Connect with us

Думка експерта

Корупція після Майдану. Чи справді її стало більше?

Олександр КАЛІТЕНКО, експерт з аналізу політики Transparency International Україна

Як показують соцопитування, українці не відчули, що рівень корупції після 2014 року зменшився. Так, за даними Фонду «Демократичні Ініціативи» 44% громадян вважають, що корупція відтоді тільки зросла, 39% — що її рівень залишився незмінним. І лише 4% відчули її спад.

 

Але чи справді рівень корупції після Майдану тільки зріс? За режиму Януковича про корупцію відкрито не говорилось, хоча «всі все знали». У медіа згадки про корупцію треба було зі свічкою вдень шукати.

З розквітом громадянського суспільства та програм журналістських розслідувань, запровадженням відкритих баз даних та реєстру е-декларацій, з появою доступу до порталів публічних фінансів та держзакупівель корупція вийшла з тіні.

За іншим дослідженням, проведеним Програмою сприяння громадській активності «Долучайся!», оцінка рівня поширеності корупції у 2018 році також навіть трохи зросла у порівнянні з 2015 роком. Особливо у політичній сфері (Верховна Рада, Кабмін, Президент). Однак ті ж громадяни зауважують, що корупції стало менше у повсякденному житті, при наданні послуг: у ЦНАПах, сфері охорони здоров’я, у питаннях ведення бізнесу, при оформленні субсидій, зарахуванні до шкіл та дитсадків, подачі податкової звітності тощо.

Цікаво, що за останні 7 років серйозно зменшився і особистий (або членів сім’ї) досвід зіткнення з корупцією — з 60,1% до 41,5%. На таке подвійне сприйняття впливає і відображення корупції у ЗМІ. У дослідженні, проведеному у першій половині 2018 року на замовлення Українського кризового медіа-центру, корупція у медіа висвітлюється часто, але поверхнево та відірвано від життя. Так, людина може натрапити на 1–2 повідомлення на тему корупції на день в інтернеті, але не на телебаченні, яке залишається найпопулярнішим каналом отримання інформації.

Це посилює у суспільстві відчуття безкарності корупціонерів, що, на думку громадян, є однією з основних причин корупції. Частка фахівців, які професійно висловлюються на тему корупції, дуже мала. Водночас, навіть успішні історії подолання корупції оминають підкреслення внеску громадськості. Натомість часто все подається просто як виконання роботи відповідними державними органами. Тож не дивно, що лише 11% (а не 24%, як у 2015 році) простих громадян стали вважати себе відповідальними за подолання корупції. А майже 35% впевнені, що громадськість взагалі не може впливати на зменшення корупції.

Так, обсяги корупції складно підрахувати. Однак можна казати, що зараз корупція носить не такий системний характер, як за часів Януковича. Крім того, після Майдану в Україні втілили низку ефективних реформ, які суттєво скорочують простір для корупції. Йдеться про запуск системи Prozorro, автоматичного відшкодування ПДВ, закупівлі ліків через міжнародні організації, очищення банківського сектору тощо. Сукупну економію від впровадження антикорупційних ініціатив експерти Інституту економічних досліджень та політичних консультацій оцінюють у 6 мільярдів доларів щороку. Тож ні, корупції після 2014 року в Україні більше не стало. Проте її стало більше у публічному просторі.

Саме для цього треба забезпечити створення незалежного, неупередженого та ефективного антикорупційного суду, який буде розглядати корупційні справи осіб, уповноважених на виконання функцій держави та місцевого самоврядування.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Запобіжники земельної реформи: як вони працюють у ЄС?

Максим ОЛЕКСІЮК,
партнер юридичної фірми
«ВТС консалтинг

Метою запровадження ринку землі повинно стати залучення широких верств українців у фермерство задля збільшення кількості економічно самодостатніх громадян. Чи розуміє це уряд?

Під час обговорення рішення ЄСПЛ у справі «Зелечук і Цицюра проти України» ніхто не звернув уваги, що суд узагальнив практику обмежень на ринку землі на прикладі європейських держав і вивів загальноприйнятні цілі обмежень. Мова йде про ефективне користування землею, уникнення надмірної концентрації земельної власності, залучення до місцевого сільського життя та фермерства. Тож обираючи модель ринку, варто було би врахувати висновки ЄСПЛ, щоб результат тяжів до європейського з багатомільйонним прошарком заможних фермерів, ефективним та екологічно відповідальним господарством, а не до досвіду Аргентини, Бразилії, Ефіопії чи Мадагаскару, де все відбулося навпаки.

Жодна європейська країна не має ринку землі без суттєвих обмежень, це доведено ЄСПЛ. Ми заборонили продаж частини аграрної землі — європейці суттєво обмежують її придбання. Обмежують так, що доступ до агровиробництва в Польщі, Угорщині, Німеччині, Франції та Англії набагато складніший, ніж в Україні.

На відміну від України, де аграрну землю недорого і без обмеження кількості можуть орендувати навіть іноземці чи іноземні юридичні особи, в більшості держав ЄС отримати землю в обробіток може лише особа, що займається фермерством у цій країні певну кількість років, інколи навіть вимагається спеціальна освіта. В Австрії, Франції, Німеччині, Угорщині, Литві, Норвегії, Польщі, Словаччині, Словенії та Швеції для передавання права власності на сільськогосподарську землю потрібний дозвіл спеціального органу державної влади. В деяких випадках для отримання дозволу претендент мусить надати гарантії власноручного обробітку землі, а інколи — і проживання на цій землі. У багатьох країнах Євросоюзу іноземці не мають права купувати сільськогосподарські землі. Та ж Польща лише недавно дозволила купівлю земель громадянам ЄС.

Коли кажуть, що взірцем агровиробництва для України повинна бути Польща, Німеччина або Франція, а ринок землі мусить бути без обмежень, — це щонайменше маніпуляція. Саме вказані обмеження створили основу для непоганого існування великого класу фермерів, понад 2 млн в тій же Польщі, які забезпечують свої сім’ї, сплачують податки і не навантажують систему соціальної допомоги. Парафразом встановлених ЄСПЛ цілей може бути таке: обмежену кількість землі може придбати лише громадянин, який довів свою здатність ефективно вести сільськогосподарське виробництво (для початку на орендованій землі), гарантує власноручне ефективне використання придбаної землі та є залученим до місцевого сільського життя, тобто проживає в цій місцині та підтримує громаду. Натомість проведене в Україні розпаювання землі призвело до низки негативних наслідків. Земля належить здебільшого (90%) тим, хто її не обробляє та не має наміру це робити. Розділення поля на дрібні паї, що не мають окремого під’їзду, зменшує ліквідність цих ділянок та потенційний дохід теперішніх власників від продажу і збільшує прибуток тих, хто агрегує ці ділянки для перепродажу.

Перепродаж земель, об’єднаних у ліквідні масиви, відбуватиметься за кордоном шляхом продажу компаній, яким належать ці ділянки. Тому обіцяних фантастичних надходжень грошей в Україну від продажу землі не буде. Це не припущення — так продаються всі значні об’єкти в Україні.

Дописувачі з теми ринку землі часто називають аграрні холдинги противниками ринку, мовляв, вони платять мізерну орендну плату, а ринок її підвищить. Проте холдинги є природними агрегаторами землі, бо вони є держателями головного обтяження ділянки — оренди, яка зберігає свою чинність під час продажу землі. Який сторонній інвестор купуватиме ділянку, яка на 25 років передана холдингу в оренду за 50 дол. за га та ще й оточена землями цього підприємства? Так, оренда колись закінчиться, але не одночасно всіх ділянок на полі, тому ситуація, коли єдиним потенційним покупцем цієї землі є аграрний холдинг, може тривати вічно.

Отже, саме в холдингів найбільші шанси викупити неліквідні паї за розрахованою Світовим банком низькою ціною (до 1,5 тис. дол), сформувати ліквідні масиви, а потім продовжити господарювати або продати інвестору з «довгими» грошима, наприклад, західному інвестиційному фонду за «польською» ціною 16–20 тис. євро.

Саме аграрним холдингам невигідне дотримання критеріїв обмежень ринку землі, які сформулював ЄСПЛ та які застосовуються в країнах Євросоюзу. Структура власників найбільших аграрних холдингів, які після черги криз та банкрутств змінили своїх бенефіціарів, дає розуміння сценаріїв викупу землі. Теза про відсутність грошей у холдингів на це легко відкидається готовністю фінансових інститутів кредитувати агрегаторів під іпотеку їх земельних банків. До того ж, тільки 10,4% власників паїв мають намір негайно продати їх після зняття мораторію. Багато хто з них думає, що почекає підняття ціни до польського рівня, а тоді продасть на якомусь уявному вільному ринку з великою кількістю покупців. Натомість покупець буде лише один — холдинг, що орендує цю та сусідні ділянки.

Можна також ірраціонально сподіватися, що покупці не стануть вдаватися до фізичного «заохочення» селян до продажу землі, як це відбувається в Бразилії. У нас же правова держава, рейдерство відсутнє, судова і правоохоронні системи працюють «як годинник», а кадастр з реєстрами — взагалі «неприступна скеля».

У Сполучених Штатах вже звернули увагу на ріст частки землі у власності тих, хто її не обробляє, а лише здає в оренду (30% у 2017 році). Через негативні економічні та екологічні наслідки придбання землі інституційними інвесторами деякі штати уже заборонили або суттєво обмежили придбання землі іноземцями.

Польща посилює регулювання ринку землі, викуповуючи ділянки через державну установу та заборонивши придбання землі з метою отримання прибутку. Україна ж тільки збирається прикластися лобом до «граблів» нерегульованого ринку. Можуть спитати, чому це все повинно хвилювати більшість громадян, які не мають паїв? А ось чому. Відкриваючи ринок без правил, ми створимо мільйони людей, що не матимуть пасивного доходу із землі, а покладатимуться на солідарну пенсійну систему і субсидії. Їх оплатять ті, хто не брав участі в святі безоплатного розпаювання земель, відібраних у законних власників у минулому столітті.

Запровадження ринку повинно залучити широкі верстви українців у фермерство як приватну ініціативу, що збільшує кількість економічно самодостатніх громадян. Така стратегія є довготривалою на відміну від збільшення ВВП завдяки разовому продажу землі інвестиційним фондам. Та чи знайдеться в Україні уряд, який мислить далі своєї каденції або бюджетного року? У Польщі — знайшовся.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Реформа САП: відтермінувати, але не забути?

Віталій ГАДЕЛІЯ,
юрист Statewatch, адвокат

Два місяці триває реформа органів прокуратури, яка включає в себе атестацію прокурорів усіх рівнів — від Генеральної прокуратури до підрозділів на місцевому рівні.

Про перебіг відбору в Офіс Генерального прокурора написано достатньо, тому немає сенсу дублювати меседжі. Власне кажучи, команда Statewatch ще на початку 2019 року була зосереджена виключно на одному підрозділі — Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі, — який вищезазначені зміни не зачіпають.

Безумовно, незалежність прокурорів є однією з найболючіших проблем української прокуратури. Відповідно до позиції Консультативної ради європейських прокурорів незалежність і автономність прокурорів є невід’ємною частиною незалежності судової гілки влади. Більшість експертів зазначають, що питання незалежності особливо гостро проявлялось у випадку функціонування САП. Також вони одностайні, що це питання має два виміри — інституційний (рівень усієї САП) та операційний (рівень кожного окремого прокурора).

Про це зазначав наш колега Володимир Петраковський. На його думку, утворення САП у вигляді самостійного структурного підрозділу Генпрокуратури було однією з найбільш грубих помилок антикорупційної реформи. Самостійність статусу підрозділу означає виключно те, що цей підрозділ не входить до складу інших підрозділів. Наслідком такого підходу є те, що двоє заступників керівника САП не є керівниками прокуратури (в розумінні Закону «Про прокуратуру» та КПК). Відповідно, вони не можуть призначати прокурорів у кримінальних провадженнях та приймати процесуальні рішення, які стосуються спеціальних суб’єктів — адвокатів, суддів, депутатів місцевих рад, міських голів та інших. Крім того, через статус структурного підрозділу наразі САП не має автономії в адміністративному, матеріально-технічному та бюрократичному (найширший сенс) аспектах.

Представниками профільних організацій (Statewatch, ЦПК, Transparency International Ukraine) ще влітку було розроблено законопроєкт, що і визначає місце САП у системі прокуратури України як спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, що буде самостійним органом прокуратури на правах обласної прокуратури.

Проте після цієї розробки відбулися доопрацювання документа, про які варто було б згадати. В останній версії драфту законопроєкту додано положення про те, що керівник САП визначає порядок автоматизованого розподілу кримінальних проваджень між прокурорами САП. Тобто фактично надали можливість розподіляти справи в ручному режимі. Для справжнього унезалежнення в статті 17 проекту закону варто було б передбачити, що письмові накази адміністративного характеру, пов’язані з організаційними питаннями діяльності САП та відповідних прокурорів, не можуть бути видані Генеральним прокурором без погодження з керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Також керівнику САП, керівникам відповідних прокуратур, першим заступникам та заступникам надали право координувати діяльність правоохоронних органів у вигляді координаційних рад за участю правоохоронців. Прийняті рішення на цих нарадах будуть обов’язковими для правоохоронців.

У драфті документа прописані вимоги до осіб, котрі хочуть бути прокурорами Офісу Генпрокурора. Зокрема, ними можуть бути громадянини України з вищою юридичною освітою, які володіють українською мовою, а до прокурора САП додатково додано вимогу бути компетент ним та доброчесним. Цікавими також є зміни до порядку проведення конкурсу. У статі 28-1 урізано деталізацію про проведення конкурсу, натомість для 3-х представників громадських організацій збільшено з 2 до 3 років вимогу участі в антикорупційній діяльності, виключивши ті організації, котрі займаються правозахисною діяльністю та інституційними реформами.

Зі статті 29-1 зникло положення про спеціальну перевірку кандидатів, а також прописали більш детальну статтю 39 щодо порядку призначення прокурора на адміністративну посаду. У статті 39-1 додано, що керівником САП може бути особа з досвідом роботи саме в галузі кримінального права та процесу не менше п’яти років (адвокату, наприклад, буде важко довести, що саме в галузі кримінального права і процесу він має 5 років стажу). Але прибрали вимогу щодо володіння українською мовою, а також змінили концепцію формування конкурсної комісії.

В остаточній версії проєкту закону саме Генпрокурор призначає членів конкурсної комісії, а не Рада прокурорів України. Причому 3-х членів він призначатиме від Ради прокурорів, а 3-х — від міжнародних донорів. Хоча, як варіант, можна було б прописати, щоб усі члени були від міжнародних донорів і призначалися Радою прокурорів. Також в останній версії законопроєкту прибрано положення про можливість участі члена конкурсної комісії у вигляді відео-конференції. Також зникло положення про оприлюднення регламенту й щодо встановленої винагороди членам конкурсної комісії.

Замість висновку

Загалом концепція реформування САП має бути більш ґрунтовною. Це необхідно для того, щоб відповідні прокурори мали повну незалежність у контексті процесуального керівництва розслідуваннями злочинів, що віднесені Кримінальним процесуальним кодексом до підслідності НАБУ (Національного антикорупційного бюро України). Зрештою, законопроєкт ще не внесено в Раду, а тому до нього потрібно обов’язково повернутися після проведення реформи Генпрокуратури, яка згодом стане Офісом Генерального прокурора.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Що приховує «розвантаження» Верховного Суду?

Андрій ПОМАЗАНОВ, заслужений юрист України

Під виглядом оптимізації роботи Верховного Суду і судової системи законопроектом, який вніс Президент, пропонуються загрозливі зміни в законодавство.

«Турборежим покращення» нової влади змушує щодня замислюватися над тим, як же він впливає на життя кожного з нас. Черговий законопроєкт (№ 2314) щодо оптимізації роботи Верховного Суду України та судової системи в цілому, який вніс на розгляд Верховної Ради Президент України Володимир Зеленський як невідкладний 25 жовтня — не виняток. У ньому пропонуються дійсно загрозливі зміни до законодавства. Наразі наша найближча правова реальність залежить лише від оперативності реагування громадянського суспільства на такі кроки влади.

Перш ніж аналізувати президентське «ноу-хау», нагадаю, що згідно зі статтею 55 Основного Закону права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

За даними опитувань Центру Разумкова, 34% громадян вказали, що ті чи інші рішення суду були незаконними й несправедливими, 7,4% при цьому зазначили, що від реформування судової системи очікують забезпечення верховенства права. На запитання про те, в якому суді (вітчизняному чи в Європейському суді з прав людини) громадянин України має більше шансів отримати справедливе судове рішення у своїй справі, 68% проголосували за ЄСПЛ і лише 3% досі покладають надії на вітчизняні суди. Зрозумілим у такому розрізі є першочергова потреба гарантування громадянам доступу до правосуддя як складової частини права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Але Президент, як суб’єкт законодавчої ініціативи, легких шляхів не шукає. Про це свідчить виправдання абсолютно химерних, з точки зору захисту прав людини, законотворчих пропозицій такими загальними поясненнями, як «зменшення навантаження на Верховний Суд», «недопущення зловживання процесуальними правами», «забезпечення швидкого розгляду справ».

Цим законопроєктом передбачаються суттєві обмеження щодо оскарження окремих судових рішень — малозначними за ціною позову та тих, що можуть згідно з нормами процесуального законодавства розглядатися в спрощеному порядку. Серед основних аргументів, озвучених представниками Офісу Президента під час засідання профільного парламентського комітету, було, по-перше, зосередження ВС на забезпеченні єдності судової практики. Саме це, на їхню думку, є основною функцією касаційної інстанції. Між тим, функції цієї інстанції є комплексними, і навряд чи може йтися про перевагу одних завдань суду над іншими, адже це створює дисбаланс у вирішенні правової проблеми, яку громадянин виносить на судове вирішення.

По-друге, йшлося про те, що суд касаційної інстанції не має вирішувати так званих «індивідуально визначених» спорів, з чим також важко погодитися, адже тим самим: а) звужується право людей на справедливий суд; б)громадянин значно швидше вичерпує національні засоби захисту, а отже, набуває підстав для звернення до ЄСПЛ (думаю, очевидно, у скільки разів зросте як кількість звернень до суду, так і обсяг бюджетних витрат на виконання рішень останнього).

Водночас проєктом фактично пропонується «фільтрувати» доступ до касаційної інстанції саме найбільш вразливих категорій справ — аліментних, споживчих, трудових, зважаючи на їх так звану «малозначність», і тут також є справедливим попередній висновок очікуваного вкрай несприятливого впливу на подальшу якість судових розглядів відповідних спорів.

По-третє, цей законопроєкт, за словами представників Офісу Президента, спрямований на розвиток положень підтриманої, але досі не схваленої підписом Президента, «судової реформи». Чи варто говорити, що в правовій державі такий крок навряд чи є можливим?

І на цьому експерименти над людськими долями, як виявилося, не завершуються. Офіс Президента вважає за можливе «з’ясувати у 6-місячний строк, чи достатнім для забезпечення правосуддя є 100 суддів ВС, і яка оптимальна кількість суддів?». Однак, є «незначна» поправка: судову реформу вже схвалив парламент, і незабаром касаційна інстанція діятиме в такому скороченому складі. Чи достатнім він буде для забезпечення правосуддя для громадян, її ініціатори фактично пропонують замислитися колись, потім. Нібито, й не було зауважень міжнародної спільноти, українських юристів та правозахисників, парламентарів, і, що найцікавіше, буцімто існує цілісне бачення реформування відповідної сфери, а не «точкові» законопроєкти, які пропонують лише фрагментарні відповіді на основні запитання.

Тим часом ЄСПЛ у своїй практиці повсякчас наголошує, що право на доступ до суду, закріплене в ст. 6 Конвенції, вимагає за своєю природою державного регулювання, однак суд повинен ухвалити в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції, переконатися в тому, що право доступу до суду не обмежується.

Підсумовуючи, можна констатувати: реалізація пропонованого Президентом підходу є вкрай небезпечною не тільки для подальшої долі української судової системи, але й для доль мільйонів українців, які потребуватимуть захисту своїх прав у суді.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.