Connect with us

Думка експерта

«Руський мір» у системі загроз регіональній та глобальній безпеці

Федір ШУЛЬЖЕНКО, доктор політичних наук, професор, почесний член Союзу юристів України

Із кінця другого — початку третього тисячоліття світове співтовариство дедалі більше переконується, що система інститутів і правових механізмів міжнародної безпеки є неефективною і нездатною усувати загрози, що виникають, врегульовувати регіональні конфлікти, які загрожують серйозними наслідками для людської цивілізації.

Про ситуацію загалом

Процедури прийняття рішень ООН, НАТО, ОБСЄ, відповідними регіональними безпековими утвореннями тощо є занадто ускладненими з можливістю їх блокування державами-порушниками. До того ж, ці рішення часто носять декларативний характер, не викликають відчутних правових наслідків для держав-порушників норм міжнародного права.

Щоправда, відчувши безпосередню загрозу для себе, країни Заходу та США почали ефективніше протидіяти міжнародній злочинності, торгівлі наркотиками, людьми, а перегодом і міжнародним терористичним організаціям Аль-Каїда, а також її наступниці «Ісламській державі», ідеологією якої є відновлення Халіфату, що був скасований у березні 1924 року колишнім президентом Туреччини М. К. Ататюрком. Прибічники цього терористичного угруповання мають територіальні претензії не лише до всього ісламського світу, вони претендують на території, які раніше належали Османській імперії в Європі (в тому числі Балкани й навіть південь України), передбачають також звільнення народів Кавказу від впливу Росії, зокрема Чечні.

Утім не зовсім зрозумілою і адекватною є реакція провідних країн Заходу на ще одну загрозу регіональній і глобальній безпеці — російський екстремізм, теоретично обґрунтований в ідеологічній концепції «руського міра», яка в практичному контексті втілюється в правовій системі Росії, в її внутрішній і зовнішній політиці.

Участь російських спецслужб у спробі державного перевороту в Чорногорії в жовтні 2016 року, фінансування проросійських партій у низці країн для перемоги на виборах, теракт у Британському Солсбері, політична криза в Австрії в травні поточного року в зв’язку з підозрою і відставкою віце-канцлера, очільника ультраправої партії «Свобода» Г.К. Штрахе, за сприяння олігарха з оточення В. Путіна в отриманні державних контрактів і політичної підтримки Росії на Заході. Небезпідставними є побоювання багатьох відомих політиків про намагання В. Путіна розвалити Європейський Союз, в тому числі й поставити його в залежність від поставки енергоносіїв з Росії.

Із 2016 року Росія здійснює офіційні стосунки з організацією «Талібан», яка багатьма країнами (в тому числі й самою Росією) визнана терористичною. На зустрічі С. Лаврова з талібами в Москві у травні цього року оголошена заява про необхідність виводу контингенту військ НАТО та США з Афганістану й заміну їх російськими. Крім цього, Росія відверто співпрацює з терористичною організацією «Хізбалла», представники якої брали участь у «Міжнародному консервативному форумі» у Санкт-Петербурзі в 2015 році, де була присутня також делегація з так званої «ЛНР». Росію неодноразово відвідували і представники ісламської організації «Хамас», які скоїли проти ізраїльтян понад 700 терактів. Дивною є реакція західних партнерів і на інші порушення Росії.

Щодо концепції «руського міра», то вона бере свій початок з часів Василя ІІІ, обґрунтування монахом Філофеєм ідеї «Москва — третій Рим», відповідно до якої Москва в державному і релігійному контекстах є спадкоємцем Римської і Візантійської імперій, а Василь ІІІ є продовжувачем справи Великого Костянтина, Блаженних князів київських Володимира та Ярослава. В глобальному контексті саме російська влада має врятувати християнський світ.

Багато років ця концепція здійснювала ідеологічне забезпечення імперських дій Росії. В сучасній інтерпретації філософсько-політичний концепт «руського міра» обґрунтований Міхаїлом Гефтером та його однодумцями (один із них – Глєб Павловський) ще у вісімдесяті роки минулого століття. «Руський мір», — стверджував він, — не пов’язаний «жорстко» з територією Росії. Ідею «спільноруського світу» пропагував також О. Солженіцин.

Пізніше відбулося репродукування «руського міра» в суспільній свідомості Росії, а перегодом він став аспектом ідеологій націоналістичних партій і рухів, до нього стали відносити не лише громадян держави, а також російськомовне населення інших країн, які використовують у спілкуванні російську мову і, в першу чергу, населення колишніх республік СРСР.

Зазначена російська «національна ідея» — застерігала нас вітчизняний науковець О. Андреєва, — це «імперськість», вона є не лише прикметою її державної ідеології, а й безальтернативною моделлю ідентифікації для масової свідомості, орієнтиром як для російської державної еліти, так і для мас, а її популярність свідчить, що вона по суті замінила катехізисну марксистсько-ленінську ідеологію.

Якщо в січні 1991 р. російське суспільство масово виступило за підтримку незалежності Литви й висловило рішучий протест у зв’язку із застосуванням збройних сил СРСР проти мирного населення у Вільнюсі та загибелі там 14 людей (тільки в Москві на протести вийшли півмільйона людей), то до 2014 року ідеологія «руського міра» повністю оволоділа свідомістю росіян, які фактично одностайно схвалили анексію Криму, а потім і війну на Сході України.

Вперше В. Путін офіційно застосував термін «руський мір» у 2001 р., у виступі на Конгресі співвітчизників, зазначивши, що він, цей термін, виходить далеко за географічні межі руського етносу. Після Помаранчевої революції 2005 р. ця теорія почала «розкручуватися» політтехнологами, доповнювалася ідеєю В. Путіна «про розділеність народу», «спільність слов’янських народів» тощо. Концепція «розділеного народу», зазначав З. Бжезінський, є відправним аспектом шовіністичних заяв, що суверенітет Росії розповсюджується на всіх російських людей, де б вони не знаходилися, а на прикладі України спостерігається постійний і стійкий підйом російського квазі-містичного шовінізму.

Роль РПЦ

Другого лютого 2013 р. Патріарх Московської церкви Кирил у своєму виступі на Архієрейському соборі РПЦ доповідав про участь церкви в поширенні ідеології «руського міра» і плідну співпрацю в цьому напрямі з Фондом «Руський мір». Цей фонд був створений указом В. Путіна у червні 2007 р. з фінансуванням з державного бюджету, співпрацює в розповсюдженні ідеології «руського міра» із Росзарубіжцентром при МЗС Росії, Міжнародною організацією викладачів російської мови, організаціями діаспори в багатьох країнах, громадськими ветеранськими організаціями.

Сімнадцятого квітня 2014 року в суспільну свідомість росіян і прибічників «руського міра» в колишніх республіках СРСР В. Путін «вкинув» ідею про Україну як «недодержаву», в якій східні та південні області належать не їй, а є «Новоросією», що завжди була російською. Додамо, що перекручування історії на свою користь завжди було притаманне Росії для виправдання своїх імперських амбіцій. Слід нагадати, що за ініціативи Павла І Катеринослав, який, за задумкою Катерини ІІ, мав стати центром південно-східної частини українських земель, з 1792 по 1802 рік називався Новоросійськ. За правління Олександра І місту була повернута його попередня назва.

Небезпечною в цьому плані є заява В. Путіна на Молодіжному форумі у серпні 2014 р. про те, що в казахів ніколи не було державності, а Казахстан не може розглядатися «частиною світової цивілізації поза простором великого «руського міра».

Українські можновладці ніколи не переймалися проблемою контрпропаганди проти «руського міра», а створене П. Порошенком Міністерство інформації, очолюване його кумом, перейнялося більше висвітленням діяльності очільника держави, акцентувало увагу суспільства на «позитивних» досягненнях гаранта та інших органів держави. Не було вжито ефективних заходів з налаштування системи надання достовірної інформації для населення окупованих територій.

Ідеологічні «проколи» влади

Крім боротьби на ідеологічному фронті, українська влада системно не займалася цивілізованими методами забезпечення української мови, використовувала цю проблематику лише в період виборчих кампаній. Хоча ще в жовтні 1989 р. був прийнятий відповідний закон, в якому державною мовою визнавалася українська. З практичного вирішення мовного питання Україна відстала від країн Прибалтики й залишилася на рівні 90-х років. Літературна мова запроваджується надзвичайно повільно і суперечливо. Політично невиважені рішення влади з цього питання викликають спротив у представників національних меншин. Сьогодні в різних регіонах домінує «суржик», або місцевий діалект, в якому інколи, як зазначав П. Скоропадський, чотири з п’яти слів є іноземними.

Владою не здійснювалися політичні та соціально-економічні заходи з розвитку регіонів, в яких «руський мір» шукав своїх симпатиків. Не приділялося належної уваги й розвитку національних культур. Навіть за часів Й. Сталіна в Криму, в районах компактного проживання різних етнічних груп, здійснювалися якісь формальні спроби для їх самоуправління. В 1930 р. з 20 районів Криму 6 були національними кримськотатарськими; 2 — німецькими; 2 — єврейськими; 1 — українським. А в наших можновладців не вистачило політичної прозорливості і в результаті була створена зросійщена територіальна автономія, а не кримськотатарська автономна республіка, яка б обмежила в майбутньому можливості її анексії.

Дивна стратегія країн–лідерів ЄС

З урахуванням зазначеного політично близькорукою і аморальною є ініціація провідними західними столицями, в тому числі й учасників «Нормандського формату»: ФРН і Франції, про повернення делегації Російської Федерації до Парламентської асамблеї Ради Європи за наявності фактів відкритого застосування збройних сил для грубого порушення суверенітету і територіальної цілісності України (а свого часу – Грузії й Молдови), постійної демонстрації воєнної сили поблизу територій інших суверенних держав, «балансування на межі» у відносинах з НАТО.

Під час анексії Криму та збройної агресії на Сході України Росія водночас здійснювала психологічний тиск на країни Заходу, в тому числі й НАТО, із застосуванням військової авіації та бойових кораблів. За 2014 рік було зафіксовано 39 випадків несанкціонованого заходу кораблів і літаків у територіальні води і повітряний простір згаданих країн або провокації біля їх кордонів. У 2015 році зафіксовано 15 подібних провокацій Росії проти країн Балтії, Великої Британії, Швеції, США, Японії та інших. Зазначені провокації значною мірою співпадали з періодами збільшення присутності військовиків агресора в Криму і на Донбасі, обстрілами нашої території та військовими операціями проти збройних сил України.

Подібні факти стримування Росією держав Заходу від більш дієвої допомоги Україні продовжуються й дотепер. Немає відповідної реакції світового співтовариства на застосування Росією в гібридній війні проти інших країн приватних військових формувань. Наприклад, «Приватне збройне формування Вагнера» використовувалося у військових діях на Сході України, а потім у Сирії. Слід нагадати, що за свою історію Росія розпочала 53 війни, брала участь у 75 різних військових конфліктах.

Віддаючи пріоритет національним або власним бізнесовим інтересам, політична еліта низки західних країн достеменно не усвідомлює сутність і небезпечність державно-правової концепції «руського міру», яка впродовж декількох століть є ідеологічним супроводженням політики Росії по «збиранню земель», підкоренню народів, намаганням відродити СРСР (розпад якого В. Путін назвав «найбільшою трагедією ХХ століття»), утвердженню імперських амбіцій, декларуванню себе не регіональною, а світовою наддержавою.

Політика загравання з Росією: небезпеки

Поновлення членства Росії в РЄ без виконання санкцій та відповідних поступок з її боку, відсутності будь-якого реагування на факт «паспортної» анексії Сходу України, силовий тиск Німеччини на інші держави щодо продовження будівництва «Північного потоку — 2» слід розглядати як всепрощення Росії, мовчазну згоду на енергетичну блокаду України з 1 червня 2019 року, залишення нашої держави сам на сам з агресором з невідомими наслідками протистояння в майбутньому.

Без належної реакції з боку керівників ЄС, США, Великобританії, Франції й ФРН залишився відкритий лист більше ста чеських і словацьких журналістів, письменників, громадських діячів, представників церкви і спортсменів у квітні 2015 року з попередженням «не повторювати Мюнхенський зговір» 1938 р. і необхідністю надати Україні всю військову й економічну допомогу. Інтелектуали висловили обурення, що лідери Заходу, незважаючи на відкриту війну Росії проти України, продовжують «політику умиротворення», агресію Кремля називають «конфліктом», а очевидні поступки агресору вважають «дипломатичним рішенням».

Західні політики мали б пам’ятати, що становлення «Третього рейху», за висловом У. Черчіля, відбулося у зв’язку із загальмованою реакцією й неадекватністю англійського і французького урядів, а також наданням США і (меншою мірою) Великобританією грошових запозичень Німеччині, «заливання її багатством», щоб вона відродила свою промисловість.

Заяви західних політиків про «стурбованість» поведінкою Росії, про розуміння її інтересів у Криму, виведення Криму за межі Мінських домовленостей, «ніжна» й вибіркова санкційна політика щодо агресора, по факту виявляється розширенням економічної, політичної тощо співпраці з ним. З цього приводу З. Бжезінський зазначав, що в банках США знаходиться 500 млрд доларів російських олігархів і потрібно давати відповідь: чиї тепер олігархи — російські чи американські? Зазначене дає підстави стверджувати про знеціненість і припинення практичної реалізації рішень у Мінську.

Постійні заклики західних «партнерів» про зняття санкцій з Росії не залишають сподівань на позитивну перспективу для України. Слід нагадати, що за війну СРСР проти Фінляндії у 1939–1940 рр. Ліга Націй визнала його агресором й виключила зі свого складу.

Мінські домовленості — «юридичні бомби»

Необхідно також констатувати, що керівництво держави: колишній президент, уряд, Міністерство закордонних справ, а також посадовці, причетні до забезпечення зовнішньої функції держави (оборонної, міжнародно-правової, розвідувальної та контррозвідувальної діяльності), переоцінили допомогу західних політиків, допустили підписання Мінських домовленостей, в яких закладені «юридичні бомби», що ставлять Україну в складне становище і підводять світову спільноту до путінської ідеї про внутрішньодержавний конфлікт у східних областях.

Дивує й інше. Навіть після відвертих заяв деяких західних політиків про неможливість у перспективі бачити Україну серед членів Євросоюзу та НАТО, колишній президент здійснював маніпуляцію суспільною свідомістю, озвучуючи ідею про таке членство в недалекому майбутньому та про наявність якогось «потижневого плану повернення Криму». Якщо це не чергова порожня передвиборча обіцянка, а якісь конкретні пропозиції, то чому вони не були ним реалізовані, чому не передані новообраному президенту, а також М. Меркель та Е. Макрону як учасникам «Нормандського формату»?

За останні роки Президентом та іншими органами держави не запропоновано реальних кроків з припинення війни, щоденних людських втрат, ситуація на Донбасі стає все більш схожою на «заморожений конфлікт», а Крим набуває статусу спірної території, яких у світі значна кількість. Тільки в Європі їх налічується 25, в Азії й Океанії — 75, в Африці — 49, північній Америці — 9, в центральній Америці — 8, південній — 12. Причому суб’єктами територіальних спорів є Великобританія й Іспанія, Франція й Італія, Німеччина й Нідерланди, США й Маршалові острови, США й Канада та інші. Зазначені територіальні спори мають давню історію. Іспанія, наприклад, веде таку суперечку з Великобританією вже 300 років стосовно Гібралтару. Є різні способи вирішення таких спорів, як дипломатичні, так і військові, наприклад, десятитижнева операція Британії у 1982 році проти Аргентини і заволодіння Фолклендськими островами.

Будапештський меморандум

Абсолютно незрозумілою є позиція США та Великої Британії, які разом з Україною, а також Росією підписали у грудні 1994 р. Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і, відповідно до взятих зобов’язань мали б вжити заходів щодо надання відповідної допомоги у зв’язку з порушенням суверенітету та агресією проти нашої держави. Невиконання зобов’язань по Будапештському меморандуму нагадує відмову західних демократій від захисту Європи від Гітлера і ставить під сумнів необхідність інших міжнародних угод.

Зазначена поведінка підписантів Меморандуму дає підстави російським дипломатам і апологетам «руського міра» в Україні заявляти, що Меморандум не має юридичної сили. Їм необхідно нагадати, що даний документ відповідно до п. «а» ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів є «договором» незалежно від його найменування та з наслідками, що з нього випливають. З огляду на це, пропозиції з усіх сторін про необхідність прямих переговорів з Росією та її найманцями на Сході, а також пропозиції голови Федеральних зборів Росії В. Матвієнко про розпочаток відносин з Україною з «чистого аркуша» не можна вважати прийнятними. Вони можуть бути розпочаті лише за умови проведення, як слушно зауважив Л. Кучма, міжнародного аудиту, на підставі якого має бути здійснено відновлення й повернення Росією анексованих територій. «Нормандський формат» має бути реформований і до переговорів повинні долучитися США та Велика Британія.

З урахуванням зазначеного напрошується висновок, що Захід «кинув» (вибачте за сленг) Україну, реалізувавши свій стратегічний план, який полягав у намаганні відірвати її від Росії, щоб унеможливити відновлення міждержавної структури, подібної до колишнього СРСР, в якому наша держава з її науковим, технічним, економічним потенціалом, природними та людськими ресурсами посідала б визначальне місце.

Усуненням підписантів Будапештського меморандуму від зобов’язань, неефективність «Нормандського формату», девальвація Мінських домовленостей, продовження гібридної війни Росії проти України, а також «особливість» реагування західних країн на дії агресора дають підстави дійти припущення, що наша держава перетворюється на класичного лімітрофа, санітарну зону між Росією та ЄС, між Росією та НАТО. Мабуть, така форма існування України всіх, крім нас, влаштовує.

Щодо синдрому «стомленості від України»

Щоправда, «особливість» ставлення західних політиків до України обумовлена системою внутрішніх чинників, які спрацювали на негативний імідж нашої держави, появу в західних суспільств та їх політиків психологічного синдрому «стомленості від України». Втім, така «стомленість» викликана, перш за все, діями української влади. А саме непослідовністю в зовнішній політиці, постійною зміною пріоритетів і «багатовекторністю міжнародної політики» — за часів другого президента; заявами про «готовність» до асоціювання з ЄС та НАТО без конкретних практичних дій у цьому напрямі, відмова від логічного вибудовування відносин з північним сусідом, спільний кордон з яким близько 2,5 тисячі кілометрів, створенням клановості в кадровій політиці, репродукуванням корупції, в тому числі і в політичній сфері, поширенням націонал-патріотизму, який призвів до розколу суспільства на «Схід– Захід» — за період каденції В. Ющенка; відвертою проросійською політикою, приватизацією влади, правлінням «по поняттях» і системністю корупції — за часів В. Януковича; відвертим макіавелізмом (системою батога й пряника, популізмом, нечесністю, застосуванням принципу «розділяй і володарюй» тощо), монополізацією окремих сегментів ринку (і, в першу чергу, енергетичного), провалом проголошеної деолігархізації, монополізацією медіапростору та боротьбою з політичними опонентами, цинічним розкраданням коштів в оборонній сфері, тотальною корупцією і відсутністю боротьби з нею, узурпацією влади і блокуванням правової системи, свідомим розколом суспільства під час президентських виборів — П. Порошенка.

Утім навіть після повстання громадянського суспільства проти системи на президентських виборах, яка загрузла в «схемах» і «договірняках», розкол суспільства ще більше посилився. Має місце факт ігнорування парламентом волі 73% виборців, багатьма парламентарями і його очільником здійснюється відвертий тролінг новообраного Президента, блокування його ініціатив у Раді щодо питань виборчої системи, кадрових змін, мають місце агресивні висловлювання очільника парламенту та погрози про ймовірність «майдану» та «відчуття запаху шин». Аналогічними є дії й уряду.

Продовженню розколу суспільства сприяють заяви колишнього Президента про курс на боротьбу за владу, які підтримуються «вірними дякувальниками», незважаючи на те, що за новообраного Президента віддали голоси 13,5 млн виборців, а за П. Порошенка — 4,5 млн людей (на позачергових президентських виборах 2014 р. за П. Порошенка віддали голоси приблизно 9,5 млн виборців). Розколу суспільства сприяють також націонал-патріотичні лозунги колишнього Президента (з наголосом на першому) і намаганнями залучити на цій основі до свого електорату на виборах до парламенту рухи відверто націоналістичного налаштування.

«Стомленості» західних партнерів від нашої влади без сумніву сприяли також практичне невиконання колишнім Президентом своїх обіцянок, наданих як міжнародним партнерам, так і викладених у передвиборчій програмі 2014 року, наявність бізнесу в країні-агресорі, гучних скандалів, пов’язаних із його офшорними рахунками, підозрами оточення в збагаченні із застосуванням «схем» і розкраданням державних коштів.

Політичне невігластво: наслідки

Олігархи і за сумісництвом політики не переймаються проблемою, що за такої політичної ситуації в державі, ігнорування закону й моральних норм міжнародні організації та західні країни ще більше «стомляться» від України й наша країна може повністю втратити серед них своїх симпатиків. Не задумуються вони й над тим, чи захоче населення, яке зараз знаходиться на тимчасово окупованих територіях, повернутися до суспільства, в якому відбувається, як писав Т. Гоббс, «війна всіх проти всіх» і політичне невігластво?

Не переймаються олігархи-політики й тим, що Росія завжди використовувала внутрішньодержавні розколи чи міжнаціональні суперечності для захоплення територій. Подібним чином були завойовані Казанське (1552 р.), Астраханське (1556 р.) ханства, території Південно-Західного Сибіру, інші анклави. Таким само чином у ХVIIІ столітті на тлі міжусобиць були підкорені казахські ханства, а пізніше — середньоазіатські народи (тепер – народи середньоазіатських держав).

Лише з Україною Росія вела війни за часів Івана Виговського (1658–1659 рр.); Юрія Хмельницького (1660–1665 рр.); Запорозької Січі (1709, 1775 рр.); під час визвольних змагань України в 1918–1920 рр.

Аналогічний сценарій використовується Росією і в наш час, в умовах наявних або інспірованих нею міжнаціональних конфліктів. У цьому контексті згадаємо «внутрішній конфлікт» у Молдові в 1992 р., в якому брали участь військові, які сприяли виникненню невизнаної ПМР; п’ятиденну війну в Грузії в 2008 р. (названу Д. Медведєвим «примушенням Грузії до миру»), метою якої була підтримка сепаратистів і «російськомовного населення» в Абхазії й Південній Осетії.

Такий само сценарій застосував «російський цар ХХІ століття» проти України в 2014 році. Використовуючи теорію і практику «умиротворення», яку сповідують західні країни, Росія поглиблює рівень агресії шляхом спрощеного надання громадянства населенню східних областей України, щоправда, першочергово – членам збройних формувань і «керівникам державних структур» цих сепаратних утворень. Планується видати понад 200 тисяч паспортів жителям цих територій. Причому вимоги законодавства Росії про заборону видавати паспорти особам, які брали участь у збройних конфліктах, ігноруються.

Відповідь на такі дії агресора є зрозумілою. Свого часу вони були проведені в Південній Осетії, де за станом на 2009 рік 90% населення мали паспорти громадян Росії. За цей час ця анексована територія фактично стала регіоном РФ з її валютою і мовою. Здійснюється витіснення грузинського населення. Якщо в 1989 році там мешкали більше 28,5 тисячі грузинів, то зараз — 4,5 тисяч. Така ж тактика Росії була в Абхазії, де вона почала видавати паспорти на початку 2000-х років. З 475 тисяч жителів «Придністровської республіки» — 213 тисяч за такою ж схемою є громадянами Росії. Місцева влада всіх зазначених територій, як і на сході України, є проросійською і долучена до державно-правового та інформаційного механізмів агресора з утвердження у суспільній свідомості населення «руського міру».

Імперські амбіції Кремля

У питанні задоволення імперських амбіцій Росія з давніх часів копіювала інші держави. Прагнула мати свої території в інших частинах світу. Мабуть, певним чином позбавляють спокою В. Путіна наявні залежні території багатьох країн Заходу. Зокрема, Франція має 12 таких територій, Велика Британія — 17, США — 6. Мають їх Іспанія, Португалія, Норвегія та інші. Наявність залежних територій у багатьох країнах та спорів з приводу них дають підстави припускати, що заяви деяких західних політиків про розуміння інтересів Росії в Криму пов’язані саме з цим фактом.

Утім, на відміну від Росії, де на залежних територіях має місце пригноблення й занепад, інші держави здійснили в них значні демократичні, соціально-економічні й політичні реформи, причому одні з них, разом з основними державами, є членами ЄС, інші — мають надзвичайно високий рівень життя місцевого населення (наприклад, Багамські або Канарські острови тощо).

На прикладі Грузії, Молдови, а також України В. Путін намагається утримати під впливом інших колишніх суб’єктів СРСР, а також побороти сепаратизм усередині країни, про наявність якого за даними «Левада-центр», заявили 50% респондентів-росіян.

Так, дослідники-правознавці Росії констатують наявність сепаратних настроїв у Дагестані, Чечні, Інгушетії, Татарстані, Башкортостані, Туві на основі національного фактора. В Комі, Якутії, Ямало-Ненецькому, Ханти-Мансійському і Таймирському округах — на економічній основі, бажанні самим розпоряджатися корисними копалинами на своїх територіях. За мовчазної підтримки керівництва республіки молодіжна організація «Как буря» ставить за мету здобути суверенітет Башкортостану. Про сепаратні настрої повідомляється також в інших регіонах Росії (Сибіру, Далекому Сході, Курильських островах, Калінінграді та інших суб’єктах РФ).

Україна — «антинаукова держава»

Наші олігархи-політики ігнорували дослідження вчених про загрозу з боку Росії. Україна, як влучно зазначив академік Академії правових наук України О. Костенко, є «антинауковою державою».

І це не просто слова, а констатація факту. Так, починаючи з 2004 року в низці наукових робіт і, зокрема, академіка НАН України В. Горбуліна, члена-кореспондента НАН М. Михальченка та інших, була обґрунтована наукова прогностика відносин з Росією, які стали реальністю в 2014 році. В 2010 році автору статті довелося опонувати докторську дисертацію О. Андреєвої (науковий консультант — М. Михальченко) з питань національної безпеки України в контексті національної ідентичності і взаємовідносин з Росією, в якій обґрунтовані небез- пеки — в тому числі й крайня поляризація суспільства — та ймовірність війни Росії проти України.

Тому політичній «еліті», колишньому Президентові, поки що чинному парламенту й уряду необхідно припинити розкол суспільства, оскільки таку ситуацію Росія може використати для повномасштабної агресії проти України.

Разом із тим, українське суспільство має отримати чітку відповідь на питання про причини невжиття своєчасних заходів керівництвом держави для збереження суверенітету і територіальної цілісності, неоголошення стану війни й мобілізації всієї країни, в тому числі і кримськотатарського населення Криму на захист від агресії в 2014 році. Відповідними правоохоронними органами має бути відкрите кримінальне провадження проти тодішнього виконувача обов’язків Президента України О. Турчинова, який відповідно до статей 102, 106 Конституції України мав гарантувати та забезпечувати державний суверенітет, цілісність держави, її незалежність і національну безпеку, був Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. Також має бути проведене розслідування стосовно екс-очільника уряду А. Яценюка, оскільки на Кабінет Міністрів України відповідно до ст. 116 Конституції також покладені обов’язки забезпечення державного суверенітету. Лише в межах кримінального провадження можуть бути витребувані й досліджені секретні матеріали Ради нацбезпеки й оборони, Міністерства оборони, зовнішньої розвідки тощо, надана правова оцінка дій чи бездіяльності керівництва Збройних Сил та його підрозділів. Відомо, що спікер Держдуми Росії С. Наришкін повідомив О. Турчинова про прийняте керівництвом Росії рішення анексувати Крим. Має бути також проведене об’єктивне розслідування дій керівників держави і Збройних Сил у зв’язку з безперешкодним виходом збройних формувань сепаратистів із Слов’янська та їх передислокацією до Донецька й Луганська. Так само мають бути розслідувані та надана правова оцінка діям чи бездіяльності Головнокомандувача Збройними Силами України, начальника Генштабу та інших у зв’язку з подіями в Іловайську та Дебальцевому, які пов’язані з великими втратами серед наших військових.

Слід зазначити, що невелика Фінляндія в 1939–1940 рр. зі своєю приблизно 200-тисячною армією, 30 танками і 130 літаками змогла зупинити армію СРСР, яка значно перевищувала її своїми військами, бронетехнікою, літаками тощо. Затрати агресора у тій війні склали 381 тисячу солдатів, фінських військових — 70 тисяч.

Безумовно, що теперішня геополітична ситуація значно відрізняється від тих часів. Президенту України В. Зеленському з новообраною Верховною Радою, оскільки цей парламент є обмежено на сьогодні дієздатним, а також урядом, який сформує більшість законодавчого органу, необхідно розробити систему дієвих заходів, які б першочергово забезпечили повне припинення бойових дій, а потім із залученням західних партнерів, в тому числі й підписантів Будапештського меморандуму, міжнародних організацій, з урахуванням всіх наявних (наприклад, план мирного врегулювання М. Сайдіка та інших) запропонувати подальші кроки по припиненню військових дій, поверненню втрачених територій і здійсненню широкомасштабних гуманітарних заходів.

Паралельно має бути розпочата інформаційна робота з висвітлення сутності та небезпек «руського міра».

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Управління сучасною державою: роль цифрових технологій

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Закінчення. Початок ч. 1, ч.2, ч.3

А що Україна?

За таких умов і наша владна еліта починає повторювати їх і шлях розвинутих країн до цифрової диктатури. Сьогодні, на мою думку, наша модель демократичного устрою найгірша з усіх, які коли-небудь існували в Україні, оскільки є продуктом життєдіяльності прогнилої радянської верхівки, деградація якої почалася із 50-х років минулого століття, коли примусова її зміна (знищення) припинилася зі смертю Сталіна.

Втративши загрозу відповідальності й фізичного знищення за тридцять років, починаючи з 1980-х минулого століття, партійно-господарська еліта зрадила народ і, привернувши на свій бік мізерну частину населення, зокрема кримінальних злодіїв, спекулянтів тощо, неправедно заволоділа плодами його праці. Сьогодні ми бачимо цей сплав партійної, комсомольської і господарської «еліти» СРСР в якості національної еліти, а громадяни України уже три десятиліття переживають феєричний період «перемог» і розчарувань. Ідеалістичні програми й плани політиків-демагогів щодо облаштування справедливого суспільства не вплинули позитивно на процес формування ідей національного розвитку та зростання добробуту народу, що змушує суспільство думати й шукати шляхи подальшого розвитку. На бурхливих майданах нам, як і нашим предкам, доводилося чути масу прекрасних ілюзорних думок та ідей, але від цього ми не йдемо далі, і, як писав свого часу Генрі Форд, «… прийшовши додому, бачимо, що вогонь у домашньому вогнищі згас…». Всі спроби організаторів політичних процесів привернути український народ на свій бік під гаслами реалізації «американської мрії» в розшарованому та розореному приватизацією суспільстві не викликають оптимізму.

Ось і сьогодні, обраний у травні 2019-го Президентом України Володимир Зеленський з рейтингом довіри майже 74% голосів виборців різко втрачає його, а почуття гіркого й хвороб ливого розчарування від усвідомлення того, що нова влада демократичної і незалежної України, гордо назвавши себе по Г. Форду «слугами народу», не бачить, що управління розвитком сучасної держави, орієнтоване, начебто, на використання новітніх ІКТ, майже не співвідноситься із розвитком сфери духовного розвитку людини.

Уже сьогодні ми бачимо, що вибираючи собі, знову-таки по Г. Форду, благозвучну роль «слуг народу», влада не враховує досвід краху найпотужніших ідеологій XX століття (комунізму і фашизму), які бралися за вирішення проблем виховання «нової людини». Для марксистів — це повинна бути людина, наділена комуністичною свідомістю, повністю вільна від кодів класового суспільства. Німецький націонал-соціалізм висував свою версію «нової людини» — через «расову гігієну», «виведення чистих арійців» …

Новообраний Президент України Володимир Зеленський, беручи булаву влади, справедливо сказав: «Подивимося правді в очі, Україна, яка 28 років будувалася руками «професійних державників», сьогодні просто неконкурентоспроможна в світі. Сучасні політики пов’язані давніми образами, кумівством, бізнес-проектами, не здатні змінити країну. Україна сьогодні потребує не просто нових облич, вона вимагає нових ідей. Моє головне завдання — привести до влади порядних і патріотично налаштованих фахівців». Поки що, на жаль, ми їх не бачимо.

«Країна в смартфоні»

Новим трендом розвитку держави Президент України обрав реалізацію грандіозної інформаційно-комунікаційної стратегії управління країною через смартфон, вона так і називається «Країна в смартфоні». Сутність і сенс її розробки, функціонування в умовах традиційної моральної парадигми, безумовно, цікавить наших громадян. Однак, переконати фахівців у тому, що за допомогою таких технологій держава зможе виконати інформаційно-комунікативну функцію на рівні сучасних вимог, складно. Дивлячись лише через призму проблем технологічної безпеки мобільних засобів зв’язку є розуміння того, що інформація, набуваючи мережевих якостей, вже стала надзвичайно вразливою для її викривлення, а тому складно гарантувати, що така всепроникна сила, що впливає на всі соціально-економічні перетворення, як інформація, в умовах соціальної й інформаційної нерівності громадян та відсутності контрольованих державою виробництв інформаційно-комунікаційної техніки та технологій, стане ресурсом нашого розвитку. Сьогодні, ведучи загальні розмови про інформаційно-комунікаційну діяльність, процеси безпеки розвитку держави, про це потрібно знати. Гучні заяви політиків, які прийшли до влади на хвилях популізму, про загальне економічне зростання не відповідають дійсності, суспільство катастрофічно розшаровується, а молодь у пошуках роботи покидає країну.

Досвід майданів світу, на яких децентралізовані люди із віртуального світу продемонстрували свої можливості й показали, що нинішня світова економічна криза дала лише збій у реалізації великих соціально-політичних проектів, вимагає аналізу, але вже попереджає світ, що настає час глобальних змін. Ліквідувати наслідки глобальної економічної кризи, що насувається, звичайними заходами, мабуть, буде практично неможливо, а тому слід очікувати серії масштабних соціально-економічних катастроф, які здатні будуть відвернути увагу людства від безодні й перспектив низки смертоносних соціальних вибухів і криз. У будь-якому випадку глобалісти змінюють тактику й, очевидно, опанувавши цифрові ІКТ, звернуться до методів широкого застосування прямого й недемократичного управління. Продовженням такого розвитку подій можуть стати сценарії фантастичних романів або фільмів про боротьбу людей з мавпами або роботами і невідомо, з поганим чи хорошим результатом. З чим ми маємо справу — з передостанньою або з останньою кризою, ми зрозуміємо вже найближчим часом, а поки що промови полум’яних революціонерів зі сцен останніх майданів не змогли розколоти свідомість українського народу. Націоналісти не кинулися в обійми до лібералів, демократи не обціловували імперіалістів, атеїсти не сприйняли ходу віруючих. Ментальність людей «віртуального» світу поки знаходиться за межами розуміння консервативної свідомості суспільства, а політика залишилася справою людей реального світу. Однак перемога віртуальної партії «Слуги народу» на парламентських виборах 2019 вражає, хоча, слухаючи окремі виступи її депутатів у Верховній Раді України, виникає лише одне відчуття — «нерозуміння», яке можна декодувати тільки через поняття «кліпова свідомість», тобто свідомість, наповнена змістом одержуваних SMS. Таку свідомість і називають кліповою, бо в неї немає ні минулого, ні майбутнього, а один момент відтвореного справжнього стирається іншим моментом, який повністю капсулюється свідомістю, забороняючи йому з майбутнього дивитися на себе з минулого. Свідомість існує лише в сьогоденні, а це означає, що вона є нерефлексивною, тобто не підпорядкованою меті осмислення власних дій і їх підстави.

Замість висновку

Методологічну «помилку» — мислити про нову цивілізацію «Третьої хвилі» в термінах і поняттях теоретика «Другої хвилі» треба терміново виправляти. Сенс, структуру й спільність смаків своїх громадян до життя — ці взаємозалежні умови побудови нашого сталого майбутнього, в якому будуть жити збагачені досвідом останньої технологічної революції люди, слід вивчати більш глибоко і враховувати тенденції їх розвитку. Їх уже не можна ігнорувати, розробляючи стратегії і доктрини розвитку та безпеки незалежних держав. На жаль, у законах України відсутня цілісна картина того, хто, як і яким чином повинен нести відповідальність за формування державної інформаційно-комунікаційної політики та виконувати інформаційно-комунікаційну функцію? Як і якими ідеями керуватися, впроваджуючи новітні інформаційно-комунікаційні системи в процеси управління державою та суспільством, належить відповісти науці.

Таким чином, перед українським народом і наукою стоїть завдання — здійснити розробку наукових програм створення, насамперед, нової державної інформаційно-комунікаційної політики та алгоритмів виконання владою інформаційно-комунікаційної функції з урахуванням необхідності формування нового світогляду своїх громадян на основі вимог віртуальної філософії та психології. Іншими словами, треба реалізувати можливості людини в новій психо-комп’ютерній реальності. По-друге, приступити до перегляду функціональних основ права як науки, а для цього потрібно буде нове філософське й політологічне обґрунтування досвіду реалізації ідеології і практики ринкової економіки, яка триває, та віртуальної, яка народжується. Мета, безумовно, поки що десь утопічна, оскільки заснована на прогнозах творців теорії постіндустріалізму, але вже існує, і дуже важливо встановити пріоритети з точки зору національної безпеки, оскільки необхідно озброїти та убезпечити суспільство від загроз постіндустріальної доби, які вже генеруються в глибинах нового тисячоліття.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Управління сучасною державою: роль цифрових технологій

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Початок ч.1, ч.2

Цифрова інформація як величезна міжнародна проблема

Сама по собі організація роботи з інформацією в цифровому вигляді в світі набуває ознак величезної міжнародної проблеми, хоча саме поняття і його властивості почали вивчати з античних часів, однак у цифровому вигляді інформація змушує сприймати себе дещо інакше — як характеристику одного з універсальних і найнеобхідніших продуктів у життєдіяльності сучасного суспільства. У деяких ситуаціях воно навіть створює ілюзію щодо недоцільності подальшої розбудови інформаційного суспільства, оскільки цифрова інформація має унікальні властивості — утаємниченість, масштабність й універсальність, що, власне, й дозволяє вважати її високоефективною зброєю, яка вражає і техніку, і людину з її психікою та світоглядом, стимулює нові дії щодо вивчення інформаційного права як науки і навчальної дисципліни про комунікацію в університетах. Це виключно складне й актуальне завдання обумовлено ще й тим, що в нас домінує еліта, для якої традиційно характерне насильство щодо окремої особистості і спільноти взагалі. Наслідком цього є досить слабкий прогрес у розвитку демократичних інститутів суспільства і навіть відсутність прав у більшості громадян. Наші еліти, з точки зору поповнення інтелектом із зовні, є практично замкнутими системами, а тому досить швидко деградують, допускаю чи свою ліквідацію силовим шляхом. Тому перетворення, які відбуваються в Україні протягом усіх років незалежності за допомогою революційно­подібних дій, категоричність і традиції «більшовизму» в мисленні супроводжуються вибудовою політико­правової системи більш суворого знання, ніж дозволяє реальність, провокує відповідати громадян навіть на ті питання, на які наука відповіді не має. Саме за таких умов впровадження в життя й державне управління Україною сучасних ІКТ і революційних програм інформація вимагає від суспільства повної мобілізації і термінового (прискореного) усунення багатьох факторів соціально­економічного характеру, зокрема нерівності громадян.

Життя сьогодні вимагає законодавчого забезпечення діяльності інформаційно­-комунікаційної сфери, що вкрай важко оцінити якісно користуючись уявленнями про право громадян на доступ до інформації. В сучасному світі воно сформувало виключно складний за сенсом, формою та змістом ресурс розвитку суспільства, а в наших нормативних документах як ресурс не визначається. Разом із тим події, які розгортаються навколо доступу і права на інформацію, сьогодні в інформаційно­комунікаційному просторі України під впливом світових процесів дедалі більше викликають стурбованість. Досвід, який ми накопичуємо, дає розуміння того, що новітні ІКТ представляють собою потужну зброю й надають можливість гравцям світової політики поневолювати народ маніпуляцією, позбавляти його впевненості, повнокровного духовного життя і зростання. Ми вже маємо сумний досвід безвідповідального використання їх можливостей для акумуляції вибухової енергії народу, що встав на шлях пошуку справедливості, свободи й незалежності, і в цьому полягає одна з фундаментальних причин нестійкості українського суспільства до викликів інформаційно­комунікаційної ери.

Інформація як зброя

Інформація як зброя в сукупності засобів, методів і технологій, що забезпечують можливість силового впливу на інформаційно­комунікаційну сферу життя людини з метою руйнування інформаційно-­комунікаційних і взагалі всіх критичних інфраструктур суспільства, систем управління державою тощо. Форми її подання ведуть до зниження або підвищення праце здатності громадян і військових, але поки що це не знаходить адекватного визначення в українському законодавстві, як, до речі, й визначення поняття «інформаційний ресурс», без якого взагалі неможливо розглядати поняття та вирішувати проблеми «інформаційно­-комунікаційної безпеки», «інформаційної війни» тощо. Включення їх у порядок денний облаштування політико­правових наук на новому рівні знань стає проб лемою сьогодні, як і розвиток інститутів демократій, які у вимірі цифрових технологій представляються як електронні вибори, електронний парламент, електронне законодавство… Поступове визначення їх легітимності в сучасному суспільстві, яке проходить складний етап трансформації на шляху до більш високого рівня «цифрової епохи». Цей перехідний період в житті суспільства характеризується появою державних ініціатив, спрямованих на реалізацію інновацій на основі ІКТ, активністю творців програмного забезпечення для відповідних систем електрон ної демократії, а також реальним зростанням активності конкретних демократичних інститутів громадянського сус пільства. Як приклад, пожвавлення суспільства в цій області можна навести безперервні форуми, конгреси, конференції, які обговорюють стан і методи використання ІКТ для забезпечення безпечного розвитку людини та суспільства.

Людський фактор у нових реаліях

Реальні зрушення в процесах пошуку й перевірки ефективності різних форм вираження думок різних категорій населення ми побачили на майданних заходах. Бажання і вимоги людей до «влади», меншим степенем до самих себе, є дуже яскравою ознакою пожвавлення свідомості й пошуку конструктивних рішень організації взаємодії всіх інституцій та інститутів громадянського суспільства і відображають хвилі політичної активності різних категорій. Вони, як і міжнародні форуми, показують, що визначальним у поступальному історичному русі України до формування громадянського демократичного суспільства стає людський фактор. Це та агломерація, яка формується населенням країни, і кожна людина виступає в ньому як особа, працівник, сім’янин, носій прав і обов’язків, хранитель коренів моральності на своїй землі, утворюючи громадянське суспільство. Ця структура у вимірі планетарної системи реалізує механізми своєї організації через систему найрізноманітніших громадянських утворень і, насамперед, зборів на майданах.

За всі часи на майдани йшли люди, яких вони кликали яскравими (полум’яними) гаслами й промовами політиків­активістів про право народу на свободу, рівність і справедливість. Початок XXI століття надав українцям можливість побачити й відчути організацію енергетичних вибухів народів різних країн і не варто думати, що на площі Каїра, Москви, або Києва в різні роки приходили тільки ошукані владою різного віку люди стихійно. Вони там, безумовно, присутні, але без моральних послань до можновладців, і суть справи була навіть не в тому, що їх хтось обдурив, а в їх власному самообмані. У нас, зокрема, на Майдан у Києві виходив не середній клас, якого в Україні вже давно немає, і не національно орієнтована інтелігенція, а, в тому числі, добре організовані люди. В руках організаторів ми бачили досконалі технічні засоби комунікації й апробовані психологами технології впливу на свідомість пересічної людини, які були здатні збудити в людях почуття власної гідності. Відтак на Майдані були не лише прості громадяни-­патріоти, а й зібрані певним чином за допомогою інформаційно­психологічних маніпуляцій люди. Вони в натовпі Майдану, за словами українського поета Павла Тичини, й обирали своїми отаманами «чабанів», тобто поводирів, за логікою найменш підготовлених до роботи з людьми, і тим самим перешкоджали природним процесам своєї трансформації в ідеальний, хоча й абстрактний, нормативний тип людини нової ери.

Так, скажімо, було і в буремному 1918 році, коли біля казенного заводу «Арсенал» більшовики організували барикади на шляху кінних загонів гайдамаків, які поспішали на захист паливних складів Південно­західної залізниці, якою йшла через Крути армія Муравйова з Росії для повалення влади Центральної Ради в Києві. Реально кадрових робітників «Арсеналу» на барикадах майже не було, а от поранених вони прийняли в стінах заводу, який, після кровопролитного штурму вранці 22 січня (4 лютого), був захоплений військами Симона Петлюри (в штурмі брали участь козаки Гайдамацького коша Слобідської України і 1­а сотня куреня Січових стрільців). Там вони дійсно всупереч всім людським законам по­звірячому порубали шаблями поранених, створивши для радянської ідеології міф про повсталий «Арсенал», який більшовицькою владою було чудово використано й він здавався вічним.

Усе повторилося, але без кровопролиття, в 2004 році в Києві на майдані біля поштамту. Тоді офіцери Служби безпеки України запобігли силовому варіанту придушення трансгресивних людей, в психотипі яких завжди яскраво проявляються тенденції до форсування розвитку подій. Не кажемо про тих, кого просто було втягнуто в процес за гроші. Серед мітингувальників були школярі, студенти, аспіранти, викладачі та співробітники різних офісів. Рішення проблем свого «невдалого» життя, занедбаності, відчуженості, тотальної несправедливості можновладців, вони, на жаль, пов’язали з організаторами Майдану й ім’ям «месії» — Віктора Ющенка. Людське, під впливом телебачення, гасел свободи й гуманізму проникло в їхні голови, але в них самих його виявилося мало. Натовп мітингувальників не знайшов для них ні ідей розвитку, ні загальних інтересів, — їх вихором, як магнітом, втягнуло в революційні події, де стихія бунту народу, розігріта політиками — «чабанами» (у своїй масі безвідповідальними дилетантами, від партій, які в нас так і не стали ідеологічними), використовувалася для досягнення потрібних гравцям світової політики результатів. Уже в 2014 році на другому Майдані без кровопролиття не обійшлося. І це була трагедія для України, спровокована тодішньою владою, яка спиралася на силовиків. Імпульс неприйняття народом тотальної соціальної несправедливості з боку можновладців виплеснувся. А що далі? Ми продовжуємо практично топтатися на місці.

Коди глобалізму

Разом із тим, космополітична частина суспільства або глобалісти (чи так звані «соросята»), які продемонстрували силу людей, що не вилазять з Internet та інших мереж й увібрали в себе глобалізм та його коди з дитинства. Зрозуміло, що вони продовжуватимуть розпочату роботу. Вільне трактування ними багатьох понять, зокрема «свобода», і, як наслідок, подій, які відбуваються в нас, лякають своєю непередбачуваністю. Вже видно, хто їх генерує, і фігури, які діють здебільшого приховано, не афішуючи себе, однак уже досить легко визначаються. В суспільстві починають навіть називати творців тих чи інших «новаторських», в основному деструктивних, ідей, але, на жаль, людей­лідерів, здатних відвернути народ від падіння в безодню на різкому (переломному) повороті історії, поки не видно. Вже зруйновано цитадель опору й ретельно відреставровано посічені в 1918 році кулями стіни, в яких після Другої світової війни було створено найпотужніше в світі науково­промислове підприємство із розробки й виробництва систем прицілювання ракет всіх типів базування — ВО «Завод «Арсенал». Все змушує українських громадян забувати, що тут творилася світова політики й своєю роботою арсенальці утримували світ від війни. Без натяку на встановлення меморіальних дощок у приміщенні, в якому президент Академії наук СРСР М. Келдиш проводив наради з фахівцями й оглядав зразки арсенальської техніки для аерокосмічних потреб, облаштовано продуктову крамницю, що саме тут було створено й апробовано унікальні та одночасно виключно прості системи прицілювання для ракетно­космічного комплексу «Восток», який вивів на орбіту всесвітньої слави Ю. О. Гагаріна, і найпотужніших бойових ракет SS­18 «Сатана». Ці ракети, до створення яких був причетний і наш екс­президент Леонід Кучма, вагою близько 9 тонн, здатні були нести до десяти автономних ядерних боєзарядів потужністю близько 0,15 мегатонн кожен й утримували світ від війни. Саме з їх появою, починаючи із середини 70­х років минулого століття, американці вперше відчули свою повну незахищеність і змушені були піти на переговори з СРСР по обмеженню їх застосування. Через неможливість нейтралізувати ці ракети військовий конфлікт між США й СРСР було виключено. В далекому 1973 році саме в стінах нинішньої крамниці в процесі огляду запропонованих арсенальцями технічних рішень В. В. Щербицький (український радянський партійний і державний діяч, натхненник зросійщення, активно боровся з дисидентами, член Президії (Політбюро) ЦК ЦПУ в грудні 1957 — вересні 1989 рр., член Політбюро ЦК КПРС у квітні 1971 — вересні 1989 року; входить до числа постатей, які підпадають під закон про декомунізацію) прийняв рішення про розширення виробничої бази заводу й будівництво нової на Троєщині.

Не можна сказати, що знищення заводу «Арсенал» стало справою сьогодення. Процес цей тривалий, однак послідовний. Після тріумфальних перемог у боротьбі за космос і створення досконалої зброї настав час волюнтаристичних рішень вищого керівництва країни, конверсія тощо, як наслідок, до управління розвитком науково-виробничої бази підприємства почали приходити інженери-механіки, фрезерувальник, суддя, які апріорі не були здатні осягнути можливості оптико-електронного приладобудування як галузі. Скажімо, сьогодні, за умов існування підприємства, думаю, миттєво би згас військовий конфлікт на сході країни, якби Збройним Силам України було запропоновано системи спостереження й управління зброєю, яку розробляли й виготовляли арсенальці, і для якої ані снайпер, або квадрокоптер не були суттєвою ціллю для знищення. На жаль, в жадібній гонитві за грошима керівництво заводу безрозсудливо просто знищило, викинувши на смітник, багатомільйонне (в доларовому вимірі) технологічне обладнання для виготовлення такої зброї, що свідчить про те, запропонована Україні модель приватизації майнових комплексів не була орієнтована на розвиток складних наукомістких технологій, залишених нам у спадок, а тому має бути законодавчо виправлена. Вона здебільшого була орієнтована на залучення величезних кредитних коштів під приватні проекти, а приватнику завжди потрібен був негайний результат. Освоювати щось нове, наприклад, видобуток Не3 на Плутоні, приватний підприємець ні за витратами, ні за ризиками фінансувати ніколи не зможе, а саме такого роду програми стають пріоритетними й абсолютно необхідними для виживання людства. Знищення заводу «Арсенал» свідчить про недалекоглядність нашої влади, оскільки рівень оптико- електронного приладобудування є ознакою могутності будь-якої держави, і аргументація прихильників таких дій не витримує жодної критики.

На стінах цитаделі відсутня будь-яка пам’ятка/нагадування і про те, що тут під керівництвом В. М. Сахарова (Сахаров Валентин Миколайович — головний конструктор, потім головний інженер київського заводу «Арсенал») вперше в світі було створено головки самонаведення для зенітно-ракетних комплексів.

Як це вже було в історії неодноразово, з появою труднощів наші моделі приватизації й розбудови демократії взагалі вступили в період кризи. Суспільство почало деградувати, сповзаючи до режиму виживання. Якщо стабільність у високорозвинених країнах утримувалася за рахунок військових і поліцейських сил та прискореного пограбування інших народів, то Україна під тиском проблем змін технологічного укладу людства, новітніх ІКТ, не здатна була протистояти анархії ринку і, як наслідок, перетворилася на країну, що перебуває під їх впливом.

Технології стратифікації

Сьогодні демократична еліта західного світу на свідомому і підсвідомому рівнях переходить до технологій стратифікації (стратифікація (англ. stratification) — спеціальне поняття, що означає розміщення чого-небудь шарами, шаруватість. Розшарування чогось залежно від неоднаковості якісних та кількісних ознак. Соціальна стратифікація — диференціація суспільства на соціальні класи та верстви населення, що базується на достатку та владі) суспільств світу й пропаганди стратегій скорочення чисельності населення планети з метою зменшення екологічного тиску на біосферу, формулюють програми типу «золотого мільярда», організують за допомогою сучасних ІКТ тотальне стеження за людьми й грандіозні військові зіткнення, скоюють інші злочини, небачені на минулих етапах розвитку людства, що перетворює демократію на злочинну. Ситуація в світі невідворотно наближається до критичного стану. У тому ж Китаї уряд 14 липня 2014 року оголосив про початок розробки «Системи соціального кредиту» (Social Credit Score, або SCS) — бази даних благонадійності громадян. Ця база міститиме відомості про те, наскільки кожен житель країни безпечний і корисний для суспільства. Буде вестися підрахунок балів: викурив сигарету в недозволеному місці — мінус бал, взяв участь у суботнику — плюс бал, нечемно повівся з контролером у транспорті — мінус два бали, ну і так далі … Кількість отриманих балів сформує індивідуальний рейтинг людини, визначаючи його цінність для товариств і країни. До слова, це продовження системи «Дань- Ань», створеної ще в 1960-х роках за часів правління Мао Цзедуна: тоді комуністична партія почала складати досьє на кожного обивателя, збираючи всі відомості — від особистих фото до характеристик, що даються сусідами, начальством або підлеглими. Інформацію збиратимуть і передаватимуть камери відеоспостереження, розташовані в приміщеннях і на вулиці. Сьогодні в Китаї налічується 178 мільйонів таких відеокамер, а в перспективі їх кількість планується збільшити до 625 мільйонів. У розпорядження відділів нагляду надійдуть бази даних іnternet-провайдерів, стільникових операторів та іnternet-магазинів. Службовці відділу нагляду матимуть право регулярно запитувати характеристики людини з місця роботи або з поліції, опитувати сусідів і реєструвати скарги на нього — інакше кажучи, доноси. У списку проступків, які будуть впливати на зниження рейтингу, зменшуючи кількість балів, значаться некримінальні злочини, як то: куріння сигарет і вживання спиртних напоїв у недозволених місцях; несвоєчасна оплата ЖКГ та кредитів; проїзд по чужих квитках; прогули, запізнення і навіть часті «лікарняні»; «бездумний» шопінг; перехід дороги в недозволених місцях, небезпечне водіння і багато іншого. У списку є навіть такі спірні пункти, як «зайве сидіння в іnternet» і «надмірний перегляд порнографічних матеріалів». Неблагонадійним громадянам не можна буде служити в державних установах, а також займати керівні посади в сферах харчової, фармацевтичної та нафтової промисловості. Найстрашнішою є заборона на соціальне забезпечення. Жителю Китаю можуть відмовити в медичній допомозі, як і позбавити пенсії, а його дітей залишити без права на безкоштовну освіту.

Європейці не відстають

У лютому 2018 року видання Handelsblatt Global повідомило, що німецький уряд «уже рухається» в напрямку китайського «винаходу». Виданню вдалося розсекретити той факт, що дані про кредитоспроможність громадян, їх переміщення по території й частота звернень до медичних установ з 2017 року вже збираються державою для статистики. Саме ця статистика може стати основою для створення системи, про яку йде тут мова.

У тому ж році британський «Фонд нової економіки» (New Economy Fund або NEF) звернув увагу на те, що подібна дискримінаційна система вже таємно працює у Великобританії — так, дані кожної окремої людини про своєчасність оплати нею рахунків по кредитах і ЖКГ передавалися потенційним роботодавцям. У підсумку «неблагонадійній», а в більшості випадків просто «невигідній» (наприклад, тому, хто часто бере лікарняний), економній або бідній людині відмовляли при влаштуванні на роботу. І нехай частина британських політиків розкритикувала систему соціального рейтингу, інша частина знайшла її корисною — в своїх інтересах.

(Далі буде..)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Проблеми аргументованості правових висновків Касаційного кримінального суду у складі ВС: огляд окремих постанов

Микола РУБАЩЕНКО, доцент кафедри кримінального права № 1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук

Початок. Закінчення

4. Крадіжка чи шахрайство?

Аналіз цих міркувань не дозволяє зробити висновку, що судова практика відмовилася від такої обов’язкової ознаки шахрайства як «добровільна передача майна/права на майно самим потерпілим». Ця ознака залишилася, однак поняття «потерпілого» було розширено: 1) в контексті встановлення цієї ознаки поняття потерпілого не є кримінально-процесуальним; 2) воно тотожне особі, яка вводиться в оману і яка внаслідок неї передає майно/право на майно шахраю; 3) такою особою може бути власник чи інша особа, уповноважена на вчинення юридично значимих дій стосовно майна (особа, якій майно ввірене, перебуває у її тимчасовому законному володінні тощо).

Враховуючи це та повертаючись до правового висновку від 2 квітня 2019 року, важко не помітити, що ККС суперечить сам собі. Маючи намір заволодіти сумкою, засуджений вводить в оману щодо свого дійсного статусу водія, який, будучи особою, що правомірно тимчасово володіє нею у зв’язку з усною цивільно-правовою угодою з її доставки, віддає сумку засудженому. Таким чином потерпіла-власниця сумки дійсно добровільно не передавала її засудженому, разом із тим таку добровільну передачу здійснив потерпілий-водій як інша особа, уповноважена на вчинення дій щодо майна.

Далі те, що злочинець самостійно забрав сумку (водій фізично її не вручав) за суттю є тотожним самостійній передачі її водієм, адже останній, будучи особою, в правомірному володінні якої знаходиться сумка, дозволяє (помилково) її забрати. А це вже робить неоднозначним і висновок ККС щодо функціонального призначення обману — чи був він лише засобом отримання доступу до майна, чи безпосередньо саме завдяки омані засуджений заволодів майном? Вочевидь у недалекому майбутньому вищій судовій інстанції доведеться розробити більш дієві критерії для визначення функціонального призначення обману залежно від обставин справи. Вказівка ККС на використання ОСОБОЮ_1 обставин, що об’єктивно склалися на момент викрадення, та розрахунок на те, що його дії не будуть сприйматися іншими особами як протиправні, не може бути аргументом на користь відмежування крадіжки від шахрайства, оскільки при шахрайстві злочинець так само використовує обставини, що складаються, й розраховує на те, що потерпілий та інші сторонні особи не виявлять його обману, принаймні до моменту заволодіння майном/ правом на майно.

5. Незаконно виготовлений підакцизний товар як предмет злочину.

У цілому прогресивним є також і правовий висновок ККС від 14 листопада 2018 року (справа № 750/3335/16-к) стосовно встановлення ознак незаконно виготовлених підакцизних товарів, як предмету злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК. Прогресивність цього висновку пов’язана передусім з відмовою від помилкових суджень, які свого часу зробив ВСУ в постанові від 5 вересня 2013 року (справа № 5-15к13).

У справі, що розглядав ВСУ в 2013 році, засуджений як фізична особа без ліцензії на придбання, зберігання та збут алкогольних напоїв за місцем свого проживання незаконно виготовив із метою збуту, розлив у пластикові пляшки ємністю 5 та 6 л. алкогольний напій — вино під певними марками та незаконно збув 23 літри напою. Виходячи із нормативного визначення поняття «підакцизні товари», ВСУ сформулював перелік обов’язкових ознак, необхідних для визнання алкогольних напоїв предметом злочину, передбаченого ст. 204 КК: 1) одержання шляхом спиртового бродіння цукромістких матеріалів або виготовлення на основі харчових спиртів; 2) визначений мінімальний вміст етилового спирту; 3) визнання законом підакцизним товаром; 4) належність до відповідної товарної групи згідно з систе
мою опису та кодування товарів. Зважаючи на це, ВСУ вирішив, що оскільки в розглядуваній кримінальній справі саморобно виготовлене вино не відповідало встановленим для даного товару (продукції) стандартам, нормам і умовам (ДСТУ), то й такий напій не може належати до відповідної товарної групи, а отже, й бути предметом злочину.

Вимога фіксувати відповідність встановленим для підакцизного товару стандартам, нормам і умовам його виготовлення могла стати штучною перешкодою в боротьбі з обігом незаконно виготовлених підакцизних товарів, передусім алкогольних напоїв, питома вага справ щодо яких перевищує 90% від розслідуваних за ст. 204 КК. Не виключено, що через таку правову позицію було «поховано» значну кількість справ щодо незаконно виготовлених підакцизних товарів. Була створена загроза перетворення приписів статті 204 КК на мертві норми, адже в практичній площині в незаконному обігу перебувають переважно такі підакцизні товари, що виготовлені в непромисловий (кустарний) спосіб (у підвалах, господарських спорудах, підпільних цехах тощо) і без додержання всіх необхідних технічних умов та стандартів.

У постанові від 2018 року ККС відмовився від такого тлумачення у справі, за якою особу було засуджено, зокрема, за незаконне зберігання з метою збуту та збут незаконно виготовлених алкогольних напоїв (ч. 1 ст. 204 КК). У цій справі засуджений придбав етиловий спирт, змішав його з водою та за місцем проживання збув його у скляній пляшці «Спелая рябина». Проданий напій згідно з висновком експертиз також не відповідав технічним умовам (вимогам ДСТУ), виготовлений не промисловим способом, містив органічні речовини та при вживанні навіть становив загрозу життю і здоров’ю споживачів. Проте ККС проігнорував невідповідність рідини стандартам та визнав її підакцизним товаром, додатково вказавши, що «фактична наявність чи відсутність у складі ціни товару акцизного податку на кваліфікацію не впливає, оскільки цей злочин може посягати як на відносини у сфері захисту від недобросовісної конкуренції, так і на відносини у сфері оподаткування (зокрема, невключення акцизного податку до ціни товару, який законом визнається підакцизним)». Разом із тим, обмежившись лише загальним висновком про те, що в цій справі виявлена рідина відповідає всім чотирьом ознакам підакцизного товару, ККС так і не спромігся пояснити причини зміни своєї правової позиції та сформулювати нову.

Цим була втрачена нагода роз’яснити правозастосувачам, що спосіб виготовлення (промисловий чи кустарний) та відповідність вимогам ДСТУ не мають вирішального значення для віднесення товару до підакцизного. Достатньо лише, щоб такий товар за технологічним процесом виготовлення та хімічним складом був подібним до своїх відповідників, зазначених в УКТ ЗЕД. Вирішальне ж значення, як вбачається, повинні мати такі об’єктивні фактори, як оформлення та маркування тари, спосіб представлення, спосіб розливання, масштаб незаконної діяльності, формат збуту (в тому числі запланованого збуту) тощо. Із суб’єктивної точки зору винний має усвідомлювати, що з урахуванням вказаних об’єктивних обставин товару суб’єкт його придбання вважатиме цей товар таким, до ціни якого має бути включений акцизний податок, і бажає вчиняти відповідні незаконні дії з таким товаром. У такому разі саморобно виготовлений товар подається як справжній, тобто такий, до ціни якого включено акцизний податок (а не як самогон чи домашнє вино).

Замість цього ККС у вказаній постанові від 2018 року наводить нову правову позицію стосовно розуміння іншої обов’язкової ознаки предмета злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК. Як відомо, крім того, що товар має відповідати чотирьом ознакам належності його до підакцизного, він має бути незаконно виготовленим. Традиційно в судовій практиці послуговувалися пунктом 12 постанови пленуму ВСУ від 25 квітня 2003 року № 3, згідно з яким «незаконно виготовленими слід вважати зазначені в ст. 204 КК товари, що виготовлені: 1) особою, яка не зареєстрована як суб’єкт підприємництва, незалежно від того, чи підлягає діяльність з їх виготовлення ліцензуванню; 2) суб’єктом підприємницької чи господарської діяльності без одержання ліцензії, якщо їх виготовлення підлягає ліцензуванню». Це роз’яснення мало важливе значення передусім з огляду на те, що чинне законодавство не містить визначення поняття незаконного виготовлення.

ККС фактично вдався до неприкритого викривлення положень закону, коли вказав, що таке визначення надано в ст. 1 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» від 19 грудня 1995 року № 481/95ВР (далі — Закон № 481/95-ВР). Насправді ж вказаний закон не тільки ніколи не містив такого визначення, але й взагалі не оперує поняттям «незаконне виготовлення». Натомість у ньому надаються визначення поняття незаконного виробництва алкогольних напоїв та фальсифікації алкогольних напоїв. І якщо «незаконне виробництво» означає виробництво без наявності ліцензії на відповідний вид підприємницької діяльності, то «фальсифікація» охоплює умисне, з корисливою метою виготовлення алкогольних напоїв та тютюнових виробів із порушенням технології чи з неправомірним використанням знака для товарів і послуг, чи копіюванням форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само прямим відтворенням товару іншого підприємця із самовільним використанням його імені. Саме останнє досить широке поняття використав ККС, ототожнивши «фальсифікацію» з «незаконним виготовленням».

Тут необхідно підкреслити, що поняття «фальсифікація» та «незаконне виробництво» з’явилися в Законі № 481/95ВР у 2000 році одночасно і при цьому, згідно з тим же законом, який доповнив КУпАП статтею 177-2, що встановлювала адміністративну відповідальність за виготовлення, придбання, зберігання та реалізацію фальсифікованих алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Трактування «незаконного виготовлення» як такого, що здійснюється без відповідної ліцензії, та наповнення «фальсифікації» тим змістом, який витікає із законодавчого визначення, пізніше якраз і дозволяло відмежовувати адміністративну відповідальність за незаконне поводження з фальсифікатом від кримінальної відповідальності за дії з незаконно виготовленими алкогольними напоями і тютюновими виробами. Зважаючи на нову правову позицію ККС, застосовність статті 177-2 КУпАП практично унеможливлюється.

6. Ознаки терористичної організації.

Предметом розгляду ККС були також і вкрай гострі із соціально-політичної точки зору питання. Серед них проблема визнання організації терористичною. У постанові від 5 липня 2018 року (справа № 225/6151/15-к) зроблено висновок, що «таке визнання здійснюється судом у конкретному провадженні на підставі наявних матеріалів. Існування окремого судового рішення, рішення органу законодавчої чи виконавчої влади про визнання діяльності терористичною для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 258-3 КК не вимагається». Вітаючи цей правовий висновок, все ж таки його аргументація не позбавлена істотних недоліків, що виявилися в допущених суперечностях.

Поняття «терористична група» та «терористична організація» стали новелою КК 2001 року. У 2006 році кодекс було доповнено статтею 258-3, яка й по нині передбачає відповідальність за створення терористичної групи/терористичної організації, керівництво ними, участь у них, а також сприяння їх створенню чи діяльності. До прийняття в 2003 році Закону України «Про боротьбу з тероризмом» ці поняття вважалися різновидами організованої групи (ч. 3 ст. 28 КК) та злочинної організації (ч. 5 ст. 28 КК) відповідно як самостійних форм співучасті. Тобто для встановлення ознак терористичної організації спершу необхідно було констатувати всі обов’язкові ознаки злочинної організації як такої. Проте спеціальний закон надав власне визначення поняттю терористичної організації. З того часу триває дискусія про те, яким же визначенням слід керуватися при застосуванні відповідних норм КК.

І хоча ця проблема не була в центрі предмету оскарження, це не означає, що її треба було ускладнювати, тим більше, що завдання ККС якраз у тому, щоб подібні проблеми згладжувати (нейтралізовувати), а не поглиблювати. Спершу ККС зазначає: «поняття терористичної організації визначено у ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», а також ст. 28 КК, — це стійке об’єднання трьох і більше осіб, створене з метою здійснення терористичної діяльності, в межах якого здійснюється розподіл функцій, встановлено певні правила поведінки, обов’язкові для цих осіб під час підготовки та вчинення терористичних актів. Достатнім для визнання організації терористичною є те, що якщо хоча б один із її структурних підрозділів здійснює терористичну діяльність з відома хоча б одного з керівників (керівних органів) усієї організації». Тобто ККС на відміну від учених, які сперечалися стосовно того, яким із законодавчих визначень слід послуговуватися, вирішив поєднати їх. При цьому факт того, що ці визначення суперечать один одному, щонайменше в частині кількісної ознаки співучасті, був проігнорований. Вказівка на те, що поняття терористичної організації визначено ст. 28 КК, повністю нівелюється подальшим визначенням, яке є незміненим відтворенням аналізованого поняття зі спеціального закону. Надалі ККС вказує, що «терористична організація виділена як вид злочинної організації за спеціальною метою здійснення терористичної діяльності». Це твердження заперечує попереднє цитування спеціального закону.

Як вбачається, якщо терористична організація є видом злочинної організації, то повинна володіти всіма її обов’язковими ознаками, зазначеними в ч. 4 ст. 28 КК, серед яких, зокрема, кількісна ознака — не менше п’яти суб’єктів злочинів, а також мета безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп. Звідси для потреб застосування ст. 2583 КК не може визнаватися терористичною організацією стійке ієрархічне об’єднання з менш ніж п’яти осіб та/або метою створення якого було, зокрема, здійснення такої терористичної діяльності, яка згідно з чинним КК не підпадає під ознаки тяжкого чи особливо тяжкого злочину (для прикладу, такий вид терористичної діяльності як пропаганда й поширення ідеології тероризму взагалі не є злочином за КК України, натомість публічні заклики до вчинення терористичного акту, а також розповсюдження, виготовлення чи зберігання з метою розповсюдження матеріалів з такими закликами, є злочином середньої тяжкості).

P. S. Автор даної статті сподівається, що висловлені в ній критичні зауваження сприятимуть вдосконаленню аргументації нових правових висновків вищого судового органу та загострять увагу на критично оцінених правових позиціях і проблемах, що з них витікають.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.