Connect with us

Думка експерта

Превентивні заходи врегулювання корпоративних спорів та профілактика їх виникнення

Валерія Коверко,
радник, керівник практики корпоративного права TEFFI Law Firm 

Корпоративні відносини виникають стосовно створення, зміни та припинення корпоративних прав і обов’язків, а отже є полем для виникнення специфічних конфліктів.

Спори, що виникають у корпоративних відносинах, вже давно стали узвичаєною темою, але і досі виникає багато суперечок у процесі їх вирішення. Окрім непередбачуваності результату втручання судової влади у врегулювання приватного спору учасників, практичний досвід показує й істотну «затратність» цього процесу. Практика свідчить, що вирішення корпоративного спору за участю суду призводить не лише до значних фінансово-матеріальних втрат, а й до ділових ускладнень, що можуть проявлятися у вигляді зміни бізнес-партнерів, невиконання контрактів, стягнення коштів на користь кредиторів тощо.

На шляху інтеграції до в Європейського співтовариства та поступового опанування досвіду розвинених країн, законодавець створює можливості для українського бізнесу врегульовувати «гострі» питання без звернення до суду, бо закінчення спору за столом переговорів дає змогу заощадити не лише на роботі адвокатів, а й на власних нервах.

Прислуховуючись до актуальних питань бізнесу, держава поступово надає змогу учасникам (акціонерам) створювати і удосконалювати методи та способи як управління їх господарськими товариствами, так і покращення відносин між ними. Чинне нормативно-правове регулювання дозволяє нам чітко розмежовувати межі «політичних» та «юридичних» питань, самостійно створювати інструменти стримувань та противаг, адаптовані саме до конкретних ситуацій та особливостей  корпоративних відносин.

За ідеальним сценарієм врегулювання корпоративного спору має відбуватися до його виникнення. Як створити інструменти для регулювання корпоративних відносин та як захистити свої права без суду – розглянемо далі.

По-перше, суттєву роль у корпоративних відносинах відіграє статут господарського товариства. Для прикладу візьмемо найпоширенішу організаційно-правову форму в Україні – товариство з обмеженою відповідальністю.

Статут ТОВки обов’язково має передбачати три позиції: його найменування, адміністративно-організаційні питання про органи товариства та порядок дій для учасників у процесі залучення або виходу з відносин. Проте, це не означає, що учасники не можуть передбачити більше, ніж обов’язково. Головне, щоб це не суперечило положенням Закону.

Закону України про ТОВ та ТДВ має доволі багато диспозитивних положень (неоднозначних моделей поведінки), вибір яких покладається саме на учасників / засновників ТОВ / ТДВ. Незважаючи на намір врегулювати відносини учасників, законодавець залишає їм право визначати відносини самостійно, відходячи від запропонованої моделі або алгоритму дій. Так, Закон містить норми, що закінчуються словами: «якщо інше не передбачено Статутом».

З текстами законів можна ознайомитися в системі LEX, замовивши тестовий доступ.

Статут товариства – це той кодекс правил гри, якому учасники повинні підпорядковуватися у своїй взаємодії. Це не лише документ, що фіксує правила і обов’язки учасників. За наявності будь-яких порушень без можливості їх вирішення шляхом переговорів, саме статут буде регулятором відносини між учасниками та прийматися до уваги під час судового розгляду спору, а тому ми наполегливо рекомендуємо максимально деталізувати хоча б основні моменти, де може виникнути спір.

Чинне в Україні законодавство на сьогоднішній день дозволяє створювати із статутів товариств справжні витвори мистецтв, покликані не лише передбачати організаційно-адміністративні положення, а й порядки виходу з «тупікових» ситуацій для їх учасників, що за своєю суттю є досудовим вирішенням корпоративних конфліктів. Саме тому, розробляючи або приймаючи нову редакцію статуту, ми радимо відноситися до цього процесу не як до прийняття шаблонного документу «бо треба щоб він був», а створювати справжній поетапний алгоритм, покликаний вирішувати спірні питання між учасниками до їх появи.

Окрім статуту, додатковим інструментом врегулювання можливих спорів є корпоративний договір між учасниками.

Позитивною особливістю корпоративного договору є його конфіденційність (відсутня необхідність проведення його державної реєстрації або будь-якого іншого оприлюднення для господарських товариств приватного права). У той самий час, це є і недоліком для третьої сторони. Приміром, постраждалою стороною від неврегулювання конфлікту учасників стає добросовісний набувач у зв’язку із його незнанням про наявність корпоративного договору, яким може бути передбачений особливий порядок відчуження частки або її частини.

Встановлюючи особливий порядок для реалізації учасниками своїх прав, ми вважаємо, що саме корпоративні договори покликані передбачати варіанти виникнення корпоративних конфліктів та алгоритми дій у процедурі їх врегулювання.

У свою чергу, наявність корпоративного договору зменшує і навантаження на положення статуту господарського товариства.

Які ж заходи можливо передбачити для профілактики виникнення конфліктних ситуацій?

Важливу роль відіграє залежність мажоритаріїв від міноритаріїв та навпаки. Таку залежність встановлено на законодавчому рівні. Наприклад Закон про ТОВ передбачає згоду інших учасників на вихід учасника, частка якого становить 50 і більше відсотків статутного капіталу, а в той самий час, учасник, частка якого менше 50 відсотків – може залишити товариство без згоди інших учасників. Або за наявності 10 % статутного капіталу, міноритарні учасники можуть спонукати мажоритарних до вчинення певних дій: проведення аудиту, розгляду окремих питань порядку денного тощо.

Подібні локальні норми можуть встановити для себе і самі учасники товариства. Так, узгодження учасниками певних правил  ділової поведінки може вплинути на порядок прийняття Загальними зборами рішень, а саме: кількість голосів, необхідних для прийняття (окрім тих, що мають прийматися одностайно, та не менше ніж більшість), способи та порядок голосування, необхідна кількість присутніх учасників на Зборах, як і організація самих Зборів, передбачення додаткових обмежень щодо здійснення виплати дивідендів, індивідуалізація порядку відчуження частки або її частини та безпосередня реалізації учасниками свого переважного права тощо.

Не менш важливим є вплив на виконавчий орган товариства та здійснення ним правочинів. Додатковий контроль у здійсненні правочинів виступає профілактичним засобом для настання негативних фінансових наслідків не лише, коли директором є найманий працівник, а й коли ним виступає один із учасників товариства, оскільки основою корпоративного конфлікту у більшості випадків є саме спірне майно (активи) або питання його відчуження.

Зокрема, ч. 2 ст. 44 Закону про ТОВ та ТДВ передбачено, що якщо вартість предмету правочину перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства станом на кінець попереднього кварталу, згода на його здійснення виконавчим органом надається виключно за рішенням Загальних зборів учасників такого товариства.

Проте, учасники можуть додатково встановлювати особливий порядок надання згоди на здійснення тих чи інших правочинів виконавчим органом, незалежно від вартості предмета правочину або інших критеріїв.

Диспозитивність, надана Законом про ТОВ та ТДВ, також передбачає подібний порядок  здійснення правочинів, щодо яких є заінтересованість, наприклад між директором та його афілійованою особою.

Інколи виникає необхідність у встановленні певних обмежень для директора у реалізації його прав, обов’язків, компетенції, однак такі обмеження або конкретні норми впливу не закріплені на законодавчому рівні. У таких випадках Закон передбачає можливість учасників ввести обмеження самостійно, проте в межах, що йому не суперечать.

Корпоративні конфлікти часто пов’язані із особистими інтересами його учасників та суперечностей між ними. У ситуаціях, коли спір вже виник, але вирішення питання не регулюється положеннями статуту чи корпоративного договору, сторонам конфлікту краще залучити незалежного медіатора, за участю якого вони можуть розглянути проблему з різних позицій до моменту прийняття ними взаємовигідного рішення.

Медіація є методом мирного вирішення спору, що складається із декількох етапів та закінчується медитаційною угодою сторін. Незважаючи на те, що медіація в Україні не є обов’язковою, як показує досвід, у тому числі і зарубіжний, вона є дієвим інструментом розв’язання конфліктних ситуацій у корпоративних відносинах.

Як показує світова статистика, у 60 – 70 % випадках проведення медіації конфлікт вичерпується. Навіть коли сторони у процесі медіації не дійшли згоди до підписання медитаційної угоди, пройшовши всю процедуру, ряд побіжних питань все одно вирішується, що у свою чергу, справляє позитивний вплив на подальше врегулювання основного спору.

Підсумовуючи сказане, хотілося б наголосити на перевагах добровільності вирішення корпоративного конфлікту. Найголовнішу роль відіграють саме стосунки між учасниками конфлікту та їх наміри щодо вирішення питання «мирним шляхом». У відносинах, де не існує шляху до примирення або наміру до збереження стосунків, дієвими можуть стати виключно радикальні заходи за участю суду.

З метою ж запобігання корпоративних суперечок, учасникам відносин корисно було б з тою чи іншою періодичністю переглядати положення документів, що юридично регулюють ці відносини, не лише на актуальність чинному законодавству, а й на предмет взаємовигідного захисту особистих інтересів кожного із учасників.

Дієвим профілактичним анти-конфліктним засобом також можна вважати систематичне фактичне проведення загальних зборів учасниками та розгляд питань порядку денного. Це дає змогу учасникам не лише підтримувати рівномірну співучасть в управлінні бізнесом, а й сприяє з’ясуванню  реального становища товариства та безпосередньому вирішенню питань, що цього потребують.

Думка експерта

Провалена реформа, або Дещо про «реформаторські» зміни в прокуратурі та прокурорську майстерність

Василь МАЛЯРЕНКО, доктор юридичних наук, професор, голова Верховного Суду України у відставці

Минули часи, коли для прокурора були необхідні пронизливість погляду і суворість обличчя, вміння діяти відповідно до марксистсько- ленінської діалектики. Минули часи, коли позиція прокурора в судовому засіданні була визначальною. Минули часи обвинувального ухилу, коли судді всіляко допомагали прокурору. Минули часи, коли адвокати були слабкими й заляканими.

Ситуація, якою вона є

Сьогодні інша ситуація. Ті ж адвокати розправили плечі. Тут адвокатському корпусу допомогла держава своїми непродуманими люстрацією та атестацією. Таким чином, було ослаблено прокурорський і слідчий апарати, але підсилено адвокатський корпус, оскільки найдосвідченіші прокурори та слідчі, звільнені з посад за дискредитивними ознаками, перейшли в адвокатуру. Сьогодні ці адвокати ведуть найбільш складні, резонансні справи.

А новоявлені прокурори, які прийшли на посади за конкурсом, поки що знають лише кримінальний буквар та кримінальну азбуку, але необхідних знань та досвіду не мають. Тягатися їм із прокурорськими «зубрами», що стали адвокатами, доволі складно. І найголовніше, люди стали іншими — більш розвинутими, освіченішими, розкутішими. Вони більше знають про свої права, про Європейський суд з прав людини тощо. Врешті-решт, люди перестали боятися, прокурору з ними стало важче працювати.

В умовах, коли за результатами досудового розслідування прокурор несе подвійну відповідальність як процесуальний керівник цього розслідування, в умовах змагальності сторін у судовому розгляді, в умовах, коли до уваги беруться тільки докази, зібрані в судовому засіданні, в умовах відкритості, коли «дурь каждого всем видна», в умовах, коли потрібно забезпечити дотримання прав і свобод усіх учасників кримінального процесу, бо кожна людина має право і змогу звернутися до Європейського суду з прав людини за захистом, а там промахів не пропустять, прокурор повинен багато чого знати й багато чого вміти. В першу чергу, вміти відповідно до закону доказувати і не перебільшувати. А для цього треба досконало знати закон, прокурорську й судову практики, всілякі роз’яснення законодавства, причому не лише національних судів, а й Європейського суду з прав людини. А ще — необхідність знати безліч міжнародних конвенцій тощо.

Але й цього замало. Раніше кожну справу «витягував» суддя. Він допитував підсудних, потерпілих, свідків і формулював запитання експертам, забезпечував повноту та всесторонність зібраних доказів. Сьогодні це зобов’язані робити сторони процесу. А в зв’язку з цим прокурор повинен уміти контактувати із захисниками, він не може виглядати сірим й убогим порівняно з адвокатом. Прокурор виступає від імені держави, представляє її інтереси, зрештою уособлює в собі державу, тож він не має права бути слабким, бо по-новому оцінюють і саму державу. Принаймні, він повинен знати все те, що знає адвокат. Якщо адвокат посилається на приклади з літератури, прокурор повинен знати їх. Якщо адвокат посилається на наявні досягнення науки, прокурор теж повинен знати їх. Відомо, що людина відкриває свою душу не кожному, а якщо й відкривається, то по-своєму. До того ж, є люди старі й малі, жінки й чоловіки, глухі й сліпі, хворі й каліки і в цьому переліку ще безліч інших нюансів.

Кримінальним процесуальним кодексом України передбачені правила проведення допиту. Але не передбачено, як отримати від людини певну інформацію, якщо вона не бажає або не вміє її надати. Увійти в довіру до людини, зрозуміти її, проникнутися її проблемами — то велике мистецтво. Прокурор повинен знати тонкощі людської психології, безліч її нюансів та видів. Він повинен уміти знайти такі аргументи, такі слова та дії, які б зумовили підсудного, потерпілого чи свідка розкритися і розповісти все те, що він зробив, бачив, чув чи знає.

У розслідуванні обставин діяння велике значення мають експертні дослідження. Видів експертиз сьогодні безліч і з розвитком науки їх кількість та можливості збільшуються. Прокурор повинен уміти користуватися ними, знати їх можливості, як і вміти розпізнати можливості експерта, його знання, досвід та компетентність. Не можна експерту ставити запитання, на які має відповідати сам прокурор або суд. Не можна ставити запитання, які не входять у предмет дослідження або в компетенцію експерта.

Про прокурорську «чуйку»

Раніше, в часи «історичного матеріалізму», запитання експерту формулювалися часто з участю самого експерта. Сьогодні в умовах чесності й відкритості це робити неможливо. Все менше в цьому дійстві беруть участь і судді. Прокурор повинен визначатися сам, хіба що з допомогою спеціаліста. Такі умови змушують його знати тонкощі кожної сфери, предметом якої є експертне дослідження. Він повинен знати судову медицину й судову психіатрію, орієнтуватися в питаннях бухгалтерії та аудиту, фізики й хімії, біології, геології, металургії, машинобудування та безлічі інших сфер людської діяльності.

Тим же Кримінальним процесуальним кодексом України передбачені й правила призначення та проведення експертиз. Передбачено, які з них є обов’язковими і які запитання не можуть ставитися перед експертом. У всьому іншому постановка запиту про експертизу та формулювання запитань до експертів є імпровізацією сторін процесу. А тому, яке запитання поставиш, таку відповідь на нього й отримаєш.

КПК також указує, що на стадії досудового розслідування прокурор є процесуальним керівником з’ясування обставин діяння. А це означає, що він дає вказівки слідчому, контролює його дії, підказує йому. У зв’язку з цим прокурор зобов’язаний бути на голову вищим за слідчого, більше знати й більше вміти.

Звичайно, багато ще чого можна вимагати в кодексах, конвенціях та спеціальній літературі. Але в реальному житті необхідні такі знання і вміння, які не знайдеш у книжках. Вони напрацьовуються роками власної практики, а також шляхом спілкування зі спеціалістами, які мають більше стажу, більше знань і вмінь. Це професійні відчуття, впевненість, або іншими словами, це «нюх», інтуїція. Наприклад, в КПК передбачені такі процесуальні дії, як огляд місця діяння, обшук, обрання запобіжного заходу тощо. Але в кодексі викладені лише правила проведення цих процесуальних дій, а як оглядати, як шукати, коли брати під варту чи вибирати інший вид запобіжного заходу, там не сказано. Про це йдеться в багатьох методичних посібниках, статтях тощо. Але скільки б ти не читав, та до тих пір, поки сам на лобі не наб’єш шишок, зробити так, як слід не зможеш. Щоб правильно, ефективно зробити огляд місця скоєння діяння, провести обшук житла чи іншого володіння особи, правильно й своєчасно обрати міру запобіжного заходу, треба мати досвід. А він набувається шляхом практики, виконання протягом багатьох років відповідних процесуальних дій, а також шляхом спілкування з більш досвідченими фахівцями. Саме з досвідом приходить інтуїція, яка дає усвідомлення впевненості у своїх діях.

Вміння логічно мислити

Велике значення в діяльності прокурора й слідчого має і вміння логічно мислити, будувати логічні схеми, бачити дрібниці, вміти їх аналізувати та систематизувати. Показовим у цьому плані є діяльність Шерлока Холмса. Конан Дойл, звичайно, вигадав цей образ, але він узятий із життя. Це збірний образ кращих слідчих.

Також наші прокурори та слідчі зобов’язані прочитати, а, можливо, й вивчити «Записки сыщика Путилина». Це розповіді першого начальника системної поліції великого мегаполісу ІХ століття Івана Дмитровича Путіліна про розкриття безлічі злочинів за 10 років його діяльності. Вони розкривалися завдяки таланту та вмінню логічно мислити, бачити те, чого інші не бачать, аналізувати й зіставляти.

Вчиняючи ту чи іншу процесуальну дію, досвідчений прокурор рідко коли стоїть перед дилемою: сьогодні її вчиняти рано, а завтра буде пізно, в цьому підкріплена досвідом його майстерність.

Інша проблема: сьогодні майже кожна розумна людина бачить несформованість судової, прокурорської та слідчої систем, обіцяного прориву в боротьбі з корупцією не видно, вбивства відомих людей не розкриваються, розкрадання державних коштів масштабні. На цьому тлі злочинні угруповання, не відчуваючи професійного спротиву, почувають себе досить вільно.

Чому це так? У чому причина? Справа в тому, що протягом останніх 29 років в Україні під гаслами реформування з метою покращення діяльності судових, прокурорських та слідчих органів фактично йде їхнє нищення. Їх позбавляють певних функцій, ускладнюються правила діяльності, звільняють найбільш досвідчених професіоналів. Для чого це робиться — думаю, пояснювати не варто.

І тому не треба дивуватися тому, що протягом багатьох років усі ностворені й «відреформовані» силові структури так і залишилися безнадійними. Розмови про те, що їм хтось заважає — надумані. Силові структури «безплідні» тому, що там немає досвідчених людей, немає професіоналів своєї справи. А сподіватися, що красиві сучасні хлопці й дівчата, які, здається, тільки і вміють, що робити селфі й викрикувати гасла, підуть в атаку на ворога і переможуть — наївно, бо вони «необстріляні», а ведуть у «бій» їх такі ж, як і вони.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Реформування юрисдикцій: «pro» чи «contra»?..

Микола КУЧЕРЯВЕНКО, завідувач кафедри фінансового права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого,
перший віце-президент НАПрНУ, академік Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук,
кандидат економічних наук, професор

Закінчення. Початок

Чудове, яскраве гасло! Але є кілька уточнень

4. «Близько 30% скарг, які знаходяться в Касаційному адміністративному суді, подані у справах, що виникають із податкових спорів. Передача їх на розгляд до касаційного господарського суду пришвидшить їх вирішення та сприятиме подоланню проблеми із залишками справ. Крім того, голова цього суду позитивно сприйняв таку ініціативу та висловив готовність суду кваліфіковано розглянути такі спори» (Роман Бойко. Як можна розвантажити масив справ, що накопичився у Верховному Суді // Судебно- юридическая газета, 28 грудня 2019 р.).

Чудове, яскраве гасло! Але є кілька уточнень:

а) за яким процесуальним законом у такому випадку розглядатимуться податкові спори: за Кодексом адміністративного судочинства України чи за Господарським процесуальним кодексом України? Спираючись на чинні процесуальні правила, в режимі адміністративного судочинства суд вправі не лише досліджувати докази, надані сторонами, а й витребувати з власної ініціативи докази, яких, за його позицією, не вистачає для повного та об’єктивного розгляду справи. Особливого сенсу це набуває, коли йдеться саме про справи за участю органів державної влади чи інших суб’єктів, які здійснюють публічно-владні управлінські функції. Показово, що згадане право суду фігурує не лише як лозунг; йому кореспондує забезпечений примусом обов’язок суб’єкта владних повноважень подати суду на його вимогу всі наявні в нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази. Отже, в адміністративному судочинстві суд зі спостерігача (арбітра) перетворюється на активного учасника процесу, який всі свої зусилля спрямовує не на реалізацію інтересу якоїсь зі сторін, а на ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

Господарське судочинство базується на інакших засадах; суд у ньому лише арбітрує. З огляду на це, за його правилами, справедливе вирішення спору, де стороною виступає суб’єкт владних повноважень, ускладнюється. Адже суб’єкт та особа, яка йому протистоїть, будучи нерівними в спірних матеріальних відносинах, зберігають таку нерівність й у відносинах процесуальних, а значить, стає невпевненим очікування приватної особи щодо захисту її порушених прав судом.

Варто згадати також, що в адміністративному судочинстві в справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень тягар доказування покладено на самого суб’єкта — відповідача. Згідно з господарським процесуальним законом обов’язок щодо доказування правомірності своїх вимог за будь-якого суб’єктного складу спору несе, у першу чергу, той, хто ініціює його розгляд, тобто позивач. Давайте замислимося стосовно цього. Чи може в судовому процесі з розгляду податкового спору платник виступати на рівних з податковою інспекцією, якщо остання за процесуальними правилами не зобов’язана надавати документи, які, із високим ступенем вірогідності, знаходяться виключно в неї, й відображають процедуру виконання свого обов’язку зобов’язаною особою? Чинним податковим законодавством на податкові органи не покладено обов’язку подавати документи на вимогу суду. Є обов’язок надавати роз’яснення, але він нічим не забезпечений. Тобто в режимі господарського судочинства доказування в податкових спорах дає беззаперечну перевагу (і найчастіше, на жаль, неподолану) суб’єктові владних повноважень.

Зауважу також, що пропонованими змінами не враховано й те, що згідно з правилами предметної юрисдикції в адміністративному судочинстві ймовірним є звернення приватних осіб за захистом своїх прав не тільки до судів адміністративних, а й до судів загальних, які, як відомо, мають розгалуженішу, порівняно із господарськими судами, систему, а відтак є більш територіально наближеними до учасників правового конфлікту.

б) при всій повазі до Голови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловлю сумніви щодо змістовності його заяви (якщо вона була) про можливість господарських судів кваліфіковано розглянути спори, щодо яких пропонують зміни. Я не фахівець у земельних спорах, але мене дивує асоціативність такого підходу, намагання використати таку ж логіку й до податкових спорів. Давайте подумаємо, про що йдеться. Спори, які виникають у цьому випадку, в самому узагальненому вигляді пов’язані із виконанням податкового обов’язку. Саме виконанням податкового обов’язку, а не зі справлянням податків та зборів (бо тоді залишається поза межами регулювання і досить значна частка відносин, пов’язаних із податковим обліком та податковою звітністю). При цьому можна вважати виконання податкового обов’язку як законодавчо врегульованою господарською діяльністю суб’єктів, так і виконанням публічного обов’язку. Якщо ми зупиняємося на першій позиції, тоді, безумовно, податкові спори належать до юрисдикції господарських або загальних судів. Але при цьому маємо довести, що за своєю правовою природою, законодавчим забезпеченням можна поставити знак рівняння між сплатою податків і зборів (обов’язкових платежів) та, приміром, виплатою заробітної плати, розрахунками за контрактами, кредитними договорами тощо. Навряд чи доцільно так знущатися над системою права (та, відповідно, законодавства), знищувати розмежування публічно-правового та приватноправового регулювання.

Я не виключаю й того, що вдасться зруйнувати логічну систему розмежування юрисдикцій господарських та адміністративних судів і довести (користуючись, перш за все, принципами «революційної доцільності»), що податкові спори — це господарська юрисдикція. Але мені не хотілося б червоніти за подібні висновки. Як видається, немає підстав для вихолощування природи податкового обов’язку, знищення його публічності та безумовного логічного місця серед проблем, які повинні вирішуватися саме в рамках адміністративної юстиції за декількома підставами. По-перше, податковий обов’язок — це класичний різновид публічного обов’язку (саме обов’язок, а не зобов’язання), всі аспекти та стадії з’ясування та виконання якого мають регулюватися виключно публічно-правовими методами. По-друге, податковий обов’язок завжди супроводжує відносини, де однією зі сторін є суб’єкт владних повноважень, який у жодному разі не може розглядатися рівноправним по відношенню до особи, яка сплачує податок чи збір. У цих умовах це зрозуміло, бо йдеться про власника коштів, які надходять від податків та зборів (держави — при сплаті частки загальнодержавних податків та зборів (обов’язкових платежів) та територіальних громад — при сплаті, знов-таки, частки загальнодержавних податків та зборів (обов’язкових платежів) та місцевих податків та зборів).

Невеликий авторський відступ на задану тему

Суперечки щодо ревізії розмежування юрисдикцій між адміністративними та господарськими судами (саме ревізії, а не логічних, доцільних та обґрунтованих змін) не є новиною. З певною періодичністю вони породжують обґрунтовані за формою (або не зовсім) пропозиції до законодавця стосовно перекроєння вже врегульованих засад такого розмежування. Є два пояснення цим процесам. По-перше, мова може бути про необхідність вирішення об’єктивного протиріччя, яке склалося між станом розвитку суспільних відносин та його відповідністю стану законодавчого врегулювання, про подолання сталих колізій, характерних для системи законодавства. Але досить ефективна робота адміністративних судів не є свідченням такого розвитку подій. По-друге, наполегливість у пропонуванні таких законодавчих змін може бути обумовлена суб’єктивною індивідуальною зацікавленістю.

На перший погляд, така позиція виглядає жорсткою, але замислимося над принциповими конструкціями вирішення спорів за участю владарюючого суб’єкта в режимі господарського та адміністративного судочинства. Якщо в першому випадку в спорі протистоять дві фактично рівних за процесуальним статусом сторони, які мають рівні процесуальні права та обов’язки, то в іншому — процесуальний статус суб’єкта владних повноважень об’єктивно логічно ускладнений, обтяжений небажаними для нього зобов’язаннями, які насамперед виявляються в тому, що саме він має доводити правомірність своєї діяльності. За таких умов логічною є констатація: тільки правила адміністративного судочинства дозволяють приватній особі гідно протистояти державній машині.

Ще раз наголошу, що, на відміну від інших форм здійснення правосуддя в адміністративному судочинстві, тягар доказування покладається на відповідача — суб’єкта владних повноважень, а не на приватну особу — позивача. Отже, звернувшись до господарського або цивільного суду, підприємство, в описаній вище ситуації, вимушено буде самостійно доводити перед судом, що реєстратор не правий, надавати докази, доступу до яких він не має, формулювати вимоги до третьої особи щодо захисту порушеного права на оренду землі, які він має не до третьої особи, а до реєстратора, а тому виникає запитання — в чому тут Верховний Суд вбачає «ефективність критеріїв визначення юрисдикцій»?

Виходячи з цього, можна стверджувати, що розвиток адміністративної юстиції, її значення та відношення до неї держави свідчить не лише про розвинутість судової гілки влади, а й про розвинутість, демократичність, впевненість у собі держави. Лише демократична правова держава не боїться запровадити такий механізм, який функціонує з огляду на право за змістом, навіть у тих ситуаціях, коли це не збігається з державними інтересами. Лише демократична держава, яка впевнена в собі, може ініціювати та розвивати виваженого, об’єктивного опонента для себе. Саме тому посягання на адміністративну юстицію є фактично замахом на побудову правової держави.

Прагнення до принципової адміністративної реформи свого часу дозволило сподіватися, що з’явиться інституція, яка зможе сформувати підвалини для захисту прав фізичних та юридичних осіб від державного свавілля. Поява адміністративних судів — це не просто похідна реорганізація системи судової влади, це унікальна можливість для приватних осіб ефективно протистояти державі у спорах з нею. Виключна впевненість політичних та державних лідерів у своїй правоті, яка набуває форм управлінських рішень, прийнятих на підставі відповідних (продавлених чи протягнутих) законодавчих норм в умовах відсутності (чи умисного знищення) адміністративних судів, — прямий шлях до побудови тоталітаризму в Україні. Причому поки що йдеться про специфічну форму побудови тоталітаризму певних політичних сил, але в разі, якщо він перейде в державницьку форму, вже буде пізно. Адміністративні суди виступають чи не найважливішим інструментом контролю суспільства за діями тих органів та політичних сил, які й асоціюються з державою. Саме тому зрозуміло прагнення знищити або хоча би ревізувати до невпізнанності систему адміністративної юстиції.

Висновок

Я цілком згоден із принциповим підходом члена Комісії з питань правової реформи при Президентові України Романа Бойка щодо передачі до господарської юрисдикції земельних, податкових та інших подібних спорів, однак з обов’язковою умовою — змінити в ту саму мить юрисдикцію господарських судів на адміністративну.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Інтернет речей і право: погляд у майбутнє

Є людина, яка щиро переконана в тому, що Інтернет речей може стати, і з великою вірогідністю стане, наймасштабнішим інноваційним проектом людства за всю історію земної цивілізації. Сьогоднішній гість редакції ЮВУ, доктор юридичних наук, кандидат технічних наук, керівник Науково-дослідного центру цифрових трансформацій і права НДІ інформатики і права НАПрНУ Олександр Андрійович БАРАНОВ уже багато років буквально живе цією темою і переконаний у тому, що заради процвітання нашої країни, стрімкого підвищення рівня якості життя українців ми повинні докласти всіх зусиль для того, аби такий проект був в Україні реалізований. Тож наша розмова про проблеми розвитку цифровізації, її перспективи та Інтернет речей загалом.

Людство вже вичерпало всі можливі ліміти на свої помилки

— Олександре Андрійовичу, не так давно Ваш інститут звітував Президії Національної академії правових наук України про результати науково-дослідної роботи «Теоретико-методологічні засади правового регулювання в умовах використання технологій Інтернету речей». Ви, як науковий керівник цієї праці, робили доповідь. За нашою інформацією, це Ваша перша участь у засіданні Президії НАПрНУ, які враження?

— Дійсно, присутність на засіданні Президії НАПрНУ — цікавий досвід. Звичайно, спостерігалася певна доля формалізму, але творча, невимушена атмосфера засідання справила сильне враження. Дискусії спалахували в процесі розгляду майже кожного питання й відчувалося, що подекуди остаточні рішення напрацьовувалися безпосередньо в ході самого засідання. Було приємно чути, який великий акцент робився на формуванні місії НАПрНУ як вищої наукової організації країни в галузі права, результати діяльності якої мають забезпечити розвиток суспільства за рахунок сприяння розв’язанню масштабних соціальних проблем правовими засобами. Тобто йшлося про організацію наукових досліджень, навіть фундаментального характеру, з чітким спрямуванням на практичне застосування через співпрацю як із законодавчою, так і з виконавчою гілками влади. Такий сучасний підхід має певні ризики переходу на шлях дрібних правових напрацювань на злобу дня, але уникнення цього ризику вже залежитиме від керівників наукових установ академії.

— Як я зрозумів, на згаданому засіданні Президії НАПрНУ заслуховувалася лише Ваша робота? Чому так?

— Мені невідомі ні принципи, ні статистика відбору робіт для заслуховування, але можна здогадатися, що така зацікавленість була обумовлена, насамперед, темою досліджень. Інтернет речей, сфери впровадження, іноді вражаючі результати застосування на слуху майже у всіх, хто читає або переглядає сторінки веб­сайтів. Оскільки ця тема ще й тісно пов’язана з такими явищами як роботи, штучний інтелект, хмарні обчислювання, мережа Інтернет, великі дані, «розумне місто», «розумний дім», авто без водія тощо, то слід припустити, що це теж створило додатковий імпульс для вчених­юристів послухати про те, а до чого тут право?

— Але ж для правників такий інтерес не зовсім закономірний з професійної точки зору, здебільшого цей інтерес має загальноосвітній характер. Тому уявляю складність вибору такої теми Науково-дослідним інститутом інформатики і права, де Ви працюєте.

— Я дякую за Ваше запитання. На жаль, у суспільстві, навіть на високих його щаблях, поширена думка про те, що в академіях наук на сьогодні працюють ретрогради, які зі всіх сил гальмують прогрес науки. Але це далеко не так. Справа в тому, що пропозиції науковців практично не доходять до осіб, які приймають рішення в нашому суспільстві. І це стосується не лише політиків.

В останні роки в суспільстві, і не тільки українському, поширилося уявлення, що будьяку справу можна зробити за принципом «прийшов, побачив, переміг». Сучасна навала стартапів є показовим свідченням такого настрою. Але про початок стартапів чуємо ми всі — це відбувається під гучні фанфари, а про їх «смерть» майже ніхто не знає — вони помирають мовчки. А кількість стартапів, які не мали успіху, досягає майже 99%. Те саме можна сказати й про численні реформи в країні, після урочистого запуску доля левової частки яких стає практично невідомою.

Дуже популярна наукова пошукова система Google Академія має девіз: «Ті, що стоять на плечах гігантів». Про що цей девіз? Про те, шо жодне наукове досягнення не можете бути здобутим без урахування досягнень та досвіду попередників. Тому будь­яка наукова праця починається з аналізу попередніх робіт і формулювання висновків з цього аналізу як позитивного, так і негативного змісту. Чи багато ми бачили сучасних політиків, які б, здобувши владу, діяли б за таким сценарієм? Питання риторичне. Тому поряд із деякими національними «символами» на почесному місці ми маємо й «граблі».

Це про наболіле, але, конкретно відповідаючи на Ваше запитання, скажу, що після нетривалої дискусії вчені нашого інституту майже одноголосно схвалили проведення цього наукового дослідження. Звичайно, були й скептики, які за результатами досліджень, доповідей та їх обговорень значно «подобрішали». Але наявність конструктивних опонентів у науці, до речі, не лише в науці, відіграє фундаментально позитивну роль.

— Відомо, що все в нашому житті має причинно-наслідковий зв’язок. Що ж стало чи стає причиною появи такого феномена як «Інтернет речей»?

— Як відомо, історія цивілізації знає декілька технологічних (промислових) революцій, які за різною класифікацією мають різну назву. Але всі вони мають одну загальну рису: технологічні революції — це відгук інженерів, науковців, промисловців на концептуальний соціальний запит. Одним із фундаментальних результатів четвертої технологічної революції є процес широкого застосування Інтернету речей (Internet of things, IoT).

На який же соціальний запит є відповіддю ІоТ? Процес застосування технологій ІоТ, що динамічно набирає силу в багатьох країнах, — це відповідь на стрімке погіршення на планеті стану справ з ресурсами чистого повітря, корисних копалин, лісів, чистої прісної води, родючих земель тощо. Спостерігається нарощування проблем у перенасичених мегаполісах, перевантаженість інфраструктурних об’єктів, загрозливе зростання кількості автомобілів тощо. Відбувається глобальне потепління, багато країн потерпають від глобальної нестачі продовольства. Тому експерти доходять висновку, що людство, яке постійно прораховувалося при прийнятті рішень, фактично стоїть на порозі глобальної катастрофи, бо вже вичерпало всі можливі ліміти на свої помилки.

Чому саме сьогодні ми маємо такі невтишні результати господарювання людини на планеті? Базовою причиною є те, що в останні півтора­два століття процес прийняття рішень характеризується наступним: необхідністю враховувати все більші обсяги інформації (даних) про навколишнє середовище, про велику кількість суб’єктів та об’єктів, які є дотичними до процесів, стосовно яких приймається рішення. Здебільшого рішення потрібно приймати в режимі максимально наближеному до режиму реального часу. Внаслідок певних фізіологічних та когнітивних обмежень людина не в змозі в таких умовах приймати обґрунтовані рішення, які б були хоча б раціональними, не кажучи вже про їх оптимальність. Таким чином, основна причина — це неспроможність людства в сучасних умовах з використанням лише своїх здібностей вирішувати інтелектуальне завдання щодо вироб лення максимально раціональних рішень, які є адекватними розвитку реальної ситуації.

Інтернет речей та його можливості

— Ви майже змушуєте поставити наступне запитання. І що ж такого є в тому Інтернеті речей, що він має потенціал до перевершення можливостей людини?

— Що стосується перевершення можливостей людини, то історія з Інтернетом речей — це не перший такий випадок в історії людства. Люди винайшли плуг і трактор, щоб компенсувати обмеженість фізичної сили людини, верстати з числовим програмним управлінням — обмеженість фізичної та психологічної витривалості людини, комп’ютер — для підсилення розумової діяльності тощо. Так ось, технології ІоТ також дозволяють зробити те, що не може людина, а саме забезпечити прийняття та виконання рішень у режимі реального часу на основі збору й обробки величезної кількості даних, ідентифікації всіх об’єктів та суб’єктів, що беруть участь у процесах, стосовно яких приймається рішення. І що найголовніше, при цьому для оброблення великих масивів інформації, яка може динамічно змінюватись, застосовуються спеціальні математичні алгоритми, насамперед, алгоритми штучного інтелекту.

Для юристів завжди при будь­-якому аналізі відправною точкою є терміни, тому приведу визначення, яке дещо складне, але воно максимально зорієнтовано на застосування в юриспруденції.

Отже, Інтернет речей — це сукупність взаємодіючих технічних систем, що складаються з мікропроцесорів, сенсорів, виконавчих пристроїв, програмних засобів, зокрема, програм штучного інтелекту, підключених до мережі Інтернет та призначених для реалізації суспільних відносин, в тому числі, пов’язаних із наданням послуг та проведенням робіт в інтересах фізичних або юридичних осіб при їх безпосередній участі або без участі.

— Ми часто-густо чуємо про певні, начебто, вражаючі технічні досягнення. Але виникає закономірне питання: що це дає економіці або людині? Звичайно, таке саме питання є актуальним і для Інтернету речей.

— Дуже гарне запитання. Навіщо все це робиться? Таке запитання людство задає собі протягом всієї еволюції. Почнемо з відповіді про те, а яку ж роль можуть відіграти технології ІоТ для здоров’я людини? Давно вже визнано, що здоров’я і тривалість життя є важливим не лише особисто для кожної людини, але і важливим чинником зростання економіки. Тому ми є свідками того, що практично у всіх країнах світу системи охорони здоров’я постійно піддаються критиці. Україна — не виняток. Критика зосереджується навколо двох системних проб лем: неефективна система фінансування надання медичних послуг і незадовільна якість їх надання. Навіть відомі й найбільш ефективні системи охорони здоров’я, які реалізовані в Європі (англійська, французька, шведська та німецька) і в США, на думку експертів не є оптимальними, з точки зору показника ефективність/вартість.

Але намагання урядів і політиків реформувати систему охорони здоров’я розбивається об дійсність — наявність протиріччя між обмеженими фінансовими ресурсами держави, які можна виділити на систему охорони здоров’я, й високими вимогами населення до якості медичних послуг. Вбачається, що це протиріччя може бути вирішене не шляхом модернізації, вдосконалення існуючих моделей систем охорони здоров’я, а шляхом пошуку якісно нової парадигми її побудови.

Яка ж це нова парадигма? Нова парадигма: не лікувати хворобу, а попереджати її. Але тоді бажано якомога частіше проходити профілактичне обстеження, може навіть кожного дня. Ви напевно скажете, що це неможливо. І будете праві. Тому ми й звертаємось до лікаря, лише коли у боці щось болить, тобто вже хворими.

Інженери та вчені вже сьогодні пропонують мініатюрні сенсори, які інструментально вимірюють різні параметри стану здоров’я людини, починаючи від температури, рівня цукру в крові до кардіограми. Такі сенсори можуть бути розміщені на тілі або в одязі людини або, навіть, вживлені в її тіло. Велика кількість таких даних із будь­яким коротким інтервалом за допомогою власного смартфона передається Інтернетом на обробку медичному штучному інтелекту, який розміщується в лікарні. Штучний інтелект після аналізу в разі необхідності видає рекомендації або лікарю, або людині, або обом. Рекомендації про профілактичні заходи, або про додаткове обстеження. Таким чином, хвороба купірується на самому її початку й люди не хворіють.

За цією методикою також стає можливим забезпечити продовження життя хворим, які знаходяться в групі ризику. Наприклад, пацієнтам із серцево-судинними захворюваннями. Мініатюрні сенсори попередять про початок аномального підвищення тиску, аномального збільшення чи зменшення пульсу, а смартфон зі спеціальним додатком навіть зможе зробити та передати кардіограму, а також визнати місцезнаходження хворого. Медичний штучний інтелект, отримаши ці дані, зробить усе для надання термінової допомоги аж до виклику бригади екстренної допомоги пацієнту, який знепритомнів.

До речі, студенти КПІ десь років три тому починали проект з розроблення додатку, який «знімав» кардіограму за допомогою смартфону. Цей приклад — лише вершина айсбергу того, що може робити ІоТ у медицині.

— Наша країна, поряд з іншим, спеціалізується на аграрному господарстві. Невже ІоТ щось зможе покращити в тому, чим займаємось уже сотні років?

— Є таке поняття — точне землеробство. Це коли на полі або в саду розміщуються датчики або спеціальні прилади, які можуть вимірювати або фіксувати багато факторів. До речі, в світі на потреби сільського господарства зараз витрачається близько 70% прісної води, тому постійне спостереження за дотриманням рослинами «водного режиму» критично важливо для посушливих сільськогосподарських районів. Датчики вимірюють та передають на спеціалізований штучний інтелект дані про вологість ґрунту, а він уже «приймає» рішення про планування та полив водою лише там, де і скільки це потрібно. Відтак аграрії мають значну економію води.

Такий саме підхід реалізується при плануванні посівів, розрахунку норми внесення добрив і засобів захисту рослин. Наприклад, якщо дані показують, що на одній ділянці ґрунти досить родючі, значить там не потрібно удобрювати, а на сусідній — потрібно. Точність визначення меж таких ділянок залежить від методів обробки даних, а також від якості сенсорів, що використовуються.

Застосування методів дистанційного зондування землі за допомогою дронів, які з землі керуються штучним інтелектом, дозволяє досліджувати великі площі сільськогосподарських земель швидко та ефективно.

Оснащення інфраструктурних споруд сільського господарства (теплиць, стаєнь, птахоферм, ферм великої рогатої худоби тощо) системами типу «розумний будинок» дозволяє значно заощадити витрати на їх утримання, опалення, освітлення і забезпечення водою. З огляду на значний економічний ефект в Україні три великих агрохолдинги вже декілька років активно впроваджують технології ІоТ.

— Не знаю як Ви, а я, як і багато киян, щодня потерпаю від автомобільних заторів. Невже і тут нам допоможе Інтернет речей?

— Два роки тому вчені Колумбійського університету провели дослідження, яке показало, що парк в усього 9 000 автономних автомобілів (робомобіль без водія) може замінити всі таксі в Нью-Йорку (13 000 авто). Цим парком буде керувати Великий штучний інтелект, який забезпечить надзвичайні економічні показники: пасажири чекатимуть на поїздку в середньому 36 секунд (проти сучасних 5 хвилин), а вартість складе 50 центів за милю (проти сучасних $ 5).

Інше американське дослідження щодо переосмислення ролі транспорту за умови використання технологій ІоТ свідчить про вражаючі прогнозні показники. Ось деякі з них: коефіцієнт корисного використання робомобіля в 10 разів більше ніж ККВ власного автомобіля; кількість автомобілів на американських дорогах скоротиться з 247 млн до 44 млн; щорічно вироблятиметься на 30% менше легкових і вантажних транспортних засобів; скоротиться попит на нафту від 100 млн барелів на добу в 2020 році до 20 млн барелів до 2030 року.

Якщо ми як країна не будемо пасти задніх, то за 10 років може і у нас не буде дорожніх заторів. Власне, можна продовжувати розповідати про чудові можливості застосування ІоТ ще довго, настільки довго, наскільки вистачить уяви про всі можливі сфери та сегменти соціальної активності людей.

Чи може сучасна наука бути відірваною від практики?

— Кидається у вічі слова «штучний інтелект» та «робот», але вони асоціюються з фантастичними романами і фільмами. Чи не належите Ви до таких собі вчених-фантастів, які, сидячи в «башті зі слонової кістки», творять науку, відірвану від практики?

— Сьогодні ні один справжній вчений не може перебувати в «башті зі слонової кістки». Результати його роботи повинні мати суспільний резонанс та суспільний попит. За останні 6—5 років декілька десятків країн прийняли на найвищому рівні національні стратегії або концепції щодо розвитку та впровадження технологій ІоТ. Оскільки штучний інтелект вважається базовою умовою застосування технологій ІоТ, тому трошки пізніше, протягом останніх півтора-двох років близько 20 держав світу вже затвердили національні стратегії розвитку штучного інтелекту.

І що в цьому плані є цікавим і привертає увагу? Це те, що майже 10 із цих країн запланували стати державою № 1 у світі з розвитку штучного інтелекту. Ми ж не можемо припустити, що 10 держав, серед яких є США, Китай, Японія, Північна Корея, Канада, Велика Британія і навіть Євросоюз, є суцільними фантастами? Звичайно, не можемо. В дійсності багато країн відводять надзвичайно важливу роль у майбутньому людської цивілізації саме широкому застосуванню штучного інтелекту.

Вражає? Ще більш вражають суми бюджетів, які світовими корпораціями та об’єднаннями виділяються на питання, пов’язані зі штучним інтелектом. Наприклад, це такі бренди як: Google, Apple, Microsoft, Intel, Amazon тощо, а також усі ведучі виробники автономних авто, кораблів та літаків, сучасного лікарського діагностичного обладнання тощо. Тому той, хто досліджує штучний інтелект або так чи інакше пов’язаний з різними аспектами його розвитку, впровадження та застосування — це не фантаст, в негативній конотації цього слова, це — людина, яка працює на майбутнє.

А може, це я так сам себе вмовляю? Бо дійсно, поки що при спілкуванні на ці теми, здебільшого зустрічаєшся або з потаємною посмішкою, або з відвертими запереченнями можливості майбутнього з роботами.

Що воно за «фрукт» штучний інтелект

— Я вважаю, що описана ситуація стосується не стільки Вас особисто, скільки вона була і є характерною для всіх нововведень — як соціальних, так і технічних. Але все ж поясніть, що ж таке штучний інтелект?

— Підступнішого питання й уявити не можна (жарт). Декілька цифр: в одній із дисертацій Тілбургского університету (Нідерланди) досліджувалося близько 200 визначень терміна «інтелект». У в ній же стверджувалося, що по цей день про загальноприйняте визначення терміна «інтелект» вчені ще не домовилися.

Наукова пошукова система Google Академія на запит «штучний інтелект (artificial intelligence)» видає загальну кількість наукових праць за період 1900—2019 рр. — майже 1,58 млн, а за останні 5 років — близько 0,41 млн (26% від загальної кількості). А на запит «правове регулювання штучний інтелект (legal regulation artificial intelligence)»: загальна кількість за період 1900—2019 рр. — 0,048 млн, за останні 5 років — 0,017 млн (38% від загальної кількості) наукових праць. Звичайно, це дуже й дуже приблизна статистика, але можна відчути тенденції. Увага до проблематики штучного інтелекту, зокрема й до правових проблем, пов’язаних із ним, зростає вражаючими темпами. Подібна ситуація складається із загальною тематикою ІоТ. Але в той же час тільки шість національних стратегії (Китай, Південна Корея, Японія, США, Велика Британія, Євросоюз) мають окремі розділи з більш-менш чіткими завданнями щодо вирішення правових проблем, пов’язаних із розвитком та застосуванням систем зі штучним інтелектом.

Водночас парламент Євросоюзу в лютому 2017 р. прийняв Резолюцію з рекомендаціями Єврокомісії щодо питання цивільно-правового регулювання робототехніки. У світі створено декілька десятків комісій з етики розробників роботів зі штучним інтелектом та, власне, з етики функціонування самих роботів. Активно дискутуються питання відповідальності за нанесення шкоди в умовах застосування роботів. В активній науковій та фаховій дискусії знаходиться ще багато проблем, які потребують формування відповідного правового забезпечення. Таким чином, спостерігається активне залучення вчених та відповідних експертів до процесу вирішення правових проблем застосування роботів зі штучним інтелектом.

Спробую, як то кажуть, на пальцях пояснити моє розуміння штучного інтелекту. Вчені дійшли згоди, що штучний інтелект характеризується певною сукупністю когнітивних функцій, наявність яких забезпечує мозок людини. Але точаться жваві дискусії навколо визначення, призначення, можливостей, класифікації, ієрархії когнітивних функцій, а також стосовно ролі та значення для діяльності людини тих чи інших когнітивних функцій.

Погодимося, що наше загальне розуміння про щось штучне полягає в тому, що ми його сприймаємо як аналог чогось природного, але лише у випадку певної еквівалентності всіх або основних властивостей цього штучного властивостям природного. Поширюючи таке розуміння, дійдемо висновку, що штучний інтелект — це коли певна комп’ютерна програма реалізує (моделює) набір когнітивних функцій (КФ), які за властивостями є еквівалентними когнітивним функціям людини. Оскільки я колись навчався в математичній школі при МГУ, то мені до вподоби наступне рівняння КФ штучний інтелект = КФ людина. Такий підхід відкриває широкі перспективи для правових досліджень у сфері застосування штучного інтелекту.

Штучний інтелект і право

— Ви, начебто, привідчинили двері в свою творчу лабораторію. Хотілося б заглянути й далі. До чого Ви вже дійшли?

— Ми з Вами ризикуємо не скоро закінчити цю бесіду тому, що починається найцікавіше.

Фактично, правові дослідження застосування технологій ІоТ, зокрема, штучного інтелекту або роботів потребують не тільки міжгалузевого підходу в рамках правових наук, але й міждисциплінарного підходу в рамках багатьох інших наук. Але, розуміючи формат, буду лаконічним.

Для обґрунтування побудови можливої теоретичної конструкції правового регулювання застосування роботів із штучним інтелектом довелося вдосконалити визначення певних категорій теорії права, а саме юридична догма та юридична фікція. І ця важка справа закінчилася формулюванням наступної юридичної фікції: система Інтернету речей зі штучним інтелектом як суб’єкт права може розглядатися в якості представника в розумінні ст. 237 ЦКУ, який зобов’язаний або має право вчиняти правочини від імені її власника (розпорядника), якого вона (система) представляє.

Більш детально про це викладено в декількох моїх статтях, які розміщені на іншому науковому сайті — Academia.edu. До речі, інструментарій сайту дозволяє відстежувати факт перегляду наукових праць відвідувачами. Так ось яка спостерігається статистика: понад 95% переглядів моїх статей із тематики ІоТ, роботів, штучного інтелекту, блокчейну тощо здійснюється представниками іноземних країн (більш менш активно — це півтора десятки країн, з них 5 країн СНД).

— Як Ви вважаєте, що ж сприяє або заважає розвитку ІоТ у нашій країні?

— Україна, як і всі держави світу, перебуває на порозі кардинального технологічного стрибка (наступні 30—50 років), який відбудеться завдяки застосуванню досягнень у сфері технологій Інтернету речей, штучного інтелекту, нано- і біотехнологій, генетики, робототехніки тощо. Особливість сучасного технологічного стрибка в тому, що він може призвести до стрімкого у часі формування й розвитку нових за змістом і формою суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності людини, суспільства, держави. Тобто сьогодні ми не можемо із впевненістю уявити, яке ж суспільство, які ж суспільні відносини будуть через 30—50 років. Саме тому нам вкрай необхідно терміново розгортати роботи по перспективному стратегічному плануванню розвитку нашої держави. При цьому горизонт планування має бути значним — декілька десятиліть.

Але на сьогодні можемо констатувати, що існують певні бар’єри та ризики на шляху розвитку технологій Інтернету речей. До основних системних бар’єрів слід віднести наступне: 1) відсутність державної стратегії та лідерів змін; 2) недостатнє розуміння цінностей Інтернету речей політичним істеблішментом країни, керівниками галузей та бізнес-структур. Крім того, існує й певна низка бар’єрів та ризиків: політичні; техніко-технологічні; правового регулювання; освітянські та мотиваційні; фінансово-економічні; безпекові; конфіденційності; сумісності технологій; стандартизації тощо. Кожен із перелічених видів бар’єрів потребує ретельного дослідження для формування програми заходів щодо їх подолання, бо саме вони є джерелом певного спектру загроз, які можуть реалізуватись при використанні ІоТ.

Як я вже розповідав, протягом наступних десятків років у всіх сферах суспільної активності відбудуться безпрецедентні технологічні зміни, але левова частка з них обов’язково базуватиметься на використанні інформаційно-комп’ютерних технологій (ІКТ). Тобто використання ІКТ буде умовою реалізації всіх суспільних відносин. Таким чином, правове забезпечення всіх правовідносин буде обов’язково включати норми інформаційного права.

Спілкувався Лесь КУРІННИЙ,
спеціально для ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.