Connect with us

Думка експерта

Яке кримінальне законодавство ми хочемо-бажаємо або мусимо-повинні мати в Україні: точка зору

Євген СТРЕЛЬЦОВ, доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», заслужений діяч науки і техніки України

Закінчення. Початок 

«Оригінальність» кримінального законодавства

Почнемо із загального питання: чому практично будь-яка проблема, будь-яке соціальне загострення, що виникає в нашій державі, особливо в останні роки, вирішується (планує бути вирішено) за рахунок притягнення до відповідальності відповідних суб’єктів, в тому числі до кримінальної? Чи вважається кримінальна відповідальність таким «міцним» державним «інструментом», що саме примусом (покаранням) і можливо вирішити всі проблеми? Для відповіді на це питання спробуємо порівняти взаємини, які складаються в сім’ї між батьками та дітьми, і взаємини між державою й населенням, які, за великим рахунком їх розуміння, дуже схожі. Але в яких випадках або коли батьки карають своїх дітей? Як правило, таких обставин дуже мало. Це, наприклад, коли батьки вичерпали всі попередні можливості виховання і в зв’язку з тим, що все це не дало необхідного результату, «надія» залишається лише на покарання, причому спочатку навіть не на найбільше. Або, в інших випадках, коли вже самі батьки не в змозі здійснювати необхідну «попередню» виховну роботу, а тому свідомо чи несвідомо відразу використовують покарання як єдиний прийнятний для них метод впливу. У зв’язку з цим наступне питання може бути сформульовано таким чином: яким «вихователем», представником якого напряму «батьківства» бачить (відчуває) себе держава, маючи намір вплинути на проблемну поведінку своїх «дітей» — таким, що вже використав усі попередні можливості вплинути на «погану» поведінку, або таким, що відразу хоче покарати своїх «дітей»?

Даний підхід має свої конкретні прояви в оцінці кримінального законодавства, у вибудуванні відносин саме між державою, владою і цим законодавством, що отримує потім свої прояви у взаємовідносинах «вихователя»-держави й «дітьми»-населенням. Якщо кримінальне законодавство розглядається державною владою як єдиний «всемогутній» спосіб подолання всіх складнощів, які виникають (існують) у державі, якщо саме на це законодавство покладається основний обов’язок дотримання (збереження) правопорядку, встановленого в державі, то вірогідність «домінування» владних структур над цим законодавством неминуча, і тому «покарання» стає основним, можливо, навіть єдиним засобом державного «виховання». Якщо ж, навпаки, кримінальне право розглядається як останній, певною мірою «вимушений» засіб («ultima ratio») в подоланні складнощів, які існують у державі, якщо принцип «немає злочину без вказівки на те в законі» («nullum crimen sine lege») та інші схожі основні кримінально-правові положення домінують у державі й обмежують «свавілля» влади та її можливості у продукуванні так званих необґрунтованих рішень, які приймаються всупереч об’єктивним умовам й обставинам суспільного розвитку, то тоді можна стверджувати, що саме потреби громадянського суспільства стають домінуючими у визначенні основних положень кримінального законодавства, а державу необхідно розцінювати як «здібного» вихователя.

До цього потрібно також додати, що «неоднаковий» зміст кримінального законодавства може мати різну профілактичну спрямованість, різні, навіть протилежні, підходи до формування правосвідомості в суспільстві. Але саме держава «спочатку» визначає положення кримінального законодавства, саме державна влада відповідно до основних характеристик держави, як вона їх розуміє, формулює, з урахуванням уже своїх «думок», яку поведінку потрібно вважати забороненою.

Стосується це не лише загальних, а й більш локальних положень, аналіз яких завдяки своїй конкретизації надає їм більш предметного та зрозумілого характеру. Наприклад, кримінальна відповідальність юридичних осіб: чи вважає держава, в першу чергу, «висока» державна влада, що саме кримінально-правовим чином потрібно «наказувати» таких осіб за вчинення ними відповідних протиправних діянь? Чи держава вважає, що можна застосувати інші, більш «м’які» заходи адміністративно-фінансового характеру? Це принципове питання, яке, до речі, не має свого єдиного, однакового рішення навіть у розвинутих країнах. Саме держава перед застосуванням конкретних юридичних засобів повинна врахувати роль і місце юридичних осіб у всіх можливих зовнішніх проявах для «свого» розвитку, розвитку суспільства, життя населення, можливих позитивних, негативних або «змішаних» наслідків застосування таких заходів. А вже після такого державного рішення фахівці в галузі права повинні надати всьому цьому необхідні правові форми.

Отже, якщо доцільним вважається введення кримінальної відповідальністі, то фахівці, враховуючи вітчизняні правові догми, положеня української правової доктрини та раціонально розуміючи корисний зарубіжний досвід, повинні запропонувати «пряму» кримінальну відповідальність юридичних осіб, або так звану «квазі кримінальну» відповідальність чи щось «інше». Але повторимо, початкове, основне рішення повинна прийняти держава стосовно свого «впливу» на юридичних осіб, які вчиняють відповідні дії.

Тому не стільки прагматичне, або метафізичне, або інше, в тому числі й не завжди зрозуміле, визначення сутності кримінального законодавства повинно домінувати в його, кажучи виходячи із загальних позицій, оцінці, скільки розуміння сутності конкретної держави та його «взаємозалежності» від основних ознак та характеристик держави, від попереднього «прорахування» можливого зворотного впливу цього законодавства на процеси державного будівництва.

Виходячи з попередньої тези, можна на «галузевому» рівні деталізувати питання, яке я вже ставив у цій публікації, а саме: регламентацію охорони кого конкретно здійснює кримінальне законодавство — влади, суспільства, населення? Чий інтерес є основним при прийняті та функціонуванні кримінального законодавства — владний, підкреслимо, не державний, а саме владний, або громадський, у широкому розумінні цього поняття, або інтереси людини? Які, в цілому, правові можливості дає здійснювати кримінальне законодавство? Як ми говоримо останнім часом, воно покликане «дозволити», що ми часто «ховаємо» за поняттям «легітимізувати», втручання влади в громадське чи приватне життя, або ж, навпаки, воно покликане максимально обмежити таке втручання, зробити його лише «вимушеним»? І саме розуміння цього, в свою чергу, буде (повинно бути), зримо чи незримо, впливати на всі суттєві процеси, які напряму пов’язані з кримінальним законодавством, зокрема, процесами криміналізації та декриміналізації; пеналізації та депеналізації; визначенням та створенням ієрархії соціальних цінностей, які повинні охоронятися цим законодавством; тлумаченням цього законодавства на різних рівнях (різними суб’єктами); формуванням практики його застосування; стимулюванням напрямів наукових досліджень тощо.

Звичайно, ніхто не каже, що кримінальне законодавство повинно бути взагалі якимось лагідним, «білим та пухнастим». Воно повинно обов’язково зберігати в собі властивості найбільш жорсткого засобу державного впливу на осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння. Але з урахуванням вищевисловлених думок його застосування, в широкому розумінні, від початку його формулювання до подальшого застосування, буде різним. Наприклад, коли ми наполягаємо на тому, що кримінальне законодавство повинно бути гуманним, справедливим, що саме в цьому має знаходити свою реалізацію принцип економії кримінальної репресії, то на кого ці його якості повинні розповсюджуватися в першу чергу: на дії влади або на суспільне становище, на положення та гарантії населення? Визначення цього (явне або приховане), зрозуміло, може багато в чому по-різному формувати законодавчі якості відповідного нормативного акта. У романі братів Стругацьких «Важко бути богом» є цікаві роздуми щодо визначення та можливого використання в житті поняття «справедливість» в зв’язку з тим, що воно може бути й часто буває зовсім неоднаковим стосовно різних соціальних груп. Наприклад, у роки неврожаю для людей, які вирощують зернові культури, це завжди значні збитки і навіть можливе розорення. Водночас для так званих «проміжних клієнтів» (або перекупників) зернових культур ситуація складається, навпаки, дуже сприятливо, бо обмежена кількість цього продукту спряє росту цін на нього, а, отже, збільшує їх прибуток. А це, в свою чергу, приводить до того, що вже безпосередні споживачі зернових культур вимушені витрачати більше коштів, ніж звичайно, на покупку цього продукту. Так стосовно кого ж потрібно використовувати в цьому випадку поняття «справедливість»: виробників, «проміжних клієнтів», споживачів? Я не дав відповідь на це питання. Важливо інше: цей приклад свідчить про те, що поняття «справедливість» багато в чому є досить суб’єктивним. Так і кримінальне законодавство може мати (має) свою справедливість або для влади та її можливостей, або для суспільства та населення. Але як це встановити, як встановити, так би мовити, загальну справедливість кримінального законодавства?

На мою думку, і в цьому випадку знову необхідно «згадати» про тип держави, який планується побудувати. Виходячи з цього, потрібно забезпечити, що б державна «кримінально-правова» реакція на суспільно-небезпечні діяння, її організація були б заздалегідь чітко сплановані. Традиційно «повертаючись» до державного бюджету, потрібно прорахувати, на що (за розміром, за ієрархією тощо) повинні бути спрямовані основні державні кошти: на охорону здоров’я, на розвиток освіти, на підтримку малозабезпечених груп населення, на зовнішню оборону або все ж на протидію злочинності? Все це необхідні напрями реалізації державного функціонування, але як визначити та встановити пропорційність таких витрат, як тут визначити соціальну справедливість у цих витратах, як зберегти необхідний баланс в її реалізації. Державна протидія злочинним діянням як один із таких напрямів — це не лише політико-правовий захід, а й значні витрати для державного бюджету, бо це повинно передбачати фінансування так званої комплексної програми, в тому числі забезпечення судової і правоохоронної систем приміщеннями та новітньою технікою, збільшення кількості таких працівників, збільшення їм заробітної плати, підвищення рівня їх кваліфікації тощо.

Окремих системних витрат потребує система виконання покарань. Тому, говорячи вже з більш спеціальних ідеолого-правових та фінансових позицій, виникає «природне» запитання: що повинно домінувати в державі: боротьба зі злочинністю, протидія їй чи інші (з іншою назвою) важливі політичні та соціально-економічні заходи, які багато в чому можуть визначати «обличчя» держави? В зв’язку з цим, мабуть, не випадково, в першу чергу в розвинутих країнах, уже давно не говорять про «безкомпромісну боротьбу» зі злочинністю і не намагаються досягти 100-відсоткового розкриття злочинів. А «скромно» повторюють про необхідність та достатність контролю над злочинністю, тобто створення такої суспільної атмосфери, коли кількість розкритих злочинів та кількість злочинців, які притягнуті до відповідальності, є досить терпимою для суспільства й не викликає певних заперечень з боку населення, а також у цілому реально погоджується з тим «кошторисом», який з самого початку закладався в бюджет. Така позиція вважається «там» виваженою, тим більш, що детермінанти багатьох злочинних діянь закладені в «самій» державі, а протидія своїм «генетичним відзнакам» є завжди дуже проблематичною. До речі, чи не в зв’язку з цим у таких державах існує «тільки» формальне визначення злочину — «заборонено законом» — і все: не потрібно нічого і нікому пояснювати.

Ці думки також можуть бути застосовані і при тлумаченні та реалізації більш спеціальних принципів, притаманних кримінальному законодавству, зокрема, принципу невідворотності кримінальної відповідальності, принцип винуватості тощо.

Деякі підсумки

Отже, створення системи законодавства в цілому, визначення предмета й основної функції кожної галузі законодавства повинні обов’язково ґрунтуватися, відображати в своєму змісті два основних моменти. Перше — це положення, яке офіційно встановлює та публічно закріплює існуючий реальний напрям функціонування й подальшого розвитку держави, розвитку суспільства, заходів щодо регулювання та охорони прав і свобод людини в усіх основних сферах життєдіяльності. Наприклад, держава повинна обов’язково визначити, з урахуванням сучасних тенденцій розвитку світової економіки, розвиток господарської сфери, зокрема, чи планується при її функціонуванні подальша капіталізація економіки, чи в цій сфері більшу перевагу отримує «антипод» капіталізації, чи ці напрями поєднуватимуться? Це важливе питання, бо за «липневою» думкою представників Всесвітнього банку, в Україні зростання економіки є стриманим і нестійким (https://www.epravda.com.ua/rus/news/2019/07/15/649651/). Такий раціональний підхід повинен бути застосованим і в інших сферах (політичній, соціальній тощо). Тобто саме держава повинна чітко визначити, що потрібно регулювати (розвивати), а що треба охороняти. Звичайно, це зовсім непросто. Згадайте дискусію й результати голосування стосовно закону про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади, згідно з яким внесені зміни до законів «Про державну службу», «Про Кабінет Міністрів України», «Про центральні органи виконавчої влади». Відбувся важливий, але, на мою думку, лише перший етап у розумінні та реформуванні державної влади та її функцій. Далі повинен бути наступний, більш «високий» рівень, саме на якому потрібно визначити вже зміст держави, напрями її розвитку та функції тощо.

І вже з урахуванням цього, але це вже друге положення, фахівці, в нашому випадку — правники, на загальному та міжгалузевому рівнях, на рівні кожної галузі з урахуванням правових постулатів, теоретичних розробок, даних правничої практики повинні «надати» всім державним планам та програмам нормативний (обов’язковий) характер. При цьому проявиться і «доступність» програм, сформульованих владою, і рівень кваліфікації юристів, які повинні надати цьому продуктивні правові форми. В іншому випадку, коли немає погоджених правових приписів дотримання цих умов, законодавство дуже часто має так званий віртуальний характер та/або механічно «копіює» зарубіжне законодавство, багато в чому не враховуючи особливості розвитку конкретної держави.

Так, можлива необхідність в оперативних та/або в менш значних випадках відповідні зміни/удосконалення законодавства, що дозволяє, не завжди «проходити» законодавству вказану процедуру у повному обсязі. Але коли йдеться про внесення змін в основні кодифіковані акти України, то саме такий підхід є раціональним, і саме він надасть законодавству необхідної якості. Інакше — знову дискусії, перманентні зміни до законодавства, що буде мати прямий негативний «хибно нормативний» вплив на розвиток України.

Усе це, на мою думку, є характерним і для розуміння та визначення основних положень інших галузей законодавства. Але, враховуючи «специфіку» кримінального права, «недостатнє покарання» або «перевищення покарання» осіб за діяння, які визнані суспільно небезпечними, будуть по суті дискредитувати правову політику цієї держави та гальмувати її соціальний розвиток.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Реформа прокуратури 2019: чого чекати правоохоронцям?

Олексій БАГАНЕЦЬ, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), віце-президент Світового конгресу
українських юристів,
член Науково-консультативної ради при ДБР, адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Закінчення. Початок

Зміни до КПК

Бажаючи, знову ж таки, допомогти своїми порадами новому Президенту України і новому Генеральному прокурору навести належний правопорядок в діяльності правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю та корупцією, по дотриманню ними, при цьому, прав і свобод громадян, висловлюю свої бачення і з приводу запропонованих в іншому законопроекті змін до кримінального процесуального законодавства (законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих положень кримінального процесуального законодавства»).

Одразу зауважу, що дійсно Кримінальний процесуальний кодекс України потребує негайних і кардинальних змін, бо в такому його вигляді він гальмує як саму функцію проведення досудового розслідування , так і не забезпечує дотримування прав і свобод громадян, учасників кримінального провадження.

Разом з тим, у мене і від цих запропонованих змін подвійне враження.

Скасування «поправок Лозового»

Зупинюся спочатку на позитивних моментах. Так, абсолютно погоджуюся з тим, щоб судову-експертну діяльність здійснювали також і галузеві експерти, які не є працівниками державних спеціалізованих установ, та інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань у порядку і на умовах визначених законом, бо попередні так звані «зміни Лозового» суттєво обмежили права не тільки потерпілих, а і підозрюваних та обвинувачених. Тому, цілком погоджуюся із внесенням змін до ст. 242 КПК України про те, що експертиза може проводитись експертами, яких залучають сторони кримінальних проваджень для з’ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження.

Не заперечую проти уточнення повноважень Генпрокурора, особи, яка виконує його обов’язки та керівника САП щодо скасування незаконних та необгрунтованих постанов детективів НАБУ та прокурорів саме САП, а не НАБУ, як це було в попередній редакції. І, разом з тим, дивуюся відсутністю в цьому законопроекті такого необхідного доповнення до п. 5 статті 36 КПК щодо надання Генпрокурору чи особі, яка виконує його обов’язки, права доручати здійснювати досудове розслідування будь-якого кримінального провадження, в т.ч. і підслідного НАБУ, іншому органу досудового розслідування, у разі його неефективності або систематичного порушення прав і свобод громадян!

Цілком підтримую надання співробітникам інших підрозділів органів Національної поліції, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, прав по розслідуванню кримінальних проступків, наділивши їх такими повноваженнями, що в сукупності розвантажить слідчих від досудового розслідування дріб’язкових кримінальних правопорушень.

Погоджуюся і з тим, щоб заборонити виготовлення копій протоколів проведення негласних слідчих (розшукових) дій та додатків до них до прийняття рішення про їх розсекречення у порядку, визначеному законодавством, що тепер може стати перешкодою для деяких керівників правоохоронних органів розголошувати з метою піару завчасно результати проведених ОРЗ та НСРД, тобто і тих, які містять державну таємницю.

Нові строки досудового розслідування

Схвалюю скасування ч.1 ст. 219 КПК про те, що строк досудового розслідування повинен обчислюватись з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, так як в такому випадку слідчі і прокурори могли взагалі закривати кримінальні провадження про нерозкриті, Ви тільки вдумайтесь, тяжкі та особливо тяжкі злочини, протягом 18 місяців з моменту їх реєстрації в разі, якщо нікому за цей час не було повідомлено про підозру! Тому, абсолютно логічно в проекті ставиться питання про виключення абзацу другого пункту 10 ст. 284 КПК щодо обов’язкового закриття кримінального провадження у разі закінчення строку досудового розслідування, у якому жодній особі не було пред’явлено підозру.

Абсолютно підтримую пропозиції щодо виключення повноважень слідчого судді по продовженню строків розслідування у справах, де нікому не повідомлено про підозру, та поновлення попередніх повноважень керівників органів прокуратури у таких випадках, що набагато пришвидшить роботу слідчих і прокурорів та не буде створювати їм надуманих перешкод.

Також підтримую ініціативу Президента України про надання права суду, з урахуванням розумних строків, обмежувати тривалість оголошення прокурором навіть короткого викладу обвинувального акту, для того, щоб пришвидшити розгляд даної справи судом по суті, щоб не було подібних випадків, як це мало місце, наприклад, у справі Насірова, де прокурори змушені були місяцями оголошувати обвинувальний акт, або щоб не перетворити на тривалий фарс розгляд обвинувального акту із тисячі томів у справі так званих «податкових площадок», коли Міністром доходів і зборів був Клименко.

Підтримую пропозиції надання права іншим прокурорам та слідчим, за дорученням Генпрокурора, його заступника та керівника обласної прокуратури, в межах повноважень, вручати письмові повідомлення про підозри спеціальній категорії осіб, передбаченій в ст. 481 КПК.

Зауваження до законопроекту

Разом з тим, маю також деякі зауваження до цього законопроекту.

Так, запропонувавши доповнити до п. 8 ст. 3 КПК, до поняття «органу досудового розслідування» абсолютно обґрунтовано «Головні підрозділи детективів», в той же час до ст. 38 КПК, до переліку органів досудового розслідування, цей підрозділ НАБУ чомусь не внесено.

Категорично заперечую до внесення змін в абз. 2 ч. 4 ст. 170 КПК словосполучення «чи могла», щоб таким чином розширити перелік підстав для накладення в ході досудового розслідування арештів на майно громадян із числа «третіх осіб», в т.ч. і тих, вина яких ще не доведена, але, вони вже повинні будуть доводити, що не тільки не знали про кримінальне походження того чи іншого майна, або повинні були знати, а навіть «чи могли таке знати». Це порушує принцип презумпції невинуватості, тобто цілком вірогідною є ситуація, коли припущення, що третя особа могла знати про відповідний факт, хоча в дійсності про нього не знала, може стати підставою для накладення арешту на її майно, що буде порушувати право власності громадян.

Не зовсім зрозуміла пропозиція в законопроекті доповнити пунктом 3-1 частину 1 ст. 284 КПК, так як і на даний час, але, під п. 3-1, викладено запропоноване доповнення, правда, одним абзацом. Нове доповнення виглядає лише в другому абзаці про право учасників кримінального провадження заявляти клопотання прокурору про закриття кримінального провадження за наявності таких підстав.

Цілком дискусійним є питання доцільності доповнення ч. 4 ст. 183 пунктом 4, яким слідчому судді, суду при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, надається право не визначати розмір застави у кримінальному провадженні щодо тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину. По-перше, міра запобіжного заходу застосовується до підозрюваних чи обвинувачених, які ще не визнані судом винними, тобто запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не повинен бути мірою покарання. По-друге, при застосуванні такої міри запобіжного заходу як застава передбачається і необхідність наповнення державного бюджету, а також гарантування не повернення коштів частково чи в повному обсязі в тому разі, якщо той же підозрюваний, обвинувачений вчинить спробу переховуватись від органів слідства.

Не зрозумілі пропозиції і до ст. 294 КПК, так як в її ч. 2 словосполучення «абзацу третього», які пропонується виключити, вже немає; немає в цій же частині і словосполучення «районним (міським) або іншим прирівняним до нього прокурором», щоб його замінити на «керівником місцевої прокуратури», бо воно і сьогодні перебуває в такому вигляді.

Все це в сукупності свідчить про те, що і цей законопроект також не в повній мірі підготовлений і тому потребує доопрацювань.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Космічна й електронна кіберзлочинність: загрози і виклики нового тисячоліття

Петро БІЛЕНЧУК, професор
Національного авіаційного університету

Микола МАЛІЙ, директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»

У наш час людство переживає бурхливий розвиток комп’ютеризації всіх сфер життя. Це надає нові можливості розвитку національних економік. Поширення інформаційних технологій має й свій негативний аспект: це відкриває шлях до антисоціальної та злочинної поведінки. Комп’ютерні системи й мережі містять у собі нові, дуже досконалі та досить потужні можливості використання їх для вчинення невідомих раніше міждержавних правопорушень, а також для скоєння традиційних злочинів, але нетрадиційними засобами.

Глобальна електроннокомунікаційна кіберзлочинність: виклики і загрози цивілізаційного розвитку

Аналіз слідчої і судової практики світ у свідчить, що вже сьогодні фактично виникають нові загрози формування міждержавної (транскордонної, транснаціональної, трансконтинентальної, планетарної) кіберзлочинності. Крім того, відомо, що комп’ютерні злочини наносять великі політичні, економічні, екологічні збитки, оскільки суспільство стає все більш і більш залежним від роботи комп’ютеризованих систем і мереж у різноманітних сферах суспільного життя — від керування рухом літаків та поїздів до медичного обслуговування й національної кібербезпеки. Іноді навіть невеличкий збій у функціонуванні таких систем може привести до реальної загрози життю людей. Стрімке зростання глобальних електронних комп’ютерних комунікаційних мереж, а також можливість підключення до них навіть через звичайні бездротові телефонні лінії, посилюють можливості їх використання однією особою, групою осіб, організованою групою або злочинною організацією для вчинення суспільно небезпечного винного діяння.

Безумовно, що частіше від комп’ютерних злочинів страждають більш розвинуті в технічному відношенні країни, однак і решта країн із початком процесу комп’ютеризації стають «родючим грунтом» для скоєння таких злочинів. Зокрема, глобальна електронна комп’ютерна мережа Інтернет надає можливість увійти до будь-якої американської відомчої комп’ютерної системи, в тому числі й військової. До того ж, це можливо зробити майже з будь-якої точки світу. В порівнянні із США, національна кібербезпека України поки що залежить від електронних комп’ютерних мереж значно менше. На сьогодні, ми стикаємося з комп’ютерними злочинами в основному в економічній та фінансово-кредитній сфері. Але в недалекому майбутньому такі злочини можуть привести до глобальних катастроф — екологічних, воєнних, транспортних тощо. Це обумовлено тим, що введення сучасної системи електронного управління повітряним, автомобільним, залізничним, річковим, морським рухом та трубопроводним транс портом, поширення телекомунікаційної мережі в освіті, науці і практиці, впровадження системи електронних платежів, використання комп’ютерів у діяльності органів законодавчої, виконавчої, судової влади, правоохоронних органів та керуванні військами значно розширили сферу діяльності для хакерів, кракерів, кібершахраїв та кібертерористів.

Поняття й сутність кіберзлочинності

Протягом 1990—2019 років нами вивчаються питання, пов’язані з бурхливим розвитком унікального феномена, відомого в усьому світі під назвою «кібертероризм», «кіберзлочинність», «комп’ютерна злочинність». На сьогоднішній день це поняття включає всі протизаконні дії, при яких електронне опрацювання інформації було знаряддям їх скоєння або об’єктом. Таким чином у це коло проблем потрапили не лише злочини, безпосередньо пов’язані з комп’ютерами, електронно-комунікаційними системами й мережами, але й такі, як шахрайство з кредитними магнітними картками, злочини у галузі телекомунікацій (шахрайство з оплатою міжнародних телефонних переговорів), незаконне використання банківської мережі електронних платежів, програмне «піратство», шахрайство з використанням ігрових автоматів та багато інших злочинів. До цієї групи також відносяться питання, пов’язані з використанням електронних доказів комп’ютерного походження, які використовуються при запобіганні і розслідуванні традиційних злочинів.

Водночас слід зазначити, що сьогодні комп’ютерна злочинність — це міжнародне явище, рівень якого тісно пов’язаний з політичним, економічним, військовим рівнем розвитку суспільства в різних державах та регіонах. При цьому менш розвинуті в технічному відношенні країни завдяки діяльності міжнародних правоохоронних і правозахисних організацій мають можливість використати досвід більш розвинутих країн для запобігання, протидії та викриття комп’ютерних злочинів. Загальні світові тенденції вчинення кіберзлочинів, арсенал злочинних засобів, методів і технологій запобігання кіберзлочинам у різні відрізки часу є типовими, однаковими для різних країн, оскільки це базується на єдності технічної бази, якою користуються кіберзлочинці.

Характерні риси комп’ютерної злочинності

На сьогодні характерними рисами комп’ютерної злочинності є такі:

  • як правило, це міждержавний (транскордонний, транснаціональний, трансконтинентальний, планетарний) характер злочину (виходить за рамки кордону однієї держави);
  • труднощі у визначені «місцезнаходження» злочину;
  • слабкі зв’язки між ланками в системі електронних доказів;
  • неможливість спостерігати і фіксувати електронні докази візуально;
  • широке використання злочинцями засобів шифрування електронної інформації.

Слід зазначити, що громадскість все більше цікавиться цими питаннями, оскільки кожен власник або користувач комп’ютера, комунікаційних мереж — це потенційний потерпілий, якого можуть очікувати тяжкі наслідки в разі скоєння злочину, особливо в приватному, комерційному та промисловому секторі, де можливі великі фінансові втрати. Комп’ютерні злочинці за допомогою міжнародних комп’ютерних мереж (типу Інтернет) широко розповсюджують свій кримінальний досвід, не звертаючи увагу на національні кордони, що вимагає відповідних кроків кооперації від поліцейських установ усіх країн світу протидіяти цим кіберзлочинам. Усе це вимагає оперативного обміну інформацією про тенденції вчинення комп’ютерних злочинів.

Із розвитком глобальних електронних комп’ютерних мереж набула також поширення практика електронного промислового шпигунства. Саме тому проблеми розробки систем захисту та збереження приватної, державної, службової і комерційної таємниці набувають сьогодні особливого значення. Багато питань виникає у зв’язку з крадіжками різного роду послуг, зокрема, вторгнення до телефонних мереж та незаконна торгівля послугами зв’язку. Також Інтернет широко використовують торговці піратським програмним забезпеченням, порнографією, зброєю та наркотиками для вчинення власних злочинних дій, обміну інформацією, координації дій тощо. Електронні комп’ютерні мережі, окрім всього, можуть стати й об’єктом нападу кібершахраїв та кібертерористів.

Міжнародні і вітчизняні організації з протидії кіберзлочинності

Починаючи з 1991 року при Генеральному секретаріаті Інтерполу діє робоча група з проблем комп’ютерної злочинності, яка вивчає цей вид злочинів у різних країнах світу, розробляє рекомендації, допомогає в стандартизації національних законодавств, напрацьовує методичний досвід запобігання й розслідування комп’ютерних злочинів.

За час свого існування згадана робоча група створила сучасну класифікацію комп’ютерних злочинів, розробила уніфіковану форму повідомлення (запиту) про такі злочини, видала довідник «Комп’ютери та злочини». Намагаючись стандартизувати методи та процедури запобігання і розслідування кіберзлочинів у різних країнах світу, щорічно організовує навчальні курси з підготовки та перепідготовки національних кадрів кіберфахівців (кіберполіцейських, кіберкриміналістів, кіберекспертологів).

Сьогодні особлива увага приділяється саме питанням міжнародного співробітництва при запобіганні, протидії й розслідуванні комп’ютерних злочинів. У багатьох країнах світу для запобігання і протидії цим видам злочинів створені спеціалізовані кіберпідрозділи, які займаються виявленням, розслідуванням комп’ютерних злочинів та збором іншої інформації з цього питання на національному рівні. Саме спеціалізовані національні поліцейські підрозділи утворюють головне ядро сил протидії міжнародній комп’ютерній злочинності. Такі підрозділи вже створені і діють тривалий час у Сполучених Штатах Америки, Канаді, Великобританії, Німеччині, Індії, Китаї, Швеції, Швейцарії, Бельгії, Португалії, Австрії, Польщі, Японії та багатьох інших країнах світу.

Для того щоб інформація з інших країн світу швидко та в доступній формі (мова повідомлення, специфічні терміни, коди злочинів тощо) надходила до національних спеціалізованих кіберпідрозділів (якщо їх немає, то до інших компетентних органів), а також для оперативного обміну такої інформації між країнами Генеральний секретаріат Інтерполу ще в 1994 році рекомендував усім країнам-членам організації створити національний центральний консультативний пункт із питань запобігання та протидії комп’ютерній злочинності (natіonal central referemce роіnt) і закріпити конкретних співробітників для роботи з інформацією про комп’ютерні злочини. На даний час в європейських країнах уже створені такі пункти, які надсилають інформацію до Генерального секретаріату Інтерполу про результативність їх діяльності з запобігання і протидії кіберзлочинності. Ці пункти створені, як правило, в апараті Національних Бюро Інтерполу, або в спеціалізованих підрозділах, які займаються комп’ютерною злочинністю чи економічними злочинами. На базі НЦБ Інтерполу в Україні такий пункт був також створений ще 17 вересня 1996 року.

Це дало можливість українським дослідникам накопичити матеріал про законодавче регулювання й організаційний досвід запобігання та протидії комп’ютерній злочинності в різних країнах світу, підготувати ряд аналітичних оглядів і публікацій з цих питань, ознайомити співробітників МВС, СБУ, прокуратури, суддів із цим новим для України видом злочинів, внести конкретні пропозиції з удосконалення чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства України.

Слід зазначити, що Законом «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» від 5 жовтня 2017 року законодавчо закріплені доктринальні засади забезпечення кібербезпеки нашої країни, а також закладені правові основи діяльності Національного координаційного центру кібербезпеки. Згідно з положеннями цього Закону Національний координаційний центр кібербезпеки є робочим органом Ради національної безпеки і оборони України, який здійснює координацію та контроль за діяльністю суб’єктів сектора безпеки й оборони, які забезпечують кібербезпеку, вносить Президентові України пропозиції щодо формування та уточнення Стратегії кібербезпеки України.

CERT-UA

Крім того, згідно зі ст. 9 даного Закону передбачено створення урядової команди реагування на комп’ютерні надзвичайні події України CERT-UA. Згідно з положеннями даного Закону основними її завданнями є наступні:

  1. накопичення та проведення аналізу даних про кіберінциденти, ведення державного реєстру кіберінцидентів;
  2. надання власникам об’єктів кіберзахисту практичної допомоги з питань запобігання, виявлення та усунення наслідків кіберінцидентів щодо цих об’єктів;
  3. організація та проведення практичних семінарів з питань кіберзахисту для суб’єктів національної системи кібербезпеки та власників об’єктів кіберзахисту;
  4. підготовка та розміщення на своєму офіційному веб-сайті рекомендацій щодо протидії сучасним видам кібератак та кіберзагроз;
  5. взаємодія з правоохоронними органами, забезпечення їх своєчасного інформування про кібератаки;
  6. взаємодія з іноземними та міжнародними організаціями з питань реагування на кіберінциденти, зокрема в рамках участі у Форумі команд реагування на інциденти безпеки FIRST зі сплатою щорічних членських внесків;
  7. взаємодія з українськими командами реагування на комп’ютерні надзвичайні події, а також іншими підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, які провадять діяльність, пов’язану із забезпеченням безпеки кіберпростору;
  8. опрацювання отриманої від громадян інформації про кіберінциденти щодо об’єктів кіберзахисту;
  9. сприяння державним органам, органам місцевого самоврядування, військовим формуванням, утвореним відповідно до закону, підприємствам, установам та організаціям незалежно від форми власності, а також громадянам України, у вирішенні питань кіберзахисту та протидії кіберзагрозам.

Водночас фактичне забезпечення функціонування діяльності CERT-UA здійснює Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України в межах своєї штатної чисельності та виділених обсягів фінансування. Слід також зазначити й те, що згідно зі ст. 6 даного Закону відповідальність за забезпечення кіберзахисту комунікаційних і технологічних систем об’єктів критичної інфраструктури, захисту технологічної інформації відповідно до вимог чинного законодавства, за невідкладне інформування урядової команди реагування на комп’ютерні надзвичайні події України CERT-UA про інциденти кібербезпеки, за організацію проведення незалежного аудиту інформаційної безпеки на таких об’єктах покладається на власників та/або керівників підприємств, установ та організацій, віднесених до об’єктів критичної інфраструктури.

Кібербезпека критичної інфраструктури

Сучасна теорія і практика свідчать, що забезпечення належного технологічного рівня кібернетичної безпеки й удосконалення чинного законодавства є необхідною умовою подальшого розвитку Індустрії 4.0 та сучасного електронного суспільства. Відомо, що в умовах глобалізації, автоматизації та кібернетизації інформаційних процесів, їх інтеграції в різні сфери державного і суспільного життя керівництво провідних країн світу постійно приділяє особливу посилену увагу створенню та вдосконаленню діяльності ефективних систем, засобів, методів і технологій захисту критичної інформаційної інфраструктури від зовнішніх і внутрішніх загроз кібернетичного характеру. Слід зазначити, що в багатьох провідних країнах світу вже сформовані і діють загальнодержавні системи кібернетичної безпеки критичної інфраструктури — як найбільш оптимальні організаційні структури, здатні в короткий проміжок часу швидко акумулювати сили та засоби різних державних і правоохоронних органів та установ приватного сектора для протидії кіберзагрозам, кібератакам, кіберзлочинам, кібершпигунству, кібертероризму. В США, Великій Британії, Канаді довгий час діють потужні кіберполіцейські структури (NIPS, FBI, FATF і тощо). Сьогодні в Сполучених штатів Америки, Польщі та інших країнах світу створюються навіть кібервійська.

В Україні також відбувається перманентний процес формування надійної системи кібернетичної безпеки критичної інформаційної інфраструктури. Як складову такої системи варто розглядати єдину загальнодержавну систему протидії кіберзлочинності, пропозиції щодо створення якої ще в 2011 році доручалося розробити Кабінету Міністрів за участю Служби безпеки України. Водночас, недосконалість національного законодавства й організаційних структур у сфері забезпечення кібернетичної безпеки значно підвищує ймовірність реалізації таких загроз, що негативно впливає на загальний рівень національної безпеки України.

Слід зазначити, що на різні аспекти вдосконалення правового, організаційного і кад рового забезпечення протидії кіберзагрозам (кіберзлочинності, кібертероризму), починаючи ще з 1990 року постійно звертали і звертають сьогодні особливу увагу такі українські дослідники як: Н. М. Ахтирська, П. Д. Біленчук, В. М. Бутузов, В. Д. Гавловський, В. О. Голубєв, Д. В. Дубов, М. А. Зубань, О. Л. Кобилянський, А. В. Кофанов, М. І. Малій, Н. А. Ожеван та інші освітяни, науковці і практичні працівники.

Поняття і правові основи кібернетичної безпеки

Під кібернетичною безпекою розуміють стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави під час використання кіберпростору, за якої забезпечуються сталий розвиток електронного інформаційного суспільства й цифрового комунікативного середовища, своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізація реальних і потенційних загроз національній безпеці України в кіберпросторі.

Правову основу забезпечення кібербезпеки України становлять Конституція України, закони України щодо основ національної безпеки, засад внутрішньої і зовнішньої політики, електронних комунікацій, захисту державних інформаційних ресурсів та інформації, вимога щодо захисту якої встановлена Законом «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» та іншими законами України. Загальна декларація прав людини, Конвенція про кіберзлочинність, інші міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, укази Президента, акти Кабінету Міністрів України, а також інші нормативно-правові акти, що приймаються на виконання законів України фактично закладають міцний міждержавний правовий, організаційний, процедурний фундамент забезпечення кібербезпеки інформаційного простору в Україні, Європі і світі.

Слідча й судова практика свідчить, що на даному етапі цивілізаційного розвитку світу виникають все нові й нові загрози, виклики й небезпеки в сфері критичної інформаційної інфраструктури держав, а також електронної інфраструктури відомств, установ та організацій. Це обумовлено тим, що постійно з’являються нові види міждержавних (транскордонних, транснаціональних, трансконтинентальних, планетарних) кіберзлочинів, які раніше взагалі не зустрічалися в слідчо-судовій практиці. Зокрема, це кіберзлочини, які вже сьогодні скоюються в світовому космічному просторі, а також кіберзлочини, які скоюються з використанням новітніх засобів, методів і технологій електронного інтелекту.

Міждержавна кіберзлочинність

У сучасних умовах стрімкий розвиток інформаційних технологій у світі та необхідність обміну інформацією через використання глобальної інформаційної мережі Інтернет створюють сприятливий клімат для злочинних посягань: привласнення коштів з банківських рахунків інших осіб, у тому числі й на території інших держав, зокрема кібератаки, здійснені на Пентагон та інші держустанови США, відключення систем електропостачання в західних регіонах України, блокування діяльності аеропорту у Варшаві тощо свідчить про реальні загрози світового маштабу. Беззаперечно, що кіберзлочини сьогодні вже набули транскордонного, транснаціонального, трансконтинентального, планетарного характеру, а тому міжнародна спільнота, враховуючи можливі глобальні негативні наслідки цього соціального явища, намагається постійно контролювати й мінімізувати їх посягання на міждержавні політичні, дипломатичні, економічні, екологічні відносини.

Зокрема, базовим документом запобігання і протидії міжнародній кіберзлочинності для європейських країн є Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність від 23.11.2001 р. та Додатковий протокол до неї від 28.01.2003 р. Сьогодні ця конвенція є дієвим правовим фундаментом для розробки й удосконалення відповідного законодавства європейських держав.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Захистити чиновника, або Як руйнується стабільність держслужби

Віктор ТИМОЩУК, головний експерт напряму з покращення якості надання адміністративних послуг програми «U-LEAD з Європою»

Як відомо, одним із перших турбо-рішень нової влади став закон про так зване перезавантаження влади. Основною причиною його ухвалення називали (можливий) саботаж реформ з боку державного апарату. А головними ворогами реформ — працюючих нині чиновників.

Проте, чи правильно поставлений діагноз? Нова влада, мабуть керуючись добрими намірами, все ж припустилася помилки. При чому цю помилку роблять усі «нові влади». Для кожної з них атака на працюючих державних службовців – це насамперед можливість розставити на посадах «своїх» людей, професійність яких вважається не важливою. І взагалі, в Україні культивується вкрай шкідливий стереотип, що чиновники (і державні службовці, і службовці місцевого самоврядування) «нерозумні», «ледачі», «корумповані». Хоча з мого досвіду (може пощастило) абсолютна більшість службовців – люди компетентні, віддані справі й доброчесні. Просто політикам вигідно списувати свою безпорадність і помилки на «поганих чиновників».

Час припинити цю шкідливу практику. Треба повернути повагу до професії державного службовця. Переконаний, що й сьогоднішні службовці, в тому числі «свіжа кров» у більшості нових директоратів міністерств та секретаріату уряду спроможні вирішувати найскладніші завдання. Тільки політики повинні ставити правильні цілі, а ще краще – разом із державними службовцями фахово ідентифікувати проблеми та у відкритий (інклюзивний) спосіб виробляти найефективніші рішення.

Натомість нашу державну службу вкотре торпедують. Поряд із вдалими «технічними правками» 19 вересня 2019 року «перезавантаженням» у законі «Про державну службу» зроблено кілька системних помилок. Найперша – руйнується стабільність державної служби, тобто захист державних службовців від довільно-свавільних звільнень. Хоча без стабільності ніколи не буде ні досвіду та професійності, ні служіння суспільству. Незахищений службовець змушений лише прислужувати керівникам, і не кожен зможе сказати «ні» нерозумній чи незаконній вказівці, якщо службовця не захищає закон. Та ініціатива в такій атмосфері не вітається.

Хоча досвід мав би навчити. Адже в нас при кожній зміні президентів, парламентів, урядів – починалися «чистки» та «зміни команд». Це призвело до суттєвого ослаблення державної служби в Україні. Закон 2015 року нарешті встановив певні запобіжники цьому. І головним мав бути захист усього корпусу державних службовців через захист топ-керівників (посади категорії «А») від довільного звільнення. Точніше – для звільнення треба мати підставу й переконати в ній спеціальний орган, комісію з питань вищого корпусу держслужби. Але нова влада, навіть маючи всюди тотальний контроль, на жаль, вирішила, що «заморочуватися» з процедурами – це втрата часу.

Тепер звільняти держслужбовців з посад категорії «А» можна на вільний розсуд політиків. Без згоди цієї комісії (хоча остання стає майже «кишеньковою»). Більше того, кожна наступна нова влада (чи навіть керівник органу) отримали право на «4-місячні» кадрові чистки. І це не разова (перехідна) норма, а постійне правило! Також законом погіршено захист службовців від звільнень при ліквідації органу (раніше була спрямованість на їх збереження у держслужбі та переведення на інші вакантні посади), скорочено строки попередження при зміні істотних умов служби (тепер 30 днів, замість 2-х місяців) тощо. При тому що й раніше, і нині більшість ліквідацій/реорганізацій є формальними, і вправно використовуються для кадрових «чисток».

Для багатьох людей така «розправа» над чиновниками може виглядати жаданою. Хоча більшість критиків за місячну зарплату чиновника і день би не попрацювали на тій посаді. Адже в умовах суттєвих обмежень (е-декларування, заборона сумісництва тощо), зарегульованості життя, постійних змін – черга на державну службу і так не стоїть. Не плутаймо з політичними посадами та окремими «хлібними» службами-інспекціями.

Інша системна помилка закону – руйнування інституту конкурсів на державну службу. Те, чим, власне, пишалися в 2015 році – призначення на будь-яку посаду державної служби тільки за результатами відкритого конкурсу – тепер знівельовано. Так, на практиці були проблеми й конкурсну процедуру треба було вдосконалювати. Але за новими змінами суб’єкту призначення (тобто політикам чи іншому керівнику) подається «до 5 кандидатур» на вибір. І далі жодного рейтингу чи обґрунтування вибору. Це можна назвати свавіллям. Також тут і корупційні ризики.

Новій владі треба також пам’ятати, що цими змінами будуть користуватися і наступники. Так само як і колись Петру Олексійовичу треба було розуміти, що «поправки Герасимова» про виведення у 2017 році голів місцевих держадміністрацій з корпусу державної служби (що, мабуть, робилося для акумулювання адмінресурсу на майбутніх виборах) негативно вплине на стабільність та професійність усієї виконавчої влади на місцях, особливо у виборчий рік.

До речі, то був перший негативний удар по реформі державної служби. Нарешті, нині не зрозуміло як за новими змінами спрацює «контрактна служба» та інші експерименти. Хоча деструктивну роль різних систем оплати праці в одному органі та «зловживань преміями» не помітити важко. І цю практику пролонгують та поглиблюють.

Позитивом теперішньої ситуації можна вважати лише те, що в нової влади є можливість виправляти свої помилки, до того ж, оперативно. І в цій частині нічого кращого, аніж створення сталих правил та еволюційний розвиток спроможних інституцій цивілізований світ не знає. Тим паче, такого унікального шансу на системні зміни як у Президента, що прийшов «на один строк», не було ніколи.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.