Connect with us

Думка експерта

Конституціоналізм — досягнення світової думки

Валентин ГОЛОВЧЕНКО,
кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

У сучасних демократичних державах конституціоналізм є важливим фактором стабільності існування державного ладу, забезпечення правопорядку, незаперечного домінування влади народу. Він завжди розглядався як фундамент політичної системи, проте сьогодні його роль невпинно зростає.

Поняття «конституціоналізм»

Термін «конституціонаналізм» має декілька значень: 1) це форма правління, що реально обмежене конституцією; 2) політична система, підґрунтям якої є конституція та конституційні методи правління; 3) політико-правова теорія про необхідність встановлення конституційного устрою. Основу даного феномена складають не лише ідеали правової держави, які мають бути реалізовані в процесі реформування державного устрою, а й споконвічні традиції та бажання самого народу як джерела влади. Історико-правовий аналіз Конституції Пилипа Орлика, Конституції УНР, конституцій УРСР, Основного Закону України 1996 року засвідчує, що конституційні правозахисні традиції українців реалізовувалися переважно теоретично або проголошувалися як декларації у сфері прав людини, державного суверенітету та розподілу влади. Певна кількість понять, конституційних норм фактично запозичена з нормативно-правових актів або законодавства інших держав і механічно перенесена на український ґрунт. Український законодавець проігнорував і продовжує ігнорувати висновки європейських і вітчизняних інтелектуалів про те, що далеко не всі регулятивні чинники, які колись ефективно діяли на Заході, так само відносно добре працюватимуть і в нашому суспільстві.

За свідченням істориків, Жан Поль Марат, якого французи назвали «другом народу», на завершення роботи над проектом Декларації прав людини і громадянина проголосив багатозначущу фразу: «Писана конституція революцій не передбачає». На думку вчених, це означало, що справедлива, мудра й вільна конституція є гарантом стабільності державного ладу, завдяки чому кардинальні проблеми суспільного життя можуть вирішуватися мирним шляхом без кровопролиття, повстань та порушень прав людини.

Термін «конституція» в різні часи мав різне значення і не був поняттям уніфікованим. Слово constitutio як правовий термін вживалося в актах Стародавнього Риму, що починалися словами «Rem Publicum Constituere» — у перекладі: «Римський народ установлює…».

Екскурс в історію

В історичних джерелах зафіксовано багато прикладів уживання терміна «конституція» (давньогрецький аналог — «політія») для позначення нормативно-правових актів важливого державного значення. Зокрема, до наших днів дійшла «Афінська політія» (відомо, що в бібліотеці Арістотеля зберігалося понад 150 політій грецьких міст-держав). У Стародавньому Римі конституціями називали окремі розпорядчі акти римських імператорів, наприклад, акти, що їх видавав візантійський імператор Юстиніан (VІ ст.) з метою проведення кодифікації римського права.

Однак ні в античному світі, ні в середні віки конституції в її сучасному розумінні не існувало. В. Шаповал зазначає, що «батьком» правового терміна «конституція» в його сучасному значенні був видатний французький мислитель Шарль-Луї де Секонд Монтеск’є (1689–1955 рр.), який використовував його для характеристики державного ладу тогочасної Великої Британії.

Перші конституції, в сучасному значенні цього терміна, виникли в ХVІІ–ХVІІІ століттях під час демократичних буржуазних революцій. Їх поява була зумовлена намаганнями запровадити належну організацію державної влади, тобто таку, яка унеможливила б, або значно ускладнювала можливість узурпації влади окремими особами чи групами осіб та її використання у вузькокорпоративних інтересах.

За понад 300-річну історію конституційного розвитку людством планети створено велику кількість конституцій, що обумовило потребу в їх класифікації. За формою конституції поділяються на писані й неписані. Писана конституція представляє єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений. Неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї).

Чи все залежить від конституції?

Ні — багато що, але далеко не все. Фіктивною є конституція, якщо проголошені нею постулати розходяться з фактичним життям. І навпаки, є досвід держав, де не перебільшувалось значення формально писаної конституції, але суспільство й не відчувало в ній особливої потреби або неврегульованості основ державного устрою. Приклад тому — Велика Британія, яка вже понад 1200 років не має конституції у вигляді єдиного основного закону, а, умовно кажучі, сама конституція складається з численних законів, прийнятих парламентом, що ґрунтуються на традиційних звичаях і нормах загального права. Не було писаної конституції в Російській імперії та в інших державах. Не мають й донині писаної конституції деякі колишні колонії Великої Британії (Австралія, Нова Зеландія). За відомих обставин не має формальної (кодифікованої) конституції держава Ізраїль. Предметом окремого аналізу є досвід державного устрою країн ісламу та інших держав Азії.

У США був створений спеціальний каталог з прав людини (1887–1889 рр.). Німеччина розробила зразковий Основний закон, який було проголошено у церкві (1849 р.). Цей акт вплинув також на життя Швейцарії та мав культурологічне значення. З питань змішаної культурологічної функції конституцій у світі відбулося чимало дискусій. Їх результатом стало розуміння конституції як наслідку політичних компромісів.

Сучасність

На зміст сучасних конституцій країн заходу (зокрема, Іспанії, ФРН) суттєвий вплив мали католицькі, протестантські вчення, а також соціалістичні й націоналістичні концепції. Християнські думки стоять за конституційними ідеями, коли йдеться про відповідальність перед Богом, батьками та людьми. Застосовувалися також англо-американські гуманістичні ідеї та традиції. Наслідком такого запозичення стало визначення інструментів захисту прав людини і громадянина, а також чітке розуміння, що вся державна влада виходить із народу.

Даний принцип враховували і творці конституції нашої держави. Це посприяло тому, що ухвалена 28 червня 1996 року Конституція України за час своєї дії відіграла позитивну роль як Основний Закон держави, оскільки вона має всі необхідні статті і розділи для забезпечення нормального існування держави. Але невдовзі після її ухвалення почали виявлятися вади конституції. Вони стосувалися органів державної влади, гармонізації відносин між державою і суспільством, гарантій забезпечення прав і свобод людини. Постало питання про вдосконалення Конституції, почалися пошуки причин негативних явищ, які тривають і донині. За цей час висловлено чимало пропозицій про ухвалення нової конституції, але не всі з них можна визнати доцільними за таких аргументів. Науково доведено, що необхідність ухвалення нової конституції виникає в трьох випадках:

  1. при створенні нової держави;
  2. при зміні політичного режиму в результаті революції (мирної чи насильницької);
  3. якщо чинна конституція не може бути приведена у відповідний стан шляхом часткових змін з урахуванням тих суттєвих перетворень, що відбулися в політикумі, економічному та соціальному житті суспільства.

На даний час немає достатніх пояснень українському суспільству: чим обумовлена необхідність ухвалення саме нового Основного Закону і чому не можна обмежитися змінами або доповненнями до чинної Конституції України.

Висновок

Важко уявити, щоб такий важливий акт як Конституція був оновлений без урахування результатів наукових досліджень, нинішніх політико-правових і соціальних реалій. Тотальний правовий нігілізм, корупція, воєнні дії на Сході України, політичні чвари, некомпетентність керівництва — це та важка гиря на шиї нашої держави, що засмоктує її в брудне болото політичної невизначеності. Наукові публікації останніх років містять багато цінного матеріалу, який заслуговує на ретельне узагальнення та використання в процесі подальшої роботи над удосконаленням чинної Конституції. Досвід минулих років свідчить — ні зміни Основного Закону, ні палкі дискусії і красиві обіцянки суттєво не вплинули на показники ефективності держави. Навпаки, вони значно погіршувалися.

Очевидно, що причини такого стану треба шукати не тільки в Конституції, а й у чомусь іншому. Можливо, в нашій ментальності чи недостатньому рівні політико-правової культури, недолугості чинного законодавства, нігілістичному ставленні до норм права і моралі… У всякому разі для початку всім без винятку треба навчитися поважати закон і жити за Законом (за Божим — у тому числі).Чинна Конституція України цьому не заважає, а навпаки зобов’язує (стаття 68).

Основний Закон держави містить чимало положень, які за своєю природою є партійно-політичними (наприклад, порядок формування Конституційного Суду, Центральної виборчої комісії, державних адміністрацій, керівників місцевих рад тощо). Потребує удосконалення й співпраця науковців та депутатського корпусу. Нині вона є недостатньою й малоефективною.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Ринок землі: за і проти

Віталій КУЛАКОВ, керуючий партнер АО «Адвокатська фірма« ADVICE », адвокат

На сьогодні активно обговорюється питання продажу землі сільгосппризначення. За результатами соціологічного дослідження, думки людей з цього приводу розділилися фактично пропорційно. При цьому більшість українців все ж проти зняття мораторію на продаж землі. Це означає, що дане питання необхідно більш детально вивчати і не включати «турборежим» по його вирішенню.

Більшість представників влади, аргументуючи позицію щодо вирішення питання продажу землі, вказують на те, що будьяка людина повинна мати можливість розпоряджатися своєю власністю, тому це право на відчуження потрібно відновити. Це звісно, дуже правильна позиція, проте до цієї проблематики не можна підходити формально або застосовувати аналогію.

Спробую окреслити коло проблем. Отже:

1. Відповідно до Конституції України, земля є власністю Українського народу. Якщо вона буде належати підприємствам, нехай і українським, проте бенефіціарами будуть іноземці, чи можна вважати, що земля залишається власністю нашого народу? А якщо власник змінить громадянство, як його зобов’язати відчужувати землю? Адже виходить, що ми, відновлюючи одне право, порушуватимемо інше, а саме: «змушуватимемо» людину продавати землю.

2. Кожна людина, відповідно до Основного Закону України має право на отримання землі, проте більшість його не реалізувала. При цьому місцева влада вказує на неможливість такої реалізації у зв’язку з обмеженістю вільної землі. Водночас держава каже, що землі достатньо багато. Упевнений, що для проведення ринку землі потрібно вишукати можливість віддати кожному українцеві земельну ділянку, щоб кожен міг нею розпорядитися. Адже в нас усі рівні? Чому житель села має право на ділянку, а житель міста не має? Однак усі розуміють, що реалізувати це буде дуже складно.

3. У далекому минулому виділення землі саме працівникам колгоспів було пов’язано з необхідністю збереження ведення сільського господарства. Таким чином, держава фактично надала можливість жителю села мати право обробляти землю або отримувати з неї систематичний дохід. У такий спосіб держава гарантувала всім українцям те, що ці землі будуть оброблятися і сільськогосподарські землі не зникнуть. Адже ці землі — це наше багатство, яке потрібно цінувати, а не знищувати або продавати.

4. Чому ми повинні дозволяти продавати те, чого людина не створювала? Наприклад, якщо людина хоче продати гараж, то вона його або побудувала, або купила, або отримала в дарунок, але в будь-якому випадку — це нерухомість, яку
хтось колись створив. Із землею інакше, оскільки вона вже була до появи людства. Крім іншого, за Конституцією — це власність народу. Хто буде вносити зміни до Основного закону? Адже фактично розробка законопроектів про відчуження землі — це фактично дії, які йдуть врозріз із Конституцією.

5. Меседж влади в тому, щоб власник паю міг отримати гроші і вкласти їх кудись, куди захоче. Вибачте, але це смішно. Адже в далекі 90-ті ми вже вкладали свої ваучери, і до чого це призвело? Якщо власник паю продасть свої 3—4 гектари, отримає за них 1—2 тисячі доларів, то це не ті гроші, які допоможуть йому відкрити бізнес або вирішити стратегічні проблеми. Життя його від цього не стане кращим. Але ж ми ставимо саме таку мету, саме цього чекають усі українці. Тому продаж землі зараз може стати початком кінця існування життя в селі.

6. При цьому я повністю згоден з меседжами влади щодо створення ринку землі і збільшення суми за оренду паю. Але ж вирішувати цю проблему можна без продажу землі. Наприклад: потрібно створити ринок землі не в контексті продажу самої землі, а продажу права на оренду. Іншими словами, щоб в країні існувала конкуренція і власник паю міг сам визначати суму оренди. В результаті він, його родина зможе щорічно (довічно) отримувати гроші, які будуть витрачатися в нашій країні. Невже це погано? А якщо не сподобається і хтось захоче самостійно вирощувати сільгоспкультуру, будь ласка, вирощуйте.

7. Крім того, ніхто не замислюється, а як бути з орендарями, які вже орендують землю і термін закінчення оренди яких закінчується через 30—35 років, оскільки останнім часом всі брали землю на 49 років? Адже зміна власника не змінює умови по оренді. Іншими словами, новий власник зможе тільки отримувати плату за оренду, а реально обробляти землю буде попередній орендар. Невже це проблема вирішена?

8. Повністю підтримую владу в тому, щоб сільгоспземлі передати в громади, в межах їх адміністративних територій. Однак не для того, щоб продати «своїм», а виключно для подальшої здачі в оренду на конкурсних засадах й отримання доходу в бюджет громади. В такому випадку громада буде отримувати гроші систематично і зможе контролювати ефективність використання землі. У випадку з продажем новий власник зможе зробити із землею все, що забажає, а в бюджет громади не будуть іти надходження і, відповідно, розвитку ніякого не буде.

З огляду на спірність ситуації, у мене є непопулярна пропозиція, що всю землю необхідно зробити комунальною (в окремих випадках державною, на стратегічних об’єктах), тобто закріпити її за громадами. При цьому землі, які перебувають у власності громадян, переоформляються в їх постійне користування. Таким чином, ніяких порушень прав не відбувається, людина продовжує використовувати землю і ніхто інший на неї не претендує. При цьому, якщо людина захотіла продати своє житло, право постійного користування землею передається автоматично новому власнику житла. Що це дасть? По-перше, земля буде вважатися комунальною і місцева влада завжди зможе перевірити її цільове використання.

Крім того, це дозволить вирішити питання самовільної забудови. Погодьтеся, сьогодні власник землі аргументує свою самовільну забудову тим, що це його земля і він що хоче, те й робить. Інспектора архітектурно-будівельної інспекції, як і інших представників контролюючих органів не пускає на територію обійстя, прикриваючись приватною власністю. Крім того, я вважаю, що за землю потрібно платити, оскільки наше багатство повинне приносити нам дохід. Мається на увазі, що місцева влада повинна встановлювати суму плати за землю протягом року, за аналогією з податком на нерухомість. При цьому, як і в ситуації з нерухомістю, повинні бути пільги. Наприклад: сім’я з 3-х чоловік має право на 5 соток землі кожен, які не обкладаються податком. Це те, що належить людині. Але в разі, якщо в людини ще є земля, або вона взяла в користування водойму чи лісопосадку, будь ласка, користуйтеся, але платіть в місцевий бюджет податок. Від цього використання землі стане ефективним, місцевий бюджет буде поповнюватися, а село розвиватися.

Дуже важливо думати не лише про сьогоднішних жителів сіл, а й про тих, хто далі житиме тут і розвивати його (село). Крім того, питання розпорядження землею повинні вирішувати не кілька чиновників, а Український народ, адже саме йому належить земля.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Космічна й електронна кіберзлочинність: загрози і виклики нового тисячоліття

Петро БІЛЕНЧУК, професор
Національного авіаційного університету

Микола МАЛІЙ, директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»

Закінчення. Початок

 

Космічна кіберзлочинність

Нещодавно стало відомо, що NASA розслідує перший у світі злочин, який скоєний у космосі (космічному кіберпросторі). Підгрунтям розслідування цього злочину, скоєного в космічному просторі, стало те, що екс-дружина американської жінки-астронавта заявила про злочин, вчинений на космічній орбіті Землі. Зокрема, колишня дружина американського астронавта заявила, що її партнерка навіть після розлучення з нею продовжувала незаконно стежити за станом її особистих фінансових рахунків. При чому вона це здійснювала в тому числі й під час виконання своєї професійної місії на Міжнародній космічній станції (МКС) https://www.nytimes.com/2019/08/23/us/nasa-astronaut-anne-mcclain.html

Про факт правового спору двох суб’єктів конфліктної ситуації, який, ймовірно, став першим злочином, скоєним у космосі, нещодавно повідомила The New York Times.

У цьому повідомленні зазначається, що колишня дружина М. — офіцер повітряної розвідки США у відставці — помітила, що хтось незаконно входить в її банківський аккаунт. Встановивши цей факт, вона звернулася в банк із проханням визначити комп’ютери, з яких здійснюється цей вхід. Як стало відомо, що одним із них виявився спеціальний комп’ютер, зареєстрований у мережі Національного управління з аеронавтики (NASA). У зв’язку з цим У. подала скаргу на незаконний вхід в її банківський акаунт у Федеральну торговельну комісію США.

Повернувшись на Землю, М. у показаннях під присягою, даних головному інспектору NASA, визнала, що дійсно здійснювала вхід, використовуючи пароль, яким подружжя користувалося раніше під час спільного життя. За словами адвоката астронавта, вона робила це, щоб переконатися, що в У. та її чотирирічного біологічного сина, якого вони раніше виховували разом, досить коштів для існування. За словами М., колишня дружина жодного разу не казала їй, що заходити в її аккаунт їй тепер уже заборонено.

Слід зазначити, що згідно з чинними на Міжнародній космічній станції правилами, які спільно узгодили, встановили й підписали між собою Євросоюз, Канада, Росія, США та Японія, на астронавтів і космонавтів, які працюють на міжнародній космічній станції, при вирішенні виникаючих спірних юридичних питань на них поширюється їх національне чинне законодавство. Крім того, існує реальна правова можливість видачі злочинця на Землю в іншу країну, якщо там захочуть притягнути до відповідальності іноземця за злочин, скоєний у космосі.

Слід зазначити, що скарга, пов’язана з доступом до банку з космічної станції, є лише одним із ряду складних правових питань, що виникли в епоху звичайних космічних подорожей, які, як очікується, будуть зростати з початком широкомаштабних досліджень космічного простору, космічних подорожей фахівців (астронавтів, космонавтів) у тому числі й розвитку космічного туризму. Випадки про різні криміногенні події, які відбувалися в космічному просторі, відомі й раніше. Так відомо, що ще в 2011 році NASA організувало спецоперацію, спрямовану на вивчення дій вдови космічного інженера, яка хотіла продати місячний камінь. У 2013 році російський супутник був пошкоджений після зіткнення з уламками з супутника, зруйнованого Китаєм у ході випробування ракети в 2007 році. У 2017 році австрійський бізнесмен подав до суду на компанію з космічного туризму, намагаючись повернути свій депозит за заплановану поїздку, яка з різних причин була заблокована і не просувалася, тобто по факту не була реалізована.

Так, директор Центру глобального космічного права Клівлендського державного університету Марк Сундал справедливо зазначає: «Те, що особа знаходиться в космосі, не означає, що вона не підкоряється закону». За словами М. Сундала, однією з потенційних проблем, які можуть виникнути у зв’язку з будь-яким космічним кримінальним злочином або судовим процесом з приводу позаземних банківських комунікацій, є відкриття: вірогідно співробітники NASA будуть побоюватися, наприклад, відкрити високочутливі комп’ютерні мережі і бази даних для перевірки пересічними юристами. Але такі юридичні питання в майбутньому, за його словами, будуть неминучі, оскільки в скорому часі люди проводитимуть усе більше часу в космосі. Про це свідчать й активні космічні розробки під керівництвом Ілона Маска.

Електронна кіберзлочинність

Розвиток наукових досягнень у новому тисячолітті засвідчує, що особливо небезпечним сьогодні є можливість використання кримінальними угрупуваннями електронного інтелекту в злочинних цілях. Як стало відомо, засоби, методи і технології електронного інтелекту вже сьогодні несуть загрозу соціально-комунікаційним системам і мережам. Зокрема, англійські й американські вчені справедливо стверджують, що електронний інтелект у недалекому майбутньому може стати небезпечною зброєю в руках кібершахраїв, кібертерористів та кіберзлочинців. Про ці загрози, виклики і небезпеки зазначено в опублікованому днями стосторінковому дослідженні The Malicious Use of Artificial Intelligence: Forecasting, Prevention, and Mitigation. Тому очевидно, що постає справедливе запитання: так у чому ж саме полягає реальна загроза світові з боку електронного інтелекту і як цьому реально зарадити?

Звіт, в якому висвітлюються реальні загрози електронного інтелекту для людства, був підготовлений групою з 26 провідних дослідників електронного інтелекту – відомих вчених Кембриджського, Оксфордського і Стенфордського університетів, а також експертів Electronic Frontier Foundation та OpenAI і представників інших авторитетних дослідницьких відомств, установ та організацій. Реальна небезпека для електронної цивілізації полягає в тому, що сучасні можливості використання електронного інтелекту в освіті, науці і практиці стають більш могутніми, широкомаштабними і потужними. У зазначеному вище дослідженні визначаються три основні напрями, для яких існує найбільше викликів, ризиків, загроз та небезпек – це цифрова (електронна) безпека, фізичні об’єкти та політична сфера. Повторимо запитання: так в чому все ж таки полягає реальна небезпека для електронної цивілізації? Фахівці стверджують, що електронний інтелект, потрапивши в руки зловмисників, може фактично знизити, а інколи можливо, і знищити реально створені захисні безпекові перешкоди, перепони для проведення руйнівних хакерських атак. Відомо, що сучасні ноозасоби і ноотехнології електронного інтелекту вже сьогодні можуть виявити критичні помилки й недоліки програмного забезпечення та швидко вибирати потенційних жертв для скоєння різного роду фінансових та економічних злочинів.

Більше того, ноозасоби електронного інтелекту можуть сприяти використанню соціальної інженерії як методу кібератаки. Це обумовлено тим, що інформація, отримана з інтернету про персональні дані тої чи іншої людини, може бути використана для автоматизованого створення шкідливих сайтів/посилань чи електронних листів, на які, швидше за все, відповідатиме потенційна жертва, адже вони надходитимуть вірогідно від справжніх людей та імітуватимуть їхній стиль спілкування», – стверджують фахівці, які підготували даний звіт. Більше того, подальший розвиток й удосконалення ноозасобів електронного інтелекту, на думку авторів даного дослідження, може призвести до того, що переконливі чат-боти зможуть долучати людей до тривалих діалогів, таким чином збільшуючи рівень довіри до себе, або навіть набувати вигляду реальних людей у відеочаті.

Інша реальна небезпека в кіберпросторі, яка з’являється на горизонті, це можливість кібератаки на фізичні об’єкти. Автори звіту справедливо попереджають, що ноозасоби електронного інтелекту можуть безперешкодно проникати як у системи безпілотних автомобілів, так і безпілотних літаків, поїздів, кораблів, реально управляти ними та призводити по спеціальному коду для розкрадання майна, ресурсів, коштів, але й до аварій та катастроф. Ще одним прикладом може бути використання «армій дронів», які за допомогою технології розпізнавання обличчя можуть вбивати людей, наголошується в дослідженні. Таким чином, існує реальна загроза створення роботів-убивць.

У даному звіті також описується можливий сценарій, в якому робот-прибиральник офісів на ім’я SweepBot, який оснащений бомбою, проникає у міністерство фінансів та «губиться» серед інших машин такого ж виробника. Причому робот-зловмисник спочатку поводить себе достатньо ввічливо й природньо – збирає сміття, підмітає коридори, доглядає за вікнами, аж поки програма для розпізнавання обличчя не зафіксує певну особу, яка зацікавить зловмисників, і не запустить відповідний пусковий механізм вибухового пристрою. Очевидно, що прихований вибуховий пристрій може вбивати не тільки розпізнану певну особу, але й спричиняти поранення працівників, які можуть випадково стояти неподалік.

Таким чином, швидкий розвиток індустрії електронного інтелекту засвідчує, що сьогодні це вже не просто науково-фантастична літературна історія-передбачення, а вже дійсно створена реальність, тобто конкретна технологічна небезпека і загроза цивілізаційного розвитку. Очевидно, що все це зобов’язує відповідні установи кібербезпеки вже сьогодні приступити до розробки стратегії, тактики й мистецтва поведінки в таких ситуаціях.

Висновки, пропозиції і рекомендації

На завершення слід зазначити, що сформулювати реальний подальший чіткий розвиток сценаріїв використання можливостей космічного кіберпростору й електронного інтелекту в злочинних цілях сьогодні складно. Водночас важливо вже сьогодні відповідним державним органам, освітнім та науковим установам необхідно приступити до розробки та реалізації на практиці наступних стратегічних кроків і прийняття управлінських тактичних рішень, а саме:

  • створити чітку і надійну безпекову міждержавну правову базу можливостей використання космічного простору й електронного інтелекту в освітній, науковій та праксеологічній діяльності з метою запобігання і протидії можливим кіберзагрозам, викликам і небезпекам;
  • розробникам новітніх електронних ноозасобів, методів і технологій штучного інтелекту технологічно запобігти можливим загрозам неправомірного використання електрон ного інтелекту в різних сферах життєдіяльності;
  • розробити впорядковану правову, організаційну і технологічну систему запобігання і протидії шкідливому використанню космічного простору та електронного інтелекту як на національному, так і на міждержавному (світовому) рівнях.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Роль і місце прокуратури в системі поділу влади

Михайло ШТОГУН, прокурор першого відділу управління
організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням прокуратури Київської області, молодший радник юстиції

Питання ролі й місця такого особливого органу державної влади, як прокуратура, в правовому механізмі держави завжди викликало дискусії як у практиків, так і в науковців різноманітних галузей права. Вона, прокуратура, з часів здобуття незалежності Україною постійно не вписувалася в класичний поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади.

Яскравим доказом цього є не лише поcтійні зміни в Законі України «Про прокуратуру», але і в редакції Основного Закону. До 2016 року в Конституції України VІІ розділ не тільки мав назву «Прокуратура», але й детально регламентував її повноваження, функції, організацію та особливе призначення. В попередній редакції Конституції прокуратура, як і Омбудсмен, Національний банк, не були віднесенні до жодної з гілок влади.

Чи може бути прокуратура суб’єктом системи судової влади?

У 2016 році законодавець при внесенні змін до Конституції України виключив даний розділ і лише однією ст.131-1 Конституції визначив її місце в розділі «Правосуддя», чим формально прокуратуру відніс до судової гілки влади. Однак якщо детально проаналізувати навіть ті «куці» функції прокуратури, що залишилися, — підтримання публічного обвинувачення в суді; організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими й розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом можна зробтити цілком закономірний висновок, що прокуратура аж ніяк не є суб’єктом системи судової вдади.

Звичайно вона бере участь у реалізації основної функції судової влади — здійсненні правосуддя, однак як представник обвинувачення, тобто тут відсутня нейтральна позиція, яка є основною ознакою суб`єкта судової влади. Здійснюючи обвинувачення в судовому засіданні прокурор фактично представляє державу в обвинувальному ракурсі, виконує покладені на нього законом повноваження, що більш характерно суб`єкту виконавчої гілки влади.

Стосовно другої функції прокуратури — організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням — вважаю, що тут дискутувати немає про що, хіба стосовно розподілу повноважень прокурора та слідчого судді під час досудового слідства, які явно неадекватні реальному стану речей. Разом із тим бачимо, що судова влада, здійснюючи функцію судового контролю під час досудового слідства, вже представлена суб’єктом судової влади, тому тут усе зрозуміло з роллю і місцем прокурора.

Третя функція також підтверджує, що прокурор, коли здійснює представництво інтересів держави в суді, аж ніяк не може бути суб’єктом судової влади, адже він представляє інтереси конкретної державної юридичної особи, тобто сторони в судовому процесі.

Половинчасте рішення законодавців

Зміни внесенні в ст. 25 ЗУ «Про прокуратуру» Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX про те, що Генеральний прокурор, керівники відповідних прокуратур, їх перші заступники та заступники відповідно до розподілу обов’язків координують діяльність правоохоронних органів відповідного рівня у сфері протидії злочинності. Основною формою координації є проведення координаційних нарад з керівниками правоохоронних органів, на яких заслуховується інформація щодо їхньої діяльності у сфері протидії злочинності. Рішення координаційної наради є обов’язковим до виконання всіма зазначеними в ньому правоохоронними органами. Порядок та інші форми координації затверджуються наказом Генерального прокурора, фактично регламентують четверту функцію прокуратури — координація діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності, яку було б доцільно закріпити в Конституції. Таким чином, складається враження, що законодавці ухвалюючи зміни до вищевказаного закону, прийняли половинчасте рішення — до закону зміни внесли, однак поза увагою лишилося внесення відповідних фундаментальних змін до Конституції України як Основного Закону.

Ще один доказ проти…

Другою важливою ознакою того, що прокуратура не може бути в складі судової гілки влади є її структура та організація з чітким вертикальним підпорядкуванням та повноваженнями. Так, відповідно до статей 7, 10, 12 Закону України «Про прокуратуру» утворення, перелік, територіальна юрисдикція, реорганізація та ліквідація обласних прокуратур, визначення їхньої компетенції, структури й штатного розпису здійснюються Генеральним прокурором. У системі прокуратури України діють окружні прокуратури, перелік та територіальна юрисдикція яких визначається наказом Генерального прокурора. Утворення, реорганізація та ліквідація окружних прокуратур, визначення їхньої компетенції, структури і штатного розпису здійснюються Генеральним прокурором.

Офіс Генерального прокурора є органом прокуратури вищого рівня щодо обласних та окружних прокуратур, у свою чергу обласна прокуратура — орган прокуратури вищого рівня щодо окружних прокуратур, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури.

Щодо повноважень Офісу Генпрокурора

Змінено й основні повноваження Офісу Генерального прокурора, який організовує та координує діяльність усіх органів прокуратури, забезпечує належне функціонування Єдиного реєстру досудових розслідувань та його ведення органами досудового розслідування, визначає єдиний порядок формування звітності про стан кримінальної протиправності й роботу прокурора з метою забезпечення ефективного виконання функцій прокуратури, а також здійснює управління об’єктами державної власності, що належать до сфери управління прокурора Офісу Генерального прокурора. Аналогічно ж змінено й повноваження щодо кадрової політики, які явно не характерні організації системи судової влади.

Як висновок

На завершення слід відмітити, що реформування органів прокуратури, внаслідок якого передбачається значне скорочення працівників, закономірно викличе ряд нарікань та скарг, а тому зміни до Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України про те, що тимчасово, до 1 вересня 2021 року, рішення кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, кадрових комісій обласних прокуратур, прийняті за результатами дисциплінарних проваджень, можуть бути оскаржені прокурорами в порядку, визначеному цим кодексом для оскарження актів, дій або бездіяльності Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів є не досить вдалими як правова норма. На даний час, рішення КДК прокурорів відповідно до ст. 22 п. 4 КАСУ оскаржується до Верховного Суду як суду першої інстанції. Думаю такий порядок доцільно було б застосувати лише до оскарження рішення кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, а рішення кадрових комісій обласних прокуратур, прийняті за результатами дисциплінарних проваджень, могли б бути оскаржені спочатку до кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, а вже у випадку негативного рішення — до Верховного Суду.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.