Connect with us

Думка експерта

Кому дістануться функції Держгеокадастру?

Сергій БІЛЕНКО, експерт із земельних питань

Нова влада оголосила, що п’яте за величиною штату відомство країни припинить існування в його нинішньому вигляді. Що далі?

«Те, що там зараз відбувається, це треш. Ми виходимо з того, що там абсолютно прогнила система, де працюють переважно корупціонери». Така категорична заява прем’єра Олексія Гончарука щодо необхідності негайно «перезавантажити» Держгеокадастр спричиняє логічне запитання: до кого перейдуть нинішні функції цього відомства? Чи не означатиме чергова реорганізація, що замість нинішнього «земельного монстра» буде створений новий? Щоб знати, що зробить перезавантаження успішним, треба чітко розуміти головну проблему в управлінні земельними ресурсами в Україні. Це не лише кадри.

Про що мова?

Держгеокадастр — не рядове відомство. Це одна з найбільших в державі установ за штатом, вона має багато повноважень та державне фінансування. На момент створення в 1991 році тодішній Державний комітет із земельної реформи мав у штаті 70 осіб. Нинішній Держгеокадастр є п’ятим за величиною штату цивільним відомством країни, що діє на рівні кожного району та міста. Йому підпорядковано 48 державних земле­ впорядних та топографо­геодезичних і картографічних підприємств. Усі вони фінансуються з бюджету.

Реформування органу за останні 28 років призвело лише до його розростання, подорожчання утримання до 1,9 млрд грн на рік, збільшення і монополізації повноважень. Як так сталося? Це варто знати, щоб історія не повторилася.

Історія трансформації

Держкомзем був створений на початку 1990­х років для координації роботи з передавання земель державної власності у приватну. Спершу це була справді координаційна діяльність. Землі сільськогосподарського призначення спочатку передавалися до колективних підприємств (колгоспів), потім відбулося розпаювання земель — кожен член колгоспу отримав пай, згодом ці паї були виділені в натурі, отримали межі й стали земельними ділянками.

Роздержавлення було масштабним: селянам роздали понад 27 млн гектарів аграрних земель. В основному процес завершився ще у 2000­х роках, проте Держкомзем продовжував існувати. Більше того, йому надавали нові повноваження, які поступово охопили всі сфери управління земельними ресурсами. Це і погодження землевпорядної документації, і координація оцінки земель, і контроль за використанням та охороною земель, і ведення земельного кадастру.

Проте найбільш корумповані повноваження з’явилися з 1 січня 2013 року. У 2012 році в оточенні керівництва держави виникла ідея створити Державний земельний банк — фінансову установу, яка б кредитувала аграріїв під заставу землі. Банку планували передати у власність кілька мільйонів гектарів земель державної власності. Аби до передавання Держзембанку ці землі не розтринькали районні адміністрації, які тоді розпоряджалися ними, функції щодо розпорядження цими ділянками тимчасово передали органам земельних ресурсів. Однак жодної сотки землі банк не отримав: Держземагентство саботувало процес їх передавання.

Після Революції Гідності було ухвалене політичне рішення, що Держзембанк державі не потрібен. На хвилі очікувань реформ було вирішено, що Держкомзем, за яким тягнувся солідний корупційний шлейф, припинить існувати. Натомість буде створена Державна служба з картографії і кадастру, яка навіть за своєю назвою не повинна мати жодного стосунку до розпорядження землею.

Проте не так сталося, як гадалося: нове відомство зберегло всі повноваження старого. Воно продовжило розпоряджатися мільйонами гектарів земель. Про якість виконання цих повноважень можна говорити багато, але спитайте в будь­кого, хто оформляв землю, скільки коштує одержати від Держгеокадастру «безплатно» у власність ділянку для особистого селянського господарства, пройти експертизу проекту землеустрою або погодити документацію? Відповіді вас вразять, особливо тоді, коли ви помножите ці цифри на кількість гектарів землі, які погоджувало це відомство.

Основним завданням органів земельних ресурсів мало б бути наповнення Державного земельного кадастру (ДЗК), однак воно залишилося на задньому плані. На картографічні роботи виділяються копійки — 0,3% від річного кошторису служби, а до ДЗК внесено інформацію лише про 20% державних земель. Навіть те, що приватних земель там зареєстровано близько 80%, заслуга не так відомства, як власників землі. Саме вони фінансують розробку землевпорядної документації та ініціюють її внесення до кадастру. Більше того, ще й отримують по руках, якщо щось не так, бо мають платити і за виправлення інформації.

У низькій якості кадастрових даних у нас традиційно звинувачують приватні землевпорядні структури, хоча всю цю інформацію перевіряє і приймає офіційна посадова особа органу земельних ресурсів. Саме цей орган мав би наповнювати кадастр і робити це без помилок. Однак це не стало пріоритетом.

Оминути закон

Маючи велику кількість повноважень, у тому числі монопольних, ця структура почала коригувати під себе законодавство. Так, в останні роки з’явилася цікава юридична практика «коригування» чинних законів постановами Кабінету Міністрів. Те, що повинно регулюватися законом, регулюють на підзаконному рівні.

За останні роки було кілька таких випадків, на один з них навіть зреагував суд. Так, постановою уряду № 413 від 7 червня 2017 року були змінені визначені Земельним кодексом умови передавання державних земель у приватну власність та оренду. У червні 2019 року Конституційний Суд визнав цю постанову неконституційною.

За це ніхто не відповів, а подія не спричинила резонансу. Скупчення стількох повноважень в руках одного органу і його безкарність створюють небезпеку.

Що й кому передати?

Зараз функції Держгеокадастру охоплюють близько півтора десятка напрямків. Частина з них лише бюрократизують сферу та створюють базу для корупції, і їх треба ліквідувати як атавізми, частину можуть виконувати інші органи, і їх треба передати. Щодо функцій, які повинні залишитися Держгеокадастру, — нижче.

Ліквідувати. Практику кількаразового погодження землевпорядної документації та інститут її експертизи слід скасувати. Перевірятися документація повинна лише раз — державними кадастровими реєстраторами при внесенні даних до ДЗК.

Передати. Найперше слід передати місцевим громадам державні землі за межами населених пунктів. Після набуття чинності в 2002 році Земельним кодексом у їх підпорядкуванні залишилося лише близько 12% території України. Земля — це місцевий ресурс, і розпоряджатися ним повинні ті, кого обрали люди. Крім того, є європейський принцип: повноваження органів місцевого самоврядування базового рівня повинні поширюватися на всю територію держави. Не важливо — об’єднана це громада чи звичайна. Звісно, при цьому потрібно прибрати із законодавства всі норми, які дозволяють роздавати землю в обхід земельних торгів, у тому числі і псевдо­безоплатну приватизацію. Інше актуальне питання — контрольні повноваження. Нині ефективність контролю за використанням земель, який здійснює Держгеокадастр, дуже низька.

По-­перше, не вистачає працівників — часто працює один інспектор на район. По­друге, інспектори центрального органу виконавчої влади не зацікавлені в ефективності контролю, а ті, хто відповідає за розвиток регіонів і наповнення бюджетів (місцеві адміністрації, місцеве самоврядування), жодного впливу на це не мають. Тому функції контролю держава повинна делегувати саме їм.

Функції оновленого Держгеокадастру

Держгеокадастр повинен стати сервісним відомством, головна функція якого — наповнення і ведення якісної бази даних Державного земельного кадастру. Крім того, саме на нього доцільно покласти функції координатора Національної інфраструктури просторових даних (НІПД) — платформи, яка об’єднуватиме всі просторові дані, що створюють органи влади.

Такі дані повинні створюватися в електронній формі за єдиними правилами та бути обов’язковими до оприлюднення, а доступ до них мусить здійснюватися за принципом єдиного вікна, в тому числі — через єдиний геопортал.

Водночас Державний земельний кадастр повинен забезпечити якісну картографічну основу, яка буде єдиною для інших кадастрів та реєстрів. Людина, заходячи на один сайт, повинна мати змогу, не виходячи з дому, отримати всю інформацію про земельну ділянку: від меж до «червоних ліній» та геології.

Реформуючи таку потужну організацію, уряду треба пам’ятати дві речі. Перша: частковими змінами поламати корупційну піраміду в цій сфері неможливо. Якщо у відомства після нинішньої реформи залишиться хоч одна функція, не пов’язана з кадастровою діяльністю, все повернеться «на круги своя».

Друга: кадрові зміни без зміни системи результату не дадуть. Навіть кришталево чиста людина, яка очолить орган з такими повноваженнями, стане корупціонером. Головне в перезавантаженні системи управління земельними ресурсами — ліквідувати 30­літню корупційну вертикаль і зробити неможливим її відновлення.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Думка експерта

Що таке «Пекін+25» і в чому полягає його важливість для України?

29-30 жовтня в Женеві відбулася Регіональна європейська зустріч «Пекін+25», організована Європейською економічною комісією та ООН Жінки. Учасники зустрічі мали проаналізувати, яким чином в регіоні втілювалися рекомендації Четвертої Всесвітньої конференції ООН зі становища жінок і чого вдалося досягти у забезпеченні рівних прав жінок і чоловіків за час після її проведення.

Про женевську подію та питання, які обговорювалися на ній, розмовляємо із заступницею керівника урядової делегації України, Урядовою уповноваженою з питань ґендерної політики Катериною ЛЕВЧЕНКО.

– Чому Регіональна конференція в Європі називається «Пекін+25»?

– Конференція ООН, яка відбулася 1995 року в столиці Китаю, отримала назву «Пекінська». Її підсумковий документ, відповідно, увійшов до історії як Пекінська платформа дій. І це добре знаний документ як у професійному середовищі, так і серед громадських організацій в різних країнах, зокрема й в Україні.

Пекінська конференція стала однією серед низки відповідних заходів ООН, які розпочалися ще 1975 року. У той період питання боротьби за права жінок були дуже актуальними. Вони не вирішувалися «автоматично», за них потрібно було боротися, і міжнародна спільнота зосереджувалася на цьому.

Для України Пекінська конференція була дуже важливою. Якщо на попередніх трьох українські жінки входили до спільної делегації СРСР, то тепер вони представляли незалежну державу. А от очолював делегацію чоловік – тодішній віцепрем’єр Іван Курас, бо жінок на відповідних посадах у нас ще не було. Паралельно відбувався й Форум неурядових організацій, в якому брала участь велика група громадських активісток. Я також була серед них.

Після Пекіну всесвітніх конференцій щодо становища жінок більше не проводилося. До певної міри це було пов’язано з тим, що Пекінська платформа дій окреслила досить широкі та важливі питання, втілення яких мало позначитися на розвитку державної ґендерної політики в різних країнах. Але чи всі вони виконані і чи втратили актуальність на тепер? Сьогодні ми підсумовуємо зроблене, «Пекін+25» –  це своєрідний тренд, який символізує і зміни, що відбулися, і наступні завдання.

– Якими були основні цілі Пекінської платформи дій?

– Серед головних можна назвати 12 цілей. Вони концентруються навколо наступних тем: «Жінки та бідність», «Освіта та професійна підготовка жінок», «Жінки та охорона здоров’я», «Насильство щодо жінок», «Жінки і збройні конфлікти», «Жінки і економіка», «Участь жінок у роботі директивних органів і в процесах прийняття рішень», «Інституційні механізми поліпшення становища жінок», «Права людини жінок», «Жінки та засоби масової інформації», «Жінки та навколишнє середовище», «Дівчата».

Світ розвивається і багато питань вирішується. Однак жодна зі згаданих цілей не втратила актуальності за ці 25 років. Причому йдеться і про країни, які розвиваються, і про розвинені країни.

– Чому так відбувається?

– Втілення цілей зачіпає глибинні процеси суспільного розвитку. Належні зміни потребують необхідних ресурсів, а також подолання багатьох традицій, історичних особливостей та стереотипів.

Наприклад, тема жінок і бідності. Ми вже багато років говоримо про фемінізацію бідності. Серед людей, які отримують найнижчу зарплату і живуть на межі злиднів, відсоток жінок значно перевищує чоловіків. Із цим пов’язані розриви в оплаті за рівну працю між жінками і чоловіками, так звані «ґендерні розриви». Поки що ситуацію не вдається кардинально змінити.

Говорячи про освіту та професійну підготовку жінок, ми маємо згадати про те, що досі існують заборони на професії для жінок.

Жінки та охорона здоров’я. Йдеться не лише про питання материнства та репродуктивних прав, дитячої та материнської смертності, але й про питання здоров’я нації в цілому. Це також залишається актуальним.

Наступна тема – насильство щодо жінок. Є домашнє насильство, від якого здебільшого потерпають жінки. Ґендерно зумовлене насильство – це насильство, обумовлене статтю. Питання сексуальних домагань і зґвалтувань. Питання примусових і ранніх шлюбів, інші види насильства.

Для України є дуже актуальною тема жінок і збройних конфліктів. 5 років ми боремося з агресією проросійських найманців на Сході країни та дипломатичними інструментами – з окупацією Криму. І знаємо, що серед цивільного населення від війни найбільше страждають жінки. І ми підтримуємо позицію ООН про необхідність залучати якомога більше жінок до миротворчих процесів, вирішення конфліктних ситуацій.

Не менш важливою залишається й тема жінок та навколишнього середовища. Вона також порушувалася під час Регіональної зустрічі в Женеві. Змінюється клімат, змінюється ландшафт, змінюється економіка, змінюються джерела води, джерела їжі. Давайте не забувати, що велика частина населення планети займається сільським господарством, а воно залежить від клімату. Ці кліматичні зміни, проблеми, пов’язані з погіршенням стану навколишнього середовища, сьогодні відчуває й Україна. Один Чорнобиль чого вартий для нас!

Є багато питань у темі жінок та економіки. Жінки недостатньо залучаються до процесів управління, зокрема підприємствами. Тож не випадково в Україні привертають увагу до важливості ухвалення закону щодо ґендерних квот при формуванні наглядових рад, керівних органів державних підприємств.

– Однак останнім часом на керівних політичних посадах в нашій країні жінок значно побільшало.

– Лише через 22 роки після Пекіну в Україні була виконана одна з рекомендацій Конференції про покладання функцій голови національного механізму забезпечення ґендерної рівності на посадову особу максимально високого рівня. 2017 року такими функціями було наділено віцепрем’єра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Тоді це була Іванна Климпуш-Цинцадзе, сьогодні – Дмитро Кулеба. А також запроваджено посаду Урядового уповноваженого з питань ґендерної політики.

Однак інституційний механізм ще не працює на повну міру. Лише в 53 центральних органах виконавчої влади з 66 призначені уповноважені особи-координатори з ґендерних питань, хоча це передбачено законом «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Так само не в усіх обласних держадміністраціях. Є відповідальні особи в 22 з 25. Замало інституалізованих форм співпраці з громадянським суспільством, насамперед, з жіночими організаціями. В країні відбувається кадрове перезавантаження влади, тому цей інституційний механізм необхідно зміцнювати.

– Чи багато проблемних для України питань висвітилося завдяки Регіональній європейській зустрічі «Пекін+25»?

– Знаєте, попри проблеми та недоліки Україна задіяла дуже багато позитивних змін після Пекінської конференції. Готуючись до Женевської зустрічі, ми змогли це оцінити. 2005 року було ухвалено закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Так, нам потрібні були 10 років для цього, але законодавчі зміни відбулися. Невдовзі в нашій країні почали розробляти Національні плани дій, а потім Державні програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Ґендерна політика стала вагомою складовою державної політики. Ми почали займатися антидискримінаційною експертизою, ґендерно орієнтованим бюджетуванням, питаннями протидії сексизму, посиленням обізнаності у сфері прав жінок і ґендерної рівності. Ми подбали про інтеграцію ґендерної політики в різних сферах. Досягнень справді дуже багато, вони є результатом тісної співпраці держави з громадським сектором.

У Женеві я мала виступ на сесії, яка була присвячена проблемам освіти, і розповідала про те, що вже п’ятий рік поспіль ми здійснюємо антидискримінаційну експертизу шкільних підручників, розробили з цього приводу методичні рекомендації. Така наша практика дуже зацікавила колег з інших країн.

Однак серйозним пробілом залишається наше невміння добре презентувати себе на субрегіональному, на регіональному і міжнародному рівнях. Хоча наш досвід уже можна поширювати! І це той урок, який ми винесли з Женевської зустрічі.

Інший серйозний висновок стосувався підтримки громадських організацій. В Україні сформоване сильне громадянське суспільство, активність та експертний потенціал багатьох громадських структур є потужними. Але на відміну від багатьох інших країн у нас немає фінансової підтримки громадських організацій з боку держави. Хоча неправильно покладатися лише на волонтерську роботу.

Під час підготовки до зустрічі «Пекін+25» ми побачили, що серйозними залишаються ґендерні стереотипи. Що наявність ґендерних компетенцій не є обов’язковою умовою для прийняття на державну службу. Що у нас немає сталої системи підготовки кадрів у цій сфері, що ґендерні курси та програми не включені до системи підготовки всіх фахівців і ми лише започатковуємо роботу з формування ґендерних компетенцій у фахівців сектору безпеки та оборони.

А також ми побачили, що протидія ґендерно обумовленим перетворенням, намагання їх ліквідувати та скасувати закони, які гарантують ґендерну рівність, спроби ліквідувати структури, які цим займаються, –  все це не є винятково українськими проблемами. Вони притаманні й іншим країнам регіону, тож ми маємо згуртовуватися і разом їх долати.

– Як на Регіональній європейській зустрічі працювала українська делегація?

– Її очолював Постійний представник при відділеннях ООН та інших міжнародних організацій в Женеві Юрій Клименко. Я була заступницею керівника делегації. До неї також входили заступник міністра соціальної політики Сергій Ніжинський, директорка Департаменту міжнародних організацій Міністерства закордонних справ Євгенія Філіпенко, голова Національної ради жінок України Людмила Порохняк-Гановська. Також брав участь Олексій Жмеренецький, народний депутат України, співголова міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» у Верховній Раді. Були представники міжнародних організацій – ООН Жінки, ПРООН, дуже велика делегація неурядових організацій.

Україна була добре візуалізована. Громадські організації мали український стенд, де постійно тривав діалог із учасницями з інших країн. Презентували себе під час регіональних зустрічей, виступів. Український інститут, який створений в структурі Міністерства закордонних справ, організував захід, присвячений просуванню питань ґендерної рівності через сучасне мистецтво. Були й інші заходи, робота дуже активно велася в кулуарах. Ми мали двосторонні зустрічі з делегаціями Швейцарії, Білорусі, Узбекистану, Молдови, Німеччини, Австрії, інших країн, з віцепрем’єром Киргизстану. Ми підкреслювали, що наша держава як член Організації Об’єднаних Націй готова докладати всіх зусиль у сфері забезпечення ґендерної рівності.

– На зустрічі в Женеві Україна представила Національний звіт, присвячений виконанню положень Пекінської платформи. Хто його готував?

– Цей Звіт готував український Уряд. Інформацію, матеріали до нього надавали всі центральні органи виконавчої влади. Паралельно коаліція громадських організацій підготувала свій Звіт. Це дуже важливо, що громадянське суспільство виступило згуртовано в цьому процесі. І їхній Звіт з’явився вже перед самою Регіональною зустріччю, тож містив найсвіжішу інформацію. Наприклад, там відображені результати виборів до парламенту, після яких рівень представництва жінок у Верховній Раді зріс із 12% до 20,5%. У доповіді громадських організацій міститься понад 150 рекомендацій Уряду, Верховній Раді, громадським, міжнародним, донорським організаціям – що потрібно робити для подальшого впровадження Пекінської платформи. Українські громадські організації переклали свій Звіт англійською мовою, надрукували та поширили його на зустрічі. Це було дуже добре!

– Під час Женевської зустрічі актуальності набуло питання щодо необхідності встановлення балансу між жінками різних вікових груп. Чим це зумовлено?

– Один із слоганів, під яким проходила конференція – «Generation Equality» – «Рівність поколінь». Це справді дуже актуальне питання. З одного боку, воно пов’язане з ейджизмом – дискримінацією за ознакою віку. Така дискримінація може стосуватися і молоді, і старших людей. А для ґендерної політики дуже важливо, щоб думка людей різних вікових груп була почута, їхні інтереси враховані.

Важливою є наступність поколінь. Питаннями ґендерної рівності займається багато досвідчених фахівчинь у цій сфері, але тепер до неї приходить і чимало активної молоді. Важливо, щоб жінки старшого віку, які працюють у громадських організаціях, передавали свій досвід наступницям і ці процеси були сталими.

Водночас люди старшого віку теж мають величезну купу питань. Наприклад, є Всесвітня організація вдів. Не в усіх країнах вдови мають повні майнові права, тож цим питанням опікуються громадські структури. В Україні немає таких проблем, проте ми маємо, наприклад, ті, що пов’язані із вмиранням села. Тому що сьогодні в українських селах здебільшого мешкають жінки старшого віку. Всі ці питання не повинні залишатися поза увагою.

– Де і коли відзначатиметься 25-річчя ухвалення Пекінської платформи? Які ще ґендерні ювілеї припадають на 2020 рік?

– Наступного року ми відзначатимемо багато ювілейних дат. Про 25-річчя Пекінської платформи йтиме мова під час 64 сесії Комісії ООН зі становища жінок, яка проходитиме 9-20 березня в Нью-Йорку. В цей час там традиційно відбуваються такі заходи.

У 2020 році буде також 20 років ухвалення Резолюції Ради Безпеки ООН №1325 «Жінки. Мир. Безпека». Відзначатимемо 10 років створення ООН Жінки. 5 років –  відколи були прийняті Цілі Сталого Розвитку, які є амбітними для всього світу. І де Ціллю № 5 є ґендерна рівність.

Також виповниться 15 років Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».

Ювілейні дати – це гарна нагода розповісти про зрушення, які відбуваються, а заразом подбати і про нові плани, спрямовані на вирішення наявних проблемних питань.

Читати далі

Думка експерта

Космічне партнерство України і США: міжнародна правнича дипломатія в дії

Петро БІЛЕНЧУК, професор
Національного авіаційного університету

Світлана ГРЕЧАНЮК-САМОЙЛОВА, старший викладач Національного авіаційного університету

“Скуштувати свободу польоту, ти завжди будеш ходити по землі, дивлячись у небо.”
Леонардо да Вінчі

Нещодавно в нашій державі за підтримки Посольства США в Україні з офіційним візитом перебувала Гайдемарі (Гайде-Марія) Стефанишин-Пайпер — американська астронавтка й українка за походженням. Це вже її другі відвідини України. Цього разу вона виступила з лекціями в освітніх навчальних закладах і наукових установах авіакосмічної галузі в Харкові, Києві, Житомирі та Львові. Грайдемарі Стефанишин-Пайпер — випускниця одного з найавторитетніших технічних університетів у світі — Массачусетського технологічного інституту (МТІ) та восьма жінка-астронавт NASA, яка здійснила вихід у відкритий космос і брала активну участь у двох космічних місіях до Міжнародної космічної станції (STS-115, STS-126).

У Києві цікава зустріч професорсько- викладацького складу і студентів НАУ та журналістів з астронавткою NASA Гайдемарі Стефанишин-Пайпер відбулася в навчальному авіакосмічному комплексі
Національного авіаційного університету.

Міжнародно-правове авіакосмічне співробітництво

Із сивої давнини людина прагнула пізнати втаємничий і загадковий світ небесних тіл, зірок, вдивляючись у заворожуючу далину космічного простору й світоглядну орбіту Місяця та Сонця. Одночасно дослідники обґрунтовували наукові теорії, розробляли засоби, методи і технології освоєння авіакосмічного простору. Такі українські мислителі, як Ю. Кондратюк, С. Корольов, І. Сікорський, В. Челомей, М. Янгель та інші здійснили істотний внесок у розбудову авіакосмічної галузі не лише України, але й світу. Їх мрії були реалізовані в повітроплавальних пристроях, літаках, реактивних космічних носіях, космічних кораблях багаторазового використання, безпілотних польотах до Місяця та найближчих до Землі планет Сонячної системи.

Принагідно варто згадати, що ще в 1908 році студент Київського політехнічного інституту Ігор Сікорський почав працювати над розробкою першого гвинтокрила, який піднявся в небо у 1910 році. Пізніше він розробив аеросани, маленький біплан, «БіС-2», літак С-21 «Гранд», літак «Ілля Муромець», пасажирські авіалайнери, легкі винищувачі, морські розвідники, винищувачі-бомбардувальники, штурмовики,
різні аероплани. Особливо слід виділити літак S-38, вертольоти VS-300 (S-46), гвинтокрили XR-4 (VS-316). Гелікоптер S-58 королева Великої Британії Єлизавета ІІ назвала найкомфортнішим засобом пересування. Окрім англійської королеви гвинтокрилам цієї серії віддають перевагу й американські президенти (Сікорський Ігор Іванович. Людина, яка втілила мрію Леонардо да Вінчі. Електронний ресурс. Режим доступу: http://kpi.ua/sikorsky-about.).

Слід також зазначити, що книга українця Юрія Кондратюка (Олександра Шаргея) «Завоювання міжпланетних просторів» (1929 р.) принесла йому світову популярність. На космодромі Канаверал у США йому було встановлено пам’ятник. Іменем цього вченого названо астероїд 3084 Кондратюк. Американські астронавти назвали один із кратерів на зворотному боці Місяця ім’ям Кондратюка. Це свідчить, що заслуги Юрія Кондратюка в розробці концептуальних засад освоєння космічного простору заслужено визнані світовою аеро космічною спільнотою.

Водночас відомо, що безпосереднє практичне освоєння людством космосу розпочалося ще наприкінці 50-х років ХХ сто ліття, коли було здійснено запуск першого штучного супутника Землі. А 12 квітня 1961 року вже відбувся перший у світі пілотований орбітальний політ космонавта Ю. Гагаріна, який він здійснив навколо Землі. На відзначення цієї знаменної події в освоєнні дослідниками космосу Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй у квітні 2011 року прийняла резолюцію, якою офіційно оголосила 12 квітня Міжнародним днем польоту людини в космічний простір.

У ХХ столітті освоєння космосу набирало нових злетів — це і перший вихід у космічний простір радянського космонавта О. Леоновим (1965 р.), а також перші кроки американських астронавтів Н. Армстронга і Е. Олдріна на поверхні Місяця (1969 р.), стикування в космічному просторі орбітальних космічних кораблів у рамках спільного науково-дослідного проекту «Союз-Аполло» (1975 р.) та багато інших творчих здобутків, надбань і пріоритетів в аерокосмічній галузі.

Слід також згадати, що 12–15 серпня 1962 року свій перший космічний політ на космічному кораблі «Восток-4» здійснив перший космонавт- українець Павло Попович, уродженець містечка Узин з Білоцерківщини.

Із часом космічна ера вимагала розбудовувати авіакосмічну галузь в багатьох країнах світу. Фактично лідируючі позиції в галузі освоєння космосу в 60– 70 роках ХХ століття займали СРСР і США, які запускали багато штучних супутників Землі.

В даний час кількість космічних держав значно збільшилася, розширилася й сфера пізнання космічного простору. А сама космічна діяльність сьогодні значно розширила свої можливості — це не тільки наукові космічні дослідження, створення та застосування космічної техніки, використання космічного простору в безпекових державотворчих цілях. Космічна галузь у даний час активно комерціалізується, оскільки з’явився приватний сектор у пізнанні космічного простору у вигляді космічного туризму тощо. Загалом, на сьогоднішній день у космосі вже побувало понад 500 землян.

Наразі космічна діяльність дозволяє вирішувати ряд надзвичайно важливих для землян завдань, як глобальних, так і національних. Уже сьогодні це дозволяє дистанційно здійснювати зондування Землі, аналізувати тенденції змін клімату, прогнозувати можливе настання стихійних явищ та реальні можливості природокористування й екології, охорони здоров’я, використовувати космічний простір для реалізації завдань у галузі навігації, телекомунікації, впровадження різного роду грід-систем і ноотехнологій.

Україна і космос

Відомо, що Україна теж не стоїть осторонь, оскільки є визнаною космічною державою світу та знаходиться в фарватері інновацій з розробки новітніх космічних технологій, ракет-носіїв, космічних апаратів та наданні якісних космічних послуг. Здобутки й надбання України в ракетно-космічній галузі надзвичайно цінні, що дозволило їй разом із США, Норвегією і Росією взяти участь в унікальному міжнародному проекті «Морський старт» для запуску в Тихому океані космічних супутників різного цільового призначення. Перший український космонавт Леонід Каденюк з нашим прапором здійснив політ на американському шатлі «Колумбія» («Спейс Шатл Колумбія») (з 19 листопада по 5 грудня 1997 року).

Вдруге український прапор побував у космосі завдячуючи видатній жінці з українським корінням, австронавці NASA Гайдемарі Стефанишин-Пайпер. Слід зазначити, що ця жінка не лише піднялася в небо, виходила у відкритий космос, встановлюючи сонячні батареї, а ще й двічі побувала на Міжнародній космічній станції і є однією з найкращих астронавтів NASA.

Досягнення України в освоєнні космічного простору є вагомим і значним, оскільки фахівці нашої країни беруть участь у міжнародних космічних проектах, розробці новітніх ракетних носіїв TAMRUS 2 та VEGA.

Про наші можливості і здобутки в цій царині свідчать і дані про те, що тільки в період незалежності України її аерокосмічна галузь розробила й запустила 27 космічних апаратів, 140 ракет-носіїв, які стартували з шести космодромів світу. На космічній орбіті сьогодні перебувають три супутники українського виробництва — «Січ-1», «Січ-1М», «Січ-2», які дистанційно з космосу здійснюють зондування Землі.

У 2014 році фахівцями Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» імені Ігоря Сікорського був розроблений і виведений на космічну орбіту перший нано-супутник — PolyITAN-1. А через три роки наші фахівці запустили й вивели на навколоземну орбіту і другий аналогічний супутник Землі. Дві українські команди в 2017 році увійшли в Топ-25 конкурсу NASA, які розробили проект «земної» моделі орбітальної станції й запропонували концепцію розумного поселення в космічному просторі.

Вузівська освіта і наука теж не стоїть осторонь дослідження аерокосмічної галузі. Так, наприклад, Національне агентство США з аеронавтики і досліджень космічного простору «NASA Incubatorin novation program» спільно із Національним авіаційним університетом за безпосередньої підтримки ректора, професора Володимира Ісаєнка, 19— 21 жовтня 2018 року провели міжнародний Хакатон «NASA SpaceAppChallenge», який відбувся у Києві вже втретє. А 22–24 вересня 2020 року планується проведення ІХ Всесвітнього конгресу «Авіація в ХХІ столітті» — «Безпека авіації та космічні технології».

Національне і міжнародне авіакосмічне та міжпланетне право в новому тисячолітті

Очевидно, що Україна є не просто космічною державою з надзвичайно багатим надбанням у минулому. Наявність потужної системи аерокосмічної вузівської освіти і науки, які є в Києві, Харкові, Житомирі та в інших містах країни свідчить, що Україна володіє надійним інтелектуальним і ресурсним потенціалом на її подальший розвиток у майбутньому. Ці фактори зумовили стрімкий розвиток повітряного права, національного космічного права та міждержавного космічного права в нашій державі.

Усе більше використання в сучасному світі повітряного простору сприяло формуванню повітряного права в Україні. На сьогодні воно містить правові норми і правові категорії, які утворюють нову якість відносин щодо використання нашого повітряного простору. Початок формування повітряного права в Україні пов’язано із прийняттям «Правил про повітряні пересування в повітряному просторі над територіями РРФСР і її територіальними водами», що були прийняті ще 17 січня1921 року і Повітряного кодексу, затвердженого 27 квітня 1932 року.

Початок формування норм космічного права датується груднем 1958 року, а саме резолюцією Генеральної асамблеї ООН, яка підкреслювала не тільки спільну зацікавленість людства в космічному просторі, а й необхідність обговорення ООН проблем у сфері правового регулювання відносин, які можуть виникати при дослідженні космічного простору (Міжнародне право: підручник. К.: КНТ, 2009. с. 379). Запуск першого штучного супутника Землі, перший політ у космос 12 квітня 1961 р. людини зумовили початок формування міжнародного космічного права. Фактично з цього часу й виникла необхідність дослідження правового регулювання космічної діяльності.

Сьогодні наукові дослідження в галузі національного і міждержавного космічного права здійснюють такі українські освітяни, науковці і практики аерокосмічної галузі, як І. П. Андрушко, О. В. Бєглий, І. Д. Дячук, Ю. С. Клименко, Н. Д. Красіліч, Е. І. Кузнєцов, С. В. Кузнєцова, Н. Р. Малишева, Д. Ю. Настенко, В. В. Семеняка, Ю. С. Шемшученко, Я. С. Яцків та інші. Вони розробляють механізми реалізації норм міждержавного і національного космічного права з метою вдосконалення міжнародного співробітництва в галузі дослідження й використання космічного простору. З цією метою у 1998 році в Україні було утворено спеціальну дослідницьку установу — Міжнародний центр космічного права на базі провідного наукового правничого закладу нашої держави — Інституту держави і права НАН України імені В. М. Корецького.

Відомо, що космос — це синонім астрономічного визначення Всесвіту. Науковці розрізняють далекий космос — це світ зірок і галактик, і ближній космос, що включає «навколоземний» простір. Тому освоєння космічного простору привело до суттєвих змін у наукових і державотворчих підходах до забезпечення міжнародного правопорядку. Усе це й стало однією з причин виникнення одного з важливих наукових напрямів міжнародного права — міждержавного космічного права. Одним із результатів творчих досліджень науковців є те, що в Україні був опублікований перший підручник з міжнародного і національного космічного права (Шемшученко Ю. С. Космічне право: підручник. К.: Видавництво «Юридична думка», 2012. 280 с.).

Космічна діяльність у новому тисячолітті: стратегія і тактика міждержавного партнерства між США і Україною

Нещодавно в Національному авіаційному університеті (НАУ) відбувся справді непересічний захід. До університету приїхала легендарна жінка — згадана Гайдемарі Стефанишин-Пайпер. Про її українське коріння ми вже говорили. Відтак її зацікавленість Україною не випадкова. Її батько родом із Львівщини. Свого часу він емігрував до Америки. Тож майбутня підкорювачка космосу народилася вже у США.

Щодо цьогорічного приїзду Гайдемарі Стефанишин-Пайпер в Україну, то привід для цього був справді вагомий — Всесвітній тиждень космосу, що відзначали в усьому світі з 4 по 10 жовтня і який був проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 11 лютого 2000 року. Візит такої почесної гості відбувся за підтримки Посольства США в Україні, Державного космічного агентства, Ради молодих працівників космічної галузі, а також завдячуючи неабиякій зацікавленості студентів і керівництва авіаційного університету. Ось і стало можливим організувати цю зустріч у стінах НАУ. Майданчик для спілкування з аудиторією був обраний відповідний і надзвичайно тематичний — навчально-дослідницький ангар в 11 корпусі вищого навчального закладу. Адже саме там розташовані справжні зразки деяких видів літаків і вертольотів, що на даний час використовуються як наочні практичні посібники при професійній підготовці студентів університету. Тож локація була підібрана більш ніж вдало. На зустрічі з астронавткою були присутні не лише студенти й керівництво НАУ, але й представники друкованих ЗМІ та провідних телеканалів України.

Гайді-Мері — надзвичайна жінка — проста, щира, привітна у спілкуванні. Як вказувалося саме вона стала другою людиною, яка під час перебування в космосі розгорнула на орбіті прапор України. Додамо й те, що вона нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня, а в 2007 році стала лауреаткою Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття» в номінації «Знакова постать».

Її автобіографічну розповідь про навчання в Массачусетському технологічному інституті, вступ до Військово-морських сил США і проходження навчання у Вишкільному центрі рятувальних і підводних операцій ВМС (Панама-Сіті, штат Флорида), вступ до групи астронавтів NASA у 1996 році, а також безпосередньо про космічні польоти присутні слухали із захопленням. Хоча вона й зізналася, що не мріяла бути астронавтом — так розпорядилася доля. Гайдемарі Стефанишин-Пайпер була на навколоземній орбіті два рази. Перший політ відбувся у 2006 році з 9 по 21 вересня. Час перебування в космосі під час цієї подорожі становив 11 днів 19 годин 6 хвилин та 35 секунд. Другий космічний політ наша героїня здійснила в складі екіпажу «Індевор», куди входило загалом 7 астронавтів. Плановий політ тривав 14 діб. На орбіті займалася ремонтними роботами, заміною та встановленням сонячних батарей на МКС. Виконала два виходи у відкритий космос.

Але згадувала Гайдемарі не тільки робочі моменти. Був у космосі час і на відпочинок та спілкування. Як згадує, вона свій вільний час теж використовувала з користю для себе й інших, зокрема, фотографувала поверхню Землі, є в її архіві космічні фото України й Києва. Загалом Гайдемарі — восьма жінка-астронавт NASA, що здійснила вихід у відкритий космос.

Після своєї вражаючої презентації та розповіді охоче спілкувалася зі студентами НАУ. Допитлива у нас молодь. Було задано понад 20 запитань на різні теми, але всі вони були пов’язані з космічною галуззю, перспективами польоту на Марс і Місяць, порядком підготовки астронавтів у космічному центрі США NASA. Адже космос — це завжди цікаво, захопливо і втаємничено. І на всі ці запитання Гайдемарі дала відповіді, а сама атмосфера була дружньою й невимушеною. Тож час пролетів дуже швидко.

Додамо, що під час цієї захопливої, унікальної, дивовижної творчої зустрічі один із її учасників — Микола Малій, директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ», мав нагоду не лише поспілкуватися з відомою астронавткою NASA Гайдемарі Стефанишин-Пайпер, але й подарувати свою наукову працю «Космічна й електронна кіберзлочинність: загрози і виклики нового тисячоліття», яка опублікована в провідному правничому часописі нашої держави «Юридичному віснику України», а також власне монографічне дослідження «Конвергенція сонячного суспільства знань: креативна освіта і цивілізаційний розвиток. К., 2019. 416 с.», в якому використані, в тому числі, й матеріали провідних науковців США.

По завершенні зустрічі Гайдемарі Стефанишин-Пайпер охоче роздавала автографи, фотографувалася, робила селфі, давала інтерв’ю. А наостанок побажала студентству НАУ творити власну історію формування щастя, радості, довголіття, заможності, добробуту, багатства й зиску. І ця доленосна зустріч свідчить, що нам є куди прагнути і на кого рівнятися.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Злочин і покарання: зовсім не апологетичні роздуми

Євген СТРЕЛЬЦОВ, доктор юридичних наук,
доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри
кримінального права
НУ «Одеська юридична академія»,
заслужений діяч науки і техніки України

Закінчення. Початок

Завдання кримінального законодавства та покарання

Але як ми «враховуємо» виконання такого завдання? Наприклад, чи робимо ми систематизацію даних стосовно конкретної особи, групи осіб, певного виду злочинців стосовно того, а чи вчиняє така особа (особи) нове (повторне) злочинне діяння, або вчиняє таке діяння в третій, четвертий і наступний рази. Сьогодні, на маю думку, ми це просто фіксуємо без необхідного аналізу. Наявність таких відомостей, на моє переконання, надасть можливість перевірити: точність кваліфікації, адекватність призначеного покарання, настання певних профілактичних результатів і, крім цього, виявити продуктивність діяльності осіб, які працюють у досудовому слідстві, суддів. Необхідно, наприклад, спробувати встановити: наступне вчинення злочину конкретною особою — це певний випадок в діяльності конкретного судді чи це певна система в його діяльності, тобто певна кількість (безумовно, яка?) осіб, що після його вироку вчиняють новий злочин, або неодноразово вчиняють наступні злочини після вироку цього судді?

Звичайно, не потрібно все «переводити» виключно на суддів. Можливо, цьому може сприяти й неякісна організація виконання покарання, яка, в свою чергу, викликана недостатньо професійною діяльністю або всієї системи виконання покарання, або конкретної установи. Але тут є дуже корисний досвід деяких країн, які поєднують в один організаційно-змістовний ланцюг вирок та відбування покарання. Наприклад, в Австрії загальне управління виправними установами здійснює міністерство юстиції, а так званий безпосередній нагляд за такими установами покладено на голів і членів судів та на прокурорів судів 1 та 2-го ступеня. У Баварії нагляд й певне управління такими установами здійснюють старші прокурори і старші дільничні судді. Це, на мою думку, певною мірою «зближує» судову практику з «відчуттям» її практичної реалізації, дає змогу судді, прокуророві і тюремній адміністрації погоджувати заходи щодо якісного відбуття засудженим свого покарання, майбутньої профілактики вчинення засудженими нових злочинів та наступною їх ресоціалізацією.

Важливо враховувати, що судовий вирок сам по собі не є основною метою застосування кримінального законодавства. За великим рахунком, це лише так зване надання необхідних соціальних «ліків» і все. Ціль застосування цих «ліків» — досягти конкретної мети — «вилікування соціально хворого». Тому, якщо засуджена особа знову вчиняє злочин, чи можливо вважати, що суддя при застосуванні кримінального законодавства не досягнув ( не реалізував) офіційно закріплені цілі його застосування і тим самим неякісно виконав свої обов’язки. Так, можливо тут є й інші причини, але які? Для суспільства за великим рахунком взагалі неважливо, які дійсні причини того, що особа знову вчиняє злочин. Незважаючи на те, що на всю досить довгу процедуру «попереднього» притягнення такої особи до кримінальної відповідальності були потрачені чималі «податкові» гроші, замість того, що б витратити їх на медицину або освіту, результату від застосування кримінально-правових заходів немає. Громадська ідеологія страждає, коли в діях влади й авторитету держави не «бачиться» необхідної сили. Це породжує правовий нігілізм, від цього страждає державний авторитет.

Говорити на цю тему можна довго, але повертаємося до основного питання: а хто винен в неправильній кваліфікації, в неадекватному вироку, в тому, що система кримінальної юстиції не відвернула конкретну особу (групи осіб) від скоєння нового злочину, а, можливо, і навіть «підштовхнула» його (їх) до цього? Такий «ланцюг» є хибним. Можливість таких результатів розуміють у різних державах. Наприклад, у Китаї в давнину було прекрасне правило: лікарю платили гроші тільки тоді, коли всі мешканці дільниці, яку він обслуговував, були здорові. В цьому прикладі немає, як кажуть, нічого «особистого», так, просто приклад східної соціальної практики.

Правосвідомість як основне джерело та об’єкт реформ

Кримінальний закон, як відомо, повинен виконувати в якості основної — охоронну функцію, але за рахунок чого він повинен це робити? Загалом за рахунок реального впливу на правосвідомість декількох категорій громадян, яким «адресоване» кримінальне законодавство. Це всі люди, які знаходяться у відповідній державі, і, в першу чергу, ті, які на своєму ментальному рівні «схильні» до вчинення злочину, а «адресація» їм цього законодавства здійснюється з метою утримання їх від вчинення злочину. По-друге, це особи, які за фахом своєї діяльності повинні застосовувати це законодавство, тобто практичні правники, які застосовують (повинні застосовувати) це законодавство в своїй роботі.

Також до цього переліку слід включити й тих людей, які у зв’язку з необхідністю виконання професійних обов’язків беруть участь у розробці та прийняті такого законодавства. В нашому випадку — це народні депутати, а кажучи більш конкретно, народні депутати ІХ-го скликання, які повинні приймати (вже приймають) різні закони, в тому числі і кримінально-правового напрямку. Серед них є кваліфіковані правники, але більшість з них ніколи раніше не займалася такою діяльністю. Так, я впевнений, що вони швидко зможуть приймати відповідні закони, але для того, що б ці закони були якісними, потрібно, на мою думку, в першу чергу, кожному з них розуміти мету відповідного закону, редакцію визначення основних інститутів цього законодавства тощо. Особливо це потрібно для кримінального законодавства, оскільки його «каральні» можливості, при недостатньо продуманому прийнятті та застосуванні, можуть завдати багато шкоди для суспільного життя, що підтверджують окремі періоди нашої історії.

Так, законотворча робота — це складна робота, де поруч зі змістовними положеннями існує законодавча техніка, інші обставини, але намагання зробити будь-який закон максимально зрозумілим для всіх категорій громадян суспільства є максимою, якою потрібно завжди керуватися.

Правосвідомість науковців

Дуже важливою є і правосвідомість науковців. Продуктивний науковець повинен, на мою думку, в першу чергу намагатися, з урахуванням свого рівня, свого соціального досвіду, своєї правосвідомості, докладати необхідних зусиль щодо вдосконалення існуючого законодавства, намагатися зробити його більш корисним суспільству, але водночас ніколи не займатися розробкою законодавчих пропозицій, особливо в кримінальному законодавстві, з метою, в першу чергу, свого наукового «ствердження». В будь-якому разі розуміння цього надасть можливість не тільки зробити сучасний КК якісним за своїм змістом, а й «правильним» за формою викладення його «зовнішніх» положень. Звичайно, в своїй діяльності ми повинні прислуховуватися до думок та рішень зарубіжного законодавця, але не механічно «копіювати» таке законодавство, бо повинна існувати саме наукова співпраця, а не наукова «колонізація».

Звичайно, «завдання кримінального законодавства», «злочин» і «покарання» — це основні принципові інститути в кримінальному законодавстві та кримінальному праві. Тому надати в одній публікації повний обсяг необхідної інформації стосовно їх змісту, ознак, формам виразу апріорі не можливо. Я висловив свою думку лише стосовно окремих положень, на які потрібно звернути особливу увагу.

Висновок

Ніхто з розумно думаючих людей, і в цьому я впевнений, не хоче наділяти кримінальне законодавство виключно каральними можливостями, закріпивши в якості його основного завдання лише максимальне «закручування гайок» стосовно конкретної особи (групи осіб), певного суспільного осередку, всього населення, перетворивши з цього законодавства суто «знаряддя залякування». Кримінально-правові заходи повинні бути продуманими, виваженими й мають обов’язково включати не тільки суворі, а й найменш можливі примусові заходи, що створює певну варіативність, заходи з якої можливо вжити в кожній конкретній ситуації з урахуванням усіх обставин події, що сталася.

Певною мірою це законодавство повинно вибудовувати й певні «кордони» для діяльності відповідних державних структур щодо їх втручання в особисте приватне життя. Воно ніколи не повинно жодним чином принижувати конкретну особу і має застосовуватися лише в самому крайньому випадку («ultima ratio»). Але при цьому ми ж не кажемо, що роблячи хірургічну операцію хворому, у тих випадках, коли це дійсно потрібно, ми повинні зробити це максимально «маленьким» скальпелем, або з мінімальним надрізом шкіри, або з мінімальною ампутацією якоїсь частини тіла. Плануючи можливу операцію, спеціалісти при прийняті рішення покладаються на дві основні складові: правильний діагноз і кваліфікацію, в першу чергу, основного хірурга, який проводить конкретну операцію. Це поєднання дозволить зробити все таким чином, як це необхідно, і тоді є надія на позитивний результат.

Звичайно, і тут, особливо у випадках невиліковних захворювань, будь-яка хірургічна операція може й не мати необхідного позитивного результату. В зв’язку з розумінням цього потрібно і на кримінальне законодавство дивитися саме під таким кутом зору. Воно повинно застосовуватися тільки у випадках, коли всі інші заходи держава вичерпала й залишається тільки один — «хірургічна» операція. Повинен бути поставлений якісний діагноз — кваліфікація. Так повинна працювати якісна бригада фахівців, так процес проведення такої соціальної «операції» повинен бути необхідним чином організований та забезпечений.

Але кримінальне законодавство — це соціальна «хірургія», яка повинна завжди виконувати своє основне завдання — лікування соціальної «хвороби» та соціально «патологічного» стану «хворого» за допомогою «оперативного» («хірургічного») методу. Не терапія, не бальнеологія, не заходи екстрасенсів, а саме хірургічне втручання, яке представляє собою комплекс впливів на тканини або органи особи, що проводяться лікарем з метою лікування, діагностики, корекції функцій організму, і яке виконується за допомогою різних способів хірургічного (примусового) роз’єднання, переміщення і з’єднання тканин.

Саме тому визначається, що реформи кримінального законодавства, поруч зі змістовними заходами, звичайно, потребують (будуть потребувати) значних організаційно-фінансових заходів. Але основною при цьому виступає все ж реформа кримінальної «хірургії», а все інше є вторинним (доктор права Фабіан Льовенберг). Продовжуючи цю думку, потрібно відзначити: для того, щоб таке реформування було якісним, щоб це законодавство відповідало сучасному етапу розвитку України й мало необхідну перспективу свого існування, воно обов’язково повинно поєднувати в собі традиції та новації вітчизняного, міжнародного та зарубіжного кримінального законодавства і кримінального права, мати спадкоємність та прогрес у своєму розвитку.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.