Думка експерта
Окремі елементи розробки нової інституціональної матриці розвитку України
Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України
Закінчення. Початок
Загроза ця не зникла, а постійно зростає
Сергій ГОРДІЄНКО, доктор юридичних наук, доцент кафедри інформаційного права та права інтелектуальної власності факультету соціології та права Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»
Із появою новітніх ІКТ загроза не зникла, а постійно зростає. Різноманіття засобів комунікації лише обумовлює неоднорідність нашого інформаційно-комунікативного простору навіть у розумінні функціональних аспектів. Неоднорідність комунікативного простору проявляється в усіх практиках інформаційно-смислової взаємодії сучасного соціуму. Вони, безумовно, відрізняються не тільки масштабами й об’єктною основою, часто навіть належать до різних видів реальності (речова, віртуальна, мережева), в яких просторові метрики якісно різні і під впливом різних факторів формується той чи інший різновид простору. А якщо додати, що ми ще й погано знаємо про головну субстанцію розвитку світу Нової доби — інформацію, яка інтегруючись із науково-освітньою кваліфікацією, талантом та креативним мисленням людини, системою задіяних нею програмно-апаратних засобів комп’ютерної техніки, утворює сьогодні інформаційний ресурс розвитку сучасного світу, і якому ми поки що не маємо адекватного законодавчого визначення, то можна сказати лише, що робота над реалізацією проектів «Країна в смартфоні» і «Цифрова економіка» для суспільства і для влади буде виключно складною.
Важливо підкреслити, що й сьогодні, коли інформація надається не лише у звичній письмовій або друкованій, а й в електронній формі, яку людина не може сприймати без комп’ютера, інтегрованих знань і законів щодо визначення інформації, методів її розповсюдження та захисту у нас немає. Всі вони розпорошені і, як наслідок, не систематизовані будь-яким чином, не кажучи вже про їх кодифікацію. Під впливом традицій поводження з інформацією, які перекочували до нас із сивої давнини й чудово почуваються в новому політичному ландшафті ресурсної держави, ми немов ненаситна сарана, проїдаємо наші нематеріальні ресурси — справжнє національне багатство країни. Разом з тим, в світі під впливом розвитку комп’ютерної техніки, новітніх ІКТ і систем, яким притаманні ознаки штучного інтелекту докорінно змінюються всі закони інформаційно-комунікаційної діяльності, на які в Україні сучасний політикум не звертає уваги.
Інформація є виключно важливою субстанцією в усіх процесах управління, зокрема державою, що її треба навчитись використовувати, забезпечуючи безпеку особистості, суспільства і держави. Ми досягли такого рівня, коли фахівці здатні «зламувати» не тільки комп’ютери, але й людський мозок, заради здобуття певної інформації. Для цього потрібні дві речі: велика обчислювальна потужність та певний обсяг персональних даних, зокрема, біометричних. До сьогоднішнього дня ні в кого, крім спецслужб, не було такої мотивації, однак ситуація змінюється завдяки розвитку комп’ютерної науки і техніки та розвитку біології, зокрема нейробіології, яка дає розуміння того, як працює людський мозок.
Спираючись на них і науково-технічний прогрес, майбутні володарі нашої землі, як і планети в цілому, будуть, насамперед, вирішувати проблеми володіння інформацією. В їх руках опиниться контроль за інформацією і, як наслідок, зосередиться контроль за життям на планеті. Наразі вже не земля, як у давнину, не промислове обладнання, як в індустріальну епоху, а саме інформація стає найважливішим активом у світі, а тому виключно актуальним постає питання найбільш точного її визначення. За таких умов глобалізація світових комунікацій привела до різкого підвищення значимості визначення грошових еквівалентів інтелектуальної власності і взагалі процесів трансферу інформації та знань, а, відповідно, й умов комерціалізації інтелектуальних продуктів в нових реаліях технологічної цифрової комунікації, яка пронизує всі сфери життєдіяльності соціуму, породжуючи якісно нові типи комунікативних структур, інструментів, технологій і процесів, у тому числі й щодо взаємодії влади, громадянського суспільства та особистості.
Ще раз про Нацпрограму інформатизації
До основних завдань Національної програми інформатизації, яку було затверджено Законом України «Про національну програму інформатизації», прийнятим 4 лютого 1998 року, було віднесено:
- інформатизацію системи загальної і спеціальної освіти — від дитячого садка до закінчення вищої школи, різноманітних форм підготовки та перепідготовки фахівців; підвищення ролі кваліфікації, професіоналізму і здібностей до рівня творчості як найважливіших характеристик людського потенціалу;
- формування й розвиток індустрії інформаційних та комунікаційних послуг — комп’ютеризацію, орієнтовану на масового споживача;
- забезпечення сфери послуг духовним змістом, який би відповідав національним культурно-історичним традиціям, організацію потужного мовного сектора в Internet.
Позитивне вирішення лише цих трьох масштабних, історичних для України, завдань означало би реальне перетворення інформації в справжній ресурс соціально-економічного та духовного розвитку країни і, якби ми досягли цього на тлі внутрішньої стабільності й уникнули руйнівних конфліктів на сході, то були б готовими вступити в постіндустріальне століття раніше, ніж будь-яка інша країна, оскільки в цілому за загальним обсягом інформаційних ресурсів Україна посідає досить гідні позиції в світі. Безумовно, на тлі процесів впровадження міжнародних кодексів (ООН, ЮНЕСКО та ін.) і, відповідно, стандартів, які вони надають в якості орієнтирів, світу, що інформатизується, становлення віртуальної електронної комунікації підштовхнуло всіх учасників до вироблення строго нормованих юридичних, культурних і моральних норм та правил. Вчені гуманітарії і правознавці зокрема здатні взяти активну участь у цих процесах соціалізації, вихованні та утворення нової організаційноправо вої культури спілкування в оцифрованому світі, без якої ми не бачимо майбутнього функціонування нового інформаційно-комунікаційного середовища. На жаль, його якість і структура, а також ступінь використання, відстають від сучасних потреб, і проведена робота не наблизила нас суттєво до успіху.
У практичному плані інформаційно-комунікативний простір України виявляється достатньо засміченим, а інформація на окремих напрямках у диспозиціях різних каналів комунікації, засобів і способів генерування, поширення (передачі) й використання інформації та комунікативних повідомлень стають деталі більш вразливим для агресивних дій. Самі феномени інформації, інформаційних ресурсів, комунікації трактуються в нас вільно і по-різному, часто просто як «широкосмугова» соціально-культурна взаємодія.
Ознаки сучасної комунікації
Сучасна наука виділяє такі найважливіші ознаки сучасної комунікації як то: глобальність, анонімність, дистанційність, миттєве поширення, дискриптивність (ліберальність) контенту та його доступність для всіх користувачів інформаційно-комунікаційних мереж і сховищ інформації без обмеження. Незважаючи на існуючі мережеві правила, адміністрування і прийняття міжнародних кодексів, які регулюють процеси в кіберпросторі, інформаційно-етична регламентація поки що відбувається майже спонтанно. Багато оголошених правил соціально-мережевого спілкування формуються, безумовно, як зони «свободи» при цьому часто фактично пропонується інформувати як декларацію свободи від моралі. Виникають навіть морально-правові парадокси: стеження за повідомленнями, перехоплення і збору даних про особу тощо. Часто все це відбувається, начебто, «з метою захисту права на» …, однак порушуючи норми недоторканності особистого життя, і вступають в протиріччя із існуючими нормами захисту інформації. Фактами незаконного оприлюднення інформації, кібератаками, «тролінгом», хакерством, «піратством» та іншими формами девіантної поведінки (стійке відхилення від статистичних норм) наповнено наше інформаційно-комунікаційне середовище. Українським законодавством поки що не регулюються морально-етичні колізії, а застосування правових норм є досить складним. Це означає, що формування інформаційного права як окремої науки стає для нас тривалим процесом. Її виокремлення в праві потребує значних інтелектуальних зусиль суспільства, а, насамперед, лідерів, які спроможні будуть зрозуміти органічну єдність у ньому технічної й гуманітарної складової формування єдиних глобальних норм зокрема.
Усі запропоновані за останні десятиліття моделі й комплексні теорії безпеки комунікації і захисту інформації намагаються обґрунтувати (прояснити) природу і сутність інформації — її генезис і способи пізнання визначають і актуальність нового наукового напрямку в структурі наукового знання — філософії інформації, вимагаючи регламентації процесів функціонування інформації на рівні прийняття законів та документів різного рівня — від глобальних до регіональних і актів місцевого самоврядування зокрема, аж до визначення «благ і зла іnternet», його своєрідної «естетики» норм практичного застосування в сучасному світі споживання на всіх рівнях.
Наразі постає низка важливих питань, зокрема, чи можна вважати сучасну національну систему баз норм права України сучасною та максимально наближеною до потреб кожного українця як у містах, так і в селах? Чи є достатньою інформація, яка надається споживачеві з боку державних органів, основними з яких виступають територіальні центри соціального обслуговування? Чи достатньо продумані стратегії соціальної політики нашої держави? Щоб відповісти на ці запитання, необхідно поставити ще одне важливе запитання — чи можна де-факто назвати Україну соціальною державою, як це проголошує принципове положення Конституції?
Завдання юридичної науки
Проголошена Конституцією України доступність знань при використанні сучасних інформаційно-комунікаційних технологій створює все нові й нові завдання перед юридичною наукою, оскільки знання і джерела інформації використовуються в нас по-різному і з різною метою. Теорія права інформаційно-комунікаційних відносин, як область наукових знань, не дуже давно з’явилася в порівнянні з іншими напрямками гуманітарних знань, однак, дуже динамічно вивчає зміни, що відбуваються в житті сучасного суспільства під впливом інформатизації. До найпростішого розуміння комунікації як акту передачі інформації додалися три основні способи вивчення предмета. В основі першого — лежить лінійна перспектива передачі інформації, яка вважає/вбачає, що правильна побудова процесу комунікації приведе до бажаного ефекту. Цей спосіб має тенденцію зосереджуватись на ефектах комунікації. Другий — розглядає комунікацію як виробництво й обмін знаннями. Це пов’язано зі створенням повідомлень із використанням знакових систем та процесом добування знань із повідомлень. (Інтерпретація може привести до різних дієвих результатів.) Третій — вивчає те, як ми використовуємо комунікації в розбудові нашої соціально-економічної реальності. Тут виділяють різні способи нашого спілкування з людьми, постійний пошук й обмін ідеями як цінностями, які, впливаючи на нас, зокрема, підсилюють або руйнують нашу ідентичність, розглядаючи комунікацію як основну й обов’язкову умову існування людини в будь-якому суспільстві.
Право як наука і практика лише починає тут законодавчо впорядковувати й закріплювати нові реалії суспільно-політичних відносин. Розвиваючи уявлення і знання про комунікативні особливості нового облаштування життя, ми, безумовно, маємо враховувати умови жорсткого протистояння країн в економічній та військово-політичній сферах в умовах глобального керованого хаосу. Саме його технології передбачають широке застосування можливостей інформаційно-комунікаційної діяльності. На жаль, у нас внаслідок багатьох причин «комп’ютерне право» або «правова кібернетика» розпорошено в класичних галузях права, передусім в адміністративному, що, безумовно, зменшує нашу національну стійкість до агресивних інформаційно-комунікаційних дій конкурентів і супротивників.
Проблема «скопійованих» законодавчих актів
Більшість законодавчих актів у нас ідеологічно успадкована або безсистемно скопійовані із західних зразків. Так, скажімо, розпочинаючи на початку 90-х років минулого століття створення системи захисту інформації в незалежній Україні, ми, створюючи Державну службу України з питань технічного захисту інформації, намагалися лише відтворити систему, яка існувала в СРСР. Однак, спроба виділити її інституціонально поки що не до кінця вдалася, а тому серед існуючих проблем державотворення вона займає сьогодні особливе місце. Розбудова національної структури органів, які забезпечують захист інформації, в Україні продовжується, її вирішують кожен по-своєму в департаменті контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки СБУ, кіберполіції МВС, Держспецзв’язку. Зрозуміло, що всі вони постійно стикаються із невирішеністю безлічі проблем світоглядного рівня, скажімо, навіть у термінології. Як результат, у нас іноді відсутнє ясне і загальноприйнятне розуміння самого сенсу захисту інформаційно-комунікаційного простору країни. А тому доводиться констатувати, що на сьогодні українське законодавство і юридична практика в сфері регулювання комп’ютерної інформаційно-комунікаційної діяльності не відповідає вимогам часу, а їх диктує стрімкий розвиток науково-технічного прогресу, зокрема очікувана поява в комунікації систем штучного інтелекту і взагалі нова хвиля індустріального розвитку на основі розвитку інформаційно-комунікаційної техніки.
Водночас прагнення України стати по-справжньому незалежною державою й увійти до кола технологічно розвинених держав вимагає від нас принципово нового бачення і ставлення до проблем інформаційно-комунікаційної діяльності при розбудові всіх інституціональних засад державного управління. Це означає, що партія «Слуга народу» (команда «Зе») повинна стати безперервно діючою службою держави, проникнути в усі верстви суспільства та постійно збирати інформацію про рівень задоволення потреб різних суспільних груп і насамперед про «больові точки». Така інформація повинна передаватися до органів місцевого самоврядування або у відповідні органи державної влади, насамперед, для усунення виявлених антигуманних явищ. Партія повинна визначати ідеали суспільних відносин і принципи їх практичного досягнення (ідеологічний принцип), керуватися зрозумілими ідеологічними принципами. Зокрема слід приділити більшу увагу вивченню технологій керованого хаосу, в які ми занурені глобально і проявом чого є ведення проти нас так званої гібридної війни.
Замість висновку
Головним у цьому ланцюгові, на наш погляд, є збалансована і безпечна інформаційно-комунікаційна діяльність, а саме:
- створення сучасної, на рівні провідних країн, системи підготовки та перепідготовки наукових і педагогічних кадрів, включаючи кандидатів і докторів наук;
- проведення заходів, здатних охоплювати проблеми міграції фахівців, залучення іноземних спеціалістів до роботи із змістовною інформацією в Україні, підтримка їх у створенні і розвитку свого бізнесу, покращення обслуговування іноземних кадрів, метою тут є залучення якомога більше світових інноваційно мислячих спеціалістів;
- організація та координація діяльності фундаментальних і прикладних наукових і дослідно-конструкторських центрів в сфері інформаційно-комунікаційної діяльності із провідними центрами світу, зокрема у сфері її безпеки;
- створення національних стандартів і контроль якості діючих стандартів, включаючи криптографічні системи;
- розгортання мережі національної конкурентоспроможної промислової бази в сфері виробництва електронної техніки, засобів зв’язку і криптографії, систем штучного інтелекту і суперкомп’ютерів.
Щоб уникнути негативного розвитку подій право та інші гуманітарні науки — психологія, соціологія тощо, в координатах проблем розбудови державного управління мають запропонувати нові методи і можливості мислення щодо розумного використання знань про сучасні і перспективні ІКТ. При цьому слід розуміти, що основним джерелом небезпеки для апарату влади та управління і в цілому суспільства виступатиме невігластво самих людей, задіяних у процесах інформатизації.
Вочевидь, що все це вимагатиме розробки нової інституціональної матриці розвитку України та створення відповідних національних систем експертизи і сертифікації методів та засобів роботи із інформацією загалом й окремо в цифровому форматі.
Джерело: Юридичний вісник України
