Думка експерта
Комплексне реформування кримінального законодавства України. Перший вагомий крок зроблено (закінчення)
Закінчення. Початок ч.1, ч.2, ч.3
Олександр ДУДОРОВ,
доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України
Євген ПИСЬМЕНСЬКИЙ,
доктор юридичних наук, професор(Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, м. Сєвєродонецьк) спеціально для ЮВУ
Щодо звільнення від покарання
Усталене у вітчизняній юридичній традиції умовно-дострокове звільнення від відбування покарання розробники нового КК перетворили на зупинення під умовою виконання ув’язнення на певний строк (ст. 3.3.9 проекту). Цей вид звільнення від покарання пропонується орієнтувати на осіб, які вжили всіх можливих заходів для реституції чи компенсації. На перший погляд, ідеться про абсолютно слушну умову. Водночас можна спрогнозувати, що її практичне втілення відбуватиметься в суперечливий спосіб, адже встановити, чи насправді всіх (або не всіх) можливих заходів вжила особа буде складно, а інколи — неможливо. До того ж, постає запитання: «вжила всіх можливих заходів для реституції чи компенсації» — це те саме, що згадуване в інших статтях проекту «здійснення реституції або компенсації»? Було б правильно вирішувати розглядуване питання сукупно — в контексті встановлення низького ризику вчинення нового злочину, про який, зокрема, йдеться в ч. 1 ст. 3.3.9 проекту. Тобто чим більше заходів засуджений вжив (реальних або потенційних), тим меншим ризик вчинення злочину має бути (звісно ж, враховуючи інші фактори, що знижують цей ризик).
Із тих же причин не зовсім вдалим видається положення ч. 1 ст. 3.3.10 проекту «Зупинення під умовою виконання довічного ув’язнення», згідно з яким додатковою умовою зупинення виконання покарання є здатність інтегруватися в суспільство. Якщо така здатність не вимірюється в юридично визначений спосіб, то навряд чи є сенс про неї згадувати окремо; варто обмежитися лише низьким ризиком вчинення нового злочину, встановлення якого (ризику), до речі, може охоплювати й зазначену складову. Адже якщо такої здатності немає, то, вочевидь, і ризик вчинити новий злочин не є низьким.
У ст. 3.3.9 та інших статтях проекту, що, зокрема, фактично передбачають звільнення особи від покарання, згадується про згоду особи як умову його (цього засобу) застосування. Не заперечуючи проти цього, зауважимо, що подібні питання (пов’язані із наданням згоди тощо) як такі, що більше стосуються процедурних моментів, ніж матеріально-правових, мають регулюватися кримінальним процесуальним законом.
Амністія та помилування як самостійний кримінально-правовий засіб
За проектом амністія та помилування вже не розглядаються як окремі види звільнення від покарання. Водночас згідно з ч. 3 ст. 3.5.1 проекту амністія передбачає припинення виконання покарання або скорочення невідбутої частини покарання. З тим самим пов’язується й помилування (ч. 2 ст. 3.5.2 проекту). Однак системний аналіз норм про звільнення від покарання (розділ 3.3 проекту) навряд чи дозволить віднайти якусь змістовну різницю амністії та помилування з передбаченими там видами звільнення від покарання. Чому ж амністія й помилування утворюють спеціальний (окремий) вид кримінально-правових засобів, залишається незрозумілим ні з позиції усталеної форми їх нормативного відбиття, ні з огляду на їхню близькість до «сім’ї норм» про звільнення від покарання. Як видається, розробники проекту амністію й помилування штучно відривають від інституту звільнення від покарання. Про це свідчить не лише зміст відповідних положень нового кримінального закону, але й усталена нормотворча практика, відмова від загальних підходів якої навряд чи виправдана. Якщо ж амністія та помилування мають якусь унікальну правову природу, то потрібно у відповідних статтях проекту зазначити мету амністії та помилування для кращого розуміння особливої місії цих кримінально-правових засобів (як це зроблено, наприклад, стосовно покарання та пробації).
У ч. 2 ст. 3.5.1 проекту зазначається, що «закон про оголошення амністії може бути прийнятий не частіше одного разу на три роки або у зв’язку з особливою подією в житті суспільства». Віддзеркалена тут позиція Робочої групи може бути поставлена під сумнів у частині визначеної періодичності оголошення амністії. На наш погляд, амністія має спрямовуватися на розв’язання важливих політико-правових проблем і через це не повинна зв’язуватися жодними періодами її оголошення. До того ж, використане формулювання «у зв’язку з особливою подією в житті суспільства» потребує уточнення. Що мається на увазі? Наприклад, чи є такою подією святкування тридцятиріччя незалежності України (чи було такою подією, наприклад, проведення чемпіонату Європи з футболу 2012 р.)? Якщо так, то хіба виправдано поєднувати застосування амністії з такими (нехай навіть святковими і визначними) подіями?
У ч. 5 ст. 3.5.1 проекту зазначено, що «амністія поширюється на особу, яка на день набрання чинності законом про оголошення амністії відбула не менше однієї чверті строку покарання». Знову ж, якщо концепція амністії полягає в її регулярному застосуванні (з метою, щоб не «засиджувалися» та/або з нагоди свята), то такий підхід загалом заслуговує на схвалення. Якщо ж виходити з того, що амністія — це інструмент держави в розв’язанні локальних, регіональних або загальнодержавних проблем, то таких обмежень (щодо мінімуму відбутого покарання) не повинно бути.
Перелік категорій осіб, до яких амністія не застосовується (ч. 6 ст. 3.5.1 проекту) потребує додаткового обмірковування та вдосконалення. Вважаємо, що, наприклад, особи, які вчинили злочини з необережності, не повинні обмежуватися в застосуванні амністії. Водночас зрозуміло, що підходи до визначення обмежень в амністуванні можуть бути геть різними, і вони так само здебільшого залежать від загального концепту цього кримінально-правового засобу.
Помилуванню присвячено ст. 3.5.2 проекту, ч. 3 якої передбачає, що указом про помилування особа, яка відбуває довічне ув’язнення, може бути фактично звільнена від відбування цього покарання або це покарання їй може бути замінено. Як видається, слушна поява в проекті норми про зупинення виконання довічного ув’язнення під умовою скасовує потребу в помилуванні осіб, які засуджені до довічного ув’язнення. Цілком продуманий механізм, відбитий у статті 3.3.10 проекту «Зупинення під умовою виконання довічного ув’язнення», гарантує довгоочікувану реалізацію права на надію.
Зі змісту норми про помилування не зовсім зрозуміло, чи вона повністю регламентує порядок здійснення помилування чи такий порядок повинен додатково визначатися в іншому нормативному акті (як це є наразі). З огляду на викладене, виникає проблема щодо того, хто і як при вирішенні питання про помилування враховуватиме обставини, зазначені в ч. 5 ст. 3.5.2 проекту? Президент України, уповноважений ним орган, за якими критеріями (прозорість) ці обставини встановлюватимуться? У ч. 6 ст. 3.5.2 проекту зазначається, що «Указом про помилування у виняткових випадках може бути передбачено закриття кримінального провадження щодо особи, в тому числі поєднане з обміном її на особу, яка утримується чи притягується до кримінальної відповідальності або засуджена на тимчасово окупованой території України чи в іноземній державі». Це положення потребує додаткового обмірковування, щоб уникнути потенційних зловживань (чомусь згадується прислів’я про благі наміри: «Hell is full of good meaning and wishings»). Як варіант варто спробувати уможливити таке помилування лише разом зі здійсненням громадського контролю або за окремою (чітко визначеною) процедурою.
Судимості — бути
Проект залишає судимість з-поміж кримінально-правових засобів, а його розробники вирішили не відмовлятися від судимості (хоча такі наміри мали місце), зокрема через те, що про судимість згадує Конституція України, і лише після внесення змін до якої можна було б повністю відправити судимість у небуття. Такий підхід Робочої групи загалом заслуговує на схвалення, однак причин тому, на наш погляд, значно більше, ніж суто формальна. З іншого боку, а чи потрібна взагалі судимість, враховуючи цілком резонне запровадження в проекті засобів безпеки? Як можна встановити, нові обмежувальні засоби (окремий вид засобів безпеки, див. ст. 3.6.5 проекту) здебільшого дублюють загальноправові наслідки судимості.
Судимості присвячений розділ 3.9 проекту, де в ч. 1 ст. 3.9.1 дається таке визначення поняття судимості: це — правовий стан, в якому перебуває особа, засуджена за вчинення злочину, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду, протягом строку: а) виконання покарання та інших кримінально-правових засобів, застосованих щодо неї — до погашення судимості; б) дії загальноправових обмежень — до припинення наслідків (зняття) судимості. В контексті викладеного треба зазначити, що, по-перше, за наявності відповідної термінологічної статті («глосарію») наведене поняття мало б міститися в ній. По-друге, пропоноване поняття судимості потребує замислитися над його вдосконаленням. Як варіант можна таким чином сформулювати поняття судимості, виключивши з нього вказівку на нерелевантні ознаки: «Судимість — це правовий стан, в якому перебуває особа, засуджена за вчинення злочину, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду до погашення судимості або її зняття в разі дії загальноправових обмежень».
Далі. Видається, що застосований у ч. 3 ст. 3.9.1 проекту підхід, за яким визначаються кримінально-правові наслідки погашення судимості, міг би бути оптимізований через використання більш уніфікованого способу викладення нормативного матеріалу. Наприклад, можна зазначити, що погашення судимості здійснюється без спеціального рішення суду чи іншого акта органу державної влади та полягає в анулюванні всіх кримінально-правових наслідків вчиненого злочину. Водночас варто доповнити ст. 3.9.1 проекту положенням, відповідно до якого забороняються обмеження прав і свобод особи, яка має судимість, якщо вони не передбачені законом.
У ч. 1 ст. 3.9.3 проекту зазначається, що судимість знімається за клопотанням засудженої особи. На жаль, можна лише здогадуватися, що це клопотання подається до суду. Чи, може, до спеціальної Комісії з питань зняття судимості? Крім цього, треба розуміти так: якщо засуджений не звертається з клопотанням про зняття судимості, то він залишається в такому статусі довічно. Невже це члени Робочої групи мали на увазі?
Однією з підстав для зняття судимості називається те, що після погашення судимості сплив строк, який відповідає тривалості фактично відбутого ув’язнення, а щодо особи, засудженої до штрафу, — 2 роки. З огляду на це, виникає питання: яким чином знімається судимість стосовно особи, яка не відбувала покарання у виді ув’язнення, а була звільнена від нього (їй не призначалося покарання)? Ще однією підставою для зняття судимості є те, що особа не вчинила протягом відповідного періоду іншого умисного злочину чи проступку. По-перше, не зрозуміло умисним має бути лише злочин чи й проступок так само? По-друге, а якщо умисний злочин усе ж буде вчинений, то які наслідки це потягне? Можна так розуміти, що загальноправові обмеження вже за жодних обставин не зможуть бути скасовані.
Замість висновку
Робоча група, провівши величезний обсяг висококваліфікованої, інтелектуальної роботи, надала добру поживу для роздумів всім тим, хто так чи інакше займається кримінальним правом. Ми чудово усвідомлюємо всю небезспірність висловлених вище міркувань (як справедливо каже В. Навроцький, «ніхто не має монополії на істину»), як і те, що поглибленого аналізу потребують й інші положення проекту нового КК, навіть не згадані в нашій публікації. А членам Робочої групи побажаємо сил і натхнення просувати свої новаторські ідеї, пояснювати та аргументувати їх (іншого (легкого) шляху немає) і, попри всі труднощі, довести розпочату почесну й надскладну справу до логічного завершення.
Джерело: Юридичний вісник України
