Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Роль адвокатури в підтриманні етичних стандартів суддів. Адвокати закликають служителів Феміди до взаємної поваги

Опубліковано

on

Інна Рафальська, голова Ради адвокатів міста Києва, заслужений юрист України

Особлива місія суду й суддів у суспільстві обумовлює необхідність порушення питання про соціальну роль носіїв судової влади, очікування, пов’язані із суддівською діяльністю, бо в першу чергу саме вони визначають своєрідність стандартів професійної діяльності й поведінки суддів.

Суддівська місія в ідеалі

Судді мають виключні повноваження на здійснення правосуддя. Сама потреба в здійсненні правосуддя, обумовлюється наявністю конфліктів у суспільстві та прагненням держави захистити від будь-яких посягань встановлений нею порядок, суспільні відносини, що мають підвищену цінність: життя, здоров’я, честі та гідності особистості, забезпечення цивільних, політичних та інших прав людини, втілення в життя принципів законності, правопорядку, справедливості.

Правосуддя виступає найбільш надійним і цивілізованим способом розв’язання конфліктів, що виникають у суспільстві, захисту прав і свобод громадян, інтересів громадянського суспільства і держави, як внаслідок особливого статусу суддів, що забезпечує їх незалежність при розв’язанні конфліктів, так і завдяки особливій процесуальній процедурі, в якій суддівська діяльність реалізується. Судовий захист прав громадян має безперечні переваги перед іншими формами захисту, оскільки судова процедура є найбільш демократичною, містить максимальну кількість гарантій прав особи і справедливого вирішення юридично значимих справ.

Вважаю, що в історії цивілізації є тільки три виключно значимі професії : вчитель, який дає нам знання, лікар, який здатний підтримати в нас життя, і суддя, який зберігає в нас віру у закон і справедливість.

Про етику і мораль

Особливість професії судді з позиції етичних вимог полягає в наявності морального права вирішувати долю інших людей, а наділення статусом судді означає особливу довіру суспільства. Моральність кожної людини безумовно залежить від особистих якостей та суспільного оточення, життєвого впливу. Моральність людини, яка кожного дня вирішує долю інших людей, повинна бути на порядок вища від суспільного загалу. Вимога бездоганної репутації претендента на посаду професійного судді, психологічна готовність претендента до прискіпливої уваги суспільства як у професійній діяльності, так і в повсякденному житті, повинні стати критеріями, наряду із юридичними знаннями, для суддівського відбору. На мою думку, саме ці критерії, якщо вони належним чином будуть дотримані, дадуть можливість формувати реальні етичні засади суддівської професії.

Двадцять четвертого жовтня 2002 року V з’їзд суддів України задекларував Кодекс етики професійного судді. Його положення цілком відповідають міжнародним стандартам, проте говорити про його ефективність, напевне, передчасно. З того часу питанням етики суддів, як одного з важелів балансу авторитету судової влади в суспільстві, приділялося (принаймні говорилося) багато уваги. Так, 22 лютого 2013 року ХІ черговий з’їзд суддів затвердив нову редакцію суддівських правил етики, лаконічні й достатньо виконувані.

Загалом правила професійної етики повинні забезпечувати реалізацію суспільних очікувань, зокрема щодо суддівської діяльності — право на компетентний, незалежний та неупереджений розгляд. Європейська хартія про статус суддів (Страсбург, 1998 р.), яка містить загальні положення, які визначають правовий статус суддів, закріпила положення, що особливий статус служить метою забезпечення компетентності, незалежності і неупередженості, на які очікують від судових органів і кожного судді, покликаного захищати права громадян. Встановлення особливого правового становища для суддів є не самоціллю, а засобом забезпечення громадянам необхідних гарантій для ефективного захисту своїх прав. Ці гарантії в інтересах тих, хто звернувся за судовим захистом, виражаються в компетентній, незалежній і неупередженій суддівській діяльності.

Право на справедливий суд

Право на незалежний і неупереджений (справедливий) судовий розгляд визнається за кожною людиною і громадянином. Стаття 10 Загальної декларації прав людини формулює таке право: «Кожна людина для визначення її прав і обов’язків і для встановлення обґрунтованості пред’явленого йому кримінального обвинувачення має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута гласно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і неупередженим судом». Стаття 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод говорить: «Кожний має право при визначенні його цивільних прав і обов’язків чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред’явленого йому, на справедливий публічний розгляд справи в розумний строк незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону». В противному разі втрачається та зводиться нанівець уся соціальна цінність і значимість судової діяльності.

Основні принципи незалежності судових органів (1985 р.) встановлюють, що принцип незалежності судової влади наділяє суди правом й обов’язком забезпечувати справедливість судового розгляду та повагу прав сторін (п. 6). Крім того, п. 10 зазначеного документа безпосередньо передбачає, що судді повинні мати високі моральні якості й здібності, а також відповідну підготовку і кваліфікацію в галузі права. Аналогічне положення було пізніше закріплене і в Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи щодо незалежності, ефективності і ролі суддів (1994 р.), пункт 2 с якої передбачає, що всі рішення стосовно професійної кар’єри суддів повинні ґрунтуватися на об’єктивних критеріях, а відбір та кар’єра суддів — на основі заслуг, беручи до уваги кваліфікацію, чесність, здібності та вміння.

Останнім часом можливо говорити про тенденцію уніфікації етичних вимог, що ставляться до носіїв судової влади. Статус і, зокрема, обов’язки суддів все більше привертають увагу міжнародних організацій, як про це свідчать згадування цих проблем ув низці документів і рекомендацій. Разом із тим етичні вимоги носять узагальнений характер, формулюючи лише бажану кінцеву ціль — безсторонність, справедливість, незалежність суддів. Наприклад, уже вказані нами «Основні принципи незалежності судових органів», прийняті сьомим Конгресом ООН по попередженню злочинності і поводженню із правопорушниками (серпень—вересень 1985 р., Мілан) є першим актом подібного роду. Так, у ст. 2 закріплено: «Судові органи вирішують передані їм справи безсторонньо, (на основі фактів і відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонуки, тиску…». Статтею 6 зазначається, що «Принцип незалежності судових органів дає судовим органам право й вимагає від них забезпечення справедливого ведення судового розгляду й дотримання прав сторін». Відповідно до ст. 8 «…судді повинні поводитись завжди таким чином, щоб забезпечити повагу до своєї посади й зберегти неупередженість і незалежність судових органів». Крім того, ст. 10 встановлюється: «Особи, відібрані для судових посад, повинні мати високі моральні здібності…»

Європейська хартія про статус суддів, прийнята на багатосторонній зустрічі щодо статусу суддів, яка була організована Радою Європи 8—10 липня 1998 р., закріплює, що «при виконанні своїх повноважень суддя повинен проявити прихильність і повагу до людей»; у п. 4.3. міститься вимога щодо утримання «… від любої поведінки, дій або проявів, здатних реально порушити віру в його безсторонність і незалежність».

Обумовленість уніфікації загальних етичних вимог до суддів пояснюється єдиним розумінням сутності правової держави і ролі судової влади в суспільстві. Головною ідеєю етичних вимог до суддів є недопустимість поведінки, що може нашкодити авторитету суду та судової влади.

Проблеми українських реалій

Україною враховано міжнародні напрацювання й на законодавчому рівні закріплена вимога безсторонності та незалежності судового розгляду (п. 1 ст. 6 Закону «Про судоустрій України»), чим сформована й відповідна загальна характеристика судді. Але на сьогодні не вирішена проблема закріплення конкретних шляхів досягнення такого становища.

Чи можливо досягнути реальної незалежності суддів від адміністративного тиску, політичних уподобань, матеріального забезпечення, умов праці, загрози дисциплінарного впливу за прийняті рішення в конкретних справах. Не виключно, що можливо, але тоді, коли держава неухильно буде виконувати вимоги закону щодо соціального забезпечення суддів та належних умов праці, особисті уподобання політиків не будуть заходом впливу на кар’єрний ріст судді, члени дисциплінарних органів будуть пам’ятати всі власні не ідеальні рішення, а суддя звершуючи правосуддя, керуватиметься виключно законом, а не зга- дувати в нарадчій кімнаті, що йому обиратися безстроково, отримувати квартиру чи вирішувати, де знайти поштові марки для відправки поштової кореспонденції сторонам.

Це — загальновідомі речі, вони жодним чином не є відкриттям, проте говорити про етичні стандарти професії можливо, коли зроблено все для реалізації гарантій такої професії. Міжнародні етичні стандарти суддівської професії — один з гарантованих вірних шляхів досягнення кінецевої мети — високопрофесійного неупередженого суддівства, відродження довіри суспільства до судової влади.

Роль адвокатури

Наразі адвокати теж мають бути причетними до цього. Насамперед, своєю професійністю, особистою поведінкою в судовому засіданні, процесуальною позицією, повагою до суддівського статусу та судової системи загалом. Розділ 1 У Правил адвокатської етики зобов’язує адвокатів поводитися гідно, коректно, стримано, реагувати на неправильні дії виключно у спосіб, передбачений законом, бути тактовним, не принижувати честь і гідність інших учасників процесу.

Слід зазначити, що порушення Правил адвокатської етики, на відміну від Кодексу етики професійного судді, є підставою для дисциплінарної відповідальності адвокатів, про що наші шановні судді чудово знають, бо вивчили наші правила й ґрунтовно посилаються на відповідні пункти при реагуванні до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури окремими ухвалами. В Київській комісії мали місце притягнення адвокатів навіть до позбавлення адвокатського статусу саме за неповагу до суду. Ми намагаємося зробити все можливе для підвищення поваги до суду, але дуже хотілося б, щоб і до професії адвоката судді ставилися з належною повагою. Неповага до оточуючих: колеги, адвоката, сторони у справі — це перший прояв непрофесіоналізму. Нам усім відоме дуже просте правило: стався до інших так, як хотілося б, щоб ставилися до тебе. Можливо тоді ми реально підійдемо до етичних засад нашої юридичної професії.

Наше спільне завдання — виховати в суспільства повагу до закону, якщо ми почнемо з себе, в суспільства є шанс.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Жіноче обличчя творчості та інновацій. До Всесвітнього дня інтелектуальної власності

Опубліковано

on

Наталія Сорока, адвокат Укрінюрколегії, викладач кафедри європейського права Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат юридичних наук

Продовження. Початок

Перешкоди на шляху новаторок і мисткинь

Цілком очевидно, що жінки за своєю природою нічим не поступаються в новаторському і творчому потенціалі чоловікам. Яка ж тоді причина такого значного розриву між чоловіками і жінками у використанні системи інтелектуальної власності?

В ході експертного дискусійного форуму, що відбувся у ВОІВ у 2017 році, було здійснено аналіз низки важливих питань. Основний висновок полягає в тому, що гендерна нерівність у сфері інтелектуальної власності відображає значно поширений феномен гендерного дисбалансу в соціальному і економічному житті. Наприклад, у більшості країн дівчатка набагато рідше в порівнянні з хлопчиками вивчають науку, техніку, інженерну справу й математику. В результаті частка жінок у галузях, що відповідають за створення більшої частини технічних і технологічних інновацій, є відносно низькою.

Частково такі прояви нерівності є відображенням упереджень, забобонів і стереотипів щодо жінок та дівчат. Як це не парадоксально, представники обох статей різного віку, як і раніше, переконані, що жінкам слід обмежуватися виконанням деяких традиційних функцій, а не претендувати на роль потенційних лідерів у науково-технічній сфері, підприємницькій діяльності та мистецтві. І якщо не боротися з цими стереотипами, то нерівність може вкорінитися: у дівчат і молодих жінок, можливо, просто не буде взірців для наслідування, здатних надихати їх на повноцінне розкриття власного потенціалу.

В основі нерівності також лежить відсталість економічних і соціальних структур, які можуть обмежувати перспективи жінок у кар’єрному зростанні. Усім добре відома проблема горезвісної «скляної стелі». Талановиті жінки можуть досягти успіхів у навчанні і на перших етапах просування по кар’єрній драбині, однак потім їх ріст припиняється, особливо якщо вони роблять перерву в зв’язку з народженням дітей. Суспільство повинно знайти шляхи, що дозволяють забезпечити жінкам можливість нарівні з чоловіками поєднувати роботу й сімейне життя.

Певні питання, як видається, тісніше пов’язані із системою інтелектуальної власності. Так, наприклад, розвиток деяких видів інтелектуальної власності, зокрема патентів, може вимагати значних фінансових вкладень; побутує думка, що жінки надають пріоритетного значення стабільності сімейного доходу, що обумовлює їх меншу, в порівнянні з чоловіками, готовність іти на ризик. Крім цього, деякі правознавці критикують систему інтелектуальної власності з позицій фемінізму, стверджуючи, що, хоча ця система і є зовні нейтральною, низка елементів містить упереджене ставлення до жінок.

На шляху до конструктивних змін

Попри складність завдань у суспільстві зростає розуміння необхідності усунення гендерної нерівності в сфері інтелектуальної власності. Організації та окремі люди в різних країнах працюють над заохоченням та підтримкою новаторок і винахідниць. Відповідні ініціативи мають різний формат: це можуть бути як міжнародні кампанії із заохочення участі жінок у науковій діяльності, так і більш адресні заходи на рівні окремих країн, регіонів і груп.

Позиціонуючи себе в авангарді цих рухів, ВОІВ ухвалила у 2014 році політику в сфері гендерної рівності та взяла на себе амбітне зобов’язання подолання гендерного дисбалансу в усіх сферах своєї діяльності. Ця ініціатива передбачає, зокрема, забезпечення рівного доступу до послуг ВОІВ, розбудову можливостей та надання технічної підтримки для обох статей задля урівноваженого представництва чоловіків і жінок на всіх рівнях кадрової структури організації. Крім того, ця робота охоплює продовження й розширення новаторських досліджень у сфері пропорційного представництва обох статей у системі інтелектуальної власності, так само, як і реалізацію низки проектів з виявлення і підтримки інноваційної та творчої діяльності жінок.

Всесвітній день інтелектуальної власності—2018 є ще одним важливим кроком на шляху до цієї шляхетної мети. Об’єднуючи всіх зацікавлених осіб в усьому світі з тим, аби віддати належне досягненням новаторок і мисткинь, це свято покликане руйнувати стереотипи і заохочувати жінок різного віку до створення цінних інтелектуальних продуктів.

У рамках урочистостей з нагоди Всесвітнього дня інтелектуальної власності—2018 ВОІВ у співпраці з постійними представництвами Сполучених Штатів Америки та Австрії проводить спеціальний показ фільму «Історія неймовірної Хеді Ламарр» (Bombshell: The Hedy Lamarr Story). Доля успішної голлівудської акторки з українським корінням (батько Хеді був банкіром, вихідцем зі Львова), що здобула світової слави як винахідниця, є дивовижним джерелом гордості й натхнення. У часи Другої світової війни Хеді Ламарр запатентувала систему управління торпедами, секретні системи зв’язку, які мають широке застосування і в наш час — від мобільних телефонів до Wi-Fi і GPS. До дня народження Хеді 9 листопада приурочені Дні винахідника у трьох європейських країнах: Німеччині, Австрії та Швейцарії.

Прагнучи долучитися до ініціативи ВОІВ, пригадаймо собі імена наших сучасниць, різних за віком та колом інтересів, які успішно реалізують свій творчий потенціал у винахідницькій та інноваційній діяльності.

Олена Лук’янова – українська вчена у галузі педіатрії, що досліджувала методи профілактики і лікування кісткових захворювань, винайшла нові ефективні препарати для попередження захворювань, викликаних нестачею вітаміну D, нагороджена Оксфордськими відзнаками «Золотий Меркурій» та «Нагорода тисячоліття за заслуги перед людством».

Наталія Ульянчич — науковий співробітник Інституту проблем матеріалознавства імені Івана Францевича, винахідниця біоактивної кераміки, що розчиняється в кістках і заміщується повноцінною кістковою тканиною. Імплантати з біоактивної кераміки не спричинюють відторгнення та використовуються у травматології, ортопедії, щелепно-лицьовій хірургії, онкології, стоматології, мікрохірургії ока.

Ірина Уварова — науковий співробітник Інституту проблем матеріалознавства імені Івана Францевича, винахідниця фільтрів для питної води, систем очищення повітря й поглиначів запаху, систем вентиляції й спеціального газоочищення повітря на атомних станціях.

Світлана Марченко — вчена-біолог, розробниця портативного біосенсора для одночасного аналізу креатиніну і сечовини, з допомогою якого за лічені хвилини навіть у домашніх умовах можна отримати показники, що свідчитимуть про наявність ниркової недостатності.

Ольга Броварець — наймолодший доктор фізико-математичних наук у віці 29 років, провідний науковий співробітник відділу молекулярної та квантової біофізики Інституту молекулярної біології і генетики НАН України. Вперше встановила закономірності виникнення деяких мутацій у ДНК, її оригінальна концепція допоможе в розробці протиракових та противірусних препаратів.

Катерина Таратинська — молода вчена, автор десяти патентів щодо архітектурних рішень автоматизованих багатомісних, багатоповерхових, інтелектуальних енергоавтономних паркінгів. За її участю спроектовано понад 15 автоматичних паркінгів, які пройшли державну експертизу.

Тамара Вощило — студентка Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя, винахідниця електронної рукавиці, яка озвучує мову глухонімих, трансформуючи мову жестів у звук «Я говорю замість тебе» (I speak instead of you (ISIOY).

Софія Петришин — 16-річна львів’янка, переможниця всеукраїнського конкурсу Intel-Техно Україна, винахідниця пристрою, що перетворює цифрову інформацію на шрифт Брайля для незрячих.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право людини на опір гнобленню: історико-правова генеза

Опубліковано

on

Валентин Головченко, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

В енциклопедичних джерелах і політичній філософії право на спротив гнобленню, право на революцію — це особливе політичне право громадян будь-якими засобами, навіть шляхом збройної боротьби, захищати свої права і свободи від узурпаторів влади. Воно є природним правом людини і потребує підтвердження нормами позитивного права. Таке право, як радикальна форма повалення тоталітарних режимів правління, в чинних конституціях сучасних держав не завжди визначається чітко. І це можна пояснити. Адже конституції пишуть не народи, а представники політичних сил.

У Преамбулі Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року (далі — Декларація), зазначено: «Беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань та будуть вільні від страху і нужди, проголошено як високе прагнення людей; і беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення». Тобто Декларація підтверджує право не лише народу, а й кожної окремої людини на повстання проти тиранії і гноблення. І це дуже суттєво, оскільки в разі повстання проти гноблення можновладці намагаються визнавати окрему людину або групу людей, які виступають проти узурпації державної влади і гноблення власного народу, як звичайних кримінальних злочинців.

Історія ідеї права на опір гнобленню

В історичній ретроспективі «горючим матеріалом», тобто причиною для масових заворушень і протестів, була практика деспотичного правління. Деспотіями були Римська, Візантійська, Російська та Османська імперії, Китай, Золота Орда, монархії близького й середнього сходу всіх часів (Єгипет, Вавілон та інші). Видатні мислителі різних епох і держав добре усвідомлювали антигуманну природу гноблення людини й наполегливо шукали способи її усунення. Обґрунтування ідеї опору народу проти гноблення і тиранії правителів беруть свій початок із стародавніх часів, про що згадується навіть у релігійних кодексах. Дослідженням даної теми присвятили свої твори, зокрема, Платон, Сократ, Марк Тулій Цицерон, Лукрецій Кар, Фома Аквинський, Л. Дюгі, Хуан де Мариана, Гуго Гроцій, Ж. Ж. Руссо, Джон Локк, Томас Гоббс, Ш. Л. Монтескьє, І. Бентам та інші представники науки політико-правових вчень. Фактично всі вони були прихильниками права народу на опір гнобленню. Противником права на спротив гнобленню був І. Кант, який вважав, що спротив народу знищує весь законний устрій держави.

Перші згадки щодо припустимості загальнонародного опору наказам правителя можна також знайти в Біблії — Книзі Естери, що є частиною Старого заповіту, і яка була написана між 460 та 350 роками до нашої ери. За цією біблейською історією саме через Естеру, єдиним бажанням якої був порятунок свого народу, Бог визволив єврейський народ. Згідно з біблейським текстом персидський правитель Артиксеркс видає наказ про винищення єврейського народу. Згодом він змінює своє рішення, однак, не маючи правових підстав для скасування попереднього наказу, правитель видає новий, відповідно до якого єврейський народ має право чинити опір будь-кому, хто вчинятиме стосовно нього агресивні дії. Унаслідок цього було вбито весь каральний загін персів. Тим самим була зафіксована можливість легальної протидії зловживанням правителів (Біблія, Книга Естери (3–9).

Отже, ідея спротиву деспотичним методам державного правління засобами повстань і заворушень виникла ще в Середньовіччі. Відтоді видатні постаті Франції, Німеччини, США, Англії досліджували її десятиліттями, дослідження триває аж до новітнього часу. Тема демократії, захисту прав людини в цих дослідженнях відігравала й відіграє провідну роль.

Пилип Орлик у своєму зверненні до урядів європейських держав під назвою «Вивід прав України» зазначав, що «московський двір належить вважати за узурпатора України», а «народ завжди має право протестувати проти гніту задля поновлення своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час». На його думку, «міжнародне право вимагає допомагати в крайніх випадках пригніченим громадянам» (Пилип Орлик. — Вивід прав України).

У ХVI столітті після Варфоломіївської ночі у памфлеті Vindiciae contra tyrannos (Едінбург, 1579 р.) протестантські письменники чітко й відверто висловилися на користь права на повстання: «Якщо тиран настільки сильний, що його можна повалити лише силою зброї, представники народу можуть спонукати людей взяти зброю і вжити будь-який вид сили або хитрощі проти нього».

Відомий юрист (суддя, вчений, письменник, громадський діяч) А. Ф. Коні у кандидатській роботі «Про право необхідної оборони» дійшов висновку, що «народ, влада якого прагне порушувати його державний устрій, має в силу правової підстави необхідної оборони право на революцію, право на повстання» (Кони А. Ф. О праве необходимой обороны: приложение к Московским университетским известиям. — М., 1865. — Т.1).

Дана проблема залишається актуальною й у сучасний період. В Україні її досліджували такі відомі вчені-юристи, як С. П. Погребняк, М. І. Скриголюк, В. В. Джунь, В. Ф. Сіренко, Б. В. Бабин, В. В. Головченко, Д. М. Зборошенко, О. О. Уварова та інші. Лейтмотивом і наслідком досліджень є обґрунтований висновок, що деспотична форма правління, узурпація влади є протиправним явищем, таким, що суперечить фундаментальним принципам міжнародного права.

Правові підстави

У новітній час право на опір гнобленню набуло не лише теоретичного і декларативного, але й законодавчого значення. Перевіреним історією й дієвим механізмом правового захисту народного суверинітету є відкликання влади самим народом — джерелом і носієм цієї влади. Якщо зміна узурпованої влади таким шляхом не відбувається, а влада ігнорує законні мирні акції протидії, то народ набуває право на спротив такій владі шляхом повстання. ООН визнала правомірним повстання за таких умов: наявність у державі, де відбувається повстання, тиранії і гноблення; наявність у повстанців спеціальної мети у вигляді усунення тиранії і гноблення; відсутність у правовій системі держави ефективних і доступних для народу правових засобів усунення гноблення шляхом судового захисту. Право народу на повстання в літературі розглядається як еквівалент конституційного права на необхідну оборону, крайній захід (ultimaratio), до якого звертаються в разі неможливості захистити свої права за допомогою інших механізмів, що реалізуються в нормальних умовах за наявності демократичного режиму.

Там, де закінчується закон, там починаються зловживання, гноблення людини, корупція, порушення людських прав. Якщо хтось із можновладців зловживає наданою йому народом владою, використовує її у власних інтересах та застосовує силу проти повсталих громадян, то після цього така особа перестає бути посадовцем і йому можна чинити спротив, як і будь-якій іншій людині, яка посягає на права іншого (Локк Джон. Соч. в 3 т. — М.: Мысль, 1988. — Т. 2. — С. 378–379, 383).

У Декларації незалежності США 1776 року право на опір гнобленню прямо пов’язане з відносинами народу з власним урядом. Там сказано: «… якщо довга низка зловживань і узурпацій, що незмінно переслідують одну й ту саму мету, виявляє намір зрадити цей народ до влади необмеженого деспотизму, то він не лише має право, а й зобов’язаний повалити такий уряд і на майбутнє довірити свою безпеку іншій охороні». У статті 2 Французької Декларації прав людини і громадянина 1789 року як складової частини Конституції Франції сказано, що метою будь-якого політичного союзу є забезпечення природних і невідчужуваних прав людини. Цими правами є свобода, власність, безпека та опір гнобленню.

Статтею 20 Основного закону ФРН передбачено: «Усі німці мають право на спротив кожному, хто спробує усунути цей (конституційний) устрій, якщо інші засоби неможливі». Право народу на опір гнобленню закріплено конституціями Греції, Португалії, Словаччини, Чехії, Перу, Литви, Естонії тощо.

Конституція України — не виняток

У Конституції України також є достатньо норм, що гарантують реалізацію права людини на опір гнобленню. Щоб мати уявлення про це право, слід з’ясувати дві його складові: що є гнобленням і що таке опір гнобленню. Тлумачні словники розкривають поняття «гноблення» як обмеження чиїхось прав і свобод, інтересів, утискання, приголомшення, експлуатація, бідність. Це все те, що спричиняє пригнічений стан людини, гнітить її (наприклад, викликає суїцидальні настрої) тощо. «Пригнічений» означає той, хто зазнає соціального, класового, національного, релігійного або іншого гніту, гноблення; пригнічений, ослаблений у рості, розвитку, стримуваний, придушений. Головним підґрунтям, що визначає стан гноблення, є матеріальне і духовне становище громадян у суспільстві. Як зазначав другий Президент України Л. Д. Кучма, «бідність визначається як неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу… Бідність (в Україні)… перетворилася на один із найважливіших чинників формування соціальної напруги і соціальної нестабільності в суспільстві, стрімкого зниження народжуваності, зростання обсягів еміграції, погіршення стану здоров’я та зростання смертності і процесів депопуляції (Кучма Л. Д. — Газета «Голос України», 2000 р., 25 жовтня). В умовах будь-якої тоталітарної держави спостерігається обмеження або навіть припинення фундаментальних суб’єктивних прав людини. Політичний вибір у тоталітарній державі — справа абсурдна, адже переважна більшість населення навіть не уявляє, що таке вибір і кого чи що слід обирати. Влада тоталітарної держави створює закони, виконувати які зобов’язані всі люди, крім самої влади. Народ, загнаний у такі політичні та економічно-матеріальні умови, має право на боротьбу з гнобленням. Конституція України через конкретні положення окремих статей закріпила таке право народу — це статті 27, 34,39, 48, 55. Конституційно-правовими формами можуть бути страйки, мітинги, пікети, наметові містечки, демонстрації, петиції, референдуми, маніфестації, судові позови, громадська непокора, інтифада, бойкот виборів, листівки, фронти опору тощо. Практично всі ці організаційні способи опору дозволено чинною Конституцією України. Суд може обмежити їх в інтересах національної безпеки та громадського порядку. Але загроза національній безпеці та громадському порядку має бути реальною, а не уявною. Соціальна, правова і політична ситуації в Україні упродовж кількох років перед лютим 2014 років за наведеними критеріями мали ознаки узурпації влади і гноблення народу. Це було підставою для Революції Гідності. Очевидним став факт (de fakto) легалізації революції в Україні у грудні 2004 та 2014 роках.

Оскільки масові акції і повстання як крайні заходи захисту демократії і прав людини визнаються світовим співтовариством правомірними способами вирішення проблем у конкретних обставинах місця та часу їх вчинення, то дії учасників у таких акціях не можуть вважатися злочином, оскільки право на повстання є природним правом людини і воно реалізується не з метою повалення чи насильницької зміни конституційного ладу, а з метою його збереження. Унаслідок крайньої необхідності та природного права людини на опір гнобленню революційні дії піддаються декриміналізації (кримінально-правовій інфляції). Масова участь людей у повстанні перевищує обсяг можливого їх покарання.

Зрозуміло, що заради обережності немає потреби влаштовувати необґрунтовані заворушення через маловажні та тимчасові причини. Але якщо досить довга низка зловживань і узурпацій реально загрожують щастю й безпеці народу, то він має природне право на спротив і самозахист. При цьому слід мати на увазі, що під виглядом боротьби за права людини можлива політична мімікрія, коли, маніпулюючи складнощами життя, дехто з політиків прагне в будь-який спосіб сформувати таку систему поглядів і переконань співвітчизників, які б цілком відповідали установкам самих маніпуляторів.

Як носій суверенітету і єдине джерело влади народ може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на Всеукраїнському референдумі. Таку правову позицію висловив Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України (справа No 6-рп від 05.10.2005 року). У пункті 4.4 мотивувальної частини Рішення йдеться про заборону узурпації належного виключно народові права визначати і змінювати конституційний лад в Україні. У результативній частині рішення є імперативний припис: «Тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України».

Висновки

Результати аналізу міжнародних правових актів, Конституції України, конституцій інших держав, історико-правових, політико-правових, соціологічних та плебсологічних підходів до пізнання права народу на опір гнобленню як феномену конституційно-правової реальності, є підставою для визнання такого права ефективною гарантією забезпечення народного і державного суверенітету. Право людини на опір гнобленню є наслідком багатовікової боротьби людей різних континентів за свої права і свободи, воно легалізує право конкретного народу в конкретний час, за конкретних підстав чинити опір деспотичній владі і будь-яким спробам узурпації влади з метою захисту або поновлення конституційного ладу. Право на опір гнобленню є природним правом людини, воно реалізується не з метою повалення чи насильницької зміни конституційного ладу, а задля його збереження.

Не можуть бути підставою для масових протестів маніпулятивні заклики так званих політичних еліт (квазіеліт), їх популістичні гасла-обіцянки, в основу яких закладено приховані політичні і приватні інтереси.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Застосування пені за порушення строків сплати податкового зобов’язання

Опубліковано

on

Євген Морозов, адвокат

Відповідно до підпункту 14.1.162 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України пеня — сума коштів у вигляді відсотків, нарахована на суми грошових зобов’язань у встановлених цим кодексом випадках та не сплачена у встановлені законодавством строки.

Згідно з підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України при нарахуванні суми грошового зобов’язання, визначеного контролюючим органом за результатами податкової перевірки, — починаючи з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати платником податків податкового зобов’язання, визначеного цим Кодексом (у тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження). Відповідно до пункту 129.4 статті 129 ПКУ на суми грошового зобов’язання, визначеного підпунктами 129.1.1 та 129.1.2 пункту 129.1 цієї статті (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності та без урахування суми пені), та в інших випадках визначення пені відповідно до вимог цього Кодексу, коли її розмір не встановлений, нараховується пеня за кожний календарний день прострочення сплати грошового зобов’язання, включаючи день погашення, з розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки НБУ, діючої на кожний такий день.

Тобто незалежно від того, з яких причин платником податку не було своєчасно погашено узгоджену суму грошового зобов’язання, такий платник після фактичного погашення податкового боргу повинен сплатити пеню (штраф) у розмірі, який залежить від періоду прострочення. Податковий кодекс України не містить винятків для застосування пені (штрафу) за порушення граничних строків сплати узгодженої суми податкового зобов’язання в залежності від того, як платник податку її сплатив — добровільно чи на підставі рішення суду, в тому числі й у випадку розстрочення його виконання.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2014 року у справі No 21-279а14. Так, 20 березня 2018 року в рамках справи No 2а-6855/12/2670, адміністративне провадження No К/9901/525/18 (ЄДРСРУ No 72867179) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погодився з позицією податкового органу, що розстрочення податкового боргу означає перенесення строків сплати платником податків його грошових зобов’язань або податкового боргу.

Пунктом 5.2 статті 5 ПКУ, яка встановлює співвідношення податкового законодавства з іншими законодавчими актами, передбачено пріоритет понять, правил, термінів та положень цього Кодексу для регулювання відносин оподаткування. Аналіз наведених норм, предмета правового регулювання податкового законодавства та цивільного законодавства доводить безпідставність застосування судом апеляційної інстанції норм Цивільного кодексу до спірних правовідносин стосовно оцінки договору про розстрочення податкового боргу.

Важливо. Договір розстрочення податкового боргу є адміністративним договором у розумінні пункту 16 статті 4 КАСУ (п. 14 статті 3 Кодексу в редакції до 15 грудня 2017 р.). З урахуванням особливостей адміністративного договору, положень статті 100 ПКУ, розстрочення припиняється в силу закону у зв’язку з прийняттям відповідного рішення про скасування розстрочення, яке платник податку має право оскаржити.

Колегія суддів зазначила, що правова природа податкового боргу не змінюється в залежності від його способу сплати. Порушення граничних строків сплати узгодженої суми грошового зобов’язання, яке було предметом договору розстрочення в межах спірних відносин після його розірвання, є підставою для притягнення платника податків до відповідальності у вигляді штрафу, відповідно до статті 126 Податкового кодексу України.

Норми статті 100 Податкового кодексу, які регулюють правила розстрочення та відстрочення грошових зобов’язань або податкового боргу платника податків, є спеціальними нормами щодо доказів як підстав для відстрочення податкового боргу (п. 100.5 ПКУ) та порядку погашення податкового боргу (п. 100.7 Податкового кодексу України).

Висновок

Таким чином, Верховний Суд підтверджує, що Податковий кодекс України не містить винятків для застосування штрафу за порушення граничних строків узгодженої суми податкового зобов’язання в залежності від того, як платник податку її сплатив — добровільно чи на умовах розстрочення.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді