Connect with us

Думка експерта

Герцогиня і Чеширський кіт, або Судова реформа між Верховним і Конституційним судами

Олександр Водянніков, національний радник з юридичних питань, керівник відділу верховенства права Координатора проектів ОБСЄ в Україні

Іноді для розуміння правових дискурсів, на мою думку, доречними є романи-казки Льюїса Керрола. Так Дивокрай, куди потрапляє Аліса в першому романі, населений персонажами, що з легкістю змінюють форму, як, наприклад, Герцогиня та її маля, яке опиняючись на руках Аліси перетворюється на порося, і Чеширський кіт, чия посмішка дивним чином залишається, навіть коли сам кіт зникає. Не можна позбутися цих алюзій, коли мова йде про те, скільки ж верховних судів в Україні зараз? У грудні 2017 р. розпочав роботу Верховний Суд, але й зараз існує Верховний Суд України, який не здійснює повноважень, але фізично і юридично існує.

Завдання для КСУ

Від Конституційного Суду України очікують «наведення різкості» на цю достатньо розмиту правову ситуацію, бо ще з 14 червня 2017 року там за конституційним поданням Верховного Суду України знаходиться справа щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме щодо ліквідації ВСУ. Влітку в мережі з’явився проект рішення КСУ, що, як здається, певною мірою відтермінував винесення рішення, але робота над проектом триває, і його оприлюднення можна очікувати найближчим часом. Чому це важливо і чому, власне, важливе визнання неконституційності ліквідації Верховного Суду України для успішності й ефективності судової реформи? Саме час сказати декілька слів з цього питання.

Вирішення питання навколо двох верховних судів по суті пропонує дві опції: або визнати конституційною ліквідацію Верховного Суду України і таким чином визнати порушення процедури внесення змін до Конституції в 2016 році, або визнати таку ліквідацію неконституційною та імпліцитно підтвердити дотримання визначеної частиною ХІІІ Конституції України процедури внесення конституційних змін.

У короткостроковій перспективі перша опція дає певні політичні дивіденди, адже підтверджує політичну візію реформи, що адвокатується її апологетами. Але в середньостроковій та довгостроковій перспективі ця опція матиме катастрофічні наслідки, що проявлятимуться не лише в постійній небезпеці згортання надбань судової реформи, легалізації можливості ліквідації ви- щого судового органу на примху політичних сил, що можуть виграти наступні парламентські і президентські вибори, а також виникнення підстав для скасування конституційної реформи 2016 року в цілому в силу порушення процедури внесення конституційних змін.

Друга опція може нести короткострокові політичні ризики, адже визнає порушення Конституції при розробці і прийнятті судової реформи 2016 року. Але переваги довгострокові набагато важливіші – Верховний Суд отримує конституційний імунітет і стає захищеним від можливого в майбутньому політичного втручання з боку парламенту і Президента. По-друге, ця опція цементує конституційну реформу 2016 року, роблячи її незворотною, і, що не менш важливо, ускладнює чергову нову судову реформу після виборів 2019 року.

Розшифрую дещо цю дилему. Конституційне провадження порушує дві пов’язані, але різнопланові, групи питань. Перша лежить у площині політики, а друга – конституційного права.

Ліквідація ВСУ, політичний контекст і судова реформа

Однією з основних цілей внесення змін до Конституції України є деполітизація судової системи й забезпечення її незалежності відповідно до європейських стандартів. Саме тому суд утворюється, реорганізується й ліквідується виключно законом, а право законодавчої ініціативи щодо утворення, реорганізації і ліквідації суду визначене виключно за Президентом України після консультацій із Вищою радою правосуддя (нова редакція статті 125 Конституції). В умовах парламентсько-президентської форми правління судова гілка влади має слугувати одним із ключових запобіжників надмірної концентрації влади в руках однієї політичної сили. Загроза такої концентрації за таких умов вочевидь виникатиме у випадку, якщо політична сила, представник якої обраний Президентом України, отримує більшість у Верховній Раді України чи навіть входить до коаліції більшості. Іншими словами, після кожних парламентських чи президентських виборів з огляду на прецедент із ліквідацією законом ВСУ, створений оскаржуваним Законом «Про судоустрій і статус суддів», новий Верховний Суд знаходитиметься в уразливій позиції.

Минулого року відбулося його формування на конкурсних засадах. Однак з огляду на прецедент ліквідації найвищого судового органу, встановленого Конституцією, законом, його незалежне функціонування не може бути забезпечено, якщо судді не будуть упевнені, що зміна політичної конфігурації в парламенті чи вибори Президента України не нестимуть загрози нової реорганізації чи ліквідації. Тому завершення судової реформи вимагає забезпечення конституційного «імунітету» Верховного Суду від ризиків політичних процесів.

У конституційній демократії ані законодавча влада, ані судова не є верховними. Верховенство належить Конституції. Законодавець, навіть якщо в нього залишається «капелюх» установчої влади, як це має місце в Україні, зобов’язаний дотримуватися конституційних положень і принципів. Адже з точки зору теорії установчої влади ті повноваження, які має український парламент згідно Розділу ХІІІ Конституції, є повноваженнями похідної установчої влади, в той час як первинна установча влада залишається виключно за народом України як політичною нацією. І тому похідна або делегована установча влада не може виходити за межі такого делегування і, тим більше, узурпувати первинну установчу владу.

Завданням Конституційного Суду є захист Конституції і забезпечення дотримання законодавцем вказаного обов’язку. Як справедливо зазначала Беверлі Маклохлін, суддя Верховного Суду Канади, «обрані законодавці підпорядковуються Конституції і повинні залишатися в її рамках; це ж стосується і судів. Суди несуть обов’язок вирішувати чи дотримуються законодавці цього обов’язку. Демократія – дещо більше за популізм, це правомірне здійснення влади, визначеної Конституцією… Коли суди визнають закон неконституційним, вони не обмежують верховенство парламенту. Вони просто тлумачать межі, які встановлені Конституцією по відношенню до парламенту» (McLachlin B. Charter Myths //University of British Columbia Law Review. 1999–2000. Vol. 33, No. 1. Р. 31).

У цій справі існує нагальна необхідність визначити межі, які встановлені Конституцією по відношенню до Верховної Ради України, у питаннях судової гілки влади. Законом «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» внесені зміни до статті 125 Конституції України. Зокрема, згідно частини третьої статті 125 Основного Закону в новій редакції, «Верховний Су є найвищим судом у системі судоустрою України». В порівнянні з попередньою редакцією частини другої статті 125 Конституції України («Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України») назва найвищого судового органу (суду) України була змінена: замість «Верховного Суду України» запроваджена назва «Верховний Суд». Разом із тим конституційний статус цього органу залишається без змін і пропоновані положення не можуть тлумачитися як такі, що уможливлюють ліквідацію Верховного Суду України під час зміни назви.

Оскаржувані положення Закону «Про судоустрій і статус суддів» у частині ліквідації Верховного Суду України порушують декілька принципових питань, а саме:

  • дотримання принципу інституційного континуїтету при внесенні змін до Конституції;
  • дотримання принципи поділу влад і інституційного балансу;
  • можливість реорганізації Верховного Суду відповідно до закону.

Принцип інституційного континуїтету

Принцип інституційного континуїтету визначає, що органи, що мають конституційний статус і встановлені Конституцією України, продовжують функціонувати незалежно від політичних чи організаційних обставин, якщо самою Конституцією не передбачено інше. Такі органи – Національний Банк України, Рахункова палата, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Вища Рада правосуддя, Верховний Суд, Конституційний Суд України тощо — можуть бути ліквідовані виключно через процедуру внесення змін до Основного Закону. Змінами до Конституції в частині правосуддя було забезпечено інституціональний континуїтет Верховного Суду України як найвищого судового органу (суду) України з новою назвою, а підстави для його ліквідації й утворення нового найвищого суду в системі судоустрою не передбачені. Це також підтверджується позицією суб’єкта законодавчої ініціативи, викладеної в пояснювальній записці до законопроекту: «Законопроект визначає, що найвищим судом у системі судоустрою є Верховний Суд. Оскільки цей суд є єдиним найвищим судом в Україні, а всі суди є судами України, запропоновано змінити назву цього суду з «Верховний Суд України» на «Верховний Суд». Таким чином, текст Основного Закону позбавляється наслідків механічної адаптації назви «Верховний Суд Української Радянської Соціалістичної Республіки», здійсненої шляхом її заміни на «Верховний Суд України». З аналогічних міркувань назва посади «Генеральний прокурор України» змінена на «Генеральний прокурор».

Зважаючи на конституційний статус Верховного Суду України, який утворюється на підставі Конституції України, порядок його реорганізації чи ліквідації повинен бути визначений самою Конституцією. За відсутності відповідних спеціальних положень серед внесених до Конституції змін, не можна дійти іншого висновку, аніж той, що Верховний Суд України продовжує функціонувати під новою назвою «Верховний Суд» і не підлягає ліквідації в порядку частини 5 пункту 16-1 Перехідних положень. Цей висновок відповідає підходам Венеціанської комісії, яка в угорському випадку перейменування Верховного Суду Угорщини наголосила, що при прийнятті нової конституції встановлення перехідних положень «не повинно використовуватися як спосіб припинення повноважень осіб, обраних чи призначених за попередньою Конституцією» (CDL-AD(2011)016).

Принципи поділу влад і інституційного балансу

Принцип поділу влад, закріплений частиною першою статті 6 Конституції, визначає похідний від нього принцип інституційного балансу, який закріплений у частині другій цієї ж статті. Принцип інституційного балансу в конституційній площині визначає, що конституційні органи мають діяти виключно в межах встановлених повноважень і компетенції. Проявом цього принципу в конституційному тексті є положення частини другої статті 19 Конституції. Разом з тим принцип інституційного балансу не вичерпується окремою сферою, визначеною статтею 19. Він втілює ідею стримувань та противаг: «Принцип інституційного балансу, зараз відомий як система «стримувань і противаг», є основою демократії і визначає взаємний баланс та контроль між гілками державної влади з тим, аби вони мали приблизно однакову вагу, тобто були збалансованими задля взаємного обмеження і таким чином уникнення зловживання державною владою. Така система стримувань і противаг є sine qua non для існування модерної демократії, адже попереджає надмірну концентрацію влади в руках законодавця, уряду чи суддівського корпусу» (Tănase A. Role of the Constitutional Justice in Controlling the Balance Between State Powers in the Republic of Moldova //Rule of Law, Human Rights and Judicial Control of Power. Some Reflections from National and International Law / Rainer Arnold, José Ignacio MartínezEstay eds. Cham: Springer, 2017. p. 180).

Дана система стримувань і противаг має за загальну мету унеможливити зловживання й узурпацію влади в державі. Саме з такої перспективи слід розглядати цей принцип, адже без розуміння функції і мети цього принципу, він втрачав би сенс, а суто механічне розмежування влади на законодавчу, виконавчу і судову могло б вести як до дисфункції системи державного управління, так і до узурпації та зловживання владою в державі. З одного боку, принцип поділу влади вимагає функціональної незалежності гілок влади. З іншого боку, принцип стримувань і противаг спрямований забезпечити те, що конституційний порядок у цілому перешкоджає гілкам влади узурпувати владу одна одної. У такому сенсі він передбачає необхідність чи невідворотність взаємодії владних гілок у своїх відповідних сферах. Жодна конституційна система не може спиратися на повний поділ влади. Конституція України також ґрунтується на принципі забезпечення стримувань і противаг через функціональну незалежність і взаємодію. Як зазначив Конституційний Суд України, «Поділ державної влади є структурною диференціацією трьох рівнозначних основних функцій держави: законодавчої, виконавчої і судової. Він відображає функціональну визначеність кожного з державних органів, передбачає не тільки розмежування їх повноважень, а й їх взаємодію, систему взаємних стримувань та противаг, які мають на меті забезпечення їх співробітництва як єдиної державної влади» (Рішення Конституційного Суду України у справі (справа про регламент Верховної Ради України) від 1 квітня 2008 року No 4-рп/2008).

Із такої точки зору постає питання тлумачення частини другої та третьої статті 125 Конституції України, а саме чи утворений Верховний Суд Конституцією України, або чи підпадає він під дію частини другої статті 125, тобто чи може він бути утворений, ліквідований чи реорганізований законом. З формально-логічної точки зору тлумачення цих двох положень у спосіб, що поширює дію частини другої статті 125 на Верховний Суд, виглядає досить сумнівно. Адже частина третя вказує, що «Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України», тобто ліквідувати такий суд на підставі закону в порядку частини другої статті 125 чи утворити в якості найвищого суду у системі судоустрою України інший судовий орган неможливо. Як власне не можливо передбачити інший порядок обрання голови Верховного Суду, аніж той, що встановлений частиною третьою статті 128 Конституції України.

З огляду на відсутність безпосередніх конституційних положень щодо утворення чи ліквідації Верховного Суду законом та зважаючи на принцип поділу влад і інституційного балансу, можна дійти висновку, що Верховний Суд може бути утворений або ліквідований виключно шляхом внесення змін до Конституції України.

Реорганізація ВСУ на підставі закону

Реалізація судової реформи вимагала реорганізації Верховного Суду у зв’язку з ліквідацією вищих спеціалізованих судів та поверненням власне судових функцій найвищому судовому органу в системі судоустрою України. Зокрема, така реорганізація включала збільшення кількості суддів. Реорганізація найвищого судового органу повинна відбуватися виключно з дотриманням конституційних положень, що визначають статус Верховного Суду і суддів. Статті 125 і 128 Конституції України визначають, відповідно, статус і місце Верховного Суду в системі судоустрою, його конституційну функцію та засади процедури обрання голови ВС. Всі інші питання, що стосуються організації діяльності Верховного Суду, його юрисдикції, структури, складу визначаються законом відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України.

У цьому випадку виникає питання співвідношення підпунктів 4 та 5 пункту 16-1 Перехідних положень Конституції України у випадку суддів Верховного Суду України. Підпункт 4 містить наступне положення: «відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом».

Підпункт 5 передбачає: «у випадках реорганізації чи ліквідації окремих судів, утворених до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», судді таких судів мають право подати заяву про відставку або заяву про участь у конкурсі на іншу посаду судді в порядку, визначеному законом. Особливості переведення судді на посаду в іншому суді можуть бути визначені законом».

Як вбачається, положення підпункту 4 стосується всього суддівського корпусу, включаючи суддів Верховного Суду України, тобто всіх осіб, які на момент набрання чинності Законом «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» обіймають суддівські посади в державі. Підпункт 5 стосується окремого випадку реорганізації чи ліквідації окремих судів, утворених до набрання чинності Законом «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оскільки положеннями Закону «Про судоустрій і статус суддів» по суті Верховний Суд України реорганізується, постає питання щодо поширення дії підпункту 5 на суддів ВСУ.

З одного боку формулювання цього положення дають підстави вважати, що воно поширюється на всі випадки реорганізації чи ліквідації судів, включаючи Верховний Суд України. З іншого боку, системне тлумачення цього положення, а саме формулювання «реорганізації чи ліквідації», вказує, що воно поширюється на суддів судів, які можуть бути як реорганізовані, так і ліквідовані законом, тобто всіх судів, окрім Верховного Суду, який не може бути ліквідований законом, оскільки утворений безпосередньо Конституцією.

Іншими словами, судді Верховного Суду України є суддями Верховного Суду, але несуть конституційний обов’язок пройти оцінювання відповідності займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності й у випадку невідповідності мають бути звільненні на підставі підпункту 4 пункту 16-1 Перехідних положень Конституції України (але в жодному разі не на підставі підпункту 5 вказаного положення).

Посмішка Чеширського кота не несе ризиків перетворення судової реформи на «поросятко»

Рік тому у «Дзеркалі тижня» я писав щодо відкритого конституційного провадження: «Хоча відкриття провадження, з погляду громадськості, несе загрозу згортання судової реформи й реваншу реакційних сил у суддівському корпусі, на мою думку, конституційне провадження і рішення КСУ дає шанс запустити реформу, зробити здобутки громадськості незворотними. Рішення Конституційного Суду матиме важливий вплив і в подальшому, якщо ми не хочемо, щоб ця реформа була згорнута». Адже, «якщо можна переформатувати Верховний суд, який є органом, встановленим Конституцією, ухваливши закон без внесення змін до Конституції, то це дає можливість будь-якому наступному парламенту зробити те саме в будь-який час. Тому значення цього майбутнього рішення може полягати в забезпеченні конституційного імунітету Верховного Суду від будь-якої ситуативної конфігурації в парламенті у подальшому…».

Із точки зору вищесказаного, що було утворено в грудні 2017 року? Нічого нового. З точки зору Конституції України можна говорити про перейменування Верховного Суду України у Верховний Суд, реформування його структури й розширення складу суддів. Судді, призначені до Верховного Суду в листопаді 2017, є суддями ВС, так само як і судді Верховного Суду України також є суддями ВС, але мають пройти кваліфікаційне оцінювання відповідно до приписів підпункту 4 пункту 16-1 Перехідних положень Конституції України. Ті з них, хто підтвердить відповідність займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності, мають продовжити працювати на посаді судді Верховного Суду. Але сказати про це має Конституційний Суд України, адже саме в цього органу виключна монополія тлумачити Конституцію й скасовувати неконституційні положення законів.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Реформа третейських судів: що зміниться для бізнесу?

Тарас Шепель, голова Третейської палати України, член Громадської ради доброчесності, член правління Dejure Foundation

Кабмін направив на розгляд парламенту законопроект, покликаний удосконалити створення й роботу третейських судів.

Довіра до державних судів в Україні, як відомо, надто низька. Судочинство залишається в руках корумпованих кланів, які пручаються реформам, намагаючись зберегти монополію, обмежуючи альтернативні способи вирішення спорів — арбітраж і внутрішні третейські суди. Створення альтернативи державним судам відповідає очікуванням інвесторів і громадян, які хочуть мати швидкі й некорумповані інструменти вирішення спорів.

Про необхідність запровадження вирішення спорів у третейських судах не раз наголошували і Президент, і Прем’єр-міністр, і міністр юстиції. Створенню законопроекту передувала кількарічна робота провідних третейських суддів, фахівців Мін’юсту, членів комісії з правової реформи при Президентові України. Ґрунтовні дослідження, опитування громадян і бізнесменів засвідчили, що чинна система третейських судів не виправдала сподівань. Хоча чинний Закон «Про третейські суди» набув чинності ще в 2004 році, і за цей час було створено 515 третейських судів, вони не стали поширеним інструментом вирішення спорів.

You pay peanuts, you get monkeys, або Чому дешеві судді — це надто дорого

За даними досліджень, широкі можливості для створення третейських судів і відсутність належних механізмів з регулювання й саморегулювання якості вирішення ними спорів призвели до того, що часто-густо вони утворювалися за «кишеньковим» принципом, а в деяких випадках зловживали компетенцією. За законом їм підвідомче широке коло спорів, але через втрату довіри до інституції, малу обізнаність населення й бізнесу, утиски з боку державних судів третейські суди майже не працюють. На сьогодні фактично немає третейських судів, які відповідають запиту потенційних споживачів їх послуг. Приміром, з 515 зареєстрованих третейських судів 267 не розглянули жодної справи.

Що пропонує законопроект?

Мета законопроекту — скоротити кількість третейських судів і водночас підвищити їхню якість. Пропонується підвищити вимоги до структур, при яких можуть утворюватися такі суди. На сьогодні в Україні зареєстровано десятки тисяч організацій, які мають право створювати третейські суди, однак значна їх кількість існує лише на папері. Такі фантоми не несуть жодної відповідальності хоча би через те, що їх неможливо знайти. Далі створювати третейські суди зможуть лише ті організації, які ведуть статутну діяльність, мають постійне місце розташування й засоби для функціонування, в тому числі — для забезпечення діяльності третейського суду.

Підвищуються вимоги і до висвітлення інформації про роботу третейських судів. А встановлення вимог, яким повинен відповідати третейський суд, і контроль за їх дотриманням стане компетенцією органів третейського самоврядування — з’їзду третейських суддів і утворюваної ним Третейської палати України.

Як відбуватиметься скорочення третейських судів?

Спочатку повинен зібратися Всеукраїнський з’їзд третейських суддів. Він визначить вимоги до третейських судів та обере Третейську палату, яка оцінить відповідність третейських судів вимогам закону та критеріям, встановленим з’їздом. Потім третейські суди повинні пройти перевірку відповідності цим вимогам. Реєстрація тих із них, які не пройдуть перевірку, повинна бути скасована. На таку перевірку й перереєстрацію закон відводить річний термін. Третейський суд повинен перебувати за місцем реєстрації, зокрема, отримувати кореспонденцію, мати оприлюднені на офіційному інтернет-сайті положення, регламент, список суддів, бути доступним для комунікації.

Третейська палата України може ухвалювати рішення за скаргами на діяльність третейських судів, проте вони будуть рекомендаційними.

Як контролюватиметься якість роботи цих судів?

У світі незалежність третейських судів гарантується, втручання в їх діяльність не допускається. Головним оцінювачем якості роботи таких суддів є сторона у справі, бо вирішувати спір суд може лише після укладення сторонами третейської угоди. У чому логіка контролю за якістю роботи третейського суду? Фахівці, які входитимуть до складу Третейської палати, за скаргою будуть надавати свій професійний висновок про те, чи правильно вчинив третейський суддя. Такі висновки будуть публічно доступні. Вони дозволять споживачам самостійно визначатися, укладати третейське застереження про звернення до цього третейського суду чи краще обрати інший. Якість роботи й репутація — єдині цінності, що роблять успішним третейського суддю і третейський суд.

Місця для зловживань компетенцією не повинно бути, оскільки буде ліквідована знач на кількість третейських судів, які існують лише на папері і яких неможливо знайти і притягнути до відповідальності за наявності підстав.

Розгляд третейськими судами спорів стосовно нерухомості

Багатьох цікавить питання повернення компетенції третейським судам вирішувати спори стосовно нерухомості, що було обмежено в 2009 році через зловживання. Виокремлення спорів з підвідомчості третейських судів не практикується ніде в світі, тому право вирішення спорів щодо нерухомості має бути повернене. Проте це відбудеться через три роки після набуття новим законом чинності. Такий строк достатній для завершення перевірки й перереєстрації третейських судів.

Цього часу повинно вистачити для появи в країні якісних, репутаційних та відповідальних третейських судів і ліквідації судів, помічених у зловживаннях. До якісних і відомих третейських судів довіра зросте, й застосування третейських угод при укладенні будь-яких договорів стане нормою та сталою практикою. Сподіваюся, згодом будь-яке підприємство чи громадянин, укладаючи цивільний чи господарський договір, звикнуть прописувати в розділі «вирішення спорів» третейський суд, якому вони довіряють, і не будуть мати клопотів через тяганину й ризики, які на них чекають у державних судах. Так живе весь цивілізований світ, так повинна жити й Україна. Чекаємо від Верховної Ради такої ж динаміки ухвалення законопроекту, який запропонував уряд, швидко ініціювавши його розробку, оскільки горизонт очікування позитивних результатів від його втілення — кілька років.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Реформування юрисдикцій: «pro» чи «contra»?…

Микола КУЧЕРЯВЕНКО, завідувач кафедри фінансового права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого,
перший віце-президент НАПрНУ, академік Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук,
кандидат економічних наук, професор

Щось тривалий час не з’являлися чергові пропозиції щодо кардинальної зміни підходів визначення юрисдикції. І ось нарешті новий «реформаторський» наголос — публікація Романа Бойка «Як можна розвантажити масив справ, що накопичився у Верховному Суді» (Судебно-юридическая газета, 28 грудня 2019 року). Хоча за змістом ідеться не про розвантаження, а про руйнування об’єктивних засад існування судової системи (яка різниця — і розвантаження, і руйнування починається на одну літеру). Зацікавило. Додам, що принципово новим підходом позиція автора не відзначалася. Сподівався, що, можливо, з’явилися які-небудь вагомі аргументи, які важко ігнорувати. І тут — нічого. Але про все по порядку.

PRO

Можна прийняти низку висловлених автором позицій, оскільки спрямовано їх на забезпечення ефективності роботи судової системи. Так:

а) необхідною є відмова від «нав’язування міфу низького рівня довіри до судової системи». Дійсно, подібні твердження мають ґрунтуватися на об’єктивних показниках, а саме: кількості або відсотку судових рішень, що оскаржуються; кількості заявлених відводів суддям; зменшення випадків критики з боку посадовців стосовно «незаконності» судових рішень.

Треба погодитися і з тим, що підтримання цього міфу свідчить, щонайменше, про дві негативні тенденції. По-перше, про абсолютну відсутність об’єктивної незалежності гілок влади одна від одної, коли ймовірним є втручання представників будь-якої з гілок у діяльність іншої. «Державницьке» управління судами — безсумнівний шлях до тоталітаризму та знищення демократичних засад у суспільстві. По-друге, про доволі низький рівень фаховості та обізнаності тих державних діячів, які намагаються не лише надавати пропозиції (на їх погляд, логічні та послідовні), але й докладають зусиль щодо негайного їх запровадження;

б) важко не погодитися і з тим, що, «на жаль, судова реформа 2016 року при зменшенні суддів касаційної станції з 350 до 120 (200) не передбачила ефективних касаційних фільтрів та не вирішила ситуації з тим залишком, який історично існував в адміністративній та цивільній юрисдикціях. Справді, подібний залишок існував історично, а не сформувався за останні декілька років. Це обумовлено наявністю широкого кола відносин, перебіг яких може бути пов’язаний із різними формами державного свавілля, коли об’єктивно необхідним стає захист прав осіб, нерівних у можливостях із владарюючими органами;

в) обґрунтованими виглядають пропозиції стосовно: зупинення чисельних атестацій та переатестацій, проведення яких шкодить збалансованій роботі судів; закріплення 2—3 оплачуваних помічників, спеціалістів-консультантів суддів; можливості виготовлення судом скороченого тексту рішення по певних категоріях справ; повідомлення учасників справи електронними листами; проведення нарад/навчань на базі апеляційних судів.

CONTRA

У той же час вважаю за необхідне акцентувати увагу на деяких сумнівних твердженнях автора.

1. «Історично склалося, що в господарській та кримінальній юрисдикціях в касаційному порядку не відбувалося накопичення справ, очевидно через меншу їх кількість <…> Що стосується адміністративного судочинства, то показник становить 28 % та може пояснюватися новими правовими висновками Великої Палати Верховного Суду в частині міжюрисдикціних спорів (зміна судової практики останніх років)» (Роман Бойко. Як можна розвантажити масив справ, що накопичився у Верховному Суді. Судебно- юридическая газета, 28 грудня 2019 року).

На жаль, на сьогодні говорити про сталість судової практики в режимі прийняття рішень Верховним Судом навряд чи можна. Відмова від власної практики, прийняття необґрунтованих, поверхових висновків — не є винятком (Кучерявенко М., Смичок Є. Практика Великої Палати Верховного Суду — «перемога» чи колапс? ЮВУ, № 48 (1223), 14 грудня — 20 грудня 2018 року. С. 12).

2. «Щодо швидкого вирішення ситуації, то розвантаження Касаційного адміністративного та Касаційного цивільного судів може бути здійснено шляхом передання до предметної юрисдикції господарських судів всіх спорів, що виникають у сфері земельних відносин та нежитлових приміщень, а також податкових спорів, незалежно від суб’єктного складу їх учасників (в тому числі за участю фізичних осіб)» (Роман Бойко. Як можна розвантажити масив справ, що накопичився у Верховному Суді. Судебно- юридическая газета, 28 грудня 2019 року).

Закріплення подібного юрисдикційного критерію свідчить про відсутність будь-якого критерію. Мені складно уявити, як автор цієї тези зможе чітко пояснити, на підставі якого процесуального закону мають розглядатися згадані ним спори та в чому полягає принципова предметна єдність господарської юрисдикції, яка їх (ці спори) охопить? Одним із принципів адміністративного судочинства, який вирізняє його поміж цивільного й господарського, є офіційне з’ясування всіх обставин у справі. Останній впливає на змагальність сторін та диспозитивність, надаючи їм особливого змісту. Дія цього принципу позначується насамперед на поведінці суду. Так, адміністративному суду надано додаткові офіційні можливості щодо з’ясування обставин справи та окреслення вимог, про задоволення яких він розмірковує, у порівнянні з іншими видами судових процесів. Внаслідок використання цих можливостей адміністративний суд виявляє себе більш активним порівняно із судами загальними чи господарськими, що може суттєво вплинути на результат розгляду справи.

Більше того, посмішку викликає намагання сховати відсутність критерію за примітивною і поверховою конструкцією «спори у сфері земельних відносин та нежитлових приміщень». Якщо спори у сфері земельних відносин ще уявити можна (хоча вони різні за природою й, відповідно, за належністю до певної юрисдикції), то навряд чи предметом судового розгляду можуть бути спори, що виникають у сфері нежитлових приміщень. Без урахування реформаторських юрисдикційних підходів зауважу, що спір все ж таки виникає з відносин щодо нежитлових приміщень (зновтаки, різних за своєю природою). Але про останнє трохи детальніше.

Земельні спори

Напевно, найгостріші дискусії точаться довкола саме земельних спорів. З цього приводу звернуся до практики Верховного Суду України (ВСУ) дев’ятирічної давнини. Одна з найцікавіших позицій, на мою думку, була висловлена ВСУ в ухвалі від 19 січня 2011 р., в якій умотивовується відсутність публічно-правової природи у спорах про право володіння та про право користування земельними ділянками. Колегія суддів судової палати в цивільних справах ВСУ дійшла висновку, що критеріями розмежування юрисдикцій у подібних випадках є одночасно суб’єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. За таких умов цей різновид земельних спорів мав вирішуватися за правилами цивільного судочинства.

Віднесення до юрисдикції адміністративних судів спорів за участю суб’єктів владних пов новажень змістовно збіднило юрисдикцію господарських судів, що обумовило й сталу тенденцію проведення ревізій із метою повернення до відання останніх цілого кола правових конфліктів.

«Спори про право»

Дивним виглядає висновок про те, що справи, обумовлені наявністю так званого «спору про право», не є адміністративними. Такий аргумент висувають, зокрема, при визначенні юрисдикції щодо справ про оскарження рішень органів місцевого самоврядування про виділення (відмову у виділенні) земельних ділянок; їх визначають як такі, що належать до цивільної чи господарської юрисдикції. При цьому стверджують, що суб’єкти владних повноважень у відносинах, з яких виникають дані спори, мають рівні права з тими юридичними або фізичними особами, кому земля надається, а значить, спір формується між двома рівноправними його учасниками. Цікаве запитання: чи орган місцевого самоврядування діє як рівноправний суб’єкт відносно іншої сторони, коли він вилучає земельну ділянку або в односторонньому порядку змінює умови володіння чи користування нею?

У той же час у статтях 2, 17 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС) визначено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів осіб у сфері публічно-правових відносин від порушення з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування при здійсненні ними владних управлінських функцій; юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних або юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Суб’єктами владних повноважень у таких спорах виступають органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інші суб’єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Посилання на ці приписи, фактично, й вичерпують аргументи, на підставі яких робився висновок.

Чи може наявність або відсутність так званого «спору про право» бути критерієм, за яким правові конфлікти вилучають із кола тих, що належать до юрисдикції адміністративних судів? Адміністративна юрисдикція зазнає необґрунтованого звуження, якщо визнати в якості об’єкта захисту в порядку відповідного судочинства лише суб’єктивні публічні права. Права, свободи та інтереси, на захист яких спрямовано діяльність адміністративного суду, можуть бути різноманітними. Вид суб’єктивного права, яке порушене, для визначення справи як справи адміністративної юрисдикції не має жодного значення. В КАС не зазначено, що за його правилами можуть бути захищені лише публічні права особи. Для адміністративного суду має значення, що права — публічні чи приватні — порушено суб’єктом влади при здійсненні ним своїх повноважень. Суто цивільне право власності фізичної чи юридичної особи може бути порушене суб’єктом владних повноважень (приміром, через протиправну затримку митним органом товару, що переміщається через митну територію, незаконне вилучення органом місцевого самоврядування транспортного засобу, залишеного в недозволеному місці тощо). Тобто в публічно-правових відносинах можуть бути порушені приватні (цивільні) права особи. Спори, пов’язані з такими порушеннями, повинні вирішувати суди адміністративні, безвідносно до того, чи є порушене право приватним або публічним. Цивільне судочинство не пристосоване для розгляду справ проти суб’єктів владних повноважень, оскільки норми, що його регламентують, не закріплюють критеріїв оцінки їх рішень, дій чи бездіяльності, не фіксують принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі, а відтак і не передбачають процесуальних гарантій захисту порушених прав приватних осіб, які натомість встановлено правилами адміністративного судочинства.

Характер спірних правовідносин як критерій розмежування судових юрисдикцій

Характер спірних правовідносин — ще один критерій для розмежування судових юрисдикцій. Стосовно даного критерію я хотів би звернути увагу на певну послідовність у з’ясуванні природи та підстав виникнення спірних відносин і саме внаслідок цього дійти висновку, який же їх характер. На мій погляд, принципово важливо розрізняти: а) момент реалізації повноважень владного суб’єкта і б) момент (та, відповідно, підстави) виникнення права володіння земельною ділянкою та права користування нею. Безумовно, складно в деяких випадках розвести їх навіть у часі, адже обидва права виникають на підставі реалізації суб’єктом влади свого повноваження. Замислимося, чи можуть сформуватися спірні відносини стосовно зазначених прав без реалізації владних повноважень? Мабуть, ні. Тобто виявлення підстави для виникнення спору стосуються саме цього питання. Питання встановлення прав володіння та користування вторинне від реалізації повноважень. Саме тому до того, як розібратися із майновими (орендними) відносинами в межах цивільного судочинства, треба розв’язати публічний за своєю природою спір щодо реалізації повноважень відповідного владарюючого суб’єкта. Отже, і за критерієм характеру спірних правовідносин маємо справу з публічно-правовим спором, який належить вирішувати знов-таки за правилами адміністративного судочинства.

Позиція КСУ

На підкріплення запропонованого висновку згадаю ще й рішення Конституційного Суду України від 1 квітня 2010 р. у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України про офіційне тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» ст. 12 Земельного кодексу України та п. 1 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України. В цьому рішенні КСУ встановив, що органи місцевого самоврядування є суб’єктами владних повноважень у процесі реалізації своїх повноважень у сфері земельних відносин. Відповідно до ч. 1 ст. 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування вирішують питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Згідно з позицією КСУ, предметами відання місцевого самоврядування є не будь-які питання суспільного життя, а питання саме місцевого значення, до яких належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин відповідно до закону. КСУ вирішив, що органи місцевого самоврядування при розв’язанні питань місцевого значення, віднесених Конституцією та законами України до їхньої компетенції, є суб’єктами владних повноважень; як суб’єкти владних повноважень, органи місцевого самоврядування вирішують у межах закону питання земельних відносин.

«Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією» (ч. 1 ст. 13 Основного Закону). Як бачимо, норми Конституції в даному випадку чітко орієнтують на публічно-правовий характер земельних відносин. Для наочності та зручності розуміння цього характеру достатньо назвати учасників таких відносин. Це — Український народ та органи державної влади, органи місцевого самоврядування. І тут недоцільно вигадувати складні конструкції дуалістичного статусу суб’єктів владних повноважень. Їх правовий статус є похідним від норми права, від закону. Відповідно і реалізація повноважень владними суб’єктами є первинною складовою відносин з набуття приватною особою права власності на землю.

Спори за участі реєстраторів

Із приводу цієї групи спорів згадаю постанову Великої Палати Верховного Суду (Кучерявенко М., Смичок Є. Окрема думка щодо окремої думки. Юридична газета, 12 вересня 2018 року). Дуже узагальнено: в даній справі проблема зводилася до того, що державний реєстратор до закінчення терміну дії договору оренди земельної ділянки з ПП зареєстрував договір оренди на цю ж земельну ділянку з ТОВ; таке сталося внаслідок того, що реєстратор не виконав свій обов’язок перевірити наявність чи відсутність іншого зареєстрованого права на оренду. Позивач вимагав визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди земельної ділянки за іншим суб’єктом, оскільки ділянка вже знаходилася в нього в оренді. Отже, наявне в позивача зареєстроване у встановленому законом порядку право оренди земельної ділянки було порушено державним реєстратором, який при проведенні реєстрації речового права за іншою особою не перевірив наявності права оренди позивача на ту саму земельну ділянку, чим порушив правила реєстрації та протиправно здійснив повторну реєстрацію договору оренди однієї й тієї ж самої земельної ділянки. Адміністративні суди, відкривши провадження в цій справі, виходили з того, що позивач оскаржує виключно порушення суб’єктом владних повноважень порядку здійснення державної реєстрації речового права, і спір існує не між двома орендарями, а між орендарем та реєстратором як суб’єктом владних повноважень.

Позиція Великої Палати ВС ґрунтувалася на тому, що вимоги позивача стосуються реєстрації права оренди земельної ділянки. З огляду на це у п. 27 постанови Велика Палата зазначила наступне: «… помилковим є застосування статті 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб’єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію — визначення суб’єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин».

Важко зрозуміти, чому Велика Палата ВС впевнена в тому, що в даній справі суди зважали виключно на формальний критерій — суб’єктний склад спірних правовідносин. Аналіз рішень судів першої та апеляційної інстанцій свідчить, що визначаючи належність даного спору до своєї предметної юрисдикції, вони виходили із двох критеріїв — його суб’єктного складу та матеріального змісту спірних правовідносин. Тобто така «виключність» оцінки Великої Палати нічим не підтверджується. Поверховою вбачаю і характеристику самих спірних відносин. Спір виникає на підставі юридичного факту і саме цим породжує відповідні правовідносини. У ситуації, що розглядається, юридичним фактом є дії державного реєстратора, які породжують відповідні відносини, що обумовлюють виникнення спору, вирішення якого має відбуватися за правилами адміністративного судочинства.

Предметом позову є не наявність або відсутність права на земельну ділянку у позивача або в третьої особи, а порушення реєстратором порядку здійснення державної реєстрації речових прав. Згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки виникає з моменту його державної реєстрації. У даному випадку між позивачем та іншим підприємством до прийняття державним реєстратором спірного рішення жодного спору щодо права оренди не існувало, оскільки зареєстроване у встановленому законом порядку право належало лише позивачеві. Саме реєстратор, виконуючи надані державою владні повноваження з реєстрації речових прав, прийняв оспорюване рішення, яким порушив права позивача. За визначенням ст. 4 КАС, публічно-правовий спір — це спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і він виник у зв’язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Даний спір повністю підпадає під визначення публічного-правового в розумінні КАС, оскільки державний реєстратор при прийнятті рішення здійснював публічно-владні управлінські функції.

Податкові спори

Пропозиція про віднесення податкових спорів до юрисдикції господарської свідчить не тільки про поверховість підходу до з’ясування питання розмежування судових юрисдикцій, але й про поверхові уявлення про вихідні правові конструкції. Будь-яке суспільне явище, що набуває правового оформлення, вимагає чіткого визначення складу правовідношення — його об’єкта, суб’єктів та змісту. Однак автор пропонує швидко розв’язати ситуацію, «реформувавши» предметну юрисдикцію без огляду на суб’єктний склад спорів (Роман Бойко. Як можна розвантажити масив справ, що накопичився у Верховному Суді. Судебно-юридическая газета, 28 грудня 2019 року). Важко уявити, як це можливо.

Фахівці в галузі господарського судочинства намагаються відстоювати наступну позицію: податкові спори безпосередньо та нерозривно пов’язані з господарською діяльністю, що обумовлює їх належність саме до юрисдикції господарських судів. Навряд чи сьогодні можна вважати неспростовним висновок про нерозривний зв’язок податкових спорів та податкових відносин з господарською діяльністю. Показово, що й господарське, і податкове законодавство, фактично єдині у визначенні господарської діяльності, яку пов’язують із виробництвом, реалізацією, виконанням робіт чи наданням послуг вартісного характеру (ст. 3 Господарського кодексу України, пп. 14.1.36 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України). Але господарська діяльність не завжди опосередковує відносини оподаткування і, відповідно, податкові спори. Безумовно, можна виокремлювати типові податкові спори, що виникають стосовно прибуткових податків або податків непрямих. Але податкові відносини ширші й знач на кількість спорів, що з них виникають, взагалі не пов’язана з участю особи у господарській діяльності.

Податковими спорами є й ті, що пов’язані з господарською діяльністю (перш за все, йдеться про спори щодо справляння податку на додану вартість, податку на прибуток, тощо), й ті, що формуються через зіткнення інтересів їх сторін, однак без їх участі в господарській діяльності. Так, частка платежів, віднесених статтями 9, 10 Податкового кодексу України до податків та зборів, не передбачає обов’язкової участі їх платників у господарській діяльності (приміром, збір за першу реєстрацію транспортного засобу; плата за землю; мито; податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки). Виходить, подібні спори не є податковими? Безумовно, є. Але тут не спрацьовує той критерій, який пропонують представники господарських судів — безпосередня обумовленість господарською діяльністю. Так що ж, податкові спори позбавлені спільної риси, яка б об’єднала їх і, як наслідок, стала б визначальною для їх віднесення до певної юрисдикції?

Віднесення податкових спорів до тієї чи іншої юрисдикції має базуватися на єдиному знаменнику. Всі без винятку податкові спори, виходячи з їх орієнтації та пов’язаності з господарською діяльністю, важко об’єднати в одне «угруповання». Однак податкові спори, як і податкові відносини, складають єдиний однотипний блок. Отже, недоцільно й неправильно розривати дану «єдину систему» по різних юрисдикціях. Для визначення судової юрисдикції у випадку з податковими спорами слушними, на моє переконання, залишаються вищезгадані критерії — суб’єктний склад спорів та характер правовідносин, з яких вони виникли. За цими критеріями податкові спори, без сумніву, належать до юрисдикції адміністративної.

3. «Такі спори (мова насамперед про земельні та податкові спори — М. К.) є спорами бізнесу, пов’язані з підприємницькою діяльність і потребують швидкого вирішення. Всім відомо, що швидкість реального розгляду спору в господарській юрисдикції набагато вища, ніж в адміністративній та цивільній» (Роман Бойко. Як можна розвантажити масив справ, що накопичився у Верховному Суді. Судебно-юридическая газета, 28 грудня 2019 року).

Знову стикаємося з нечітким критерієм або відсутністю його взагалі. Що таке спори бізнесу або спори, пов’язані з підприємницькою діяльністю? Відносини бізнесу та підприємницька діяльність можуть породжувати й злочини, не кажучи вже про те, що вони призводять, наприклад, до виникнення цивільних чи трудових відносин. Отже, місця ані для цивільної, ані для кримінальної юрисдикції не залишається. Все покриває господарська юрисдикція! Та й узагалі, реформаторські підходи, що спрямовані на порятунок господарської юрисдикції, спираються виключно на бажання «поцупити» те, що, на погляд реформаторів, погано «лежить» у цивільній або адміністративній юрисдикціях. Описана тенденція, на мою думку, давня й має глибоке коріння; в цьому сенсі її (тенденцію) треба пов’язувати з існуванням суб’єктивних прагнень, реалізація яких призвела до появи Господарського кодексу України і, як наслідок, до формування господарського права як окремої галузі.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Приватизація держпідприємств, яка перезріла…

Олена ВЕЛИКА,
CEO і керуючий партнер
ІК Adamant Capital

Кабінет Міністрів України планує продати близько 80% існуючих державних підприємств. Із 3 643 таких підприємств будуть продані 2 877, у власності держави залишиться 766.

Природно, не всі вони будуть продаватися відразу, але, як мінімум, чотири великих активи Фонд держмайна розраховує продати вже протягом 2020 року. Мова про Одеський припортовий завод, Центренерго, Електроважмаш і Об’єднану гірничо-хімічну компанію.

Загалом у 2020 році держава планує отримати від приватизації 12 млрд грн. Це — замало, як мінімум. Той же Одеський припортовий завод оцінювався в 2018 році в 1,3 млрд гривень. А тут усього 12 млрд за кілька десятків підприємств. Але не все так просто, як здається, оскільки в приватизації є багато «підводних каменів».

По-перше, не всі об’єкти, які держава готова продати, взагалі можна продати бізнесу. Наприклад, велике питання — хто захоче купити той же Всеукраїнський державний науково-виробничий центр стандартизації, метрології, сертифікації та захисту прав споживачів або Південний науково-технічний центр по апробації і впровадженню нової техніки та технологій?

По-друге, не всі інвестори готові купляти активи, які потрібно ще й модернізувати кардинально, або цінність яких вельми залежить від вартості використовуваних ресурсів. Наприклад, Одеський припортовий завод через підвищення ціни на газ впав у вартості разів у 10 — якщо в 2015-му його оцінювали в 13 млрд гривень, то в 2018-му — в 1,3 мільярда.

По-третє, якщо бути чесними, то цінність частини з пропонованих для продажу підприємств — земля, на якій вони стоять, або будівлі, в яких розташовані. І тут цікаво, чи встигнуть відкрити ринок землі до часу їх продажу — у власності держави є маса агропромислових компаній, які, якщо їх продати як підприємства, будуть коштувати дешевше в цьому випадку, аніж якби їх продали окремо.

По-четверте, багато підприємств — уже «примари». Наприклад, із 83-х підприємств Укрспирту реально працюють — 22. Але гроші на їх потреби все ще виділяються. А є й «напівмертві» підприємства, такі, як Київський радіозавод, де спочатку було понад 20 цехів, а зараз працює лише один-два, а в інших склади, офіси, словом, — орендарі. Ще частина — або збиткові, або їх прибутковість нестабільна. Так що інвесторам треба добре придивлятися до активів, аби знайти серед них реальні «перлини». Або хоча б те, що можна на такі перлини перетворити.

Кажучи простіше, приватизація в багатьох відношеннях давно перезріла і не зробить того ефекту, який вона би мала раніше, якби її провели правильно. Та навіть якщо сума виторгу від приватизації буде меншою від очікуваної, все одно це знизить зайві витрати на утримання таких підприємств.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.