Думка експерта
Право на судовий захист: проблемні аспекти визначення, правової регламентації та практичної реалізації
Одним із прав, закріплених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є й «право на справедливий судовий розгляд». А оскільки ця Конвенція та протоколи до неї були ратифіковані Законом України від 13.03.2006, то вони й стали складовою її національного законодавства та підлягають безумовному виконанню.
Іван Котюк доктор юридичних наук, професор |
Олександр Котюк кандидат юридичних наук |
Політико-методологічні аспекти проблеми
Однак при визнанні цього права його правова регламентація в Україні викликає нарікання. Зокрема, йдеться про те, що, наприклад, обмеження доступу до правосуддя залежно від ціни позову та за іншими ознаками, вказаними в ч. 6 ст. 19 ЦПК України, є «дискримінаційним», таким, що «порушує конституційне право на рівний доступ до правосуддя, яке забезпечується не лише відкриттям провадження у справі, а й судовими процедурами». А «обмеження можливості касаційного оскарження судових рішень залежно від предмета спору та ціни позову є звуженням змісту та обсягу цього права», яким «законодавець обмежив доступ до суду залежно від обставин, які не є релевантними меті цих обмежень» тощо. От тому всі ці питання стали предметом розгляду Конституційного Суду України, який у своєму Рішенні № 10-р(II)/2023 від 22.11.2023 обґрунтовано дійшов висновку, що окремі з цих нарікань цілком справедливі, що й стало підставою визнання п. п. 1 та 5 ч. 6 ст. 19 ЦПК України неконституційними. Водночас, оскільки поза увагою залишається й багато інших аспектів указаних проблем, то це зумовлює актуальність їх подальшого дослідження та відповідного коригування.
У контексті даного дискурсу характерним є те, що в Україні право на судовий захист, як правило, обґрунтовується наявністю ст. 55 Конституції, згідно з якою «права і свободи людини і громадянина захищаються судом». Не випадково й Конституційний Суд України у Рішенні № 5-р(II)/2021 від 21.07.2021 акцентував увагу на тому, що «сутнісний зміст права на судовий захист, встановлений ч. 1 ст. 55 Конституції, слід визначати як у зв’язку з основними засадами судочинства, визначеними приписами ч. 2 ст. 129 Основного Закону, так і з урахуванням змісту права на справедливий суд, визначеного у ст. 6 Конвенції.
Однак, якщо при цьому врахувати, що в Конституції України ні у Загальних засадах, ні серед передбачених її другим розділом «прав, свобод та обов’язків людини і громадянина» про право на судовий захист і не згадується, то чи можна ці положення її ст. 55 визнавати його конституційним закріпленням? Адже з елементарного логічного погляду є очевидним, що лаконічне визначення того, що «права і свободи людини і громадянина захищаються судом», аж ніяк не є підставою для висновку, ні про те, що у ньому хтось комусь щось надає, ні про те, що в ньому хтось комусь щось гарантує, ні про те, що у ньому хтось когось до чогось зобов’язує.
Не заповнює цієї прогалини ні те, що згідно з цією нормою «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб», ні передбачене нею право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Конституційного Суду, міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій. А з іншого боку, якщо ці положення все ж визнавати конституційним закріпленням вказаного права, то чи відповідає воно принципу правової визначеності? Адже не випадково, як уже зазначалося, в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод чітко та однозначно сформульоване й, по-перше, «право на справедливий судовий розгляд», а, по-друге, те, що згідно з ним «кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом».
Важливо привернути увагу й до того, що право на судовий захист не передбачене й засадами судочинства, визначеними ст. 129 Конституції України. Не компенсує відсутність безпосереднього конституційного закріплення цього права й наявність ст. 8 Конституції, згідно з якою «звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується», оскільки там ідеться лише про конституційні права і свободи, а про ті права, які в ній не закріплені, й про так звані «цивільні права», які виникають з практики правовідносин, і не згадується.
Це ж положення закріплене й у ч. 2 ст. 22 Конституції, згідно з якою «конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані». Тобто, якщо в жодній нормі Конституції те, що кожен має право на судовий захист його порушених, невизнаних або оспорюваних прав не задеклароване, і навіть галузеві принципи судочинства цього не передбачають, то що тоді дає підстави для висновку, що в Україні кожен таке право має?
Некоректним є й обґрунтування наявності законодавчого закріплення цього права також положеннями ст. 2 ЦПК України, якою визначено завдання цивільного судочинства, і згідно з якою ними є «справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави», оскільки завдання судочинства і права людини, це далеко не одне й те ж, а відтак закріплені в ній положення фактично є юридичними гарантіями забезпечення цих прав.
Читайте також: Реалії захисту інтересів військових та ветеранів в Україні
І лише в ст. 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» чітко й однозначно закріплене «право на справедливий суд». Зокрема, згідно з цією статтею: 1) кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом; 2) іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України; 3) доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України в порядку, встановленому законами України.
Однак, незважаючи на актуальність і прогресивність цієї норми, не варто забувати, що закріплена вона не у Конституції, а лише в ординарному законі, а, як відомо, за відсутності такої норми у Конституції закономірним є питання, чи є вона конституційною? А якщо, крім цього, брати до уваги й те, що, як вже зазначалось, згідно зі ст. 8 Конституції України, всупереч вимогам конституційної засади верховенства права, яка орієнтує на безумовний захист кожного права, гарантується звернення до суду для захисту лише конституційних прав і свобод, то навіть благородний, актуальний і прогресивний факт закріплення права на судовий захист на галузевому рівні з юридичного погляду виявляється сумнівним, оскільки з зазначених обставин в Україні воно не гарантується.
А з практичного погляду це означає, що оскільки конституційне закріплення цього права в Україні відсутні, то юридичною підставою для його використання у практиці правовідносин є лише положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що, однак, є не національними, а міжнародними і способом його закріплення, і гарантією забезпечення.
Варто при цьому привернути увагу й до того, що імперативна норма, закріплена у ст. 55 Конституції України, згідно з якою «права і свободи людини і громадянина захищаються судом», дає підстави для висновку, що, по суті, вона є запереченням як фактичної наявності, так і потреби та можливостей пошуку будь-яких інших – позасудових способів їх захисту. Хоча є очевидним, що розв’язання всіх суперечностей, що виникають з практики правовідносин і зумовлюють необхідність захисту прав і законних інтересів їхніх учасників лише в суді, є і недоречним, і неможливим.
Проблемним є й те, що ця норма заперечує і положення ст. 40 Конституції, згідно з якою усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади і місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані їх розглянути і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
У цьому контексті не варто забувати й того, що, крім прав, у кожного є й безліч обов’язків — як конституційних, так і тих, що виникають із практики правовідносин. Однак, аналізуючи зміст конституційноправового регулювання цього аспекту вказаної проблеми, виявляється, що в Конституції обов’язки людини і громадянина визначені лише в чотирьох, а саме 65, 66, 67 і 68-й її статтях. Усе це дає підстави для висновку, що українська держава своїх громадян обов’язками надто не обтяжує, а принципу невідворотності виконання обов’язків кожним учасником правовідносин не декларує, що дає підстави для висновку, що й не визнає.
Але як же тоді бути з не передбаченими Конституцією обов’язками? Адже з техніко-юридичного погляду виявляється, що вони залишаються поза правовою регламентацією. А якщо це так, то з методологічного погляду – те, що засада невідворотності виконання обов’язків людини і громадянина в конституційному регулюванні на рівні «загальних засад» не передбачена, а у відповідному розділі Конституції обов’язкам людини і громадянина уваги приділено явно недостатньо, є його недоліком, що неодмінно спричинятиме негативні наслідки і в практиці правовідносин. Не випадково такий підхід у конституційному регулюванні цієї проблеми суперечить і міжнародним стандартам у цих питаннях, оскільки, як відомо, вже на прапорі Першого Інтернаціоналу (міжнародної організації, створеної у 1864 р.,) були викарбувані слова: «Немає прав без обов’язків, немає обов’язків без прав».
Усе це дає підстави для висновку, що: 1) Конституцією України передбачена можливість звернення до суду лише за захистом конституційних прав і свобод; 2) у ній право на судовий захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб та інтересів держави не закріплене; 3) конституційне визнання засади верховенства права зумовлює очевидну необхідність конституційного закріплення й засади безумовного виконання своїх обов’язків кожним учасником правовідносин, однак у Конституції України воно відсутнє; 4) у конституційному регулюванні виявилася недооціненою важливість належного правового врегулювання як конституційних обов’язків людини і громадянина, так і обов’язків, які виникають з практики правовідносин. А якщо врахувати і теоретичне, і практичне значення цих питань, то слід визнати, що зазначені недоліки конституційного їх врегулювання є методологічними помилками, які на галузевому рівні виправленими бути не можуть, оскільки такі намагання зумовлюватимуть порушення і взятих українською державою на конституційному рівні на себе зобов’язань, і принципів системно-структурного підходу та правової визначеності, що при формуванні правової системи є неприпустимим, оскільки свідчитиме і про її техніко-юридичні недоліки, і про її недоліки методологічного та політичного характеру, які неодмінно супроводжуватимуться негативними наслідками й у її міжнародному іміджі, і в практиці національних правовідносин.
Проблемні аспекти практичного забезпечення та захисту права на судовий захист
Що ж до забезпечення прав і свобод, то при його характеристиці з теоретикоправового погляду насамперед такими засобами визнаються відповідні гарантії, тобто умови, засоби і заходи, за допомогою яких права і свободи забезпечуються. А оскільки в їх системі насамперед розрізняють політичні, ідеологічні, економічні, юридичні, організаційні, міжнародні та громадські гарантії, то це й орієнтує на звернення при їх характеристиці передусім до положень ст. 3 Конституції України, згідно з якою права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження й забезпечення вказаних прав і свобод є її головним обов’язком.
Зрозуміло, що за обставин, коли згідно з Конституцією Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою, яка права і свободи і надає, й утверджує, і на конституційному рівні проголошує, що їх забезпечення є головним її обов’язком, а те, що таке держава, офіційно не визначено, то за умов невизначеності та багатозначності цього поняття, яке в практиці суспільних відносин кожен може тлумачити виходячи з власного його розуміння, апелювання до нього є сумнівним. А якщо так, то чи доречно покладати на цей метафізичний інститут обов’язки виконання визначених ст. 3 Конституції завдань?
А щоб ґрунтовніше зорієнтуватися в недоречності саме такого способу розв’язання вказаної проблеми, варто згадати основне питання філософії, яке зводиться до того, «що первинне, а що вторинне – дух, чи матерія?». Й хоча проблема відповіді на нього упродовж століть й залишається відкритою, все ж його наукова конструктивність полягає в тому, що воно орієнтує на те, що вже найдавніші філософи, досліджуючи сутність всього сущого в світі і визнаючи при цьому принцип його єдності, на найзагальнішому рівні розрізняли його матеріальну й духовну складові, які згодом Аристотелем були названі фізичними та метафізичними (такими, що є вище фізичних) явищами. А якщо будь-які поняття і категорії є явищами метафізичними, то виявляється, що такими ж метафізичними явищами є й як поняття «Бог», так і поняття «держава», «партія» тощо. От тому не випадково, якщо в давні часи все покладалося на «Божу волю», в радянські народ до комунізму вела партія, то тепер утвердження й забезпечення прав і свобод людини покладається на державу.
Але чи є виправданим таке собі теолого-політичне запозичення (плагіат)? А оскільки те, що сподівання на належні результати розв’язання вказаних завдань таким метафізичним інститутом, як держава є справою примарною, розуміють і ті, хто здійснює управління суспільними процесами, тобто політичну владу фактично, то не випадково в Україні за реалізацію цих завдань взялася не держава, а така реальна політична сила, як «слуги народу». Хоча, як виявилось, ця «сила» наскільки є реальною, і тримає в своїх руках усі як мислимі, так і немислимі гілки влади, настільки ж і небезпечною, оскільки з результатів її діяльності стає очевидним, що світогляд більшості її представників генетично запрограмований так, що вище світогляду «слуг» не піднімається, що й зумовлює її непридатність до виконання взятих на себе функцій. Та й не дивно, адже не випадково кажуть, що «як його назвати, так воно і попливе». Але, попри все, тепер в Україні на все фактично воля слуг народу, які ведуть український народ у Європу, а тому саме від їхньої волі залежить і як гарантування, так й ігнорування прав і свобод як людини і громадянина в цілому, так і прав і свобод окремих людей. А оскільки за таких обставин народ України виявився не «єдиним джерелом влади», як це визначено ст. 5 її Конституції, а лише безмовним спостерігачем за цими процесами, то чи не спричинене все це, крім іншого, й недоліками політичної та правової системи України, правилами яких навіть зрозумілі кожному безпідставні намагання отримати політичну владу будь-якими випадковими людьми і не заперечуються, і не забороняються?
А позаяк у даній ситуації особливого значення набувають юридичні гарантії забезпечення прав і свобод, то це й зумовлює необхідність досліджувати їх не тільки на конституційному, а й на галузевому рівні, на якому, окрім визнання, визначення та юридичного закріплення цих прав, регламентовані й практичні механізми їх реалізації та захисту. І саме тому в контексті даного дискурсу принципового значення набуває ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), якою визначено справи, що належать до юрисдикції загальних судів і згідно з ч. 1 якої «суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства». А згідно з її ч. 2 «цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку наказного, позовного (загального або спрощеного) та окремого провадження.
Важливим є й те, що згідно з ч. 4 цієї статті «спрощене позовне провадження призначене для розгляду «малозначних справ», а загальне – для справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати в спрощеному порядку. І якщо положення цієї норми є, нібито, безпроблемними, то виявляється, що фактично все не так, і насамперед це стосується категорії «малозначні справи».
Досліджуючи правомірність її запровадження, КСУ виходить із того, що визнання справи малозначною та її розгляд за загальним правилом, у порядку спрощеного позовного провадження, є передумовою забезпечення додержання його розумних строків, як однієї з конституційних засад судочинства. Крім того, на думку КСУ, «поява правового інституту малозначних спорів зумовлена й процесами гармонізації законодавства України із законодавством Європейського Союзу, прикладом якого є Регламент Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу № 861/2007 від 11.07.2007 р., згідно з яким такий різновид судових справ є загальновизнаним як альтернатива стандартному судовому процесу розгляду справ у країнах ЄС, в яких із 1.01. 2009 р. діє процедура розгляду дрібних позовів».
Але якщо ініціатива запровадження інституту спрощеного позовного провадження в цілому є слушною, то все ж виникає питання, а чим обґрунтовується поява поняття «малозначні справи», і чи не суперечить воно як ідеології правовідносин, так і Конституції України, в якій воно відсутнє, а її ст. 131-2 передбачене поняття «малозначні спори», що далеко не одне й те ж? Водночас КСУ дійшов висновку, що вказана підміна понять є їх розвитком і уточненням, яке має забезпечити ефективний, справедливий, неупереджений та своєчасний захист прав і свобод у суді. При цьому Конституційний суд звертається й до Правил ESCP, згідно з якими метою запровадження процедури розв’язання дрібних позовів є покращення доступу до правосуддя, спрощення та скорочення строків їх розв’язання, зниження судових витрат, забезпечення швидкості та спрощення процедури визнання та виконання судових рішень тощо.
Але чи насправді така підміна понять є конструктивною? Адже якщо вдуматись в суть кожного з них, то поняття «малозначні спори» чи «дрібні позови» хоча і є ситуативними та надто вже оціночними, все ж є поняттями побутового рівня. Що ж до поняття «судові справи», то воно є процесуальною категорією, в яку законодавцем вкладається чіткий та однозначний зміст, який дає підстави для висновку, що малозначних судових справ не буває, оскільки всі вони в принципі мають однакове і юридичне, і суспільно-політичне значення. От тому в законодавстві та практиці вказаних правовідносин мало б бути запроваджене не поняття «малозначні справи», а поняття «справи, які виникають з дрібних чи малозначних спорів» або «справи, які виникають з малозначних чи дрібних позовів». А якщо у процесуальних правовідносинах поняттям «малозначні справи» послуговуватимуться і надалі, то це даватиме підстави для використання й таких понять, як «малозначні судові рішення», «малозначні судді», які їх ухвалюють, і навіть – «малозначне судочинство» та «малозначне правосуддя». От тому не випадково як у ст. 131-2 Конституції України передбачене поняття «малозначні спори», так і в міжнародно-правових актах, положеннями яких КСУ обґрунтовує свою позицію, йдеться не про «малозначні справи», а про «процедуру розгляду дрібних позовів», що також не одне й те ж.
Усе це дає підстави для загального висновку, що як неприпустимою в практиці традиційної логічної аргументації є «спекулятивна підміна тези», то такою ж неприпустимою мала б бути й «підміна понять» у теорії і практиці правовідносин, оскільки вона неодмінно призводитиме до негативних наслідків. Що ж до самого факту запровадження спрощеного судового провадження в таких справах, то воно є прогресивним, а відтак – і недискримінаційним, оскільки принципи судочинства однаково поширюються на всі види судових проваджень. Не випадково статтями 274, 277 ЦПК, якими унормовано розв’язання судом питання щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, визначено й право позивача заявляти клопотання про такий порядок розгляду, передбачені і можливість надання відповідачем заперечень із цього питання та право суду на постановлення ухвали про перехід зі спрощеного провадження до розгляду справи за правилами загального позовного провадження.
Крім того, як справедливо зазначає КСУ, обираючи спрощену або загальну процедуру провадження, суд бере до уваги не лише ціну позову, а й інші обставини, зокрема: значення справи для сторін й обраний позивачем спосіб захисту; категорію та складність справи; обсяг та характер доказів у справі, наприклад, чи потрібно призначати експертизи, викликати свідків тощо; кількість сторін та інших учасників справи; чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; думку сторін щодо доцільності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження (ч. 3 ст. 274 ЦПК). Водночас, оскільки вказані критерії є оціночними і при їх визначенні можуть тлумачитися по-різному, то саме ціна позову є одним із найнадійніших із них.
Але в даному контексті принциповим є й те, що в ч. 6 ст. 19 ЦПК малозначними визнано справи, в яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, та справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п’ятдесят розмірів вказаного мінімуму.
Водночас, як зауважує КСУ, якщо порівняти ці критерії з європейськими стандартами судочинства, то виявиться, що згідно з Правилами ESCP розмір позовних вимог для визнання позову дрібним не перевищує 5 000 євро, тоді як згідно з п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК його ціна становить 6 801 євро, а відповідно до п. 5 ч. 6 цієї ж статті – 17 002 євро. От тому очевидно, що вказані суми є не тільки значними та перевищують визначені в законі розміри і прожиткового мінімуму, і мінімальної заробітної плати, а й істотно перевищують аналогічні критерії, установлені Правилами ESCP. Не випадково вони й визнані неконституційними.
Що ж до обмежень у касаційному оскарженні судових рішень, то ідеологія вказаних змін полягає в тому, що згідно з європейськими стандартами судочинства функції та завдання судів апеляційної і касаційної інстанцій повинні відрізнятися. Зокрема, якщо апеляційний перегляд судового рішення визнається мінімальним стандартом його оскарження, то касаційний, з огляду на особливий характер касаційного суду як найвищої судової інстанції, вважається екстраординарним. Тобто ці тенденції змін свідчать про перехід української правової системи до моделі обмеження можливостей касаційного оскарження судових рішень, що реалізується за допомогою введення низки процесуальних фільтрів, які б запобігали невиправданому збільшенню завантаженості Верховного Суду з метою підвищення ефективності здійснюваного ним касаційного провадження. А якщо брати до уваги, що вказані зміни виконують і роль відповідного процесуального механізму, спрямованого на запобігання зловживанням зацікавлених осіб правом на скаргу, то їхня доцільність додаткових аргументів не потребує. Крім того, заради об’єктивності слід зазначити, що в разі незгоди зацікавлених осіб з відмовою в касаційному перегляді справи, вони можуть скористатися положеннями ч. 5 ст. 55 Конституції України, згідно з якими «кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна».
Висновки
Отже, 1) якщо врахувати юридичну невизначеність нормативних положень, якими обґрунтовується наявність у громадян України конституційного права на судовий захист, то це дає підстави для висновку, що Конституцією України воно не передбачене, а тому юридично легітимною підставою його визнання та забезпечення є ратифікована Україною Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод; 2) конституційне визнання засади верховенства права зумовлює необхідність конституційного закріплення й засади безумовного виконання своїх обов’язків кожним учасником правовідносин, однак в Україні воно відсутнє; 3) у конституційному регулюванні засад правовідносин в Україні виявилася недооціненою важливість належного правового врегулювання як конституційних обов’язків людини і громадянина в цілому, так і обов’язків, які виникають із практики правовідносин окремих осіб; 4) запровадження в Україні інституту обмеженого касаційного перегляду судових рішень ідеології правовідносин не суперечить і права на судовий захист не обмежує; 5) запроваджене законодавцями поняття «малозначні справи» не лише не відповідає європейським стандартам у цих питаннях, а й суперечить ідеології як судочинства, так і правосуддя, а тому потребує заміни поняттями «справи, які виникають з дрібних чи малозначних спорів» або «справи, які виникають малозначних чи дрібних позовів»; 6) що ж до визначених українськими законодавцями критеріїв визнання позовів малозначними, то якщо в цьому контексті враховувати й інші соціально-політичні умови, які склалися в Україні, то стає очевидним, що вони не тільки не відповідають європейським стандартам у цих питаннях, є неконституційними, а є й аморальними. А питання чому українські законодавці, які з таким натхненням взялися дбати про український народ, обрали саме їх, то воно потребує спеціального розслідування, а його результати – і юридичної, і політичної оцінки.
Джерело: Юридичний вісник України
