Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Пенсійна реформа: чому перехід до накопичувальної системи неминучий?

Опубліковано

on

Валентин Хохлов, член правління ГО «Українська альтернатива»

Пенсійна система — це сфера інвестиційного менеджменту, тому рішення можуть надати лише фахівці. Депутати і міністри не мають необхідної кваліфікації.

Питання реформування пенсійної системи — одне з найскладніших, оскільки тягар не забезпечених накопиченнями пенсійних виплат є важким для нашої економіки. Це не суто українська проблема, а загальна біда будь-якої солідарної пенсійної системи, але в нас до її розв’язання підходять не з того боку. Пенсійна система — це сфера інвестиційного менеджменту, тому надати рішення можуть лише кваліфіковані інвестиційні менеджери. Депутати й міністри не мають необхідної кваліфікації. Лише особи із сертифікатом CFA — Chartered Financial Analyst — або випускники п’яти–шести найкращих світових програм Master in Finance можуть ухвалювати рішення з цього приводу.

Обґрунтувати це просто. За даними дослідження Trends in Asset Management, активи пенсійних фондів у 2013 році становили 30 трлн дол., а самі пенсійні фонди є найбільшою категорією власників активів — 37% світових активів в управлінні.

30 трлн доларів — це в 163 рази більше, ніж ВВП України у 2013 році, або в 340 разів більше за видатки бюджету України за вказаний рік. Більш «свіже» дослідження Asset & Wealth Management Revolution від PwC за 2016 рік оцінює активи пенсійних фондів 38,3 трлн дол, що становить 45,1% світових активів в управлінні.

Масштаби ухвалення рішень депутатами чи урядовцями України не дозволяють їм набути належної кваліфікації щодо побудови пенсійної системи, якщо лише вони не отримали провідну західну освіту. Наразі в нашому уряді таких людей немає.

Солідарна система — схема МММ

У некомпетентних осіб виникає хибна ідея надбудувати накопичувальну систему над солідарною. Що таке солідарна система? Це схема Понці, по-нашому — МММ. Поточні вкладники несуть свої гроші, які відразу ж виплачуються пенсіонерам. Єдина відмінність від МММ у тому, що МММ обіцяла велику дохідність, тому потребувала швидкого зростання піраміди. Піраміда пенсійної системи зростає не так швидко, оскільки дохідність не забезпечує, але зміни демографічної структури призводять до повільного зростання аналога піраміди. Відношення кількості пенсіонерів до працівників зростає, а збільшити тягар відрахувань уже неможливо. В підсумку підвищують пенсійний вік, але це лише боротьба з наслідками.

У чому полягає проблема солідарної пенсійної системи? Майбутні пенсійні зобов’язання, які виникають у державного пенсійного фонду перед працівниками, не забезпечені пенсійними активами. Єдиний вихід — відповідність пенсійних активів пенсійним зобов’язанням. А що таке пенсійні активи? Це і є накопичення.

Зарубіжний досвід

Візьмімо приклад правильного пенсійного фонду — фонду CalPERS, який управляє пенсійними накопиченнями бюджетників Каліфорнії. Його активи становлять 302 млрд доларів. Вони приносять інвестиційний дохід, який є основним джерелом виплати пенсій. При цьому 62% виплат здійснюються завдяки цьому доходу, а 38% — власне вкладеними коштами. Тобто пенсіонери отримують з фонду набагато більше, ніж вклали в нього.

Розгляньмо простий приклад. Особа протягом 40 років трудового життя робить пенсійні внески по 1 тисячі грошових одиниць щомісяця в постійних цінах, тобто реальний розмір вкладень буде більшим на коефіцієнт інфляції. Скільки можуть нагромадити система без інвестування, тобто солідарна, і система з інвестуванням пенсійних коштів? Без інвестування в постійних цінах матимемо 480 тисяч грошових одиниць, з інвестуванням за реальною ставкою 5% — 1 526 тисяч грошових одиниць.

Таким чином, накопичувальна система дозволяє сформувати утричі більше активів, ніж система без інвестування. Якщо взяти всю суму накопичених активів, то 31,5% становлять пенсійні внески, а 68,5% — інвестиційна дохідність.

У фонду CalPERS ця складова дещо нижча, але якщо припустити реальну інвестиційну дохідність 4,2%, то отримаємо співвідношення 38% на 62%.

Типи «правильних» пенсійних фондів

Є два типи «правильних» пенсійних фондів. Перший називається DC — Defined Contribution. Такі фонди прості: кожен вкладник має свій рахунок, переказує на нього кошти, або це робить його працедавець. Кошти інвестує менеджмент фонду, а всі зароблені гроші додаються до рахунку.

На кожен момент часу кожен вкладник знає розмір власних накопичень. Він може сам вирішувати, скільки робити відрахувань, коли виходити на пенсію, який розмір щомісячної виплати отримувати в межах залишку на рахунку. Крім того, вкладники можуть обирати інвестиційну політику: більш ризиковану, коли є шанс більше заробити, або менш ризиковану, щоб не втратити.

DC-фонди найбільш прозорі. Вони надають вкладникові найбільшу свободу, але є ризик інвестування. Інвестиційна дохідність, якщо не вкладати в гарантовані облігації, може бути від’ємною. Є ризик пережити накопичення, тобто прожити так довго, що всі заплановані накопичення будуть витрачені і не буде на що жити.

Другий тип фондів зветься DB — Defined Benefit. Ці фонди будувалися так, щоб подолати останній недолік. Вони гарантували вкладникам сплату визначеного розміру пенсії до кінця життя. Більше того, цей розмір визначався за формулою залежно від розміру оплати праці в передпенсійні роки. Тобто немає інвестиційного ризику. Як таке можливе? Насправді DB-фонди потребують низки припущень.

По-перше — щодо середньої тривалості життя. Це дозволяє їм знати, скільки триватимуть виплати. Тут також потрібно фіксувати рік виходу на пенсію.

По-друге — щодо темпів зростання середньої оплати праці. Це дозволяє фондам прогнозувати розмір пенсії, бо зараз вони знають лише поточний рівень оплати.

По-третє — щодо середньої інвестиційної дохідності. Це дозволяє визначати, скільки фонд заробить інвестиційного доходу за строк до виходу особи на пенсію. Знаючи розмір пенсійних зобов’язань і середню дохідність інвестицій, фонд може підрахувати розмір відрахувань кожної особи, який дозволить сформувати пенсійні активи, вартість яких відповідатиме вартості пенсійних зобов’язань.

Отже, вкладники DB-фондів не стикаються з такими ризиками, як вкладники DC-фондів. Проте вони не можуть обирати розмір власних відрахувань, вік виходу на пенсію, розмір пенсійних виплат та інвестиційну політику.

CalPERS є прикладом DB-фонду. З 1960-х років до 2000-х років вважалося, що переваги DB-фондів пересилюють їх складність, тому DC-фонди були в меншості.

Останніми ж роками виявилося, що велика кількість припущень, яких потребують DB-фонди, у першу чергу припущення щодо розміру інвестиційної дохідності, призводять до ризику невідповідності пенсійних активів пенсійним зобов’язанням.

У дослідженні Pensions at Glance 2017 сказано, що в США DB-фонди в середньому мають активи, які покривають до 70% зобов’язань. Тобто вони не можуть належним чином їх виконувати без докапіталізації. З цієї точки зору DC-фонди більш чесні і прозорі, бо в них розмір зобов’язань завжди дорівнює розміру активів.

Таким чином, майбутня пенсійна система України повинна мати лише накопичувальний компонент у вигляді DC-фондів та DB-фондів, але DC-фонди є рекомендованими через більш чесний та прозорий формат їхньої структури.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Верховенство права в Україні: бути чи не бути — ось питання (частина третя)

Опубліковано

on

Богдан Пошва, суддя Верховного Суду України, заслужений юрист України

Другого червня 2016 року парламентом було прийнято Закон України No 1401‐VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі — Закон No 1401-VIII) і Закон України No 1402‐VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі — Закон No 1402-VIII), які одночасно набрали чинності з 30 вересня 2016‐року й дали суспільству нову надію, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека не тільки визнаються в Україні «найвищою соціальною цінністю», але й будуть захищені правосуддям через дію верховенства права.

Двадцять років сподівань

Ейфорія очікуваних змін у національному судочинстві щодо дії верховенства права сягає часу прийняття Конституції України — 28 червня 1996 року, яким позначено завершення в Україні політичного режиму парламентської демократії й перехід до демократії конституційної. На чому ж ґрунтувалися 20-річні сподівання українського народу і кожної людини зокрема? Суверенна воля Українського народу в Конституції України 1996 року була спрямована лише на визнання та дію принципу верховенства права і тому частина друга статті 8 Конституції визначала, що «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». Частина третя цієї ж статті лише передбачала пряму дію норм Конституції України й гарантувала право на звернення до суду на підставі її норм для захисту конституційних прав і свобод.

У той же час до 30 вересня 2016 року залишалася чинною редакція статті 129 Конституції України, що «судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються закону».

Дана конституційна норма вносила суперечність щодо пріоритету дії принципу верховенства права, а тому, в переважній більшості, судді-позитивісти надавали перевагу правам і свободам людини, визначеним у законі, а не в Конституції України. Й та обставина, що закон чи інший нормативно-правовий акт Конституції України не відповідає, не створює перешкод у його застосуванні.

Зміни в розділ VIII Правосуддя Конституції України, внесені Законом No 1401-VIII, що «суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права», а не «підкоряється закону», в основному завершили системні зміни в гарантуванні правосуддям верховенства права кожної людини, а не лише дії самого принципу верховенства права, передбаченого статтею 8 Конституції України. Зміна принципу здійснення судочинства в статті 129 Конституції України, які зобов’язують суддю ставитися до людини, як цього вимагає стаття 3 Основного Закону, залишає місце для таких сподівань. Для того, аби побачити горизонти сподівань кожної людини на те, що держава Україна утверджуватиме й забезпечуватиме верховенство її права як «найвищої соціальної цінності», необхідно по-новому зрозуміти сутність цієї держави, тобто слабкість сучасного режиму конституційної демократії в Україні, який має гарантувати дотримання Конституції України і, відповідно, верховенство права.

У своїй першій публікації з однойменною назвою «Верховенство права в Україні: бути чи не бути — ось питання», шукаючи відповідь на причини виникнення, а ще більше — втрату будь-яких розумних строків розв’язання Конституційним Судом України конституційної кризи українського судочинства за конституційним поданням Верховного Суду України від 3 жовтня 2016 року щодо ліквідації Верховного Суду України Законом No 1402-VIII, а не змінами до Конституції України (скоро відзначатиме свою другу роковину звернення), згадав українських теоретиків верховенства права, окремі з яких стали суддями Конституційного Суду України. Мабуть, сама історія України визначила їм шанс всенародно утвердити наріжний камінь їх вчень про верховенство права у вітчизняній Конституції, як це свого часу здійснили в своїх країнах батьки-фундатори Конституції США Т. Джеферсон, Дж. Медісон, А. Гамільтон, Д. Джей, голова Верховного Суду Ізраїлю у відставці А. Барак.

Верховенство права: позиція Станіслава Шевчука

Не збираюся применшити наукові заслуги будь-кого з них, але хочу відзначити особливу актуальність публікації тепер уже голови Конституційного Суду України Станіслава Шевчука «Роль Верховного суду в умовах конституційної демократії». Позиція автора, що історія ХХ століття вчить нас, що без судового захисту конституційних прав і свобод, в тому числі вже згаданих положень статті 8 Конституції, демократія стає дуже слабкою й дуже швидко перетворюється в авторитарний або тоталітарний режим, в Україні актуальний як ніколи. Режим конституційної демократії, за баченням С. Шевчука, обмежує волю парламентської більшості (навіть якщо вона — коаліція складає дві третини від конституційного складу) Конституцією як «найвищим правом», яке визначає критерії легітимності закону — прийняття їх відповідно до визначеної процедури, офіційне оприлюднення, відповідність (у широкому сенсі) принципу верховенства права. Саме такий баланс стримувань і противаг, який виникає з конституційного принципу розподілу влад, передбаченого статтею 6 Конституції України визначає вирішальну роль суду в захисті Конституції, основоположних прав і свобод людини від їх порушень органами державної влади та умову існування конституційної демократії.

Демонструючи свою відданість класичним ідеалам верховенства права і ролі суду в умовах конституційної демократії, С. Шевчук звертається до поглядів колишнього голови Верховного Суду Ізраїлю А. Барака, який вважає, що «коли судді тлумачать конституційні положення та визнають нечинними ці шкідливі закони, вони надають силу фундаментальним цінностям суспільства. Таким чином, вони захищатимуть конституційну демократію та утримуватимуть делікатний баланс, на якому вона заснована». Тому в підсумку С. Шевчук закономірно визначає особливу роль Конституційного Суду України і Верховного Суду України як гарантів верховенства права у статті 8 Конституції України, відповідності їй законів та інших нормативних актів, конституційних прав і свобод людини від їх порушень органами державної влади.

Коли закони протирічать Конституції

Хоча в Україні пройшло вже понад 20 років у зміні режиму демократії з парламентської на конституційну й відповідно принципу «верховенства закону» на «верховенство права», закон, як засіб правового регулювання, зазначених у статті 92 Конституції України правовідносин (коли при його прийнятті недотримуються вимоги статті 8 Конституції України), продовжує нівелювати фундаментальні цінності Основного Закону. Зростання питомої ваги законів у масиві нормативних актів, на думку українського науковця і судді Конституційного Суду України у відставці М. Козюбри, цілком відповідає духу і букві статті 92 Конституції України, проте це не дає підстав для оптимізму, оскільки особливу тривогу викликає зростання кількості законів, що суперечать Конституції України за своїм змістом. Подібна ситуація повторилась зі згаданим Законом No 1401-VIII, яким змінами до Конституції України (щодо правосуддя) конституційний орган Верховний Суд України тільки перейменовано на Верховний Суд, а другим — Законом No 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» — передбачено заснування нового Верховного Суду, який не є конституційним органом. Більше того, тим же пунктом 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону No 1402-VIII передбачено ліквідацію конституційного органу — Верховного Суду України, що наочно демонструє конфлікт принципів «верховенства права» з «верховенством закону» і прямо суперечить вимогам статті 8 Основного Закону.

Ось тому то в підсумку судової реформи Україна й отримала два верховні суди. Верховний Суд України, як конституційний орган, перейменований з історичної назви на Верховний Суд, продовжує свою діяльність з 30 вересня 2016 року, тобто з дня набрання чинності Законом No 1401-VIII. У той же час Законом No 1402-VIII Верховний Суд України позбавили права здійснювати правосуддя й заснували (а не утворили) інший Верховний Суд, неконституційність якого є очевидною. Крім того, початок роботи Верховного Суду, заснованого Законом No 1402-VIII, додатково передбачено інший — настання 4—5 подій, серед яких і факт набрання чинності відповідним процесуальним законом. Проте ці процесуальні зміни, якими всупереч Конституції припинено розгляд справ Верховним Судом України, стали підставою для відкриття 10 квітня 2018 року провадження Конституційним Судом України за поданням 54 народних депутатів, які обґрунтовано доводять, що була порушена процедура ухвалення закону від 3.10.2017 р. No 2147-VIII. Тут лише питання часу — скільки дозволить Конституційний Суд України домінувати верховенству закону, а не права?

Тобто очевидним є не лише неконституційне заснування (не утворення) Верховного Суду на підставі Закону No 1402-VIII, але одночасно й неконституційність процесуальних норм, на підставі яких цей суд розпочав і продовжує свою діяльність. Більше того, неконституційною є й структура Верховного Суду, оскільки найвищий суд у системі судоустрою України, відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України (за аналогіями статей 75, 113 Конституції України), не містить у визначенні назви і статусу Верховного Суду як єдиного судового органу, структурних підрозділів з окремою назвою «касаційний суд» і «Велика палата Верховного Суду», які є самостійними судовими органами й одночасно з Верховним Судом діють від його імені, здійснюючи касаційні повноваження. Наведене підтверджується положеннями частини другої статті 129 Конституції України про те, що «судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних», здійснюється Верховним Судом, як єдиним найвищим судом у системі судоустрою України (стаття 125 Конституції України), а не палатою, об’єднаною палатою касаційного суду чи Великою палатою Верховного Суду.

Перейменований змінами до Конституції України Верховний Суд України має нараховувати 48 суддів, як це було визначено ще в 2010 році Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7.07. 2010 року No 2453-VI (який у цій частині не скасовано), а не 200 суддів, які всупереч вимог Конституції України і цивілізованій світовій практиці визначає голова Державної судової адміністрації України (далі — ДСАУ). Відповідно до змін у статті 129 Конституції України перейменований Законом No 1401-VIII з історичної назви Верховний Суд України на Верховний Суд не матиме в своєму складі палат, об’єднаних палат касаційного суду чи Великої палати, крім колегій суддів. Суддів формально об’єднуватиме лише належність до певної юрисдикції.

Залишається привести відповідно до визнаних свідових стандартів діяльності верховних судів процедуру звернення, розгляду й постановлення Верховним Судом України рішення, відповідно до верховенства права, яка відома нинішньому складу суддів Верховного Суду України.

Щоб забрати сумніви об’єктивності мого ставлення до Верховного Суду, заснованого Законом No 1402­VIII, наведу оцінку щодо цього представника ОБСЄ О. Водяннікова, який на запитання журналіста «Громадськe радіо» Л. Денисенко відповів, що: «Коли Конституційний Суд розглядав реформу, там звучала думка про долю Верховного Суду. Суддя досить чітко визначив, що зміна назви не є підставою для реорганізації чи ліквідації цього органу. І дійсно, Конституційний Суд, на- приклад, згідно реформи, просто змінює назву. Це й стало приводом для Верховного Суду звернутися до КСУ з приводу того, чи відповідає реформа конституції в частині, яка стосується Верховного Суду. В конституційній комісії ми не розглядали переформатування Верховного Суду. Зміна назви — це чисто редакційний крок, який не тягне за собою ліквідацію Верховного Суду України й створення нової найвищої судової інституції». Таку оцінку представника ОБСЄ, як міжнародного партнера України у судовій реформі, підтримав і член Вищої кваліфікаційної комісії судів України Андрій Козлов.

Щодо неконституційності закону No 1402 — VIII

Порушене перед Конституційним Судом України питання неконституційності Закону No 1402-VIII є особливим випадком, який стосується легітимності конституційного органу — Верховного Суду України і з врахуванням цього Конституційному Суду України було спрямовано клопотання пленуму ВСУ розглянути його відповідно до статті 57 Закону України «Про Конституційний Суд України» у місячний строк. Конституційне подання Верховного Суду України від 3 жовтня 2016 року, розгляд якого КСУ розпочато в листопаді 2017-го, становить не корпоративну проблему ВСУ, а всього народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, що здійснив своє волевиявлення у прийнятій Конституції України щодо принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (стаття 6 Основного Закону), а в розділі «Правосуддя» — що Верховний Суд України є найвищим судовим органом.

Ось так уперше в історії України проблема відповідності законів та інших нормативних актів Конституції України, що визначена в статті 8 Конституції України, в тому числі Закону No 1402-VIII, досягла найвищої кризи легітимності будь-якого закону, прийнятого парламентом. Указаний закон є найбільш недосконалим серед відкинутих проектів закону про судоустрій Національною комісією з питань верховенства права в 2006 році. За змістом він є недосконалою копією федерального закону, яка системно не дає й не дасть змоги забезпечити верховенство права в судочинстві.

Змінами до Конституції України в частині правосуддя йшлося лише про зміну назви Верховного Суду України як найвищого суду в системі судоустрою України на Верховний Суд, однак не про його ліквідацію, реорганізацію або утворення нового найвищого суду в системі судоустрою України. Сама ж ліквідація Верховного Суду України по суті є відмовою держави від виконання функції правосуддя найвищим судовим органом у системі судоустрою України — Верховним Судом, як про це зазначено в статті 125 Конституції України, і тягне за собою внесення змін до статті 6 розділу І «Загальні засади» Конституції України, оскільки відповідно до положень частини першої статті 156 Конституції України розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» законопроект про внесення змін подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ і, за умови його прийняття не менше як двома третинами від конституційного складу парламенту, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Ліквідація Верховного Суду України, перейменованого Законом No 1401-VIII на «Верховний Суд» із 30 вересня 2016 року, також вимагає виключення з Конституції України частини третьої статті 125 Конституції України та ліквідації Верховного Суду, утвореного Законом No 1402-VIII. Конституційна процедура ліквідації Верховного Суду України як конституційного органу вимагає обгрунтування, якому державному органу і чому передаються повноваження ВСУ — найвищого судового органу в системі судоустрою України? Такої конституційної процедури щодо ліквідації Верховного Суду України, яка би відповідала вимогам статті 156 Конституції України, Закон No 1401-VIII не передбачав.

Але не лише питання ліквідації ВСУ вимагає конституційної процедури, яка би відповідала вимогам статті 156 Конституції України розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», а також і дія принципу верховенства права (частини перша і друга статті 8 Основного Закону) про те, що «Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». Такими є вимоги і гарантії щодо будь-якого положення розділу І «Загальні засади» Конституції України, якщо виникає проблема його зміни.

Злам принципу верховенства права, гарантованого статтею 8 Основного Закону, потягне втрату положення статті 1 Конституції України, щодо визначення України як правової держави. Комусь може не подобатись фракція чи партія, яка представлена в українському парламенті, але це не означає, що для цього потрібно ліквідовувати Верховну Раду України.

Кілька тез щодо ліквідації ВСУ

У житті нам нерідко доводиться шукати відповідь, коли пораненому ворогом бійцю не надають допомоги, то від чиїх рук він помирає? Важко уявити, що розпочавши операцію, хірурги залишають пацієнта на операційному столі, а самі влаштовують обідній відпочинок. За відсутності рішення Конституційного Суду України про відповідність статті 8 Конституції України Закону No 1402­VIII, окремі посадові особи ДСАУ, Верховного Суду, заснованого Законом No 1402-VIII, Міністерства юстиції України утворили так звану «ліквідаційну комісію» на чолі з С., який у трудових відносинах з Верховним Судом України не перебуває. Цей факт об’єктивно підтверджується Актом No КВ\943\656/АВ від 10 серпня 2018 року Головного управління Держпраці у Київській області Державної служби України з питань праці у Верховному Суді України про те, що С. не призначений на посаду заступника керівника апарату Верховного Суду України з 6 квітня 2018 року та не перебуває у штаті Верховного Суду України.

Проте так званий «ліквідатор» конституційного органу — Верховного Суду України — підробляє бланки і печатки ВСУ, подає пакет підроблених ним документів до Державної казначейської служби України з метою припинення фінансування суду, в результаті чого 140 держслужбовців і 12 суддів Верховного Суду України не отримують зарплати, до державного бюджету не сплачуються обов’язкові платежі тощо.

«Ліквідатор» з 11 липня 2018 року позбавляє права доступу до робочих місць 58 держслужбовців, які відмовилися виконувати його розпорядження по ліквідації Верховного Суду України через відсутність такої підстави в Конституції України. Поза будь-яким законом його підпис на картці зі зразками підписів та відбитком підробленої печатки Верховного Суду України засвідчується головою ВСУ й подається до казначейства. Як це можна пояснити?

Хроніка діяльності «ліквідаційної комісії» з оцінкою наявних у цих діях ознак злочинів, передбачених статтями 172, 175, 353, 358, 364, 3652, 376, 210 КК України, в тому числі передбаченого статтею 109 КК України, оскільки наявні дії, спрямовані на повалення конституційного ладу в Україні в частині ліквідації Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судоустрою країни, згідно зі статтею 125 Конституції України, детально викладена в повідомленнях до Генерального прокурора, Служби безпеки України, Національного антикорупційного бюро України, Печерського відділення Національної поліції України, до Голови Конституційного Суду України, Президента України, Верховної Ради України, Вищої ради правосуддя з метою розв’язання конституційної кризи, однак вона триває й загострюється як отримана рана.

Ризик втрати безперервності дії Конституції України

Дана ситуація вперше в історії країни залишає ризик втрати безперервності дії Конституції України, оскільки відновлення діяльності Верховного Суду України — конституційного органу, перейменованого Законом No 1401-VIII на Верховний Суд, має вирішити лише пленум ВСУ, який складають працюючі судді Верховного Суду України, з часу набуття змін до Конституції України — 30 вересня 2016 року. Крім того, наближаються передбачені Конституцію України вибори Президента України і парламенту. Якому Верховному Суду довірить народ України підтвердити право свого вибору в прогнозованому спорі між кандидатами на визначену Конституцією України посаду — передбаченому Конституцією України чи законом?

Недавнім Рішенням від 17 липня 2018 року No 6-р/2018 Конституційний Суд України підтвердив дію принципу верховенства права у справі про відновлення пільг осіб, потерпілих від аварії на ЧАЕС (частина перша статті 8 Конституції), а тому залишаються сподівання, що оцінка Закону No 1402-VIII на відповідність Конституції України щодо ліквідації Верховного Суду України, як і будь-яких інших законів, базуватиметься на верховенстві права.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Оцінка впливу на довкілля як інструмент охорони екологічних прав людини

Опубліковано

on

Наталія Малишева, доктор юридичних наук, Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України

Тарас Третяк, кандидат юридичних наук, юридичний факультет Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка

Юрій Шемшученко, академік НАН України, Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України

Вісімнадцятого грудня 2017 року в Україні було введено в дію новий Закон «Про оцінку впливу на довкілля» від 23.05.2017 р. No 2059-VIII. Водночас внесено зміни до 40 законів та кодексів України, якими Кабінету Міністрів України, зокрема, доручено забезпечити прийняття передбачених цим законом нормативно-правових актів; привести чинні нормативно-правові акти у відповідність із даним законом, а також забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх актів у відповідність із цим законом. Інакше кажучи, здійснено, на перший погляд, революційний переворот у процедурі контролю за планованою діяльністю, що може спричинити негативний вплив на довкілля.

Що змінилося?

За час, що минув відтоді, КМУ було ухвалено низку документів, зокрема, затверджено Порядок передачі документації для надання висновку з оцінки впливу на довкілля, яким визначено процедуру проведення такої оцінки; запроваджено Єдиний реєстр оцінки впливу на довкілля. Встановлено також критерії визначення діяльності, яка не підлягає оцінці впливу, а ще розпочато процес оцінки за новою процедурою близько 800 проектів.

Слід зазначити, що процедура оцінки впливу на довкілля (далі — ОВД) вже тривалий час використовується в багатьох країнах світу. В Україні відповідно до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991 р. така оцінка здійснювалась у формі екологічної експертизи. На жаль, сфера останньої в нашій державі постійно звужувалася, поступаючись місцем іншим, дотичним видам експертиз, і нарешті була зведена нанівець. Тому запровадження спеціальним законом ОВД слід всіляко вітати, тим більше, що цей процес вписується в зобов’язання, які взяла на себе Україна за Угодою про асоціацію з ЄС.

Ребус з ОВД

Варто зазначити, що новий пласт законодавства певним чином різниться з тими механізмами попереднього контролю за планованою діяльністю, які раніше діяли в Україні, тобто з екологічною експертизою. Однак навіть фахівцям ця різниця не до кінця зрозуміла. Самі ж автори законопроекту зробили все, щоб ця невизначеність мала місце, адже серед термінів, визначення яких дається в статті 1 закону, немає основного, який би чітко вказав, що ж вкладається в поняття «оцінка впливу на довкілля».

Головним «козирем» нововведень, за задумом законодавця, мав стати принципово новий підхід до ролі громадськості в процедурі ОВД. Однак для того, аби відповідні механізми запрацювали, на наш погляд, необхідні дві найважливіші умови: по-перше, чіткість правових норм, які передбачають інструменти участі громадськості в такій оцінці; по-друге, належні правореалізаційні чинники. А вже перший аналіз свідчить про те, що обидві ці умови, на жаль, поки не спрацьовують належним чином.

Звернемося до тексту нового закону. Процедура ОВД схематично включає кілька стадій: 1) підготовка суб’єктом господарювання звіту з передбачуваної оцінки впливу; 2) обговорення його заінтересованою громадськістю; 3) аналіз інформації, включно з коментарями і пропозиціями громадськості, уповноваженим органом (Мінприроди або відповідний орган держадміністрації); 4) надання уповноваженим органом вмотивованого висновку з ОВД; 5) врахування цього висновку в рішенні про провадження планованої діяльності.

Щодо врахування зауважень та пропозицій громадськості

Розглянемо більш детально регулювання обов’язку щодо врахування зауважень та пропозицій громадськості. Варто відзначити, що відповідний обов’язок було встановлено ще Конвенцією про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, 1998 р., ратифікованою Україною в 1999 р. (далі — Оргуська конвенція). Певним чином регулюють це питання й інші законодавчі акти України. Так, відповідний обов’язок враховувати зауваження і пропозиції громадськості випливає з положення статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р., що зобов’язує адміністративні суди під час розгляду справ адміністративної юрисдикції перевіряти, чи прийняті вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення. Це фактично означає, що немотивоване відхилення зауважень чи пропозицій громадськості є порушенням принципу обґрунтованості при прийнятті адміністративних рішень.

А Закон України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 р. (ст. 20) зобов’язує органи влади, до яких направлено звернення громадян, вирішити питання, порушене в зверненні; різновидом останнього при цьому закон визнає пропозицію (зауваження). Тобто, якщо громадянин звертається до органу, уповноваженого приймати висновок з ОВД, з пропозицією, то обов’язок вирішити питання, порушене в такому зверненні, означає розглянути її та, якщо така пропозиція є обґрунтованою, реалізувати. Обов’язок реалізувати обґрунтовані пропозиції та право не керуватися необґрунтованими пропозиціями є тотожним обов’язку враховувати пропозиції громадськості.

Повертаючись до аналізованого нового закону, зазначимо, що в ньому обов’язок враховувати коментарі громадськості прописано дещо інакше ніж в Оргуській конвенції чи в актах законодавства України більш загального характеру. Зокрема, неоднозначне тлумачення викликає формулювання, згідно з яким орган, уповноважений надавати висновок з ОВД, «…бере до уваги…звіт про громадське обговорення». Чи слід вважати, що «взяття до уваги» пропозицій та зауважень громадськості означає, що уповноважені органи звернули увагу на думку громадськості, але в своєму рішенні її ніяким чином не відобразили? Або навпаки, цю формулу слід тлумачити як беззаперечний обов’язок відповідних органів виконувати вказівки громадськості? Перший досвід свідчить, що деякі органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади саме так сприйняли цю норму закону. Наприклад, у пункті 5 Звіту про громадське обговорення планованої діяльності з видобування корисних копалин НГВУ «Надвірнанафтогаз» ПАТ «Укранафта» на Довбушансько-Бистрицькому родовищі, яке знаходиться на території Зеленської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області від 19.03.2018 р. No 03-22/1, вказана сільрада зазначила, що «громада вже прийняла рішення про надання дозволу підприємству, суттєвих порушень немає». Наведене означає, що територіальна громада, вивчивши звіт з оцінки впливу на довкілля планованої діяльності та інші документи, дійшла думки, що оскільки порушень немає, то вона дозволяє (схвалює) здійснення планованої діяльності.

На жаль, такої ж позиції дотримувався законодавець у попередніх законах відповідного спрямування. Це, наприклад, стосується Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 р. в частині регламентації проведення громадських слухань під час затвердження містобудівної документації. Статті 21 цього закону, яка називається «Громадське обговорення щодо врахування громадських інтересів», зокрема, зобов’язує сільські, селищні, міські ради забезпечити «…узгодження спірних питань між громадськістю і замовниками містобудівної документації на місцевому рівні через погоджувальну комісію». Таке ж спрямування має п. 15 Порядку проведення громадських слухань щодо врахування громадських інтересів під час розроблення проектів містобудівної документації на місцевому рівні, затвердженого постановою КМУ від 25.05.2011 р. No 555 (далі — Порядок 555). Суть врахування інтересів громадськості законодавець та автори Порядку 555 вбачають у тому, щоб забезпечити реалізацію волі більшості представників громадськості під час затвердження містобудівної документації, з чим погодитися не можна.

Територіальна громада, як і громадськість, також має право подавати коментарі, які і право на те, аби ці коментарі були враховані. Однак зазначимо, що ні територіальна громада, ані громадськість не мають права давати дозволи (схвалювати) чи забороняти здійснення планованої діяльності. На цю обставину звертав увагу також Комітет з дотримання Оргуської конвенції. Зокрема, в пункті 101 Висновків Комітету з дотримання Оргуської конвенції у справі про виконання вимог вказаної конвенції Іспанією, комітет звернув увагу на те, що «…вимога частини восьмої статті 6 [Оргуської] Конвенції про те, що органи влади враховують результати участі громадськості, не означає, що громадськість має право вето на рішення, також це положення не повинно тлумачитися як таке, що вимагає, щоб останнє слово про долю та особливості проекту залежить від думки місцевої громади, що проживає біля місця реалізації проекту, чи що схвалення громадськості завжди потрібне» (пункт 98 Висновків та рекомендацій Комітету з дотримання Оргуської конвенції у справі щодо дотримання вимог в Іспанії від 08.02.2011 р.).

Вважаємо, таким чином, що обов’язок враховувати пропозиції та зауваження громадськості при прийнятті екологічно важливих рішень, який дещо в різних формулюваннях зафіксований у між- народних договорах України та в її законах, в тому числі в Законі «Про оцінку впливу на довкілля», повинен тлумачитися таким чином, що всі пропозиції громадськості мають бути вивчені, взяті до уваги (тобто не можуть бути проігноровані чи невмотивовано відхилені) у висновку з ОВД, громадськість при цьому має бути поінформована про врахування (повне чи часткове) її пропозицій або про причини їх відхилення. Ні схвалювати плановану діяльність, ні накладати вето на неї громадськість не повинна.

Забезпечення балансу інтересів сторін

Є й інший аргумент у визначенні рамок впливу громадськості на висновок з ОВД. Справа в тому, що замовник планованої діяльності є власником або іншим суб’єктом речових прав на земельну ділянку. На своїй земельній ділянці він, як власник, здійснює господарську діяльність, у результаті якої може спричинити негативний вплив на власність інших осіб. При цьому на державі лежить обов’язок забезпечити справедливий баланс інтересів між суб’єктом господарювання, що здійснює шкідливу діяльність, та іншими власниками (суб’єктами речових прав), що зазнають шкоди від такої діяльності. Відповідний обов’язок держави було підтверджено практикою Європейського суду з прав людини. Зокрема, у рішенні у справі «Геттон на інші проти Об’єднаного королівства» від 08.07.2003 р. Європейський суд з прав людини зазначив: «питання полягає в тому, чи під час реалізації політики щодо нічних польотів в Аеропорту Гітроу в 1993 році було забезпечено справедливий баланс між суперечливими інтересами осіб, на яких впливає нічний шум, та громади в цілому …». У цьому ж рішенні Європейський суд з прав людини сформулював своє завдання таким чином: «Суд повинен розглянути, чи можна стверджувати, що Країна забезпечила справедливий баланс між тими інтересами [інтересами економічного добробуту країни в цілому] та протилежними до них інтересами осіб, на яких впливає шум, включаючи заявника».

Вивчаючи особливості нового закону, не можна не звернути увагу на спосіб відбору об’єктів, що підлягають ОВД. Звісно, не можна не порівнювати його з тим, що існував раніше, відповідно до Закону «Про екологічну експертизу». Перше враження: якщо раніше такі види діяльності та об’єкти передбачалися урядовою постановою, то сьогодні вони вміщені в «тілі» самого закону, що піднімає юридичну силу відповідного регулювання, і це — безумовний позитив. По-друге, відповідних видів діяльності та об’єктів стало більше (порівняно з 22 категоріями, передбаченими попереднім Переліком видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затвердженим постановою КМУ від 27 липня 1995 р. з подальшими змінами, сьогоднішній перелік, передбачений ст. 3 аналізованого закону, включає 36 категорій). По-третє, ставлення до процедури ОВД стало диференційованим, усі ці види діяльності та об’єкти поділені на дві категорії, чого не було раніше. Водночас цей поділ (і тут ми від позитиву переходимо до проблемної частини) є дещо розпливчастим; не цілком зрозуміло, яка різниця в процедурі ОВД закладена законом щодо двох категорій діяльності та об’єктів. Навіть у самій термінології (обидві категорії називаються видами «планованої діяльності та об’єктами, які можуть мати значний вплив на довкілля» [виділено авторами]) вже закладено нівелювання цієї різниці. Єдиний орієнтир, який в цьом плані надає закон, це передбачена частиною 5 статті 3 закону вимога, звернена до першої категорії об’єктів, оскільки саме вони підлягають обов’язковому розгляду щодо наявності підстав для здійснення оцінки транскордонного впливу на довкілля згідно з міжнародними зобов’язаннями України. Гадаємо, однак, що цей критерій навряд чи є абсолютним у плані рівня впливу на довкілля об’єктів двох виділених категорій.

Проблема винятків залишається

Крім того, майже непоміченим для громадськості, але суттєвим для результативності інституту ОВД, пройшло положення абзацу 2 частини першої ст. 3 закону, яким з-під процедури ОВД виведено «плановану діяльність, спрямовану виключно на забезпечення оборони держави». Це означає, що будь-яка діяльність, пов’язана із забезпеченням безпеки та оборони держави, автоматично сьогодні позбавлена необхідності здійснення ОВД. Зрозуміло, що наразі Україна переживає складні часи, пов’язані з анексією Криму та російською агресією на сході України. Однак внесення відповідної норми до закону означає ніяк не локальне й не тимчасове обмеження, а універсальне правило щодо поширення цієї норми на всі види діяльності військово-оборонного комплексу, який, як відомо, завдає ледь не найбільшої шкоди довкіллю, а значить тотальне виведення його з-під впливу ОВД, на нашу думку, не є доцільним. До речі, таке рішення є кроком назад, порівняно з раніше чинним порядком, який було започатковано ще на початку 90-х років минулого століття, що був передбачений Законом України «Про екологічну експертизу», а саме одним з об’єктів екологічної експертизи раніше визнавалися військові, оборонні та інші об’єкти, інформація про які становить державну таємницю (ст. 7 відповідного Закону, що втратив чинність). Сьогодні, на жаль, це положення зведено нанівець.

У цілому, оцінюючи об’єкти та види діяльності, що підлягають ОВД, постає питання, а чи дійсно слід було передбачати такий довгий перелік об’єктів і видів діяльності, який все одно не є вичерпним; чи не більш логічним і зрозумілим у цій частині було б виходити з тих хімічних речовин та сполук, фізичних та біологічних факторів, які мають потрапляти в довкілля від конкретних об’єктів, передбачивши їх граничні показники, перевищення яких є підставою для ОВД.

Роздвоєння остаточного рішення

Є ще одна особливість нового Закону «Про оцінку впливу на довкілля», на яку не можна не звернути увагу. Йдеться про своєрідну дворівневу конструкцію остаточного рішення щодо провадження планованої діяльності, передбачену Законом. Остаточне рішення в цій процедурі складається з двох частин: висновку з ОВД (стаття 9) та рішення про провадження планованої діяльності (стаття 11). За задумом законодавця, висновок з ОВД відрізняється від рішення про провадження планованої діяльності тим, що першим затверджуються екологічні параметри проекту, а другим — всі інші, так звані неекологічні його параметри. На наш погляд, такий поділ є штучним і шкідливим, оскільки «екологічні» параметри зазвичай одночасно є й економічними, або тісно пов’язаними з останніми. Наприклад, до якої категорії можна віднести параметр місця розташування об’єкта чи тип сировини, що використовується для виготовлення продукції, або ж потужність теплової електростанції та обсяг сталі, що буде виплавлятися за допомогою установки? Вважаємо, що неможливо затверджувати екологічні параметри планованої діяльності окремо від технічних та економічних.

Негативним наслідком такого роздвоєння може стати невизначеність у питанні про те, яке рішення впливає на права замовника чи громадськості і, відповідно, яке рішення, у випадку необхідності, слід оскаржувати в суді? Розмитість у регулюванні цього питання загрожує закриттям провадження по справі. На жаль, встановлюючи відповідну процедуру, законодавець не враховував недавнього вкрай негативного досвіду, пов’язаного з роздвоєнням остаточного рішення. Таким, наприклад, був порядок експертизи проектної документації на будівництво, який діяв до набрання чинності статтею 31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Для об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, перелік яких визначався постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1995 р. No 554, потрібно було відповідно до Закону України «Про екологічну експертизу» отримати позитивний висновок державної екологічної експертизи. Після цього, відповідно до Закону України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991 р., потрібно було отримати позитивний комплексний висновок державної експертизи. При цьому, згідно з Порядком затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення їх державної експертизи, затвердженим постановою КМУ від 31.10.2007 р. No 1269, «відповідні висновки [включно з висновком державної екологічної експертизи] вважалися складовими частинами висновку комплексної державної експертизи». Склався порядок, який дуже нагадує передбачений новим законом, а саме положення двох законів, що діяли паралельно, давали підстави вважати обов’язковими обидва висновки. При тому суди по-різному реагували на таку правову ситуацію. Незважаючи на досить категоричні положення Закону України «Про екологічну експертизу», суди в низці справ доходили висновку про те, що обов’язковим до виконання документом є лише комплексний висновок державної експертизи, а висновок державної екологічної експертизи лише підлягає врахуванню під час складання першого. Результатом такого рішення часто бували ухвали суду про закриття провадження по справі у зв’язку з тим, що висновок державної екологічної експертизи, наприклад, щодо глибоководного суднового ходу Дунай — Чорне море «… не є рішеннями суб’єк- та владних повноважень у розумінні ч. 2 ст. 2 КАС України, оскільки не містять приписів владного характеру, а лише дають оцінку робочому проекту глибоководного суднового ходу на предмет її відповідності законодавству про охорону довкілля».

І навпаки, подібні рішення приймалися судами, коли оскаржувався комплексний висновок державної експертизи. І при цьому не зважалося на те, що відповідно до статті 39 вже нечинного Закону України «Про екологічну експертизу» спеціально було зазначено, що «реалізація проектів і програм чи діяльності без позитивних висновків державної екологічної експертизи забороняється».

Замість висновку

Відтак ми знову, як кажуть, «наступаємо на ті самі граблі», які вже довели, що роздвоєння функцій остаточного рішення може спричинити невизначеність у питанні про те, який з двох актів встановлює права та обов’язки, а значить, відповідно до якого акту потрібно оскаржувати рішення в разі порушення суб’єктивних прав громадськості чи замовника проекту. У зв’язку з цим впровадження рішення з ОВД, що є актом, який виконує низку функцій остаточного рішення, поряд з іншими рішеннями, є, на наш погляд, невдалим способом врегулювання порядку встановлення параметрів планованої діяльності, що спричинить чимало проблем у практиці реалізації інституту ОВД.

У регулюванні відповідної сфери є й багато інших питань, що чекають на вирішення, а, можливо, коригування. Як співвідноситиметься оцінка впливу на довкілля з уже існуючими видами експертиз, які на сьогодні витіснили екологічну експертизу (містобудівна, інвестиційна, санітарно-гігієнічна, експертиза ГМО, а також із процедурами інтегрованого дозволу)? В плані приведення у відповідність з правом ЄС визначено 7 ключових вимог європейського підходу до інституту ОВД, чи всі вони дотримані в новому Законі? Чи приведені у відповідність підзаконні акти України до відповідного нового Закону? Нарешті, чи оптимальною є передбачена нині ухваленими документами процедура оцінки? Відповідь на ці питання дасть практика застосування відповідних законодавчих новацій. Але вже сьогодні зрозуміло, що в самому тексті нового закону закладено низку суперечливих положень, які можуть призвести до колізій і труднощів у застосуванні відповідного закону.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Помилки в податкових платіжках

Опубліковано

on

Сергій Теньков, експерт ЮВУ

Іде час і збільшується кількість платіжних реквізитів, які слід вказувати в банківських документах на сплату податків. Код ЄДРПОУ одержувача, власний код платника, код банку, код класифікації доходів бюджету, номер самого бюджетного рахунку тощо. Щороку тут обов’язково щось змінюється й треба постійно за цим слідкувати. Добре, коли заповнення податкових платіжок автоматизовано відповідними бухгалтерськими програмами, але й до них слід вчасно вносити відповідні зміни. А податківці — фіскальні органи взагалі мають своє бачення цієї проблеми, зокрема, відокремлюють поняття «сплата податку» від «зарахування податку», тлумачать чинне законодавство із суто фіскальних позицій тощо.

Свою узагальнену позицію із вищенаведених питань податківці виклали в листі Державної фіскальної служби України (далі — ДФС) від 20.11.2015 р. No 24785/6/99-99-10-03-02-15.

В Україні встановлені загальнодержавні та місцеві податки та збори (п. 8.1 ст. 8 Податкового кодексу України (далі — ПК України). Відповідно до пункту 9.3 статті 9 цього Кодексу зарахування загальнодержавних податків та зборів до державного і місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України (далі — БК України). Зарахування місцевих податків та зборів до відповідних місцевих бюджетів також здійснюється відповідно до БК України (п. 10.6 ст. 10).

Частиною п’ятою статті 45, частиною п’ятою статті 78 БК України встановлено, що податки і збори (обов’язкові платежі) визнаються зарахованими до відповідних бюджетів з дня зарахування коштів на єдиний казначейський рахунок.

Таким чином, на думку податківців, законодавством проведено різницю між поняттями «сплата податку» та «зарахування податку». Якщо платник податків неправильно заповнив реквізити платіжних документів або спрямував кошти на неправильний код бюджетної класифікації (тобто не на код, за яким повинні бути погашені податкові зобов’язання), то кошти не надійдуть до відповідного рахунку відповідного району, а отже, не погаситься сума податкового зобов’язання платника податків. При цьому, посилаючись на практику ВСУ, податківці погодилися з тим, що помилка при визначенні, наприклад, коду бюджетної класифікації, за умови надходження коштів до відповідного бюджету у встановлений законодавством строк, не буде вважатися порушенням законодавства.

Оновлену позицію з питань помилок у податкових платіжках Верховний Суд України (далі — ВСУ) виклав у постанові від 1.08.2018 року у справі No 813/2487/17.

Підприємство-позивач у межах встановлених строків своєчасно перерахувало податок на нерухоме майно з правильним зазначенням у платіжці отримувача коштів та призначення платежу, однак на неправильний рахунок. Причиною помилки стало рішенням ДФС, яким було змінено основне місце обліку позивача як великого платника податків, що спричинило відповідну зміну рахунків для сплати податків.

Виявивши помилку, підприємство-позивач направило до ДФС листа з проханням перенести сплачену суму податку на правильний рахунок. За наслідками розгляду кошти були перенесені, однак зарахування відбулося вже після закінчення строку для сплати податку. В подальшому ДФС відповідач провела камеральну перевірку підприємства, за результатами якої було складено акт, в якому податківці дійшли висновку про затримку на 17 днів сплати позивачем узгодженої суми податкового зобов’язання,чим порушено пункт 57.1 статті 57 ПК України. На підставі акта перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення, яким до позивача застосовано штрафні санкції у розмірі 10% від суми грошового зобов’язання, сплаченого з порушенням строку, у сумі 3 699,56 грн. Податківці виходили з того, що оскільки обов’язок зі сплати податків і зборів, а також з належного заповнення платіжних документів, покладається виключно на платника податків, тому допущення помилки в розрахунках із подальшим виправленням не може бути підставою для звільнення від відповідальності за неналежне виконання податкових зобов’язань (порушення строків). Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про невідповідність вимогам чинного законодавства оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Розглянувши касаційну скаргу податківців ВСУ дійшов таких висновків. За правилами пункту 36.1 статті 36 ПК України податковим обов’язком визнається обов’язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим кодексом, законами з питань митної справи. За правилом пункту 126.1 статті 126 ПК України в разі, якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов’язання протягом строків, визначених цим кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу.

Зарахування місцевих податків та зборів, до яких згідно зі статтею 10 ПК України відноситься, зокрема, й податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (у складі податку на майно), до відповідних місцевих бюджетів здійснюється відповідно до БК України. Згідно частин 4, 5 статті 45 БК України податки і збори та інші доходи державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний казначейський рахунок і визнаються зарахованими до державного бюджету з дня їх зарахування. Крім цього, пунктом 22.4 статті 22 Закону України від 5 квітня 2001 року No 2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначено, що при використанні розрахункового документа ініціювання переказу вважається завершеним із дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника.

Відповідно до пункту 109.1 статті 109 ПК України податковими правопорушеннями є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим кодексом та іншим законодавством. За встановлених судами обставин сплати позивачем податку на нерухоме майно у строк, передбачений пунктом 266.10.1 пункту 266.10 статті 266 ПК України, правильним є висновок судів попередніх інстанцій про безпідставність застосування до позивача штрафних санкцій за несвоєчасну сплату податку, оскільки помилкове зазначення неправильного рахунку отримувача коштів не є правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми податку у визначений законодавством строк. Допущена позивачем помилка не спричинила настання будь-яких негативних наслідків або збитків для відповідного бюджету й, до того ж, у подальшому була самостійно виявлена та усунута підприємством, а кошти спрямовані за належністю. Відповідно це не може вважатися підставою для висновку про несплату податкового зобов’язання у встановлений законодавством строк та покладення відповідальності на платника за несвоєчасну сплату податку.

При цьому в касаційній постанові суд також послався на аналогічні правові позиції ВСУ по інших справах стосовно помилок під час сплати податків. Так, у постанові ВСУ від 16 червня 2015 року у справі No 21-377а15 зазначається, що здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов’язання до державного бюджету в строк, встановлений пунктом 57.1 статті 57 ПК України, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова. Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов’язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів, передбачених пунктом 126.1 статті 126 ПК України. Крім того, ВСУ дійшов висновку, що для підтвердження факту несплати узгодженої суми грошового зобов’язання необхідно встановити, що у визначений законодавством строк платник податків не вчиняв дії, спрямовані на перерахування узгодженої суми грошового зобов’язання до державного бюджету. Аналогічної правової позиції дотримується ВСУ, зокрема у постановах від 12 червня 2018 року у справі No 826/1/16 (К/9901/28108/18), від 17 січня 2018 року у справі No 2а-2686/09/2670 (К/9901/2649/18).

Касаційну скаргу податківців залишено без задоволення.

Висновки та рекомендації

Успішне для платника податків завершення справи, що коментується, не скасовує обов’язку ретельного дотримання реквізитів податкових платежів. З обставин справи вбачається, що ніколи не буває зайвим ще раз перевірити правильність усіх банківських реквізитів станом на момент сплати відповідного податку. На жаль, бажаної стабільності тут немає, досить часто щось змінюється. Щоправда інформація про такі зміни, як правило, своєчасно оприлюднюється на відповідних офіційних сайтах ДФС, за якими слід регулярно слідкувати.

Аби довести свою правоту позивачу довелося пройти всі судові інстанції. Попри їх одностайну думку про незаконність дій податківців, відповідач уперто й послідовно оскаржував усі винесені судові рішення і довів справу до ВСУ. На те, щоб остаточно спростувати помилкову позицію ДФС, було витрачено більше року (липень 2017 — серпень 2018 рр.). Хоча, на нашу думку, усього цього можна було б уникнути, якби вчасно перевіряти банківські реквізити спірного податкового платежу й виявляти зміни, що відбулися.

Звертає на себе увагу й суто формальний, фіскальний, підхід податківців до порівняльного тлумачення відповідних норм ПК і БК України, що регулюють наведений податковий спір. На жаль, сталою лишається поширена практика ігнорування податківцями п. 4.1.4. ПК України — презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу. На користь платника податків у подібних ситуаціях рішення майже ніколи не приймається, наслідком чого й стають довготривалі судові спори.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді