Connect with us

Думка експерта

Захист персональних даних при веденні ЄРДР

Володимир Богатир, адвокат, керуючий партнер АО «Богатир та Партнери», заслужений юрист України,
кандидат юридичних наук

У своїй адвокатській діяльності ми неодноразово фіксували неспроможність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини ефективно реагувати на чисельні порушення, до яких систематично вдається держатель Єдиного реєстру досудових розслідувань — Генеральна прокуратура України.

 

Омбудсману це питання не цікаве

Органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки щодо захисту прав та свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», є саме Уповноважений ВРУ з прав людини. В кінці минулого року мною було надіслано інформаційний запит, щодо контролю Омбудсманом дотримання порядку внесення відомостей, які містять персональні дані до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР) та поставлено чотири питання, з яких ми отримали відповідь лише на одне — щодо кількості скарг на обробку персональних даних. З неї стало відомо про 3 513 таких скарг, направлених лише Уповноваженому ВРУ з прав людини, свідчить про суспільну важливість порушеного питання. Відповідь свідчить, що жодних дій по контролю за обробкою персональних даних та дотриманням порядку ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань протягом 2014—2018 років Омбудс маном не здійснювалося, облік подібних скарг не ведеться й жодного ефективного реагування не відбувається.

За таких обставин сьогодні фактично відсутній дієвий парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина в частині дотримання законодавства про захист персональних даних Генеральною прокуратурою України. При цьому мова не йде про відсутність належного законодавства чи наявність суперечливих колізійних норм, фактично ситуація пов’язана з небажанням Генеральною прокуратурою України виконувати «незручне» законодавство.

Нагадаю, згідно зі статтею 23 Закону України «Про захист персональних даних» у сфері захисту персональних даних Уповноважений Верховної Ради з прав людини має право отримувати на свою вимогу та мати доступ до будь-якої інформації (документів) володільців або розпорядників персональних даних, які необхідні для здійснення контролю за забезпеченням захисту персональних даних, у тому числі доступ до персональних даних, відповідних баз даних чи картотек, інформації з обмеженим доступом. Таким чином Омбудс ман здійснює нагляд за веденням Єдиного реєстру досудових розслідувань. У пункті 1.2. «Порядку повідомлення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про обробку персональних даних, яка становить особливий ризик для прав і свобод суб’єктів персональних даних, про структурний підрозділ або відповідальну особу, що організовує роботу, пов’язану із захистом персональних даних при їх обробці, а також оприлюднення вказаної інформації», затвердженого наказом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 08.01.2014 р. № 1/02-14 р., визначено, що обробкою персональних даних, що становить особливий ризик для прав і свобод суб’єктів, є будь-яка дія або сукупність дій, а саме збирання, реєстрація, накопичення, зберігання, адаптування, зміна, поновлення, використання і поширення (розповсюдження, реалізація, передача), знеособлення, знищення, в тому числі з використанням інформаційних (автоматизованих) систем, яка здійснюється стосовно персональних даних, зокрема, про притягнення до адміністративної чи кримінальної відповідальності; застосування щодо особи заходів у рамках досудового розслідування; вжиття щодо особи заходів, передбачених Законом «Про оперативно-розшукову діяльність».

Як усе відбувається в реальності

Держателем єдиного реєстру досудових розслідувань є Генеральна прокуратура України. В підпункті 2 пункту 1 розділу І Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань зазначається, що Реєстр — створений за допомогою автоматизованої системи електронної бази даних, відповідно до якої здійснюються збирання, зберігання, захист, облік, пошук, узагальнення даних, зазначених у пункті 1 глави 2 цього розділу, які використовуються для формування звітності, а також надання інформації про відомості, внесені до реєстру, з дотриманням вимог кримінального процесуального законодавства та законодавства, яким врегульовано питання захисту персональних даних та доступу до інформації з обмеженим доступом. Враховуючи широку фантазію та низький рівень кваліфікації слідчих різнобарвних правоохоронних органів, адвокатів зазвичай цікавить питання відомостей, які вносяться до ЄРДР. Ми вирішили дослідити це на прикладі однієї графи — зазначення даних про вручення фізичній особі повідомлення про підозру. В цій графі слідчі, як правило, вносять відомості «з голови», про будь-яку відому чи зручну їм адресу.

Результат не виявився неочікуваним, з огляду на жахливий стан дотримання законодавства органами прокуратури. Так, у травні минулого року Генеральний прокурор України своїм листом повідомив про відмову виконувати законну вимогу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, запропонувавши натомість долучитися до вдосконалення законодавства, а також виконувати більше десятка рішень судів. Очевидно, що подібна позиція «відомого фахівці в галузі права» і по сумісництву Генерального прокурора України вже давно не викликає подиву в юридичних колах, проте ставить під сумнів ефективність діяльності по наближенню законодавства України до права ЄС, що має безпосередній вплив на формування державної політики України в цілому, а також цілей Генерального регламенту про захист даних ЄС 2016/679 (EU General Data Protection Regulation, далі «GDPR») і іншого застосовного законодавства про захист даних в ЄС.

Важливо знати, що частиною 6 статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» від 1 червня 2010 р. № 2297-VI заборонено обробку даних про фізичну особу без її згоди, а пункт 6 частини 2 статті 8 цього закону передбачає, що особисті немайнові права на персональні дані, які має кожна фізична особа, є невід’ємними і непорушними. В свою чергу, гарантіями захисту особистих прав та інтересів суб’єкта персональних даних від порушень є право пред’являти вмотивовану вимогу володільцю персональних даних із запереченням проти обробки своїх персональних даних та право пред’являти вмотивовану вимогу щодо зміни або знищення своїх персональних даних будь-яким володільцем та розпорядником персональних даних, якщо ці дані обробляються незаконно чи є недостовірними. Пунктом 4 розділу 6 Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань закріплено, що в разі встановлення фактів невідповідності внесеної до реєстру інформації матеріалам кримінального провадження або її неповноти вживаються заходи щодо усунення виявлених порушень. Разом із тим статтями 3 та 28 Конституції України честь і гідність людини визначено найвищою соціальною цінністю та встановлено, що кожен має право на повагу до його гідності.

 

Приклад із практики

Сьогодні продемонструємо ще один приклад зухвалості та безкарності ГПУ, що вказує на репресивний характер діяльності цього вже не правоохоронного органу. А чи знаєте ви, що будь-хто може отримати статус підозрюваного, якщо цього забажають в ГПУ? На жаль це так і робиться все просто. Кримінальний процесуальний кодекс передбачає чітко визначену процедуру винесення та вручення підозри й отримання відповідного статусу. Підозра має бути вручена в день її складення, а в разі неможливості вручення — направлена в спосіб, передбачений КПК, а відомості про це вносяться до ЄРДР. Після цього особа набуває статусу підозрюваного.

Вказаним кодексом передбачений і перелік доказів вручення підозри, однак на практиці все відбувається інакше. «Фахівці» з ГПУ винайшли спосіб гендлювання нормами КПК. Складена та підписана підозра надсилається на будь-яку зручну для ГПУ адресу, яка здебільшого немає як формального, так і будь-якого відношення до особи. Після цього без належних доказів про факт, час та місце вручення підозри слідчий вносить завідомо неправдиву інформацію щодо вручення підозри до ЄРДР й особа набуває статусу підозрюваного. А далі що завгодно — від запобіжного заходу до заочного засудження.

Уявіть собі, що у вас є конфлікт з діючою владою і ви поїхали за межі України. В цей час слідчий виносить підозру щодо вас, надсилає її на адресу де ви були зареєстровані 5 років тому, вносить відомості до ЄРДР, що, нібито, вручив вам підозру і починає ваше незаконне переслідування.

Як із цим боротися? КПК не передбачає процедури оскарження внесення відомостей до ЄРДР, а адміністративні суди відмовляються слухати питання, які хоч якось стосуються кримінальних проваджень. Залишається надія на Омбудсмена, який наділений відповідними повноваженнями. Проте офіс Омбудсмана зайняв пасивну позицію з цього питання.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Двобій із митними проблемами: чи можна перемогти?

Тетяна ОСТРІКОВА,
народний депутат,
фракція «Самопоміч»

Нарешті створена Державна митна служба. Що потрібно зробити, аби вона була інституційно сильною та функціонально незалежною?

Останнім часом діяльність митниці як державного інституту стала однією з головних тем обговорення та одним з основних пунктів програм політичних сил. Про необхідність створення механізму реалізації начебто різних за формою, але пов’язаних за суттю та цілями, функцій — захист економічної та митної безпеки, протидія контрабанді та порушення митного законодавства — говорять давно. Так само, як і про створення сприятливих умов для бізнесу, спільний митний простір з ЄС, розвиток міжнародної торгівлі через реформування митниці. Щоправда, лише одиниці здатні пояснити, яким чином це можна реалізувати.

Нарешті створена Державна митна служба. А що потрібно зробити, аби вона була інституційно сильною та функціонально незалежною, захищала економічні інтереси країни, сприяла міжнародній торгівлі, а не лише наповнювала бюджет?

Наслідки штучного об’єднання податкової і митної служб

У результаті штучного об’єднання у 2013 році податкової та митної служб в Міністерство доходів і зборів, яке пізніше змінило вивіску на Державну фіскальну службу, відбулося структурне, організаційне та функціональне «поглинання» митної складової, що спричинило низку негативних результатів у митній справі. Це і «гіпертрофія» фіскальної функції митних органів, і зниження рівня організаційного та кадрового забезпечення процедур митного контролю та митного оформлення, і відсутність належного рівня аналітичної роботи та пост-контролю, і недостатній обмін інформацією, і низький рівень міжнародного співробітництва.

Як наслідок, значно знизилася ефективність системної та комплексної протидії митним правопорушенням та проявам контрабанди. У стані стагнації — функції митних органів щодо захисту прав інтелектуальної власності, контролю застосування заходів нетарифного регулювання, організації та контролю здійснення транзитних перевезень, експортного контролю, класифікаційної роботи.

У 2013 — 2018 роках зупинився розвиток інфраструктури. Матеріально-технічне забезпечення діяльності митних органів з урахуванням специфіки виконання функцій у пунктах пропуску на державному кордоні було вкрай незадовільним. Через це не вживалися дієві заходи щодо організації спільного з митними органами суміжних держав контролю на кордоні України, вдосконалення взаємодії між відповідними органами, введення в дію модулів «фільтр-пункту пропуску». Керівництво ДФС нехтувало системою і механізмом постійного моніторингу та аналізу стану здійснення процедур митного конт ролю й митного оформлення, а також механізмом адекватного реагування на ускладнення в діяльності митниць, оперативного реагування на неправомірні дії посадових осіб митниць. Відтак у посадовців митних органів часто формувалося відчуття безкарності, а через кадрову нестабільність — і в і д ч у т т я тимчасовості перебування на посаді.

Звісно ж, у ДФС не були зацікавлені в подальшій автоматизації та інформатизації процесів митного контролю та митного оформлення, розробці програмно-інформаційних комплексів. Навіть супроводження окремих інформаційних баз даних, у тому числі на міжнародному рівні, було недостатньо ефективним.

Що потрібно зробити?

Такий стан справ потребує ухвалення низки рішень для відновлення чіткої, повноцінної, функціональної та ефективної управлінської вертикалі, належного кадрового, технічного та інформаційного забезпечення, аналітичної роботи. Кабмін, Мінфін та ДМС повинні вжити такі заходи, як повноцінний запуск роботи Державної митної служби з правами та повноваженнями, в тому числі у кад ровій сфері. Кадрове забезпечення ДМС не буде ефективним у разі реалізації заходів із кадрового забезпечення підрозділами та особами ДФС. Митна служба повинна створюватися як нова юридична особа в результаті припинення діяльності Державної фіскальної служби України.

А ще створення в організаційній структурі ДМС повноцінних підрозділів, що забезпечують організацію та контроль здійснення митної справи. Зокрема, за напрямами митного постаудит-контролю, митної статистики та проведення аналітичної роботи, класифікації товарів, визначення країни походження товарів, застосування заходів нетарифного регулювання. Також підрозділів з розвитку інформаційних технологій, захисту прав інтелектуальної власності, контролю за міжнародними передаваннями товарів військового й подвійного призначення, організації й контролю за здійсненням транзитних перевезень, міжнародного митного співробітництва. Крім того — підрозділів з кадрового забезпечення, розвитку митної інфраструктури зі збільшенням кількості особового складу, проведення
організаційних змін на митницях. Це забезпечить побудову управлінської вертикалі за функціональними напрямами на рівні центрального апарату і територіальних органів.

Серед інших питань, які необхідно вирішити:

  • відновлення діяльності моніторингового центру з питань здійснення митної справи та моніторингових центрів на територіальному рівні;
  • побудова чіткої системи підпорядкування з організації та контролю реалізації митної справи, ухвалення рішень на рівні центрального апарату;
  • обґрунтоване збільшення особового складу підрозділів митного оформлення митниць, особливо в пунктах пропуску на державному кордоні;
  • проведення прозорих конкурсів з призначення керівників профільних підрозділів центрального апарату ДМС та митниць із метою припинення негативної практики необґрунтовано тривалого тимчасового виконання обов’язків;
  • ефективна організація та координація взаємодії митних органів та інших правоохоронних органів з метою протидії митним правопорушенням й проявам суспільно небезпечної контрабанди винятково в межах чинного законодавства;
  • широке залучення громадських рад, профільних бізнесових асоціацій та інших профільних інститутів громадянського суспільства до процесу протидії митним правопорушенням та мінімізації незаконних схем ввезення товарів шляхом підписання меморандумів, проведення спільних робочих і селекторних нарад;
  • зміна дислокації ДМС на будівлю по вулиці Дегтярівській, 11 у Києві.

Що може і повинна зробити нова Верховна Рада?

По-перше, ухвалити інституційний закон, що визначає функції і повноваження центрального органу виконавчої влади, відповідального за реалізацію митної справи, та встановити порядок проходження служби в такому органі. Потрібно також внести зміни до Митного кодексу — трансформувати його у процесуальний кодекс, що визначає порядок проведення митних процедур.

По-друге, схвалити в цілому законопроекти, ухвалені в першому читанні. Зокрема, про спільний режим транзиту: № 9532 (для старту тестування нового різновиду транзиту і приєднання до конвенції NCTS) та № 7473 (для запровадження в Україні інституту авторизованого економічного оператора).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Чи треба отримувати ліцензію на зберігання пального в баку автомобіля чи каністрі?

Олександр Банніков,
старший юрист TEFFI Law Firm

Відповідно до повідомлення на інформаційному ресурсі ДФС України ЗІР, на запитання «Чи необхідно придбавати ліцензію на зберігання пального якщо таке пальне зберігається в баку автомобіля, каністрі» (категорія 115.05) контролюючий орган  надав таку відповідь:

«Законом України від 23 листопада 2018 року № 2628-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів» внесено зміни до Закону України від 19 грудня 1995 року № 481 «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» (далі – Закон № 481), зокрема, запроваджено ліцензування видів господарської діяльності з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним. Зазначені зміни набирають чинності з 01 липня 2019 року.

Відповідно до ст. 1 Закону № 481 місце зберігання пального визначено як місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування.

Зберігання пального – це діяльність із зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) із зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик.

Відповідно до частини першої ст. 15 Закону № 481 зберігання пального здійснюється суб’єктами господарювання всіх форм власності за наявності ліцензії. Суб’єкти господарювання (далі – СГ) отримують ліцензії на право зберігання пального на кожне місце зберігання пального.

Таким чином, СГ отримують ліцензії на право зберігання пального на місце (територію), що використовується для зберігання пального.

При цьому Законом № 481 не встановлено вимог щодо видів, місткості та розміщення обладнання та/або ємностей, що використовуються для такого зберігання.

Згідно з ст. 15 Закону № 481 ліцензія на право зберігання пального не отримується на місця зберігання пального, що використовуються:

– підприємствами, установами та організаціями, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевою бюджету;

– підприємствами, установами та організаціями системи державною резерву;

– суб’єктами господарювання для зберігання пального, яке споживається для власних виробничо-технологічних потреб виключно на нафто – та газовидобувних майданчиках, бурових платформах і яке не реалізується через місця роздрібної торгівлі.

Також СГ мають право зберігати пальне без отримання ліцензії на право зберігання пального в місцях виробництва пального або місцях оптової торгівлі пальним чи місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримані відповідні ліцензії.

Інших виключень щодо отримання СГ ліцензій на право зберігання пального норми Закону № 481 не містять».

Цей висновок попри обґрунтування нормами чинного законодавства сформульовано не чітко, а також, він взагалі не дає конкретної відповіді на поставлене питання.

Після набрання чинності Законом України № 909-VIII від 24.12.2015 (хоча й з порушенням принципів стабільності податкового законодавства, передбачених пп. 4.1.9
п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України) з 01.01.2016 змінився порядок адміністрування акцизного податку, зокрема, й для субʼєктів господарювання з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним.

За результатами перших кроків у новій системі адміністрування акцизного податку законодавцем знову змінено «правила гри» шляхом прийняття Закону України від 23 листопада 2018 р. № 2628-VIII, яким внесено зміни до Податкового кодексу України (далі – ПК України), Закону № 481 та інших нормативно-правових актів.

Відповідно, з 01.07.2019 суб’єкти господарювання отримують ліцензії на право зберігання пального на місце (територію), що використовується для такого зберігання.

Згідно з вищезгаданим формулюванням позиції контролюючого органу у платників податків, що здійснюють діяльність з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним, виникає обовʼязок ліцензування права зберігання пального на місце (територію), що використовується для зберігання.

Відповідь ДФС містить лише посилання на зміни, внесені до Закону № 481, однак, не розкриває суті питання.

Відповідно до пп. «б» пп. 14.1.6 п. 14.1 ст.14 ПК України акцизний склад – це приміщення або територія на митній території України, де розпорядник акцизного складу провадить свою господарську діяльність шляхом вироблення, оброблення (перероблення), змішування, розливу, навантаження-розвантаження, зберігання, реалізації пального.

Не є акцизним складом відповідно до пп. 14.1.6 п. 14.1 ст.14 ПК України, зокрема:

приміщення або територія, на кожній з яких загальна місткість розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального не перевищує 200 кубічних метрів, а суб’єкт господарювання (крім платника єдиного податку четвертої групи) – власник або користувач такого приміщення або території отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 1000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання чи промислової переробки і не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

приміщення або територія, незалежно від загальної місткості розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального, власником або користувачем яких є суб’єкт господарювання – платник єдиного податку четвертої групи, який отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 10000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання, а також не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

паливний бак як ємність для зберігання пального безпосередньо в транспортному засобі або технічному обладнанні, пристрої.

В свою чергу, відповідно до ст. 1 Закону № 481 місце зберігання пального – місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування.

Зберігання пального – це діяльність зі зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) зі зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик.

Згідно з положеннями ст. 15 Закону № 481 зберігання пального здійснюються суб’єктами господарювання всіх форм власності за наявності ліцензії.

Ліцензії на право зберігання пального видаються уповноваженими Кабінетом Міністрів України органами виконавчої влади за місцем розташування місць зберігання пального строком на п’ять років.

Відповідно до пп. 4.27 п. 4 Положення про Державну податкову службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 № 227, ДПС відповідно до покладених на неї завдань, зокрема, здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання з виробництва спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, з оптової торгівлі спиртом, оптової та роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тютюновими виробами та контроль за таким виробництвом; здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання з виробництва пального, з оптової, роздрібної торгівлі та зберігання пального і контроль за таким виробництвом

Для отримання ліцензії на право зберігання пального разом із заявою додатково подаються завірені заявником копії таких документів:

– документи, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористування на земельну ділянку, на якій розташований об’єкт зберігання пального, чинні на дату подання заяви та/або на дату введення такого об’єкта в експлуатацію;

акт вводу в експлуатацію об’єкта або акт готовності об’єкта до експлуатації, або сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, або інші документи, що підтверджують прийняття об’єктів в експлуатацію відповідно до законодавства, щодо всіх об’єктів у місці зберігання пального, необхідних для зберігання пального;

дозвіл на початок виконання робіт підвищеної небезпеки та початок експлуатації (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки.

Вимагати представлення інших документів, крім зазначених у Законі, забороняється.

Отже, на підставі аналізу зазначених норм можна констатувати, що контролюючим органом не досліджено саме питання, що для отримання ліцензії на зберігання палива суб’єкт господарювання повинен мати відповідну земельну ділянку, або об’єкт нерухомості, або відповідні машини, механізми, устаткування підвищеної небезпеки. А з урахуванням неможливості представлення інших документів суб’єкт господарювання є обмеженим в праві реєстрації місцем зберігання будь-якого іншого обʼєкту, що за фізичними властивостями не належить до перелічених вище.

Отже, з урахуванням вимог ст. 15 Закону № 481 та положень пп. 14.1.6 ПК України, платники податків не зобовʼязані отримувати ліцензії на право зберігання пального, якщо таке пальне зберігається у паливних баках транспортних засобів та каністрах (з урахуванням обʼємів, встановлених пп. 14.1.6 ПК України).

Насамкінець, невизначеність контролюючого органу, викладена наведеній вище відповіді ДФС, може ввести в оману платників податків та в черговий раз шкодить іміджу нової податкової служби.

На нашу думку, представникам податкової служби необхідно найближчим часом узгодити власну позицію з представниками бізнесу задля уникнення негативних наслідків.

Читати далі

Думка експерта

Антикорупційний кодекс: бути чи не бути?

Михайло ПЛАСТУН,
кандидат юридичних наук,
заступник начальника департаменту захисту економіки Нацполіції України (2015—2016 рр.)

За останні роки в Україні антикорупційні норми розпорошені по безлічі законодавчих актів. Серед них і кодекси (КК, КПК і КУпАП), і численні закони, укази Президента, постанови та розпорядження Кабміну. В результаті антикорупційні норми почали суперечити одна одній і часом конкурувати. Виходячи з цього, стає досить актуальним питання кодифікації антикорупційного законодавства.

Кодифікація – це засіб систематизації нормативних актів,  який здійснюється шляхом переробки і внесення відомостей  правових норм, що містяться в  різних актах, в логічно узгоджений  єдиний  нормативно-правовий  акт,  який  системно  й  вичерпно регулює певну сферу  суспільних  відносин,  як  правило, на галузевому рівні. Метою кодифікації є забезпечення  систематизованого  регулювання відносин у певній сфері, в результаті якого законодавство  буде розвиватися.

На певному етапі кодифікація  застосовувалася  в  українській законотворчій практиці в  цивільному, кримінальному, адміністративному праві, що призвело до створення відповідних кодексів. Зараз це відбувається  з антикорупційним законодавством, яке потребує кодифікації  і створення Антикорупційного  кодексу України. І вкрай важливо, аби цей кодекс мав дуже  детальну й розширену загальну  частину, яка здатна буде сформулювати, в тому числі, і єдині  моральні принципи, застосовні  до  корупційних  явищ.  Антикорупційні  закони,  зведені  і  впорядковані в одному кодексі,  дозволять трактувати дії осіб і  структур, що потрапляють під  його юрисдикцію в контексті  діяльності з управління державою, додасть ясність у боротьбі  з корупцією і зіграє превентивну функцію.

В Україні за останні роки  створена окрема вертикаль антикорупційних органів – НАЗК,  НАБУ, САП, Антикорупційний  суд. Але при цьому в них немає  єдиного структурного документа, де були б зібрані в єдиній  чіткій інтерпретації антикорупційні норми.

Створення  Антикорупційного кодексу може й повинно  викликати  серйозний  аудит  норм КУпАП і КК та ліквідацію конфлікту норм, які дають можливість корупціонерам уникати  відповідальності. Прикладів тут  маса, наведемо один з найбільш  демонстративних.

У КУпАП є ст. 172-6, яка  передбачає  відповідальність за  несвоєчасне  подання  без  поважних  причин  декларації  особою, уповноваженою на виконання функцій держави або  місцевого самоврядування. Ця  стаття передбачає штрафи в межах від 100 до 550 прожиткових  мінімумів. І якщо особа вчиняє порушення й на неї накладається таке стягнення, вона потрапляє в реєстр корупціонерів.  Але в Кримінальному кодексі  так  само  є  ст.  366-1,  в  якій  ідеться  про  відповідальність  за надання суб’єктом декларування завідомо недостовірних  даних, і там передбачено значно більші штрафи — до 3 000 неоподатковуваних мінімумів.  Однак  цей  злочин  не  відноситься до корупційних, тому  при  притягненні  до  відповідальності особа не потрапляє  в реєстр корупціонерів. Створюється парадоксальна ситуація. Політики часто публічно  висловлюють  здивування  й  обурення, чому не надходять  кошти до бюджету в зв’язку з  тим, що діє ст. 366-1 КК. Але  справа в тому, що в статті не  передбачена конфіскація цих  прихованих доходів. Так, там є  максимальний штраф до 3 000 неоподатковуваних мінімумів  (51 тисяч грн.) незалежно від  суми, яка була не задекларована, але не більше. Тобто ми  маємо узаконений спосіб легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом.

Процес створення Антикорупційного кодексу абсолютно  не повинен іти за прикладом законотворчості останніх років – у рамках комітетів Верховної  Ради. Інакше його «втратять»  у численних депутатських кабінетах. Це величезний пласт  професійної наукової, юридичної роботи. Давайте згадаємо,  як  створювалися  Цивільний,  Сімейний  та  Господарський  кодекси України. При Мін’юсті  тоді були створені окремі робочі групи для кожного з проектів кодексів з числа провідних  цивілістів – учених і практиків.  Залежно від наукових інтересів  кожного члена робочої групи  науковий  керівник  визначав  завдання з підготовки окремих  розділів або частин проекту, які  згодом були обговорені на засіданні групи. До цієї роботи  також були підключені вчені  і практики з ФРН, Нідерландів, Канади, США, Швейцарії  та  деяких  інших  країн.  Велику  допомогу  в  технічному  оформленні та редагуванні матеріалів проектів надавали співробітники різних громадських  організацій.

Зрозуміло,  що  діяльність  такої групи — це робота не на  один рік, якщо ми хочемо отримати на виході професійно  кодифікований звід антикорупційних норм. І до фінансування  діяльності даної робочої групи  повинні  активно підключатися  міжнародні донори України, які  вкрай зацікавлені, щоб в нашій країні нарешті почали працювати уніфіковані й прозорі антикорупційні правила.

У висновку слід також відзначити, що мову треба вести  не лише про кодифікацію масиву  антикорупційного  законодавства.  Сьогодні  ми  вже  можемо говорити про виникнення нової галузі – антикорупційного права, що має свій  особливий  предмет  і  метод правового регулювання. І остаточно цей процес формування антикорупційного права, як  галузі, може бути завершений  саме кодифікаційним актом –  кодексом. Але юридичним ВНЗ  уже зараз слід почати розробку  навчальних програм для підготовки фахівців з антикорупційного права.

Наостанок зазначу, що дана  стаття – не го-товий рецепт і,  швидше за все, вона здатна лише  викликати дискусію серед юристів і політиків про доцільність  створення  Антикорупційного  кодексу. Більше того, її завдання – саме в ініціюванні такої  дискусії. Тому що ефективність антикорупційної політики та судової практики в цій сфері залежить від єдності, гармонізації  та логічності антикорупційного законодавства. І кодекс – один  із  варіантів  вирішення  даного питання.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді