Connect with us

Думка експерта

Злочин і покарання: зовсім не апологетичні роздуми

Сьомого серпня цього року Президент України видав Указ № 584/2019, яким затвердив Комісію з питань правової реформи. В рамках цієї комісії створена і вже почала функціонувати робоча група з питань реформування кримінального права (керівник — академік Ю. В. Баулін). Робота цієї групи відбувається за підтримки Консультативної місії Європейського Союзу в Україні (голова Комітету з верховенства права цієї місії, доктор юридичних наук Фабіан Льовенберг). Вказана група вже провела низку робочих засідань та розробила первісний проект Загальної частини, який загалом вже був обговорений на конференції «Концептуальні засади нової редакції Кримінального кодексу України», яка відбулася в Харкові 17 — 19 жовтня. Водночас, незважаючи на різні думки, різні публікації, жодних, так би мовити, остаточних рішень ще не прийнято. Група фахівців продовжує свою роботу. Водночас на наше прохання текст своєї доповіді на конференції нам надав член цієї робочої групи, завідувач кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія», доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрН України, заслужений діяч науки і техніки України Євген Львович СТРЕЛЬЦОВ.

Обов’язкові попередні зауваження

По-перше, розробка концептуальних засад реформування кримінального законодавства або його редакції передбачає суттєві зміни в формалізованих (зовнішніх) та змістовних характеристиках і виступає, зрозуміло, більш значним процесом впливу на законодавство, ніж, наприклад, його реорганізація, вдосконалення або впорядкування. Тому при реформуванні принципові зміни вносяться (можуть вноситися) до багатьох основних інститутів та положень цієї галузі законодавства, в тому числі можуть з’являтися нові; «уникати» тих, що були; вноситися суттєві зміни до діючих. Але кримінальне законодавство, якщо розуміти його в традиційному сприйняті, в якості свого основного предмета має злочин і покарання. Тому саме на ці інститути й звернемо основну увагу в даній публікації.

По-друге, відразу потрібно принципово визначити, що я не є «фанатом», а тим більше так званим апологетом, діючих основних положень та визначень, які існують у чинному Кримінальному кодексі ( далі — КК), в першу чергу, в його Загальній частині. Навпаки, я завжди підтримував і буду підтримувати будь-які зміни до кримінального законодавства, але вони, з урахуванням найбільш «травматичного» впливу, яке має це законодавство, завжди, підкреслюю, завжди повинні бути належним чином обґрунтовані та зберігати в своєму змісті так звану спадкоємність, сутність якої, в свою чергу, загалом передбачає збереження якщо не всіх, то тих чи інших суттєвих положень при переході від «попереднього» до реформованого законодавства. Саме спадкоємність виступає як одна з найважливіших сторін відомого філософського закону, основоположником якого виступав Гегель, «заперечення заперечень», який має загальний характер і постійно діє, бажаємо ми того, чи ні, в природі, суспільстві, мисленні. Тому в процесі викладення матеріалу в цій статті я звернуся до різних положень, які сьогодні наявні у вітчизняному та зарубіжному кримінальному законодавстві і були раніше в історії його розвитку. Але, і це необхідно виокремити, не слід вважати, що це будуть суто апологетичні звернення, в яких від самого початку, й без необхідного обговорення «закладаються» два основних організаційно-змістовних положення: «раніше було краще» та/або «за сусідським парканом трава завжди зеленіша». Звичайно, традиційні вітчизняні постулати, або положення, які розкривають закордонне законодавство, будуть висвітлюватися, але кожне таке положення, з кожної з цих груп буде «оброблятися», якщо воно має, на мою думку, необхідне тлумачення та аргументацію.

Третє, складнощі, які об’єктивно притаманні цій галузі законодавства, складність його реформування у непрості часи подальшого розвитку нашої незалежності, можуть «схиляти» до мети максимально спростити виклад кримінально-правової матерії. Наприклад, «відмовитись» від визначення завдань кримінального законодавства, мети покарання, «спростити» редакцію поняття злочину і т.і. Я викладу свою думку з цього приводу, але в цій публікації я спробую довести, що у багатьох основних положеннях КК визначена не тільки змістовна їх характеристика, а в них держава визначає певні «процедурні» та «кінцеві» обов’язки, які повинен «виконувати», або яких повинен «дотримуватися» правозастосувач поза залежності від посади. При цьому, це буде зроблено завдяки аналізу тільки окремих основних положень кримінального законодавства, тих, які, на мою думку, багато в чому визначають його сутність.

Такий підхід дає можливість підтримати позицію, згідно з якою нам не потрібно, у всякому разі на сучасному етапі, принципово з’ясувати, що ми хочемо створити в результаті проведених реформ: новий Кримінальний Кодекс або нову редакцію КК. Ми «просто» повинні прагнути «тихо» створити сучасний український Кримінальний Кодекс і не робити з цього процесу певного «шоу».

Злочин

Поняття злочину, або злочинного діяння (в тих країнах, де категорія «злочин» використовується у вузькому сенсі) є центральним, стрижневим у будь-якій системі кримінального законодавства. Саме це поняття створює необхідну правову базу, наявність якої дозволяє застосовувати до особи, яка вчинила злочин, засоби кримінальної відповідальності. Злочин традиційно виокремлюють зі всього масиву правопорушень двома основними ознаками: це так звана формальна ознака, яка, в свою чергу, включає в себе: офіційну заборону вчиняти визначені у КК вчинки (діяння) та офіційне встановлення можливості застосовувати в разі вчинення заборонених діянь засоби кримінального покарання. Ще одна ознака, яка зветься матеріальною, відображає сутнісний характер злочину і проявляється в тому, що такий вчинок (діяння) має найвищу серед інших правопорушень суспільну небезпеку, яка може проявлятися у значних (істотних) заподіюваних цими вчинками порушень, кажучи загалом, встановленого правопорядку. Це те, що є спільним у загальноіснуючій оцінці злочину (злочинів). Але у кожній державі існують свої правила законодавчого визначення (закріплення) поняття злочину. Це, наприклад, тільки формальне визначення, коли в кримінальному законодавстві закріплюється, що злочином є діяння, яке заборонено кримінальним законом під страхом покарання. Або формально-матеріальне визначення, згідно з яким до формальних ознак злочину обов’язково додається ознака (ознаки), які підкреслюють суспільну небезпеку забороненого вчинку. Є, на мою думку, й визначення, які неможливо прямо віднести до цих груп, але якщо проаналізувати низку кримінально-правових норм (статей), які мають безпосереднє відношення до загального визначення злочину, то в таких, так званих «сумісних», визначеннях, поруч із формальними «закладаються» й матеріальні характеристики злочину. Наприклад, в ч. 1 ст. 11 чинного КК закріплено, що злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Прямої вказівки на матеріальну характеристику діяння немає, а є відзнаки, які, додатково до кримінально-правової заборони, підкреслюють необхідність дотримання принципу суб’єктивного ставлення (винне вчинення діянь) та необхідність встановлення в кожному конкретному випадку не просто особи, яка вчинила злочин, а такої особи, яка має необхідні ознаки суб’єкту злочину. Але поруч з таким визначенням у ч. 1, у ч. 2 цієї ж статті вже більш предметно закріплено, що не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально й містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки (виділено мною, — Є.С.), тобто не заподіяла й не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Таким чином, у цій частині закріплюється, «відштовхуючись» від тексту, що злочин, на відміну від малозначного діяння, повинен заподіяти істотну шкоду фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Це дає змогу вважати, що положення обох частин цієї статті у своїй сукупності і надають загальне формально-матеріальне поняття злочину у відповідності до її назви «Поняття злочину». До цього можна додати й інші, так звані «непрямі», аргументи, але які, на мою думку, теж вказують на наявність саме такого формально-матеріального визначення. Наприклад, у ст. 36 КК «Необхідна оборона» закріплено, що необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання (виділено мною, — Є.С.) шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Або, наприклад, у ст. 37 КК «Уявна оборона» закріплено, що такою обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання (виділено мною — Є.С.) не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Є й інші законодавчо закріплені положення такого визначення злочину. Наприклад, у ст. 1 КК «Завдання Кримінального кодексу» закріплено, що він має своїм завданням «правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам» (ч. 1), що, на мою думку, конкретизує, так би мовити, надає «овеществленное» розуміння суспільній небезпеці. І саме для здійснення цього завдання КК «визначає, які суспільно небезпечні діяння (виділено мною — Є.С.) є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили» (ч. 2). Тобто і тут обидві частини ст. 1 КК у своєму змістовному «зв’язку» підкреслюють формально-матеріальне визначення злочину, яке існує.

Різне визначення поняття «злочину» в законодавстві різних країн створює необхідний привід для дискусії на порівняльно-правовому або національному рівнях. І такі дискусії, за великим рахунком, повинні сприяти подальшому розвитку доктринальних «коментарів» до кримінального законодавства. При цьому такі дискусії в науковому колі не виглядають дивними і за великим рахунком повинні сприяти подальшому розвитку доктринального «тлумачення» кримінального законодавства.

Існує така дискусія і сьогодні. В зв’язку з цим спробую висловити свою думку, використовуючи при цьому історично-змістовні аргументи.

Розвиток людської цивілізації свідчить, що кримінальні кодекси, в своєму сучасному розумінні, як систематизовані кодифіковані нормативно-правові акти з’явилися на Європейському континенті в кінці XVII — початку XVIII сторіч та мали різні визначення злочинів. При цьому вважається, що одним з основних, можливо, першим нормативно-правовим актом того часу, в якому знайшла відображення можливість закріплення матеріальної відзнаки у визначенні злочину, була Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 року, у ст. 5 якої було закріплено, що закон має право забороняти лише дії, шкідливі для суспільства. Незважаючи на те, що це принципове положення було закріплено в серйозному французькому нормативно-правовому акті, французькі кримінальні кодекси 1791 та 1810 років закріплюють в якості обов’язкової ознаку, що «немає злочину поза вказівки на то закону», і в той же час не мали ознак, які б вказували на матеріальну ознаку при визначенні злочину. Таким чином, можна вважати, що французький КК із самого початку свого прийняття і до сьогодні, тобто протягом понад 200 років, має формальне визначення злочину, що виглядає традиційним при його оцінці.

У той же час, наприклад, Баварія, яка виступала в ті роки як незалежне державне утворення,у 1813 році прийняла КК, в якому поняття злочину мале таке визначення: «Всі умисні порушення закону, які через свої властивості і розмір злоспрямованності (виділено мною, — Є.С.) знаходяться під загрозою покарання …, називаються злочинами», тобто поєднувало формальні і матеріальні ознаки.

Так, матеріальні ознаки визначення злочину потрібно відрізняти від подібних квазі-визначень, в яких суспільна небезпека характеризується за допомогою заподіяння шкоди надзвичайно нечітко визначеному колу суспільних відносин. Наприклад, такі визначення, як «злочин — це кримінально карана неправда», або «злочин — діяння, що посягає на середню міру моральності» тощо, дають загальне, зовсім неконкретне визначення суспільної небезпеки, що, в свою чергу, створює умови для можливих професійних зловживань у процесах криміналізації та застосування кримінального законодавства.

Аналізуючи в цілому визначення (безумовно, дуже коротко), які існують сьогодні у кримінальному законодавстві різних країн, потрібно відзначити, що єдиної позиції у визначенні злочинів (злочинного діяння) в законодавстві різних держав немає. Наприклад, розташовуючи держави за абеткою, немає загальної дефініції злочину в кримінальному законодавстві Албанії, Англії, Аргентини, Бахрейну, Бразилії, Венесуели, ОАЕ, Перу, США (федеральному і деяких штатів), Франції, ПАР, Японії та інших країн. У зазначених державах вона визначається або в судових рішеннях (Англія), причому стосовно конкретних його видів, або в науковій літературі.

Формальне визначення злочину є в Кримінальних Кодексах наступних країн (знову за абеткою): Гани, Німеччини, Грузії, Індії, Йорданії, Іспанії, Колумбії, Латвії, Лівану, Македонії, Мексики, Нігерії, Сирії, Швеції, Естонії, Ефіопії, а також багатьох штатів США. Так, наприклад, згідно з ч. 1 § 12 КК Німеччини «Злочинами є протиправні діяння, за які передбачено як мінімальне покарання позбавлення волі на строк не менше одного року, так і більш суворе покарання». Під протиправним діянням, в свою чергу, розуміється таке, «яке відповідає складу злочину, передбаченому кримінальним законом». Здавалося б — «чисто» формальне визначення злочину. Але не все так однозначно. І в цих країнах, нехай, у «замаскованому» виді, ознака «суспільна небезпека» все ж використовується. Наприклад, у тій же Німеччині критерій суспільної небезпечності діяння не використовується, як раніше вказувалося, для визначення поняття злочину, але використовуються для розмежування злочинів й адміністративних правопорушень. Федеральний конституційний суд цієї держави в своїх численних рішеннях підтвердив доктринальну позицію про різні ступені суспільної небезпеки кримінального злочину й адміністративного проступку.

Формально-матеріальне визначення злочину теж існує в достатній кількості країн. Так, законодавче поняття суспільної небезпеки розкривається в КК Болгарії, Угорщини, КНР, Лаосу, Румунії та інших державах. Наприклад, згідно зі ст. 10 Кримінального Кодексу Болгарії «суспільно небезпечним є діяння, яке створює загрозу заподіяння шкоди або заподіює шкоду особистості, правам громадян, власності, встановленому Конституцією принципу верховенства права в Республіці Болгарія або іншим інтересам, що захищаються правом».

В українському Кримінальному Кодексі зараз, як уже зазначалося, закріплено формально-матеріальне поняття злочину. Таке поняття в тому чи іншому вигляді було і в українських КК 1922, 1927 і 1960 років. І саме з цим частіше за все «зв’язують» недоліки формально-матеріального визначення злочину, мотивуючи це наслідками «радянської системи». Але, і це теж необхідно підкреслити, на українських теренах вже понад 170 років діє формально-матеріальне визначення злочину. Ще в «Укладенні о покараннях кримінальних та виправних» 1845 року, у розділі І «О злочинах, проступках і покаранні взагалі», у главі І «Про суть (виділено нами, — Є.С.) злочинів та проступків та про ступені вини», у відділенні першому « Про суть (виділено нами, — Є.С.) злочинів та проступків» в ст. 1 було визначено, що (цитується без перекладу): «Всякое нарушеніе закона, чрезъ которое посягается на неприкосновенность правъ Власти Верховной и установленныхъ Ею властей, или же на права или безопасность общества или частныхъ лицъ (виділено нами), есть преступленіе». Але цього було замало, і в ст. 2 законодавчо розкривалася суспільна небезпека проступку, через яку, до речі, й розмежовувались «злочин» та «проступок». У цій статті було закріплено, що (цитується без перекладу): «Нарушеніе правилъ, предписанныхъ для охраненія определенныхъ законами правъ и общественной или же личной безопасности или пользы (виділено нами, — Є.С.), именуется проступкомь».

Тобто, у правосвідомості, в першу чергу, українських правників багато років закріплено (існує) формально-матеріальне визначення злочину. Його всі сприймають, так би мовити, спокійно, до нього всі звикли, але зараз з’являється думка принципово змінити існуюче визначення на суто формальне. Для чого це потрібно робити? Що нам це дасть? На мою думку, нічого, окрім того, що так «знімається» відповідальність із законодавця за якість законів, які приймаються, оскільки не треба буде «пояснювати», для чого, з якою метою приймається відповідний закон. А так — заборонено законом, і не треба жодних пояснень. А чи знаємо ми, як відреагує на це правосвідомість правового осередку, при тому, що професійна правосвідомість — це зовсім «не проста» річ, яка має значну рутинність. Фіаско, якого зазнала ідея з кримінальним проступком, неприйняття або набуття значних складнощів положеннями Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, в зв’язку з чим вони зараз піддаються певним «виправленням», це зримо підтверджують. А тому знову виникає питання: навіщо ми це робимо? Бо так є в інших державах? Так що з цього? Чи маємо ми, умовно кажучи, хоча б якісь гарантії, що в такому «новому» вигляді кримінальне законодавство «краще» працюватиме?

Я вже багато разів на різних рівнях ставлю одне й теж запитання: в тій державі (державах), досвід якої ми намагаємося копіювати, краще складається боротьба зі злочинністю? Впевнений, що це не так. У багатьох, навіть розвинутих європейських країнах, дуже складна ситуація щодо боротьби зі злочинністю. У них навіть поруч зі «відомими» для всіх держав злочинами існують їх види, які ще не є для нас, так би мовити, традиційними, наприклад, терористичні акти, злочини екстремістського характеру, злочини мігрантів. А згадайте, наприклад, масові протестні дії «жовтих жилетів» у Парижі чи демонстрантів у Барселоні, які супроводжуються значними сутичками з поліцією та пошкодженням майна третіх осіб, а масові вбивства в США, які в останні роки набувають характеру «епідемії»? Такі держави є так званими лідерами і за показниками щодо інших злочинів, а ми там виступаємо лише в якості підручних виконавців, наприклад, у наркобізнесі чи торгівлі людьми. Так, це дуже складна соціальна ситуація, і ми, безумовно, бажаємо нашим партнерам необхідної результативності у боротьбі зі злочинністю. Але в професійному колі питання про можливе копіювання такого досвіду у визначенні поняття злочину повинно дуже ретельно обговорюватися.

Завдання кримінального законодавства та покарання

Цей розділ, на мою думку, потрібно почати з традиційного питання: з чого починається реальне, підкреслюю, реальне соціальне «життя» кримінального законодавства? Не розвиваючи складну філософську дискусію з цього приводу, можна відповісти так: з його практичного застосування. Оприлюднення, опублікування тексту кримінального закону має або хоча б повинно мати певний профілактичний вплив, і з цим ніхто не сперечається, але гіпотетичність цього твердження у професійному середовищі теж досить зрозуміла. На терориста, зухвалого корупціонера, розкрадача чужого майна, в тому числі й публічного чиновника, кишенькового чи квартирного злодія або побутового дебошира оприлюднений закон, незважаючи на всю правову «рекламу», яка його буде супроводжувати, жодним чином (!) не вплине. Водночас особи, які, так би мовити, взагалі не схильні до вчинення суспільно небезпечних діянь, соціально шкідливих вчинків не вчиняли і ніколи, скоріше за все, не вчинятимуть їх, незважаючи на те, чи визнаються конкретні дії протиправними, чи ні, сприймуть цей закон. Крім того, як можливо хоча б на самому загальному рівні підрахувати рівень профілактичного впливу конкретного закону? Як «накопичити» ці цифри? Безумовно, вони завжди будуть, повторююсь, гіпотетичними, тобто можливими, припущеними тощо.

Тому реальне «життя» кримінального закону починається з його практичного застосування. Воно (практичне застосування) виконує, образно кажучи, певну «санітарну» функцію, «очищаючи» від негативних явищ суспільство за рахунок, у першу чергу, притягнення до відповідальності осіб, які свідомо здійснюють дії, які державою заборонені.

Так, традиційно ми кажемо про охоронну функцію кримінального законодавства, і з цим ніхто не сперечається. Але, якщо подивитися на це з іншого, не завжди офіційно боку, то саме завдяки «санітарним» обов’язкам, вмілої їх організації та застосування держава і здійснює протидію найбільш небезпечним соціальним «хворобам» із метою їх кількісного та якісного зменшення, вірогідної ліквідації найбільш суспільно — небезпечних «болячок», їх можливої профілактики тощо. Звичайно, це не завжди має необхідну ефективність. І причини цього різні (надалі я про це скажу). І це проблема не лише кримінального законодавства. Наприклад, медицина, в загальному розумінні, незважаючи на її високий рівень, навіть у розвинутих країнах має постійний рівень хворих, причому є хвороби, «походження» та причини яких і досі невідомі, що демонструє певну «безпорадність» біолого-медичних намагань їх подолати. Подібна картина вже знайома і для нас.

Тому, повертаючись до основного питання, ми повинні чітко уявляти або хоча б намагатися знати, для чого взагалі держава застосовує кримінальне законодавство? Що це законодавство повинно, умовно кажучи, зробити, для чого держава його «використовує»? В чинному українському КК це офіційно визнано. Є й завдання кримінального законодавства, є й офіційно визнана мета покарання. Так само й у багатьох КК інших країн на сучасному етапі або в їх історії. Наприклад, в КК Франції 1810 року, де вже було закріплено формальне визначення поняття злочину, водночас було закріплено, що страх перед покаранням має бути сильнішим, ніж передбачувані блага, які злочинець міг здобути в результаті вчинення злочину. Тому само у зв’язку з цим я й кажу, що особи, які застосовують кримінальне законодавство, бажаємо ми того, чи ні, повинні безпосередньо або опосередковано, чи якимось іншим чином «безпосередньо» виконувати ці завдання. Хто, окрім них, повинен це робити? Формально-матеріальне визначення злочину наочно показує (повинно показати) особі, яка його застосовує, чому, для чого він це робить, за що особа притягується до кримінальної відповідальності? Не лише за те, що це діяння заборонено, а й тому, що воно посягає на найбільш значні соціальні цінності.

А поєднання цього із завданням кримінального законодавства в цілому, з розумінням сутності та мети покарання дає змогу не тільки покласти конкретні обов’язки на особу, яка застосовує це законодавство, а й виокремити, в свою чергу, дві основні складові. Перша — це необхідність обов’язкового встановлення тих ознак (характеристик) у діяннях конкретної особи, які закріплені у відповідних визначеннях. Друга — необхідність реалізації цих завдань (соціальних орієнтирів), які сформульовані в законодавчих положеннях з боку конкретного правозастосувача.

А це, в свою чергу, вже надає нам, зокрема, громадськості, правозахисникам, керівництву відповідних структур та організацій тощо, відповідне право «запитати» в особи, яка застосовує це законодавство, а чи виконала вона якісно, повною мірою за рахунок своєї професійної діяльності ті завдання, які поставлені перед кримінальним законодавством взагалі та покаранням зокрема. Наприклад, одним з основних завдань кримінального законодавства та одним з основних завдань покарання виступає завдання, умовно кажучи, спочатку не допустити вчинення особою, яка раніше вчинила злочинні дії, вчинення нових протиправних діянь, а вже потім — реалізація наступного етапу, а саме — ресоціалізація такої особи.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Що таке «Пекін+25» і в чому полягає його важливість для України?

29-30 жовтня в Женеві відбулася Регіональна європейська зустріч «Пекін+25», організована Європейською економічною комісією та ООН Жінки. Учасники зустрічі мали проаналізувати, яким чином в регіоні втілювалися рекомендації Четвертої Всесвітньої конференції ООН зі становища жінок і чого вдалося досягти у забезпеченні рівних прав жінок і чоловіків за час після її проведення.

Про женевську подію та питання, які обговорювалися на ній, розмовляємо із заступницею керівника урядової делегації України, Урядовою уповноваженою з питань ґендерної політики Катериною ЛЕВЧЕНКО.

– Чому Регіональна конференція в Європі називається «Пекін+25»?

– Конференція ООН, яка відбулася 1995 року в столиці Китаю, отримала назву «Пекінська». Її підсумковий документ, відповідно, увійшов до історії як Пекінська платформа дій. І це добре знаний документ як у професійному середовищі, так і серед громадських організацій в різних країнах, зокрема й в Україні.

Пекінська конференція стала однією серед низки відповідних заходів ООН, які розпочалися ще 1975 року. У той період питання боротьби за права жінок були дуже актуальними. Вони не вирішувалися «автоматично», за них потрібно було боротися, і міжнародна спільнота зосереджувалася на цьому.

Для України Пекінська конференція була дуже важливою. Якщо на попередніх трьох українські жінки входили до спільної делегації СРСР, то тепер вони представляли незалежну державу. А от очолював делегацію чоловік – тодішній віцепрем’єр Іван Курас, бо жінок на відповідних посадах у нас ще не було. Паралельно відбувався й Форум неурядових організацій, в якому брала участь велика група громадських активісток. Я також була серед них.

Після Пекіну всесвітніх конференцій щодо становища жінок більше не проводилося. До певної міри це було пов’язано з тим, що Пекінська платформа дій окреслила досить широкі та важливі питання, втілення яких мало позначитися на розвитку державної ґендерної політики в різних країнах. Але чи всі вони виконані і чи втратили актуальність на тепер? Сьогодні ми підсумовуємо зроблене, «Пекін+25» –  це своєрідний тренд, який символізує і зміни, що відбулися, і наступні завдання.

– Якими були основні цілі Пекінської платформи дій?

– Серед головних можна назвати 12 цілей. Вони концентруються навколо наступних тем: «Жінки та бідність», «Освіта та професійна підготовка жінок», «Жінки та охорона здоров’я», «Насильство щодо жінок», «Жінки і збройні конфлікти», «Жінки і економіка», «Участь жінок у роботі директивних органів і в процесах прийняття рішень», «Інституційні механізми поліпшення становища жінок», «Права людини жінок», «Жінки та засоби масової інформації», «Жінки та навколишнє середовище», «Дівчата».

Світ розвивається і багато питань вирішується. Однак жодна зі згаданих цілей не втратила актуальності за ці 25 років. Причому йдеться і про країни, які розвиваються, і про розвинені країни.

– Чому так відбувається?

– Втілення цілей зачіпає глибинні процеси суспільного розвитку. Належні зміни потребують необхідних ресурсів, а також подолання багатьох традицій, історичних особливостей та стереотипів.

Наприклад, тема жінок і бідності. Ми вже багато років говоримо про фемінізацію бідності. Серед людей, які отримують найнижчу зарплату і живуть на межі злиднів, відсоток жінок значно перевищує чоловіків. Із цим пов’язані розриви в оплаті за рівну працю між жінками і чоловіками, так звані «ґендерні розриви». Поки що ситуацію не вдається кардинально змінити.

Говорячи про освіту та професійну підготовку жінок, ми маємо згадати про те, що досі існують заборони на професії для жінок.

Жінки та охорона здоров’я. Йдеться не лише про питання материнства та репродуктивних прав, дитячої та материнської смертності, але й про питання здоров’я нації в цілому. Це також залишається актуальним.

Наступна тема – насильство щодо жінок. Є домашнє насильство, від якого здебільшого потерпають жінки. Ґендерно зумовлене насильство – це насильство, обумовлене статтю. Питання сексуальних домагань і зґвалтувань. Питання примусових і ранніх шлюбів, інші види насильства.

Для України є дуже актуальною тема жінок і збройних конфліктів. 5 років ми боремося з агресією проросійських найманців на Сході країни та дипломатичними інструментами – з окупацією Криму. І знаємо, що серед цивільного населення від війни найбільше страждають жінки. І ми підтримуємо позицію ООН про необхідність залучати якомога більше жінок до миротворчих процесів, вирішення конфліктних ситуацій.

Не менш важливою залишається й тема жінок та навколишнього середовища. Вона також порушувалася під час Регіональної зустрічі в Женеві. Змінюється клімат, змінюється ландшафт, змінюється економіка, змінюються джерела води, джерела їжі. Давайте не забувати, що велика частина населення планети займається сільським господарством, а воно залежить від клімату. Ці кліматичні зміни, проблеми, пов’язані з погіршенням стану навколишнього середовища, сьогодні відчуває й Україна. Один Чорнобиль чого вартий для нас!

Є багато питань у темі жінок та економіки. Жінки недостатньо залучаються до процесів управління, зокрема підприємствами. Тож не випадково в Україні привертають увагу до важливості ухвалення закону щодо ґендерних квот при формуванні наглядових рад, керівних органів державних підприємств.

– Однак останнім часом на керівних політичних посадах в нашій країні жінок значно побільшало.

– Лише через 22 роки після Пекіну в Україні була виконана одна з рекомендацій Конференції про покладання функцій голови національного механізму забезпечення ґендерної рівності на посадову особу максимально високого рівня. 2017 року такими функціями було наділено віцепрем’єра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Тоді це була Іванна Климпуш-Цинцадзе, сьогодні – Дмитро Кулеба. А також запроваджено посаду Урядового уповноваженого з питань ґендерної політики.

Однак інституційний механізм ще не працює на повну міру. Лише в 53 центральних органах виконавчої влади з 66 призначені уповноважені особи-координатори з ґендерних питань, хоча це передбачено законом «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Так само не в усіх обласних держадміністраціях. Є відповідальні особи в 22 з 25. Замало інституалізованих форм співпраці з громадянським суспільством, насамперед, з жіночими організаціями. В країні відбувається кадрове перезавантаження влади, тому цей інституційний механізм необхідно зміцнювати.

– Чи багато проблемних для України питань висвітилося завдяки Регіональній європейській зустрічі «Пекін+25»?

– Знаєте, попри проблеми та недоліки Україна задіяла дуже багато позитивних змін після Пекінської конференції. Готуючись до Женевської зустрічі, ми змогли це оцінити. 2005 року було ухвалено закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Так, нам потрібні були 10 років для цього, але законодавчі зміни відбулися. Невдовзі в нашій країні почали розробляти Національні плани дій, а потім Державні програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Ґендерна політика стала вагомою складовою державної політики. Ми почали займатися антидискримінаційною експертизою, ґендерно орієнтованим бюджетуванням, питаннями протидії сексизму, посиленням обізнаності у сфері прав жінок і ґендерної рівності. Ми подбали про інтеграцію ґендерної політики в різних сферах. Досягнень справді дуже багато, вони є результатом тісної співпраці держави з громадським сектором.

У Женеві я мала виступ на сесії, яка була присвячена проблемам освіти, і розповідала про те, що вже п’ятий рік поспіль ми здійснюємо антидискримінаційну експертизу шкільних підручників, розробили з цього приводу методичні рекомендації. Така наша практика дуже зацікавила колег з інших країн.

Однак серйозним пробілом залишається наше невміння добре презентувати себе на субрегіональному, на регіональному і міжнародному рівнях. Хоча наш досвід уже можна поширювати! І це той урок, який ми винесли з Женевської зустрічі.

Інший серйозний висновок стосувався підтримки громадських організацій. В Україні сформоване сильне громадянське суспільство, активність та експертний потенціал багатьох громадських структур є потужними. Але на відміну від багатьох інших країн у нас немає фінансової підтримки громадських організацій з боку держави. Хоча неправильно покладатися лише на волонтерську роботу.

Під час підготовки до зустрічі «Пекін+25» ми побачили, що серйозними залишаються ґендерні стереотипи. Що наявність ґендерних компетенцій не є обов’язковою умовою для прийняття на державну службу. Що у нас немає сталої системи підготовки кадрів у цій сфері, що ґендерні курси та програми не включені до системи підготовки всіх фахівців і ми лише започатковуємо роботу з формування ґендерних компетенцій у фахівців сектору безпеки та оборони.

А також ми побачили, що протидія ґендерно обумовленим перетворенням, намагання їх ліквідувати та скасувати закони, які гарантують ґендерну рівність, спроби ліквідувати структури, які цим займаються, –  все це не є винятково українськими проблемами. Вони притаманні й іншим країнам регіону, тож ми маємо згуртовуватися і разом їх долати.

– Як на Регіональній європейській зустрічі працювала українська делегація?

– Її очолював Постійний представник при відділеннях ООН та інших міжнародних організацій в Женеві Юрій Клименко. Я була заступницею керівника делегації. До неї також входили заступник міністра соціальної політики Сергій Ніжинський, директорка Департаменту міжнародних організацій Міністерства закордонних справ Євгенія Філіпенко, голова Національної ради жінок України Людмила Порохняк-Гановська. Також брав участь Олексій Жмеренецький, народний депутат України, співголова міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» у Верховній Раді. Були представники міжнародних організацій – ООН Жінки, ПРООН, дуже велика делегація неурядових організацій.

Україна була добре візуалізована. Громадські організації мали український стенд, де постійно тривав діалог із учасницями з інших країн. Презентували себе під час регіональних зустрічей, виступів. Український інститут, який створений в структурі Міністерства закордонних справ, організував захід, присвячений просуванню питань ґендерної рівності через сучасне мистецтво. Були й інші заходи, робота дуже активно велася в кулуарах. Ми мали двосторонні зустрічі з делегаціями Швейцарії, Білорусі, Узбекистану, Молдови, Німеччини, Австрії, інших країн, з віцепрем’єром Киргизстану. Ми підкреслювали, що наша держава як член Організації Об’єднаних Націй готова докладати всіх зусиль у сфері забезпечення ґендерної рівності.

– На зустрічі в Женеві Україна представила Національний звіт, присвячений виконанню положень Пекінської платформи. Хто його готував?

– Цей Звіт готував український Уряд. Інформацію, матеріали до нього надавали всі центральні органи виконавчої влади. Паралельно коаліція громадських організацій підготувала свій Звіт. Це дуже важливо, що громадянське суспільство виступило згуртовано в цьому процесі. І їхній Звіт з’явився вже перед самою Регіональною зустріччю, тож містив найсвіжішу інформацію. Наприклад, там відображені результати виборів до парламенту, після яких рівень представництва жінок у Верховній Раді зріс із 12% до 20,5%. У доповіді громадських організацій міститься понад 150 рекомендацій Уряду, Верховній Раді, громадським, міжнародним, донорським організаціям – що потрібно робити для подальшого впровадження Пекінської платформи. Українські громадські організації переклали свій Звіт англійською мовою, надрукували та поширили його на зустрічі. Це було дуже добре!

– Під час Женевської зустрічі актуальності набуло питання щодо необхідності встановлення балансу між жінками різних вікових груп. Чим це зумовлено?

– Один із слоганів, під яким проходила конференція – «Generation Equality» – «Рівність поколінь». Це справді дуже актуальне питання. З одного боку, воно пов’язане з ейджизмом – дискримінацією за ознакою віку. Така дискримінація може стосуватися і молоді, і старших людей. А для ґендерної політики дуже важливо, щоб думка людей різних вікових груп була почута, їхні інтереси враховані.

Важливою є наступність поколінь. Питаннями ґендерної рівності займається багато досвідчених фахівчинь у цій сфері, але тепер до неї приходить і чимало активної молоді. Важливо, щоб жінки старшого віку, які працюють у громадських організаціях, передавали свій досвід наступницям і ці процеси були сталими.

Водночас люди старшого віку теж мають величезну купу питань. Наприклад, є Всесвітня організація вдів. Не в усіх країнах вдови мають повні майнові права, тож цим питанням опікуються громадські структури. В Україні немає таких проблем, проте ми маємо, наприклад, ті, що пов’язані із вмиранням села. Тому що сьогодні в українських селах здебільшого мешкають жінки старшого віку. Всі ці питання не повинні залишатися поза увагою.

– Де і коли відзначатиметься 25-річчя ухвалення Пекінської платформи? Які ще ґендерні ювілеї припадають на 2020 рік?

– Наступного року ми відзначатимемо багато ювілейних дат. Про 25-річчя Пекінської платформи йтиме мова під час 64 сесії Комісії ООН зі становища жінок, яка проходитиме 9-20 березня в Нью-Йорку. В цей час там традиційно відбуваються такі заходи.

У 2020 році буде також 20 років ухвалення Резолюції Ради Безпеки ООН №1325 «Жінки. Мир. Безпека». Відзначатимемо 10 років створення ООН Жінки. 5 років –  відколи були прийняті Цілі Сталого Розвитку, які є амбітними для всього світу. І де Ціллю № 5 є ґендерна рівність.

Також виповниться 15 років Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».

Ювілейні дати – це гарна нагода розповісти про зрушення, які відбуваються, а заразом подбати і про нові плани, спрямовані на вирішення наявних проблемних питань.

Читати далі

Думка експерта

Космічне партнерство України і США: міжнародна правнича дипломатія в дії

Петро БІЛЕНЧУК, професор
Національного авіаційного університету

Світлана ГРЕЧАНЮК-САМОЙЛОВА, старший викладач Національного авіаційного університету

“Скуштувати свободу польоту, ти завжди будеш ходити по землі, дивлячись у небо.”
Леонардо да Вінчі

Нещодавно в нашій державі за підтримки Посольства США в Україні з офіційним візитом перебувала Гайдемарі (Гайде-Марія) Стефанишин-Пайпер — американська астронавтка й українка за походженням. Це вже її другі відвідини України. Цього разу вона виступила з лекціями в освітніх навчальних закладах і наукових установах авіакосмічної галузі в Харкові, Києві, Житомирі та Львові. Грайдемарі Стефанишин-Пайпер — випускниця одного з найавторитетніших технічних університетів у світі — Массачусетського технологічного інституту (МТІ) та восьма жінка-астронавт NASA, яка здійснила вихід у відкритий космос і брала активну участь у двох космічних місіях до Міжнародної космічної станції (STS-115, STS-126).

У Києві цікава зустріч професорсько- викладацького складу і студентів НАУ та журналістів з астронавткою NASA Гайдемарі Стефанишин-Пайпер відбулася в навчальному авіакосмічному комплексі
Національного авіаційного університету.

Міжнародно-правове авіакосмічне співробітництво

Із сивої давнини людина прагнула пізнати втаємничий і загадковий світ небесних тіл, зірок, вдивляючись у заворожуючу далину космічного простору й світоглядну орбіту Місяця та Сонця. Одночасно дослідники обґрунтовували наукові теорії, розробляли засоби, методи і технології освоєння авіакосмічного простору. Такі українські мислителі, як Ю. Кондратюк, С. Корольов, І. Сікорський, В. Челомей, М. Янгель та інші здійснили істотний внесок у розбудову авіакосмічної галузі не лише України, але й світу. Їх мрії були реалізовані в повітроплавальних пристроях, літаках, реактивних космічних носіях, космічних кораблях багаторазового використання, безпілотних польотах до Місяця та найближчих до Землі планет Сонячної системи.

Принагідно варто згадати, що ще в 1908 році студент Київського політехнічного інституту Ігор Сікорський почав працювати над розробкою першого гвинтокрила, який піднявся в небо у 1910 році. Пізніше він розробив аеросани, маленький біплан, «БіС-2», літак С-21 «Гранд», літак «Ілля Муромець», пасажирські авіалайнери, легкі винищувачі, морські розвідники, винищувачі-бомбардувальники, штурмовики,
різні аероплани. Особливо слід виділити літак S-38, вертольоти VS-300 (S-46), гвинтокрили XR-4 (VS-316). Гелікоптер S-58 королева Великої Британії Єлизавета ІІ назвала найкомфортнішим засобом пересування. Окрім англійської королеви гвинтокрилам цієї серії віддають перевагу й американські президенти (Сікорський Ігор Іванович. Людина, яка втілила мрію Леонардо да Вінчі. Електронний ресурс. Режим доступу: http://kpi.ua/sikorsky-about.).

Слід також зазначити, що книга українця Юрія Кондратюка (Олександра Шаргея) «Завоювання міжпланетних просторів» (1929 р.) принесла йому світову популярність. На космодромі Канаверал у США йому було встановлено пам’ятник. Іменем цього вченого названо астероїд 3084 Кондратюк. Американські астронавти назвали один із кратерів на зворотному боці Місяця ім’ям Кондратюка. Це свідчить, що заслуги Юрія Кондратюка в розробці концептуальних засад освоєння космічного простору заслужено визнані світовою аеро космічною спільнотою.

Водночас відомо, що безпосереднє практичне освоєння людством космосу розпочалося ще наприкінці 50-х років ХХ сто ліття, коли було здійснено запуск першого штучного супутника Землі. А 12 квітня 1961 року вже відбувся перший у світі пілотований орбітальний політ космонавта Ю. Гагаріна, який він здійснив навколо Землі. На відзначення цієї знаменної події в освоєнні дослідниками космосу Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй у квітні 2011 року прийняла резолюцію, якою офіційно оголосила 12 квітня Міжнародним днем польоту людини в космічний простір.

У ХХ столітті освоєння космосу набирало нових злетів — це і перший вихід у космічний простір радянського космонавта О. Леоновим (1965 р.), а також перші кроки американських астронавтів Н. Армстронга і Е. Олдріна на поверхні Місяця (1969 р.), стикування в космічному просторі орбітальних космічних кораблів у рамках спільного науково-дослідного проекту «Союз-Аполло» (1975 р.) та багато інших творчих здобутків, надбань і пріоритетів в аерокосмічній галузі.

Слід також згадати, що 12–15 серпня 1962 року свій перший космічний політ на космічному кораблі «Восток-4» здійснив перший космонавт- українець Павло Попович, уродженець містечка Узин з Білоцерківщини.

Із часом космічна ера вимагала розбудовувати авіакосмічну галузь в багатьох країнах світу. Фактично лідируючі позиції в галузі освоєння космосу в 60– 70 роках ХХ століття займали СРСР і США, які запускали багато штучних супутників Землі.

В даний час кількість космічних держав значно збільшилася, розширилася й сфера пізнання космічного простору. А сама космічна діяльність сьогодні значно розширила свої можливості — це не тільки наукові космічні дослідження, створення та застосування космічної техніки, використання космічного простору в безпекових державотворчих цілях. Космічна галузь у даний час активно комерціалізується, оскільки з’явився приватний сектор у пізнанні космічного простору у вигляді космічного туризму тощо. Загалом, на сьогоднішній день у космосі вже побувало понад 500 землян.

Наразі космічна діяльність дозволяє вирішувати ряд надзвичайно важливих для землян завдань, як глобальних, так і національних. Уже сьогодні це дозволяє дистанційно здійснювати зондування Землі, аналізувати тенденції змін клімату, прогнозувати можливе настання стихійних явищ та реальні можливості природокористування й екології, охорони здоров’я, використовувати космічний простір для реалізації завдань у галузі навігації, телекомунікації, впровадження різного роду грід-систем і ноотехнологій.

Україна і космос

Відомо, що Україна теж не стоїть осторонь, оскільки є визнаною космічною державою світу та знаходиться в фарватері інновацій з розробки новітніх космічних технологій, ракет-носіїв, космічних апаратів та наданні якісних космічних послуг. Здобутки й надбання України в ракетно-космічній галузі надзвичайно цінні, що дозволило їй разом із США, Норвегією і Росією взяти участь в унікальному міжнародному проекті «Морський старт» для запуску в Тихому океані космічних супутників різного цільового призначення. Перший український космонавт Леонід Каденюк з нашим прапором здійснив політ на американському шатлі «Колумбія» («Спейс Шатл Колумбія») (з 19 листопада по 5 грудня 1997 року).

Вдруге український прапор побував у космосі завдячуючи видатній жінці з українським корінням, австронавці NASA Гайдемарі Стефанишин-Пайпер. Слід зазначити, що ця жінка не лише піднялася в небо, виходила у відкритий космос, встановлюючи сонячні батареї, а ще й двічі побувала на Міжнародній космічній станції і є однією з найкращих астронавтів NASA.

Досягнення України в освоєнні космічного простору є вагомим і значним, оскільки фахівці нашої країни беруть участь у міжнародних космічних проектах, розробці новітніх ракетних носіїв TAMRUS 2 та VEGA.

Про наші можливості і здобутки в цій царині свідчать і дані про те, що тільки в період незалежності України її аерокосмічна галузь розробила й запустила 27 космічних апаратів, 140 ракет-носіїв, які стартували з шести космодромів світу. На космічній орбіті сьогодні перебувають три супутники українського виробництва — «Січ-1», «Січ-1М», «Січ-2», які дистанційно з космосу здійснюють зондування Землі.

У 2014 році фахівцями Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» імені Ігоря Сікорського був розроблений і виведений на космічну орбіту перший нано-супутник — PolyITAN-1. А через три роки наші фахівці запустили й вивели на навколоземну орбіту і другий аналогічний супутник Землі. Дві українські команди в 2017 році увійшли в Топ-25 конкурсу NASA, які розробили проект «земної» моделі орбітальної станції й запропонували концепцію розумного поселення в космічному просторі.

Вузівська освіта і наука теж не стоїть осторонь дослідження аерокосмічної галузі. Так, наприклад, Національне агентство США з аеронавтики і досліджень космічного простору «NASA Incubatorin novation program» спільно із Національним авіаційним університетом за безпосередньої підтримки ректора, професора Володимира Ісаєнка, 19— 21 жовтня 2018 року провели міжнародний Хакатон «NASA SpaceAppChallenge», який відбувся у Києві вже втретє. А 22–24 вересня 2020 року планується проведення ІХ Всесвітнього конгресу «Авіація в ХХІ столітті» — «Безпека авіації та космічні технології».

Національне і міжнародне авіакосмічне та міжпланетне право в новому тисячолітті

Очевидно, що Україна є не просто космічною державою з надзвичайно багатим надбанням у минулому. Наявність потужної системи аерокосмічної вузівської освіти і науки, які є в Києві, Харкові, Житомирі та в інших містах країни свідчить, що Україна володіє надійним інтелектуальним і ресурсним потенціалом на її подальший розвиток у майбутньому. Ці фактори зумовили стрімкий розвиток повітряного права, національного космічного права та міждержавного космічного права в нашій державі.

Усе більше використання в сучасному світі повітряного простору сприяло формуванню повітряного права в Україні. На сьогодні воно містить правові норми і правові категорії, які утворюють нову якість відносин щодо використання нашого повітряного простору. Початок формування повітряного права в Україні пов’язано із прийняттям «Правил про повітряні пересування в повітряному просторі над територіями РРФСР і її територіальними водами», що були прийняті ще 17 січня1921 року і Повітряного кодексу, затвердженого 27 квітня 1932 року.

Початок формування норм космічного права датується груднем 1958 року, а саме резолюцією Генеральної асамблеї ООН, яка підкреслювала не тільки спільну зацікавленість людства в космічному просторі, а й необхідність обговорення ООН проблем у сфері правового регулювання відносин, які можуть виникати при дослідженні космічного простору (Міжнародне право: підручник. К.: КНТ, 2009. с. 379). Запуск першого штучного супутника Землі, перший політ у космос 12 квітня 1961 р. людини зумовили початок формування міжнародного космічного права. Фактично з цього часу й виникла необхідність дослідження правового регулювання космічної діяльності.

Сьогодні наукові дослідження в галузі національного і міждержавного космічного права здійснюють такі українські освітяни, науковці і практики аерокосмічної галузі, як І. П. Андрушко, О. В. Бєглий, І. Д. Дячук, Ю. С. Клименко, Н. Д. Красіліч, Е. І. Кузнєцов, С. В. Кузнєцова, Н. Р. Малишева, Д. Ю. Настенко, В. В. Семеняка, Ю. С. Шемшученко, Я. С. Яцків та інші. Вони розробляють механізми реалізації норм міждержавного і національного космічного права з метою вдосконалення міжнародного співробітництва в галузі дослідження й використання космічного простору. З цією метою у 1998 році в Україні було утворено спеціальну дослідницьку установу — Міжнародний центр космічного права на базі провідного наукового правничого закладу нашої держави — Інституту держави і права НАН України імені В. М. Корецького.

Відомо, що космос — це синонім астрономічного визначення Всесвіту. Науковці розрізняють далекий космос — це світ зірок і галактик, і ближній космос, що включає «навколоземний» простір. Тому освоєння космічного простору привело до суттєвих змін у наукових і державотворчих підходах до забезпечення міжнародного правопорядку. Усе це й стало однією з причин виникнення одного з важливих наукових напрямів міжнародного права — міждержавного космічного права. Одним із результатів творчих досліджень науковців є те, що в Україні був опублікований перший підручник з міжнародного і національного космічного права (Шемшученко Ю. С. Космічне право: підручник. К.: Видавництво «Юридична думка», 2012. 280 с.).

Космічна діяльність у новому тисячолітті: стратегія і тактика міждержавного партнерства між США і Україною

Нещодавно в Національному авіаційному університеті (НАУ) відбувся справді непересічний захід. До університету приїхала легендарна жінка — згадана Гайдемарі Стефанишин-Пайпер. Про її українське коріння ми вже говорили. Відтак її зацікавленість Україною не випадкова. Її батько родом із Львівщини. Свого часу він емігрував до Америки. Тож майбутня підкорювачка космосу народилася вже у США.

Щодо цьогорічного приїзду Гайдемарі Стефанишин-Пайпер в Україну, то привід для цього був справді вагомий — Всесвітній тиждень космосу, що відзначали в усьому світі з 4 по 10 жовтня і який був проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 11 лютого 2000 року. Візит такої почесної гості відбувся за підтримки Посольства США в Україні, Державного космічного агентства, Ради молодих працівників космічної галузі, а також завдячуючи неабиякій зацікавленості студентів і керівництва авіаційного університету. Ось і стало можливим організувати цю зустріч у стінах НАУ. Майданчик для спілкування з аудиторією був обраний відповідний і надзвичайно тематичний — навчально-дослідницький ангар в 11 корпусі вищого навчального закладу. Адже саме там розташовані справжні зразки деяких видів літаків і вертольотів, що на даний час використовуються як наочні практичні посібники при професійній підготовці студентів університету. Тож локація була підібрана більш ніж вдало. На зустрічі з астронавткою були присутні не лише студенти й керівництво НАУ, але й представники друкованих ЗМІ та провідних телеканалів України.

Гайді-Мері — надзвичайна жінка — проста, щира, привітна у спілкуванні. Як вказувалося саме вона стала другою людиною, яка під час перебування в космосі розгорнула на орбіті прапор України. Додамо й те, що вона нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня, а в 2007 році стала лауреаткою Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття» в номінації «Знакова постать».

Її автобіографічну розповідь про навчання в Массачусетському технологічному інституті, вступ до Військово-морських сил США і проходження навчання у Вишкільному центрі рятувальних і підводних операцій ВМС (Панама-Сіті, штат Флорида), вступ до групи астронавтів NASA у 1996 році, а також безпосередньо про космічні польоти присутні слухали із захопленням. Хоча вона й зізналася, що не мріяла бути астронавтом — так розпорядилася доля. Гайдемарі Стефанишин-Пайпер була на навколоземній орбіті два рази. Перший політ відбувся у 2006 році з 9 по 21 вересня. Час перебування в космосі під час цієї подорожі становив 11 днів 19 годин 6 хвилин та 35 секунд. Другий космічний політ наша героїня здійснила в складі екіпажу «Індевор», куди входило загалом 7 астронавтів. Плановий політ тривав 14 діб. На орбіті займалася ремонтними роботами, заміною та встановленням сонячних батарей на МКС. Виконала два виходи у відкритий космос.

Але згадувала Гайдемарі не тільки робочі моменти. Був у космосі час і на відпочинок та спілкування. Як згадує, вона свій вільний час теж використовувала з користю для себе й інших, зокрема, фотографувала поверхню Землі, є в її архіві космічні фото України й Києва. Загалом Гайдемарі — восьма жінка-астронавт NASA, що здійснила вихід у відкритий космос.

Після своєї вражаючої презентації та розповіді охоче спілкувалася зі студентами НАУ. Допитлива у нас молодь. Було задано понад 20 запитань на різні теми, але всі вони були пов’язані з космічною галуззю, перспективами польоту на Марс і Місяць, порядком підготовки астронавтів у космічному центрі США NASA. Адже космос — це завжди цікаво, захопливо і втаємничено. І на всі ці запитання Гайдемарі дала відповіді, а сама атмосфера була дружньою й невимушеною. Тож час пролетів дуже швидко.

Додамо, що під час цієї захопливої, унікальної, дивовижної творчої зустрічі один із її учасників — Микола Малій, директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ», мав нагоду не лише поспілкуватися з відомою астронавткою NASA Гайдемарі Стефанишин-Пайпер, але й подарувати свою наукову працю «Космічна й електронна кіберзлочинність: загрози і виклики нового тисячоліття», яка опублікована в провідному правничому часописі нашої держави «Юридичному віснику України», а також власне монографічне дослідження «Конвергенція сонячного суспільства знань: креативна освіта і цивілізаційний розвиток. К., 2019. 416 с.», в якому використані, в тому числі, й матеріали провідних науковців США.

По завершенні зустрічі Гайдемарі Стефанишин-Пайпер охоче роздавала автографи, фотографувалася, робила селфі, давала інтерв’ю. А наостанок побажала студентству НАУ творити власну історію формування щастя, радості, довголіття, заможності, добробуту, багатства й зиску. І ця доленосна зустріч свідчить, що нам є куди прагнути і на кого рівнятися.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Злочин і покарання: зовсім не апологетичні роздуми

Євген СТРЕЛЬЦОВ, доктор юридичних наук,
доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри
кримінального права
НУ «Одеська юридична академія»,
заслужений діяч науки і техніки України

Закінчення. Початок

Завдання кримінального законодавства та покарання

Але як ми «враховуємо» виконання такого завдання? Наприклад, чи робимо ми систематизацію даних стосовно конкретної особи, групи осіб, певного виду злочинців стосовно того, а чи вчиняє така особа (особи) нове (повторне) злочинне діяння, або вчиняє таке діяння в третій, четвертий і наступний рази. Сьогодні, на маю думку, ми це просто фіксуємо без необхідного аналізу. Наявність таких відомостей, на моє переконання, надасть можливість перевірити: точність кваліфікації, адекватність призначеного покарання, настання певних профілактичних результатів і, крім цього, виявити продуктивність діяльності осіб, які працюють у досудовому слідстві, суддів. Необхідно, наприклад, спробувати встановити: наступне вчинення злочину конкретною особою — це певний випадок в діяльності конкретного судді чи це певна система в його діяльності, тобто певна кількість (безумовно, яка?) осіб, що після його вироку вчиняють новий злочин, або неодноразово вчиняють наступні злочини після вироку цього судді?

Звичайно, не потрібно все «переводити» виключно на суддів. Можливо, цьому може сприяти й неякісна організація виконання покарання, яка, в свою чергу, викликана недостатньо професійною діяльністю або всієї системи виконання покарання, або конкретної установи. Але тут є дуже корисний досвід деяких країн, які поєднують в один організаційно-змістовний ланцюг вирок та відбування покарання. Наприклад, в Австрії загальне управління виправними установами здійснює міністерство юстиції, а так званий безпосередній нагляд за такими установами покладено на голів і членів судів та на прокурорів судів 1 та 2-го ступеня. У Баварії нагляд й певне управління такими установами здійснюють старші прокурори і старші дільничні судді. Це, на мою думку, певною мірою «зближує» судову практику з «відчуттям» її практичної реалізації, дає змогу судді, прокуророві і тюремній адміністрації погоджувати заходи щодо якісного відбуття засудженим свого покарання, майбутньої профілактики вчинення засудженими нових злочинів та наступною їх ресоціалізацією.

Важливо враховувати, що судовий вирок сам по собі не є основною метою застосування кримінального законодавства. За великим рахунком, це лише так зване надання необхідних соціальних «ліків» і все. Ціль застосування цих «ліків» — досягти конкретної мети — «вилікування соціально хворого». Тому, якщо засуджена особа знову вчиняє злочин, чи можливо вважати, що суддя при застосуванні кримінального законодавства не досягнув ( не реалізував) офіційно закріплені цілі його застосування і тим самим неякісно виконав свої обов’язки. Так, можливо тут є й інші причини, але які? Для суспільства за великим рахунком взагалі неважливо, які дійсні причини того, що особа знову вчиняє злочин. Незважаючи на те, що на всю досить довгу процедуру «попереднього» притягнення такої особи до кримінальної відповідальності були потрачені чималі «податкові» гроші, замість того, що б витратити їх на медицину або освіту, результату від застосування кримінально-правових заходів немає. Громадська ідеологія страждає, коли в діях влади й авторитету держави не «бачиться» необхідної сили. Це породжує правовий нігілізм, від цього страждає державний авторитет.

Говорити на цю тему можна довго, але повертаємося до основного питання: а хто винен в неправильній кваліфікації, в неадекватному вироку, в тому, що система кримінальної юстиції не відвернула конкретну особу (групи осіб) від скоєння нового злочину, а, можливо, і навіть «підштовхнула» його (їх) до цього? Такий «ланцюг» є хибним. Можливість таких результатів розуміють у різних державах. Наприклад, у Китаї в давнину було прекрасне правило: лікарю платили гроші тільки тоді, коли всі мешканці дільниці, яку він обслуговував, були здорові. В цьому прикладі немає, як кажуть, нічого «особистого», так, просто приклад східної соціальної практики.

Правосвідомість як основне джерело та об’єкт реформ

Кримінальний закон, як відомо, повинен виконувати в якості основної — охоронну функцію, але за рахунок чого він повинен це робити? Загалом за рахунок реального впливу на правосвідомість декількох категорій громадян, яким «адресоване» кримінальне законодавство. Це всі люди, які знаходяться у відповідній державі, і, в першу чергу, ті, які на своєму ментальному рівні «схильні» до вчинення злочину, а «адресація» їм цього законодавства здійснюється з метою утримання їх від вчинення злочину. По-друге, це особи, які за фахом своєї діяльності повинні застосовувати це законодавство, тобто практичні правники, які застосовують (повинні застосовувати) це законодавство в своїй роботі.

Також до цього переліку слід включити й тих людей, які у зв’язку з необхідністю виконання професійних обов’язків беруть участь у розробці та прийняті такого законодавства. В нашому випадку — це народні депутати, а кажучи більш конкретно, народні депутати ІХ-го скликання, які повинні приймати (вже приймають) різні закони, в тому числі і кримінально-правового напрямку. Серед них є кваліфіковані правники, але більшість з них ніколи раніше не займалася такою діяльністю. Так, я впевнений, що вони швидко зможуть приймати відповідні закони, але для того, що б ці закони були якісними, потрібно, на мою думку, в першу чергу, кожному з них розуміти мету відповідного закону, редакцію визначення основних інститутів цього законодавства тощо. Особливо це потрібно для кримінального законодавства, оскільки його «каральні» можливості, при недостатньо продуманому прийнятті та застосуванні, можуть завдати багато шкоди для суспільного життя, що підтверджують окремі періоди нашої історії.

Так, законотворча робота — це складна робота, де поруч зі змістовними положеннями існує законодавча техніка, інші обставини, але намагання зробити будь-який закон максимально зрозумілим для всіх категорій громадян суспільства є максимою, якою потрібно завжди керуватися.

Правосвідомість науковців

Дуже важливою є і правосвідомість науковців. Продуктивний науковець повинен, на мою думку, в першу чергу намагатися, з урахуванням свого рівня, свого соціального досвіду, своєї правосвідомості, докладати необхідних зусиль щодо вдосконалення існуючого законодавства, намагатися зробити його більш корисним суспільству, але водночас ніколи не займатися розробкою законодавчих пропозицій, особливо в кримінальному законодавстві, з метою, в першу чергу, свого наукового «ствердження». В будь-якому разі розуміння цього надасть можливість не тільки зробити сучасний КК якісним за своїм змістом, а й «правильним» за формою викладення його «зовнішніх» положень. Звичайно, в своїй діяльності ми повинні прислуховуватися до думок та рішень зарубіжного законодавця, але не механічно «копіювати» таке законодавство, бо повинна існувати саме наукова співпраця, а не наукова «колонізація».

Звичайно, «завдання кримінального законодавства», «злочин» і «покарання» — це основні принципові інститути в кримінальному законодавстві та кримінальному праві. Тому надати в одній публікації повний обсяг необхідної інформації стосовно їх змісту, ознак, формам виразу апріорі не можливо. Я висловив свою думку лише стосовно окремих положень, на які потрібно звернути особливу увагу.

Висновок

Ніхто з розумно думаючих людей, і в цьому я впевнений, не хоче наділяти кримінальне законодавство виключно каральними можливостями, закріпивши в якості його основного завдання лише максимальне «закручування гайок» стосовно конкретної особи (групи осіб), певного суспільного осередку, всього населення, перетворивши з цього законодавства суто «знаряддя залякування». Кримінально-правові заходи повинні бути продуманими, виваженими й мають обов’язково включати не тільки суворі, а й найменш можливі примусові заходи, що створює певну варіативність, заходи з якої можливо вжити в кожній конкретній ситуації з урахуванням усіх обставин події, що сталася.

Певною мірою це законодавство повинно вибудовувати й певні «кордони» для діяльності відповідних державних структур щодо їх втручання в особисте приватне життя. Воно ніколи не повинно жодним чином принижувати конкретну особу і має застосовуватися лише в самому крайньому випадку («ultima ratio»). Але при цьому ми ж не кажемо, що роблячи хірургічну операцію хворому, у тих випадках, коли це дійсно потрібно, ми повинні зробити це максимально «маленьким» скальпелем, або з мінімальним надрізом шкіри, або з мінімальною ампутацією якоїсь частини тіла. Плануючи можливу операцію, спеціалісти при прийняті рішення покладаються на дві основні складові: правильний діагноз і кваліфікацію, в першу чергу, основного хірурга, який проводить конкретну операцію. Це поєднання дозволить зробити все таким чином, як це необхідно, і тоді є надія на позитивний результат.

Звичайно, і тут, особливо у випадках невиліковних захворювань, будь-яка хірургічна операція може й не мати необхідного позитивного результату. В зв’язку з розумінням цього потрібно і на кримінальне законодавство дивитися саме під таким кутом зору. Воно повинно застосовуватися тільки у випадках, коли всі інші заходи держава вичерпала й залишається тільки один — «хірургічна» операція. Повинен бути поставлений якісний діагноз — кваліфікація. Так повинна працювати якісна бригада фахівців, так процес проведення такої соціальної «операції» повинен бути необхідним чином організований та забезпечений.

Але кримінальне законодавство — це соціальна «хірургія», яка повинна завжди виконувати своє основне завдання — лікування соціальної «хвороби» та соціально «патологічного» стану «хворого» за допомогою «оперативного» («хірургічного») методу. Не терапія, не бальнеологія, не заходи екстрасенсів, а саме хірургічне втручання, яке представляє собою комплекс впливів на тканини або органи особи, що проводяться лікарем з метою лікування, діагностики, корекції функцій організму, і яке виконується за допомогою різних способів хірургічного (примусового) роз’єднання, переміщення і з’єднання тканин.

Саме тому визначається, що реформи кримінального законодавства, поруч зі змістовними заходами, звичайно, потребують (будуть потребувати) значних організаційно-фінансових заходів. Але основною при цьому виступає все ж реформа кримінальної «хірургії», а все інше є вторинним (доктор права Фабіан Льовенберг). Продовжуючи цю думку, потрібно відзначити: для того, щоб таке реформування було якісним, щоб це законодавство відповідало сучасному етапу розвитку України й мало необхідну перспективу свого існування, воно обов’язково повинно поєднувати в собі традиції та новації вітчизняного, міжнародного та зарубіжного кримінального законодавства і кримінального права, мати спадкоємність та прогрес у своєму розвитку.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.