок другий. Земельна децентралізація

Землі державної власності за межами населених пунктів державної власності мають бути передані територіальним громадам.

Крок третій. Стратегія

Впровадити на рівні територіальних громад стратегічне планування розвитку земельних відносин та землекористування. Запровадити зонування угідь залежно від придатності їх до цільового використання та визначити природоохоронні й технологічні обмеження у використанні земель.

Крок четвертий. Інвентаризація

Провести інвентаризацію земельного фонду та запровадити облік земель у межах територіальних громад — за кількістю і якістю та формами власності. Ці відомості мають бути внесені до Державного земельного кадастру.

Крок п’ятий. Повнота кадастру

Державний земельний кадастр має бути єдиною державною системою достовірних і актуальних баз даних, де містяться всі відомості про земельні ділянки приватної, державної та комунальної власності. Його наповнення потрібно завершити якнайшвидше.

Крок шостий. Надійність баз даних

Забезпечити надійне функціо нування баз даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, Державного земельного кадастру та їх повну взаємодію й інтероперабельність із Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, впровадивши при цьому сучасні й надійні системи захисту даних.

Крок сьомий. Чіткі межі

Забезпечити впорядкування адміністративно-територіального устрою. Слід розробити та затвердити документацію із землеустрою, в якій будуть чітко встановлені межі населених пунктів, об’єднаних територіальних громад, районів, областей, і внести ці відомості до Державного земельного кадастру. Ввести в законодавче поле, насамперед у Конституцію України, суб’єктність та повноваження об’єднаних територіальних громад (ОТГ).

Крок восьмий. Розв’язання спорів

Вирішити організаційно-правові й технічні проблеми в земельних відносинах, які накопичилися за роки проведення земельної реформи. Зокрема, йдеться про накладення меж суміжних земельних ділянок; межові спори; наявність двох і більше державних актів на одну і ту ж земельну ділянку тощо.

Крок дев’ятий. Прибрати помилки

Запровадити механізм виділення ділянок із земель запасу та резервного фонду для людей, які отримали землі із грубими помилками під час видачі державних актів. Непоодинокі випадки, коли під час виділення ділянок були оформлені відповідні державні акти двом і більше власникам.

Крок десятий. Фермерські землі

Слід обов’язково врегулювати правовий режим земель, наданих у постійне користування та довічне успадковуване володіння фермерським господарствам у період із 1991 по 2001 роки. Буде справедливо, якщо дати змогу нині діючим господарствам викупити ці землі за нормативною грошовою оцінкою із розстроченням платежу на 20 років.

Крок одинадцятий. Землі запасу

Врегулювати питання перерозподілу земель запасу та резервного фонду. Мають бути враховані інтереси громади щодо відведення земельних ділянок для суспільних потреб, формування екологічної і рекреаційної мережі, розвитку соціальної та інженерної інфраструктури, створення громадських пасовищ.

Крок дванадцятий. Паювання

Завершити паювання нерозподілених земель, які зберегли статус колективної власності (крім земель загального користування). Невитребувані паї передати до комунальної власності територіальних громад. Розпаювати землі державних підприємств (або їх частини) серед працівників та пенсіонерів, які не брали участі у паюванні раніше.

Крок тринадцятий. Модель обігу земель

Ринковий обіг земельних ділянок потрібно відкривати поетапно. На першому етапі слід ввести обмеження в одні руки — не більше 200 гектарів. Також на цьому етапі дозволити купувати землю лише громадянам України, державі й територіальним громадам. На наступному етапі, який можна розпочати не раніше ніж через 5 років, покупцями вже можуть бути українські юридичні особи. Дозволити купувати угіддя слід лише тим юридичним особам, кінцевими бенефіціарами яких є виключно громадяни України. Також маємо убезпечити земельний ринок від спекулянтів. Зокрема, треба визначити, що купувати землю можуть юрособи, які протягом останніх трьох років 75% свого доходу отримували від продажу сільськогосподарської продукції. Визначити, що пріоритет у прид банні угідь належить територіальним громадам.

Крок чотирнадцятий. Переважне право

Забезпечити реалізацію першочергового права на купівлю земель громадянами України для сімейного фермерства, однак лише в своїй громаді або ж у радіусі не більше ніж 20 кілометрів.

Крок п’ятнадцятий. Додаткові обмеження

Задля захисту інтересів територіальної громади та врахування регіональних особливостей ОТГ повинні мати право встановлювати додаткові обмеження щодо обігу прав на земельні ділянки (приміром, щодо максимальної площі в одні руки); встановлювати кваліфікаційні вимоги до покупців, суб’єктного складу тощо.

Крок шістнадцятий. Контролер без корупційного шлейфу

Створити нову інституцію, за якою не тягнутиметься корупційний шлейф. Вона має регулювати земельні відносини і проводити їх моніторинг на всіх рівнях — від місцевого до регіонального та загальнодержавного. Ця інституція повинна виконувати контрольні функції з питань законності укладених угод у разі переходу прав власності на земельні ділянки. Це може бути Національне земельне агентство або Фонд українських земель.

Крок сімнадцятий. Фінансування ринку

Слід створити Фонд гарантування кредитів для малого і середнього агробізнесу. Основний акцент при цьому зробити на наданні позик сімейним фермерським господарствам для придбання землі, сільськогосподарської техніки та інших виробничих активів. Запустити механізм пільгового довгострокового кредитування на купівлю земель державної й комунальної власності фермерським господарствам, а нинідіючим слід надати розстрочку платежу на 20 років, новоствореним молодим фермерам — на 30 років.

Крок вісімнадцятий. Стимулювання орендних земельних відносин

Необхідно стимулювати довгострокову оренду комунальних земель громад. Так можна зберегти цілісність масивів, стале землекористування, надходження до бюджетів і зайнятість місцевого населення.

Крок дев’ятнадцятий. Захист від монополізації

Встановити обмеження на максимальну площу земель, яка може бути в користуванні однієї особи (зокрема й через пов’язаних осіб). Звісно, слід враховувати регіональні особливості та природно-ресурсний потенціал сільгоспугідь. При цьому не допускати концентрації земель в одних руках більше ніж 35% від площі угідь ОТГ чи адміністративного району.

Крок двадцятий. Облік податкових надходжень

Створити автоматизовану систему обліку платників земельного податку й плати за оренду земель сільськогосподарського призначення, забезпечивши доступ до неї територіальних громад. Крок двадцять перший. Кадри Забезпечити підготовку та перепідготовку фахівців у сфері земельних відносин, землеустрою, кадастру, оцінки земель, ведення земельних реєстрів, починаючи від рівня територіальної громади. Крок двадцять другий. Громадське суспільство Сприяти формуванню організацій громадянського суспільства у сфері земельних відносин, раціонального й екологобезпечного землекористування та протидії тіньовим оборудкам і незаконному відчуженню земельних ділянок, у тому числі рейдерським захопленням.

Лише за умови виконання всіх пунктів та поетапного впровадження ринкового обігу прав на земельні ділянки сільгосппризначення зможемо захиститися від спекуляцій, монополізації та забезпечити умови, за яких земля дійсно стане найціннішим національним багатством.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Запобіжники земельної реформи: як вони працюють у ЄС?

Максим ОЛЕКСІЮК,
партнер юридичної фірми
«ВТС консалтинг

Метою запровадження ринку землі повинно стати залучення широких верств українців у фермерство задля збільшення кількості економічно самодостатніх громадян. Чи розуміє це уряд?

Під час обговорення рішення ЄСПЛ у справі «Зелечук і Цицюра проти України» ніхто не звернув уваги, що суд узагальнив практику обмежень на ринку землі на прикладі європейських держав і вивів загальноприйнятні цілі обмежень. Мова йде про ефективне користування землею, уникнення надмірної концентрації земельної власності, залучення до місцевого сільського життя та фермерства. Тож обираючи модель ринку, варто було би врахувати висновки ЄСПЛ, щоб результат тяжів до європейського з багатомільйонним прошарком заможних фермерів, ефективним та екологічно відповідальним господарством, а не до досвіду Аргентини, Бразилії, Ефіопії чи Мадагаскару, де все відбулося навпаки.

Жодна європейська країна не має ринку землі без суттєвих обмежень, це доведено ЄСПЛ. Ми заборонили продаж частини аграрної землі — європейці суттєво обмежують її придбання. Обмежують так, що доступ до агровиробництва в Польщі, Угорщині, Німеччині, Франції та Англії набагато складніший, ніж в Україні.

На відміну від України, де аграрну землю недорого і без обмеження кількості можуть орендувати навіть іноземці чи іноземні юридичні особи, в більшості держав ЄС отримати землю в обробіток може лише особа, що займається фермерством у цій країні певну кількість років, інколи навіть вимагається спеціальна освіта. В Австрії, Франції, Німеччині, Угорщині, Литві, Норвегії, Польщі, Словаччині, Словенії та Швеції для передавання права власності на сільськогосподарську землю потрібний дозвіл спеціального органу державної влади. В деяких випадках для отримання дозволу претендент мусить надати гарантії власноручного обробітку землі, а інколи — і проживання на цій землі. У багатьох країнах Євросоюзу іноземці не мають права купувати сільськогосподарські землі. Та ж Польща лише недавно дозволила купівлю земель громадянам ЄС.

Коли кажуть, що взірцем агровиробництва для України повинна бути Польща, Німеччина або Франція, а ринок землі мусить бути без обмежень, — це щонайменше маніпуляція. Саме вказані обмеження створили основу для непоганого існування великого класу фермерів, понад 2 млн в тій же Польщі, які забезпечують свої сім’ї, сплачують податки і не навантажують систему соціальної допомоги. Парафразом встановлених ЄСПЛ цілей може бути таке: обмежену кількість землі може придбати лише громадянин, який довів свою здатність ефективно вести сільськогосподарське виробництво (для початку на орендованій землі), гарантує власноручне ефективне використання придбаної землі та є залученим до місцевого сільського життя, тобто проживає в цій місцині та підтримує громаду. Натомість проведене в Україні розпаювання землі призвело до низки негативних наслідків. Земля належить здебільшого (90%) тим, хто її не обробляє та не має наміру це робити. Розділення поля на дрібні паї, що не мають окремого під’їзду, зменшує ліквідність цих ділянок та потенційний дохід теперішніх власників від продажу і збільшує прибуток тих, хто агрегує ці ділянки для перепродажу.

Перепродаж земель, об’єднаних у ліквідні масиви, відбуватиметься за кордоном шляхом продажу компаній, яким належать ці ділянки. Тому обіцяних фантастичних надходжень грошей в Україну від продажу землі не буде. Це не припущення — так продаються всі значні об’єкти в Україні.

Дописувачі з теми ринку землі часто називають аграрні холдинги противниками ринку, мовляв, вони платять мізерну орендну плату, а ринок її підвищить. Проте холдинги є природними агрегаторами землі, бо вони є держателями головного обтяження ділянки — оренди, яка зберігає свою чинність під час продажу землі. Який сторонній інвестор купуватиме ділянку, яка на 25 років передана холдингу в оренду за 50 дол. за га та ще й оточена землями цього підприємства? Так, оренда колись закінчиться, але не одночасно всіх ділянок на полі, тому ситуація, коли єдиним потенційним покупцем цієї землі є аграрний холдинг, може тривати вічно.

Отже, саме в холдингів найбільші шанси викупити неліквідні паї за розрахованою Світовим банком низькою ціною (до 1,5 тис. дол), сформувати ліквідні масиви, а потім продовжити господарювати або продати інвестору з «довгими» грошима, наприклад, західному інвестиційному фонду за «польською» ціною 16–20 тис. євро.

Саме аграрним холдингам невигідне дотримання критеріїв обмежень ринку землі, які сформулював ЄСПЛ та які застосовуються в країнах Євросоюзу. Структура власників найбільших аграрних холдингів, які після черги криз та банкрутств змінили своїх бенефіціарів, дає розуміння сценаріїв викупу землі. Теза про відсутність грошей у холдингів на це легко відкидається готовністю фінансових інститутів кредитувати агрегаторів під іпотеку їх земельних банків. До того ж, тільки 10,4% власників паїв мають намір негайно продати їх після зняття мораторію. Багато хто з них думає, що почекає підняття ціни до польського рівня, а тоді продасть на якомусь уявному вільному ринку з великою кількістю покупців. Натомість покупець буде лише один — холдинг, що орендує цю та сусідні ділянки.

Можна також ірраціонально сподіватися, що покупці не стануть вдаватися до фізичного «заохочення» селян до продажу землі, як це відбувається в Бразилії. У нас же правова держава, рейдерство відсутнє, судова і правоохоронні системи працюють «як годинник», а кадастр з реєстрами — взагалі «неприступна скеля».

У Сполучених Штатах вже звернули увагу на ріст частки землі у власності тих, хто її не обробляє, а лише здає в оренду (30% у 2017 році). Через негативні економічні та екологічні наслідки придбання землі інституційними інвесторами деякі штати уже заборонили або суттєво обмежили придбання землі іноземцями.

Польща посилює регулювання ринку землі, викуповуючи ділянки через державну установу та заборонивши придбання землі з метою отримання прибутку. Україна ж тільки збирається прикластися лобом до «граблів» нерегульованого ринку. Можуть спитати, чому це все повинно хвилювати більшість громадян, які не мають паїв? А ось чому. Відкриваючи ринок без правил, ми створимо мільйони людей, що не матимуть пасивного доходу із землі, а покладатимуться на солідарну пенсійну систему і субсидії. Їх оплатять ті, хто не брав участі в святі безоплатного розпаювання земель, відібраних у законних власників у минулому столітті.

Запровадження ринку повинно залучити широкі верстви українців у фермерство як приватну ініціативу, що збільшує кількість економічно самодостатніх громадян. Така стратегія є довготривалою на відміну від збільшення ВВП завдяки разовому продажу землі інвестиційним фондам. Та чи знайдеться в Україні уряд, який мислить далі своєї каденції або бюджетного року? У Польщі — знайшовся.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Реформа САП: відтермінувати, але не забути?

Віталій ГАДЕЛІЯ,
юрист Statewatch, адвокат

Два місяці триває реформа органів прокуратури, яка включає в себе атестацію прокурорів усіх рівнів — від Генеральної прокуратури до підрозділів на місцевому рівні.

Про перебіг відбору в Офіс Генерального прокурора написано достатньо, тому немає сенсу дублювати меседжі. Власне кажучи, команда Statewatch ще на початку 2019 року була зосереджена виключно на одному підрозділі — Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі, — який вищезазначені зміни не зачіпають.

Безумовно, незалежність прокурорів є однією з найболючіших проблем української прокуратури. Відповідно до позиції Консультативної ради європейських прокурорів незалежність і автономність прокурорів є невід’ємною частиною незалежності судової гілки влади. Більшість експертів зазначають, що питання незалежності особливо гостро проявлялось у випадку функціонування САП. Також вони одностайні, що це питання має два виміри — інституційний (рівень усієї САП) та операційний (рівень кожного окремого прокурора).

Про це зазначав наш колега Володимир Петраковський. На його думку, утворення САП у вигляді самостійного структурного підрозділу Генпрокуратури було однією з найбільш грубих помилок антикорупційної реформи. Самостійність статусу підрозділу означає виключно те, що цей підрозділ не входить до складу інших підрозділів. Наслідком такого підходу є те, що двоє заступників керівника САП не є керівниками прокуратури (в розумінні Закону «Про прокуратуру» та КПК). Відповідно, вони не можуть призначати прокурорів у кримінальних провадженнях та приймати процесуальні рішення, які стосуються спеціальних суб’єктів — адвокатів, суддів, депутатів місцевих рад, міських голів та інших. Крім того, через статус структурного підрозділу наразі САП не має автономії в адміністративному, матеріально-технічному та бюрократичному (найширший сенс) аспектах.

Представниками профільних організацій (Statewatch, ЦПК, Transparency International Ukraine) ще влітку було розроблено законопроєкт, що і визначає місце САП у системі прокуратури України як спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, що буде самостійним органом прокуратури на правах обласної прокуратури.

Проте після цієї розробки відбулися доопрацювання документа, про які варто було б згадати. В останній версії драфту законопроєкту додано положення про те, що керівник САП визначає порядок автоматизованого розподілу кримінальних проваджень між прокурорами САП. Тобто фактично надали можливість розподіляти справи в ручному режимі. Для справжнього унезалежнення в статті 17 проекту закону варто було б передбачити, що письмові накази адміністративного характеру, пов’язані з організаційними питаннями діяльності САП та відповідних прокурорів, не можуть бути видані Генеральним прокурором без погодження з керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Також керівнику САП, керівникам відповідних прокуратур, першим заступникам та заступникам надали право координувати діяльність правоохоронних органів у вигляді координаційних рад за участю правоохоронців. Прийняті рішення на цих нарадах будуть обов’язковими для правоохоронців.

У драфті документа прописані вимоги до осіб, котрі хочуть бути прокурорами Офісу Генпрокурора. Зокрема, ними можуть бути громадянини України з вищою юридичною освітою, які володіють українською мовою, а до прокурора САП додатково додано вимогу бути компетент ним та доброчесним. Цікавими також є зміни до порядку проведення конкурсу. У статі 28-1 урізано деталізацію про проведення конкурсу, натомість для 3-х представників громадських організацій збільшено з 2 до 3 років вимогу участі в антикорупційній діяльності, виключивши ті організації, котрі займаються правозахисною діяльністю та інституційними реформами.

Зі статті 29-1 зникло положення про спеціальну перевірку кандидатів, а також прописали більш детальну статтю 39 щодо порядку призначення прокурора на адміністративну посаду. У статті 39-1 додано, що керівником САП може бути особа з досвідом роботи саме в галузі кримінального права та процесу не менше п’яти років (адвокату, наприклад, буде важко довести, що саме в галузі кримінального права і процесу він має 5 років стажу). Але прибрали вимогу щодо володіння українською мовою, а також змінили концепцію формування конкурсної комісії.

В остаточній версії проєкту закону саме Генпрокурор призначає членів конкурсної комісії, а не Рада прокурорів України. Причому 3-х членів він призначатиме від Ради прокурорів, а 3-х — від міжнародних донорів. Хоча, як варіант, можна було б прописати, щоб усі члени були від міжнародних донорів і призначалися Радою прокурорів. Також в останній версії законопроєкту прибрано положення про можливість участі члена конкурсної комісії у вигляді відео-конференції. Також зникло положення про оприлюднення регламенту й щодо встановленої винагороди членам конкурсної комісії.

Замість висновку

Загалом концепція реформування САП має бути більш ґрунтовною. Це необхідно для того, щоб відповідні прокурори мали повну незалежність у контексті процесуального керівництва розслідуваннями злочинів, що віднесені Кримінальним процесуальним кодексом до підслідності НАБУ (Національного антикорупційного бюро України). Зрештою, законопроєкт ще не внесено в Раду, а тому до нього потрібно обов’язково повернутися після проведення реформи Генпрокуратури, яка згодом стане Офісом Генерального прокурора.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Що приховує «розвантаження» Верховного Суду?

Андрій ПОМАЗАНОВ, заслужений юрист України

Під виглядом оптимізації роботи Верховного Суду і судової системи законопроектом, який вніс Президент, пропонуються загрозливі зміни в законодавство.

«Турборежим покращення» нової влади змушує щодня замислюватися над тим, як же він впливає на життя кожного з нас. Черговий законопроєкт (№ 2314) щодо оптимізації роботи Верховного Суду України та судової системи в цілому, який вніс на розгляд Верховної Ради Президент України Володимир Зеленський як невідкладний 25 жовтня — не виняток. У ньому пропонуються дійсно загрозливі зміни до законодавства. Наразі наша найближча правова реальність залежить лише від оперативності реагування громадянського суспільства на такі кроки влади.

Перш ніж аналізувати президентське «ноу-хау», нагадаю, що згідно зі статтею 55 Основного Закону права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

За даними опитувань Центру Разумкова, 34% громадян вказали, що ті чи інші рішення суду були незаконними й несправедливими, 7,4% при цьому зазначили, що від реформування судової системи очікують забезпечення верховенства права. На запитання про те, в якому суді (вітчизняному чи в Європейському суді з прав людини) громадянин України має більше шансів отримати справедливе судове рішення у своїй справі, 68% проголосували за ЄСПЛ і лише 3% досі покладають надії на вітчизняні суди. Зрозумілим у такому розрізі є першочергова потреба гарантування громадянам доступу до правосуддя як складової частини права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Але Президент, як суб’єкт законодавчої ініціативи, легких шляхів не шукає. Про це свідчить виправдання абсолютно химерних, з точки зору захисту прав людини, законотворчих пропозицій такими загальними поясненнями, як «зменшення навантаження на Верховний Суд», «недопущення зловживання процесуальними правами», «забезпечення швидкого розгляду справ».

Цим законопроєктом передбачаються суттєві обмеження щодо оскарження окремих судових рішень — малозначними за ціною позову та тих, що можуть згідно з нормами процесуального законодавства розглядатися в спрощеному порядку. Серед основних аргументів, озвучених представниками Офісу Президента під час засідання профільного парламентського комітету, було, по-перше, зосередження ВС на забезпеченні єдності судової практики. Саме це, на їхню думку, є основною функцією касаційної інстанції. Між тим, функції цієї інстанції є комплексними, і навряд чи може йтися про перевагу одних завдань суду над іншими, адже це створює дисбаланс у вирішенні правової проблеми, яку громадянин виносить на судове вирішення.

По-друге, йшлося про те, що суд касаційної інстанції не має вирішувати так званих «індивідуально визначених» спорів, з чим також важко погодитися, адже тим самим: а) звужується право людей на справедливий суд; б)громадянин значно швидше вичерпує національні засоби захисту, а отже, набуває підстав для звернення до ЄСПЛ (думаю, очевидно, у скільки разів зросте як кількість звернень до суду, так і обсяг бюджетних витрат на виконання рішень останнього).

Водночас проєктом фактично пропонується «фільтрувати» доступ до касаційної інстанції саме найбільш вразливих категорій справ — аліментних, споживчих, трудових, зважаючи на їх так звану «малозначність», і тут також є справедливим попередній висновок очікуваного вкрай несприятливого впливу на подальшу якість судових розглядів відповідних спорів.

По-третє, цей законопроєкт, за словами представників Офісу Президента, спрямований на розвиток положень підтриманої, але досі не схваленої підписом Президента, «судової реформи». Чи варто говорити, що в правовій державі такий крок навряд чи є можливим?

І на цьому експерименти над людськими долями, як виявилося, не завершуються. Офіс Президента вважає за можливе «з’ясувати у 6-місячний строк, чи достатнім для забезпечення правосуддя є 100 суддів ВС, і яка оптимальна кількість суддів?». Однак, є «незначна» поправка: судову реформу вже схвалив парламент, і незабаром касаційна інстанція діятиме в такому скороченому складі. Чи достатнім він буде для забезпечення правосуддя для громадян, її ініціатори фактично пропонують замислитися колись, потім. Нібито, й не було зауважень міжнародної спільноти, українських юристів та правозахисників, парламентарів, і, що найцікавіше, буцімто існує цілісне бачення реформування відповідної сфери, а не «точкові» законопроєкти, які пропонують лише фрагментарні відповіді на основні запитання.

Тим часом ЄСПЛ у своїй практиці повсякчас наголошує, що право на доступ до суду, закріплене в ст. 6 Конвенції, вимагає за своєю природою державного регулювання, однак суд повинен ухвалити в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції, переконатися в тому, що право доступу до суду не обмежується.

Підсумовуючи, можна констатувати: реалізація пропонованого Президентом підходу є вкрай небезпечною не тільки для подальшої долі української судової системи, але й для доль мільйонів українців, які потребуватимуть захисту своїх прав у суді.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.