Connect with us

Думка експерта

Криміногенна Україна: між Венесуелою та Нігерією. Загальний стан злочинності та протидії їй в Україні у 2020 році (в порівнянні з відповідними даними 2013 — 2019 років) (частина 2)

Дата публікації:

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР, адвокат,
кандидат юридичних наук,
заслужений юрист України.

Продовженя. Початок

Проміжний висновок

Таким чином, підсумовуючи результативность діяльності органів досудового розслідування і прокуратури за минулий рік можна сказати, що ними було закрито саме за реабілітуючими підставами величезну кількість кримінальних проваджень: 140 665 злочинів невеликої тяжкості, 16 597 — середньої тяжкості, 19 203 — тяжких і 119 801 особливо тяжких, а всього 296 266, тобто, майже 300 000 кримінальних правопорушень. При цьому, за п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України, коли строк досудового розслідування, визначений ст. 219 КПК України, закінчився, та жодній особі не було повідомлено про підозру, та після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, при тому, що обвинувальний акт так і не було надіслано до суду.

Таким чином було закрито 105 кримінальних проваджень, в тому числі й про 61 особливо тяжкий і тяжкі злочини, тобто, про фактично нерозкриті злочини. Хоча я впевнений, що в дійсності їх набагато більше. Таким чином, із викладених вище статистичних даних напрошується, як мінімум, кілька невтішних висновків: переважна більшість скоєних у 2020 році та тих, які перейшли у цей звітний період із минулих років, кримінальних правопорушень найбільш суспільно небезпечних категорій (тяжких й особливо тяжких) залишилися не розкритими, а особи, які їх вчинили, не встановленими і не притягнутими до кримінальної відповідальності, а відповідно й не покараними, заподіяні ними матеріальні і моральні збитки, в тому числі й громадянам, не відшкодовані, наведена вище величезна кількість закритих проваджень за реабілітуючими обставинами (майже 300 000) сформувалась саме завдяки як існуванню, так званих, «поправок Лозового», які зобов’язують слідчих і прокурорів закривати провадження, за якими не встановлені особи, котрі їх вчинили, так і неналежної організації роботи слідчих і прокурорів по розкриттю і розслідуванню злочинів; із зареєстрованих в 2020 році (звичайно, без урахування прихованих і не зареєстрованих) 360 622 кримінальних правопорушень лише у 167 098 випадках (або у 46,3%) особам лише повідомлено про підозру, а до суду направлено ще менше — всього 148 332 обвинувальних актів (або тільки 41,1%)! Але, навіть і ці відносно невеликі показники розкриття злочинів не свідчать про об’єктивний стан протидії злочинності, бо, як вище наводилися дані, частина вчинених кримінальних правопорушень правоохоронними органами не реєструється і явно приховується.

Направлення обвинувальних актів до суду

Більше того, зверніть увагу, що питома вага направлених обвинувальних актів до суду по категоріям злочинів становить всього 4,2% — про особливо тяжкі злочини, 44,9% — про тяжкі злочини, тобто майже половина, 21,9% — про злочини середньої тяжкості та 29% — про злочини невеликої тяжкості (по зрівнянню із 2019 роком, де було особливо тяжких — 2%, тяжких– 26%, 50% — злочинів середньої тяжкості, 22% — злочини невеликої тяжкості). Таке значне коливання питомої ваги направлених обвинувальних актів не може пояснюватись покращенням роботи правоохоронних органів і прокуратури, а лише відвертим приховуванням злочинів від реєстрації та змінами законодавства (змінами до КК України), які дозволили перемістити значну частину злочинів із середньо-тяжких у тяжкі та кримінальні проступки.

Тому продовжую наполягати, що однією із головних причин незадовільного стану протидії злочинності, є відсутність прокурорського нагляду за додержанням законів органами досудового розслідування, в результаті чого тепер керівники органів правопорядку безкарно, на свій розсуд, корегують показники роботи слідчих підрозділів, в першу чергу, тієї ж Національної поліції. Для прикладу можна ознайомитись із відео, що міститься на просторах мережі Facebook, де два поліцейські керівники Харківщини ведуть «перепалку» через те, що один із районних відділів поліції не зміг закінчити 40 кримінальних проваджень, як було раніше між ними узгоджено, у зв’язку із тим, що такий «план» був явно завищеним.

Ще більш негативним показником діяльності правоохоронних органів з протидії злочинності є залишки на кінець 2020 року в кількості 204 754 кримінальних правопорушень без прийнятих рішень (це із тих, що зареєстровані у 2020 році, тобто, із 360 622), що більше закінчених у 2020 році — 155 868. Ви тільки уявіть, що чекає нашу державу в майбутньому, якщо правоохоронні органи будуть і надалі так працювати, коли з року в рік будуть залишатися не розслідуваними без прийнятого рішення 135 594 кримінальних правопорушень (тобто, злочинів), з яких за фактами смерті та зникнення безвісті (ст.ст.115118 КК) — 2 869 (з них очевидних умисних вбивств — 424), умисних тяжких тілесних ушкоджень 314 (з них, що спричинили смерть потерпілого — 103), крадіжок — 80 081 (з них, з квартир — 7 267), грабежів — 2 995, розбійних нападів — 474, а також 69 160 кримінальних проступків (тобто, всього — 204 754). А якщо сюди додати сумарно майже 300 000 закритих в минулому році проваджень (а вони складають близько 100% від усіх облікованих в минулому році), то тільки можна уявити, скільки в такий спосіб було приховано від розкриття злочинів та скільки постраждалих від таких злочинних посягань громадян залишились без відповідного захисту держави, а тим більше, скільки злочинців, в тому числі й особливо суспільно небезпечних, залишилися не покараними?! Як по мені, то держава явно не виконує покладені на неї обов’язки!

Край низьким та навіть критичним є і щорічне погіршення відсотку розкриття кримінальних правопорушень минулих років, тобто, тих злочинів, які були зареєстровані до 2020 року, який склав мізерний відсоток — всього1,4% (для порівняння: в 2019 — 1,6%, в 2018 — 1,9%, в 2017 — 2,7%, в 2016 — 3,6%, а в 2014 взагалі — 10,8% та майже 12% у 2013)! Взагалі, загальна картина розкриття і розслідування кримінальних правопорушень минулих років виглядає таким чином, що на початок 2020 року у 1 076 473 кримінальних правопорушеннях не було прийнято жодного процесуального рішення (про закінчення слідства, зупинення або закриття), а на кінець минулого року ця кількість становила не набагато менше — 993 642 кримінальних правопорушень. І це, знову ж таки, після декриміналізації значної частини злочинів, які перейшли в категорію кримінальних проступків, навіть без урахування тих нерозкритих злочинів, провадження по яких протягом звітного періоду були закриті!

Штучне коригування данних

Як вбачається із проаналізованих статистичних даних про результати роботи правоохоронних органів за останні майже 6 років, навіть неозброєним оком видно, що цифри розкриття і розслідування злочинів, як мінімум, за останні 3-4 роки явно штучно коригуються нинішніми керівниками правоохоронних органів, перш за все, МВС і Нацполіції, з метою приховування реального стану криміногенної обстановки в державі та, відповідно, своєї неспроможності забезпечити належну протидію злочинності, щоб таким способом покращити свій власний імідж задля збереження себе на займаних посадах. Вважаю також, що таким способом як попередня, так і нинішня влада, намагаються приховати катастрофічні наслідки до цих пір триваючих, так званих, «реформ» в правоохоронних органах, а в дійсності — фактичного руйнування в результаті цього всієї правоохоронної системи, що загрожує в цілому і національній безпеці нашої держави.

Наріжний камінь розкриття резонансних злочинів

Більш детального аналізу потребує і стан розкриття та розслідування особливо резонансних і найбільш суспільно небезпечних кримінальних правопорушень, в першу чергу, проти життя та здоров’я громадян, проти власності та громадського порядку, дотримання правопорядку на автошляхах, угонів автотранспорту, у сфері обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, корупційних, а також злочинів, вчинених організованими злочинними групами і злочинними організаціями.

Так, за правовою кваліфікацією умисне вбивство у 2020 було обліковано 3 809 кримінальних правопорушень, що менше, в т.ч. і значно, чим у попередні роки (5 465 у 2019, 5 557 у 2018, 5 145 у 2017, 5 992 у 2016, 8 224 у 2015, 11 466 у 2014), з яких лише у 1 242 провадженнях (що становить всього 32,6%) конкретним особам було повідомлено про підозру. Тобто, кількість розкритих найбільш суспільно небезпечних злочинів проти особи — умисних вбивств, не дивлячись на постійне їх скорочення серед зареєстрованих, щорічно, в основному, тільки погіршується (для порівняння: у 2017 — 1 381, у 2016 — 1 403, у 2015 — 1 507, у 2014 — 1 760 та в 2013 — 1 779).

Ще гірший показник розкриття цих особливо тяжких злочинів за направленими до суду обвинувальними актами — всього 799, що становить також катастрофічно низький відсоток — лише 21 %.

Для порівняння: навіть у 2019 році до суду обвинувальних актів у цій найбільш суспільно небезпечній категорії злочинів було направлено більше — 834, у 2018 — 858, у 2017 — 908, у 2016 — 914, у 2015 — 1 046, у 2014 — 1 166 та в 2013 — 1 293, тобто, кількість розкритих умисних вбивств і за направленими до суду обвинувальними актами теж тільки погіршується з року в рік протягом останніх 7-и років. А до цього треба додати, що на кінець 2020 року не було прийнято рішень у 2 863 кримінальних правопорушеннях про умисні вбивства (що становить 75,2 %), тобто, переважна більшість найбільш суспільно небезпечних кримінальних правопорушень проти особи залишились в минулому році не розкритими, а як результат — вбивці залишились не встановленими і не покараними, а головне — готовими до вчинення нових, ще більш жорстокіших злочинів. Тому і не дивно, що останніми роками, вчиняється все більше зухвалих умисних вбивств. Наприклад, 30 квітня 2020 року школярці Христині Пьяновій завдали не менше 20 ударів ножем. Від отриманих ран дівчинка померла на місці. Тоді вбивця обезголовила свою жертву. Двадцять першого травня 2020 року компанія друзів відпочивала на орендованому ставку. Його господарем був Анатолій Захаренко. Під впливом алкоголю між гостями і орендарем спалахнула бійка. Знавіснілий господар схопив мисливську рушницю і розстріляв своїх гостей. В результаті трагедії загинули 7 осіб. Частина з них була вбита уві сні. Пластичного хірурга Андрія Сотника застрелили у дворі його будинку 2 лютого 2020 року. І таких випадків можна назвати безліч.

Розкриття злочинів проти власності

Як і в попередні роки, продовжує залишатись критичною ситуація із розкриттям злочинів проти власності. Так, за фактами крадіжок у 2020 році було обліковано 138 562 правопорушення, що теж статистично менше, в тому числі й значно, ніж в попередні роки (у 2019 — 197 564, у 2018 — 238 492, у 2017 — 261 282, 2016 — 312 172, у 2015 — 273 756, у 2014 — 226 833, у 2013 — 242 769). Заради об’єктивності скажу, що на цей показник могли вплинути і зміни в законодавстві, коли частина із вчинених в 2020 році крадіжок перейшла в категорію кримінальних проступків. Хоча, про підозру конкретним особам у таких злочинах, навіть до даної ситуації повідомлено лише у 61 227 провадженнях (що складає всього 44,2%). Тобто, кількість розкритих цих суспільно небезпечних та особливо дошкульних і чутливих як для більшості громадян, так і для держави та юридичних осіб, кримінальних правопорушень не тільки продовжує залишатися на низькому рівні, але і щорічно зменшується у порівнянні із попередніми роками (у 2019 — 70 763, у 2018 — 83 688, у 2017 — 84 756, у 2016 — 68 265, у 2014 — 70 519, у 2013 — 72 954). Про це свідчить і той факт, що до суду по цій категорії злочинів направлено ще менше обвинувальних актів — 56 627, (або 41%), тобто, їх розкриття і за цією ознакою погіршилось. Звертає на себе увагу й та обставина, що результативність їх розкриття погіршується із року в рік: у 2019 — 66 687, у 2018 — 79 151, у 2017 — 79 031, у 2016 — 62 539, у 2014 — 64 624, у 2013– 69 207. І це при тому, що на кінець 2020 року слідчими і прокурорами не було прийнято рішень з 80 081 (!) кримінальних правопорушенні даного виду, що становить 58% від зареєстрованих у вказаному році!

Більше того, в черговий раз звертаю увагу на ту обставину, що чималу частку з числа усіх крадіжок продовжують складати саме квартирні крадіжки, від чого потерпають, в першу чергу, саме беззахисні, прості громадяни. Так, у 2020 році було обліковано 10 470 таких кримінальних правопорушень, що теж статистично менше, в тому числі й значно, показників попередніх років: 2019 – 16 634, 2018 — 20 228, 2017 — 25 171, 2016 — 27 204, 2015 — 21 379, 2014 — 18 992, 2013 — 17 450. В той же час, не дивлячись на таку тенденцію, в т.ч. і внесені в минулому році законодавчі зміни в Кримінальний кодекс України, рівень їх розкриття залишається вкрай низьким, так як про підозру конкретним особам у їх вчиненні в 2020 році було повідомлено лише у 3 381 випадках (або у 32% ), в той же час, як у попередніх роках їх розкривалось значно більше (у 2019 — 3 740, у 2018 — 4 597, у 2017 — 5 869, у 2016 — 4 995, у 2014 — 4 763). По направленим до суду обвинувальним актам у цих провадженнях показник ще менший — 3 060, або всього 29%, що значно гірше минулих років (у 2019 — 3 494, у 2018 — 4 307, у 2017 — 5 443, у 2016 — 4 553, у 2014 — 4 261, у 2013 — 4 148 ). Треба також мати на увазі, що на кінець 2020 року слідчими не прийнято рішень у 7 267 таких кримінальних правопорушеннях, або у 69,4%, тобто, залишок нерозкритих квартирних крадіжок у громадян продовжує залишатись досить великим, тому і не дивно, що значна частина постраждалих громадян не звертається до поліції із заявами про такі злочини, з чим пов’язане, в першу чергу, і статистичне зменшення кількості зареєстрованих злочинів даної категорії, чого насправді давно вже немає.

Грабежі і розбої

За правовою кваліфікацією грабіж у 2020 році було обліковано 7 492 кримінальних правопорушень, що теж менше, навіть і набагато, ніж у попередні роки (у 2019 — 11 160, у 2018 — 13 838, у 2017 — 18 130, у 2016 — 27 199, у 2015 — 22 108, у 2014 — 20 541, у 2013 — 22 695), з яких у 4 809 провадженнях (64,2%) особам повідомлено про підозру. В той же час, на фоні начебто благополучної тенденції, про зворотнє свідчить той факт, що у попередні роки підозрюваних у таких злочинах викривалось значно більше: у 2019 — 5 519, у 2018 — 5 988, у 2017 — 6 827, у 2016 — 6 703, у 2015 — 7 174, у 2014 — 7 638, а у 2013 — майже удвічі — 9 313. Більше того, щорічно кількість розкриття злочинів даної категорії цим показником лише тільки погіршується. А оскільки ці злочини відносяться, як правило, до категорії очевидних, нинішній рівень їх розкриття не може влаштовувати суспільство, в тоу числі й через кількість направлених в минулому році до суду обвинувальних актів по таким провадженням — лише 4 300 (або, всього 57,4%)! Саме про зниження ефективності у боротьбі навіть із цими, в основному, очевидними кримінальними правопорушеннями свідчать і статдані за минулі роки, коли кількість направлених до суду обвинувальних актів у таких злочинах теж була набагато більшою: у 2019 — 5 064, у 2018 — 5 470, у 2017 — 6 174, у 2016 — 5 932, у 2015 — 6 398, у 2014 — 6 768, а у 2013 навіть удвічі — 8 704! За фактами розбою в 2020 році правоохоронцями було обліковано 1 360 кримінальних правопорушень, що, знову ж таки, теж менше, в тому числі й набагато, аніж у попередніх роках (у 2019 –1 883, у 2018 — 2 263, у 2017 — 3 006, у 2016 — 3 904, у 2015 — 3 556, у 2014 — 3 895, у 2013 — 2 856, у 2010 — 4 029, у 2009 — 5 103), по яким у 1 100 випадках (80,9%) особам було повідомлено про підозру. Але і ці, на перший погляд, благополучні статдані не є переконливими, бо у попередні роки, знову ж таки, кількість виявлених підозрюваних у вчиненні таких злочинів була також більшою (у 2019 — 1 330, у 2018 — 1 424, у 2017 — 1 762, у 2016– 1 870 , у 2015 — 1 843, у 2014 — 1 812, у 2013 — 1 971), причому, знову ж таки, щорічно ця результативність тільки погіршується. Не була досить високою і активність розслідування таких кримінальних правопорушень, бо до суду обвинувальних актів по таким злочинам направлено ще менше — 839 (61,7%), в той час як у попередні роки цей показник також був значно вищим: у 2019 — 1 020, у 2018 — 1 167, у 2017 — 1 414, у 2016 — 1 501, у 2015 — 1 457, у 2014 — 1 723. Окрім того, слідчими на кінець 2020 року не прийнято рішень у 474 таких кримінальних правопорушеннях, або в 34,8%, що свідчить про те, що майже кожен третій розбій, які, в своїй більшості, також є очевидними злочинами, правоохоронцями не розкривається, а особи, які їх вчиняють, в результаті такого «розслідування» уникають кримінальної відповідальності!

Ще гірша ситуація із розкриттям та розслідуванням фактів шахрайств й хуліганств, яких у 2020 році було обліковано 26 830, що теж менше аніж у попередні роки (у 2019 — 32 358, у 2018 — 33 290, у 2017 — 37 014, у 2016 — 46 019, у 2015 — 45 904, у 2014 — 41 963, 2013 — 47 142), з яких лише у 8 713 випадків (32,5%) конкретним особам було повідомлено про підозру, що, знову ж таки, менше ніж у попередні 2013-2015 та 2017 роки (12 645, 10 599, 9 605, 10 275) та дещо більше, чим у 2016, 2018-2019 роках (7 971, 8 241 і 8 241 відповідно). Сумною є ситуація і з розкриттям цих злочинів по направленим до суду обвинувальним актам — всього 7 277 (або лише 27,1%), що, майже на одному рівні із 2016, 2018, 2019 роками (6 379, 7 019, 6 865), але, значно менше ніж у 2013 –2015 та 2017 роках, відповідно, 11 310, 8 775, 8 154, 8 662. На кінець 2020 року також не було ухвалено рішень у 19 141 таких кримінальних правопорушеннях, або у 71%, тобто залишок нерозкритих і нерозслідуваних злочинів проти власності, від яких особливо страждають в основному прості громадяни, також залишається суттєво великим.

Не до хуліганів та наркоманів

На фоні погіршення показників у протидії злочинності проти власності, зменшилась й кількість виявлених у минулому році фактів хуліганства — 2 513 (для порівняння: у 2019 — 3 401, у 2018 — 3 344, у 2017 — 3 437, у 2016 — 3 973, у 2015 — 4 120, у 2014 — 4 962 та у 2013 — 6 315), тобто злочинів, які вчиняються, як правило, в громадських місцях і, здебільшого, на очах у інших громадян та є очевидними. Причому їх виявлення щорічно також зменшується. Ще гіршим результатом діяльності правоохоронних органів у протидії цим злочинам проти громадського порядку є кількість розкритих кримінальних правопорушень даної категорії: про підозру конкретним особам в минулому році повідомлено лише в 1 458 випадках (58%), що теж менше, в тому числі й значно, чим у 2019 — 1 733, у 2018 — 1 645, у 2017 — 1 722, у 2016 — 1 530, у 2015 — 1 742, у 2014 — 2 207 та у 2013 — 3 139, відповідно. За направленими до суду обвинувальним актам про ці злочини їх розкриття ще гірше — лише 1 239 (49,3%), що теж свідчить про явне зниження результативності діяльності правоохоронних органів по зрівнянню із попередніми роками (у 2019 — 1 371, у 2018 — 1 413, у 2017 — 1 481, у 2016 — 1 312, у 2015 — 1 472, у 2014 — 1 896 та у 2013 — 2 888). І аж ніяк не позитивним результатом такої діяльності слідчих і прокурорів в цьому напряму є і залишок цих кримінальних правопорушень на кінець 2020 року — 1 195, або 47,5%. Тобто майже половина таких простих в доказуванні, очевидних, як правило, злочинів залишаються нерозкритими і нерозслідуваними в повному обсязі.

Щодо правопорушень у сфері обігу наркотиків

Щодо викриття і розслідування кримінальних правопорушень у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, то протягом 2020 року, за даними прокуратури, правоохоронцями було зареєстровано 28 204 злочинів цієї категорії, що більше чим у 2018 році — 27 007, у 2016 — 23 029 та у 2015 році — 25 908, майже на одному рівні із 2019 роком — 28 774 та дещо менше, аніж у 2017 — 29 010, у 2014 — 30 494 та у 2013 — 33 982, а у порівнянні з 2009 і 2010 роками — навіть вдвічі, відповідно, 57 624 і 56 878. Про підозру конкретним особам повідомлено у вчиненні 19 574 (або, 69,4%) таких кримінальних правопорушень, що майже на рівні 2019 року — 19 091, більше аніж у 2018 — 18 307 та у 2016 –13 872, але, менше аніж у 2017 — 20 675, у 2015 –19 767 та 2014 — 24 902. Не краща ситуація із розкриттям цих злочинів і по направленим до суду обвинувальним актам — 17 530 (або, 62,1%), (причому, в цю цифру входять і кримінальні провадження, зареєстровані в минулих роках), що більше чим у 2016 та 2018 — 2019 роках, відповідно, 12 720, 16 889, 17 276, але, менше аніж у 2017 –18 963, у 2015 –18 633 та у 2014 — 22 883. Про незадовільну роботу правоохоронців у протидії цим суспільно небезпечним кримінальним правопорушенням свідчить і факт закриття в минулому році 24 716 таких злочинів (в цей показник входять і кримінальні провадження, зареєстровані в минулих роках), що перевищує, в тому числі й значно, кількість таких рішень, прийнятих у попередні роки (у 2019 — 21 585, у 2018 — 20 310, у 2016 — 15 460, у 2015 — 14 004, у 2014 — 15 008).

У зв’язку з цим можна зробити висновок, що органами правопорядку майже з кожним роком виявляється все менше злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; в основному, зменшується фактична кількість повідомлень конкретним особам про підозру у їх вчиненні та направлених до суду обвинувальних актів. У той же час, із кожним роком збільшується кількість не розслідуваних кримінальних правопорушень даної суспільно небезпечної категорії та закритих проваджень, що призводить до уникнення винних осіб від кримінальної відповідальності. Усе це породжує безкарність та рецидивні прояви, а тим більше — вчинення їх в організованих формах.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Правова культура здійснення підпису в Україні

Опубліковано

on

Семен ЯЦЕНКО,
адвокат, провідний юрист відділу в ДУ «Інститут економіко-правових досліджень імені В. К. Мамутова НАН України»

У повсякденному житті кожна людина використовує такий письмовий засіб, як власноручний підпис. Це настільки важливий елемент документа, що навіть в Основному законі України підпис згадується декілька разів. Зокрема, зазначається, що для призначення всеукраїнського референдуму необхідно зібрати не менше як «три мільйони підписів громадян України»; нормативно-правові акти підписуються Головою Верховної Ради України, Президентом України, Прем’єр-міністром України; текст присяги скріплюється підписами осіб, які приводяться до присяги. Проте, ані в Конституції, ані в інших документах не роз’яснено, а що ж таке підпис, яким він має бути? 

Вірогідно, що здійснення підпису є правовою традицією, яка виробилася протягом століть фактичного використання підпису в такий спосіб, як це розуміють окремі люди, котрі його здійснюють. Зазвичай, прийнято вважати, що кожна людина визначається з формою (зовнішнім виглядом) власного підпису при отриманні паспорта громадянина України.

Зрозуміло, що підпис людини нерозривно пов’язаний із її іменем, що встановлено у Цивільному кодексі України. Цивільний Кодекс України визначає важливе місце імені людини, закріплюючи право кожної фізичної особи на ім’я в главі «Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи». Зокрема, в статті 296 ЦКУ визначено, що «фізична особа має право використовувати своє ім’я у всіх сферах своєї діяльності», тобто не лише в тих сферах, які охоплюються регулюванням Цивільного кодексу України, але й в усіх інших сферах (зокрема, в адміністративному праві, процесуальних галузях права тощо, а також тих відносинах, в яких правове регулювання може бути відсутнє взагалі). Тобто кодекс юридично закріпив цю багатовікову правову традицію використання власної назви людини. Зокрема, в статті 28 ЦКУ встановлено, що «фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм ім’ям».

Традиційно в Україні для найменування людини застосовувалося прізвище, ім’я та по батькові. З недавніх пір ця традиція почала витіснятися європейським зразком – застосовується ім’я та прізвище особи. Але на виконання графічного підпису особи це навряд чи може мати який-небудь вплив. На мою думку, використання амбітних та каліграфічних підписів було запозичене в аристократії ще з тих часів, коли більшість населення не вміло писати. Можна бачити, що підписи бувають абсолютно різними – примітивними (два – три елементи, а то й узагалі один) чи дуже складними, виведення яких займає значну площу паперу, й більше часу, ніж написання від руки прізвища, імені та по батькові. Можна погодитися з тим, що зображення підпису залежить лише від фантазії його власника та бажання останнього або заощадити, або витрачати час.

У діловодстві підписом називається реквізит документа, який складається з назви посади чи статусу підписанта, власного підпису та його розшифровки. Проте таке розуміння власного автографу вже враховує багатовікову традицію, а не формує її. Тобто фізичні особи використовують графічне зображення підпису за традицію й виключно на власний розсуд.

Важливість власного підпису та його якості обґрунтовується статтею 28 Цивільного кодексу України, тобто опрацьовуючи документ, важливо встановити, чи дійсно конкретна особа його підписала. Звісно, що в разі спору, цей підпис буде перевірятися експертом-почеркознавцем, і маленьке за обсягом зображення підпису, скоріш за все, призведе до того, що у висновку експерта буде написано «вірогідно належить» або «вірогідно не належить», тобто ймовірність встановлення особи, яка набула, змінила чи припинила права та обов’язки, буде мінімальною. В такому разі необхідно обов’язково вручну розшифровувати графічний підпис особи – власноручно записувати прізвище, ім’я та по батькові.

Варто звернути увагу й на те, що в такому разі графічне зображення власного автографу де-факто втрачає будь-яке значення, оскільки воно було вигадане для того, щоб зменшити час, необхідний для підписання документа, особливо, якщо імен багато, бо в такому разі підписанту треба взагалі більше часу.

Наразі доволі часто можна зустріти такі аномалії, як, зокрема, факсиміле (яке може бути використане, якщо засноване на власноруч підписаному договорі, тобто за допомогою факсиміле можуть бути підписані лише наступні документи), роздрукований на принтері підпис, підпис відтворений підлеглою особою чи родичем, «вставлене» фото підпису в електронний документ (docx, pdf тощо); надто спрощений чи навіть спотворений підпис (гачок, галочка, петля тощо), який навіть загальними рисами не відповідає звичному підпису особи.

Подібні підписи, при їх правовій оцінці, варто, на мою думку, прирівнювати до таких, які відсутні, а особу, котра надіслала такий документ, встановлювати іншим чином: за допомогою адреси електронної пошти, адреси на конверті та додатку до такого супровідного листа; за наявності обов’язкової печатки (нотаріуса, державного реєстратора, керівника адвокатського об’єднання на ордері тощо), бланку суворої звітності тощо. Звісно, що сам факт вчинення правочину іншою особою, підробка підпису тощо свідчить про відсутність правочину як такого, як і про ймовірність вчинення кримінального правопорушення.

Проте в деяких ситуаціях такі ганебні «правові» традиції відображаються в анекдотах на кшталт: «Бухгалтер при одержанні нового паспорта розписалася за звичкою підписом директора»… Проте часи змінюються, і тепер ми можемо використовувати й електронні документи. Одразу варто зазначити, що правова культура використання електронних ділових «паперів» в Україні лише формується, тому електронний цифровий підпис надається іншим особам для використання шляхом передачі ключа та паролю до нього, попри те, що електронний цифровий підпис не можна перевірити на автентичність, оскільки він у силу закону має таку ознаку як неспростовність. У той же час один і той же документ де-факто відтворюється і в електронній, і в паперовій формах.

Також у деяких випадках за електронні документи сприймають такі, які не можуть визнаватися електронними взагалі. Зокрема, одержується форма документа, виготовлена в pdf, її або роздруковують для заповнення від руки, або за допомогою спеціальної програми переводять у формат docx, заповнюють, роздруковують, підписують, відскановують. Такий документ дорівнює статусу фотокопії чи ксерокопії (які не засвідчені власним підписом, навіть якщо він там відсканований), але встановити справжність підпису, вірогідно, неможливо. Тобто таке виготовлення документів, за відсутності оригіналів, втрачає будь-який юридичний сенс.

Підпис настільки важливий, що за повідомленнями ЗМІ, прийняті Верховною Радою України закони, можуть чекати на підпис Президента України тривалий час. Але саме недостатній рівень правової культури підпису посадової особи й обумовлює таку ганебну ситуацію. Зокрема, стаття 94 Конституції України визначає, що «Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. У разі якщо Президент України протягом встановленого терміну не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений».

Таким чином, у випадку, якщо Президент України допустив «непідписання» такого закону, діє конституційна презумпція того, що цей закон вважається схваленим главою держави. У такому випадку Голова Верховної Ради України повинен підписати такий закон й опублікувати його в газеті «Голос України» самостійно. Звісно, в разі незгоди з цим, Президент України може спробувати визнати такий закон неконституційним, але, на мою думку, підстав для цього немає. Взагалі було б доцільним, аби Конституційний Суд України дав роз’яснення цієї статті: чи може Голова Верховної Ради України зволікати з підписанням закону, в який термін він повинен підписати цей закон і направити Президенту, та чи має право глава парламенту, не дочекавшись підпису чи вето по завершенню 15-денного строку, підписати й опублікувати цей закон? Адже відповідно до статті 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України.

Іншим прикладом важливості підпису є стаття 106 Конституції України, яка визначає, що Президент України з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України не підписує самостійно Укази та Розпорядження з наступних питань:

  • призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;
  • приймання вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав;
  • призначення очільників Ради національної безпеки і оборони України;
  • приймання в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення, в разі необхідності, окремих місцевостей країни зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Такі акти «скріплюють підписами Прем’єр-міністр України і міністр, відповідальний за акт та його виконання. Водночас на офіційному сайті Глави держави згадка про такі додаткові візи його вищезгаданих указів відсутня. Тож, на мою думку, говорити про правову культуру використання підпису в Україні можна лише з урахуванням того, що дана правова культура «є такою, що розвивається» (як і Україна, в принципі).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні: від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду)

Опубліковано

on

Шостого травня виповнюється 30 років з Дня заснування Спеціальної служби по боротьбі з організованою злочинністю (Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю (ГУБОЗ). Отже, ювілей. У зв’язку з цим пропонуємо статтю доктора юридичних наук Олени БУСОЛ, полковника міліції у відставці, (проходила службу в Управлінні по боротьбі з організованою злочинністю ГУ МВС України в Сумській та Київській областях), заступника начальника відділу — керівника групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при Раді національної безпеки і оборони України, а також кандидата юридичних наук Богдана РОМАНЮКА — генерал-лейтенанта міліції у відставці, екс-першого заступника начальника Головного слідчого управління МВС України та керівника Управління МВС України в Львівській області (працював на керівних посадах у Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, керівник Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при Раді національної безпеки і оборони України).

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Цим самим автори у статті реанімують проблему організованої злочинності в Україні, про яку, на їх переконання, уже всі давно забули, а точніше — вдають, що її вже, нібито, не існує й ніхто про неї практично не згадує.

Реконструюючи розвиток організованої злочинності та боротьби з нею, Олена Бусол і Богдан Романюк, зазначають, що деякі українці, особливо молодь, вже не пам’ятають про існування цього соціального явища в примітивному вигляді, проте воно не зникло, а, навпаки, організована злочинність досягла свого професійного рівня, стала замаскованою, ешелонованою, міцно вкоріненою у владні структури, в тому числі в правоохоронні органи, забезпечивши собі захист, та діє нині відкрито, зухвало через глибокі корупційні зв’язки. Отже, якщо організована злочинність спочатку, в основному, займалася накопиченням капіталу, потім — рвалася до влади, то сьогодні прагне керувати державою.

На початку розбудови незалежної України організовані злочинні угруповання вдавалися до тяжких злочинів, зокрема вбивств на замовлення своїх конкурентів. При об’єктивному примітивізмі тодішніх організованих злочинних груп професіонали у владі створювали такі потужні інституції, як Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, ГУБОЗ.

Автори наводять ряд прикладів яскравих проявів теперішньої організованої мафії. Ось деякі з них. В українській державі є Антимонопольний комітет України — державний орган зі спеціальним статусом, метою якого є забезпечення державного захисту від конкуренції у підприємницькій діяльності. Одночасно, не є секретом те, що деякі «господарі» захопили 70 % економіки України. Це контрастує з політикою США, де всім відомий Білл Гейтс створив завдяки своєму розуму цілу імперію, але його компанію розділили на частини, бо вона в певний час стала монополістом. Інший приклад — на всіх українських автозаправних станціях сьогодні ми бачимо одну й ту саму ціну, що вказує на ознаки монопольної змови олігархів, які рвуться до влади через своїх ставлеників у парламенті. Бо вони ще на початку 90-х років засвоїли та навчили своїх дітей й онуків: щоб керувати економікою, треба очолити державу.

Частина 1. Від артілей до політизованої структури закритого типу

Організована злочинність в Україні має давнє походження та пройшла півстолітній шлях від примітивізму до професійності. На кожній стадії свого розвитку організована злочинність трансформувалася та змінювала сутність.

Стадія зародження та формування організованої злочинності — це період перебування України у складі СРСР у 40-х–50-х років минулого століття, раніше — спостерігалася лише професійна злочинність, яка має свою тривалу історію. Наприкінці 1950-х–1960-х років діяльність організованої злочинності починає виливатися в створення нових економічних структур — різних артілей, мета яких — незаконне збагачення. Зокрема, показовою у цьому плані була артіль «Трудівник» у Львівській області. У 1961 р., у результаті розслідування прокуратурою області, ряд працівників цієї організації було арештовано за розкрадання державних коштів в особливо великих розмірах, із яких 8 чоловік було засуджено до вищої міри покарання — розстрілу. Значною мірою цеховики сімдесятих–вісімдесятих відрізнялися від своїх попередників — тих самих «крамарів», яких так презирливо називали в пресі, та яких влада безжально знищувала на початку шістдесятих років. До складу артілі «Трудівник» входило близько дев’ятнадцяти осіб. Діяльність артілі підпадала під категорію ідеологічно шкідливих явищ, але в ті часи, в глибинці, якою вважалася Львівщина, завжди можна було дозволити собі більше «вольностей з законом». Виробництво одягу та аксесуарів трудовою артіллю навіть не можна було назвати підпільним, адже деякі речі шилися цілком легально. Приховували від держави артільники лише обсяги свого успішного виробництва.

Бізнес дуже швидко став не просто рентабельним, а дуже вигідним і прибутковим. У 1961 році вся група з дев’ятнадцяти осіб була заарештована. Й хоча інкримінували їм статті, пов’язані з розкраданням, в реальності ж усе було не зовсім так. Просто для успішної підприємницької діяльності в СРСР не тільки не існувало правової бази, а й сама можливість збагачення приватно в корені суперечила соціалістичній економіці. На суді «артільщиків» звинуватили в розкраданні державних коштів в особливо великих розмірах — на суму майже в два мільйони рублів. В результаті, половина складу артілі (вісім осіб) були засуджені до розстрілу, хоча й виготовляли продукцію в офіційно зареєстрованої артілі, тобто їх діяльність була санкціонована державою — сировину, з якої виготовлялися плащі та костюми, артільники офіційно закуповували на складі.

Саме з часів запровадження Нової економічної політики в законодавчій базі СРСР залишилися неліквідованими лазівки, які дозволяли займатися приватним виробництвом. Психологія тих людей і методи їхньої роботи значно відрізнялися від психології і методів цеховиків більш пізньої пори. На зміну артільникам згодом (у період «застою») прийшли цеховики, які сировину придбали фактично шляхом розкрадання державної власності, адже дозвільної бази для приватного виробництва в той час у СРСР не існувало. Проте, цеховиків усвідомлення криміногенності їхніх дій так само не зупиняло.

На етапі 1970–1980- х років організована економічна злочинність вже застосовує як інструмент — корупцію, у тому числі у вищих органах державної влади. Широковідомими є кримінальні провадження щодо деяких високопосадовців СРСР, керівників Узбекистану та інших середньоазіатських республік. Тому є закономірним, що в листопаді 1985 року вперше на Колегії МВС СРСР було визнано наявність організованої злочинності в державі.

Стадія системного накопичення первинного капіталу

Кінець 1980– початок 1990- х років характеризується запровадженням в СРСР так званої «перебудови», яка була пов’язана з деякими послабленнями в державному управлінні, у тому числі в галузі економіки та фінансів. Громадянам законодавчо було дозволено створювати приватні кооперативи з різних видів діяльності. Кооперативи ці звісно не мали будь-якої належної матеральної бази та сировини, тому їх керівники вступали в неправомірні зносини з державними підприємствами, банками та використовували їх ресурси для своєї діяльності й збагачення. Правоохоронним органам під виглядом створення сприятливих умов для розвитку цих нових економічних чи фінансових установ тривалий час було категорично заборонено проводити перевірку їх діяльності. Широкого розквіту набули рекет, спекуляція, незаконного обмін валют тощо. З іншого боку, в цей час відбувся нічим не обґрунтований різкий сплеск цін на товари широкого вжитку, що призвело до зубожіння широких верств населення. Окрім цього, більшість громадян втратили чесно зібрані грошові заощадження в ощадних касах. Усе це тривало в період неконтрольованого розвитку кооперації, державної промисловості. Тоді ж була ліквідована державна монополія на зовнішню торгівлю, виробництво алкоголю тощо.

Нераціональні реформи, вже в незалежній Україні, також не могли створити надійного захисту від діяльності організованих злочинних угрупувань, а лише, навпаки, — сприяли їм. Як зазначають дослідники, саме цим періодом датовані перші прояви зрощування кримінальних злочинних елементів зі злочинцями в галузях економіки і фінансів. Це призвело до появи «тіньової» економіки, «білокомірцевої» злочинності, також розпочався процес втягування в злочинну діяльність окремих працівників державного апарату та правоохоронних органів. Саме в цей час ще розрізненні злочинні групи починають накопичувати первинний капітал і професійний потенціал.

У зв’язку з такою ситуацією, у 1985 р. в структурі МВС України були створені перші підрозділи боротьби з організованою злочинністю та спеціальний міжвідомчий орган — Координаційний комітет по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю. На той час правоохоронним органам вдалося суттєво вплинути на прояви організованої злочинності, але, в основному, це стосувалося організованих груп кримінального спрямування, які займалися рекетирством та іншими формами здирництва. Були викриті та притягнуті до кримінальної відповідальності відомі організовані злочинні групи Авдишева, Киселя, Савлохи та ін. Водночас це був період, коли появилися перші спроби відмивання коштів незаконного збагачення. Але новостворенні правоохоронні органи незалежної України, у цей період, ще не були, через неналежну кваліфікацію, достатньо ефективними у впливі на справжню організовану злочинність, у середовищі якої відбувалися значні трансформаційні процеси й вона підвишувала свою «кваліфікацію». На заваді було й чинне кримінальне законодавство. Воно спонукало правоохоронців лише на викриття найнижчих ланок організованої злочинності.

Перерозподіл великої суспільної власності в Україні

Це період від 2000 до 2010 рр., коли відбувалися другий і третій етап приватизаційного процесу. Перший етап приватизації з використанням приватизаційних цінних паперів — майнових сертифікатів, був відволікаючим маневром (перебудови суспільної свідомості: соціалізм — капіталізм) у вигляді м’якого переходу до великої приватизації промислового комплексу держави. Цей період характеризується відсутністю будь-якої системної правової регуляторної політики, підтримки державних підприємств і доброчесних підприємців.

Стадія вкорінення представників організованої злочинності в державні органи влади та управління, що відбувалося з метою впливу на суспільноекономічні процеси в державі для забезпечення надійного прикриття від кримінального та інших видів переслідувань за подальшу неправомірну діяльність з накопичення надприбутків, розпочалася після фінансово–економічної кризи, послаблення приватизаційного процесу (2010 р.), що, в свою чергу, призвело до гальмування та зменшення надходжень від приватизації в бюджет.

Скориставшись своїм впливом на управлінські процеси в державі та стан її недосконалого управління економікою та фінансами, організована злочинність на новій основі об’єднує свої зусилля з метою корисливо-насильницького впливу на них. Організовані кримінальні структури стали більш ієрархічними, глибоко законспіровані та отримали своїх корумпованих лідерів, Сьогодні вони є й у владі і прагнуть до розширення масштабів своєї протизаконної діяльності, в тому числі за межами України. Організована злочинність інтегрується до високоприбуткових галузей економіки та фінансової сфери, що несе реальну загрозу національній безпеці України.

Така трансформація цього соціального негативного явища призвела до того, що в Україні не має об’єктивної інформації про масштаби організованої злочинності та рівень корупції в сфері економіки та фінансів. Систематичне порушення економічних ринкових законів і правових норм переслідує лише одну мету — подальше неправомірне накопичення капіталу й непомірне незаконне збагачення. Відбулася зміна напрямів діяльності організованих злочинних угрупувань, у результаті чого частина тіньової економіки стала елементом симбіозу злочинних і легальних економічних структур. Набуло широких масштабів організоване розкрадання державних матеріальних, зокрема природних, ресурсів та фінансових коштів, про що свідчили кримінальні провадження в Україні. Отримані незаконні доходи відмиваються через складну систему фіктивних оборудок і банківських операцій та осідають на рахунках у зарубіжних фінансових структура або відтак повертаються в Україну як нібито інвестиції чи використовуються для скуповування нерухомості. Вважається, що нині банківська система України стала великою монополізованою та політизованою структурою закритого типу і не передбачає прозорої й відкритої фінансової звітності, створення комітетів аудиторської перевірки та контролю можливих результатів фінансових ризиків. Закритість банківської діяльності, недотримання принципу соціальної відповідальності більшою мірою сприяє спекулятивним оборудкам і швидким надприбуткам.

За різними оцінками, за період від 1991 р. і до сьогодні з України виведено в офшори понад 150 млрд дол. Через використання офшорів наша держава втрачає 200–300 млрд грн. щороку — приблизно третину бюджету країни. І це в той час, коли Україна постійно випрошує в міжнародних фінансових установ по фінансове кредититування. Отже, ці величезні фінансові ресурси, а також кошти банків та інших фінансових установ не виконують належним чином своєї основної функції — кредитування економіки нашої держави.

Перша офіційна констатація наявності організованої злочинності в Україні

На питання, з чого все починалося, ознайомимо читачів з тезами доповіді щодо стану проблем боротьби з організованою злочинністю та тіньовою економікою 1995 року. Так, 1 лютого цього року на «круглому столі» в конференц-залі УНІАН Українським центром економічних і політичних досліджень був представлений аналітичний звіт про тіньову економіку та організовану злочинність в Україні та проблеми боротьби з ними. Доповідь представили керівник ради експертів УЦЕПД Олександр Разумков, який раніше обіймав посаду першого помічника Президента України, Юрій Гаврилов — генерал-майор СБУ, у минулому помічник Леоніда Кучми з питань держбезпеки, Олександр Пасхавер — позаштатний радник президента з економічних питань, Володимир Сіденко — завідувач відділом Інституту світової економіки і міжнародних відносин, що виконував раніше обов’язки наукового консультанта Президента з питань зовнішньоекономічної діяльності. Це була перша спроба недержавної організації надати узагальнюючу оцінку «кримінальному постсоціалістичному диву», запропонувати варіанти його «врегулювання».

У період з липня 1994 по січень 1995 року жодній із проблем не приділялося стільки уваги керівництвом України, як протидії мафіонізаціі суспільства. Все це, безумовно, сприяло мобілізації громадської думки, створювало несприятливе суспільне середовище для діяльності «п’ятої влади».

Політичні декларації підкріплювалися і практичними кроками. Було підсилено правові основи діяльності правоохоронних органів у цій сфері. Один з перших указів Президента того часу був присвячений саме цим проблемам. Вживалися й необхідні організаційні заходи. Враховуючи недостатні кадрові, фінансово-матеріальні, правові можливості окремих органів правопорядку, можливість тиску на них високих посадових осіб, а також безпосередній зв’язок частини правоохоронців з криміналітетом, ставка була зроблена на спеціальні міжвідомчі оперативно-слідчі групи при Генеральній прокуратурі України. Ці групи почали слідчі та оперативно-пошукові дії, в тому числі по майже 50 резонансних справах, в яких фігурували представники вищих ешелонів влади. Тільки в Києві у 1994 р. було виявлено 31 організовану злочинну групу, якими було вчинено 54 злочини, серед яких — шахрайство, розкрадання в особо великих розмірах, розбійні напади, хабарництво, вбивства. «Злочинний елемент» все нахабнішав, все активніше протидіяв силам правопорядку, в тому числі із застосуванням вогнепальної й холодної зброї. Таким чином злочинний світ оголосив справжню війну суспільству, державі, правоохоронцям. За 1991–1994 рр. в Україні від рук озброєних злочинців при виконанні службових обов’язків по боротьбі зі злочинністю та охороні правопорядку загинуло 110 та було поранено 1 481 працівника органів внутрішніх справ.

Зазначені заходи «нової влади» знаходили підтримку практично всіх верств населення, впливових політичних сил, засобів масової інформації, створювали реальні умови для очищення державних інститутів від корупції та зловживань, оздоровлення суспільства в цілому. Тридцятого січня 1995 року відбулося розширене засідання Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією при Президентові України. На цьому засіданні були підбиті перші підсумки оголошеної антикримінальної «війни», вперше пролунали незадовільні оцінки її заходів. Поряд з досягненням конкретних позитивних результатів виявилися певні прорахунки, дефіцит ресурсів, які могли бути спрямовані на реалізацію поставлених завдань, а головне — відсутність всебічного й повного уявлення про явища, з якими зіткнулося українське суспільство, нерішучість усіх ешелонів влади в здійсненні практичних антикримінальних заходів.

Певне уявлення про тодішні масштаби кримінального сектора економіки дали й офіційні заяви керівників українських правоохоронних органів. Так, глава СБУ В. Радченко стверджував, що 40–50% фінансового капіталу в Україні має тіньове походження. Заступник міністра внутрішніх справ Ю. Вандін тоді ж заявляв, що валютний обіг тіньових структур складав від 8 до 10 млрд. дол США («Фінансова Україна», 25.07.1995 р.). Віце-прем’єр-міністр В. Дурдинець прокоментував, що за 9 місяців 1995 р. з України по бартеру вивезено товарів на 1,98 млрд дол США. Більше 1 млрд. дол — залишилося за кордоном («Голос України», 25.11.95 р.). Ці та інші непрямі показники свідчать, що кримінальний сектор тіньової економіки мав значну вагу і, на думку окремих фахівців, становив не менше половини її обсягів.

Висновки з аналізу тіньової економіки в Україні в буремні 90-ті

1. Держава втрачає можливості реального управління економікою, оскільки більше половини економічної діяльності має неофіційний характер, не потрапляє під дію державно-правових регуляторів. Центральні органи влади не володіють об’єктивними макроекономічними показниками. Так, наприклад, вважається, що в 1994 р. валовий внутрішній продукт становив 38,9% від ВВП 1989 р. Реально він становив 74,3%. Це деформує уявлення, в тому числі і державного керівництва про об’єктивний стан економіки, ускладнює формування ефективної економічної політики.

2. Тіньова економіка руйнує економічну систему держави. Сконцентрований тут капітал не спрямовується на інвестування національного виробництва, не може бути використаний для підтримки соціальної інфраструктури, об’єктивно сприяє зростанню податкового пресу, що в свою чергу, ще більший об’єм економіки заганяє в тінь.

3. Тіньова економіка має антинаціональний характер, заважає утворенню крупного легального національного капіталу. Основні вільні фінансові ресурси, сформовані в цьому секторі, направляються за кордон для їх збереження. Національна економіка виснажується, й одночасно інвестує економіки інших країн. За експертними оцінками з 1991 по 1995 років з України нелегально було виведено 15 — 20 млрд дол США. Тіньова економіка створює певний інвестиційний вакуум, який буде заповнюватися іноземним капіталом, і в першу чергу з країн СНД. Це не тільки поставить національну економіку під значний зовнішній вплив, але, безумовно, матиме серйозні політичні наслідки.

4. Тіньова економіка розбещує суспільство. Вона деформує свідомість людей, привчає ігнорувати встановлені державою правила, веде до правового нігілізму. Нові ринкові відносини ототожнюються в суспільній свідомості з протиправною діяльністю, що формує психологічний опір реформам.

5. Тіньова економіка є економічною й фінансовою базою утворення паралельній державі інфраструктури влади.

Час, коли найприбутковішим бізнесом стала політична влада

Враховуючи зазначене, слід усвідомити, що політична влада того часу не могла завдати нищівного удару по «п’ятій владі», не обмеживши масштаби тіньової економіки і, особливо, її кримінальної частини. У свою чергу, тіньова економіка не може бути локалізована зусиллями правоохоронних органів або внаслідок одноразової політичної або економічної кампанії будь-якого рівня активності.

Обсяги тіньової економіки можуть бути зменшені лише в результаті здійснення глибинних загальноекономічних реформ, корінних змін в існуючому економічному режимі. Це підтверджує й практичний досвід діяльності тодішньої «нової влади». Так, скасування квот і ліцензій у зовнішньоекономічній діяльності, фіксування валютного курсу карбованця, вирівнювання внутрішніх цін і цін на міжнародному ринку на ряд видів продукції фактично ліквідували цілі сфери, де формувалися надвеликі тіньові капітали, а держава, національна економіка втрачали відповідні ресурси.

Перша група згаданих змін пов’язана з ліквідацією транзитного стану колишньої загальнодержавної власності. Реально нею розпоряджалися керівники підприємств, міністерств і відомств, регіональна еліта, представники вищих ешелонів держави, в тому числі накопичуючи за її рахунок власний капітал. Саме тому в Україні найбільш прибутковим бізнесом стала політична влада.

У доповіді наводилися суми капіталів, нелегально вивезених за кордон. Це приблизно 15–20 млрд дол. США, що є реальними фінансовими ресурсами «п’ятої влади». За повідомленням заступника голови СБУ А. Бєляєва, 60% капіталу знаходяться в руках кримінальних структур.

За даними ФБР США, в 1992–1993 рр. тільки організовані злочинні угруповання (мається на увазі — рекетирсько-кримінальні групи) країн СНД незаконно вивезли на Захід понад 15 млрд дол. США. Для порівняння можна відзначити, що сумарний бюджет Генеральної прокуратури, СБУ та МВС України на 1996 р. передбачався в розмірі 79,7 трлн. крб., або близько 400 млн дол США.

«П’ята влада» встановила свою «податкову систему». За оцінками СБУ, 90% фірм знаходилося під впливом злочинних угруповань. Мафія здійснювала тотальний контроль над комерційною і, значною мірою, — над державною торговою мережею. У зв’язку з тим, споживач був змушений платити на 20–30% дорожче за товари та послуги… Народ за свій рахунок фактично утримував дві паралельні влади — легітимну і кримінальну.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Добровільне декларування активів громадянами чи податкова амністія?

Опубліковано

on

Віталій КУЛАКОВ, керуючий партнер Групи компаній ADVICE,
адвокат, PhD

Верховна Рада України не так давно ухвалила в першому читанні проект закону про внесення змін до Податкового кодексу України щодо стимулювання детінізації доходів та підвищення податкової культури громадян шляхом запровадження добровільного декларування фізичними особами належних їм активів та сплати одноразового збору до бюджету, ініційовиний Президентом України. 

Як було заявлено, автори законопроекту виходили з того, що за даними Мінекономіки у 2019 році рівень тіньової економіки склав 29% від обсягу офіційного ВВП країни у І кварталі 2020 року — 31%. Тож динаміка присутня, що є негативним для формування бюджетів усіх рівнів. Кількість неформально зайнятого населення віком від 15 до 70 років в Україні у 2019 році складала 3 460,4 тисяч осіб, у січні — вересні 2020 року — 3 275,5 тис. Наразі ці цифри суттєво не зменшуються, а відтак доходи таких громадян залишаються незадекларованими та з них не сплачуються передбачені законом податки і збори, що знову таки впливає на бюджети всіх рівнів. Частина громадян продовжують тримати в тіні свої активи, побоючись утисків та переслідувань з боку влади та активістів, які фактично продовжують ухилятись від сплати податків. Ухваливши даний аконопроект, Україна зробить черговий крок до імплементації Плану дій BEPS (приєдналось понад 135 країн світу), які спрямовані на забезпечення більшої прозорості та розширення бази оподаткування; забезпечить умови для належної сплати податків громадянами в подальшому та в цілому зробить крок до підвищення загального рівеня податкової культури громадян. Законопроектом пропонується: у період з 1 липня 2021 року до 1 липня 2022-го провести одноразове (спеціальне) добровільне декларування активів фізичних осіб, а саме:

– всі громадяни України (крім осіб, які за будь-який рік, починаючи з 1 січня 2005 року, подавали або мають подавати декларації відповідно до законів) може задекларувати майно, яке належить суб’єкту декларування на праві приватної власності, якщо такі активи були одержані (набуті) за рахунок доходів, що підлягали на момент їх отримання оподаткуванню в Україні та з яких не були сплачені податки і збори відповідно до вимог законодавств;

– можливе подання одноразової (спеціальної) добровільної декларації знеособлено (без ідентифікації декларанта) через спеціально уповноваженого представника декларанта — нотаріуса (крім тих, які в розумінні Закону України «Про запобігання корупції» є родичами осіб,що з 1 січня 2005 року, подавали або мають подавати декларації відповідно до законів);

– розмір податку складає 5% щодо валютних цінностей та інших активів, що знаходяться (зареєстровані) в Україні та 9 % щодо цінностей, розміщених (зареєстрованих) за кордоном, та 2,5% щодо номінальної вартості державних облігацій України з терміном обігу більше ніж 365 днів, придбаних декларантом у період із 1 січня 2021 року до 20 червня 2022 року до подання одноразової (спеціальної) добровільної декларації.

При сплаті податку, держава гарантує:

а) звільнення від відповідальності за порушення податкового, валютного законодавства та від обов’язку нарахування та сплати податків і зборів щодо доходів, які стали джерелом одержання (набуття) активів, зазначених таким декларантом в одноразовій (спеціальній) добровільній декларації;

б) нерозголошення відповідними державними органами та їх посадовими особами відомостей, що містяться в одноразових (спеціальних) добровільних деклараціях та доданих до них документах, за винятком випадків, коли це прямо передбачено законами або рішенням суду; в) заборону на використання відомостей, що містяться в одноразовій (спеціальній) добровільній декларації, в розслідуваннях та/або перевірках відносно декларанта, а також як докази у кримінальних провадженнях, справах про адміністративні правопорушення, цивільних та адміністративних справах.

Важливо. Законом визначено обсяг активів, які вважаються такими, з яких повністю сплачено податки і збори відповідно до податкового законодавства (незалежно від подачі декларації): квартира загальною площею, не більше 120 кв. метрів, або майнові права на таку квартиру або житловий будинок, загальною площею, яка не перевищує 240 кв. метрів, за умови наявності права власності на земельну ділянку відповідного цільового призначення; нежитлові будівлі некомерційного призначення та/або нежитлові будівлі незавершеного будівництва загальною площею не більше 60 кв. метрів; земельні ділянки, розмір яких не перевищує норми безоплатної передачі, за статтею 121 Земельного кодексу України; один транспортний засіб особистого некомерційного використання, який на дату завершення періоду одноразового (спеціального) добровільного декларування належав фізичній особі на праві власності (крім транспортного засобу, призначеного для перевезення 10 осіб i більше, легкового автомобіля з робочим об’ємом двигуна не менше як 3 000 куб. см та/або середньоринковою вартістю понад 375 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня 2021 року, мотоцикла із робочим об’ємом циліндрів двигуна понад 800 куб. см, літака, гелікоптера, яхти та катера); інші активи, сумарна вартість яких на дату завершення періоду одноразового (спеціального) добровільного декларування не перевищує 400 тисяч гривень. На завершення хотілося б зазначити, що обов’язковим паралельним кроком влади має бути ліквідація передумов, які сприяли й досі сприяють приховуванню доходів та активів.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram