Олег ТКАЧУК: «Те, що відбувається нині в судовій системі, — радше еволюційний процес, а не реформування»

Інтерес до судової реформи, яка в Україні триває вже п’ятий рік, у суспільстві не зникає. І якщо одних цікавлять скандальні ситуації довкола добору суддів або зміст електронних декларацій служителів Феміди, іншим важливіше, коли наше правосуддя справді ставитиме в суперечливих ситуаціях справедливу крапку. Проте сам процес реформування украй непростий, і, щоб отримати позитивний результат, у нього потрібно багато вкласти — і людських ресурсів, і коштів тощо. Про те, як усе це відбувається і що ще потрібно зробити, наша розмова з головою Ради суддів України, суддею Великої Палати Верховного Суду Олегом ТКАЧУКОМ.

– Пане Олеже, ключове питання, яким займається Рада суддів України, — незалежність суддів. З якими проблемами стикаєтеся найчастіше?

– Їх кілька. Одна стосується того, що не всі громадяни України усвідомлюють головний громадянський обов’язок, який перед ними стоїть. Ідеться про те, що всі повинні піклуватися про безпеку і незалежність своєї держави. Надто, коли ці громадяни займають політичну чи посаду державного службовця. Вони мають піклуватися про безпеку і благо для народу, про те, щоб у країні — чесній, соціальній, правовій — можна було жити спокійно. І періодично чуючи заклики, зокрема і від депутатів, міністрів чи їхніх помічників, що потрібно того чи того суддю притягти до відповідальності або покарати за рішення, або ще з якихось причин розправитися з ним, запитуєш себе, чи знайомі ці люди з Конституцією України і про яку державу їх мрії чи спогади?

Знаєте, я такі вислови пояснюю рівнем зрілості цих осіб — і громадянської, і фахової, адже владу поділено на три гілки, і піклуватися про довіру до правосуддя, так само, як і про авторитет держави, повинен кожен. У разі, коли є порушення з боку судді, його може бути притягнуто до відповідальності. Способи оскарження судового рішення також є, це — апеляція, касація. Процедура притягнення судді до відповідальності дуже проста — лише треба довести, що він вчинив правопорушення. А коли окремі депутати або посадовці висловлюються на адресу судів чи суддів, чи правосуддя загалом, кажучи, що покарати потрібно всіх, без винятку лише тому, що вони судді, це неправильно і загалом шкодить правосуддю, оскільки підриває довіру людей у те, що правосуддя в цій державі можливе.

– А відверті погрози конкретним суддям досі є?

– Так, це ще один спосіб таких посягань на незалежність. Буває, що суддям погрожують в електронних засобах, через повідомлення, інколи дзвонять або й роблять це особисто. Та що там казати, на суддів нападають, їх грабують, б’ють, заподіюють тілесні ушкодження. Відомі випадки, коли суддів убивали. А суддя ж, аби виконувати свої функції, повинен мати змогу працювати в нормальній спокійній обстановці, щоб ніхто не міг на нього вплинути. І йдеться не лише про прямі погрози, скажімо, по телефону, а й про те, що хтось може сказати, що я тобі відпустку не надам з тих чи інших причин, бо не виплачу зарплату тощо. І Рада суддів опікується всіма цими питаннями, а на кількох останніх своїх засіданнях ми говорили про те, що потрібно вжити заходів для підвищення саме безпеки в судах. Частину з них досі не охороняють, тож інколи до судді може потрапити будь-хто — зі зброєю, без зброї — й погрожувати чи щось вимагати. Тому ми просили, аби органи досудового слідства сформували групи, які розслідуватимуть злочини проти суддів, прокурорів та адво катів, які відбуваються в приміщеннях суду.

Ще один аспект незалежності судді — незалежність від колег, які не повинні мати змоги на нього впливати. Це питання пов’язане зі створенням сучасних умов для нормальної роботи суддів. Останній наш візит був у Полтаву — там суддя скаржилася, що збори суддів визначили їй навантаження, перелік справ, спеціалізацію не так, як усім. І саме в цьому вона вбачала спробу вплинути на неї з боку колег. Ми виїхали туди, з колегами поговорили, зрештою збори було проведено повторно і питання врегульовано. Але таких моментів дуже багато.

– Знайти механізм, який би дав змогу врегульовувати ці та інші складні моменти, зокрема завдання і судової реформи, яка триває вже не один рік. Її родзинка — добір суддів через конкурсну систему. Іноземні експерти кажуть, що у нас ця система дуже складна і водночас унікальна, що її не треба змінювати. Як суддя Верховного Суду Ви з цим погоджуєтесь чи, можливо, систему треба модернізувати?

– Ви знаєте, всі роки, що я працюю в судовій системі, а це понад чверть століття, говорять про реформу. І оскільки цей процес має настільки затяжний характер, я думаю, що правильніше буде говорити про певні еволюційні перетворення, а не про реформу. Мабуть, відбувається все-таки еволюція системи. Вона непроста, але відповідає тому стану речей, який загалом закладено в логіку розвитку всього суспільства, природи, коли літо змінюється осінню, осінь — зимою, зима минає і починається весна. Мабуть, так і в системі: тут не можна зробити щось один раз і сказати, що це вже все, це ідеал, отак буде завжди.

Нині ж є нагальна потреба осучаснити процесуальну частину діяльності системи. Йдеться про визначені процедурні правила, певний алгоритм, скажімо, як справа до суду приходить, як вона розглядається, як суддя заходить, що каже секретар, як судове засідання закінчується тощо. Якщо ми бачимо, за 5 років суди розглянули 20 чи 30 мільйонів справ, значить, треба шукати той алгоритм, який дасть змогу цій машині рухатися швидше, динамічніше. Зараз як відбувається? Відкриваючи справу, суддя пише ухвалу про відкриття, про призначення — теж ухвала, про відкладення ухвала, ще про щось. Я був у Прибалтиці і переконаний, що їхнім досвідом можна скористатися.

– І як же вони спростили процедуру?

– А в них запроваджено електронний суд, усе робиться через комп’ютер. Там суддя відкриває певну програму, пише у відповідній графі «Відкр.» — і все, далі потрібні документи формує машинна система. І точно так само перенесення. А що в нас? От візьмімо, наприклад, Велику Палату, в якій я працюю. В ній зараз Сімнадцять людей, ухвалюють рішення про відкриття провадження у справі. 17! Ну, це ж треба людям зібратися, обговорити…

– Тобто, одна справа, а 17 чоловік мають разом посидіти й домовитись?

– Так, домовитись. І це не по суті юридичної проблеми, а лише чи починати судовий розгляд. А вони ж можуть домовлятися кілька днів для прийняття рішення, адже кожен суддя — це суддя ВС, кожен може вставити свою репліку. Це занадто ускладнений процес, який потрібно спрощувати, і залежно від цього має змінюватися процедура, тобто еволюція має проходити. Це не реформа, не потрібно якихось глобальних речей, йдеться про адекватний мінімум.

– Давайте повернемось до конкурсного добору…

– Тут на вимогу часу змінююється підходи до того, хто може бути суддею і чи може він ним бути. Раніше, аби стати суддею Верховного Суду, потрібно було мати стаж трудової діяльності, спочатку попрацювати суддею першої інстанції, потім апеляції, й лише після цього — суддею ВС. Зараз ситуація змінилася. Й оця процедура кваліфікаційного оцінювання, і добір — і в антикорупційний суд, і в суд з питань інтелектуальної власності, у Верховний Суд — це справді дуже складно.

З одного боку, це дало змогу відібрати людей різного характеру, кваліфікованих юристів, дати їм змогу доступу до професії судді. З іншого, дана процедура апріорі не може бути простою, адже суддя має право ухвалювати рішення, аналогічне силі закону. Й тут потрібно дуже обережно підходити до визначення всіх — психологічних, етичних, моральних, ділових — характеристик особи. І ВККСУ цим питанням займалася. Так, цей конкурс непростий. У жодній країні світу точно немає такої процедури, як у нас, щоб опитування і спілкування з суддею проходило в режимі онлайн. До речі, потреба транслювати співбесіду на загал уже відпала. Поясню, чому я так думаю.

Якщо подивитися в «Ютубі», скільки людей раніше переглядали такі співбесіди й скільки зараз, то це велика різниця. Коли я й мої колеги проходили конкурс, тисячі людей спостерігали, як це відбувається. Зараз інтересу до цього майже немає. Хіба, що він значною мірою залишився в якихось злочинців, які хочуть щось там дізнатись про суддю. Але є інший момент і, думаю, що тут багато моїх колег не погодяться зі мною, та я переконаний: сама процедура добору, складання іспиту, складання тестів, виконання практичного завдання, співбесіда з психологом протягом діяльності судді час від часу повинна відбуватися.

– Тобто, повторно?

– Справа навіть не в тому, що повторно, але закон змінюється, суспільство змінюється й суддя змінюється. Окремі судді під впливом того, що довкола них відбувається, грубішають душею. А якщо відчуття чужого болю зменшилося, суддям потрібно давати змогу йти з професії.

– Я думала, що, навпаки, вони повинні вміти абстрагуватися, адже якщо вони за всіх переживатимуть, то в них здоров’я не вистачить. Це як хірурги: якщо їм усім болітиме так, як пацієнтам, то в нас нікому буде операції робити…

– Мабуть, що так, та я все-таки з більшим розумінням ставлюся до тих суддів, які інколи переживають разом зі сторонами процесу ніж до тих, які не відчувають чужого болю. Не знаю, чому так, але ті, хто співчуває, мені набагато ближчі. Бо тим, які вже не відчувають, жити простіше й комфортніше, але в умовах, коли доводиться працювати за двох, трьох, а то й п’ятьох, потрібно, щоб усе-таки душа боліла. Тоді людина справи призначає та слухає і зранку, й увечері, рішення відписує вночі, вносить їх в Єдиний державний реєстр. Бо інакше ти не встигнеш.

– Чи дав змогу конкурсний добір, зважаючи на непорозуміння між ВККСУ і ГРД, знайти отой золотий стандарт між професійністю і доброчесністю судді?

– Дивіться, прокурор просить покарати особу п’ятьма роками позбавлення волі. Адвокат каже: ви знаєте, мій підзахисний взагалі не винен. А суддя говорить: ні, не треба там 5 років і виправдати не можна, найоптимальніше покарання в цьому разі — рік умовно. Так от, кожний із них по-різному ставиться й оцінює ту ситуацію, яка відбувається, але лише суддя ухвалює рішення. І тут так само відбулося: кожен має право критикувати, кожен має право свою думку висловлювати, але ВККСУ уповноважена приймати рішення. І саме на відповідальності, совісті й доброчесності комісії базується рішення про призначення суддів.

Вдалося їм це, чи не вдалося? Як на мене, розмежувати всі питання, які були, і передусім претензії до суддів, їм вдалося. Й ми бачили, що все-таки значну частину претензій Громадської ради доброчесності було враховано –частина суддів не пройшла оцінювання до кінця, вибула з конкурсу. Але частина пройшла, і це об’єктивно. Мабуть, має право ВККСУ це робити. Я думаю, що їм вдалося виконати своє завдання. Інша справа, чи з часом не відбудеться якоїсь деформації з тими особами, які стали суддями, чи зможуть вони в такому темпі працювати. Адже частина і суддів, і науковців, і адвокатів, які прийшли, наприклад, до ВС, раніше в таких умовах, в яких нині працює Верховний Суд, не те що не працювали, а й навіть не сподівалися, що так буде, коли доводиться по 12—14 годин на добу працювати. Тож частина людей не витримає цього й піде з процесії, але це вже інше питання.

– А це ще зменшить загальну кількість суддів, яких у нас і так бракує…

– Так, є проблема.

– І як її можна розв’язати?

– Саме зараз проходить конкурс до Верховного Суду, в якому має бути 200 суддів, а зараз 113. Тож у систему ВС найближчим часом прийде 60—70 чи 80 суддів. Крім того, Національна школа суддів готує людей у першу інстанцію. Вже провели навчання, а ВККСУ — навіть оцінювання 700 претендентів на посаду судді, і надалі проходитиме поступовий набір нових суддів. Цей конкурс закінчиться, думаю, цієї весни.

– Однак це ж не розв’яже проблему повністю?

– Ні, цим потрібно займатися постійно. Ну, а як же? Частина суддів йде у відставку, частина звільняється, бо робота складна. Тобто кадровий голод був завжди, але в такому обсязі, коли бракує 3 тисячі суддів, — це проблема останніх років. Тому й перевантаженість велика — на сьогодні суди розглядають у рік понад 4 мільйони справ. Це дуже багато.

– Це по всій Україні?

– Так. Якщо говорити про зміну ситуації в самій системі, то можна йти двома шляхами: або постійно збільшувати кількість суддів, адже кількість звернень зростає разом із зростанням правової свідомості громадян, або потрібно змінювати процедури, які б давали змогу швидше розглядати справи. Або не розглядати їх у суді взагалі.

– Тобто, як це не розглядати взагалі?

– Є випадки, коли спір можна врегулювати за допомогою кваліфікованої допомоги адвоката, правника, і новими кодексами це передбачено. Це — непросто, але, скажімо, в США чи Англії, коли в людей виникають спірні ситуації, спочатку використовують механізми їх досудового врегулювання. Яскравий приклад — спори щодо порушень Правил дорожнього руху, які вирішують з допомогою страхових компаній.

– Ідеться про європротокол?

– Так. Коли людина щось порушує, автоматично складається протокол про порушення ПДР, і вона сама вирішує, платити чи не платити? Але якщо вже людина прийшла до суду, там діють інші правила і критерії, й відповідальність зовсім інша. А в нас же п’яний за кермом їде, а в суд потім приходить 5 адвокатів, і судове засідання триває 4 місяці, бо вони доводять, що водій був просто стомлений. Робити цього не потрібно, адже тверезий чи нетверезий водій, перевірити можна досить швидко і просто.

Те ж саме стосується справ, щодо невеликих грошових сум чи простих юридичних питань. Ці справи важливі для людини, проте з погляду судової практики не повинні розглядатися в судах апеляційної чи касаційної інстанції — крапку має ставити суд першої інстанції. Те ж саме стосується і справ, юридична фабула яких зовсім проста й очевидна. Не потрібно досвіду судді Верховного Суду,
аби ту чи іншу справу вирішити, коли це можна зробити шляхом переговорів або застосуванням медіації. І таких процедур дуже багато. Нові кодекси таку змогу надали, хоч іще не всі судді та й інші правники звикли до оцих нових процесуальних правил. Ще потрібно вчитися, яким чином застосовувати ті чи інші норми, що ми можемо робити, а чого не можемо, і як це потрібно робити? Якщо підсумувати, то в результаті реформи багато чого змінилося. І мені здається, змінилося ставлення до суду людей.

– Ви кажете, що досудове врегулювання спору — це та процедура, яка може допомогти при вирішенні нескладних справ. А як люди її сприймають? Чи є вже приклади застосування?

– Справа в тому, що для нашої правової системи це загалом нове явище, й, аби ця процедура запрацювала, мало лише волі чи досвіду судді. Потрібно, щоб були готовими адвокати, представники сторін до цієї процедури, адже тут має бути згода сторін на позасудове врегулювання спору. Ми вже починаємо з цим працювати. Реформа почалась 5 років тому, але закони набули чинності лише 15 грудня 2017 року, і зараз юристи шукають способи, яким чином реалізовувати ті норми, які існують. Й хоча ми поки що на стадії обговорення, перші спроби використати цю процедуру врегулювання є. Досліджуємо, як це відбувається, як діяти ефективніше, і думаємо над тим, як удосконалити норми права, аби це запрацювало більш злагоджено.

– Торік Рада суддів упродовж тривалого часу моніторила суди по всій Україні. І яке враження: де краща ситуація — в Києві чи в регіонах?

– Можливо, когось це здивує, але насправді в багатьох регіонах ситуація значно краща ніж у Києві. Ми їздили скрізь і все бачили на власні очі. Майже за рік роботи Ради, а ми працюємо 11 місяців, відвідали понад 40 судів. Вони в різному стані, причому чимало взірцевих, такий, приміром, як у Сєверодонецьку адміністративний суд. Він міститься у чудовому приміщенні, обладнаний усім необхідним, кадровий стан цього суду просто преміум. У такому ж стані й апеляційний адмінсуд Донецької області, який у Краматорську. Схожий апеляційний адміністративний суд у Вінниці, в ідеальному стані колишній Одеський апеляційний господарський суд. Причому йдеться не лише про приміщення чи обладнання, а й про кадровий потенціал, якщо хочете, харизму цих судів, яка відповідає новій філософії судової системи.

Можливо, в тих судах, які знаходяться на Донбасі, це пов’язано з тим, що люди, які там працюють, здебільшого переїхали з окупованих територій і тому по-особливому відчувають своє завдання в судах. Частина з них пережили окупацію, вибралися з неї, переїхали сюди, і для них патріотизм — не просто слово. Я спілкувався з суддею, якому довелося пережити полон (він зараз працює тут), то для таких людей патріотизм, Україна, держава — це не буденність, як сприймає більшість громадян, а щось особливе. І ставлення їх до роботи таке ж саме.

Були ми ще в суді у Павлограді, в районних судах Одеси. У Києві, на жаль, ситуація набагато гірша. Голосіївський, Дарницький, Деснянський суди працюють у дуже непристосованих приміщеннях. Немає судових залів, нарадчих кімнат, відтак суддям у дуже складних умовах доводиться ухвалювати рішення. А щоб зважити всі «за» і «проти», потрібно не просто вивчити закон — треба фактично пережити долю цієї справи, кримінальної чи цивільної, справи про розлучення чи позбавлення батьківських прав, чи визначення місця проживання дитини.

Тому Рада суддів виступає за те, щоб кожен суддя мав змогу обдумати ситуацію, аби всебічно зважити всі обставини, і рішення ухвалити, яке б не викликало сумнівів ні в нього, ні в сторін. А коли він це робить поспіхом, коли йому ніде присісти, щоб це рішення написати, звичайно, це впливає не на законність чи справедливість самого рішення, а радше на його переконливість, бо суддя не має змоги думати, як це все гарно розписати. Він думає про те, як це все швидше зробити й позбутися цієї справи…

– Тобто, як її здихатися?

– Так! Як клопоту цього позбутися, а це не зовсім правильно, і якраз це впливає на довіру людей. В тому ж Голосіївському суді більшість суддів працюють у кабінетах, а не в залах судового засідання. Або коли в Дарниці чи в Деснянському, в Дніпровському судах ми були — і там капає на голову вода в залі судового засідання. Або в Борисполі, там зал судового засідання прохідний — судді в свої кабінети ходять через нього. Така атмосфера не сприяє утвердженню правосуддя, адже кожна людина переживає свою справу по-особливому, вона для неї в цей момент, за винятком хіба що здоров’я, є найважливішою проблемою. І людина хоче, щоб її вислухали, почули, зрозуміли, пережили те, що вона пережила, й ухвалили рішення. А тут хтось по залу ходить, і людина зосередитися не може. Це — неправильно.

– А Ви особисто багато судів відвідали?

– Зазвичай я їжджу скрізь. Для мене представляти суддів і суди здається неможливим, якщо не бачитиму те, що бачать люди, які приходять до суду, і те, що бачать судді. Це було б зовсім неправильно, якби я не знав, що відбувається в суді, коли до мене приходять люди зі зверненнями і я мушу на це звернення якось реагувати.

– Хвалять чи критикують?

– Частина людей хвалить суддів, частина їх критикує. От я був у Шевченківському райсуді Львова або у Франківському. І коли звернення приходить від людей, я собі уявляю, що, наприклад, Франківський суд знаходиться у пристосованому приміщенні, там кожна деталь, меблі, кожен реквізит суду на своєму місці. Й коли заходиш у суд, то наче в музей потрапляєш. А коли в Шевченківський суд заходиш, то бачиш, що в цьому ж під’їзді піцерія, нотаріат, якась комп’ютерна фірма. І одночасно хтось виводить собаку на прогулянку й конвой веде людину заарештовану… І з суддями спілкуватися, не знаючи, в яких умовах вони працюють, не зовсім правильно. Моє завдання, як голови Ради суддів, — бачити, в яких умовах і люди працюють, і правосуддя здійснюється.

– Добре, поїздили Ви скрізь, побачили всі прохідні зали засідань, усі дахи, які протікають, що далі? Навіть якщо Ви прийняли потім якісь свої рішення, хто слідкує за їхнім виконанням?

– Останніми змінами в Конституцію було запроваджено норму, відповідно до якої суддівське самоврядування, а Рада суддів України є вищим органом суддівського самоврядування, відповідає за забезпечення незалежності суддів, здійснює контроль за організацією роботи в судах, врегульовує питання конфлікту інтересів, слідкує за тим, щоб судді дотримувалися етичних правил, аби вживалися в судах належні заходи протидії корупції тощо. Частина з цих завдань — це контроль за організацією роботи судів. Загалом організацією роботи в судах займається керівник апарату або апарат суду і Державна судова адміністрація. Ми з різних причин виїжджаємо до судів — тоді, коли приходять скарги від людей, що приміщення суду перебуває в неналежному стані, коли кажуть, що хтось із суддів неправильно поводиться, коли в суддів є питання, як організувати роботу, адже вони самі обирають голову суду, визначають, яким чином має бути налагоджено робота в суді тощо.

І от коли є питання до одного з цих компонентів, ми туди їдемо і з суддями спілкуємось, дивимось, як усе відбувається. Зазвичай після кожного візиту, іноді після відвідування кількох судів, ми проводимо засідання й завжди ухвалюємо рішення за результатами ознайомлення з роботою. Обов’язково фіксуємо, що в тому чи іншому суді не вжито належних організаційних заходів, аби запровадити електронний суд чи електронне діловодство, або бракує судових залів, або вони в такому стані, що працювати там неможливо, або немає місця, щоб люди могли знайомитися зі справою, чи для того, аби прокурор чи адвокат міг підготуватися до розгляду справи.

Далі cвоїм рішенням зобов’язуємо Державну судову адміністрацію чи її конкретне територіальне управління вжити певних заходів. А за якийсь час, але не відкладаючи надовго, заслуховуємо керівника ДСАУ чи керівника конкретного теруправління щодо його виконання. Вони доповідають, що зробили, яких додаткових заходів треба вжити, ми разом шукаємо, як вирішити питання, і зазвичай цього вистачає, аби організація роботи в конкретному суді суттєво змінилася.

– Звісно, аби провести якісь зміни в конкретному суді, потрібне фінансування, бо зазвичай приміщення непристосовані, там просто жах…

– Так…

– …тобто, чи вистачає того фінансування, яке отримує судова система, і як ці цифри, які має Україна, співвідносяться із цифрами в європейських країнах?

– Тут ситуація така. Упродовж, мабуть, років 40 в Україні не будувалися приміщення судів, а їхнє фінансування здійснювалося за залишковим принципом. Та й із початку незалежності жодних капіталовкладень у великих обсягах у судову систему не здійснювалося. Ситуація змінилася хіба що останнім часом. З початком судової реформи все-таки виконавча влада дещо по-іншому почала підходити до питання забезпечення фінансування судів.

– Перейнялася проблемами?

– Пов’язано це було з різними причинами: з наріканнями на корупцію в судовій системі, неможливістю в тих умовах і в тих приміщеннях, в яких суди здійснюють судочинство, працювати далі… Тобто, є ціла низка проблем, які змусили державу звернути увагу на потреби судів. Але в Україні їх діє понад 670. І відремонтувати або побудувати їх усі одночасно просто нереально, це величезні вкладення. Якби ми в райцентрах почали будувати будівлі для судів, це було б непомірним непідйомним навантаженням для державного бюджету. Водночас є частина приміщень, в яких потрібно провести капітальний чи косметичний ремонт, і там далі можна працювати, частина приміщень (а це половина з цих судів) потребують суттєвих вкладень і капітального ремонту або перебудування.

– Тобто, фактично половину було б варто збудувати з нуля?

– Так. І проблема тут має два складники: з одного боку, Рада суддів, коли почала в новому складі діяти, заявила про те, що до цього питання слід підходити інакше — потрібно розробити загальні стандарти організації роботи судів. У кожному суді, незалежно від того, де він працює, — у Попільні Житомирської області, Івано-Франківську, Ужгороді, в Донецькій області, Миколаївській чи Хмельницькій, — має бути один тип організації роботи. Тобто, повинна бути людина, яка, умовно кажучи, зустрічає тих, хто до суду заходить, і скеровує їх далі. Має бути той, хто в телефонному режимі відповідає на запити людей, які звертаються до суду. Мають бути люди, які здійснюють охорону судів. Але для цього треба уніфікувати саме приміщення суду, де будуть типові нарадчі кімнати, зали засідань тощо. Останнім часом понад десяток судів було суттєво модернізовано відповідно до таких вимог, щоб було забезпечено всі потреби в службових приміщеннях, але цього мало.

– Хоча б десь збудували повністю нове приміщення?

– Проблема ще й у тому, щоб отримати землю під таке будівництво. Тому доводиться будувати на тих майданчиках, які було виділено для судів раніше. Оскільки не з нуля все відбувається, то все-таки це переобладнання, хоч за формою, змістом — це фактично нове будівництво. Де? Рівненський апеляційний суд, Харківський адміністративний, ще Вінницький адміністративний. Щоправда, останній працює в історичному приміщенні, але там уже розраховано все таким чином, щоб кожен суддя мав свій кабінет, нарадчу кімнату, і, що дуже важливо, щоб у кожного судді був доступ до зали судових засідань. А це значить, що він не стоятиме в черзі для розгляду справи, а матиме змогу призначити й розглядати її в будь-який час.

Спілкувалися
Лариса ВИШИНСЬКА
та Олена УСЕНКО

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути