Думка експерта
Кваліфікація воєнних злочинів
Олексій БАГАНЕЦЬ, заступник Генерального прокурора
(2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), віце-президент Світового конгресу українських юристів,
член Науково-консультативної ради при ДБР,
адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України
Розмежування понять «воєнний» та «військовий» злочин як шлях до розробки вивіреного механізму притягнення російських військових, винних у вчиненні кримінальних правопорушень під час агресії стосовно України
Із перших днів повномасштабного вторгнення рф в Україну ми отримували й отримуємо повідомлення про величезну кількість звірств, що вчиняють російські війська. Це й масові вбивства мирного населення, зґвалтування, катування цивільних осіб, викрадення активістів, волонтерів та представників місцевої влади і органів місцевого самоврядування, й авіаудари по цивільній інфраструктурі міст та селищ, немотивоване цільове знищення житла і майна громадян, які не беруть участі в бойових діях, примусове вивезення нашого населення, в тому числі, малолітніх дітей, на територію рф, застосування забороненої зброї тощо.
Читайте також: Кваліфікація держзради і суміжних злочинів проти основ національної безпеки України
Перші нормативно – правові акти у цій сфері
Усі ці дії, а також низка інших серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, дійсно належать до категорії воєнних злочинів, за які в будь-якому випадку, повинні відповідати всі ті, хто їх вчинив. Разом із тим обговорення протягом останніх чотирьох місяців повномасштабної війни в Україні питання щодо злочинів, які вчиняє рф на території нашої держави, наглядно показало, що переважна більшість представників нашої влади, політиків і навіть частина так званих «військових експертів» явно не розуміють, що таке воєнні злочини й часто плутають їх, називаючи військовими.
У той же час, незважаючи на деяку лінгвістичну співзвучність цих двох слів, у юридичній площині вони насправді мають зовсім інші значення. Так, саме поняття «воєнний злочин» є поняттям суто сфери міжнародного гуманітарного права, а тому воно має більш глобальний та всеохоплюючий масштаб, тобто не стосується конкретної країни чи навіть групи країн, а торкається інтересів всього світу. Воєнним злочином за нормами міжнародного права є дії, які являють собою свідоме порушення загальноприйнятих «звичаїв та правил війни», а ще точніше — так званих «законів війни».
Так, першим Міжнародним нормативно-правовим актом у цій сфері виступала перша Женевська конвенція «Про поліпшення долі поранених та хворих у діючих арміях» 1864 року, яка й дала поштовх для регламентації правил ведення бойових дій і, відповідно, до закріплення таких понять як «закони війни» та «воєнні злочини». Друга світова війна внесла свої корективи в систему міжнародного права; стало зрозуміло, що потрібно не тільки встановити перелік заборонених дій, які підпадають під поняття «воєнний злочин», але й закріпити конкретні механізми притягнення винних за їх вчинення до міжнародно-кримінальної відповідальності.
Як результат, у 1945 році Статут Нюрнберзького трибуналу визначив воєнні злочини як «порушення законів і звичаїв війни», включив до них такі діяння:
- вбивство цивільних осіб, жорстоке поводження з ними або їхнє переміщення, що здійснювалося на окупованих територіях;
- вбивство або жорстоке поводження з військовополоненими;
- вбивство заручників;
- розграбування суспільної чи приватної власності;
- руйнування, що не спричинені військовою необхідністю тощо (ст. 6 (b) Статуту).
У свою чергу, Женевські конвенції 1949 року розширили цей перелік воєнних злочинів, серед яких, окрім уже згаданих, з’явилися й інші, наприклад:
1) катування і нелюдське поводження, зокрема біологічні експерименти, умисне заподіяння тяжких страждань чи серйозного каліцтва;
2) незаконне, невмотивоване й широкомасштабне руйнування та привласнення майна, не спричинене військовою необхідністю;
3) примус цивільної особи чи військовополоненого служити в збройних силах ворожої держави;
4) незаконна депортація, переміщення цивільної особи;
5) незаконний арешт цивільної особи;
6) взяття заручників.
Додатковий протокол № 1 1977 року до Женевських конвенцій ще більше розширив перелік серйозних порушень, додавши до нього, наприклад, такі діяння:
1) вчинення нападу невибіркового характеру, що зачіпає цивільне населення чи цивільні об’єкти, коли відомо, що такий напад стане причиною великої кількості смертей, поранень серед цивільних осіб;
2) вчинення нападу на установи або споруди, що містять небезпечні сили, коли відомо, що такий напад стане причиною надмірних смертей, поранень серед цивільного населення або завдасть шкоди цивільним об’єктам;
3) переміщення державоюокупантом частини її власного цивільного населення на окуповану нею територію або навпаки — депортація чи переміщення всього чи частини населення окупованої території в межах цієї території чи за її межі;
4) вчинення нападу на ясно розпізнавані історичні пам’ятки, твори мистецтва або місця відправлення культу, які є культурною або духовною спадщиною народів, внаслідок чого вони зазнають великих руйнувань.
Фактично це і є той приблизний перелік протиправних діянь, які вчинялися й вчиняються зараз (уже понад 3 місяці) державою-агресором на території України, тому й сумнівів про наявність достатніх підстав як для реєстрації їх в ЄРДР, так і до кримінального переслідування винних фізичних осіб — окупантів бути не може, потрібно лише зібрати якнайшвидше в установленому законом порядку докази їх вини й надати їх, у першу чергу, українському суду, що буде непросто, з урахуванням ситуації, яка склалася протягом останніх років в органах правопорядку та прокуратури. А я, повірте, знаю, про що говорю.
У зв’язку з цим хотів би звернути вашу увагу і на той факт, що на сьогодні найактуальнішим міжнародним правовим актом у питаннях визначення «воєнних злочинів» виступає саме Римський статут Міжнародного кримінального суду (МКС), підписаний у 1998-му, набрав законну силу в 2002 році після того, як понад 60 країн світу його ратифікували. Римський статут не тільки зміг консолідувати в собі всі склади «воєнних злочинів», розкиданих до цього по багатьох міжнародних джерелах міжнародного гуманітарного права, але й надати більш-менш чітке тлумачення кожному з них.
На жаль, наша країна до цього часу не ратифікувала цей статут, бо повинна була привести наше внутрішнє законодавство (зокрема Кримінальний кодекс) у відповідність до його норм. На це й був спрямований Закон № 2689 від 27.12.2019 р., прийнятий 20.05.2021 року, однак станом на сьогодні так і не був підписаний Президентом України, а отже, не набув чинності. Тобто, ще раз наголошую, Україна підписала Римський статут ще 20 січня 2000 року, однак ще не ратифікувала його.
Більше того, й це варто знати, що 25 лютого 2014 року ВРУ прийняла Заяву № 790-VII, якою визнала юрисдикцію суду за ст. 7 статуту (злочини проти людяності) під час мирних акцій протестів у період з 21 листопада 2013 по 22 лютого 2014 р.
Пізніше, 4 лютого 2015 року, ВРУ прийняла нову постанову № 145-VIII, якою затвердила вказану заяву, що визнавала юрисдикцію суду МКС за статтями 7 (злочини проти людяності) і 8 (воєнні злочини) Римського статуту щодо скоєння злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», починаючи з 20 лютого 2014-го й без кінцевої дати.
Додамо й те, що 11 грудня 2020 р. прокурор Міжнародного кримінального суду оголосила про завершення попереднього вивчення ситуації в нашій країні. При цьому ситуація в Україні визнана такою, що відповідає критеріям статуту МКС для відкриття розслідування. Наступним кроком повинно було стати звернення прокурора до суддів Палати попереднього провадження цього суду надати дозвіл на розслідування по суті, однак цього очікуваного продовження так і немає по сьогодні. Як ви думаєте, чому?
Так ось, у відповідності до Римського статуту одним із ключових моментів, який відрізняє «воєнні злочини» від інших кримінально-караних діянь, є те, що обов’язковою умовою під час їх вчинення є факт наявності збройного конфлікту. Тобто, відповідно до норм Римського статуту, «воєнні злочини» можуть вчинятися як під час міжнародного збройного конфлікту, тобто між двома і більше країнами, так і під час збройного конфлікту, який проходить всередині однієї держави, але без зовнішнього іноземного втручання.
Що ще потрібно знати з даної теми
Відповідно до Конвенції про незастосовність строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності 1968 року, до воєнних злочинів строк давності не застосовується. Друге: чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 року та Додатковий протокол І до них від 8 червня 1977 року зобов’язують держави криміналізувати серйозні порушення міжнародного гуманітарного права в національному законодавстві, що Україна й зробила, нехай і частково, насамперед шляхом внесення до Кримінального кодексу України ст. 438 «Порушення законів та звичаїв війни».
Крім того, держави не тільки повинні переслідувати в судовому порядку осіб, обвинувачуваних у вчиненні серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, а й передавати таких осіб державі, готовій здійснити таке переслідування. Іншими словами, на воєнні злочини, відповідно до Женевських конвенцій, поширюється принцип універсальної юрисдикції, тобто будь-яка держава може притягнути особу, винну в скоєнні воєнних злочинів, до кримінальної відповідальності, незважаючи на місце скоєння самого злочину та громадянство суб’єкта злочину чи його жертви.
У той же час, якщо перейти до тлумачення поняття «військового злочину», то це питання в кожній країні регулюється виключно національним кримінальним законодавством, бо воно не має міжнародного аспекту. Так, в Україні всі склади «військових злочинів» прямо передбачені в єдиному джерелі національного кримінального права – Кримінальному кодексі, розділ ХІХ.
Більше того, в ч. 1 ст. 401 КК України наводиться й визначення поняття самого військового злочину, яким виступають передбачені цим розділом кримінальні правопорушення проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов’язаними та резервістами під час проходження зборів.
За відповідними статтями даного розділу несуть відповідальність військовослужбовці Збройних Сил України, Служби безпеки, Державної прикордонної служби, Національної гвардії та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, тобто суб’єктами цих злочинів виступають військовослужбовці виключно держави Україна.
Дійсно, погоджуюсь, цікавим моментом є той факт, що деякі склади «військових злочинів», які передбачені Кримінальним кодексом України, також мають всі ознаки «воєнних злочинів», мова, зокрема, про склади злочинів з 432 по 434 статтю (мародерство, насильство над населенням у районах бойових дій, погане поводження з полоненими, незаконне використання символіки Червоного Хреста та Червоного Півмісяця).
Водночас у даному випадку йдеться саме про правову неузгодженість даної проблеми в нашому національному законодавстві, яке потребує негайної додаткової регламентації та правового аналізу, а не замовчування його. Тобто, якщо узагальнити сказане мною вище, то можна зробити висновок про те, що поняття «воєнного» та «військового» злочинів — є два різні терміни, єдиним спільним моментом яких є те, що вони обидва представляють собою злочинну діяльність, і все…
Джерело: Юридичний вісник України
