Організована злочинність в Україні. Частина 2

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Організована злочинність сьогодні високопрофесійна та політизована, олігархічно-злочинні клани, володіючи матеріальними та фінансовими ресурсами й переманюючи на свій бік для обслуговування власних інтересів професійні кадри, в тому числі правоохоронних органів, створили для забезпечення своєї діяльності специфічну систему влади, а тому держава знаходиться на такому етапі розвитку, який вимагає неординарних і дієвих підходів у протидії оргзлочинності. А для цього потрібні найбільш суттєві політико-вольові, організаційні та правові заходи, про що доводять у статті наші автори — головний науковий співробітник Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України, доктор юридичних наук Олена БУСОЛ і професор Національного транспортного університету, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України Богдан РОМАНЮК.

Олена БУСОЛ доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ

Богдан Романюк кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Хто є найпрофесійнішим, або законодавчий процес під п’ятою олігархів

Разом із професійністю організованої злочинності суспільство вже втомилося очікувати на кадрові рішення української влади, які були б засновані на професійному підході до ділових та моральних якостей керівників органів державної влади та правоохоронних органів. Тож, хто перемагає зараз — організована злочинність, чи ті, хто повинен їй протидіяти — відповідь очевидна.

Ще Л. Кучма в роки свого президентства звертав увагу суспільства на те, що корупція суттєво впливає на формування державної влади в Україні. У виконавчій гілці влади ще й досі це відбувається переважно шляхом плати за призначення на посади незалежно від ділових якостей особи, а виходячи з його родинних зв’язків та особистої лояльності (за принципом «не має значення, хто ти, важливо — чий ти є»). Прояви корупції в кадровій політиці на вищих щаблях виконавчої влади найбільш небезпечні, оскільки керівники вищого рівня створюють цілу піраміду корумпованих відносин, які пронизують усі рівні влади. При цьому стає неможливим зайняти ту чи іншу посаду, виходячи лише з професійних та особистих якостей кандидата. Вирішальним тут є надання неправомірної вигоди за призначення на посади, родинні та дружні стосунки з керівниками вищої ланки, іншими впливовими особами. Нерідко кадрові рішення безпосередньо в структурах влади приймаються лише формально, фактично вони приймаються поза владних кабінетів — впливовими бізнесменами, керівниками організованих злочинних формувань, які контролюють той чи інший регіон або сферу діяльності. Як і раніше, без відповідного реагування з боку правоохоронних органів, про такі випадки повідомлюють вітчизняні та зарубіжі ЗМІ, керівники держави, правоохоронних органів, відомі політики. Така відвертість в засобах масової інформації почалася ще за часів президентства Леоніда Кучми. Так, звертаючись до керівників правоохоронних органів, глава держави тоді констатував: «На обліку в органах внутрішніх справ знаходиться близько двох з половиною тисяч стійких злочинних угруповань! Ви ж тільки вдумайтесь, шановні: дві з половиною тисячі озброєних і готових на все угруповань! Втім, ви не перестаєте запевняти керівництво держави та суспільство, що знаєте про них і сфери їх впливу, володієте обстановкою», — сказав він, звертаючись до правоохоронців . За даними Служби безпеки України, 60 % тогочасних мафіозних кланів мали корумповані зв’язки в органах державної влади та управління.

На засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України 20 квітня 2000 р. було вперше заявлено про підприємницьку діяльність парламентарів. За даними Державної податкової адміністрації, 364 народних депутати тоді очолювали 202 приватних фірм та були засновниками 473-х, загалом мали пряме або опосередковане відношення до господарсько-фінансової діяльності 3105 підприємств.

Яка ж ситуація на сьогодні? Нещодавно Європейський парламент ухвалив доповідь, в якій оцінив стан реалізації Угоди про асоціацію Україна — ЄС. У доповіді відверто критикують дії олігархів: «Європарламент висловлює крайнє занепокоєння неприкритими спробами приватних інтересів підірвати досягнення країни в боротьбі з корупцією та загалом у демократичних реформах, зокрема через захоплення політичної влади деякими українськими олігархами, які ослабили орієнтовану на реформи більшість у Верховній Раді». Чим саме грішать нинішні обранці? Однією з найпоширеніших практик ймовірного конфлікту інтересів є членство народних депутатів у комітетах за профілем свого бізнесу. Свою ціну має голосування за потрібне рішення, так само як і депутатський запит. Вихід із фракції та перехід до іншої ще донедавна був дуже розповсюдженим явищем у парламенті (так звані «тушки»). Сотні мільйонів доларів США, з виступів деяких політиків у ЗМІ, коштувала посада голови ВРУ під час головування О. Мороза.

Натомість сьогодні суспільство бачить, що ніхто з підозрюваних у політичній корупції досі не поніс кримінального покарання. Згадаємо того ж І. Мосейчука, якого правоохоронні органи чомусь затримали в прямому ефірі у Верховній Раді України, та інших політиків, обвинувачення щодо яких не закінчилися нічим.

Вільна гра вільних суб’єктів ринку

Щоб запропонувати шляхи виходу з ситуації, що склалася із розгулом організованої злочинності, потрібен аналіз для відповіді на питання, що реально відбувалося в державі, з чого все почалося, а найголовніше, які причини такого становища? Ми всі знаємо, що Україна, ставши незалежною, проголосила побудову нового демократичного суспільства зі свободою діяти та задовольняти свої інтереси у сфері економічних та інших відносин. Суттєвих змін зазнали державні інститути влади та кадровий склад державних установ. До керівництва державними інституціями прийшли нові люди, в яких здебільшого не було політичного чи керівного досвіду роботи, твердих моральних устоїв, окрім бажання зламати старе і встановити нові правила гри, в тому числі для свого швидкого збагачення. Тоді ж відбулися некеровані, хаотичні процеси в державному управлінні, що породило безлад в економіці, фінансовій та соціальних сферах. Відбулося падіння виробництва, з’явився дефіцит обігових коштів. Одночасно почалася хаотична приватизація та інші шахрайські акти первинного накопичення капіталу. Далі суспільство спостерігало процес перерозподілу багатств України шляхом рейдерських захоплень державних підприємств, що супроводжувалося резонансними вбивствами конкурентів на замовлення.

Усе це потребувало від держави комплексного дослідження причин такого становища, проте так і не було вироблено якоїсь зрозумілої загальної національної програми побудови нового суспільства. Не був розроблений механізм декриміналізації капіталів, проігноровано напрацювання відомих економістів з питань розвитку економіки. Побудова нової формації суспільства в Україні відбувалася шляхом бездумного впровадження в практику та цілеспрямованого копіювання ринкових систем західних держав, без врахування специфічної моделі їх застосування — посткомуністичного середовища та менталітету.

Як відомо, в основі ринкового способу розвитку суспільства лежить природне право людини володіти певним капіталом, розміри якого в силу її біопсихічних властивостей майже не піддаються саморегуляції. Іншим важливим елементом такого способу виробництва є те, що ринкова економіка побудована не тільки на приватній власності, але й на вільній грі вільних суб’єктів ринку у вирішенні будь-яким доступним їм способом своїх економіко-господарських питань. Політична еліта України й нині продовжує сповідувати повний лібералізм, перед своїм електоратом виступає з оманливими соціальними лозунгами.

Для реалізації правил без моралі та етики потрібні виконавці

І такі виконавці знайшлися. Це покоління українців, які зростали й формувалися в зазначених нами специфічних умовах розбалансування політичних, економічних, соціальних та культурних відносин періоду так званої горбачовської перебудови у колишньому СРСР, його розвалу й побудови незалежної України як благородної мети багатьох поколінь людей. Проте, окрім загальної мети, не було в української політичної еліти та й самій картині єдиного чіткого та узгодженого стратегічного плану національного відродження самостійної держави, форми і організації майбутнього суспільства, культурної політики та ідеї об’єднання для цього всього народу України.

Дуже показовим у цьому плані є егоїзм накопичення грошових капіталів у банківській системі, яка переважно виникла на позиках у різні та не завжди законні способи державних фінансових ресурсів і нині працює сама на себе, а не на економіку держави та добробут широких верств населення. Наприклад, за 2004–2007 рр. активи банків виросли більш ніж у чотири рази й становили більше 100 млрд. доларів, а це у середньому 60 % на рік, що значно перевищувало номінальні темпи зростання економіки. Банки залучали великі суми дешевих зарубіжних кредитних ресурсів, а на вітчизняному ринку утримували високі кредитні ставки. Банківська система й нині є великою монополізованою та політизованою структурою закритого типу й не передбачає прозорої та відкритої фінансової звітності, аудиторської перевірки і наукової перевірки можливих результатів фінансових ризиків. Про це свідчать оприлюднені в 2015 р. ЗМІ аудіо-записи розмов заступника голови правлінння Національного банку України Катерини Рожкової, які свідчать про корупцію з її боку та підрив національних інтересів держави.

Цинізм вільних дій при накопиченні капіталів всупереч будьякій моралі, гуманності останнім часом проявляється навіть у відношенні природних та конституційних прав, життя і здоров’я людини. Стрімко зросли злочинні бізнесові оборудки при торгівлі людьми й наркоторгівлі, що загрожує виживанню нації.

Сьогодні Україна в силу названих причин створює лише «пільгові» умови для свободи дій і прирощення багатств багатими. За таких умов вони діють не лишеп всупереч будя-яким моральним нормам, а й, не зустрічаючи належної відсічі з боку правоохоронних органів, беруть все те, «що погано лежить», не діляться своїми прибутками з державою, хоч мають формувати її бюджет. Так само лобіюється неприйняття законів щодо прогресивних податків на майно, нерухомість. Зараз наочно бачимо, кому це вигідно. Проте, не слід забувати, що слабка державна машина є загрозою її безпеці не тільки з боку внутрішніх чинників, а й зовнішніх, адже набуті олігархами капітали можуть перейти та вже стають власністю громадян інших держав.

Наука як бренд

Навіть наука стала для «власть придержащих» певним брендом. Згадаємо масове й незаслужене привласнення ними наукових ступенів та вчених звань.Сьогодні ця тема, завдяки народному депутату Іллі Киві (ОПЗЖ), якого в ЗМІ критикують за нелегітимне отримання кандидатського ступеня, набула особливої гостроти та стала трендовою.

Володіючи великими коштами або адміністративними важелями, особи, причетні до влади, примусили працювати на себе науковців та членів спеціальних й експертних рад, які добре розуміють, що такі здобувачі наукових ступенів і звань, через службову зайнятість чи відсутність інтелектуального потенціалу насправді не мають наукових здобутків. Але значна частина представників наукової сфери змирилися з таким становищем і працюють на фейкових науковців у складі цілих кафедр, спеціалізованих вчених рад, та під головуванням керівників установи, які дають своє добро на титулування таких «здобувачів» не від науки. Скажімо, в цьому плані показовим уже стало в Україні прізвище Катерини Кириленко — дружини українського політика В. Кириленка в зв’язку з її докторською дисертацією з педагогічних наук, захищеною в 2015 р., яка спричинила скандал у наукових колах і була визнана багатьма відомими вченими плагіатом і псевдонаукою. Справа отримала такого розголосу, що науковиця потрапила в українську Вікіпедію як відома плагіатка.

Зараз намагається проштовхнути «свою» (а насправді написану підлеглими), докторську дисертацію в будь-якій спеціалізованій Вченій Раді одіозний директор гуманітарного інституту Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Олександр Іляшко, який в Україні відомий своїми насильницькими діяннями в закладі вищої освіти стосовно підлеглих, мобінгом викладачів і булінгом студентів, а також своєю відвертою махровою корупцією у закладі вищої освіти у складі організованої групи російських громадян на чолі з ректором В. Казаріним, проректором Н. Іщенко, та власною дружиною — першим проректором цього ж закладу Ю. Скакун.

За такого стану речей треба ліквідувати МОН України, яке спустило на гальмах питання корупції в освіті, прикриваючись примарними лозунгами щодо, нібито якоїсь автономії університетів. У тому, що бідна людина від науки не завжди може бути вільною в своїх оцінках та діях, є небезпека для держави і суспільства. «Липові» науковці незаконно отримують надбавки до заробітної плати й відповідні посади та довічні соціальні виплати, що є чистою корупцією. А талановиті, але малооплачувані вчені, з недофінансуванням своїх наукових досліджень, вимушені залишати Україну. Сьогодні заробітна плата наукового співробітника або професора закладу вищої освіти співставна із зарплатою касира чи двірника. Це не могло не відобразитися на стані науки в Україні та появі небажаних злочинних рухів у наукових колективах. Завдяки престижності наукових звань серед представників влади та політиків, кількість науковців за роки незалежності зросла майже втричі, а кількість фактичних виконавців найвищої кваліфікації наукових та науково-технічних робіт скоротилася вдвічі. В результаті — заморожені перспективні напрями досліджень, розвалюються наукові школи тощо. Наприклад, навіть НАН України за рівнем такого важливого показника для рівня науки, як цитування праць науковців з усіх дисциплін, станом на 2007 р. посідав лише 677 місце в світі! За даними Clarivate Analytics, у 2017-му р. у списку трьох з половиною тисяч найцитованіших авторів світу перше місце за кількістю цитувань у журналах із бази Web of Science мають американські науковці, друге — канадійці, третє — китайці, і — жодного представника України.

Фейкові конкурсні відбори

Тож в Україні ще не створено демократичної системи державного управління, основу якої складає чітке розмежування функцій і повноважень гілок влади, поділ в їх структурах посад на політичні та професійні чиновницькі, ефективний інститут підбору, навчання та атестації кадрів. Про це свідчать фейкові конкурсні відбори на вищі керівні посади державних службовців до новостворених антикорупційних органів, і на які багато нарікань від громадськості та які викликають багато резонних запитань до влади. Як тут не згадати скандальні історії призначення з грубими порушеннями законодавства, в обхід конкурсу заступником міністра юстиції України 30-річного А. Янчука без досвіду керівної роботи. Так само з порушеннями закону цей персонаж був призначений згодом на посаду, не багато — не мало, голови Національного агентства з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів! Таким чином, кожна з гілок влади намагається посісти більш високий щабель у бік управлінської діяльності та переважного вирішення різними шляхами й способами питань, пов’язаних із розпорядженням державною власністю та фінансами тощо. Професіонали-управлінці повністю підконтрольні непрофесіоналам-політикам і служать вірно їм, а не народу, який наймає їх лише для чесного управління справами держави в його інтересах. Тому в Україні приходять на посаду з метою отримання необмежених повноважень з метою контролю над грошовими потоками в галузі та просування «своїх» людей.

Потрібен компроміс між представниками влади, бізнесу та пересічними громадянами

Щоб виявити причини такого стану, повернемося до далекого минулого. Законодавство України про політичні партії та вибори до представницьких органів за мажоритарною системою із закритими списками претендентів на депутатські мандати дозволило політико-олігархічним кланам направляти законодавчий процес в русло відповідно до своїх інтересів. У свою чергу патерналістична політика радянської влади знищила душі людей і повагу до самих себе, віру у власні сили, породила лише сподівання на добру владу і страх перед нею. Російська та радянська імперії для управління Україною досить жорстко сповідували принцип «розділяй і володарюй» в аспекті нав’язування ідеології протиставлення культури, звичаїв та прагнень українського народу різних частин держави: сходу, заходу та півдня. Таким чином формувалися різні стилі національної свідомості та культури груп єдиного народу в різних регіонах для постійної ворожнечі та недовіри. Отже, процес побудови нової незалежної держави ускладнився не тільки політичними та економічними реформами. В Україні не було необхідного досвіду побудови й управління державою, а ще слід додати до цього необхідність вирішення питання релігії, мови тощо.

Такий букет проблем, що навалилися одночасно, підсилили песимістичні настрої в суспільстві. Постійні розчарування й безсилля людей породжують дію іншого закону — закону саморегуляції суспільства, а таким, на жаль, сьогодні виступає організована злочинність і корупція, які є невід’ємними атрибутами суспільства. При цьому олігархічно-злочинні клани замінюють неефективну державну машину й дію права. Значна частина суспільства, розчарована неефективними кроками влади — це майже 90 % респондентів, не довіряє судам, які мають стояти на захисті прав його членів. Самі українці стоять перед дилемою — чи варто вирішувати свої питання через участь у діяльності організованих злочинних структур і підкупі державних слуг, що дає швидкий результат? А все тому, що представники державного апарату та й самі громадяни до кінця не усвідомлюють згубність такого шляху, не виховані в дусі педантичного виконання правових норм. Це ще не є нашим стилем життя, як у розвинених країнах зі сталою демократією.

Нині від законодавчого процесу в Україні фактично відсторонені широкі верстви населення, які мають вузьке представництво своїх інтересів у законодавчих органах. Часто відсутня належна процедура проведення експертизи й обговорення у суспільстві необхідності прийняття того чи іншого закону, норми. Закони не прийнято пов’язувати з прізвищами конкретних авторів, щоб народ знав своїх «героїв», так само як і широко висвітлювати позитивні чи негативні наслідки їх дії. Зрозуміло тут одне: жодні заходи організаційного чи правового характеру, не матимуть результату у протидії організованій злочинності без компромісу між представниками влади, бізнесу та пересічними громадянами.

Реальні масштаби організованої злочинності невідомі

Зазначені об’єктивні та суб’єктивні чинники закономірно породили на сучасному етапі значні масштаби організованої злочинності в Україні, включаючи й офіційно необліковані. Статистика виявлених злочинів не стосується ешелонованих організованих злочинних груп, політичної корупції у верхівці влади. Такий розвиток криміногенної ситуації в державі прогнозувався науковцями, в тому числі й Міжвідомчим науково-дослідним центром по боротьбі з організованою злочинністю при РНБО України, ще в 90-х роках. У подальшому науковцями надавалися рекомендації щодо протидії цим негативним явищам. Проте суттєвих заходів вжито не було, про що свідчать зокрема наші численні наукові дослідження.

Не можна не помітити, що олігархічні злочинні клани певною мірою все-таки усвідомлюють протиправність своїх дій щодо держави, а тому різними методами намагаються надати таким зазіханням на суспільні багатства, незаконному збагаченню, нібито законний характер. Тому захоплення природних та інших багатств України проводиться злочинно-олігархічними угрупованнями організовано та в різні способи.

При пошуку, нібито, шляхів протидії цим явищам йде навмисне висвітлення буцімто об’єктивних труднощів при вирішенні традиційних питань удосконалення форми діяльності, структурної організації побудови правоохоронних органів і судів, їх відомчої підпорядкованості чи зациклення на бюрократично-технократичній лінії, яка пов’язується з недостатнім матеріально-технічним, фінансовим забезпеченням, недоліками застарілої організації діяльності, що наявне сьогодні у вітчизняній практиці. Зокрема, якщо говорити про недостатність у державному бюджеті коштів для належного фінансування правоохоронних органів та їх пенсіонерів, то саме ця проблема значною мірою вирішується правоохоронними органами при їх належному забезпеченні, а не навпаки. Це не алогічність дій, а в ряді випадків умисність різних заходів тих, кому сильна та ефективна правоохоронна система стає на заваді процесу збагачення. З іншого боку, умисно нав’язується, забуваючи про ними ж задекларовані вищесказані труднощі, створення якихось особливих органів розслідування, які дехто в Україні береться створювати, не без надії їх очолити, адже таку корпоративну структуру легше контролювати й використовувати в боротьбі зі своїми політичними чи бізнесовими супротивниками. Таке дозволяли й дозволяють собі тільки держави з нерозвиненими демократіями або взагалі з деспотичними формами правління. Тут можна навести за приклад Гватемалу з її антикорупційним судом, яку було нашими вітчизняними реформаторами проголошено чомусь лідером у боротьбі з корупцією.

Треба дивитися в корінь, а не створювати антураж

Зазначене не гідне нашої держави, яка в останній період провела значні демократичні перетворення в суспільстві та йде шляхом побудови його за європейським зразком розвитку цивілізації. При такій постановці питання ми не можемо знайти аргументовану відповідь проектантів, чому особливими справами нині ефективно не займаються спецпідрозділи центральних апаратів МВС і СБУ. Якщо є недоліки, то потрібно дивитися в корінь, а не створювати формений антураж. Визначальним є сутність системи, а не навпаки. Зміна сутності системного тягне певні зміни й форми. Іншими словами, ніж фарисейство, не можна назвати те, що в усіх спеціальних законах про різні правоохоронні органи та суди, у перші роки незалежності, політики-депутати зазначили, що вони деполітизовані, а фактично на посади їх перших керівників призначаються представники політичних партій, що само по собі й непогано. Але вони, всупереч світовим стандартам, і навіть чинному українському законодавству, діють з необмеженими фактичними повноваженнями і, що головне, втручаються в кадрову, професійно-оперативну та адміністративно-процесуальну діяльність, часто на догоду політичній партії, представниками якої вони є. Постійна зміна цих політиків і їх перманентна перетурбація та звільнення керівників-професіоналів, бездумне скорочення кадрів, незрозумілі структурні перебудови призвели до відтоку чесних, професійних кадрів і молодих амбітних працівників правоохоронних і судових органів, зниження ефективності їх діяльності, а тепер самі ж нав’язують думку суспільству, що там працюють корупціонери і вони у всьому винуваті. Іншого й не могло бути. Тому потрібно й надалі їх реформувати, але мається на увазі, за своєю подібністю, про що вже замовчується.

Інші, ніби логічні дії із запозичення ряду зарубіжних правових інститутів, насправді алогічні й умисні, оскільки є спеціально вибірковими для вигідного послаблення правової системи держави. Лише декілька прикладів. У кримінально-процесуальному кодексі України існує такий вид запобіжного заходу як застава. Добре відомо, хто сьогодні в Україні може скористатися правом внести як заставу значні грошові чи матеріальні цінності, щоб на час досудового розслідування чи судового розгляду перебувати на волі, та що це дає особам, які притягуються до кримінальної відповідальності? За прикладами далеко ходити не треба, достатньо повідомлень лише засобів масової інформації, з яких усі дізнаються, хто з тих, що має владу й гроші, таким чином «відкупився». Поки що таких «звільнених» від правосуддя можновладців — 100 %. А що цей запобіжний захід дав пересічним українським громадянам? Абсолютно нічого.

Далі. Ніхто не повинен всупереч конституційному праву громадян забороняти оскарження будь-яких неправомірних рішень представників державної влади, але для цього має бути відповідний порядок, щоб уберегти від зловживань і негативних наслідків. А страждають у кінцевому підсумку знову пересічні громадяни країни. Сьогодні йде постійний наступ на таємницю слідства. Знову відомо, для чого це робиться. У деяких державах також не існує інституту ознайомлення з матеріалами слідства, навіть після його завершення й передачі справи прокурору. Наприклад, в Японії прокурор має право деякі матеріали навіть не залучати до справи, а використовувати тільки для обвинувачення у суді. В Україні все це робиться для чергового обману суспільства, показної компанії «вболівання» за його інтереси, а насправді відбувається за принципом «змінити все, щоб нічого не змінилося».

Ще одне. Проводиться нав’язування людям через заангажовані приватні засоби масової інформації оманливих можливостей ніби для кожного індивідума суспільства. Наприклад, запровадження насправді нездійсненних заходів доступу громадян до суспільних фондів споживання тощо, щоб хоча б на період пограбування громадян приспати їхню свідомість. Варто згадати хоча би примарні запровадження майнових сертифікатів.

Отже, ці негативні соціальні явища вразили політику, державні органи влади, економіку, фінанси, соціальну та культурну сфери і заважають демократичному розвитку держави, що є загрозою її національній безпеці. Протидіяти організованій злочинності не можливо без пізнання її суті, глибоких причин виникнення та протікання, як і не можна замінити простими лозунгами чи закликами на кшталт «бандитам — тюрми», «весна прийде — саджати будемо».

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути