Connect with us

Думка експерта

Кому дістануться функції Держгеокадастру?

Сергій БІЛЕНКО, експерт із земельних питань

Нова влада оголосила, що п’яте за величиною штату відомство країни припинить існування в його нинішньому вигляді. Що далі?

«Те, що там зараз відбувається, це треш. Ми виходимо з того, що там абсолютно прогнила система, де працюють переважно корупціонери». Така категорична заява прем’єра Олексія Гончарука щодо необхідності негайно «перезавантажити» Держгеокадастр спричиняє логічне запитання: до кого перейдуть нинішні функції цього відомства? Чи не означатиме чергова реорганізація, що замість нинішнього «земельного монстра» буде створений новий? Щоб знати, що зробить перезавантаження успішним, треба чітко розуміти головну проблему в управлінні земельними ресурсами в Україні. Це не лише кадри.

Про що мова?

Держгеокадастр — не рядове відомство. Це одна з найбільших в державі установ за штатом, вона має багато повноважень та державне фінансування. На момент створення в 1991 році тодішній Державний комітет із земельної реформи мав у штаті 70 осіб. Нинішній Держгеокадастр є п’ятим за величиною штату цивільним відомством країни, що діє на рівні кожного району та міста. Йому підпорядковано 48 державних земле­ впорядних та топографо­геодезичних і картографічних підприємств. Усі вони фінансуються з бюджету.

Реформування органу за останні 28 років призвело лише до його розростання, подорожчання утримання до 1,9 млрд грн на рік, збільшення і монополізації повноважень. Як так сталося? Це варто знати, щоб історія не повторилася.

Історія трансформації

Держкомзем був створений на початку 1990­х років для координації роботи з передавання земель державної власності у приватну. Спершу це була справді координаційна діяльність. Землі сільськогосподарського призначення спочатку передавалися до колективних підприємств (колгоспів), потім відбулося розпаювання земель — кожен член колгоспу отримав пай, згодом ці паї були виділені в натурі, отримали межі й стали земельними ділянками.

Роздержавлення було масштабним: селянам роздали понад 27 млн гектарів аграрних земель. В основному процес завершився ще у 2000­х роках, проте Держкомзем продовжував існувати. Більше того, йому надавали нові повноваження, які поступово охопили всі сфери управління земельними ресурсами. Це і погодження землевпорядної документації, і координація оцінки земель, і контроль за використанням та охороною земель, і ведення земельного кадастру.

Проте найбільш корумповані повноваження з’явилися з 1 січня 2013 року. У 2012 році в оточенні керівництва держави виникла ідея створити Державний земельний банк — фінансову установу, яка б кредитувала аграріїв під заставу землі. Банку планували передати у власність кілька мільйонів гектарів земель державної власності. Аби до передавання Держзембанку ці землі не розтринькали районні адміністрації, які тоді розпоряджалися ними, функції щодо розпорядження цими ділянками тимчасово передали органам земельних ресурсів. Однак жодної сотки землі банк не отримав: Держземагентство саботувало процес їх передавання.

Після Революції Гідності було ухвалене політичне рішення, що Держзембанк державі не потрібен. На хвилі очікувань реформ було вирішено, що Держкомзем, за яким тягнувся солідний корупційний шлейф, припинить існувати. Натомість буде створена Державна служба з картографії і кадастру, яка навіть за своєю назвою не повинна мати жодного стосунку до розпорядження землею.

Проте не так сталося, як гадалося: нове відомство зберегло всі повноваження старого. Воно продовжило розпоряджатися мільйонами гектарів земель. Про якість виконання цих повноважень можна говорити багато, але спитайте в будь­кого, хто оформляв землю, скільки коштує одержати від Держгеокадастру «безплатно» у власність ділянку для особистого селянського господарства, пройти експертизу проекту землеустрою або погодити документацію? Відповіді вас вразять, особливо тоді, коли ви помножите ці цифри на кількість гектарів землі, які погоджувало це відомство.

Основним завданням органів земельних ресурсів мало б бути наповнення Державного земельного кадастру (ДЗК), однак воно залишилося на задньому плані. На картографічні роботи виділяються копійки — 0,3% від річного кошторису служби, а до ДЗК внесено інформацію лише про 20% державних земель. Навіть те, що приватних земель там зареєстровано близько 80%, заслуга не так відомства, як власників землі. Саме вони фінансують розробку землевпорядної документації та ініціюють її внесення до кадастру. Більше того, ще й отримують по руках, якщо щось не так, бо мають платити і за виправлення інформації.

У низькій якості кадастрових даних у нас традиційно звинувачують приватні землевпорядні структури, хоча всю цю інформацію перевіряє і приймає офіційна посадова особа органу земельних ресурсів. Саме цей орган мав би наповнювати кадастр і робити це без помилок. Однак це не стало пріоритетом.

Оминути закон

Маючи велику кількість повноважень, у тому числі монопольних, ця структура почала коригувати під себе законодавство. Так, в останні роки з’явилася цікава юридична практика «коригування» чинних законів постановами Кабінету Міністрів. Те, що повинно регулюватися законом, регулюють на підзаконному рівні.

За останні роки було кілька таких випадків, на один з них навіть зреагував суд. Так, постановою уряду № 413 від 7 червня 2017 року були змінені визначені Земельним кодексом умови передавання державних земель у приватну власність та оренду. У червні 2019 року Конституційний Суд визнав цю постанову неконституційною.

За це ніхто не відповів, а подія не спричинила резонансу. Скупчення стількох повноважень в руках одного органу і його безкарність створюють небезпеку.

Що й кому передати?

Зараз функції Держгеокадастру охоплюють близько півтора десятка напрямків. Частина з них лише бюрократизують сферу та створюють базу для корупції, і їх треба ліквідувати як атавізми, частину можуть виконувати інші органи, і їх треба передати. Щодо функцій, які повинні залишитися Держгеокадастру, — нижче.

Ліквідувати. Практику кількаразового погодження землевпорядної документації та інститут її експертизи слід скасувати. Перевірятися документація повинна лише раз — державними кадастровими реєстраторами при внесенні даних до ДЗК.

Передати. Найперше слід передати місцевим громадам державні землі за межами населених пунктів. Після набуття чинності в 2002 році Земельним кодексом у їх підпорядкуванні залишилося лише близько 12% території України. Земля — це місцевий ресурс, і розпоряджатися ним повинні ті, кого обрали люди. Крім того, є європейський принцип: повноваження органів місцевого самоврядування базового рівня повинні поширюватися на всю територію держави. Не важливо — об’єднана це громада чи звичайна. Звісно, при цьому потрібно прибрати із законодавства всі норми, які дозволяють роздавати землю в обхід земельних торгів, у тому числі і псевдо­безоплатну приватизацію. Інше актуальне питання — контрольні повноваження. Нині ефективність контролю за використанням земель, який здійснює Держгеокадастр, дуже низька.

По-­перше, не вистачає працівників — часто працює один інспектор на район. По­друге, інспектори центрального органу виконавчої влади не зацікавлені в ефективності контролю, а ті, хто відповідає за розвиток регіонів і наповнення бюджетів (місцеві адміністрації, місцеве самоврядування), жодного впливу на це не мають. Тому функції контролю держава повинна делегувати саме їм.

Функції оновленого Держгеокадастру

Держгеокадастр повинен стати сервісним відомством, головна функція якого — наповнення і ведення якісної бази даних Державного земельного кадастру. Крім того, саме на нього доцільно покласти функції координатора Національної інфраструктури просторових даних (НІПД) — платформи, яка об’єднуватиме всі просторові дані, що створюють органи влади.

Такі дані повинні створюватися в електронній формі за єдиними правилами та бути обов’язковими до оприлюднення, а доступ до них мусить здійснюватися за принципом єдиного вікна, в тому числі — через єдиний геопортал.

Водночас Державний земельний кадастр повинен забезпечити якісну картографічну основу, яка буде єдиною для інших кадастрів та реєстрів. Людина, заходячи на один сайт, повинна мати змогу, не виходячи з дому, отримати всю інформацію про земельну ділянку: від меж до «червоних ліній» та геології.

Реформуючи таку потужну організацію, уряду треба пам’ятати дві речі. Перша: частковими змінами поламати корупційну піраміду в цій сфері неможливо. Якщо у відомства після нинішньої реформи залишиться хоч одна функція, не пов’язана з кадастровою діяльністю, все повернеться «на круги своя».

Друга: кадрові зміни без зміни системи результату не дадуть. Навіть кришталево чиста людина, яка очолить орган з такими повноваженнями, стане корупціонером. Головне в перезавантаженні системи управління земельними ресурсами — ліквідувати 30­літню корупційну вертикаль і зробити неможливим її відновлення.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Думка експерта

Реформа третейських судів: що зміниться для бізнесу?

Тарас Шепель, голова Третейської палати України, член Громадської ради доброчесності, член правління Dejure Foundation

Кабмін направив на розгляд парламенту законопроект, покликаний удосконалити створення й роботу третейських судів.

Довіра до державних судів в Україні, як відомо, надто низька. Судочинство залишається в руках корумпованих кланів, які пручаються реформам, намагаючись зберегти монополію, обмежуючи альтернативні способи вирішення спорів — арбітраж і внутрішні третейські суди. Створення альтернативи державним судам відповідає очікуванням інвесторів і громадян, які хочуть мати швидкі й некорумповані інструменти вирішення спорів.

Про необхідність запровадження вирішення спорів у третейських судах не раз наголошували і Президент, і Прем’єр-міністр, і міністр юстиції. Створенню законопроекту передувала кількарічна робота провідних третейських суддів, фахівців Мін’юсту, членів комісії з правової реформи при Президентові України. Ґрунтовні дослідження, опитування громадян і бізнесменів засвідчили, що чинна система третейських судів не виправдала сподівань. Хоча чинний Закон «Про третейські суди» набув чинності ще в 2004 році, і за цей час було створено 515 третейських судів, вони не стали поширеним інструментом вирішення спорів.

You pay peanuts, you get monkeys, або Чому дешеві судді — це надто дорого

За даними досліджень, широкі можливості для створення третейських судів і відсутність належних механізмів з регулювання й саморегулювання якості вирішення ними спорів призвели до того, що часто-густо вони утворювалися за «кишеньковим» принципом, а в деяких випадках зловживали компетенцією. За законом їм підвідомче широке коло спорів, але через втрату довіри до інституції, малу обізнаність населення й бізнесу, утиски з боку державних судів третейські суди майже не працюють. На сьогодні фактично немає третейських судів, які відповідають запиту потенційних споживачів їх послуг. Приміром, з 515 зареєстрованих третейських судів 267 не розглянули жодної справи.

Що пропонує законопроект?

Мета законопроекту — скоротити кількість третейських судів і водночас підвищити їхню якість. Пропонується підвищити вимоги до структур, при яких можуть утворюватися такі суди. На сьогодні в Україні зареєстровано десятки тисяч організацій, які мають право створювати третейські суди, однак значна їх кількість існує лише на папері. Такі фантоми не несуть жодної відповідальності хоча би через те, що їх неможливо знайти. Далі створювати третейські суди зможуть лише ті організації, які ведуть статутну діяльність, мають постійне місце розташування й засоби для функціонування, в тому числі — для забезпечення діяльності третейського суду.

Підвищуються вимоги і до висвітлення інформації про роботу третейських судів. А встановлення вимог, яким повинен відповідати третейський суд, і контроль за їх дотриманням стане компетенцією органів третейського самоврядування — з’їзду третейських суддів і утворюваної ним Третейської палати України.

Як відбуватиметься скорочення третейських судів?

Спочатку повинен зібратися Всеукраїнський з’їзд третейських суддів. Він визначить вимоги до третейських судів та обере Третейську палату, яка оцінить відповідність третейських судів вимогам закону та критеріям, встановленим з’їздом. Потім третейські суди повинні пройти перевірку відповідності цим вимогам. Реєстрація тих із них, які не пройдуть перевірку, повинна бути скасована. На таку перевірку й перереєстрацію закон відводить річний термін. Третейський суд повинен перебувати за місцем реєстрації, зокрема, отримувати кореспонденцію, мати оприлюднені на офіційному інтернет-сайті положення, регламент, список суддів, бути доступним для комунікації.

Третейська палата України може ухвалювати рішення за скаргами на діяльність третейських судів, проте вони будуть рекомендаційними.

Як контролюватиметься якість роботи цих судів?

У світі незалежність третейських судів гарантується, втручання в їх діяльність не допускається. Головним оцінювачем якості роботи таких суддів є сторона у справі, бо вирішувати спір суд може лише після укладення сторонами третейської угоди. У чому логіка контролю за якістю роботи третейського суду? Фахівці, які входитимуть до складу Третейської палати, за скаргою будуть надавати свій професійний висновок про те, чи правильно вчинив третейський суддя. Такі висновки будуть публічно доступні. Вони дозволять споживачам самостійно визначатися, укладати третейське застереження про звернення до цього третейського суду чи краще обрати інший. Якість роботи й репутація — єдині цінності, що роблять успішним третейського суддю і третейський суд.

Місця для зловживань компетенцією не повинно бути, оскільки буде ліквідована знач на кількість третейських судів, які існують лише на папері і яких неможливо знайти і притягнути до відповідальності за наявності підстав.

Розгляд третейськими судами спорів стосовно нерухомості

Багатьох цікавить питання повернення компетенції третейським судам вирішувати спори стосовно нерухомості, що було обмежено в 2009 році через зловживання. Виокремлення спорів з підвідомчості третейських судів не практикується ніде в світі, тому право вирішення спорів щодо нерухомості має бути повернене. Проте це відбудеться через три роки після набуття новим законом чинності. Такий строк достатній для завершення перевірки й перереєстрації третейських судів.

Цього часу повинно вистачити для появи в країні якісних, репутаційних та відповідальних третейських судів і ліквідації судів, помічених у зловживаннях. До якісних і відомих третейських судів довіра зросте, й застосування третейських угод при укладенні будь-яких договорів стане нормою та сталою практикою. Сподіваюся, згодом будь-яке підприємство чи громадянин, укладаючи цивільний чи господарський договір, звикнуть прописувати в розділі «вирішення спорів» третейський суд, якому вони довіряють, і не будуть мати клопотів через тяганину й ризики, які на них чекають у державних судах. Так живе весь цивілізований світ, так повинна жити й Україна. Чекаємо від Верховної Ради такої ж динаміки ухвалення законопроекту, який запропонував уряд, швидко ініціювавши його розробку, оскільки горизонт очікування позитивних результатів від його втілення — кілька років.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Приватизація держпідприємств, яка перезріла…

Олена ВЕЛИКА,
CEO і керуючий партнер
ІК Adamant Capital

Кабінет Міністрів України планує продати близько 80% існуючих державних підприємств. Із 3 643 таких підприємств будуть продані 2 877, у власності держави залишиться 766.

Природно, не всі вони будуть продаватися відразу, але, як мінімум, чотири великих активи Фонд держмайна розраховує продати вже протягом 2020 року. Мова про Одеський припортовий завод, Центренерго, Електроважмаш і Об’єднану гірничо-хімічну компанію.

Загалом у 2020 році держава планує отримати від приватизації 12 млрд грн. Це — замало, як мінімум. Той же Одеський припортовий завод оцінювався в 2018 році в 1,3 млрд гривень. А тут усього 12 млрд за кілька десятків підприємств. Але не все так просто, як здається, оскільки в приватизації є багато «підводних каменів».

По-перше, не всі об’єкти, які держава готова продати, взагалі можна продати бізнесу. Наприклад, велике питання — хто захоче купити той же Всеукраїнський державний науково-виробничий центр стандартизації, метрології, сертифікації та захисту прав споживачів або Південний науково-технічний центр по апробації і впровадженню нової техніки та технологій?

По-друге, не всі інвестори готові купляти активи, які потрібно ще й модернізувати кардинально, або цінність яких вельми залежить від вартості використовуваних ресурсів. Наприклад, Одеський припортовий завод через підвищення ціни на газ впав у вартості разів у 10 — якщо в 2015-му його оцінювали в 13 млрд гривень, то в 2018-му — в 1,3 мільярда.

По-третє, якщо бути чесними, то цінність частини з пропонованих для продажу підприємств — земля, на якій вони стоять, або будівлі, в яких розташовані. І тут цікаво, чи встигнуть відкрити ринок землі до часу їх продажу — у власності держави є маса агропромислових компаній, які, якщо їх продати як підприємства, будуть коштувати дешевше в цьому випадку, аніж якби їх продали окремо.

По-четверте, багато підприємств — уже «примари». Наприклад, із 83-х підприємств Укрспирту реально працюють — 22. Але гроші на їх потреби все ще виділяються. А є й «напівмертві» підприємства, такі, як Київський радіозавод, де спочатку було понад 20 цехів, а зараз працює лише один-два, а в інших склади, офіси, словом, — орендарі. Ще частина — або збиткові, або їх прибутковість нестабільна. Так що інвесторам треба добре придивлятися до активів, аби знайти серед них реальні «перлини». Або хоча б те, що можна на такі перлини перетворити.

Кажучи простіше, приватизація в багатьох відношеннях давно перезріла і не зробить того ефекту, який вона би мала раніше, якби її провели правильно. Та навіть якщо сума виторгу від приватизації буде меншою від очікуваної, все одно це знизить зайві витрати на утримання таких підприємств.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Публічні закупівлі, або Дещо про здійснення закупівель для потреб держави газорозподільними підприємствами

Микола ШИЯН, начальник управління у Львівській області
АО «Правовий Альянс»

Закінчення. Початок

Послуги, що становлять загальний економічний інтерес: визначення поняття

У цьому ж додатку наведено визначення поняття «послуг, що становлять загальний економічний інтерес (ПЗЕІ)»: цей термін визначає економічну діяльність, яку органи державної влади визначають як таку, що має особливу важливість для громадян, і яка не могла б здійснюватися (або здійснювалася б за інших умов) у разі відсутності державного втручання. Ця діяльність має особливі характеристики в порівнянні із загальним економічним інтересом інших видів економічної діяльності.

Конкуренція в ЄС розвивається у всіх сферах економіки, навіть у тих, які раніше не були відкриті для загального ринку. До таких сфер належать транспорт, енергетика, поштові сервіси і телекомунікації. Процес відкриття цих ринків для приватних компаній, а таким чином і для конкуренції теж, називається лібералізацією. Раніше послуги в цих сферах економіки надавалися державними компаніями країн-членів ЄС, в яких було виняткове право на надання таких послуг. Але з відкриттям цих сфер діяльності для приватних компаній у споживачів з’являється можливість вибирати з великої кількості послуг, що надаються, відповідні для себе за якістю і ціною. Таким чином, лібералізація спрямована на збільшення конкуренції в цих секторах економіки. У той же час лібералізація вимагає додаткового регулювання, оскільки сервіси загального користування повинні залишатися загальнодоступними для споживачів.

Із наведеного вище ми чітко розуміємо, що в правовій си стемі Європейського Союзу (а тепер і в українському законодавстві) термін «спеціальні або ексклюзивні права» застосовується, щоб позначити існування законодавчого обмеження конкуренції (так звана «законна монополія») в певній галузі на користь конкретного суб’єкта, покликане (поряд з наданням державної допомоги) компенсувати йому витрати за надання послуг загального економічного інтересу на умовах щодо ціни і якості визначених органами влади. При цьому конкуренція обмежується не через економічні чинники (наприклад, дороговизна будівництва нової інфраструктури), а через існування саме законодавчих заборон чи привілеїв.

Щоб краще зрозуміти, чому термін «спеціальні або ексклюзивні права» так тісно пов’язаний з поняттям «послуг, що становлять загальний економічний інтерес (ПЗЕІ)?» Пропоную звернутися до думки Економічної консультативної групи з питань конкурентної політики (EAGCP) Генерального директорату з питань конкуренції Європейської комісії (Services of General Economic Interest Opinion Prepared by the State Aid Group of EAGCP. URL: https://ec.europa.eu/competition/state_aid/legislation/sgei.pdf). Цей документ також описує ситуацію, в якій опинилися газорозподільні підприємства та споживачі газу в Україні.

Необхідна компенсація за надання таких послуг

Експерти EAGCP наголошують, що Universal Service Obligation (USO) (або General Economic Interest (SGEI) чи ПЗЕІ) за замовчуванням надаються підприємствами собі в збиток, інакше не було б необхідності запроваджувати USO. Тому фірми повинні отримувати компенсацію за надання таких послуг. Є декілька способів надання урядом чи держорганами такої компенсації.

У більшості секторів, де необ хідні USO, раніше діяли національні монополії, на які й були покладені USO, а збитки пов’язані з універсальністю послуг за однаковими цінами часто покривалися перехресним субсидіюванням: збитки, спричинені обслуговуванням громадян, яке б не було надано без USO, покривалися прибутками, отриманими від інших груп споживачів. Ці монополії часто були державними підприємствами без достатніх стимулів для досягнення ефективності. З проведенням приватизації дерегулюванням комунальних послуг такий підхід більше не міг працювати й потребував більш чіткого визначення USO та їх компенсації. Наприклад, минулий монополіст тепер може зіткнутися з конкуренцією в більш ліквідних сегментах попиту, тому не можна очікувати, що він з такою ж легкістю, як раніше, зможе покрити збитки, пов’язані з USO. Крім того, в умовах конкуренції незрозуміло, чому одну фірму мають зобов’язувати обслуговувати збиткові сектори, а іншу — ні.

Відповідно, EAGCP вважає, що USO має бути чітко визначеним та належним чином компенсованим. На жаль, в Україні владна еліта поки не розуміє, що надавачів послуг загального інтересу слід підтримувати, а не боротися з ними. Інакше б не було позовів Генпрокурора, про які йдеться в статті Алли Єрьоменко «Генпрокуратура проти облгазів: хто заплатить за оренду, якої за законом немає?». Бо в кінцевому результаті введення додаткової орендної плати (крім уже існуючої у вигляді амортизації) ретранслюється на споживачів у вигляді плати за послугу з розподілу.

Загальний економічний інтерес і «підтримка» держави

Без сумніву, діяльність із розподілу природного газу в Україні становить загальний економічний інтерес. Але ще одним прикладом такої «підтримки» є те, що в «Переліку послуг, що становлять загальний економічний інтерес», затвердженому постановою КМУ від 23 травня 2018 року № 420 згадка про розподіл газу відсутня. Не вдаючися до аналізу причин, констатуємо, що це — суттєва прогалина в імплементації законодавства України acquis Європейського Союзу. Адже, як бачимо вище, саме надання підприємством ПЗЕІ (SGEI) може бути причиною для держави обмежити конкуренцію через надання ексклюзивних прав, а також підставою для надавачів цих послуг вимагати компенсації збиткових видів діяльності. Сподіваємося, що уряд найближчим часом усуне цей недолік та перестане ставитися до приватизованих ще в 1994 році газорозподільних підприємств як до державних монополістів.

Однак повернімося до теми й спробуймо дати відповідь на запитання: «Чи повинні приватні підприємства, які займаються розподілом природного газу, проводити закупівлі через Прозоро?». На даний час у будьякій публічній чи професійній дискусії, коли газовики порушують, наприклад, питання про встановлення обґрунтованого тарифу, опоненти як контраргумент обов’язково наводять те, що так звані облгази безкоштовно користуються державними чи громадськими мережами.

Якщо читач був уважний, або вже академічно чи практично підготовлений, то зауважив, що ексклюзивні права в комунальній сфері виникають в основному через прийняття владних актів, які регулюють експлуатацію публічних мереж. Тому спробуємо з’ясувати, як виникли чинні газорозподільні мережі та підприємства, які надають послуги з їх допомогою. А головне — як ці мережі потрапили в експлуатацію облгазів з точки зору об’єктивності? Наприклад, у Статуті АТ «Львівгаз», який розміщено в публічному доступі, зазначено, що товариство є правонаступником всіх прав та обов’язків Державного підприємства з газопостачання та газифікації «Львівгаз».

Це державне підприємство було перетворене у відкрите акціонерне товариство та приватизоване у 1994 році. Притому існуючі на цей час газорозподільні мережі, які вважалися державним майном, не увійшли до статутного фонду ВАТ «Львівгаз», однак залишилися у нього на балансі. На момент приватизації жодних рішень щодо долі такого майна Держава не приймала. Згодом, відповідно до п. 1.4. Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затвердженого наказом Фонду державного майна України та Міністерства економіки України від 19.05.1999 року № 908/68, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24.06.1999 року № 414/3707, встановлено наступні способи управління державним майном, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі:

  • здійснення приватизації відповідно до Законів України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про Державну програму приватизації» та інших нормативно-правових актів;
  • передача майна в оренду відповідно до Закону України «Про оренду державного та комунального майна»; – передача майна в комунальну власність у порядку, передбаченому Законом України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності»;
  • передача майна в управління центральних та місцевих органів виконавчої влади в порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 року №1482;
  • передача майна господарським товариствам на умовах відповідного договору безоплатного зберігання відповідно до вимог законодавства.

Жодна з цих дій, як мені відомо, не вчинена. Тоді про що мова? Правда, в 1998—1999 роках була невдала спроба передати державні розподільні трубопроводи в користування НАК «Нафтогаз України», яка закінчилася 21.06.1999 р. реєстрацією Мін’юстом за № 393/3686 спільного наказу Мінекономіки та Фонду держмайна № 971/72 від 27.05.1999 р. «Про скасування наказу № 1535/104 від 04.08.1998» на підставі протесту Генпрокуратури від 17.05.1999 № 07/2—163 вих 99. Надалі газорозподільні підприємства продовжували використовувати згадане майно де-факто аж до серпня 2012-го, доки постановою КМУ № 770 за ними не закріпили вже наявне на балансі й у використанні майно на праві господарського відання. Дослівно пункт 1 постанови 770 звучав так: «Установити, що державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарських товариств із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, використовується зазначеними товариствами на праві господарського відання». Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2015 р. № 796 цей пункт скасовано, а в судах, ініційованих Генпрокуратурою, тривають вищезгадані спори щодо підстав використання державних мереж.

Ще раз про правовий режим газпровідників та іншого майна газовиків

Правовий режим газопроводів та іншого майна, що використовується для транспортування природного газу докладно описаний у статті з відповідною назвою, надрукованій у загальнонаціональній газеті «Юридичний вісник України (ЮВУ, № 38 (1263), 20—26 вересня 2019 р., № 39 (1264), 27 вересня — 3 жовтня 2019 р.) Вдало підмічено, що неможливість передачі газопроводів у користування НАКу була зумовлена не тільки процедурними порушеннями, на які вказує прокурор у протесті, але й тим, що передача лише частини газорозподільної системи об’єктно неможлива в силу технологічних процесів та приписів цивільного законодавства, яке регулює правовий статус складної речі.

Справді, інфраструктура газорозподільної мережі складається не лише з державних газопроводів та споруд. Недержавними є мережі, побудовані за кошти приватних інвесторів (в тому числі й газорозподільних підприємств) за 28 років незалежності, а також — збудовані за радянських часів колективними та іншими підприємствами, які не мали статусу всесоюзних, і громадськими організаціями профспілок.

Першою спробою врегулювати відносини комплексно (провести інвентаризацію, паспортизацію та оцінку газорозподільних систем, перевірити наявність та, за потреби, відновити правовстановлюючі документи на державне майно, а, відповідно, визначити кількість таких систем та розмір часток співвласників) стала постанова КМУ від 21 лютого 2017 р. № 95 «Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових». Однак вимог цієї постанови державні органи (зокрема Мінпаливенерго та ФДМУ) не виконали, підмінивши поняття «інвентаризації газорозподільних систем» інвентаризацією окремо взятого державного майна без прив’язки до мережі (системи). Проводили вже звиклу інвентаризацію лише державного майна, в той час як уряд вимагав «інвентаризації газорозподільних систем (газорозподільна система — технологічний комплекс, що складається з організаційно і технологічно пов’язаних між собою об’єктів, призначених для розподілу природного газу від газорозподільних станцій безпосередньо споживачам, п. 6 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про ринок природного газу») , які обліковуються на балансі операторів газорозподільних систем» (тобто — всіх систем незалежно від їх власників). До паспортизації та відновлення правовстановлюючих документів, схоже, руки взагалі не дійшли.

Отже, діючі оператори газорозподільних систем — правонаступники аналогічних державних підприємств, надаючи послуги з розподілу природного газу, використовують як приватне, так і державне майно, в створенні якого здебільшого й брали участь. Після їх приватизації держава жодного майна таким підприємствам не передавала. Більше того, через непроведення інвентаризації та оцінки газорозподільних систем ми не знаємо, яка державна частка в кожній із цих систем. Говорячи про системи в множині, маємо на увазі мережі, належні одному підприємству, оскільки їх може бути кілька навіть у межах одного населеного пункту.

Отож, чи надавала Україна ексклюзивні або спеціальні права газорозподільним підприємствам — правонаступникам державних радянських підприємств у вигляді використання публічних мереж? Наша відповідь — ні!

Ми не заперечуємо домінуючого становища діючих газорозподільних підприємств, яке базується, в тому числі, й на користуванні державною власністю. Проте наголошуємо на тому, що володіння цим майном не засноване на будь-якому організаційно-розпорядчому чи нормативному акті, що аргументовано вище. Також ми жодним чином не ставимо під сумнів права держави розпоряджатися своїм майном. Однак наполягаємо на тому, що такі дії мають бути вчинені в прозорий та недискримінаційний спосіб з урахуванням інтересів усіх учасників ринку, в тому числі й приватних власників складових частин мереж.

Чому потрібно регулювати взаємовідносини використання газорозподільних систем (мереж), а не окремих їх частин, ми теж обґрунтували вище. Першим дієвим кроком, на нашу думку, для реального впровадження європейського принципу надання послуг загального економічного інтересу (ПЗЕІ або SGEI) в галузі розподілу газу має стати виконання постанови КМУ від 21 лютого 2017 р. № 95 «Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових». Маємо на увазі проведення інвентаризації, паспортизації та оцінки всіх (а не лише суто державних) газорозподільних систем, як окремих об’єктів цивільного обороту з визначенням часток держави та інших економічних агентів. І саме на основі цих заходів уже приймати рішення про розпорядження державною часткою в спільному майні з урахуванням суспільних інтересів конкретного регіону та нації в цілому. Без цього влада й надалі буде змушена регулювати діяльність газорозподільних підприємств у спосіб, який суперечить зобов’язанням (в частині лібералізації ринку постачання енергоресурсів) взятим нашою країною в Угоді про асоціацію між Україною та ЄС.

Як післяслово

Положення Закону України «Про ринок природного газу» та прийнятого на його виконання Кодексу газорозподільних систем також не містять норм, які б істотно впливали на здатність інших осіб провадити діяльність у сфері розподілу природного газу та суміжних галузях. Наприклад, найяскравішим привілеєм для оператора газорозподільних систем Кодекс ГРМ визначає його право придбавати та встановлювати вузли обліку газу при приєднанні до мереж. Але наскільки таке право обмежує інших учасників ринку будівництва мереж поряд з прямою вказівкою, що споживач самостійно визначає виконавця таких робіт? Та й норми про право оператора встановлювати прилад обліку, вочевидь, спрямовані не на обмеження конкуренції, а на забезпечення достовірного обліку газу.

Можливо, спеціальним чи виключним правом є ліцензія на розподіл природного газу? Відповідь знову ж ні! Ліцензування також за жодних умов не має на меті будь-яким чином обмежити конкуренцію. В Законі України «Про ліцензування видів господарської діяльності» чітко вказано, що ліцензування — засіб державного регулювання провадження видів господарської діяльності, спрямований на забезпечення безпеки та захисту економічних і соціальних інтересів держави, суспільства, прав та законних інтересів, життя і здоров’я людини, екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища.

Одним із принципів державної політики у сфері ліцензування є принцип рівності прав суб’єктів господарювання, що передбачає: вільний вибір суб’єктом господарювання провадження встановленого законом виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, і території своєї діяльності; забезпечення при отриманні ліцензії рівності прав суб’єктів господарювання незалежно від організаційно-правової форми чи форми власності, якщо інше не встановлено законом; встановлення єдиних вимог ліцензійних умов шляхом визначення їх відповідності рівням ризику від провадження відповідного виду господарської діяльності; уникнення необґрунтованих обтяжень чи зайвих адміністративних процедур; заборону використання ліцензування видів господарської діяльності для обмеження конкуренції.

З урахуванням усього викладеного вважаємо, що на даний час оператори газорозподільних мереж не зобов’язані здійснювати свої закупівлі в системі Прозоро. А органам влади слід більш послідовно імплементувати норми доробку європейської спільноти в законодавство України.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.