То що ж нам робити з Конституцією України? Деякі роздуми після прочитання статті В. Яценка «Батіг для влади: про небезпеку девальвації Основного Закону України» | LexInform - Правові новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

То що ж нам робити з Конституцією України? Деякі роздуми після прочитання статті В. Яценка «Батіг для влади: про небезпеку девальвації Основного Закону України»

Опубліковано

on

Володимир ПІСТРЮГА, відповідальний секретар Чернівецької обласної організації Союзу юристів України

Прочитав нещодавно в «Юридичному віснику України» статтю Володимира Яценка «Батіг» для влади: про небезпеку девальвації Основного Закону України» й вирішив продовжити тему, розпочату автором публікації. На мій погляд, конституційна тема нині постала на весь зріст. З одного боку, деякі кандидати на пост Президента України закликають до перезаснування української держави й прийняття нової Конституції України. Група інтелектуалів у столиці, зі свого боку, пропонує прийняти Суспільний договір, на якому, власне, і має базуватися нова Конституція України. А є група фахових юристів, які вважають, що для початку треба навчитися додержуватися чинної Конституції України.

Я, як і автор згаданої статті, відношу себе до останньої групи осіб. Цілком підтримую міркування Володимира Яценка, який на прикладі ігнорування найвищими органами влади рішення Конституційного Суду України щодо визнання неконституційними законодавчих норм, що обмежують чи скасовують захист ветеранів війни та ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС показав, як такими діями влади девальвується Основний Закон України. На жаль, ігноруванням конституційних норм нині грішать і Верховна Рада, яка нерідко приймає закони, що суперечать Конституції, і Президент України, який, з одного боку, не ветує антиконституційні закони, з іншого, сам вносить на розгляд парламенту законопроекти, які не завжди відповідають чинній Конституції України, хоч він є гарантом дотримання Основного Закону України.

Яскравим прикладом є внесення змін до Закону України «Про прокуратуру», якими дозволено призначати на посаду Генерального прокурора особу без вищої юридичної освіти та відповідного досвіду роботи. До чого це спричиняє, ми всі бачимо. Мені, колишньому працівнику органів прокуратури Чернівецької області, незрозуміла позиція нинішнього Генерального прокурора, коли він особисто чи його підлеглі ще до вироку суду заздалегідь привселюдно по радіо та телебаченню оголошують, що та чи інша особа вчинила злочин, що буде звернення до суду чи до Верховної Ради (стосовно народних депутатів України) з проханням дати згоду на притягнення винних до кримінальної відповідальності та обрання їм міри запобіжного заходу. Проте проходять місяці, роки, а вироків суду здебільшого немає. Усім зрозуміло, що Генеральний прокурор займає високу посаду без юридичної освіти та практики роботи в галузі юриспруденції, але в нього є чимало помічників з відповідною юридичною освітою та практичним досвідом роботи, які б могли в делікатній формі підказати йому, що так поступати не можна, що це — протизаконно.

Я міг би привести чимало прикладів, коли й місцеві органи державної влади та місцевого самоврядування, рівняючись на «столицю», дозволяють і собі ігнорувати приписи Основного Закону України, зокрема статті 19. Так, поширеною стала практика місцевих рад у незаконний спосіб достроково припиняти повноваження сільських, селищних, міських голів, невиконання радами рішень судів про поновлення на посадах місцевих голів, порушення головами місцевих державних адміністрацій процедури затвердження перспективних планів формування спроможних територіальних громад, ігнорування місцевими радами вимоги закону щодо завчасного оприлюднення проектів своїх рішень тощо. Такі недопустимі тенденції спричинені, зокрема, тим, що наразі відсутній юридичний нагляд за додержанням та правильним застосуванням Конституції та законів України.

Не можу не сказати і про самі зміни до Конституції України, які ініціюються діючим Президентом й ухвалюються парламентом у той час, коли країна фактично перебуває в стані війни, що прямо суперечить приписам статті 157 Конституції, яка забороняє змінювати Основний Закон в умовах воєнного стану.

Виникає закономірне питання: чому в Україні ігнорується її Основний Закон, і чи зміниться ситуація, якщо буде прийнята нова Конституція України? На першу частину питання відповідь полягає в тому, що в нас розбалансована система стримувань і противаг на найвищому рівні влади. Не функціонує належним чином, а тому потребує вдосконалення і система стримувань та противаг у місцевому самоврядуванні. До цього призвело хаотичне, несистемне внесення змін як до Конституції України, так і до статусних законів: «Про Кабінет Міністрів України», «Про судоустрій України і статус суддів», «Про прокуратуру», «Про поліцію» тощо.

І якщо не налагодити системну законодавчу діяльність парламенту, якщо оберемо на пост Президента України особу, яка не усвідомлюватиме свою відповідальність за гарантування додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, якщо не будемо всіма методами й засобами підвищувати рівень політичної і правової культури та правосвідомості найперше чиновників — від найвищого рівня і до самого низу, усіх громадян України, то прийняття нової Конституції не призведе до позитивних змін.

Отже, закликаю всіх шанувати й виконувати приписи Конституції та законів України, аби в нашій державі запанувало верховенство права, а права і свободи людини та їх гарантії визначали зміст і спрямованість діяльності держави.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Ремонт української бюрократії Куди рухається реформа державного управління

Опубліковано

on

Іван ХІЛОБОК, керівник групи реформування державного управління Офісу реформ КМУ

Ключова ідея реформи держуправління — це побудова сучасної, цифрової та сервісно-орієнтованої держави. На практиці це означає розбудову сильних державних інституцій, підготовку якісних урядових рішень, формування професійної державної служби, запровадження електронного урядування та надання зручних послуг громадянам.

 

Реалізація багатьох реформ, які потрібні для економічного розвитку, залучення інвестицій та створення робочих місць по всій країні, залежить від спроможності державного апарату розробляти та впроваджувати ефективну політику («policy»), мінімізуючи адміністративне навантаження на підприємців. Сучасне державне управління також є ключовим елементом у побудові довіри громадян до держави, в тому числі завдяки наданню якісних та доступних публічних послуг на рівні не гірше приватного сектору. Спроможна бюрократія — необхідний, хоч і не достатній фундамент для реалізації всіх важливих для українців реформ, запорука успішності та конкурентоздатності будь-якої держави.

Реформа держуправління розпочалася в 2016 році із запровадження нового Закону «Про державну службу» та прийняття комплексної стратегії на 5 років, які були позитивно оцінені європейськими експертами та посадовцями, внаслідок чого Україна вже отримала десятки мільйонів євро фінансової допомоги.

Підзвітне державне управління — це важлива передумова євроінтеграційного курсу України, без якої неможливо побудувати сильну демократичну державу. Європейський Союз продовжує підтримувати реформу держуправління, надаючи значну експертну, технічну та фінансову допомогу та включаючи її в перелік нечисленних успішних реформ в Україні.

У 2018 році місія OECD/ SIGMA вперше провела масштабну оцінку системи державного управління України, оцінюючи не стільки прогрес у реформуванні, скільки поточний стан всієї державної машини. Оцінювали навіть сфери, що не входять до стратегії, наприклад, парламентський контроль та адміністративні спори. Експерти ЄС дослідили проблеми, їх причини та підготували комплексні рекомендації для подальшої розбудови європейської системи державного управління в Україні. На основі оцінки та рекомендацій європейських експертів, а також аналізу вже отриманого досвіду за 2,5 роки реформування, було оновлено Стратегію реформування держуправління.

Чому це важливо? Сучасний світ змінюється занадто швидко. Переосмислення стратегій та перегляд планів — це вимога часу, прояв відповідальності та бажання дійсно вирішувати проблеми, а не ховатися за черговим важливим документом.

В яких сферах державного управління слід очікувати подальших змін?

Усі чотири напрями та цілі стратегії не є відокремленими, а взаємно доповнюють один одного. Наприклад, якісні проекти урядових рішень не можуть бути підготовлені слабкими та неефективними державними службовцями, або надання послуг, орієнтованих на громадян, неможливе без ефективних процесів у самих держорганах. Забезпечення сталого розвитку країни може відбуватися лише в прозорому, відкритому та підзвітному державному апараті.

Якісні урядові рішення

Зробити урядові рішення обґрунтованими та скоординованими, а процеси їх підготовки відкритими і прогнозованими — це одне з найважливіших завдань реформи. Потрібно нарешті замінити практику «гасіння пожеж» на довгострокове планування розвитку держави. Україна вже перейшла до трирічного бюджетного планування. Далі необхідно продовжувати розвивати спроможність до стратегічного планування та формування державної політики, а саме:

  • планувати на довгострокову (5—10 років) перспективу, забезпечуючи чіткий зв’язок між різними стратегічними документами в державі;
  • розробляти проекти рішень завчасно та прозоро, відкрито залучаючи зацікавлені сторони до їх підготовки;
  • ухвалювати лише обґрунтовані рішення — на основі якісного аналізу, фінансових можливостей держави, з урахуванням впливу на різних стейкхолдерів.

Професійна держслужба

Створення ефективної та доброчесної державної служби, яка буде працювати на результат та захищати суспільні інтереси, — нелегке та довготривале завдання навіть для успішних західних країн. Канада витратила на це 15 років, а Швеція — майже 40 років. В Україні особливо складно змінити культуру державної служби з підходу «в межах та спосіб» (див. Ст. 19 Конституції України «посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України») на принципи «належного врядування». Саме тому новим пунктом стратегії стало формування організаційної культури на основі цінностей нової державної служби — досягнення результатів, відповідальність, інноваційність, відкритість комунікацій та філософії служіння.

Для перетворення держави на конкурентного роботодавця, крім культурних трансформацій, потрібно впровадити найкращі практики управління людськими ресурсами, що використовуються в сучасних організаціях, від бізнесу до публічного сектору. Фактично це означає впровадження сучасного HR — циклу на державній службі — від рекрутингу, навчання, мотивації до оцінювання результатів, відповідальності та припинення служби. Ключові завдання наступні:

1. Єдина електронна система управління людськими ресурсами (HRMIS).

Державні органи зможуть працювати в єдиній ІТ-системі, що об’єднає інформацію про структуру та штатний розпис, посади державної служби, особові справи державних службовців, нарахування й оплату праці, відпустки, кар’єрні досягнення, професійну компетентність та навчання. Це — надзвичайно важливий крок до ефективної та прозорої держслужби. У лютому цього року за тендерними процедурами Світового банку, вже було обрано постачальника такої системи — ТОВ «IQusion IT». Впровадження буде тривати приблизно два роки в більш ніж 50-ти державних органах.

2. Сучасний рекрутинг.

Мова йде про вдосконалення конкурсів на державну службу як для кандидатів, так і для конкурсних комісій. Зокрема, на базі Національного агентства з питань державної служби вже створено Центр оцінювання кандидатів, де спочатку можна буде проходити тестування на аналітичні, вербальні та математичні здібності, а потім централізувати інші етапи конкурсу. Крім цього, портал career.gov.ua буде розширено на всі вакансії в міністерствах, а потім і в інших державних органах. Окремим і складним завданням є проведення інформаційних кампаній по залученню професіоналів і збільшенню престижу та інтересу до державної служби.

3. Професійне навчання та розвиток навичок, необхідних у сучасному світі.

Реформа передбачає відкриття ринку навчальних послуг, що розширить можливості та швидку адаптацію навчання до реальних потреб держслужби, включаючи лідерство, інновації та сучасні підходи до прийняття управлінських рішень.

Підзвітні органи державної влади

У цій сфері особливо важливо подолати «ефект фортець», коли кожне міністерство та агентство є незалежним органом зі статусом окремої юридичної особи. Іноді вони навіть судяться одне з одним, що є абсурдним з точки зору європейської практики, не кажучи вже про витрати на адміністрування кожного окремого органу замість централізації та оптимізації наскрізних функцій.

У рамках забезпечення підзвітності, насамперед, йдеться про реорганізацію системи органів виконавчої влади таким чином, щоб досягти максимально чіткого розподілу сфер відповідальності кожного державного органу і посадовця та уникнути дублювання чи перетину їх компетенції. Необхідно запровадити сучасні підходи делегування повноважень для зменшення «мікроменеджменту» та підвищення відповідальності кожного окремого органу та його керівника.

В оновленій стратегії більше уваги приділяється і вдосконаленню вільного доступу до публічної інформації. Важливо подавати інформацію про органи виконавчої влади та їх діяльність у зручній формі та зрозумілою мовою. Повідомлення на веб-сайтах міністерств та інших органів, включаючи річні плани, бюджети, звіти тощо, повинна орієнтуватися на користувача, розміщуватися вчасно і у максимально зручній формі. Інформування громадськості має бути не одностороннім рухом, а двосторонньою комунікацією, де громадянина завжди чують.

Якісні та доступні публічні послуги

У спілкуванні держави та громадянина держави має ставати менше, а громадянина більше.

Саме тому у фокусі стратегії «діджиталізація» всіх процесів державного управління, підвищення якості адміністративних послуг у ЦНАПах, надання більшої кількості онлайн-послуг. Окремим важливим пріоритетом є запровадження єдиної зручної для громадян процедури взаємодії з державними органами шляхом прийняття революційного для України закону про адміністративну процедуру. Новим завданням стратегії стало створення сучасного IT-хабу — Центру компетенцій у сфері електронного урядування, що дозволить посилити координацію та сконцентрувати найсучасніші ідеї та розробки для діджиталізації державного сектору.

Е-урядування — ключ до реформ в Україні, потужний інструмент цифровізації та критично важливий елемент підвищення інституційної спроможності державних органів. З одного боку, це оптимізація внутрішніх процесів та збільшення ефективності роботи держуправління, з іншого — нова якість та зручна взаємодія громадян і бізнесу з державою. Дуже важливо розуміти, що впровадження е-урядування — це не питання «hard» чи «soft», це перш за все правильне регулювання ключових питань сучасної «діджиталізації», що стоять на глобальному порядку денному: електронна ідентифікація, захист та обробка персональних даних, електронна демократія тощо.

Оцінка OECD/SIGMA та оновлена стратегія — це важливі кроки для подальшої розбудови в Україні ефективної публічної адміністрації, що відповідає європейським принципам належного врядування. Але треба розуміти, що реформа виконавчої влади, Кабміну та міністерств не може бути успішною без синхронного реформування парламенту та якісного законотворчого процесу. Це як дві півкулі головного мозку країни.

Крім того, увага до інституційних реформ у період виборів стрімко падає як в Україні, так і в інших державах.

Бо інституційні зміни, на жаль, не приносять швидких та зрозумілих політичних результатів. У будь-якому випадку подальші результати реформи залежатимуть від спільної роботи та реальних практичних кроків ключових політичних гравців, міжнародних партнерів та громадських організацій. Жоден із них не зможе самотужки провести якісне реформування системи державного управління. Тож успіх реформи — за командною грою.

Довідково: SIGMA — це спільна ініціатива Європейського Союзу та Організації з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) для допомоги країнам центральної та східної Європи в модернізації системи держуправління та підготовці до вступу в ЄС.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Особливості правового статусу судді у відставці

Опубліковано

on

Сергій ШТОГУН, професор кафедри спеціальних юридичних дисциплін Навчально-наукового інституту права Національного університету водного господарства та природокористування, кандидат юридичних наук, суддя у відставці

Відомий усім вираз стосовно працівників силових структур, прокуратури та суддів, які пішли у відставку, «що колишніх не буває», як правило розглядається в морально-психологічному аспекті. Щодо законодавчого закріплення цієї категорії, то в правовій площині він найближчий до суддів. Зокрема, розділ X Закону України «Про судоустрій і статус суддів» так і називається «Статус судді у відставці», хоча містить всього лише 4 статті (142—145).

 

Загалом про правовий статус судді

Коли ми визначаємо правовий статус судді як певний обсяг правових можливостей, що регулюють його професійну діяльність та міру свободи поведінки, які повинні гарантувати незалежне та справедливе здійснення судової влади діючими суддями, то відповідної уваги заслуговує статус суддів, які припинили свої професійні повноваження по здійсненню правосуддя.

Особливої актуальності це питання набрало на сучасному етапі. На сьогодні в країні нараховується близько 3 тисяч суддів у відставці, що складає біля третини загальної кількості суддівських посад в Україні. Слід сказати, що це висококваліфіковані юристи з великим професійним досвідом і в більшості випадків їх вік ще далеко не досяг граничного для перебування на цій посаді 65—річного віку. Це — професіонали, на плечах яких відбувалося становлення судової влади в незалежній Україні й не використати цього потенціалу для покращення функціонування судової влади в державі було б у будь-якому разі дивним.

Разом із тим залучення суддів у відставці до реформування системи судової влади і покращення її діяльності повинно відбуватися в правому полі, яке на жаль є явно недосконалим. Так, відповідно до ст. 48 ч. 5 п. 11 Закону «Про судоустрій і статус суддів» незалежність судді забезпечується правом на відставку. Тобто це є однією із сукупності гарантій держави, які повинні забезпечувати незалежність судді. Простіше сказати, при добросовісному виконанні обов`язків суддею протягом встановленого періоду держава і суспільство гарантує повноцінну відставку, яка повинна містити комплекс соціально-матеріальних та правових заходів, котрі б забезпечували належне та повноцінне проживання судді після його виходу у відставку.

Із цього приводу важливою правою нормою є ст. 116 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка гарантує, що за суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку. Стосовно гарантій недоторканості, як правило, питань не виникає, це закріплено у відповідних законодавчих нормах. Однак правового тлумачення потребує термін «звання судді». На жаль, у розділі VIII «Правосуддя» Конституції України немає тлумачення поняття «звання судді». Разом із тим ст. 52. закону дає визначення, що суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції та цього закону призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному із судів України та здійснює правосуддя на професійній основі.

Таким чином, виникає питання, в чому відмінність понять «звання судді» та «посада судді»? Закономірно законодавцеві слід визначитися — суддя у відставці це є повноцінний суддя, який лише не здійснює функцію правосуддя, оскільки до реалізації інших функцій судової влади від може залучатися, наприклад до участі в суддівському самоврядуванні, обирати і бути обраним до його органів, як і до ВККСУ, ВРП тощо, чи просто носій символічного звання «суддя». Не вносить ясності у вирішення цієї правової проблеми і ч. 2 ст. 52 закону, яка передбачає, що судді в Україні мають єдиний статус незалежно від місця суду в системі судоустрою чи адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді.

Щодо можливості залучення суддів у відставці до роботи в органах суддівського самоврядування

Чинним законодавством про судоустрій й статус суддів не передбачено форми повноцінної участі суддів у відставці в роботі органів суддівського самоврядування. Так, відповідно до ст. 126 закону для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє суддівське самоврядування — самостійне колективне вирішення зазначених питань суддями.

Якщо врахувати, що до питань внутрішньої діяльності судів належать питання про соціальний захист суддів та їхніх сімей, то зрозуміло, що в першу чергу це стосується суддів у відставці.

Відповідно до ст. 127 закону організаційними формами суддівського самоврядування є збори суддів, Рада суддів України, з’їзд суддів України. Разом із тим ст. 128 закону визначає: збори суддів — це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань. Ця норма дозволяє запрошувати на збори суддів у відставці, однак регламентує, що ву голосуванні беруть участь лише судді цього суду.

Що таке запрошення на збори суддів, можу сказати із власного досвіду — за 8 років відставки автора статті не було запрошено на жодні збори суддів Київського окружного адмінстративного суду, звідки пішов у відставку. Таким чином, ми бачимо, що законодавець позбавив суддів у відставці реальних важелів захисту своїх законних прав та інтересів в органах суддівського самоврядування. Навіть куца форма участі у вигляді запрошення на збори не є ефективною, бо судді у відставці не завжди проживають за місцем знаходження суду. Тому, на нашу думку, слід передбачити дієву форму участі суддів у відставці в роботі органів суддівського самоврядування, наприклад, таку як збори суддів у відставці відповідного регіону з аналогічними правами зборів суддів відповідного суду. Тобто судді у відставці не повинні бути «весільними генералами» на зборах суддів, а повноцінними учасниками цих зборів.

Судді у відставці — безправна спільнота

Сьогодні судді у відставці перетворені у безправну амфорну спільноту, яка захищає свої законні права та інтереси лише в судовому порядку. Альтернативною формою може бути створення органу по захисту прав та інтересів суддів у відставці, таких, як асоціація, спілка суддів у відставці тощо. Важливий той факт, що ст. 43 Закону України «Про статус суддів» який втратив чинність в 2010 році, було передбачено, що за суддею, який перебуває у відставці, зберігається звання судді й такі ж гарантії недоторканності та соціального захисту, як і до виходу у відставку. На жаль, законодавець слова «соціального захисту» вилучив із чинної редакції Закону «Про судоустрій і статус суддів», чим дозволив приймати дискримінаційні правові норми стосовно суддів у відставці .

Яскравим прикладом такої дискримінації є довільне трактування ч. 4 ст. 142 закону, яка передбачає в разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання. Однак тут закономірно виникає питання, яких суддів — тих, що пройшли кваліфікаційне оцінювання, чи тих, що не пройшли його?

Проблема в тому, що відповідно до п. 25 Розділу ХІІ закону право на отримання щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді), або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прий няття щодо нього відповідного рішення за результатами такого оцінювання або конкурсу.

До кінця цього року має завершитися кваліфікаційне оцінювання і суддів, які його не пройшли практично не буде, бо ті хто не пройшов таке оцінювання, підлягають звільненню. У зв’язку з цим суддів у відставці виникає закономірне питання: як може змінюватися розмір складових суддівської винагороди судді, що працює на відповідній посаді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання? Таким чином, розміри довічного утримання суддів у відставці, котрі не пройшли кваліфікаційного оцінювання, будуть замороженні.

Абсурдною і дискримінаційною виглядає ситуація, коли відповідно до ст. 137 закону до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді. Однак таке зарахування законодавець передбачив лише для працюючих суддів та суддів, які пішли у відставку на підставі діючого закону.

Декларативною є й ст. 144 закону про медичне обслуговування і санаторно-курортне лікування суддів та членів їхніх сімей, де закріплено, що суддя та члени його сім’ї мають право на безоплатне медичне обслуговування в державних закладах охорони здоров’я. Члени сім’ї судді можуть обслуговуватися в тих медичних закладах, де обслуговується суддя. Закономірно виникає питання, а хто повинен забезпечувати санаторно — курортним лікуванням?

До речі, попередня редакція аналогічної статті мала наступний зміст суддям за рахунок державного бюджету, а членам їх сімей — за власний рахунок, щорічно надається путівка на санаторно-курортне лікування. Ці права зберігаються за ними і після виходу судді у відставку або на пенсію. Вважаю, що ці правові проблеми, які виникли стосовно суддів у відставці повинні стати предметом для розгляду як законодавцем, так і органами суддівського самоврядування, а кожен працюючий суддя повинен пам`ятати, що в кращому випадку в майбутньому його чекає відставка.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

НАБУгейт: чого очікувати далі?

Опубліковано

on

Андрій МИСЕЛЮК, експерт, політолог, директор Інституту соціально-політичного проектування «Діалог»

Скандал з корупцією в Укроборонпромі став «контрольним пострілом» по неефективності НАБУ. Кардинально змінити ситуацію можна двома шляхами: провести новий конкурс або розформувати НАБУ і САП.

 

Тиждень тому США в особі свого посла Марі Йованович (яка вимагала звільнення прокурора САП Назара Холодницького) по суті визнали крах антикорупційних проектів в Україні. А остання частина розслідування програми «Наші гроші» з усією очевидністю констатувала інституційний, функціональний і моральний крах головного антикорупційного органу Національного антикорупційного бюро.

Після оприлюднення цих фактів корупції в оборонці в ЗМІ вибухнув справжній НАБУгейт. Основна причина — ефект ошуканих суспільних очікувань. Для багатьох стало дуже болючим і неприємним відкриттям те, що НАБУ виявилося настільки ж корумпованим і політично заангажованим, як і «старі» правоохоронні органи. І головна відповідальність за такий стан речей — на директорі НАБУ А. Ситнику.

Обрану ним стратегію інформаційного захисту не можна назвати вдалою. Після виставленого в YouTube порівняно м’якого відео-ролика ввечері у вівторок була дуже жорстка заява НАБУ, де звинувачення проти бюро були названі «маніпуляціями». Така позиція «відсікла» від Ситника навіть тих, хто був його традиційними союзниками. Мабуть, їм важко було заперечувати очевидне, не втрачаючи при цьому обличчя в очах колег і громадськості. Так, давній політичний партнер НАБУ, народний депутат з групи «Єврооптимісти» Мустафа Найєм обурився: «Це зрада і ніж у спину всім, хто брав участь у створенні НАБУ, захищав їх репутацію». А Юрій Бутусов жорстко розкритикував аргументацію НАБУ проти журналістів: «Це ви мані пулює те, а не Бігус».

Одночасно члени абсолютно лояльної Ради громадського контролю НАБУ публічно звернулися до А. Ситника із закликом негайно відсторонити підозрюваних співробітників відомства й провести по них службове розслідування. Трохи пізніше з аналогічними вимогами виступив і найближчий соратник НАБУ, голова ГО «Центр протидії корупції» Віталій Шабунін. Йдеться насамперед про першого заступника директора бюро Гізо Углаву.

Малоймовірно, що послідовними лобістами НАБУ рухає прагнення до правосуддя і справедливості. Мова, скоріше, про спробу зробити «цапів-відбувайлів» з Углаву та інших «засвічених» у скандалі співробітників НАБУ, а їх звільненням випус тити пару суспільного обурення — і таким шляхом зберегти на посаді Артема Ситника.

Однак заява НАБУ свідчить: свого першого заступника Ситник здавати не збирається. Принаймні, поки що. По-перше, тому, що Углава — права рука директора НАБУ, по-друге, це був би небезпечний прецедент щодо самого глави бюро. У результаті лише близький до Ситника народний депутат з тієї ж групи «Єврооптимісти» Сергій Лещенко підтримав НАБУ.

Свідчень корупції і непрофесіоналізму в НАБУ було чимало й раніше. Просто сьогодні пред’явлені занадто наочні докази. Варто нагадати, що до викриттів програми Бігуса не лише Лещенко, а й Найєм і Шабунін, зі своїм ЦПК, і багато інших «активістів» захищали керівництво бюро від найменшої критики. А Рада громадського контролю сама ж відбирала кадри в НАБУ, згодом всіляко покриваючи всі їх численні «гріхи».

І сьогодні приходить усвідомлення істинної ролі «друзів НАБУ», яка поставила під сумнів спроможність боротьби з корупцією в Україні в цілому. Як зазначає член парламентського комітету з протидії корупції Ігор Луценко, «саме ці громадські активісти фактично створили для НАБУ—САП режим повної безконтрольності, який іменували «незалежністю». Ця безконтрольність і призвела до ситуації, яку маємо. Втрачені роки, витрачені мільярди коштів з нульовим результатом».

У підсумку на даний момент маємо крах НАБУ за трьома основними напрямками: інституційний крах — не може головна антикорупційна інституція бути замішаною в масштабній корупції; функціональний крах — за 4 роки роботи жодного засудженого високопоставленого чиновника. І справа тут перш за все в низькій якості доказової бази НАБУ, особливо в політичних справах; моральний крах — тут після останньої серії «Наших грошей» і пояснювати особливо нічого.

Можливо, незграбно намагаючись зберегти гарну міну при поганій грі, Ситник знову, як і в його конфлікті з Холодницьким, сподівається на допомогу США. Але в американському посольстві зберігають мовчання з приводу скандалу. Тут виникає логічне запитання до Марі Йованович: чому вона зробила гучну заяву по прокурору САП Холодницькому, а заяв з приводу звільнення Ситника, якому пред’явлені значно тяжчі звинувачення, не було?

Але для країни набагато важливіше отримати відповідь на інше питання: що робити далі в ситуації системного краху НАБУ? Напівзаходами тут уже не обійтися, навіть якщо раптом будуть звільнені Гізо Углава й «засвічені» детективи. Явно прогнила вся система. А в розслідуваннях ситуації в Оборонпромі було задіяно багато співробітників бюро. Вони не могли не знати про корупцію своїх колег, — однак мовчали. Напевно, і сам директор НАБУ був, як мінімум, у курсі всього, що відбувається. У тому числі й активності свого першого зама.

Прийшов час для кардинальних кроків. М’який варіант — кардинальне кадрове перезавантаження НАБУ і САП, звільнення Артема Ситника і Назара Холодницького, після чого проведення нового конкурсу. Однак після всіх скандалів навколо НАБУ багато хто налаштований ще рішучіше. Той же Ігор Луценко вважає: «Реорганізувати діяльність НАБУ і САП можна лише одним способом — ліквідувавши ці непотрібні органи зі спрямуванням звільнених коштів на фінансування Державного бюро розслідувань, яке й повинно розслідувати справи, зараз підслідні НАБУ». Але в обох випадках доцільно виписати судовий припис із забороною «активістам-антикорупціонерам» втручатися в роботу чи зв’язки НАБУ—САП, чи ДБР. Бо результат відомий …

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.