Connect with us

Думка експерта

«Руський мір» у системі загроз регіональній та глобальній безпеці

Федір ШУЛЬЖЕНКО, доктор політичних наук, професор, почесний член Союзу юристів України

Із кінця другого — початку третього тисячоліття світове співтовариство дедалі більше переконується, що система інститутів і правових механізмів міжнародної безпеки є неефективною і нездатною усувати загрози, що виникають, врегульовувати регіональні конфлікти, які загрожують серйозними наслідками для людської цивілізації.

Про ситуацію загалом

Процедури прийняття рішень ООН, НАТО, ОБСЄ, відповідними регіональними безпековими утвореннями тощо є занадто ускладненими з можливістю їх блокування державами-порушниками. До того ж, ці рішення часто носять декларативний характер, не викликають відчутних правових наслідків для держав-порушників норм міжнародного права.

Щоправда, відчувши безпосередню загрозу для себе, країни Заходу та США почали ефективніше протидіяти міжнародній злочинності, торгівлі наркотиками, людьми, а перегодом і міжнародним терористичним організаціям Аль-Каїда, а також її наступниці «Ісламській державі», ідеологією якої є відновлення Халіфату, що був скасований у березні 1924 року колишнім президентом Туреччини М. К. Ататюрком. Прибічники цього терористичного угруповання мають територіальні претензії не лише до всього ісламського світу, вони претендують на території, які раніше належали Османській імперії в Європі (в тому числі Балкани й навіть південь України), передбачають також звільнення народів Кавказу від впливу Росії, зокрема Чечні.

Утім не зовсім зрозумілою і адекватною є реакція провідних країн Заходу на ще одну загрозу регіональній і глобальній безпеці — російський екстремізм, теоретично обґрунтований в ідеологічній концепції «руського міра», яка в практичному контексті втілюється в правовій системі Росії, в її внутрішній і зовнішній політиці.

Участь російських спецслужб у спробі державного перевороту в Чорногорії в жовтні 2016 року, фінансування проросійських партій у низці країн для перемоги на виборах, теракт у Британському Солсбері, політична криза в Австрії в травні поточного року в зв’язку з підозрою і відставкою віце-канцлера, очільника ультраправої партії «Свобода» Г.К. Штрахе, за сприяння олігарха з оточення В. Путіна в отриманні державних контрактів і політичної підтримки Росії на Заході. Небезпідставними є побоювання багатьох відомих політиків про намагання В. Путіна розвалити Європейський Союз, в тому числі й поставити його в залежність від поставки енергоносіїв з Росії.

Із 2016 року Росія здійснює офіційні стосунки з організацією «Талібан», яка багатьма країнами (в тому числі й самою Росією) визнана терористичною. На зустрічі С. Лаврова з талібами в Москві у травні цього року оголошена заява про необхідність виводу контингенту військ НАТО та США з Афганістану й заміну їх російськими. Крім цього, Росія відверто співпрацює з терористичною організацією «Хізбалла», представники якої брали участь у «Міжнародному консервативному форумі» у Санкт-Петербурзі в 2015 році, де була присутня також делегація з так званої «ЛНР». Росію неодноразово відвідували і представники ісламської організації «Хамас», які скоїли проти ізраїльтян понад 700 терактів. Дивною є реакція західних партнерів і на інші порушення Росії.

Щодо концепції «руського міра», то вона бере свій початок з часів Василя ІІІ, обґрунтування монахом Філофеєм ідеї «Москва — третій Рим», відповідно до якої Москва в державному і релігійному контекстах є спадкоємцем Римської і Візантійської імперій, а Василь ІІІ є продовжувачем справи Великого Костянтина, Блаженних князів київських Володимира та Ярослава. В глобальному контексті саме російська влада має врятувати християнський світ.

Багато років ця концепція здійснювала ідеологічне забезпечення імперських дій Росії. В сучасній інтерпретації філософсько-політичний концепт «руського міра» обґрунтований Міхаїлом Гефтером та його однодумцями (один із них – Глєб Павловський) ще у вісімдесяті роки минулого століття. «Руський мір», — стверджував він, — не пов’язаний «жорстко» з територією Росії. Ідею «спільноруського світу» пропагував також О. Солженіцин.

Пізніше відбулося репродукування «руського міра» в суспільній свідомості Росії, а перегодом він став аспектом ідеологій націоналістичних партій і рухів, до нього стали відносити не лише громадян держави, а також російськомовне населення інших країн, які використовують у спілкуванні російську мову і, в першу чергу, населення колишніх республік СРСР.

Зазначена російська «національна ідея» — застерігала нас вітчизняний науковець О. Андреєва, — це «імперськість», вона є не лише прикметою її державної ідеології, а й безальтернативною моделлю ідентифікації для масової свідомості, орієнтиром як для російської державної еліти, так і для мас, а її популярність свідчить, що вона по суті замінила катехізисну марксистсько-ленінську ідеологію.

Якщо в січні 1991 р. російське суспільство масово виступило за підтримку незалежності Литви й висловило рішучий протест у зв’язку із застосуванням збройних сил СРСР проти мирного населення у Вільнюсі та загибелі там 14 людей (тільки в Москві на протести вийшли півмільйона людей), то до 2014 року ідеологія «руського міра» повністю оволоділа свідомістю росіян, які фактично одностайно схвалили анексію Криму, а потім і війну на Сході України.

Вперше В. Путін офіційно застосував термін «руський мір» у 2001 р., у виступі на Конгресі співвітчизників, зазначивши, що він, цей термін, виходить далеко за географічні межі руського етносу. Після Помаранчевої революції 2005 р. ця теорія почала «розкручуватися» політтехнологами, доповнювалася ідеєю В. Путіна «про розділеність народу», «спільність слов’янських народів» тощо. Концепція «розділеного народу», зазначав З. Бжезінський, є відправним аспектом шовіністичних заяв, що суверенітет Росії розповсюджується на всіх російських людей, де б вони не знаходилися, а на прикладі України спостерігається постійний і стійкий підйом російського квазі-містичного шовінізму.

Роль РПЦ

Другого лютого 2013 р. Патріарх Московської церкви Кирил у своєму виступі на Архієрейському соборі РПЦ доповідав про участь церкви в поширенні ідеології «руського міра» і плідну співпрацю в цьому напрямі з Фондом «Руський мір». Цей фонд був створений указом В. Путіна у червні 2007 р. з фінансуванням з державного бюджету, співпрацює в розповсюдженні ідеології «руського міра» із Росзарубіжцентром при МЗС Росії, Міжнародною організацією викладачів російської мови, організаціями діаспори в багатьох країнах, громадськими ветеранськими організаціями.

Сімнадцятого квітня 2014 року в суспільну свідомість росіян і прибічників «руського міра» в колишніх республіках СРСР В. Путін «вкинув» ідею про Україну як «недодержаву», в якій східні та південні області належать не їй, а є «Новоросією», що завжди була російською. Додамо, що перекручування історії на свою користь завжди було притаманне Росії для виправдання своїх імперських амбіцій. Слід нагадати, що за ініціативи Павла І Катеринослав, який, за задумкою Катерини ІІ, мав стати центром південно-східної частини українських земель, з 1792 по 1802 рік називався Новоросійськ. За правління Олександра І місту була повернута його попередня назва.

Небезпечною в цьому плані є заява В. Путіна на Молодіжному форумі у серпні 2014 р. про те, що в казахів ніколи не було державності, а Казахстан не може розглядатися «частиною світової цивілізації поза простором великого «руського міра».

Українські можновладці ніколи не переймалися проблемою контрпропаганди проти «руського міра», а створене П. Порошенком Міністерство інформації, очолюване його кумом, перейнялося більше висвітленням діяльності очільника держави, акцентувало увагу суспільства на «позитивних» досягненнях гаранта та інших органів держави. Не було вжито ефективних заходів з налаштування системи надання достовірної інформації для населення окупованих територій.

Ідеологічні «проколи» влади

Крім боротьби на ідеологічному фронті, українська влада системно не займалася цивілізованими методами забезпечення української мови, використовувала цю проблематику лише в період виборчих кампаній. Хоча ще в жовтні 1989 р. був прийнятий відповідний закон, в якому державною мовою визнавалася українська. З практичного вирішення мовного питання Україна відстала від країн Прибалтики й залишилася на рівні 90-х років. Літературна мова запроваджується надзвичайно повільно і суперечливо. Політично невиважені рішення влади з цього питання викликають спротив у представників національних меншин. Сьогодні в різних регіонах домінує «суржик», або місцевий діалект, в якому інколи, як зазначав П. Скоропадський, чотири з п’яти слів є іноземними.

Владою не здійснювалися політичні та соціально-економічні заходи з розвитку регіонів, в яких «руський мір» шукав своїх симпатиків. Не приділялося належної уваги й розвитку національних культур. Навіть за часів Й. Сталіна в Криму, в районах компактного проживання різних етнічних груп, здійснювалися якісь формальні спроби для їх самоуправління. В 1930 р. з 20 районів Криму 6 були національними кримськотатарськими; 2 — німецькими; 2 — єврейськими; 1 — українським. А в наших можновладців не вистачило політичної прозорливості і в результаті була створена зросійщена територіальна автономія, а не кримськотатарська автономна республіка, яка б обмежила в майбутньому можливості її анексії.

Дивна стратегія країн–лідерів ЄС

З урахуванням зазначеного політично близькорукою і аморальною є ініціація провідними західними столицями, в тому числі й учасників «Нормандського формату»: ФРН і Франції, про повернення делегації Російської Федерації до Парламентської асамблеї Ради Європи за наявності фактів відкритого застосування збройних сил для грубого порушення суверенітету і територіальної цілісності України (а свого часу – Грузії й Молдови), постійної демонстрації воєнної сили поблизу територій інших суверенних держав, «балансування на межі» у відносинах з НАТО.

Під час анексії Криму та збройної агресії на Сході України Росія водночас здійснювала психологічний тиск на країни Заходу, в тому числі й НАТО, із застосуванням військової авіації та бойових кораблів. За 2014 рік було зафіксовано 39 випадків несанкціонованого заходу кораблів і літаків у територіальні води і повітряний простір згаданих країн або провокації біля їх кордонів. У 2015 році зафіксовано 15 подібних провокацій Росії проти країн Балтії, Великої Британії, Швеції, США, Японії та інших. Зазначені провокації значною мірою співпадали з періодами збільшення присутності військовиків агресора в Криму і на Донбасі, обстрілами нашої території та військовими операціями проти збройних сил України.

Подібні факти стримування Росією держав Заходу від більш дієвої допомоги Україні продовжуються й дотепер. Немає відповідної реакції світового співтовариства на застосування Росією в гібридній війні проти інших країн приватних військових формувань. Наприклад, «Приватне збройне формування Вагнера» використовувалося у військових діях на Сході України, а потім у Сирії. Слід нагадати, що за свою історію Росія розпочала 53 війни, брала участь у 75 різних військових конфліктах.

Віддаючи пріоритет національним або власним бізнесовим інтересам, політична еліта низки західних країн достеменно не усвідомлює сутність і небезпечність державно-правової концепції «руського міру», яка впродовж декількох століть є ідеологічним супроводженням політики Росії по «збиранню земель», підкоренню народів, намаганням відродити СРСР (розпад якого В. Путін назвав «найбільшою трагедією ХХ століття»), утвердженню імперських амбіцій, декларуванню себе не регіональною, а світовою наддержавою.

Політика загравання з Росією: небезпеки

Поновлення членства Росії в РЄ без виконання санкцій та відповідних поступок з її боку, відсутності будь-якого реагування на факт «паспортної» анексії Сходу України, силовий тиск Німеччини на інші держави щодо продовження будівництва «Північного потоку — 2» слід розглядати як всепрощення Росії, мовчазну згоду на енергетичну блокаду України з 1 червня 2019 року, залишення нашої держави сам на сам з агресором з невідомими наслідками протистояння в майбутньому.

Без належної реакції з боку керівників ЄС, США, Великобританії, Франції й ФРН залишився відкритий лист більше ста чеських і словацьких журналістів, письменників, громадських діячів, представників церкви і спортсменів у квітні 2015 року з попередженням «не повторювати Мюнхенський зговір» 1938 р. і необхідністю надати Україні всю військову й економічну допомогу. Інтелектуали висловили обурення, що лідери Заходу, незважаючи на відкриту війну Росії проти України, продовжують «політику умиротворення», агресію Кремля називають «конфліктом», а очевидні поступки агресору вважають «дипломатичним рішенням».

Західні політики мали б пам’ятати, що становлення «Третього рейху», за висловом У. Черчіля, відбулося у зв’язку із загальмованою реакцією й неадекватністю англійського і французького урядів, а також наданням США і (меншою мірою) Великобританією грошових запозичень Німеччині, «заливання її багатством», щоб вона відродила свою промисловість.

Заяви західних політиків про «стурбованість» поведінкою Росії, про розуміння її інтересів у Криму, виведення Криму за межі Мінських домовленостей, «ніжна» й вибіркова санкційна політика щодо агресора, по факту виявляється розширенням економічної, політичної тощо співпраці з ним. З цього приводу З. Бжезінський зазначав, що в банках США знаходиться 500 млрд доларів російських олігархів і потрібно давати відповідь: чиї тепер олігархи — російські чи американські? Зазначене дає підстави стверджувати про знеціненість і припинення практичної реалізації рішень у Мінську.

Постійні заклики західних «партнерів» про зняття санкцій з Росії не залишають сподівань на позитивну перспективу для України. Слід нагадати, що за війну СРСР проти Фінляндії у 1939–1940 рр. Ліга Націй визнала його агресором й виключила зі свого складу.

Мінські домовленості — «юридичні бомби»

Необхідно також констатувати, що керівництво держави: колишній президент, уряд, Міністерство закордонних справ, а також посадовці, причетні до забезпечення зовнішньої функції держави (оборонної, міжнародно-правової, розвідувальної та контррозвідувальної діяльності), переоцінили допомогу західних політиків, допустили підписання Мінських домовленостей, в яких закладені «юридичні бомби», що ставлять Україну в складне становище і підводять світову спільноту до путінської ідеї про внутрішньодержавний конфлікт у східних областях.

Дивує й інше. Навіть після відвертих заяв деяких західних політиків про неможливість у перспективі бачити Україну серед членів Євросоюзу та НАТО, колишній президент здійснював маніпуляцію суспільною свідомістю, озвучуючи ідею про таке членство в недалекому майбутньому та про наявність якогось «потижневого плану повернення Криму». Якщо це не чергова порожня передвиборча обіцянка, а якісь конкретні пропозиції, то чому вони не були ним реалізовані, чому не передані новообраному президенту, а також М. Меркель та Е. Макрону як учасникам «Нормандського формату»?

За останні роки Президентом та іншими органами держави не запропоновано реальних кроків з припинення війни, щоденних людських втрат, ситуація на Донбасі стає все більш схожою на «заморожений конфлікт», а Крим набуває статусу спірної території, яких у світі значна кількість. Тільки в Європі їх налічується 25, в Азії й Океанії — 75, в Африці — 49, північній Америці — 9, в центральній Америці — 8, південній — 12. Причому суб’єктами територіальних спорів є Великобританія й Іспанія, Франція й Італія, Німеччина й Нідерланди, США й Маршалові острови, США й Канада та інші. Зазначені територіальні спори мають давню історію. Іспанія, наприклад, веде таку суперечку з Великобританією вже 300 років стосовно Гібралтару. Є різні способи вирішення таких спорів, як дипломатичні, так і військові, наприклад, десятитижнева операція Британії у 1982 році проти Аргентини і заволодіння Фолклендськими островами.

Будапештський меморандум

Абсолютно незрозумілою є позиція США та Великої Британії, які разом з Україною, а також Росією підписали у грудні 1994 р. Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і, відповідно до взятих зобов’язань мали б вжити заходів щодо надання відповідної допомоги у зв’язку з порушенням суверенітету та агресією проти нашої держави. Невиконання зобов’язань по Будапештському меморандуму нагадує відмову західних демократій від захисту Європи від Гітлера і ставить під сумнів необхідність інших міжнародних угод.

Зазначена поведінка підписантів Меморандуму дає підстави російським дипломатам і апологетам «руського міра» в Україні заявляти, що Меморандум не має юридичної сили. Їм необхідно нагадати, що даний документ відповідно до п. «а» ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів є «договором» незалежно від його найменування та з наслідками, що з нього випливають. З огляду на це, пропозиції з усіх сторін про необхідність прямих переговорів з Росією та її найманцями на Сході, а також пропозиції голови Федеральних зборів Росії В. Матвієнко про розпочаток відносин з Україною з «чистого аркуша» не можна вважати прийнятними. Вони можуть бути розпочаті лише за умови проведення, як слушно зауважив Л. Кучма, міжнародного аудиту, на підставі якого має бути здійснено відновлення й повернення Росією анексованих територій. «Нормандський формат» має бути реформований і до переговорів повинні долучитися США та Велика Британія.

З урахуванням зазначеного напрошується висновок, що Захід «кинув» (вибачте за сленг) Україну, реалізувавши свій стратегічний план, який полягав у намаганні відірвати її від Росії, щоб унеможливити відновлення міждержавної структури, подібної до колишнього СРСР, в якому наша держава з її науковим, технічним, економічним потенціалом, природними та людськими ресурсами посідала б визначальне місце.

Усуненням підписантів Будапештського меморандуму від зобов’язань, неефективність «Нормандського формату», девальвація Мінських домовленостей, продовження гібридної війни Росії проти України, а також «особливість» реагування західних країн на дії агресора дають підстави дійти припущення, що наша держава перетворюється на класичного лімітрофа, санітарну зону між Росією та ЄС, між Росією та НАТО. Мабуть, така форма існування України всіх, крім нас, влаштовує.

Щодо синдрому «стомленості від України»

Щоправда, «особливість» ставлення західних політиків до України обумовлена системою внутрішніх чинників, які спрацювали на негативний імідж нашої держави, появу в західних суспільств та їх політиків психологічного синдрому «стомленості від України». Втім, така «стомленість» викликана, перш за все, діями української влади. А саме непослідовністю в зовнішній політиці, постійною зміною пріоритетів і «багатовекторністю міжнародної політики» — за часів другого президента; заявами про «готовність» до асоціювання з ЄС та НАТО без конкретних практичних дій у цьому напрямі, відмова від логічного вибудовування відносин з північним сусідом, спільний кордон з яким близько 2,5 тисячі кілометрів, створенням клановості в кадровій політиці, репродукуванням корупції, в тому числі і в політичній сфері, поширенням націонал-патріотизму, який призвів до розколу суспільства на «Схід– Захід» — за період каденції В. Ющенка; відвертою проросійською політикою, приватизацією влади, правлінням «по поняттях» і системністю корупції — за часів В. Януковича; відвертим макіавелізмом (системою батога й пряника, популізмом, нечесністю, застосуванням принципу «розділяй і володарюй» тощо), монополізацією окремих сегментів ринку (і, в першу чергу, енергетичного), провалом проголошеної деолігархізації, монополізацією медіапростору та боротьбою з політичними опонентами, цинічним розкраданням коштів в оборонній сфері, тотальною корупцією і відсутністю боротьби з нею, узурпацією влади і блокуванням правової системи, свідомим розколом суспільства під час президентських виборів — П. Порошенка.

Утім навіть після повстання громадянського суспільства проти системи на президентських виборах, яка загрузла в «схемах» і «договірняках», розкол суспільства ще більше посилився. Має місце факт ігнорування парламентом волі 73% виборців, багатьма парламентарями і його очільником здійснюється відвертий тролінг новообраного Президента, блокування його ініціатив у Раді щодо питань виборчої системи, кадрових змін, мають місце агресивні висловлювання очільника парламенту та погрози про ймовірність «майдану» та «відчуття запаху шин». Аналогічними є дії й уряду.

Продовженню розколу суспільства сприяють заяви колишнього Президента про курс на боротьбу за владу, які підтримуються «вірними дякувальниками», незважаючи на те, що за новообраного Президента віддали голоси 13,5 млн виборців, а за П. Порошенка — 4,5 млн людей (на позачергових президентських виборах 2014 р. за П. Порошенка віддали голоси приблизно 9,5 млн виборців). Розколу суспільства сприяють також націонал-патріотичні лозунги колишнього Президента (з наголосом на першому) і намаганнями залучити на цій основі до свого електорату на виборах до парламенту рухи відверто націоналістичного налаштування.

«Стомленості» західних партнерів від нашої влади без сумніву сприяли також практичне невиконання колишнім Президентом своїх обіцянок, наданих як міжнародним партнерам, так і викладених у передвиборчій програмі 2014 року, наявність бізнесу в країні-агресорі, гучних скандалів, пов’язаних із його офшорними рахунками, підозрами оточення в збагаченні із застосуванням «схем» і розкраданням державних коштів.

Політичне невігластво: наслідки

Олігархи і за сумісництвом політики не переймаються проблемою, що за такої політичної ситуації в державі, ігнорування закону й моральних норм міжнародні організації та західні країни ще більше «стомляться» від України й наша країна може повністю втратити серед них своїх симпатиків. Не задумуються вони й над тим, чи захоче населення, яке зараз знаходиться на тимчасово окупованих територіях, повернутися до суспільства, в якому відбувається, як писав Т. Гоббс, «війна всіх проти всіх» і політичне невігластво?

Не переймаються олігархи-політики й тим, що Росія завжди використовувала внутрішньодержавні розколи чи міжнаціональні суперечності для захоплення територій. Подібним чином були завойовані Казанське (1552 р.), Астраханське (1556 р.) ханства, території Південно-Західного Сибіру, інші анклави. Таким само чином у ХVIIІ столітті на тлі міжусобиць були підкорені казахські ханства, а пізніше — середньоазіатські народи (тепер – народи середньоазіатських держав).

Лише з Україною Росія вела війни за часів Івана Виговського (1658–1659 рр.); Юрія Хмельницького (1660–1665 рр.); Запорозької Січі (1709, 1775 рр.); під час визвольних змагань України в 1918–1920 рр.

Аналогічний сценарій використовується Росією і в наш час, в умовах наявних або інспірованих нею міжнаціональних конфліктів. У цьому контексті згадаємо «внутрішній конфлікт» у Молдові в 1992 р., в якому брали участь військові, які сприяли виникненню невизнаної ПМР; п’ятиденну війну в Грузії в 2008 р. (названу Д. Медведєвим «примушенням Грузії до миру»), метою якої була підтримка сепаратистів і «російськомовного населення» в Абхазії й Південній Осетії.

Такий само сценарій застосував «російський цар ХХІ століття» проти України в 2014 році. Використовуючи теорію і практику «умиротворення», яку сповідують західні країни, Росія поглиблює рівень агресії шляхом спрощеного надання громадянства населенню східних областей України, щоправда, першочергово – членам збройних формувань і «керівникам державних структур» цих сепаратних утворень. Планується видати понад 200 тисяч паспортів жителям цих територій. Причому вимоги законодавства Росії про заборону видавати паспорти особам, які брали участь у збройних конфліктах, ігноруються.

Відповідь на такі дії агресора є зрозумілою. Свого часу вони були проведені в Південній Осетії, де за станом на 2009 рік 90% населення мали паспорти громадян Росії. За цей час ця анексована територія фактично стала регіоном РФ з її валютою і мовою. Здійснюється витіснення грузинського населення. Якщо в 1989 році там мешкали більше 28,5 тисячі грузинів, то зараз — 4,5 тисяч. Така ж тактика Росії була в Абхазії, де вона почала видавати паспорти на початку 2000-х років. З 475 тисяч жителів «Придністровської республіки» — 213 тисяч за такою ж схемою є громадянами Росії. Місцева влада всіх зазначених територій, як і на сході України, є проросійською і долучена до державно-правового та інформаційного механізмів агресора з утвердження у суспільній свідомості населення «руського міру».

Імперські амбіції Кремля

У питанні задоволення імперських амбіцій Росія з давніх часів копіювала інші держави. Прагнула мати свої території в інших частинах світу. Мабуть, певним чином позбавляють спокою В. Путіна наявні залежні території багатьох країн Заходу. Зокрема, Франція має 12 таких територій, Велика Британія — 17, США — 6. Мають їх Іспанія, Португалія, Норвегія та інші. Наявність залежних територій у багатьох країнах та спорів з приводу них дають підстави припускати, що заяви деяких західних політиків про розуміння інтересів Росії в Криму пов’язані саме з цим фактом.

Утім, на відміну від Росії, де на залежних територіях має місце пригноблення й занепад, інші держави здійснили в них значні демократичні, соціально-економічні й політичні реформи, причому одні з них, разом з основними державами, є членами ЄС, інші — мають надзвичайно високий рівень життя місцевого населення (наприклад, Багамські або Канарські острови тощо).

На прикладі Грузії, Молдови, а також України В. Путін намагається утримати під впливом інших колишніх суб’єктів СРСР, а також побороти сепаратизм усередині країни, про наявність якого за даними «Левада-центр», заявили 50% респондентів-росіян.

Так, дослідники-правознавці Росії констатують наявність сепаратних настроїв у Дагестані, Чечні, Інгушетії, Татарстані, Башкортостані, Туві на основі національного фактора. В Комі, Якутії, Ямало-Ненецькому, Ханти-Мансійському і Таймирському округах — на економічній основі, бажанні самим розпоряджатися корисними копалинами на своїх територіях. За мовчазної підтримки керівництва республіки молодіжна організація «Как буря» ставить за мету здобути суверенітет Башкортостану. Про сепаратні настрої повідомляється також в інших регіонах Росії (Сибіру, Далекому Сході, Курильських островах, Калінінграді та інших суб’єктах РФ).

Україна — «антинаукова держава»

Наші олігархи-політики ігнорували дослідження вчених про загрозу з боку Росії. Україна, як влучно зазначив академік Академії правових наук України О. Костенко, є «антинауковою державою».

І це не просто слова, а констатація факту. Так, починаючи з 2004 року в низці наукових робіт і, зокрема, академіка НАН України В. Горбуліна, члена-кореспондента НАН М. Михальченка та інших, була обґрунтована наукова прогностика відносин з Росією, які стали реальністю в 2014 році. В 2010 році автору статті довелося опонувати докторську дисертацію О. Андреєвої (науковий консультант — М. Михальченко) з питань національної безпеки України в контексті національної ідентичності і взаємовідносин з Росією, в якій обґрунтовані небез- пеки — в тому числі й крайня поляризація суспільства — та ймовірність війни Росії проти України.

Тому політичній «еліті», колишньому Президентові, поки що чинному парламенту й уряду необхідно припинити розкол суспільства, оскільки таку ситуацію Росія може використати для повномасштабної агресії проти України.

Разом із тим, українське суспільство має отримати чітку відповідь на питання про причини невжиття своєчасних заходів керівництвом держави для збереження суверенітету і територіальної цілісності, неоголошення стану війни й мобілізації всієї країни, в тому числі і кримськотатарського населення Криму на захист від агресії в 2014 році. Відповідними правоохоронними органами має бути відкрите кримінальне провадження проти тодішнього виконувача обов’язків Президента України О. Турчинова, який відповідно до статей 102, 106 Конституції України мав гарантувати та забезпечувати державний суверенітет, цілісність держави, її незалежність і національну безпеку, був Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. Також має бути проведене розслідування стосовно екс-очільника уряду А. Яценюка, оскільки на Кабінет Міністрів України відповідно до ст. 116 Конституції також покладені обов’язки забезпечення державного суверенітету. Лише в межах кримінального провадження можуть бути витребувані й досліджені секретні матеріали Ради нацбезпеки й оборони, Міністерства оборони, зовнішньої розвідки тощо, надана правова оцінка дій чи бездіяльності керівництва Збройних Сил та його підрозділів. Відомо, що спікер Держдуми Росії С. Наришкін повідомив О. Турчинова про прийняте керівництвом Росії рішення анексувати Крим. Має бути також проведене об’єктивне розслідування дій керівників держави і Збройних Сил у зв’язку з безперешкодним виходом збройних формувань сепаратистів із Слов’янська та їх передислокацією до Донецька й Луганська. Так само мають бути розслідувані та надана правова оцінка діям чи бездіяльності Головнокомандувача Збройними Силами України, начальника Генштабу та інших у зв’язку з подіями в Іловайську та Дебальцевому, які пов’язані з великими втратами серед наших військових.

Слід зазначити, що невелика Фінляндія в 1939–1940 рр. зі своєю приблизно 200-тисячною армією, 30 танками і 130 літаками змогла зупинити армію СРСР, яка значно перевищувала її своїми військами, бронетехнікою, літаками тощо. Затрати агресора у тій війні склали 381 тисячу солдатів, фінських військових — 70 тисяч.

Безумовно, що теперішня геополітична ситуація значно відрізняється від тих часів. Президенту України В. Зеленському з новообраною Верховною Радою, оскільки цей парламент є обмежено на сьогодні дієздатним, а також урядом, який сформує більшість законодавчого органу, необхідно розробити систему дієвих заходів, які б першочергово забезпечили повне припинення бойових дій, а потім із залученням західних партнерів, в тому числі й підписантів Будапештського меморандуму, міжнародних організацій, з урахуванням всіх наявних (наприклад, план мирного врегулювання М. Сайдіка та інших) запропонувати подальші кроки по припиненню військових дій, поверненню втрачених територій і здійсненню широкомасштабних гуманітарних заходів.

Паралельно має бути розпочата інформаційна робота з висвітлення сутності та небезпек «руського міра».

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Ринок землі: за і проти

Віталій КУЛАКОВ, керуючий партнер АО «Адвокатська фірма« ADVICE », адвокат

На сьогодні активно обговорюється питання продажу землі сільгосппризначення. За результатами соціологічного дослідження, думки людей з цього приводу розділилися фактично пропорційно. При цьому більшість українців все ж проти зняття мораторію на продаж землі. Це означає, що дане питання необхідно більш детально вивчати і не включати «турборежим» по його вирішенню.

Більшість представників влади, аргументуючи позицію щодо вирішення питання продажу землі, вказують на те, що будьяка людина повинна мати можливість розпоряджатися своєю власністю, тому це право на відчуження потрібно відновити. Це звісно, дуже правильна позиція, проте до цієї проблематики не можна підходити формально або застосовувати аналогію.

Спробую окреслити коло проблем. Отже:

1. Відповідно до Конституції України, земля є власністю Українського народу. Якщо вона буде належати підприємствам, нехай і українським, проте бенефіціарами будуть іноземці, чи можна вважати, що земля залишається власністю нашого народу? А якщо власник змінить громадянство, як його зобов’язати відчужувати землю? Адже виходить, що ми, відновлюючи одне право, порушуватимемо інше, а саме: «змушуватимемо» людину продавати землю.

2. Кожна людина, відповідно до Основного Закону України має право на отримання землі, проте більшість його не реалізувала. При цьому місцева влада вказує на неможливість такої реалізації у зв’язку з обмеженістю вільної землі. Водночас держава каже, що землі достатньо багато. Упевнений, що для проведення ринку землі потрібно вишукати можливість віддати кожному українцеві земельну ділянку, щоб кожен міг нею розпорядитися. Адже в нас усі рівні? Чому житель села має право на ділянку, а житель міста не має? Однак усі розуміють, що реалізувати це буде дуже складно.

3. У далекому минулому виділення землі саме працівникам колгоспів було пов’язано з необхідністю збереження ведення сільського господарства. Таким чином, держава фактично надала можливість жителю села мати право обробляти землю або отримувати з неї систематичний дохід. У такий спосіб держава гарантувала всім українцям те, що ці землі будуть оброблятися і сільськогосподарські землі не зникнуть. Адже ці землі — це наше багатство, яке потрібно цінувати, а не знищувати або продавати.

4. Чому ми повинні дозволяти продавати те, чого людина не створювала? Наприклад, якщо людина хоче продати гараж, то вона його або побудувала, або купила, або отримала в дарунок, але в будь-якому випадку — це нерухомість, яку
хтось колись створив. Із землею інакше, оскільки вона вже була до появи людства. Крім іншого, за Конституцією — це власність народу. Хто буде вносити зміни до Основного закону? Адже фактично розробка законопроектів про відчуження землі — це фактично дії, які йдуть врозріз із Конституцією.

5. Меседж влади в тому, щоб власник паю міг отримати гроші і вкласти їх кудись, куди захоче. Вибачте, але це смішно. Адже в далекі 90-ті ми вже вкладали свої ваучери, і до чого це призвело? Якщо власник паю продасть свої 3—4 гектари, отримає за них 1—2 тисячі доларів, то це не ті гроші, які допоможуть йому відкрити бізнес або вирішити стратегічні проблеми. Життя його від цього не стане кращим. Але ж ми ставимо саме таку мету, саме цього чекають усі українці. Тому продаж землі зараз може стати початком кінця існування життя в селі.

6. При цьому я повністю згоден з меседжами влади щодо створення ринку землі і збільшення суми за оренду паю. Але ж вирішувати цю проблему можна без продажу землі. Наприклад: потрібно створити ринок землі не в контексті продажу самої землі, а продажу права на оренду. Іншими словами, щоб в країні існувала конкуренція і власник паю міг сам визначати суму оренди. В результаті він, його родина зможе щорічно (довічно) отримувати гроші, які будуть витрачатися в нашій країні. Невже це погано? А якщо не сподобається і хтось захоче самостійно вирощувати сільгоспкультуру, будь ласка, вирощуйте.

7. Крім того, ніхто не замислюється, а як бути з орендарями, які вже орендують землю і термін закінчення оренди яких закінчується через 30—35 років, оскільки останнім часом всі брали землю на 49 років? Адже зміна власника не змінює умови по оренді. Іншими словами, новий власник зможе тільки отримувати плату за оренду, а реально обробляти землю буде попередній орендар. Невже це проблема вирішена?

8. Повністю підтримую владу в тому, щоб сільгоспземлі передати в громади, в межах їх адміністративних територій. Однак не для того, щоб продати «своїм», а виключно для подальшої здачі в оренду на конкурсних засадах й отримання доходу в бюджет громади. В такому випадку громада буде отримувати гроші систематично і зможе контролювати ефективність використання землі. У випадку з продажем новий власник зможе зробити із землею все, що забажає, а в бюджет громади не будуть іти надходження і, відповідно, розвитку ніякого не буде.

З огляду на спірність ситуації, у мене є непопулярна пропозиція, що всю землю необхідно зробити комунальною (в окремих випадках державною, на стратегічних об’єктах), тобто закріпити її за громадами. При цьому землі, які перебувають у власності громадян, переоформляються в їх постійне користування. Таким чином, ніяких порушень прав не відбувається, людина продовжує використовувати землю і ніхто інший на неї не претендує. При цьому, якщо людина захотіла продати своє житло, право постійного користування землею передається автоматично новому власнику житла. Що це дасть? По-перше, земля буде вважатися комунальною і місцева влада завжди зможе перевірити її цільове використання.

Крім того, це дозволить вирішити питання самовільної забудови. Погодьтеся, сьогодні власник землі аргументує свою самовільну забудову тим, що це його земля і він що хоче, те й робить. Інспектора архітектурно-будівельної інспекції, як і інших представників контролюючих органів не пускає на територію обійстя, прикриваючись приватною власністю. Крім того, я вважаю, що за землю потрібно платити, оскільки наше багатство повинне приносити нам дохід. Мається на увазі, що місцева влада повинна встановлювати суму плати за землю протягом року, за аналогією з податком на нерухомість. При цьому, як і в ситуації з нерухомістю, повинні бути пільги. Наприклад: сім’я з 3-х чоловік має право на 5 соток землі кожен, які не обкладаються податком. Це те, що належить людині. Але в разі, якщо в людини ще є земля, або вона взяла в користування водойму чи лісопосадку, будь ласка, користуйтеся, але платіть в місцевий бюджет податок. Від цього використання землі стане ефективним, місцевий бюджет буде поповнюватися, а село розвиватися.

Дуже важливо думати не лише про сьогоднішних жителів сіл, а й про тих, хто далі житиме тут і розвивати його (село). Крім того, питання розпорядження землею повинні вирішувати не кілька чиновників, а Український народ, адже саме йому належить земля.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Космічна й електронна кіберзлочинність: загрози і виклики нового тисячоліття

Петро БІЛЕНЧУК, професор
Національного авіаційного університету

Микола МАЛІЙ, директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»

Закінчення. Початок

 

Космічна кіберзлочинність

Нещодавно стало відомо, що NASA розслідує перший у світі злочин, який скоєний у космосі (космічному кіберпросторі). Підгрунтям розслідування цього злочину, скоєного в космічному просторі, стало те, що екс-дружина американської жінки-астронавта заявила про злочин, вчинений на космічній орбіті Землі. Зокрема, колишня дружина американського астронавта заявила, що її партнерка навіть після розлучення з нею продовжувала незаконно стежити за станом її особистих фінансових рахунків. При чому вона це здійснювала в тому числі й під час виконання своєї професійної місії на Міжнародній космічній станції (МКС) https://www.nytimes.com/2019/08/23/us/nasa-astronaut-anne-mcclain.html

Про факт правового спору двох суб’єктів конфліктної ситуації, який, ймовірно, став першим злочином, скоєним у космосі, нещодавно повідомила The New York Times.

У цьому повідомленні зазначається, що колишня дружина М. — офіцер повітряної розвідки США у відставці — помітила, що хтось незаконно входить в її банківський аккаунт. Встановивши цей факт, вона звернулася в банк із проханням визначити комп’ютери, з яких здійснюється цей вхід. Як стало відомо, що одним із них виявився спеціальний комп’ютер, зареєстрований у мережі Національного управління з аеронавтики (NASA). У зв’язку з цим У. подала скаргу на незаконний вхід в її банківський акаунт у Федеральну торговельну комісію США.

Повернувшись на Землю, М. у показаннях під присягою, даних головному інспектору NASA, визнала, що дійсно здійснювала вхід, використовуючи пароль, яким подружжя користувалося раніше під час спільного життя. За словами адвоката астронавта, вона робила це, щоб переконатися, що в У. та її чотирирічного біологічного сина, якого вони раніше виховували разом, досить коштів для існування. За словами М., колишня дружина жодного разу не казала їй, що заходити в її аккаунт їй тепер уже заборонено.

Слід зазначити, що згідно з чинними на Міжнародній космічній станції правилами, які спільно узгодили, встановили й підписали між собою Євросоюз, Канада, Росія, США та Японія, на астронавтів і космонавтів, які працюють на міжнародній космічній станції, при вирішенні виникаючих спірних юридичних питань на них поширюється їх національне чинне законодавство. Крім того, існує реальна правова можливість видачі злочинця на Землю в іншу країну, якщо там захочуть притягнути до відповідальності іноземця за злочин, скоєний у космосі.

Слід зазначити, що скарга, пов’язана з доступом до банку з космічної станції, є лише одним із ряду складних правових питань, що виникли в епоху звичайних космічних подорожей, які, як очікується, будуть зростати з початком широкомаштабних досліджень космічного простору, космічних подорожей фахівців (астронавтів, космонавтів) у тому числі й розвитку космічного туризму. Випадки про різні криміногенні події, які відбувалися в космічному просторі, відомі й раніше. Так відомо, що ще в 2011 році NASA організувало спецоперацію, спрямовану на вивчення дій вдови космічного інженера, яка хотіла продати місячний камінь. У 2013 році російський супутник був пошкоджений після зіткнення з уламками з супутника, зруйнованого Китаєм у ході випробування ракети в 2007 році. У 2017 році австрійський бізнесмен подав до суду на компанію з космічного туризму, намагаючись повернути свій депозит за заплановану поїздку, яка з різних причин була заблокована і не просувалася, тобто по факту не була реалізована.

Так, директор Центру глобального космічного права Клівлендського державного університету Марк Сундал справедливо зазначає: «Те, що особа знаходиться в космосі, не означає, що вона не підкоряється закону». За словами М. Сундала, однією з потенційних проблем, які можуть виникнути у зв’язку з будь-яким космічним кримінальним злочином або судовим процесом з приводу позаземних банківських комунікацій, є відкриття: вірогідно співробітники NASA будуть побоюватися, наприклад, відкрити високочутливі комп’ютерні мережі і бази даних для перевірки пересічними юристами. Але такі юридичні питання в майбутньому, за його словами, будуть неминучі, оскільки в скорому часі люди проводитимуть усе більше часу в космосі. Про це свідчать й активні космічні розробки під керівництвом Ілона Маска.

Електронна кіберзлочинність

Розвиток наукових досягнень у новому тисячолітті засвідчує, що особливо небезпечним сьогодні є можливість використання кримінальними угрупуваннями електронного інтелекту в злочинних цілях. Як стало відомо, засоби, методи і технології електронного інтелекту вже сьогодні несуть загрозу соціально-комунікаційним системам і мережам. Зокрема, англійські й американські вчені справедливо стверджують, що електронний інтелект у недалекому майбутньому може стати небезпечною зброєю в руках кібершахраїв, кібертерористів та кіберзлочинців. Про ці загрози, виклики і небезпеки зазначено в опублікованому днями стосторінковому дослідженні The Malicious Use of Artificial Intelligence: Forecasting, Prevention, and Mitigation. Тому очевидно, що постає справедливе запитання: так у чому ж саме полягає реальна загроза світові з боку електронного інтелекту і як цьому реально зарадити?

Звіт, в якому висвітлюються реальні загрози електронного інтелекту для людства, був підготовлений групою з 26 провідних дослідників електронного інтелекту – відомих вчених Кембриджського, Оксфордського і Стенфордського університетів, а також експертів Electronic Frontier Foundation та OpenAI і представників інших авторитетних дослідницьких відомств, установ та організацій. Реальна небезпека для електронної цивілізації полягає в тому, що сучасні можливості використання електронного інтелекту в освіті, науці і практиці стають більш могутніми, широкомаштабними і потужними. У зазначеному вище дослідженні визначаються три основні напрями, для яких існує найбільше викликів, ризиків, загроз та небезпек – це цифрова (електронна) безпека, фізичні об’єкти та політична сфера. Повторимо запитання: так в чому все ж таки полягає реальна небезпека для електронної цивілізації? Фахівці стверджують, що електронний інтелект, потрапивши в руки зловмисників, може фактично знизити, а інколи можливо, і знищити реально створені захисні безпекові перешкоди, перепони для проведення руйнівних хакерських атак. Відомо, що сучасні ноозасоби і ноотехнології електронного інтелекту вже сьогодні можуть виявити критичні помилки й недоліки програмного забезпечення та швидко вибирати потенційних жертв для скоєння різного роду фінансових та економічних злочинів.

Більше того, ноозасоби електронного інтелекту можуть сприяти використанню соціальної інженерії як методу кібератаки. Це обумовлено тим, що інформація, отримана з інтернету про персональні дані тої чи іншої людини, може бути використана для автоматизованого створення шкідливих сайтів/посилань чи електронних листів, на які, швидше за все, відповідатиме потенційна жертва, адже вони надходитимуть вірогідно від справжніх людей та імітуватимуть їхній стиль спілкування», – стверджують фахівці, які підготували даний звіт. Більше того, подальший розвиток й удосконалення ноозасобів електронного інтелекту, на думку авторів даного дослідження, може призвести до того, що переконливі чат-боти зможуть долучати людей до тривалих діалогів, таким чином збільшуючи рівень довіри до себе, або навіть набувати вигляду реальних людей у відеочаті.

Інша реальна небезпека в кіберпросторі, яка з’являється на горизонті, це можливість кібератаки на фізичні об’єкти. Автори звіту справедливо попереджають, що ноозасоби електронного інтелекту можуть безперешкодно проникати як у системи безпілотних автомобілів, так і безпілотних літаків, поїздів, кораблів, реально управляти ними та призводити по спеціальному коду для розкрадання майна, ресурсів, коштів, але й до аварій та катастроф. Ще одним прикладом може бути використання «армій дронів», які за допомогою технології розпізнавання обличчя можуть вбивати людей, наголошується в дослідженні. Таким чином, існує реальна загроза створення роботів-убивць.

У даному звіті також описується можливий сценарій, в якому робот-прибиральник офісів на ім’я SweepBot, який оснащений бомбою, проникає у міністерство фінансів та «губиться» серед інших машин такого ж виробника. Причому робот-зловмисник спочатку поводить себе достатньо ввічливо й природньо – збирає сміття, підмітає коридори, доглядає за вікнами, аж поки програма для розпізнавання обличчя не зафіксує певну особу, яка зацікавить зловмисників, і не запустить відповідний пусковий механізм вибухового пристрою. Очевидно, що прихований вибуховий пристрій може вбивати не тільки розпізнану певну особу, але й спричиняти поранення працівників, які можуть випадково стояти неподалік.

Таким чином, швидкий розвиток індустрії електронного інтелекту засвідчує, що сьогодні це вже не просто науково-фантастична літературна історія-передбачення, а вже дійсно створена реальність, тобто конкретна технологічна небезпека і загроза цивілізаційного розвитку. Очевидно, що все це зобов’язує відповідні установи кібербезпеки вже сьогодні приступити до розробки стратегії, тактики й мистецтва поведінки в таких ситуаціях.

Висновки, пропозиції і рекомендації

На завершення слід зазначити, що сформулювати реальний подальший чіткий розвиток сценаріїв використання можливостей космічного кіберпростору й електронного інтелекту в злочинних цілях сьогодні складно. Водночас важливо вже сьогодні відповідним державним органам, освітнім та науковим установам необхідно приступити до розробки та реалізації на практиці наступних стратегічних кроків і прийняття управлінських тактичних рішень, а саме:

  • створити чітку і надійну безпекову міждержавну правову базу можливостей використання космічного простору й електронного інтелекту в освітній, науковій та праксеологічній діяльності з метою запобігання і протидії можливим кіберзагрозам, викликам і небезпекам;
  • розробникам новітніх електронних ноозасобів, методів і технологій штучного інтелекту технологічно запобігти можливим загрозам неправомірного використання електрон ного інтелекту в різних сферах життєдіяльності;
  • розробити впорядковану правову, організаційну і технологічну систему запобігання і протидії шкідливому використанню космічного простору та електронного інтелекту як на національному, так і на міждержавному (світовому) рівнях.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Роль і місце прокуратури в системі поділу влади

Михайло ШТОГУН, прокурор першого відділу управління
організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням прокуратури Київської області, молодший радник юстиції

Питання ролі й місця такого особливого органу державної влади, як прокуратура, в правовому механізмі держави завжди викликало дискусії як у практиків, так і в науковців різноманітних галузей права. Вона, прокуратура, з часів здобуття незалежності Україною постійно не вписувалася в класичний поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади.

Яскравим доказом цього є не лише поcтійні зміни в Законі України «Про прокуратуру», але і в редакції Основного Закону. До 2016 року в Конституції України VІІ розділ не тільки мав назву «Прокуратура», але й детально регламентував її повноваження, функції, організацію та особливе призначення. В попередній редакції Конституції прокуратура, як і Омбудсмен, Національний банк, не були віднесенні до жодної з гілок влади.

Чи може бути прокуратура суб’єктом системи судової влади?

У 2016 році законодавець при внесенні змін до Конституції України виключив даний розділ і лише однією ст.131-1 Конституції визначив її місце в розділі «Правосуддя», чим формально прокуратуру відніс до судової гілки влади. Однак якщо детально проаналізувати навіть ті «куці» функції прокуратури, що залишилися, — підтримання публічного обвинувачення в суді; організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими й розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом можна зробтити цілком закономірний висновок, що прокуратура аж ніяк не є суб’єктом системи судової вдади.

Звичайно вона бере участь у реалізації основної функції судової влади — здійсненні правосуддя, однак як представник обвинувачення, тобто тут відсутня нейтральна позиція, яка є основною ознакою суб`єкта судової влади. Здійснюючи обвинувачення в судовому засіданні прокурор фактично представляє державу в обвинувальному ракурсі, виконує покладені на нього законом повноваження, що більш характерно суб`єкту виконавчої гілки влади.

Стосовно другої функції прокуратури — організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням — вважаю, що тут дискутувати немає про що, хіба стосовно розподілу повноважень прокурора та слідчого судді під час досудового слідства, які явно неадекватні реальному стану речей. Разом із тим бачимо, що судова влада, здійснюючи функцію судового контролю під час досудового слідства, вже представлена суб’єктом судової влади, тому тут усе зрозуміло з роллю і місцем прокурора.

Третя функція також підтверджує, що прокурор, коли здійснює представництво інтересів держави в суді, аж ніяк не може бути суб’єктом судової влади, адже він представляє інтереси конкретної державної юридичної особи, тобто сторони в судовому процесі.

Половинчасте рішення законодавців

Зміни внесенні в ст. 25 ЗУ «Про прокуратуру» Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX про те, що Генеральний прокурор, керівники відповідних прокуратур, їх перші заступники та заступники відповідно до розподілу обов’язків координують діяльність правоохоронних органів відповідного рівня у сфері протидії злочинності. Основною формою координації є проведення координаційних нарад з керівниками правоохоронних органів, на яких заслуховується інформація щодо їхньої діяльності у сфері протидії злочинності. Рішення координаційної наради є обов’язковим до виконання всіма зазначеними в ньому правоохоронними органами. Порядок та інші форми координації затверджуються наказом Генерального прокурора, фактично регламентують четверту функцію прокуратури — координація діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності, яку було б доцільно закріпити в Конституції. Таким чином, складається враження, що законодавці ухвалюючи зміни до вищевказаного закону, прийняли половинчасте рішення — до закону зміни внесли, однак поза увагою лишилося внесення відповідних фундаментальних змін до Конституції України як Основного Закону.

Ще один доказ проти…

Другою важливою ознакою того, що прокуратура не може бути в складі судової гілки влади є її структура та організація з чітким вертикальним підпорядкуванням та повноваженнями. Так, відповідно до статей 7, 10, 12 Закону України «Про прокуратуру» утворення, перелік, територіальна юрисдикція, реорганізація та ліквідація обласних прокуратур, визначення їхньої компетенції, структури й штатного розпису здійснюються Генеральним прокурором. У системі прокуратури України діють окружні прокуратури, перелік та територіальна юрисдикція яких визначається наказом Генерального прокурора. Утворення, реорганізація та ліквідація окружних прокуратур, визначення їхньої компетенції, структури і штатного розпису здійснюються Генеральним прокурором.

Офіс Генерального прокурора є органом прокуратури вищого рівня щодо обласних та окружних прокуратур, у свою чергу обласна прокуратура — орган прокуратури вищого рівня щодо окружних прокуратур, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури.

Щодо повноважень Офісу Генпрокурора

Змінено й основні повноваження Офісу Генерального прокурора, який організовує та координує діяльність усіх органів прокуратури, забезпечує належне функціонування Єдиного реєстру досудових розслідувань та його ведення органами досудового розслідування, визначає єдиний порядок формування звітності про стан кримінальної протиправності й роботу прокурора з метою забезпечення ефективного виконання функцій прокуратури, а також здійснює управління об’єктами державної власності, що належать до сфери управління прокурора Офісу Генерального прокурора. Аналогічно ж змінено й повноваження щодо кадрової політики, які явно не характерні організації системи судової влади.

Як висновок

На завершення слід відмітити, що реформування органів прокуратури, внаслідок якого передбачається значне скорочення працівників, закономірно викличе ряд нарікань та скарг, а тому зміни до Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України про те, що тимчасово, до 1 вересня 2021 року, рішення кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, кадрових комісій обласних прокуратур, прийняті за результатами дисциплінарних проваджень, можуть бути оскаржені прокурорами в порядку, визначеному цим кодексом для оскарження актів, дій або бездіяльності Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів є не досить вдалими як правова норма. На даний час, рішення КДК прокурорів відповідно до ст. 22 п. 4 КАСУ оскаржується до Верховного Суду як суду першої інстанції. Думаю такий порядок доцільно було б застосувати лише до оскарження рішення кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, а рішення кадрових комісій обласних прокуратур, прийняті за результатами дисциплінарних проваджень, могли б бути оскаржені спочатку до кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, а вже у випадку негативного рішення — до Верховного Суду.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.