Connect with us

Думка експерта

Ще один крок до міжнародних стандартів, або Сучасна вітчизняна модель організації пенітенціарної охорони здоров’я

Андрій ГЕЛЬ, кандидат юридичних наук, доцент кафедри патологічної анатомії судової медицини та права Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова

Протягом останнього часу про суттєві недоліки в діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України (далі — ДКВС) у сфері організації та надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі не говорив хіба що лінивий. На наявність системних недоліків у цій важливій сфері діяльності ДКВС, які суттєво обмежують можливості засуджених щодо реалізації ними свого конституційного права на охорону здоров’я та медичну допомогу, неодноразово звертали увагу і міжнародні експерти, і науковці-юристи, і правозахисники, і представники медичної спільноти.

 

Однак детально зупинятися на переліку таких недоліків ми не будемо, а лише зауважимо, що на думку більшості міжнародних та вітчизняних експертів, науковців та правозахисників, основним із них вважався факт наявності відомчої підпорядкованості медичного персоналу пенітенціарних установ як адміністрації цих установ, так і вищестоящим органам управління відповідного відомства, що суттєво обмежувало незалежність медичних працівників під час здійснення ними професійної діяльності. Отже, перед Міністерством юстиції України (далі — Мін’юст), як центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого належить реалізація державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, постало важливе завдання — реформувати вітчизняну модель організації пенітенціарної охорони здоров’я ДКВС.

Позиція міжнародних експертів щодо найбільш прийнятної моделі організації пенітенціарної медицини

Для успішного вирішення поставленого завдання було потрібно правильно та обгрунтовано визначити та обрати відповідні орієнтири для подальшого реформування пенітенціарної медицини, врахувавши при цьому і найбільш успішний міжнародний досвід, і вимоги міжнародних стандартів, що регламентують організацію медичного обслуговування в пенітенціарних закладах, і власні можливості нашої держави в сучасних скрутних економічних умовах. Отже, насамперед було необхідно з’ясувати позицію компетентних міжнародних інституцій щодо найбільш оптимальної та прийнятної моделі організації пенітенціарної охорони здоров’я в контексті забезпечення дотримання міжнародних стандартів та правил щодо належного поводження із засудженими в пенітенціарних закладах. І нашою державою, яка є членом Ради Європи та Європейського регіонального бюро ВООЗ і прагне до повноцінного членства в ЄС, визначальним орієнтиром для реформування пенітенціарної охорони здоров’я ДКВС було обрано висновки та позиції Групи експертів зі стратегічного управління охороною здоров’я в місцях позбавлення волі Європейського регіонального бюро ВООЗ, що були сформульовані в аналітичному огляді з питань організації пенітенціарної охорони здоров’я «Розумне стратегічне керівництво охороною здоров’я в місцях позбавлення волі у ХХІ віці» (далі — Розумне стратегічне керівництво), який був підготовлений у 2014 році експертами цього бюро на прохання держав — членів Європейської мережі ВООЗ. У процесі створення даного документу міжнародними експертами були проаналізовані дослідження з питань охорони здоров’я ув’язнених, а також джерела з міжнародного права, що стосуються юридичних та етичних вимог до охорони здоров’я ув’язнених.

Коротко наведемо ключові тези цього документу. Зазначаючи, що в переважній більшості держав-членів Європейського регіону ВООЗ за охорону здоров’я в місцях позбавлення волі відповідає або міністерство юстиції, або міністерство внутрішніх справ, експерти констатують, що це дуже часто призводить до ігнорування права ув’язнених на охорону здоров’я. Зокрема, суттєвим недоліком є той факт, що медичний персонал не є незалежним у своїх діях від адміністрації місць позбавлення волі й опиняється втягнутим у конфлікти лояльності між наданням послуг з медико-санітарної допомоги засудженим та зусиллями адміністрації з підтримання дисципліни та покарання засуджених. Акцентуючи увагу на важливості забезпечення професійної незалежності медичних працівників, експерти підкреслюють, що взаємовідносини між надавачами медико-санітарної допомоги і пацієнтами є основним фактором успіху будь-якої системи охорони здоров’я, а повна професійна незалежність є необхідною організаційною умовою необмеженої лояльності пенітенціарних медичних працівників до своїх пацієнтів. За результатами вивчення цього питання експерти дійшли висновку, що медичний персонал в місцях позбавлення волі повинен діяти в своїй професійній якості цілком незалежно від в’язничної влади та в максимально можливій відповідності з принципами надання послуг громадською охороною здоров’я, підтримуючи в цей же час повноцінну взаємодію з в’язничним персоналом, для того, аби мати можливість оперативного надання належної медико-санітарної допомоги.

Доцільно зауважити, що на необхідності забезпечення професійної незалежності медичного персоналу пенітенціарних установ акцентували увагу й такі поважні міжнародні експерти, як Андрес Лехтметс та Йорг Понт, у посібнику, спеціально підготовленому для медичного персоналу пенітенціарних установ та іншого персоналу, відповідального за стан здоров’я засуджених та ув’язнених, який має назву «Охорона здоров’я та медична етика в пенітенціарних установах» і був виданий Радою Європи у 2016 р. Його автори, зокрема, зауважують наступне: «Медичний персонал будь-якої пенітенціарної установи потенційно перебуває в зоні ризику. Його обов’язок піклуватися про своїх пацієнтів, хворих засуджених та ув’язнених часто може конфліктувати з міркуваннями адміністрації пенітенціарної установи й правилами безпеки. Для того, аби гарантувати їхню незалежність щодо питань охорони здоров’я, важливо, щоб роль такого персоналу прирівнювалася якомога ближче до загальнодоступних суспільних медичних послуг. Які б не були розроблені інституційні механізми для надання медичної допомоги в пенітенціарній установі, важливо, щоб прийняття клінічних рішень лікарями базувалося лише на медичних критеріях та щоб якість і ефективність їхньої роботи оцінювалася кваліфікованим медичним органом».

У цілому ж за результатами проведеного дослідження Група експертів у Розумному стратегічному керівництві сформулювала наступні основні висновки:

  • засуджені володіють такими ж правами на охорону здоров’я та благополуччя, як і всі інші люди;
  • місця позбавлення волі представляють собою установи з високим ризиком захворювань;
  • держави несуть особливий суверенний обов’язок піклу ватися про ув’язнених та відповідають за всі порушення їх здоров’я, яким можна було запобігти, і які викликані недостатніми заходами медико-санітарної допомоги або неналежними умовами тримання в місцях позбавлення волі, що стосуються гігієни, харчування, розмірів приміщень, опалення, освітлення, вентиляції, фізичної активності та соціальних контактів;
  • професійні, етичні та технічні стандарти послуг у сфері охорони здоров’я в місцях позбавлення волі повинні бути, як мінімум, еквівалентні стандартам послуг охорони здоров’я в суспільстві;
  • послуги охорони здоров’я в місцях позбавлення волі повинні надаватися виключно з метою медико-санітарної допомоги ув’язненим, а їх надання або ненадання ніколи не повинно бути пов’язано з покаранням ув’язнених;
  • служби пенітенціарної охорони здоров’я мають бути цілком незалежними від адміністрації пенітенціарних установ і в цей же час — повинні ефективно співробітничати з нею;
  • служби пенітенціарної охорони здоров’я повинні бути інтегровані в національну політику і системи охорони здоров’я, включаючи аспекти навчання та підвищення кваліфікації медичного персоналу.

Із питання щодо моделі організації пенітенціарної охорони здоров’я експерти однозначно займають наступну позицію: організація та координація роботи всіх зацікавлених відомств та ресурсів, задіяних в охороні здоров’я та благополуччя ув’язнених, є загальнодержавним обов’язком; надавати медико-санітарні послуги в місцях позбавлення волі та бути підзвітними за їх надання, а також відстоювати необхідність забезпечення здорових умов в місцях позбавлення волі повинні міністерства охорони здоров’я.

Група експертів також констатувала значне покращення якості медичної допомоги в пенітенціарних установах держав, які передали відповідальність за охорону здоров’я в пенітенціарних установах своїм міністерствам охорони здоров’я. Отже, позиція міжнародного експертного середовища з питання моделі організації медичної допомоги в пенітенціарних установах однозначна та цілком зрозуміла — найбільш прийнятною та оптимальною вважається її позавідомча модель.

Основні моделі організації пенітенціарної охорони здоров’я

Разом із тим буде неправильним не згадати той факт, що в світовій практиці існують й інші, відмінні від розглянутої нами вище моделі організації пенітенціарної охорони здоров’я. Взагалі найбільш поширеними вважаються три основних моделі. Перша модель — позавідомча, яка вже була розглянута нами вище й полягає в тому, що загальне керівництво пенітенціарною охороною здоров’я, контроль за якістю та своєчасністю надання медичної допомоги, кваліфікацією медичного персоналу, його навчанням, перепідготовкою тощо здійснює міністерство охорони здоров’я, яке і є відповідальним за їх стан. Безпосередньо медичні послуги засудженим у пенітенціарних установах можуть надаватися закладами охорони здоров’я будь-якої форми власності (державними, комерційними, громадянської охорони здоров’я тощо) на підставах, визначених законом. Медичний персонал таких закладів охорони здоров’я не перебуває в підпорядкуванні адміністрації пенітенціарних установ та органів управління тих відомств, на які закон покладає виконання кримінальних покарань (міністерство юстиції, міністерство внутрішніх справ тощо).

Друга модель — відомча, при якій персонал, що надає медичну допомогу засудженим у пенітенціарних установах, перебуває в штаті цих установ та, відповідно, підпорядковується як адміністрації таких установ, так і органам управління відповідних відомств. Як правило, при такій моделі порядок надання медичної допомоги засудженим та всі пов’язані з цим питання регламентуються нормативними актами відомства, на яке покладається виконання покарання.

І третя модель — так звана змішана, яка може поєднувати в собі окремі організаційні елементи першої та другої в різних комбінаціях.

Кожна з цих моделей, якщо враховувати всі аспекти діяльності пенітенціарної охорони здоров’я (організаційний, правовий, кадровий, фінансовий, матеріально-технічний тощо) має як свої позитивні, так і негативні сторони, проте детально на їх аналізі зупинятися не будемо.

Позиція Концепції реформування (розвитку) пенітенціарної системи України щодо пенітенціарної медицини

Реформа вітчизняної пенітенціарної системи, яка розпочалася ще в 90-х роках минулого сторіччя отримала нового потужного імпульсу з прийняттям Концепції реформування (розвитку) пенітенціарної системи України (далі — Концепція), яка була затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 вересня 2017 р., № 654-р. За своїм змістом Концепція — це документ, в якому проаналізовані основні проблеми в діяльності ДКВС, що потребують розв’язання, та визначені стратегічні напрямки, шляхи і способи подальшого реформування пенітенціарної системи України на період 2018—2020 років. Зокрема, основні недоліки у сфері медичного обслуговування засуджених до позбавлення волі були конкретизовані та визначені в п. 4 розділу ІІІ «Проблеми, які потребують розв’язання» Концепції. Більше того, розкривши зміст основних недоліків у цій сфері діяльності, Концепція відверто констатує, що внаслідок існуючих недоліків у сфері медичного обслуговування засуджені не мають можливості отримати кваліфіковану медичну допомогу, що призводить до зростання рівня захворюваності та смертності серед них, а місця позбавлення волі давно перетворилися у вкрай небезпечний осередок інфекційних захворювань, можливість заразитися в яких набагато вища ніж на волі. Оскільки ця сфера відповідальнос ті держави потребувала негайних адекватних заходів реагування, Концепцією було визначено, що з метою кадрового, фінансового та матеріально-технічного забезпечення системи охорони здоров’я ДКВС, поліпшення умов тримання засуджених та осіб, узятих під варту, планується створити державну установу «Центр охорони здоров’я» ДКВС (далі — ДУ «ЦОЗ ДКВС»), що дасть змогу забезпечити здійснення реформи медичної служби пенітенціарних закладів та зробити лікаря незалежним від керівника установи виконання покарань, що насамперед забезпечить неупереджене встановлення діагнозу та якісне надання медичної допомоги. Наступним кроком буде вжиття комплексу заходів для планової передачі функції надання медичної допомоги засудженим та особам, узятим під варту, від Міністерства юстиції до Міністерства охорони здоров’я. Отже, саме з прийняттям Концепції й розпочалася нова активна фаза реформування медичної служби пенітенціарних установ. Із метою забезпечення реалізації наведених вище положень Концепції цього ж дня, 13 вересня 2017 р., КМУ було видано розпорядження «Про утворення державної установи «Центр охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України», № 684-р.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Що приховує «розвантаження» Верховного Суду?

Андрій ПОМАЗАНОВ, заслужений юрист України

Під виглядом оптимізації роботи Верховного Суду і судової системи законопроектом, який вніс Президент, пропонуються загрозливі зміни в законодавство.

«Турборежим покращення» нової влади змушує щодня замислюватися над тим, як же він впливає на життя кожного з нас. Черговий законопроєкт (№ 2314) щодо оптимізації роботи Верховного Суду України та судової системи в цілому, який вніс на розгляд Верховної Ради Президент України Володимир Зеленський як невідкладний 25 жовтня — не виняток. У ньому пропонуються дійсно загрозливі зміни до законодавства. Наразі наша найближча правова реальність залежить лише від оперативності реагування громадянського суспільства на такі кроки влади.

Перш ніж аналізувати президентське «ноу-хау», нагадаю, що згідно зі статтею 55 Основного Закону права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

За даними опитувань Центру Разумкова, 34% громадян вказали, що ті чи інші рішення суду були незаконними й несправедливими, 7,4% при цьому зазначили, що від реформування судової системи очікують забезпечення верховенства права. На запитання про те, в якому суді (вітчизняному чи в Європейському суді з прав людини) громадянин України має більше шансів отримати справедливе судове рішення у своїй справі, 68% проголосували за ЄСПЛ і лише 3% досі покладають надії на вітчизняні суди. Зрозумілим у такому розрізі є першочергова потреба гарантування громадянам доступу до правосуддя як складової частини права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Але Президент, як суб’єкт законодавчої ініціативи, легких шляхів не шукає. Про це свідчить виправдання абсолютно химерних, з точки зору захисту прав людини, законотворчих пропозицій такими загальними поясненнями, як «зменшення навантаження на Верховний Суд», «недопущення зловживання процесуальними правами», «забезпечення швидкого розгляду справ».

Цим законопроєктом передбачаються суттєві обмеження щодо оскарження окремих судових рішень — малозначними за ціною позову та тих, що можуть згідно з нормами процесуального законодавства розглядатися в спрощеному порядку. Серед основних аргументів, озвучених представниками Офісу Президента під час засідання профільного парламентського комітету, було, по-перше, зосередження ВС на забезпеченні єдності судової практики. Саме це, на їхню думку, є основною функцією касаційної інстанції. Між тим, функції цієї інстанції є комплексними, і навряд чи може йтися про перевагу одних завдань суду над іншими, адже це створює дисбаланс у вирішенні правової проблеми, яку громадянин виносить на судове вирішення.

По-друге, йшлося про те, що суд касаційної інстанції не має вирішувати так званих «індивідуально визначених» спорів, з чим також важко погодитися, адже тим самим: а) звужується право людей на справедливий суд; б)громадянин значно швидше вичерпує національні засоби захисту, а отже, набуває підстав для звернення до ЄСПЛ (думаю, очевидно, у скільки разів зросте як кількість звернень до суду, так і обсяг бюджетних витрат на виконання рішень останнього).

Водночас проєктом фактично пропонується «фільтрувати» доступ до касаційної інстанції саме найбільш вразливих категорій справ — аліментних, споживчих, трудових, зважаючи на їх так звану «малозначність», і тут також є справедливим попередній висновок очікуваного вкрай несприятливого впливу на подальшу якість судових розглядів відповідних спорів.

По-третє, цей законопроєкт, за словами представників Офісу Президента, спрямований на розвиток положень підтриманої, але досі не схваленої підписом Президента, «судової реформи». Чи варто говорити, що в правовій державі такий крок навряд чи є можливим?

І на цьому експерименти над людськими долями, як виявилося, не завершуються. Офіс Президента вважає за можливе «з’ясувати у 6-місячний строк, чи достатнім для забезпечення правосуддя є 100 суддів ВС, і яка оптимальна кількість суддів?». Однак, є «незначна» поправка: судову реформу вже схвалив парламент, і незабаром касаційна інстанція діятиме в такому скороченому складі. Чи достатнім він буде для забезпечення правосуддя для громадян, її ініціатори фактично пропонують замислитися колись, потім. Нібито, й не було зауважень міжнародної спільноти, українських юристів та правозахисників, парламентарів, і, що найцікавіше, буцімто існує цілісне бачення реформування відповідної сфери, а не «точкові» законопроєкти, які пропонують лише фрагментарні відповіді на основні запитання.

Тим часом ЄСПЛ у своїй практиці повсякчас наголошує, що право на доступ до суду, закріплене в ст. 6 Конвенції, вимагає за своєю природою державного регулювання, однак суд повинен ухвалити в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції, переконатися в тому, що право доступу до суду не обмежується.

Підсумовуючи, можна констатувати: реалізація пропонованого Президентом підходу є вкрай небезпечною не тільки для подальшої долі української судової системи, але й для доль мільйонів українців, які потребуватимуть захисту своїх прав у суді.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

Думка експерта

Чому протестують аграрії, або Двадцять два кроки земельної реформи

Ольга ХОДАКІВСЬКА, громадський діяч, науковець,
доктор економічних наук

Тисячі людей раніше протестували під Верховною Радою, а днями перекривали дороги по всій країні, і все через анонсований владою запуск ринку земель. Чому?

Маски зірвані

Усе, що можна сказати про законопроект, внесений урядом у Верховну Раду, — це варіації на тему «олігархічних хотєлок». Вони виписані в інтересах кількох сімей, орієнтованих на подальшу сировинну експлуатацію галузі. Селяни, представники малого й середнього бізнесу, що стояли під стінами парламенту, це розуміють. А ось чи розуміють це державні керманичі, ті, кого ми делегували у владу? Дуже хотілося б вірити, що голос народу почують. Хочу лише зауважити, що досі на всі наші крики «Рятуйте!» й заклики до діалогу влада лише відмахувалася формальними заходами. Зауваження, озвучені аграрними асоціаціями, які представляють інтереси тисяч аграріїв, враховано не було. Про міфи і загрози оприлюдненої концепції говорилося раніше; зараз же хотілося б зосередити увагу на тому, як бажано завершувати земельну реформу, щоб угіддя працювали в інтересах українців і України, а не олігархів і латифундистів.

Крок перший. Мета

Земельна реформа, яку нині роблять під диктовку олігархату і за активного втручання міжнародних кредиторів, принесе в майбутньому проблеми країні, в тому числі й загострення демографічної й екологічної кризи. З огляду на це нам украй важливо чітко визначити, чого хочемо досягти на кінцевому етапі. А тому маємо ставити за мету — збереження села, розвиток сільських територій, малого (сімейного) фермерства і середніх форм господарювання, ефективне та екологічне використання сільгоспугідь. Також маємо гарантувати конституційні права власності на землі народові України. І вже відштовхуючись від мети, втілювати організаційно-економічний механізм державного регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення.

Крок другий. Земельна децентралізація

Землі державної власності за межами населених пунктів державної власності мають бути передані територіальним громадам.

Крок третій. Стратегія

Впровадити на рівні територіальних громад стратегічне планування розвитку земельних відносин та землекористування. Запровадити зонування угідь залежно від придатності їх до цільового використання та визначити природоохоронні й технологічні обмеження у використанні земель.

Крок четвертий. Інвентаризація

Провести інвентаризацію земельного фонду та запровадити облік земель у межах територіальних громад — за кількістю і якістю та формами власності. Ці відомості мають бути внесені до Державного земельного кадастру.

Крок п’ятий. Повнота кадастру

Державний земельний кадастр має бути єдиною державною системою достовірних і актуальних баз даних, де містяться всі відомості про земельні ділянки приватної, державної та комунальної власності. Його наповнення потрібно завершити якнайшвидше.

Крок шостий. Надійність баз даних

Забезпечити надійне функціо нування баз даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, Державного земельного кадастру та їх повну взаємодію й інтероперабельність із Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, впровадивши при цьому сучасні й надійні системи захисту даних.

Крок сьомий. Чіткі межі

Забезпечити впорядкування адміністративно-територіального устрою. Слід розробити та затвердити документацію із землеустрою, в якій будуть чітко встановлені межі населених пунктів, об’єднаних територіальних громад, районів, областей, і внести ці відомості до Державного земельного кадастру. Ввести в законодавче поле, насамперед у Конституцію України, суб’єктність та повноваження об’єднаних територіальних громад (ОТГ).

Крок восьмий. Розв’язання спорів

Вирішити організаційно-правові й технічні проблеми в земельних відносинах, які накопичилися за роки проведення земельної реформи. Зокрема, йдеться про накладення меж суміжних земельних ділянок; межові спори; наявність двох і більше державних актів на одну і ту ж земельну ділянку тощо.

Крок дев’ятий. Прибрати помилки

Запровадити механізм виділення ділянок із земель запасу та резервного фонду для людей, які отримали землі із грубими помилками під час видачі державних актів. Непоодинокі випадки, коли під час виділення ділянок були оформлені відповідні державні акти двом і більше власникам.

Крок десятий. Фермерські землі

Слід обов’язково врегулювати правовий режим земель, наданих у постійне користування та довічне успадковуване володіння фермерським господарствам у період із 1991 по 2001 роки. Буде справедливо, якщо дати змогу нині діючим господарствам викупити ці землі за нормативною грошовою оцінкою із розстроченням платежу на 20 років.

Крок одинадцятий. Землі запасу

Врегулювати питання перерозподілу земель запасу та резервного фонду. Мають бути враховані інтереси громади щодо відведення земельних ділянок для суспільних потреб, формування екологічної і рекреаційної мережі, розвитку соціальної та інженерної інфраструктури, створення громадських пасовищ.

Крок дванадцятий. Паювання

Завершити паювання нерозподілених земель, які зберегли статус колективної власності (крім земель загального користування). Невитребувані паї передати до комунальної власності територіальних громад. Розпаювати землі державних підприємств (або їх частини) серед працівників та пенсіонерів, які не брали участі у паюванні раніше.

Крок тринадцятий. Модель обігу земель

Ринковий обіг земельних ділянок потрібно відкривати поетапно. На першому етапі слід ввести обмеження в одні руки — не більше 200 гектарів. Також на цьому етапі дозволити купувати землю лише громадянам України, державі й територіальним громадам. На наступному етапі, який можна розпочати не раніше ніж через 5 років, покупцями вже можуть бути українські юридичні особи. Дозволити купувати угіддя слід лише тим юридичним особам, кінцевими бенефіціарами яких є виключно громадяни України. Також маємо убезпечити земельний ринок від спекулянтів. Зокрема, треба визначити, що купувати землю можуть юрособи, які протягом останніх трьох років 75% свого доходу отримували від продажу сільськогосподарської продукції. Визначити, що пріоритет у прид банні угідь належить територіальним громадам.

Крок чотирнадцятий. Переважне право

Забезпечити реалізацію першочергового права на купівлю земель громадянами України для сімейного фермерства, однак лише в своїй громаді або ж у радіусі не більше ніж 20 кілометрів.

Крок п’ятнадцятий. Додаткові обмеження

Задля захисту інтересів територіальної громади та врахування регіональних особливостей ОТГ повинні мати право встановлювати додаткові обмеження щодо обігу прав на земельні ділянки (приміром, щодо максимальної площі в одні руки); встановлювати кваліфікаційні вимоги до покупців, суб’єктного складу тощо.

Крок шістнадцятий. Контролер без корупційного шлейфу

Створити нову інституцію, за якою не тягнутиметься корупційний шлейф. Вона має регулювати земельні відносини і проводити їх моніторинг на всіх рівнях — від місцевого до регіонального та загальнодержавного. Ця інституція повинна виконувати контрольні функції з питань законності укладених угод у разі переходу прав власності на земельні ділянки. Це може бути Національне земельне агентство або Фонд українських земель.

Крок сімнадцятий. Фінансування ринку

Слід створити Фонд гарантування кредитів для малого і середнього агробізнесу. Основний акцент при цьому зробити на наданні позик сімейним фермерським господарствам для придбання землі, сільськогосподарської техніки та інших виробничих активів. Запустити механізм пільгового довгострокового кредитування на купівлю земель державної й комунальної власності фермерським господарствам, а нинідіючим слід надати розстрочку платежу на 20 років, новоствореним молодим фермерам — на 30 років.

Крок вісімнадцятий. Стимулювання орендних земельних відносин

Необхідно стимулювати довгострокову оренду комунальних земель громад. Так можна зберегти цілісність масивів, стале землекористування, надходження до бюджетів і зайнятість місцевого населення.

Крок дев’ятнадцятий. Захист від монополізації

Встановити обмеження на максимальну площу земель, яка може бути в користуванні однієї особи (зокрема й через пов’язаних осіб). Звісно, слід враховувати регіональні особливості та природно-ресурсний потенціал сільгоспугідь. При цьому не допускати концентрації земель в одних руках більше ніж 35% від площі угідь ОТГ чи адміністративного району.

Крок двадцятий. Облік податкових надходжень

Створити автоматизовану систему обліку платників земельного податку й плати за оренду земель сільськогосподарського призначення, забезпечивши доступ до неї територіальних громад. Крок двадцять перший. Кадри Забезпечити підготовку та перепідготовку фахівців у сфері земельних відносин, землеустрою, кадастру, оцінки земель, ведення земельних реєстрів, починаючи від рівня територіальної громади. Крок двадцять другий. Громадське суспільство Сприяти формуванню організацій громадянського суспільства у сфері земельних відносин, раціонального й екологобезпечного землекористування та протидії тіньовим оборудкам і незаконному відчуженню земельних ділянок, у тому числі рейдерським захопленням.

Лише за умови виконання всіх пунктів та поетапного впровадження ринкового обігу прав на земельні ділянки сільгосппризначення зможемо захиститися від спекуляцій, монополізації та забезпечити умови, за яких земля дійсно стане найціннішим національним багатством.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Цивільна конфіскація: вовк в овечій шкурі

Денис БОНДАР, корпоративний юрист,
керівний партнер юридичної фірми Patriot.Legal,
співзасновник аудиторської компанії Patriot.Audit

Не так давно Верховна Рада проголосувала в цілому за чергову спробу повернути до Кримінального кодексу України статтю про незаконне збагачення.

Після того, як Конституційний суд 26 лютого визнав статтю 368-2 ККУ такою, що не відповідає Основному Закону, НАБУ закрило 65 кримінальних проваджень, розпочатих за відповідною статтею, питання незаконного збагачення перейшло в політичну площину. За відновлення відповідних норм виступили, зокрема, країни G7 і Світовий банк.

На перший погляд, український парламент разом із Президентом виконали домашнє завдання й зробили крок у боротьбі з корупцією. Однак, що ж насправді було зроблено? Після того, як під законом поставить підпис глава держави і його буде опубліковано, в Україні запроваджується цивільна конфіскація (confiscation in rem).

Після цього не потрібно буде рішення суду з обвинувальним вироком у кримінальному правопорушенні, достатньо прокурорам САП звернутися до суду з цивільним позовом про визнання необґрунтованими активів. В такому разі перестає застосовуватися стаття 62 Конституції про презумпцію невинуватості, яка стосується виключно злочинів.

Кримінальна відповідальність згідно з новою статтею 368-5 ККУ загрожує тільки тим чиновникам, які набули активів на понад 6,24 млн грн, що перевищують законні доходи. До речі, в порівнянні зі статтею 368-2 поріг піднято в 6,5 разів.

Кого ж може зачепити цивільна конфіскація? Далеко не лише чиновників, а без перебільшення всіх. Позов про визнання необґрунтованими активів може бути пред’явлено до інших фізичних чи юридичних осіб, якщо САП вирішить, що відповідні активи набуті за дорученням чиновника, або цей посадовець, навіть опосередковано, користується такими активами. Тобто йдеться навіть не про кошти родичів, що зазначено в пп. 7 і 8 ч. 1 ст. 46 Закону «Про запобігання корупції». Коло значно ширше й обмежується хіба що мінімальним порогом для подачі цивільного позову в мільйон гривень (500 прожиткових мінімумів). Цілком реально під ударом можуть опинитися середній прошарок, малі та середні підприємці, тобто проактивна частина суспільства.

Ще одна деталь. Чотири роки — саме стільки законодавці прописали позовну давність за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. Пам’ятаєте, колись була вимога зберігати платіжки за послуги ЖКП три роки. Щоб не стати жерт вою цивільної конфіскації, тепер бажано навести лад із власною фінансовою історією зі збереженням необхідних документів.

Варто розуміти, що віднині банківська таємниця — теж під питанням. НАБУ під приводом виявлення необґрунтованих активів для збору доказів може запитувати в банківських установ інформацію щодо рахунків, вкладів, правочинів, операцій за рахунками або без відкриття рахунків конкретної юридичної особи, ФОПа або фізичної особи за конкретний проміжок часу із зазначенням контрагентів. Для цього достатньо запиту по електронній пошті. Активи людини навіть можуть конфіденційно арештувати на запит антикорупціонерів без повідомлення власника, як це робиться класично в наших умовах, обґрунтовуючи «забезпеченням позову».

Рано чи пізно своє слово скаже і Конституційний Суд України. До другого читання з тексту законопроекту була вилучена норма про те, що цивільний позов може бути поданий до набутих протягом чотирьох років активів до дня набрання чинності закону. Тобто спочатку взагалі пропонувалося запровадити, що закон має зворотну в часі дію. Народні депутати не ризикнули лишати настільки контроверсійну норму в тілі законопроекту. Однак можна з легкістю спрогнозувати, що в недалекому майбутньому буде підготовлено подання з вимогою ухвалити рішення про неконституційність нового закону про незаконне збагачення.

Для того, щоб цивільна конфіскація працювала, як це відбувається в західних країнах (США, Великобританія, Ірландія, Канада, Нідерланди та низка інших), уряду було необхідно провести загальне декларування українських громадян, а також провести амністію капіталів. Однак відповідні речі поки що так і лишилися на папері передвиборчих обіцянок.

Таким чином, на сьогодні визначити різницю між набутими активами та законними доходами об’єктивно неможливо. До всього, слід ще й зважити на рівень тіньової економіки в нашій державі. Загальне декларування доходів громадян дозволить провести червону риску та гарантувати в подальшому неупередженість у разі проведення перевірки активів на законність. Власне нульова, разова декларація або спеціальне декларування — це і є інструмент відбілення коштів та майна перед державою.

Сьогодні у Верховній Раді зареєстровано чотири законопроекти на цю тему. По суті, вони пропонують схожий механізм легалізації — добровільно заплативши до 10% з тих активів, з яких раніше не було сплачено податок на доходи фізосіб. Аналогічна ситуація з амністією капіталів, яка за 5% дозволить легалізувати активи юросіб, вивівши їх із тіні та з офшорних юрисдикцій. Якщо ми хочемо паритетних відносин з державою, то ці кроки є обов’язковими і мають слідувати до запровадження цивільної конфіскації.

Народні депутати в погоні за політичною доцільністю проголосували за закон, що містить неузгодженості, не враховує конституційних приписів та низки європейських стандартів. Фактично вони дали можливість суддям Вищого антикорупційного суду велике поле для дій, де головну роль гратиме не закон, а суб’єктивізм конкретного судді. А де є суб’єктивізм — там, в українських реаліях, і корупція. У зв’язку з цим, у суспільстві гостро стоятиме питання легітимності кожного рішення суду в частині цивільної конфіскації.

Запускаючи цивільну конфіскацію в нинішньому вигляді, влада надає безпрецедентні повноваження антикорупційним органам, повну свободу дій суддям ВАКС і водночас створює тотальну незахищеність українських громадян, яких через відповідний механізм можуть несправедливо позбавити коштів та майна. Очевидним є й те, що застосування цивільної конфіскації на практиці змусить законотворців повернутися до цього питання, ще раз.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.