Думка експерта
Яке кримінальне законодавство ми хочемо-бажаємо або мусимо-повинні мати в Україні: точка зору
Євген СТРЕЛЬЦОВ, доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», заслужений діяч науки і техніки України
Закінчення. Початок
«Оригінальність» кримінального законодавства
Почнемо із загального питання: чому практично будь-яка проблема, будь-яке соціальне загострення, що виникає в нашій державі, особливо в останні роки, вирішується (планує бути вирішено) за рахунок притягнення до відповідальності відповідних суб’єктів, в тому числі до кримінальної? Чи вважається кримінальна відповідальність таким «міцним» державним «інструментом», що саме примусом (покаранням) і можливо вирішити всі проблеми? Для відповіді на це питання спробуємо порівняти взаємини, які складаються в сім’ї між батьками та дітьми, і взаємини між державою й населенням, які, за великим рахунком їх розуміння, дуже схожі. Але в яких випадках або коли батьки карають своїх дітей? Як правило, таких обставин дуже мало. Це, наприклад, коли батьки вичерпали всі попередні можливості виховання і в зв’язку з тим, що все це не дало необхідного результату, «надія» залишається лише на покарання, причому спочатку навіть не на найбільше. Або, в інших випадках, коли вже самі батьки не в змозі здійснювати необхідну «попередню» виховну роботу, а тому свідомо чи несвідомо відразу використовують покарання як єдиний прийнятний для них метод впливу. У зв’язку з цим наступне питання може бути сформульовано таким чином: яким «вихователем», представником якого напряму «батьківства» бачить (відчуває) себе держава, маючи намір вплинути на проблемну поведінку своїх «дітей» — таким, що вже використав усі попередні можливості вплинути на «погану» поведінку, або таким, що відразу хоче покарати своїх «дітей»?
Даний підхід має свої конкретні прояви в оцінці кримінального законодавства, у вибудуванні відносин саме між державою, владою і цим законодавством, що отримує потім свої прояви у взаємовідносинах «вихователя»-держави й «дітьми»-населенням. Якщо кримінальне законодавство розглядається державною владою як єдиний «всемогутній» спосіб подолання всіх складнощів, які виникають (існують) у державі, якщо саме на це законодавство покладається основний обов’язок дотримання (збереження) правопорядку, встановленого в державі, то вірогідність «домінування» владних структур над цим законодавством неминуча, і тому «покарання» стає основним, можливо, навіть єдиним засобом державного «виховання». Якщо ж, навпаки, кримінальне право розглядається як останній, певною мірою «вимушений» засіб («ultima ratio») в подоланні складнощів, які існують у державі, якщо принцип «немає злочину без вказівки на те в законі» («nullum crimen sine lege») та інші схожі основні кримінально-правові положення домінують у державі й обмежують «свавілля» влади та її можливості у продукуванні так званих необґрунтованих рішень, які приймаються всупереч об’єктивним умовам й обставинам суспільного розвитку, то тоді можна стверджувати, що саме потреби громадянського суспільства стають домінуючими у визначенні основних положень кримінального законодавства, а державу необхідно розцінювати як «здібного» вихователя.
До цього потрібно також додати, що «неоднаковий» зміст кримінального законодавства може мати різну профілактичну спрямованість, різні, навіть протилежні, підходи до формування правосвідомості в суспільстві. Але саме держава «спочатку» визначає положення кримінального законодавства, саме державна влада відповідно до основних характеристик держави, як вона їх розуміє, формулює, з урахуванням уже своїх «думок», яку поведінку потрібно вважати забороненою.
Стосується це не лише загальних, а й більш локальних положень, аналіз яких завдяки своїй конкретизації надає їм більш предметного та зрозумілого характеру. Наприклад, кримінальна відповідальність юридичних осіб: чи вважає держава, в першу чергу, «висока» державна влада, що саме кримінально-правовим чином потрібно «наказувати» таких осіб за вчинення ними відповідних протиправних діянь? Чи держава вважає, що можна застосувати інші, більш «м’які» заходи адміністративно-фінансового характеру? Це принципове питання, яке, до речі, не має свого єдиного, однакового рішення навіть у розвинутих країнах. Саме держава перед застосуванням конкретних юридичних засобів повинна врахувати роль і місце юридичних осіб у всіх можливих зовнішніх проявах для «свого» розвитку, розвитку суспільства, життя населення, можливих позитивних, негативних або «змішаних» наслідків застосування таких заходів. А вже після такого державного рішення фахівці в галузі права повинні надати всьому цьому необхідні правові форми.
Отже, якщо доцільним вважається введення кримінальної відповідальністі, то фахівці, враховуючи вітчизняні правові догми, положеня української правової доктрини та раціонально розуміючи корисний зарубіжний досвід, повинні запропонувати «пряму» кримінальну відповідальність юридичних осіб, або так звану «квазі кримінальну» відповідальність чи щось «інше». Але повторимо, початкове, основне рішення повинна прийняти держава стосовно свого «впливу» на юридичних осіб, які вчиняють відповідні дії.
Тому не стільки прагматичне, або метафізичне, або інше, в тому числі й не завжди зрозуміле, визначення сутності кримінального законодавства повинно домінувати в його, кажучи виходячи із загальних позицій, оцінці, скільки розуміння сутності конкретної держави та його «взаємозалежності» від основних ознак та характеристик держави, від попереднього «прорахування» можливого зворотного впливу цього законодавства на процеси державного будівництва.
Виходячи з попередньої тези, можна на «галузевому» рівні деталізувати питання, яке я вже ставив у цій публікації, а саме: регламентацію охорони кого конкретно здійснює кримінальне законодавство — влади, суспільства, населення? Чий інтерес є основним при прийняті та функціонуванні кримінального законодавства — владний, підкреслимо, не державний, а саме владний, або громадський, у широкому розумінні цього поняття, або інтереси людини? Які, в цілому, правові можливості дає здійснювати кримінальне законодавство? Як ми говоримо останнім часом, воно покликане «дозволити», що ми часто «ховаємо» за поняттям «легітимізувати», втручання влади в громадське чи приватне життя, або ж, навпаки, воно покликане максимально обмежити таке втручання, зробити його лише «вимушеним»? І саме розуміння цього, в свою чергу, буде (повинно бути), зримо чи незримо, впливати на всі суттєві процеси, які напряму пов’язані з кримінальним законодавством, зокрема, процесами криміналізації та декриміналізації; пеналізації та депеналізації; визначенням та створенням ієрархії соціальних цінностей, які повинні охоронятися цим законодавством; тлумаченням цього законодавства на різних рівнях (різними суб’єктами); формуванням практики його застосування; стимулюванням напрямів наукових досліджень тощо.
Звичайно, ніхто не каже, що кримінальне законодавство повинно бути взагалі якимось лагідним, «білим та пухнастим». Воно повинно обов’язково зберігати в собі властивості найбільш жорсткого засобу державного впливу на осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння. Але з урахуванням вищевисловлених думок його застосування, в широкому розумінні, від початку його формулювання до подальшого застосування, буде різним. Наприклад, коли ми наполягаємо на тому, що кримінальне законодавство повинно бути гуманним, справедливим, що саме в цьому має знаходити свою реалізацію принцип економії кримінальної репресії, то на кого ці його якості повинні розповсюджуватися в першу чергу: на дії влади або на суспільне становище, на положення та гарантії населення? Визначення цього (явне або приховане), зрозуміло, може багато в чому по-різному формувати законодавчі якості відповідного нормативного акта. У романі братів Стругацьких «Важко бути богом» є цікаві роздуми щодо визначення та можливого використання в житті поняття «справедливість» в зв’язку з тим, що воно може бути й часто буває зовсім неоднаковим стосовно різних соціальних груп. Наприклад, у роки неврожаю для людей, які вирощують зернові культури, це завжди значні збитки і навіть можливе розорення. Водночас для так званих «проміжних клієнтів» (або перекупників) зернових культур ситуація складається, навпаки, дуже сприятливо, бо обмежена кількість цього продукту спряє росту цін на нього, а, отже, збільшує їх прибуток. А це, в свою чергу, приводить до того, що вже безпосередні споживачі зернових культур вимушені витрачати більше коштів, ніж звичайно, на покупку цього продукту. Так стосовно кого ж потрібно використовувати в цьому випадку поняття «справедливість»: виробників, «проміжних клієнтів», споживачів? Я не дав відповідь на це питання. Важливо інше: цей приклад свідчить про те, що поняття «справедливість» багато в чому є досить суб’єктивним. Так і кримінальне законодавство може мати (має) свою справедливість або для влади та її можливостей, або для суспільства та населення. Але як це встановити, як встановити, так би мовити, загальну справедливість кримінального законодавства?
На мою думку, і в цьому випадку знову необхідно «згадати» про тип держави, який планується побудувати. Виходячи з цього, потрібно забезпечити, що б державна «кримінально-правова» реакція на суспільно-небезпечні діяння, її організація були б заздалегідь чітко сплановані. Традиційно «повертаючись» до державного бюджету, потрібно прорахувати, на що (за розміром, за ієрархією тощо) повинні бути спрямовані основні державні кошти: на охорону здоров’я, на розвиток освіти, на підтримку малозабезпечених груп населення, на зовнішню оборону або все ж на протидію злочинності? Все це необхідні напрями реалізації державного функціонування, але як визначити та встановити пропорційність таких витрат, як тут визначити соціальну справедливість у цих витратах, як зберегти необхідний баланс в її реалізації. Державна протидія злочинним діянням як один із таких напрямів — це не лише політико-правовий захід, а й значні витрати для державного бюджету, бо це повинно передбачати фінансування так званої комплексної програми, в тому числі забезпечення судової і правоохоронної систем приміщеннями та новітньою технікою, збільшення кількості таких працівників, збільшення їм заробітної плати, підвищення рівня їх кваліфікації тощо.
Окремих системних витрат потребує система виконання покарань. Тому, говорячи вже з більш спеціальних ідеолого-правових та фінансових позицій, виникає «природне» запитання: що повинно домінувати в державі: боротьба зі злочинністю, протидія їй чи інші (з іншою назвою) важливі політичні та соціально-економічні заходи, які багато в чому можуть визначати «обличчя» держави? В зв’язку з цим, мабуть, не випадково, в першу чергу в розвинутих країнах, уже давно не говорять про «безкомпромісну боротьбу» зі злочинністю і не намагаються досягти 100-відсоткового розкриття злочинів. А «скромно» повторюють про необхідність та достатність контролю над злочинністю, тобто створення такої суспільної атмосфери, коли кількість розкритих злочинів та кількість злочинців, які притягнуті до відповідальності, є досить терпимою для суспільства й не викликає певних заперечень з боку населення, а також у цілому реально погоджується з тим «кошторисом», який з самого початку закладався в бюджет. Така позиція вважається «там» виваженою, тим більш, що детермінанти багатьох злочинних діянь закладені в «самій» державі, а протидія своїм «генетичним відзнакам» є завжди дуже проблематичною. До речі, чи не в зв’язку з цим у таких державах існує «тільки» формальне визначення злочину — «заборонено законом» — і все: не потрібно нічого і нікому пояснювати.
Ці думки також можуть бути застосовані і при тлумаченні та реалізації більш спеціальних принципів, притаманних кримінальному законодавству, зокрема, принципу невідворотності кримінальної відповідальності, принцип винуватості тощо.
Деякі підсумки
Отже, створення системи законодавства в цілому, визначення предмета й основної функції кожної галузі законодавства повинні обов’язково ґрунтуватися, відображати в своєму змісті два основних моменти. Перше — це положення, яке офіційно встановлює та публічно закріплює існуючий реальний напрям функціонування й подальшого розвитку держави, розвитку суспільства, заходів щодо регулювання та охорони прав і свобод людини в усіх основних сферах життєдіяльності. Наприклад, держава повинна обов’язково визначити, з урахуванням сучасних тенденцій розвитку світової економіки, розвиток господарської сфери, зокрема, чи планується при її функціонуванні подальша капіталізація економіки, чи в цій сфері більшу перевагу отримує «антипод» капіталізації, чи ці напрями поєднуватимуться? Це важливе питання, бо за «липневою» думкою представників Всесвітнього банку, в Україні зростання економіки є стриманим і нестійким (https://www.epravda.com.ua/rus/news/2019/07/15/649651/). Такий раціональний підхід повинен бути застосованим і в інших сферах (політичній, соціальній тощо). Тобто саме держава повинна чітко визначити, що потрібно регулювати (розвивати), а що треба охороняти. Звичайно, це зовсім непросто. Згадайте дискусію й результати голосування стосовно закону про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади, згідно з яким внесені зміни до законів «Про державну службу», «Про Кабінет Міністрів України», «Про центральні органи виконавчої влади». Відбувся важливий, але, на мою думку, лише перший етап у розумінні та реформуванні державної влади та її функцій. Далі повинен бути наступний, більш «високий» рівень, саме на якому потрібно визначити вже зміст держави, напрями її розвитку та функції тощо.
І вже з урахуванням цього, але це вже друге положення, фахівці, в нашому випадку — правники, на загальному та міжгалузевому рівнях, на рівні кожної галузі з урахуванням правових постулатів, теоретичних розробок, даних правничої практики повинні «надати» всім державним планам та програмам нормативний (обов’язковий) характер. При цьому проявиться і «доступність» програм, сформульованих владою, і рівень кваліфікації юристів, які повинні надати цьому продуктивні правові форми. В іншому випадку, коли немає погоджених правових приписів дотримання цих умов, законодавство дуже часто має так званий віртуальний характер та/або механічно «копіює» зарубіжне законодавство, багато в чому не враховуючи особливості розвитку конкретної держави.
Так, можлива необхідність в оперативних та/або в менш значних випадках відповідні зміни/удосконалення законодавства, що дозволяє, не завжди «проходити» законодавству вказану процедуру у повному обсязі. Але коли йдеться про внесення змін в основні кодифіковані акти України, то саме такий підхід є раціональним, і саме він надасть законодавству необхідної якості. Інакше — знову дискусії, перманентні зміни до законодавства, що буде мати прямий негативний «хибно нормативний» вплив на розвиток України.
Усе це, на мою думку, є характерним і для розуміння та визначення основних положень інших галузей законодавства. Але, враховуючи «специфіку» кримінального права, «недостатнє покарання» або «перевищення покарання» осіб за діяння, які визнані суспільно небезпечними, будуть по суті дискредитувати правову політику цієї держави та гальмувати її соціальний розвиток.
Джерело: Юридичний вісник України
