Новий законопроект про НАБУ: його мета і ризики - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Новий законопроект про НАБУ: його мета і ризики

Дата публікації:

Із-поміж подій, які на початку цього тижня активізували і вкотре поділили на табори український політикум, — розгляд Кабінетом Міністрів та реєстрація в парламенті законопроекту № 5070, що має відрегулювати роботу Національного антикорупційного бюро. Найрезонансніше те, що ухвалення цього документа може стати (переконані — точно стане) підставою для звільнення чинного директора НАБУ Артема Ситника. В уряді стверджують, що завдяки новації вдасться ліквідувати законодавчу прогалину, пов’язану з відсутністю механізмів дострокового відкликання очільника цього важливого антикорупційного органу. А головне — легітимізувати керівництво НАБУ, оскільки процедуру призначення А. Ситника директором Національного антикорупційного бюро, за висновками Конституційного Суду України, свого часу порушили.

Противники законодавчих новацій, натомість, говорять про початок «тотального наступу» на молоду вітчизняну антикорупційну вертикаль і спроби «приборкати» норовливе НАБУ, яке демонструє неупередженість та незалежність. Мовляв, хоча його роботу й не назвеш надто ефективною, на тлі ще більш «беззубої» діяльності інших «борців» із корупцією — співробітників бюро можна вважати доволі вправними «раками» на вітчизняному «антикорупційному безриб’ї»…

Причини: латання «дірок» в антикорупційному законодавстві

«Двома рішеннями Конституційний Суд України визнав неконституційним указ про призначення Ситника директором НАБУ та положення закону про Національне антикорупційне бюро в частині участі Президента в доборі і призначенні директора бюро, — нагадав, коментуючи появу законопроекту, міністр юстиції Денис Малюська. — Перед урядом стояло завдання закрити цю прогалину в законі та врегулювати питання статусу НАБУ та його керівника. Першим «підходом до бар’єра» став законопроект № 4437 — у ньому уряд (задля уникнення будьяких сумнівів у легітимності очільника НАБУ) запропонував надати Артему Ситнику повноваження директора до обрання нового керівника за новою процедурою. На жаль, даний проект закону не отримав підтримки в парламентському комітеті. Водночас проблема «дірки» в законодавстві та статусі НАБУ залишилася. І її закриття — одна з умов співробітництва з МВФ».

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Саме для того, щоб позбутися цієї «діри», Кабінет Міністрів, за словами глави Мін’юсту, і підготував новий законопроект, який надасть Національному антикорупційному бюро статус органу виконавчої влади та оновить процедуру обрання директора. Окремою нормою визначено, що на період відбору нового директора НАБУ повноваження його керівника виконуватиме його перший заступник.

Денис Малюська називає появу нової ініціативи вимушеним кроком. Вважаючи, що найкращим виходом було б все ж ухвалення згаданого законопроекту № 4437. Водночас Міністр запевнив, що дискусія довкола змісту законопроектів триває — на часі їх обговорення в парламенті.

До речі, неабияка дискусія таки спалахнула — під присвяченим цій темі постом на Фейсбук-сторінці Малюськи. Думки різні. Більшість коментаторів підтримують Артема Ситника і критикують схему, яка може (а за деякими, оцінками, навіть «покликана») усунути його з посади керівника Національного антикорупційного бюро. Наміри відправити посадовця у відставку автори таких дописів пояснюють «небажаним» для декого відкриттям проваджень проти впливових у державі осіб, зокрема з ОПУ та уряду.

Хтось же пише про те, що за керівництва А. Ситника робота НАБУ не була по-справжньому ефективною, а деякі колеги і друзі Артема Сергійовича, мовляв, замість того, щоб боротися з корупцією, її очолили, «сівши» на фінансові потоки (особлива увага коментаторів — до особи керівника Головного підрозділу детективів НАБУ, кума Ситника, Андрія Калужинського)… Хтось пише про порушення процедури при внесенні до тексту законопроекту такого дражливого пункту «з голосу» — при обговоренні документа на урядовому засіданні. Опоненти ж нагадують про висновки Конституційного Суду щодо незаконності призначення чинного керівника НАБУ, а також про більш «глобальну» й задавнену проблему фактичної відсутності можливостей дострокового усунення керівника цього та низки інших державних відомств — не те що за неефективність роботи, а навіть — за порушення законодавства. Це — безвідносно до персони Ситника. Хоча дописувачі нагадують і про справи й провадження, які свого часу порушували проти нього…

При цьому дехто прогнозує проблеми в стосунках з міжнародними партнерами України — через спроби «наїхати» на один із небагатьох по-справжньому незалежних і модернових правоохоронних органів. Інші ж вважають, що з міжнародними партнерами цей крок погоджено. І єдиним каменем спотикання залишається персона ймовірного виконувача обов’язків керівника НАБУ на період обрання нового повноцінного голови. Нині на посаді першого заступника НАБУ перебуває Гізо Углава. Скидається на те, що йому, як-то кажуть, і карти в руки. Бо й обидві сторони суперечки, і «неупереджені» коментатори одностайні: шанси на те, що при доопрацюванні документа в парламенті цю норму змінять і призначать виконувачем обов’язків Артема Ситника, — нульові.

Знову ж таки — різні оцінки сприйняття міжнародними інституціями відведеної нашим зовнішнім партнерам ролі у відборі нового очільника антикорупційного відомства. Чи «проковтнуть» вони ідею обмеження впливу на цей процес?

Позиція й роль іноземних «провідників» українських антикорупційних реформ

За пропозицією авторів законопроекту, міжнародні експерти вже не надто впливатимуть на роботу конкурсної комісії з відбору нового керівника Національного антикорупційного бюро: роль трьох іноземних представників при бажанні легко звести до функціоналу «весільних генералів», або й «майорів». Адже пропонується, щоб до складу комісії увійшли три члени, делеговані РНБО, та шість — від уряду (троє з яких — згадані вже міжнародні експерти, обрані за рекомендаціями наших партнерів).

Пролити світло на цю тему допоміг коментар віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанішиної програмі «Свобода слова на ICTV». Як було заявлено, нову процедуру обрання директора НАБУ обов’язково обговорюватимуть з міжнародними партнерами. «Закон містить широкий спектр різних положень. Він проговорювався з МВФ. Є спірні положення, які викликали певний резонанс, але цей законопроект ще розглядатимуть у парламенті. Ми звернулися з проханням підготувати консолідовану позицію міжнародних партнерів. Й ця позиція буде обговорюватися, враховуватися».

Більше того, О. Стефанішина попросила не сприймати нові законодавчі ініціативи відірвано від інших пропозицій та змін, які чекають на цю сферу. За її словами, законопроект є частиною комплексу рішень, які вже ухвалено парламентом і які ще вноситимуться — і Президентом, й урядом — для відновлення повноцінної діяльності антикорупційних органів.

Водночас, на думку адвоката, старшого партнера адвокатського об’єднання «Кравець і Партнери» Ростислава Кравця, відсутність оперативної реакції міжнародних партнерів України на появу даного законопроекту може свідчити про те, що насправді Київ узгодив документ із ними. Більше того, наші партнери також зацікавлені у внесенні в документ відповідних змін. «Вважаю, що не лише в Україні, а й за кордоном незадоволені ефективністю роботи НАБУ під керівництвом Ситника. Але говорити напряму про це не хочуть, аби не підірвати довіри до антикорупційної вертикалі, яку за їхньої підтримки розбудовують у нашій країні, тобто йдеться про перекладення відповідальності за погоджене всіма кадрове рішення на українську владу. До того ж, не забуваймо про потребу виконувати рішення Конституційного Суду», — говорить Ростислав Кравець у коментарі Укрінформу.

При цьому експерт не береться «з чуток» коментувати конкретні положення документа. До появи його тексту на сайті Верховної Ради (станом на вечір вівторка законопроект офіційно не було оприлюднено).

Антикорупційні «вершники» без голови чи… одразу з двома головами?

А ось експерт Центру протидії корупції Антон Марчук документ (отриманий з інсайдерських джерел) уже бачив. Тож і поділився з нашими читачами роздумами про деякі потенційно «шкідливі» положення проекту закону, які народні обранці — кров з носа — мають виправити. «Передувсім, ідеться про перехідну норму, поява якої, нібито, спричинена серпневим рішенням КСУ щодо указу Президента Порошенка про призначення Артема Ситника. Й одна з перехідних норм, власне, й мала б урегулювати питання подальшого перебування Ситника на посаді. Однак ця норма сформульована, м’яко кажучи, некоректно, і фактично вона лише поглиблює правову невизначеність, що існує. Якщо закон ухвалять у такому вигляді, біля керма НАБУ фактично залишаться і Ситник, повноваження якого до 2022 року не припинені, і виконувач обов’язків директора — його перший заступник. Це підриватиме легітимність рішень обох посадовців і створюватиме ризики при судових оскарженнях», — переконаний експерт.

Певні ризики, за його висновками, містять у собі й норми, що мають замінити визнані торік у вересні КСУ неконституційними положення Закону «Про Національне антикорупційне бюро України». Вони стосуються композиції конкурсної комісії, яку створюватимуть для обрання нового директора НАБУ. «Є ризики, пов’язані з кількістю кандидатів, яких комісія має запропонувати на розгляд уряду за підсумками конкурсу. Певні ризики викликані фактично наданням уряду засобів впливу на бюро — приміром, через можливість скасування актів НАБУ чи через необхідність їх державної реєстрації в Міністерстві юстиції… Тобто, бачимо, що цей законопроект містить загрози для незалежності антикорупційного бюро й не може бути ухвалений у такому вигляді», — підсумовує Антон Марчук.

Тож усі ми разом з експертами сподіваємося, що перед остаточним ухваленням у парламенті документ все таки належним чином доопрацюють.

Владислав ОБУХ,
експерт

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Соціальна «справедливість»: нові обриси українських реалій

Опубліковано

on

От

Віталій ОПРИШКО доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України

За 30 років своєї незалежності Україна переживає нині чи не найважчий період. Уже восьмий рік країна протистоїть військовій агресії з боку Росії. Ця війна носить гібридний характер, коли РФ не лише використовує проти нашої держави класичне вторгнення на її територію, захопивши Крим і частину Донбасу, а й здійснює приховані операції, диверсії, підтримку внутрішніх ворогів тощо. Водночас Україну роз’їдають корупція та інші злочини, катастрофічна енергетична криза, ситуація з коронавірусом, неспроможність керівництва держави вирішувати ці та інші нагальні й гострі проблеми людей.

Читайте також: І прийде день, коли закінчиться війна…

Несправедливість і зловживання владою

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Обурює те, що в країні, як свідчать численні соціологічні дослідження, при нинішній владі нічого не змінюється на краще, а навпаки. Особливо це проявляється в дотриманні принципу соціальної справедливості, яка окреслює нинішній рівень відносини між людьми, суспільством та державою. Побіжно скажу, що цій проблемі я присвятив статтю «Реалії соціальної «справедливості» в контексті моралі» (газета «Голос України, 9 серпня 2019 р.). В ній наголошувалось, що соціальна несправедливість, нехтування Конституцією та законами України, зловживання владою, тотальна корупція, безкарні порушення свобод людини і громадянина, на жаль, стали вже нормою нашого життя. Зазначалося, що такий стан справ в Україні обумовлений багатьма факторами, насамперед, неефективністю управління суспільством з боку держави та її органів, відсутністю реальних результатів реформ у різних сферах нашого життя. Всі ці зазначені та інші причини негативно позначаються на становищі країни, кожної людини і суспільства в цілому. З кожним днем відбувається все більше зубожіння мас, а наші громадяни — одні з найбідніших не лише в Європі, а й у світі. За даними ООН, за межею бідності сьогодні живуть понад 80% українців. Враховуючи це, українці вимушені працевлаштовуватися в країнах ЄС, Росії, Ізраїлі та інших державах. Мова не лише про некваліфікованих працівників, а й висококласних спеціалістів з вищою освітою, багато із яких свого часу працювали на знаних у світі підприємствах та їх об’єднаннях зокрема і київських, таких як «Арсенал», ДХК «Артема», «Точелектроприлад», нещодавно проданий «Електронмаш», завод ДП імені Антонова та інших. Замість того, щоб відновлювати ці та інші зруйновані гіганти, які становили свого часу, а деякі й нині становлять, основу економіки і могли б не лише сприяти працевлаштуванню людей, а й приносити до Державного бюджету відповідні кошти. Натомість їх за безцінь продають, як показує, наприклад, ситуація із заводом «Більшовик», його продали «з молотка» за 1.4 млрд грн відомому бізнесмену В. Хмельницькому та його партнерам. Усі розуміють, що головною цінністю залишків цього заводу є 35 гектарів землі, вартість якої визначається фахівцями у 3,2—4 млрд. грн. Цей факт викликав негативну реакцію не лише у киян, а й суспільства в цілому. Мабуть, враховуючи цю ситуацію, Антимонопольний комітет України поки що не дозволив продаж заводу «Більшовик». Одночасно він вирішив перевірити дотримання законодавства учасниками аукціону приватизації зазначеного підприємства.

Читайте також: Системність адміністративно-правового мислення в умовах трансформацій (методологічні розсуди). Частина 1

Другим крупним підприємством, яке було продано всього за 970 млн грн і приватизоване в листопаді цього року, стало державне підприємство «Електронмаш». Своєї черги чекають ще 3 тисячі підприємств, які підлягають приватизації. Водночас 91% опитаних українців не вірять, що приватизаційні процеси в Україні проводяться чесно. Про це говорять і зарубіжні інвестори. У своїх публікаціях я неодноразово звертав увагу на різний рівень матеріального забезпечення простих людей у порівнянні з можновладцями, що не дає можливості реалізувати положення статті 48 Конституції України про право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї. Мінімальні зарплати, високі тарифи на газ та електроенергію, вартість житла, ціни на товари, лікування та інші потреби й послуги є однією з причин, що люди ледь зводять кінці з кінцями. В цій ситуації призначення високих зарплат для працівників державних структур, враховуючи, що Україна — одна з найбідніших держав в Європі, є не просто сумнівним, а неприпустимим з точки зору соціальної справедливості, моралі та права.

Прикро, але сьогодні молоді люди не можуть реалізувати своє конституційне право на спеціальну освіту, в першу чергу враховуючи її вартість. А високі грошові застави для зайняття державних посад, наприклад, Президента України, народних депутатів України є штучною перепоною для їх зайняття незаможними людьми. При тому, що багато з них мають високий рівень професійної підготовки, необхідний життєвий досвід, високі людські та моральні якості. Така ситуація протирічить положенням ст. 24 Конституції України, що проголошує рівність конституційних прав та свобод громадян незалежно від їх майнового стану та ст. 38 Конституції України, яка зазначає, що права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмеженими. На ці та інші проблеми, пов’язані з проявами соціальної несправедливості в державі та суспільстві звертають свою увагу політики, а ще більше прості люди. Здавалось би, що ті, кому належить державна влада (Президент, парламент, уряд та інші державні структури), враховуючи такий стан життя українців, мали бути зробити належні висновки з такої ситуації та вжити відповідних заходів. На жаль, влада їх не вживає. Про це свідчать нинішня політична, економічно-фінансова, енергетична, пенсійна та соціальна кризи, стан боротьби з короновірусом в Україні, неспроможність влади захистити території, захоплені Росією. Цьому сприяють недосконалі парламентська, адміністративна, військова, судова, медична та інші реформи.

Недоліки діяльності президентської команди

Недоліки діяльності державного керівництва проявляється практично в усіх напрямах його діяльності. Аналізуючи, наприклад, роботу Президента та уряду України, керівників міністерств і відомств з позиції їх захисту інтересів громадян, забезпечення принципів соціальної справедливості до них виникає немало питань. Та про це трохи пізніше.

Читайте також: Системність адміністративно-правового мислення в умовах трансформацій (методологічні розсуди). Частина 2

У першу чергу, торкнемося надзвичайно нагального гострого й болючого на сьогодні для України, як і для інших держав світу, питання щодо забезпечення боротьби з коронавірусом. За минулий період від початку пандемії в Україні захворіло 3,5 млн громадян (серед них понад 105 тисяч лікарів), з яких понад 80 тисяч громадян, на жаль, померли. Наша країна всі останні дні була другою в світі за добовою смертністю від коронавірусу. І причини тут очевидні, посадовці протягом двох минулих років, враховуючи, що у нас поки немає розробленої своєї власної вакцини, не змогли своєчасно забезпечити закупку в інших державах необхідної кількості вакцин для щеплення населення, не провели необхідну роз’яснювальну та профілактичну роботу серед населення, внаслідок чого від вакцинації відмовляється значна частина населення. Це пояснюється ще й тим, що люди не впевнені в реальній якості лікування й багато з них говорять про експеримент над ними. На такі думки навертає і зміст нині відомого для багатьох чинного наказу Міністерства охорони здоров’я України за № 1775 від 20 серпня 2021 р. «Про проведення клінічного випробування та затвердження суттєвої поправки до протоколу клінічного випробування лікарського засобу, призначеного для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню, локалізації та ліквідації короновірусної хвороби (COVID-19)», підписаний заступником міністра П. Ємцем. Дійсно, як назва так і зміст цього наказу свідчить не про реальні профілактику і лікування захворювання від ковід, а про клінічні випробування, що викликає сумнів у наших громадян щодо доцільності вакцинації.

Наразі з метою забезпечення вакцинації працівників підприємств та установ, зокрема й викладачів навчальних закладів, державних службовців та інших працівників відсторонюють від роботи на період карантину, позбавляючи при цьому їх конституційного права на працю, заробітну плату. Цілком зрозуміло, що людям у період цього вірусного безробіття, щоб прожити, потрібна зарплата.

У нашому Основному Законі зазначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64). Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68). У даному випадку немало громадян, щоб не бути усуненими з роботи, скоюють правопорушення й намагаються отримати фіктивні документи про вакцинацію. І це, як не прикро, непоодинокі факти. Вони поширені по всій Україні. Так, за повідомленням правоохоронців, у Києві нещодавно «накрили» підпільну лабораторію з виготовлення фіктивних ковід-сертифікатів, на яких ділки заробили 10 млн грн — загалом було видано 6-ти тисячам громадян подібного роду «документи». Такі зловмисники діяли й на Львівщині, Рівненщині та деяких інших регіонах. В той же час, за інформацією заступника Голови Верховної Ради О. Кондратюк на погоджувальній раді ВРУ із 421 депутата не вакцинувалося 192, які ходять на роботу. Заступник Голови Верховної Ради України О. Корнієнко, який одночасно ще донедавна був і керівником партії «Слуга народу», пов’язує цю ситуацію з депутатською таємницею, внаслідок якої народні обранці мають право не давати інформації про їх вакцинацію. Ось вам ще один приклад рівності громадян та соціальної справедливості. І лише 12 листопада Голова Верховної Ради Р. Стефанчук підписав розпорядження, яким обмежив допуск депутатів без вакцинації від COVID-19 до приміщення Ради.

На сайті Президента України розміщена петиція про впровадження кримінальної відповідальності за примусову вакцинацію, яка набрала вже понад 25 тисяч голосів. Крім того, 3 листопада цього року біля будівля Офісу Президента України відбулися збори громадян, на яких було прийнято рішення щодо відновлення в державі, зруйнованого «карантинними» нормативно-правовими актами, На основі цього рішення наразі триває процес підписання громадянами вже другої відповідної петиції.

На переконання багатьох фахівців, однією з причин провалу боротьби з коронавірусом є те, що лікарні Одеси, Черкас, Миколаєва, Харківщини, Рівненщини, Івано-Франковщини та деяких інших регіонів своєчасно не були забезпечені необхідною кількістю кисневих приладів та киснем, медичними препаратами. Люди вимушені, як це було в Миколаєві, штурмом брати лікарні з тим, щоб врятувати життя своїм близьким. Факти смерті хворих у зв’язку з відсутністю необхідної кількості кисню є нічим іншім, як тяжким злочином з боку відповідних органів держави та їх посадових осіб. Цю ситуацію можна прирівняти до своєрідного «розстрілу», знищення своїх громадян, яких позбавили можливості (в даному випадку кисню) для захисту свого життя. Це є грубим порушенням ст. 3 Конституції України про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність. На цьому свого часу наголошував і Президент України у своїй передвиборчій програмі.

Згідно навіть з офіційною статистикою, на початок листопада не вистачало ліжок із киснем у 15-ти регіонах України. Думаю, винні повинні понести за це кримінальну відповідальність. Водночас до цього часу ніхто так і не поніс покарання. А хто винен у тому, що під час розгулу епідемії закриваються кисневі заводи на ремонт, частина яких перебуває в приватній власності? Сьогодні їх треба розглядати як стратегічні підприємства, покликані забезпечити національну безпеку й не лише в даному випадку. Враховуючи ситуацію, яка склалась в країні у зв’язку із захворюванням на ковід, незрозуміло, чому Верховною Радою лише 4 листопада цього року був прийнятий у першому читанні закон, яким внесено зміни до Державного бюджету України щодо виділення 800 тисяч гривень, спрямованих на виробництво та забезпечення лікарень кисневими станціями. Як дізнався, відповідний законопроект був розроблений депутатами фракції «Голосу» й пролежав у Верховній Раді України три місяці. А скільки можна було б врятувати людей, якби він був прийнятий своєчасно?

Відтік лікарів

Враховуючи недостатнє фінансування заробітної плати та несвоєчасну (і не всюди) виплату обіцяних урядом надбавок для лікарів у розмірі 300%, спостерігається їх критичний відтік. Багато з них виїхали на роботу за кордон, що ще більше ускладнило вирішення в нашій країні проблем, пов’язаних із лікуванням хворих на ковід. За наявними даними, на початок лютого цього року зі спеціалізованих медзакладів України звільнилися 6 620 досвідчених лікарів, а серед медперсоналу — майже 8 500 осіб, більшість з яких працевлаштувалася за кордоном. У той же час проблема з оплатою праці працівникам лікарень до цього часу до кінця так і не вирішена.

Особливе обурення в суспільстві викликає той факт, що значна частина виділених бюджетних коштів була спрямована не на боротьбу з коронавірусом, а на так зване, ініційоване Президентом, «Велике будівництво» — будівництво та ремонт доріг, що ще раз свідчить про те, що дороги в нашій державі цінуються більше, ніж життя людей. Нагадаю, для фінансування заходів щодо боротьби з коронавірусом уряд створив окремий фонд у майже 65 млрд грн. На початку червня цього року стало відомо, що з ковідного фонду витрачено за призначенням близько 30 мільярдів, тобто — менше половини, а решту, а це 35 млрд грн, спрямували на вже згадуване «Велике будівництво». Як кажуть люди, по цих дорогах, на будівництво яких витрачена значна кількість ковідних коштів, тепер все більше й більше доводиться транспортувати на цвинтар померлих від коронавірусної хвороби. Цілком зрозуміло, що жоден метр дороги не коштує людських життів, які б були врятовані за кошти, що призначалися не на дороги, а на боротьбу з коронавірусом. Президент України В. Зеленський заявляв, що ми є чемпіонами в боротьбі з коронавірусом. Так, Україна скоро стане чемпіоном по смертям своїх громадян, але ніяк не по боротьбі з коронавірусом.

Криза держорганів

Експерти і політики звертають увагу й на інші причини, які призвели до такої ситуації в державі в багатьох напрямах її діяльності. Однією з цих причин є політична криза, яка охопила практично всю систему органів державної влади, включаючи діяльність Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України, міністерств та відомств, органів прокуратури та суди, інші правоохоронні органи. Ситуація справді виглядає парадоксальною, коли замість того, щоб вирішувати першочергові завдання, які стоять перед суспільством та державою, ведуться безглузді дискусії, особливо серед «слуг народу», щодо перетворення нашої держави з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську. Проте, деякі політики не без гумору заявляють, що цього робити не потрібно, оскільки в нас вже активно функціонує «офісно-президентська республіка». Пропонуються й деякі інші подібного роду «революційні перетворення». А народ іншої думки. Він взагалі не довіряє владі в її спроможності на такі перетворення й не задоволений її діяльністю. Соціологічні дослідження, проведені в листопаді цього року, засвідчують, що не задоволені діяльністю Президента України 65% громадян, Кабінету Міністрів — 80% і Верховної Ради — 83%. Виникає необхідність дещо детальніше розглянути діяльність цих органів.

Найбільше претензій, які нині висловлюються людьми, адресуються Президенту України В. Зеленському, який відповідно до ст. 2 Конститукції України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілістності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Найперше, людей не задовольняє те, що він не виконує свої передвиборні обіцянки, в які повірили люди й завдяки чому обрали його на цю посаду. У своїй передвиборчій програмі, нинішній Президент розповів «про Україну своєї мрії», ним були визначені її розділи, а саме: народовладдя через референдуми; людина — найвища цінність; справедливість і рівність усіх перед законом; безпека людини — безпека країни; заможний громадянин — заможна держава; не боротьба з корупцією, а перемога над нею та інші. В межах цих програмних розділів В. Зеленським було обіцяно, що саме народ України формуватиме основні завдання для влади через референдуми та інші форми прямої демократії; що держава для людини, а не людина для держави; справедливість — основа довіри в суспільстві, яке забезпечує рівні можливості для всіх; що буде завершена війна з Росією (яка ведеться вже майже 8 років), будуть повернуті окуповані території, відшкодовані агресором завдані збитки; головна мета його діяльності — заможний українець, а економіка повинна бути зорієнтована на потреби кожного громадянина; заможний громадянин — заможна держава. Крім цього, що буде вестися жорстка боротьба з корупцією з тим, щоб ніхто не крав, а хто не зрозумів — саджати; що професія лікаря та вчителя стануть престижними високооплачуваними з тим, щоб була здорова й освічена нація, а Україна повинна стати країною, де буде зручно й затишно жити всім. Проте жодна з цих обіцянок уже В. Зеленським, як Президентом, реально не виконана. Крім того, діяльність Президента супроводжується офшорними скандалами, «вагнерівською справою», що підривають не лише його авторитет, а й держави. Незважаючи на інформацію про хабарі в конвертах й офіційні заяви окремих народних депутатів до ДБР — результатів розслідування цих фактів поки що немає. Тривалий час ці ситуації активно обговорюються в суспільстві й не лише в Україні, а й за її межами. Люди вимагають відповідей від влади на ці питання.

Не витримує критики й кадрова політика, яка призводить до значної плинності серед урядовців та керівників інших державних структур. Раніше з органів державної влади була звільнена значна кількість висококваліфікованих та досвідчених фахівців. На відповідальні посади призначаються, всупереч обіцянкам Президента, здебільшого не фахові особистості, а, нерідко, близькі до нього люди, окремі з яких мають добре підмочену раніше репутацію. Поки що за два з половиною роки ніхто, особливо з високопосадовців, як обіцяв Президент, не притягнутий за корупційні дії до кримінальної відповідальності, хоча для цього є всі підстави, зокрема, й щодо окремих народних депутатів України, які скоїли кримінальні, в тому числі й корупційні правопорушення.

Це — одна з причин того, що за опитуваннями громадян стосовно того, чи вірять вони, що корупція в Україні буде подолана, 94% з них відповіли ні. І як тут не згадати нашу землячку, киянку, п’ятого прем’єр-міністра Ізраїлю Голду Меір, яка сказала, що «якщо ви хочете побудувати ту країну, до якої будуть повертатися її сини і дочки, якщо ви хочете побудувати країну, з якої від’їжджають лише в сезон відпусток, якщо ви хочете побудувати країну, в якій не буде почуття страху за майбутнє, то зробіть три кроки: перший— прирівняйте корупцію до зради Батьківщині, а корупціонерів — до зрадників, аж до сьомого коліна …, і друге — зробіть три професії, які будуть високооплачуваними і шанованими — військові, вчителі і лікарі…, і третій — найголовніший — працюйте, працюйте і працюйте, бо ніхто, крім вас, не захистить вас, ніхто не прогодує вас, крім вас самих, а ваша країна потрібна тільки вам і більше нікому». Ці справедливі рекомендації слід би враховувати і нашому керівництву держави, особливо Президенту В. Зеленському, в якому багато людей вже розчарувались.

Незрозумілою виглядає позиція керівництва держави й стосовно ситуації з концентрацією на нашому кордоні великої кількості російських військових та їх озброєння. Як зазначив О. Шамшур (посол України в США у 2005—2010 рр.) в ефірі одного з телевізійних каналів, нині політики США, НАТО, Євросоюзу обговорюють питання про надмірне зосередження російських військ і зброї Росії на кордоні з Україною, в той час, як наше керівництво це заперечувало. Для нього, як і для всіх нас, є незрозумілою така позиція влади, хоча б по відношенню до тих, хто нині її захищає. Це несправедливо не лише з політичної, але й із соціальної точок зору.

На сьогодні, на думку багатьох вітчизняних і зарубіжних політиків, Президент узурпував владу, сконцентрувавши в своїх руках вплив на всі гілки влади, особливо на Верховну Раду України. Цьому сприяє те, що до складу парламенту обрана більшість народних депутатів від партії «Слуга народу», які обіймають в Раді всі керівні посади. Нині Голова Верховної Ради Р. Стефанчук, його перший заступник О. Корнієнко, керівники більшості парламентських комітетів є представниками цієї політичної сили. По суті Верховна Рада стала, на думку багатьох, ручною у відношенні до Президента України, що дозволяє йому лобіювати законотворчу діяльність. Рідко коли проекти законів, підготовлені депутатами від опозиції, розглядаються в порядку денному Верховної Ради. Це безперечно руйнує принцип, відповідно до якого, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, як цього вимагає Конституція України. Органи цих гілок влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6). У багатьох людей і в суспільстві в цілому виникає немало питань щодо ефективності діяльності Верховної Ради нинішнього 9-го скликання, яка в «турборежимі» прийняла станом на листопад 2021 р. велику кількість — 619 законів, значна частина з яких не відповідає інтересам суспільства та держави, суперечить Конституції України, що стало підставою неодноразового їх оскарження в Конституційному Суді.

Причин такої ситуації є декілька. Це нерозуміння, в першу чергу народними депутатами від «Слуги народу», їх ролі в суспільстві та державі. Як видається, вони, мабуть, забули, що присягали на вірність Україні, боронити її суверенітет і незалежність, дбати про благо Вітчизни й добробут Українського народу. Але їм заважає виконувати свої обов’язки низький рівень необхідних знань, потрібних для законотворчої діяльності, якщо не говорити взагалі їхню відсутність у більшості з них. Незважаючи на це, представники «Слуги народу» в багатьох випадках безпідставно не враховують зауваження до законопроектів своїх колег із інших фракцій, фахівців головного юридичного та головного науково-експертного управлінь Верховної Ради. Одним з останніх прикладів такого закону є закон про олігархів. Як відомо, з метою поліпшення його змісту, усунення протиріч у ньому, цей закон був направлений тодішнім Головою Верховної Ради В. Разумковим для аналізу до Венеційської Комісії (Європейської Комісії за демократію через право, до якої входить 47 держав — членів Ради Європи, а взагалі 62 країни світу). На думку багатьох, це й стало однією з причин усунення його з посади Голови Верховної Ради. Незважаючи на численні зауваження до цього закону та не дочекавшись висновків Венеційської Комісії, він був підписаний Президентом України. Виникає питання, а куди було поспішати? Адже від моменту підписання цього закону Президентом і датою введення його в дію передбачено практично півроку, що дає можливість олігархам позбутися своїх статків та вжити інші заходи з тим, щоб уникнути відповідальності. Навіть сам Президент звернув увагу на те, що закон почав діяти, коли П. Порошенко продав 5-й та Прямий телевізійні канали. Дива та й годі. При тому, варто звернути увагу, що Атлантична Рада США — Аналітичний центр, неурядова організація при Організації Північноатлантичного договору, вже розкритикувала цей закон. З метою поліпшення цього, вже підписаного Президентом, закону, мабуть доведеться вносити до нього зміни з урахуванням висновків як Венеційської Комісії, так і Атлантичної Ради.

Особливо хотілось би звернути увагу на те, що відсутність глибокого та всебічного аналізу чинного законодавства й розробленої на його основі з урахуванням конституційних положень науково обгрунтованої Концепції розвитку законодавчих робіт на період діяльності Верховної Ради нинішнього (дев’ятого) скликання унеможливлює прийняття законів на плановій основі, системній, логічній послідовності з урахуванням відповідних державних і суспільних пріоритетів та перспектив розвитку законодавства країни. На мій погляд, це одна з важливих умов здійснення на основі принципу верховенства права державно-правової реформи в політичній, економічній, соціальній та інших сферах. До речі, хотілося б нагадати, що ще в 1997 р. Інститутом законодавства Верховної Ради України (який я мав честь очолювати з 1994 по 2002 рр.) із залученням парламенту, уряду, правоохоронних органів та органів самоврядування, широкого кола науковців були розроблені й обговорені науково обґрунтовані основи Загальної концепції державно-правової реформи та було здійснено ряд конкретних заходів щодо її реалізації. Крім того, були розроблені Концепція розвитку законодавства України на 1997—2005 роки та орієнтовна програма законопроектних робіт в Україні на цей період, а Верховна Рада 15 липня 1999 р. прийняла постанову «Про Державну програму розвитку законодавства України до 2002 року». Інститутом законодавства було ініційовано й реалізовано низку інших заходів, спрямованих на вдосконалення законодавчої діяльності, здійснення парламентської реформи, систематизацію українського законодавства, його гармонізацію з міжнародним правом.

Прикро, що останніми роками керівництво Інституту законодавства зосередило свою основну увагу на невластивій для нього організації захисту докторських та кандидатських дисертацій, практично усунулось від виконання поставлених перед ним завдань з наукового забезпечення законодавчої діяльності Верховної Ради. Це — одна з причин того, що на її порядок денний рідко потрапляють закони щодо поліпшення життя людей, в основі яких би закладалися ідеї соціальної справедливості, а не підвищення податків, тарифів та цін, приватизації землі, ряду стратегічних підприємств та інші.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Повернення старих схем у процедурі банкрутства

Опубліковано

on

От

Олена КОРОБКОВА,
виконавчий директор Незалежної асоціації банків України

Наразі свого другого читання очікує законопроект щодо процедур банкрутства (№ 4409), який містить низку деструктивних новацій. Банківська спільнота неодноразово наголошувала на тому, що новели цього документа, які подаються під соусом несуттєвих «технічних» змін до Кодексу з процедур банкрутства, є абсолютно неприйнятними й можуть негативно вплинути на інститут бізнес-кредитування. Бо чи знайдуться ті, хто захоче видавати кредити, розуміючи, що право отримати свої кошти назад фактично нівельоване на законодавчому рівні?

Тож спробуємо докладно розібратися в новелах цього законопроекту та продемонструвати, яким чином вони вплинуть на процедуру банкрутства в Україні. Також у черговий раз закликаємо депутатів врахувати ці моменти та доопрацювати документ до другого читання, аби не допустити повернення старих схем у процедуру банкрутства.

Про продаж майна банкрута

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

А саме про надання права ліквідатору здійснювати продаж усього майна банкрута у вигляді єдиного майнового комплексу. Цю історію ми вже проходили в контексті «старого» закону. Фактично ця норма дозволить виставляти на продаж в одному лоті нерухомість у центрі Києва й об’єкти в зоні ООС. Така собі вже раніше відпрацьована «схема» задля зменшення вартості заставного майна, затягування процесу та максимального зменшення попиту на нього. А ще — задля ускладнення пошуку цього майна сторонніми для боржника покупцями й усунення від участі в аукціоні зацікавлених осіб.

Читайте також: Уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника може оспорювати результати аукціону, проведеного в межах справи про банкрутство

Досить цікавою видається й інша новація — проведення другого повторного аукціону з можливістю зниження початкової ціни без визначення граничної вартості. Пам’ятаєте історії про продаж майна «за 1 гривню», пов’язаній із боржником особі? Так от, це знову така ж «пісня». Законопроект повертає можливість вдаватися і до цієї схеми.

Далі — розподіл отриманих ліквідатором коштів між кредиторами виключно в разі достатності коштів для задоволення всіх вимог кредиторів однієї черги. Невиважена та дискримінаційна норма, спрямована виключно на забезпечення інтересів арбітражного керуючого. Ця новела не лише затягує процес погашення вимог кредиторів (фактично блокує повернення коштів в економіку), але й взагалі створює перешкоду для погашення боргів, оскільки в такому випадку щомісячно з коштів, які надійшли в ліквідмасу, арбітражний керуючий утримуватиме свою основну винагороду, тобто сума отриманих для кредиторів коштів щомісяця зменшуватиметься, а ліквідатор не буде зацікавлений вчинити всі необхідні дії для надходження коштів, достатніх для погашення всіх вимог кредиторів однієї черги.

Ще більше грошей арбітражному керуючому

Чинні норми кодексу вже передбачають сплату додаткових коштів до основної винагороди від продажу застави в розмірі 3% від суми реалізації, яку банки-кредитори вважають справедливою та достатньою для мотивації. Однак у законопроекті пропонується, щоб основна щомісячна винагорода арбітражних керуючих покривалася ще й за рахунок коштів від продажу застави. Тобто, щоб фактично за все платив забезпечений кредитор, який на сьогодні не має права голосу в комітеті і зборах кредиторів (лише дорадчий), не може впливати на зміну ліквідатора чи на оцінку його дій (у тому числі не може голосувати при затвердженні звітів по винагороді арбітражного керуючого), крім того, оплата незалежно від результатів діяльності арбітражних керуючих у конкретній процедурі та тривалості самої процедури.

Читайте також: Рада може змінити Кодекс з процедур банкрутства

Якщо ця новація законопроекту буде прийнята, то з вартості застави може стягуватись і 50%, і навіть 100% винагороди, а заставний кредитор не отримає нічого. Зокрема, на сьогодні винагорода арбітражного керуючого за рік — це 216 тисяч гривень, тобто, якщо вартість застави буде близько 200 тис. грн і вона буде реалізована через рік, то забезпечений кредитор не отримає нічого — вся сума від продажу майна буде скерована на оплату винагороди арбітражного керуючого. На практиці такі зміни призведуть до того, що арбітражні керуючі не будуть зацікавлені у швидкій реалізації майна банкрута, адже що довше триватиме процедура продажу заставного майна, то більше основної винагороди вони зможуть отримати. Тобто за фактом арбітражний керуючий отримуватиме гроші просто як «абонплату» за його перебування у справі, а не за виконану роботу чи отриманий результат. Чому ж тоді таку «винагороду» не отримують адвокати, нотаріуси та інші самозайняті особи?

Ще одна цікава норма — виплата основної винагороди арбітражному керуючому «за рахунок коштів кредиторів» у разі, якщо процедура триває після закінчення авансованих заявником коштів. Така норма жодним чином не сприятиме пришвидшенню процедур банкрутства, бо не передбачає врахування показників ефективності та результативності роботи арбітражних керуючих, не обмежує можливості покладення основної винагороди на кредиторів будь-якими строками тривалості процедури банкрутства. І давайте врахуємо, що на практиці фактична тривалість процедур банкрутства в кілька разів перевищує визначені кодексом строки. У такому випадку, попри значну тривалість процедури та відсутність майна у боржника, тобто відсутність результату роботи, арбітражний керуючий стягує з кредиторів на свою користь гроші.

Слід врахувати, що «кредитор боржника», на якого законопроект покладає обов’язок оплачувати винагороду арбітражного керуючого, — це не лише банк, але й кредитори, яким заборгували заробітну плату, аліменти, або яким боржник відшкодовує шкоду, завдану каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я тощо. Це переконливо демонструє неспроможність запропонованого законопроектом підходу покладення на кредитора, як особу, яка вже зазнала збитків від неплатоспроможності боржника, додаткового тягаря, особливо зважаючи на те, що згоди таких кредиторів на участь у справі в окремих випадках ніхто не питає. Таке безумовне обов’язкове та необмежене будь-якими строками покладення на кредиторів зобов’язання сплатити щомісячну винагороду арбітражному керуючому аж ніяк не стимулюватиме останнього завершити роботу.

Чи платять людям зарплату за те, що вони просто такі чудові? То чому так має бути з арбітражними керуючими, і чому ці витрати знову мають лягати на постраждалу сторону, на тих, кому не повертають борги? Чому ініціатори законопроекту не розглядають такі варіанти, як, наприклад, покладення обов’язку оплати винагороди арбітражного керуючого на власника боржника? Чому єдиною константою в законопроекті залишається потреба забезпечити арбітражного керуючого доходами за відсутності реальної користі як для суспільства, так і для кредиторів, від справ, де в боржника відсутні активи?

Наступне — скасування чинної норми кодексу, що унеможливлює перехід до процедури санації без наявності схваленого комітетом кредиторів і забезпеченими кредиторами плану санації. Новація створює значний ризик зловживань, безпідставного затягування строків процедури та затвердження судом плану санації, який не був схвалений кредиторами. Думається, недоцільно надавати повноваження суду затверджувати план санації без перевірки факту його схвалення кредиторами.

Окрім того, новація повертає «схему» застосування процедур санації на шкоду кредиторам, яка існувала за часів дії «старого» закону про банкрутство та використовувалася для зловживань. Зокрема, будь-яка юридична особа, яка діяла в інтересах боржника чи пов’язаних із ним осіб, без реальних намірів і фінансових можливостей надавала суду пропозицію взяти участь у санації, і, як наслідок, вводилася процедура санації. Однак у подальшому її план не розроблявся або ж його умови були вкрай невигідними кредиторам. Водночас весь цей період (тривав роками) боржник використовував активи в господарській діяльності без погашення кредиторам будь-яких боргів.

Щодо призначення розпорядником майна та керуючим реструктуризацією арбітражного керуючого, кандидатура якого запропонована ініціюючим кредитором або боржником — фізичною особою. Дана новація повністю нівелює незалежність арбітражного керуючого і ставить інших кредиторів та боржника у вразливе становище через високий ризик упередженості арбітражного керуючого на самому початку процедури банкрутства. Крім того, це створює колізії з іншими нормами кодексу (зокрема, щодо того, що незалежність арбітражного керуючого гарантується особливим порядком призначення; щодо конфлікту інтересів; підстав для відмови в призначенні арбітражного керуючого, якщо така особа є пов’язаною з боржником).

І наостанок. Так, усі ми люди. Так, ми інколи опиняємося в непередбачуваних обставинах. Так, ми не завжди можемо розрахувати власні сили. І в контексті виплат за кредитами — теж. Саме для таких складних ситуацій й існує процедура банкрутства, що мала б набувати вигляду здорового компромісу між інтересами боржника та кредитора. Натомість законопроект № 4409 у тому вигляді, в якому він є зараз, пропонує нам повернути старі схеми та значно зменшити обсяги відшкодувань кредиторам у процедурі банкрутства, і, як наслідок, обсяги кредитування, такого необхідного для постковідного періоду відновлення економіки.

Як відомо з міжнародних рейтингів, кредитори банкрута в Україні можуть розраховувати лише на невелике відшкодування — 9 центів з 1 долара та кількарічну тяганину. Щоб повернути власні кошти вони в середньому мають витратити близько 3-х років та оплатити витрати, пов’язані з процедурою банкрутства і продажем майна боржника, яка може перевищувати 40% вартості майна.

Тож висловлюємо сподівання бути почутими законодавцями та працюємо далі!

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Чого очікувати бізнесу від кабмінівського законопроекту з корупційними ризиками?

Опубліковано

on

От

Мартина БОГУСЛАВЕЦЬ,
виконавча директорка ГО аналітичний центр «Інститут законодавчих ідей»

Свого часу Кабінет Міністрів підготував «подарунок» для підприємців — законопроект з корупційними ризиками № 5600. Першого липня його було прийнято в першому читанні. Далі народні обранці планували розглянути цей законопроект знову — 7 жовтня. Не склалося. Ми цією публікацією хочемо нагадати депутатам про необхідність його суттєвого доопрацювання.

Читайте також: Законопроект № 5600. Міфи і правда про нові правила адміністрування податкового боргу

Автори законопроекту пишаються тим, як заявляється, що він допоможе принести 35 мільярдів гривень надходжень до бюджету, але не говорять, звідки візьмуться ці гроші. Бо ці надходження будуть отримані за рахунок підвищення податків, змін в адмініструванні податків, значного збільшення повноважень податкової, а також за рахунок фермерів.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Відтак кошти, які могли би бути вкладені в розвиток бізнесу, закупівлю товарів та послуг, фактично забираються від громадян. Нам розповідають про позитивний інвестиційний клімат, але влада періодично намагається втручатися в діяльність бізнесу. Як на мій погляд, якщо й надалі прийматимуться такі законопроекти, то скоро тут просто нікому буде платити податки. Й ось чому.

Що не так із цим законопроектом?

Перше — корупційні ризики, якими вони були до першого читання? Згідно з документом, податкова отримує надмірні повноваження, що дозволяє їй тиснути на бізнес:

— без рішення суду стягувати борги з банківських коштів боржника;

— можливість встановлення податкової застави ще в процесі оскарження рішення платником податків в суді, що може стати інструментом тиску на платників податків та вплинути на можливість розпоряджатися ними своїм майном;

— заборонити виїзд за кордон керівнику організації, якщо вона має борг, доки він не буде сплачений. Зауважимо, що такі борги можуть створюватися фіктивно — щоб спеціально тиснути на бізнес та його керівників.

Читайте також: Законопроект № 5600: фіскальний тиск і заручники-підприємці

Друге — чіткі формулювання пропонують замінити розмитими. Приклад: у законопроекті слово «свідчать» про порушення платником податків податкового законодавства, пропонують замінити на «можуть свідчити». На перший погляд, здається нічого, але на практиці така зміна призведе до того, що податкова самостійно вирішуватиме, чи порушує підприємець податкове законодавство, чи ні? Як наслідок, за однакових умов, одним платникам податків буде надіслано відповідні запити та призначено перевірки, іншим ні.

Податок на прибуток зі збитків

Третє. Підприємці ще називають цей законопроект «податком на прибуток зі збитків». Зараз діє норма, що підприємство, яке переживає кризу та несе збитки, в разі отримання прибутку може сплатити податки в зменшеному розмірі, враховуючи збитки. Однак згідно з цим законопроектом враховуватиметься не повний розмір збитків, а лише 50%.

До другого читання депутати подали 11 323 поправки, з яких врахували 127. Подивимося, чи усунули вони корупційні ризики? Ні. У податкової так і залишаються надмірні повноваження: борг може стягуватися з банківської карти без рішення суду, якщо він не сплачується протягом 90 днів. Уявімо ситуацію, коли підприємець, бізнес якого переживає кризу, має на рахунку гроші, але планує використати їх, аби «витягнути» з кризи свою фірму, а вже потім сплатити борг і пеню, яка з кожним місяцем наростає. Він планує сплатити борг, умовно, через 5 місяців. Однак податкова не буде на це зважати.

Якщо борг існує протягом 3-х місяців, а на рахунку є гроші, то — їх просто можна списати не звертаючись до суду. У тексті законопроекту до першого читання був запобіжник 5 мільйонів гривень. Тобто стягнути борг з рахунку могли лише за умови, якщо він становив 5 та більше мільйонів. Тепер можна стягувати будьякий борг, починаючи від декількох тисяч гривень, які можуть бути життєво важливими для малого бізнесу.

Пропоновані зміни про можливість податкової встановлювати заставу на майно боржника, коли він оскаржує її рішення, виключено із законопроекту.

Такі зміни фактично позбавляли власників бізнесу можливості належно розпоряджатися власним майном. Отже, залишається процедура, яка діє й зараз — податкова застава не поширюється на боржника при оскарженні ним рішень податкової. Поправками № 970 та № 2014 вказано, що заборонити керівнику компанії виїжджати за кордон можна у випадку наявності боргу розміром в мільйон гривень і якщо він не буде сплачений протягом 240 днів. Однак такий запобіжник не вирішить ситуації з фіктивними боргами та тиском на бізнес, можливо, лише трохи відтерміновує їх у часі.

Постійні перевірки та «допомога» держави

Далі — оціночне поняття «можуть свідчити», про яке вже говорилося, залишається в законопроекті. Поправка № 1870 дозволяє податковій надсилати запити та проводити перевірки, якщо її співробітникам буде здаватися, що «факти свідчать про порушення платником податків законодавства». Це створює великий ризик постійних перевірок одних підприємців та відсутність перевірок для бізнесу, який «вміє домовлятися».

Щодо держави, то вона, як завжди, хоче допомогти, але не на всі 100%. Норма про врахування збитків буде враховувати неповний їх розмір, а лише 50%, при тому хтось платитиме більше податків, а хтось не платитиме їх взагалі.

Нові корупційні ризики

Тепер про нові корупційні ризики, закладені під час підготовки до другого читання. Так, для аграріїв буде встановлена сплата мінімального податкового зобов’язання, яка за підрахунками становитиме близько 1 500 гривень з гектара і значно збільшить податкове та адміністративне навантаження на них. У той же час поправкою № 10237 пропонується до 01.01.2037 року, тобто на 15 років, звільнити від сплати податку на прибуток, податку на додану вартість (із ввезеного обладнання, комплектуючих тощо), плати за землю, рентної плати за використання води тощо, підприємства, які:

— утворені після 1 січня 2022 року;

— які здійснюють свою діяльність та сплачують податки в таких населених пунктах як Нововолинськ Волинської області, Вугледар Донецької області, Торецьк та Мирноград Донецької області, Лисичанськ Луганської області та деякі інші (перелік вичерпний).

На мій погляд, відсутність чітких механізмів контролю за діяльністю новостворених підприємств призведе до реєстрації таких бізнесів на цих територіях з єдиною метою — ухилення від сплати податків. Тобто для одних підприємств податкове навантаження зросте в декілька разів, а інші на 15 років звільняються від сплати більшості податків. Чому надаються такі привілеї для одних компаній і відбувається тиск на інші?

Загалом же Кабінет Міністрів — лідер за кількістю поданих корупційних законопроектів. За 5 сесію діяльності Верховної Ради цього скликання (лютий-серпень 2021 року) саме уряд подав найбільше законопроектів з корупційними ризиками — 17.

Додам також, що за цей самий період аналітики Інституту законодавчих ідей знайшли корупційні ризики в 104 законопроектах. Тож законопроект № 5600 — лише один із них.

У рейтингу авторів законопроектів з корупційними ризиками перше місце посідає Денис Шмигаль як глава колективного органу. Однак, варто розуміти, що ці законопроекти були подані міністерствами і відповідальність за них несуть їх очільники та безпосередні автори. Як можемо переконатися, корупційні ризики наявні в законопроектах різних міністерств. Це означає не лише непрофесійність команд, які працюють над підготовкою таких документів. Насамперед це говорить про проблеми, корупційні ситуації, які потім виникатимуть практично в усіх сферах — медицина, децентралізація, економіка, освіта, фінанси, правова система.

Команда Інституту законодавчих ідей не раз наголошувала на тому, що депутати несуть відповідальність не лише за свої законопроекти, але й за законодавчі ініціативи своїх колег, які вони підписують. За ту ж 5 сесію діяльності Верховної Ради представники всіх депутатських фракцій та груп подавали/підписували законопроекти з корупційними ризиками. Найбільше таких подали представники фракції «Голосу», найменше — «Європейської солідарності».

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link