Протидія економічній злочинності в Україні в 2020 році: стан і проблеми (Частина 1) - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Протидія економічній злочинності в Україні в 2020 році: стан і проблеми (Частина 1)

Дата публікації:

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР, адвокат,
кандидат юридичних наук,
заслужений юрист України.

(у порівнянні зі статистичними даними за 2016—2019 роки)

Сьогодні чомусь прийнято вважати, що однією з першочергових проблем протидії економічній злочинності є відсутність єдиного органу правопорядку, якому належали б такі повноваження. Хоча це й не зовсім так, бо в історії України був період, коли фактично єдиним органом, який займався виявленням злочинів в економічній сфері та їх розслідуванням в основній масі своїй, було Міністерство внутрішніх справ, а ще точніше — його оперативні підрозділи по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності (знані більше за російськомовною абревіатурою ОБХСС) та слідчі міліції. Заради об’єктивності потрібно уточнити, що розслідуванням незначної їх частини, а саме розкрадань в особливо великих розмірах, у певний період часу займалися виключно слідчі прокуратури.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Від такої змішаної підслідності дійсно були більш вагомі результати протидії цьому виду надскладних у доказуванні кримінальних правопорушень, у результаті чого наносилися відчутні «удари» по економічній злочинності. До таких прикладів можна віднести хоча б кримінальні справи 80-х років минулого століття за фактами розкрадань грошових коштів у торговельних закладах м. Києва, в першу чергу в мережі так званого «Київавтоматторгу». В цих справах до кримінальної відповідальності були притягнуті сотні представників торгівлі, контролюючих органів та пов’язаних із ними органів влади. Схожі резонансні злочини розслідувалися слідчими прокуратури в тісній співпраці з оперативними працівниками ОБХСС у Херсонській та Харківській областях. До аналогічних розслідувань можна віднести й кримінальні справи того періоду часу про розкрадання державного майна так званими «кооператорами» в Дніпропетровській, Харківській та Чернігівській областях.

Суть питання

Починаючи з 90-х років минулого століття, питанням виявлення й розслідування економічних злочинів уже займалися одночасно різні правоохоронні структури. Така невизначеність із правоохоронним органом, який би одноособово відповідав за стан протидії економічній злочинності, і призвела, на думку частини експертів (до чого схиляється і влада протягом останніх 7-ми років), до тих негативних результатів у протидії кримінальним правопорушенням у цій специфічній сфері, хоча це теж помилкова позиція. Але, незважаючи на це, нинішня влада все одно створила ще один новий орган правопорядку — Бюро економічної безпеки (БЕБ), яке, начебто, й буде займатися виключно протидією економічній злочинності. Так, відповідно до закону про БЕБ, який Верховна Рада ухвалила 28 січня 2021 року, основною його функцією, начебто, буде аналітична робота, а не силові повноваження. Зокрема, бюро аналізуватиме бенефіціарів фінансових операцій і визначатиме, чи має в них місце порушення закону, чи ні. Хоча більш ретельне вивчення норм цього закону свідчить про зворотнє, а саме про створення чергового силового «монстра», який буде ще більше «кошмарити» ті ж бізнес-структури.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Відповідно до ст. 1 діючого Закону «Про Бюро економічної безпеки України», вказане бюро — центральний орган виконавчої влади, на який покладаються завдання з протидії правопорушенням, що посягають на функціонування економіки держави. Відповідно до покладених завдань, Бюро економічної безпеки України виконує правоохоронну, аналітичну, економічну, інформаційну та інші функції, а його діяльність спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України.

Очікувані проблеми в діяльності БЕБ

У той же час не виключено, що новостворене бюро зіштовхнеться в майбутньому з наступними проблемами:

  • знову ж таки, приділятиме більше уваги розслідуванням, а не превентивним заходам;
  • фінансові установи можуть неохоче передавати інформацію таким правоохоронним органам, якщо їм заздалегідь буде відомо, що цю інформацію може бути використано під час розслідування будь-якого іншого злочину (а не тільки «відмивання грошей» чи фінансування тероризму).

Також потрібно врахувати і той факт, що досить велика частина зареєстрованих, наприклад, у 2020 році, в Україні правопорушень у сфері економічної та фінансової діяльності — це злочини, які становлять низький рівень суспільної небезпеки. Наприклад, за ст. 213 КК України («Порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом») зареєстровано 269 проваджень, у той же час, як за ознаками такого більш суспільно небезпечного для держави злочину як «Шахрайство з фінансовими ресурсами» — (ст. 222 КК України) — лише 142 провадження. Отже, може статися так, що БЕБ «захлинеться» в розслідуванні, вибачте, дрібних економічних злочинів замість зосередження своїх зусиль на виявленні й розслідуванні більш складних кримінальних правопорушень, тим більше, що для їх розслідування немає ані конкретних методик, ані аналітичних напрацювань, ані, тим більше — повного та оперативного доступу до даних фінустанов через вищевказані причини. Більше того, за останні 6—7 років майже повністю розгублені напрацьовані десятками років методи протидії кримінальним загрозам у сфері економіки, тим більше в частині збирання, обробки та аналізу інформації, а частина існуючих відверто застаріли. Я вже мовчу про відсутність уніфікованих із закордонними правоохоронними інституціями методів виявлення та розслідування фінансових злочинів, скоєних із використанням можливостей транснаціональних злочинних фінансових схем, які особливо часто використовуються при розкраданні державного й комунального майна, а головне — для відмивання злочинно здобутих майна і коштів. Тим більше, в умовах, коли прокуратура, яка відповідно до вимог Конституції України повинна не тільки здійснювати процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, а й організовувати його, фактично майже зруйнована, де тепер майже відсутні професійні кадри, які зможуть забезпечити виконання покладених на них функцій з організації розслідування такої складної категорії кримінальних правопорушень.

Тому Україні наразі потрібен не черговий правоохоронний орган із заплутаною чи паралельною підслідністю (з проблемами на кшталт НАБУ чи ДБР), а створення нової служби зі збалансованим акцентом не тільки на розслідуванні, а й на потужній аналітиці економічних процесів у країні та світі, а також превентивних заходах реагування, відповідальної саме за розслідування економічних злочинів проти держави, в якому б були зосереджені всі повноваження по боротьбі з цією специфічною категорією кримінальних правопорушень, позбавивши одночасно цих функцій інші органи досудового розслідування, найперше СБУ та Національну поліцію, з тим, щоб зменшити необґрунтований та безпідставний тиск на бізнес.

Але існує ще один фактор, який явно не дозволить новоствореному органу реалізувати закладену в його однойменному законі ідею про єдиний орган по боротьбі з економічною злочинністю. Ним представляється виключна підслідність НАБУ, яке згідно з вимогами ч. 4 ст. 216 КПК України уповноважене розслідувати злочини, передбачені статтями 191, 209, 210, 211, 364, в тому числі й вчинені керівниками суб’єктів великого підприємництва, в статутному капіталі яких частина державної чи комунальної власності перевищує 50%, а також у тих випадках, коли розмір предмета кримінального правопорушення або завданої ним шкоди в п’ятсот або більше разів перевищує розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, якщо кримінальне правопорушення вчинене службовою особою суб’єкта господарювання, в статутному капіталі якого частина державної чи комунальної власності перевищує 50%. Тобто створений таким чином новий орган правопорядку буде позбавлений функції розслідування, в першу чергу особливо тяжких та найбільш розповсюджених злочинів у сфері економіки, за ознаками яких теж НАБУ в 2020 році направило до суду аж 8 обвинувальних актів, що явно не відповідає криміногенній ситуації.

Про кримінальні правопорушення в економічній сфері в 2016—2020 роках

Якщо аналізувати дані звіту Офісу Генерального прокурора України «Про кримінальні правопорушення, вчинені на підприємствах, установах, організаціях за видами економічної діяльності» за останні роки, то стан протидії цьому виду злочинності в 2020-му виглядав таким чином. Так, загальна кількість зареєстрованих кримінальних правопорушень, вчинених на підприємствах, установах, організаціях, за видами економічної діяльності протягом 2020 року складала 49 728 кримінальних проваджень, що значно менше, аніж у 2019 році — 56 903, у 2018 — 58 606, у 2017 — 52 903 та приблизно на рівні 2016 року — 47 833. Майже така ж тенденція щодо виявлених тяжких злочинів даної категорії: 18 460 проваджень, що менше, ніж у 2018 році — 19 834, у 2017 — 19 057 та приблизно на рівні 2019 — 18 249, в той час, як по особливо тяжких кримінальних правопорушеннях даної категорії ситуація виглядає майже навпаки: з 2016 по 2018 роки їх кількість зменшувалася (у 2016 — 1 895, у 2017 — 1 825, у 2018 — 1 513), в 2019 році була майже на рівні — 1 841 і дещо збільшилася в 2020 році — 1 956. Що стосується цього виду злочинів середньої тяжкості, то їх реєстрація з кожним роком тільки зростала: з 18 877 в 2016 до 23 979 у 2019 році, в той час, як у 2020 році їх було зареєстровано майже вдвічі менше (11 208). Із цього випливає, що протидія злочинам даної категорії в 2020 році суттєво погіршилася фактично по всіх категоріях кримінальних правопорушень даного виду.

Що стосується вручених повідомлень про підозру у вчиненні таких злочинів (але це без розбивки на особливо тяжкі, тяжкі, середньої та невеликої тяжкості): у 2020 році їх було 23 703 (або 47,7%) проти 21 869 (або 38,4%), але менше, ніж у 2018 — 24 870, хоча у відсотковому значенні це склало більше — 42,4%. Тобто виходячи з цих статданих, складається враження, що розкриття злочинів у минулому році було дещо кращим, ніж у 2019-му, але гірше, ніж у 2018 р. у кількісному вигляді.

Дещо краща ситуація в минулому році, в порівнянні з позаминулим 2019 роком, із розкриттям злочинів цього виду (в загальній кількості) і за направленими до суду обвинувальними актами: 22 829 (45,9%) проти 19 895 (35%) в 2019 році та приблизно на рівні 2018-го — 22 755 (39%). Але ще раз наголошую, що робити висновок про позитивні зрушення немає достатніх підстав, бо це статдані, узагальнені без розбивки на кількість тяжких й особливо тяжких злочинів, з одного боку, які, дійсно, розкривати й розслідувати значно складніше, та середньої і невеликої тяжкості, яких значно більше в загальній масі розкритих. Тому, думається, й статистика існує в такому узагальненому вигляді, щоб приховати справжню ефективність роботи органів досудового розслідування та прокуратури.

Злочини у сфері господарської діяльності

Переходячи до більш детального аналізу стану злочинності на підприємствах, установах і організаціях, відзначу, що, на превеликий жаль, за всі ці роки так званих «реформ» у сфері правоохоронної діяльності ні законодавчо, ні при формуванні статзвітності так і не було визначено, які ж конкретні кримінальні правопорушення тепер відносяться саме до категорії економічних. У зв’язку з цим будемо намагатися їх визначати такими, виходячи виключно із назв існуючих конкретних розділів КК України. Так, аналізуючи злочини у сфері господарської діяльності, треба справедливо зазначити, що загальна кількість виявлених там кримінальних правопорушень протягом останніх 7-ми років, навпаки, продовжує щорічно стрімко знижуватися, що однозначно свідчить про суттєве послаблення протидії органами правопорядку і прокуратури цьому підвиду економічної злочинності, а може навіть і про фактичне згортання цієї діяльності. Зокрема, якщо в 2020 році було зареєстровано 5 342 вказаних кримінальних правопорушень, то в тому ж дореволюційному 2013 році — 11 104, що вдвічі більше.

До речі, щодо фіктивного підприємництва, то 18.09.2019 р. Президент України підписав прийнятий Верховною Радою Закон № 1080 «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо зменшення тиску на бізнес», яким з КСУ виключено ст. 205 про кримінальну відповідальність за фіктивне підприємництво, а тому сьогодні немає можливості порівняти дані про цей вид злочинів за 2020 рік, хоча в 2019-му їх було обліковано всього 248 випадків, що теж значно менше, в тому числі й у чотири рази, аніж у попередні роки (для порівняння: у 2018 — 715, у 2017 — 784, 2016 — 681, у 2015 — 885, у 2014 — 858, у 2013 — 891), що є додатковим свідченням значного зниження активності правоохоронців у виявленні злочинів у даній сфері.

Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом

Що ж стосується фактів легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, то в 2020 році їх було зареєстровано дещо більше, ніж у попередні роки — 348 (у 2019 — 283, у 2018 — 242, у 2017 — 243, у 2016 — 159, у 2015 — 221, у 2014 — 296, у 2013 — 291), в той час як випадків незаконної приватизації державного та комунального майна значно менше, аніж у попередні роки — 16 проти 22 у 2019 році, 17 — у 2018, 26 — у 2017 та навіть і в три рази, ніж у 2014 — 46 (окрім, хіба що, 2016 року, коли їх було 10). Більше зареєстровано випадків шахрайства з фінансовими ресурсами — 142 проти 76 у 2019 році, 58 — у 2018, 61 — у 2017 та 63 — у 2016 й приблизно нарівні із 2015 — 133, але значно менше, в тому числі й в кілька разів, ніж у 2014 — 347 та в 2013 — 337.

Зменшилася й протидія нецільовому використанню бюджетних коштів: виявлено всього 16 фактів, що менше, зокрема і в кілька разів, аніж у 2019 році — 23, у 2018 —18, у 2017 — 21, у 2015 — 24, у 2014 — 34 та в 2013 — 48, але приблизно нарівні з 2016 роком — 15, і це в той час, коли мільярдні суми розкрадаються на тендерах, коли лише німий не говорить про розтрату бюджетних коштів, виділених на ту ж оборону, а останнім часом і на ремонт та будівництво доріг, зокрема і на велику об’їздну дорогу навколо Києва, а тим більше, на так зване «Велике будівництво», зокрема з «Ковідного фонду» тощо. Суттєво менше зареєстровано в минулому році й фактів ухилення від сплати податків та зборів — 910, в тому числі й значно, у порівнянні з усіма проаналізованими попередніми роками (у 2018 — 1 099, у 2017 — 1 009, у 2016 — 1 203, у 2015 — 1 748, у 2014 — 1 899, а в порівнянні з тим же 2013 роком — навіть утричі — 3 069 (окрім, хіба що, 2019-го, коли їх було зареєстровано 852).

Кількість вручених повідомлень про підозру

Ще гірша ситуація із розкриттям даного виду кримінальних правопорушень через кількість вручених конкретним особам повідомлень про підозру у їх вчиненні. Подивіться самі. Якщо говорити про нескладні в доказуванні кримінальні правопорушення, такі як фіктивне підприємництво та шахрайство з фінансовими ресурсами, то, закономірно, й рівень їх розкриття шляхом повідомлення конкретним особам про підозру щороку повинен був покращуватися. Але насправді на фоні щорічного зниження кількості виявлених і зареєстрованих фактів того ж фіктивного підприємництва (з 891 — в 2013 до 248 в 2019 році) кількість вручених повідомлень про підозру у їх вчиненні залишилася майже однаковою в кожному з цих означених років і становила від 222 в дореволюційному 2013 році до 214 — в 2019, а тому, начебто, кращий відсоток їх розкриття, який із цієї причини зростав з року в рік із 24,9% в 2013 до 86,2% в 2019 році є насправді хибним, бо вираховувався саме завдяки зниженню активності правоохоронців із виявлення й реєстрації цього виду кримінальних правопорушень (за 2020 рік такі дані відсутні).

Якщо ж брати шахрайство з фінансовими ресурсами, то й тут картина із їх розкриттям дуже схожа, хоча в кількісному вигляді й дещо відрізняється. Так, якщо в 2013—2014 роках кількість зареєстрованих таких злочинів становила, відповідно, 337 і 347, то, починаючи з 2015 року, їх виявлення й реєстрація майже щорічно знижувалась — від 133 в названому році до 76 в 2019-му, хоча в 2020 році й дещо підвищилася в порівнянні з 2015—2019 роками і становила 142. Разом із тим, у відсотковому вигляді стан розкриття цих злочинів шляхом вручення повідомлень про підозру, окрім 2018 року (всього 17,4%), був приблизно однаковим і досить високим, коливаючись від 57,1% в 2016 році до 74,6% — в 2019. Хоча в порівнянні з 2019 роком (77,6%) у 2020-му цей відсоток також знизився і становив 74,6%.

По всіх інших кримінальних правопорушеннях даної категорії ситуація з їх розкриттям за показником вручення повідомлень про підозру конкретним особам набагато гірша. Особливо критична вона з розкриттям фактів незаконної приватизації державного і комунального майна, де протягом періоду з 2014 по 2019 рік не повідомлено про підозру жодній особі (!), хоча й кількість зареєстрованих таких фактів була невеликою (46 — у 2014, 10 — у 2016, 17 — у 2018 році і 22 — у 2019)! У 2020 році було виявлено 16 таких фактів і лише в одному кримінальному провадженні повідомлено особі (чи особам) про підозру!

Нецільове використання бюджетних коштів

Дуже низький відсоток розкриття фактів нецільового використання бюджетних коштів, який складав від 0% — в 2016 та 2019 роках до 16,7% — у 2018 та 6,2% в 2020, що теж значно менше, аніж у 2013 році (20,8%), як у кількісному, так і у відсотковому вигляді. Приблизно така ж ситуація і з щорічним зниженням кількості зареєстрованих фактів ухилень від сплати податків та зборів — із 3 069 у 2013 році до всього 910 — в 2020, тобто майже в 4 рази, і, відповідно, щорічним зниженням кількості повідомлених підозр у їх вчиненні із 482 — в 2013 до 52 в 2020 році, тобто майже в 5 разів!

У відсотковому вираженні картина тут ще гірша: якщо в 2013 році розкриття цих злочинів за кількістю вручених підозр становило 15,7%, то в 2015 — вже вдвічі менше (8,8%) і далі приблизно так щороку (вище 11 чи 12 відсотків цей показник ніколи не піднімався), а в 2020 році ще знизився — до 5,7%. І це при тому, що кількість зареєстрованих таких злочинів щорічно тільки зменшувалася, більша половина бізнесу знаходиться в тіні!

Таким чином, навіть ці статистичні дані наглядно підтверджують практичне згортання на теперішній час діяльності правоохоронних органів у протидії злочинності в сфері економічної діяльності, що дійсно за такої негативної тенденції загрожуватиме економічній безпеці нашої держави.

Направлення до суду обвинувальних актів

Набагато гірша ситуація із розкриттям даного виду кримінальних правопорушень за направленими до суду обвинувальними актами. Так, за фактами незаконної приватизації державного і колективного майна в 2020 році до суду направлено всього 1 обвинувальний акт, а з 2014 по 2019 рр. не направлено жодного (!). Вкрай негативний відсоток розкриття за направленими до суду обвинувальними актами й нецільового використання бюджетних коштів, за вчинення якого в 2020 році до суду направлений теж лише 1 обвинувальний акт (що склало всього 6,2%), а в 2014, 2016 і 2019 рр. до суду не направлено жодного обвинувального акту; у 2015 році — 1 обвинувальний акт, що складало 4,1%, та по 3 в 2017 та 2018 роках, що складало, відповідно, 14,2% і 16,7%, в той час, як у тому ж 2013 році таких обвинувальних актів було направлено до суду 8. Приблизно така ж негативна ситуація і з розкриттям фактів ухилення від сплати податків і зборів, за вчинення яких майже щорічно з 2013 року кількість направлених до суду обвинувальних актів лише зменшувалася — з 165 — в 2013 до 10 — в 2020, тобто в 16 разів, а у відсотковому вимірі картина виглядає ще критичніше — від 5,4% в 2013 до 1,09% в 2020 році!

Не набагато краща ситуація і з розкриттям фактів легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, за направленими до суду обвинувальними актами. При майже щорічному зниженні кількості направлених до суду таких обвинувальних актів із 95 в 2013 р. до 62 і 64, відповідно, у 2017 та 2018 рр. та 24 в 2016 році та відсоток їх розкриття за цим показником протягом цього періоду коливався з 18% в 2015 і 15,1% в 2016 до 26,7 % у 2020 році, хоча це теж менше, ніж було не тільки в 2013 році — 32,6%, а й у 2019 — 31,1%!

Судова практика

Ще показовішим фактором практичного згортання діяльності органів досудового розслідування та прокурорів щодо протидії кримінальним правопорушенням у сфері господарської діяльності є судова практика щодо розгляду обвинувальних актів про такі злочини. На превеликий жаль, у статистичних звітах Офісу Генерального прокурора відсутня розбивка даних про кількість вироків як обвинувальних, так і виправдальних, як і по закритих провадженнях судами по кожному із видів цієї категорії злочинів у період із 2013 по 2017 роки, тим більше, що статистичні дані за статтями 199—233 КК України (за виключенням ст. 212 КК України) про результати їх розгляду судами за цей період взагалі були об’єднані в одну цифру! Скоріше за все, для останніх генеральних прокурорів взагалі були нецікавими, або навіть незрозумілими, кінцеві результати протидії злочинності в цій надважливій сфері. А даремно, бо результати розгляду направлених до судів обвинувальних актів по даній категорії злочинів додатково підтверджують не тільки зниження кількості виявлених (зареєстрованих) таких злочинів за ці роки, а й низьку якість досудового розслідування цієї категорії злочинів та рівня публічного (державного) обвинувачення.

Ви тільки вдумайтесь, у 2020 році було засуджено всього 37 осіб за вчинення кримінальних правопорушень даної категорії, що значно менше, в тому числі і в десятки разів, аніж у попередні роки (в 2019 — 129, в 2018 — 222, в 2017 — 1002, в 2016 — 993, в 2015 — 1 400, в 2014 — 1 638 і в 2013 — 1 882). При цьому кількість засуджених судами осіб за такі специфічні злочини майже щорічно за даний період тільки зменшувалася.

Необхідно також звернути увагу й на негативну тенденцію по винесенню судами виправдальних вироків у цій категорії злочинів: якщо в 2013 році судами було виправдано всього 24 таких особи, то в 2014 — 44, в 2015 — 85, в 2016 — 52, а в 2017 — вже в десятки разів більше — 274! І це при тому, що достатньо велика кількість таких проваджень у судах просто закривалася. І якщо в 2014—2015 роках їх було закрито стосовно, відповідно, 1 111 та 916 осіб, то в 2016 — 575, а в 2017 — 718 осіб, тобто їх кількість знову почала зростати!

Звертає на себе увагу й той факт, що в 2018 і 2019 роках статистичні дані по даній категорії кримінальних правопорушень вже були розподілені окремо по кожному з них, зокрема і за статтями 205, 209, 233, 222 і 210 КК України, із вивчення яких вбачається, що в основному судами засуджувалися особи лише за вчинення найбільш простих у доказуванні кримінальних правопорушень: фіктивного підприємництва — 185 осіб за 2018 і ще менше — 88 осіб за 2019 та всього — 7 — за 2020 рік. Водночас стосовно значно більшої кількості осіб провадження були закриті судами: в 2018 році — стосовно 184 осіб, у 2019 — стосовно 232 та в 2020 — стосовно 47 осіб; за шахрайство з фінансовими ресурсами засуджено всього 3 особи в 2018 році, в той час як закрито проваджень стосовно 17 осіб, у 2019 засуджено 8 осіб, а закрито справи стосовно 24 осіб, у 2020 засуджено 9 осіб, а стосовно 38- ми обвинувачених, тобто втричі більше, провадження були закриті!

Разом із тим, судами в цей час взагалі не приймалися рішення в злочинах, передбачених ст. 233 (незаконна приватизація), лише стосовно однієї особи було закрито таке провадження у 2018 році; за ст. 210 КК України (нецільове використання бюджетних коштів) засуджено всього 2 особи в тому ж 2018 й 1 особа в 2019-му і по одному такому провадженню в ці роки було закрито, в той час, як у 2020 році жодна особа не була засуджена, а стосовно двох осіб провадження закриті. За ст. 209 КК України в 2018 році засуджено 19 осіб, у 2019 — 21 особа, у 2020 — 17, в той час, як виправдано — 4 особи в 2018, 7 осіб — в 2019 та 1 в 2020 році, при цьому закрито таких проваджень у минулому році стосовно 3-х осіб (у 2018 — стосовно 1 особи, у 2019 — стосовно 3-х осіб). Тобто судами в цій категорії злочинів в основному провадження закривались або виносилися виправдальні вироки, в той час як засуджувалася мізерна кількість осіб.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Три проблеми кримінальної юстиції: як можна покращити роботу слідства та судів?

Опубліковано

on

От

Денис НЄНОВ,
адвокат юридичної фірми «Ілляшев та Партнери»

За останні роки в сфері кримінальної юстиції ми спостерігаємо велику кількість реформ та законодавчих змін, появу нових слідчих органів. Та попри певні позитивні зрушення, ключові проблеми залишаються незмінними — неефективне використання ресурсів; перевантаження слідчих органів і судів; загалом низька якість роботи слідчих і прокурорів.

Масштабність цих проблем ілюструють їх деструктивні наслідки: розслідування і судовий розгляд кримінальних проваджень розтягується на роки й десятиліття; неефективне розслідування злочинів, які становлять високу небезпеку для суспільства та особи (насильницькі злочини, збут наркотиків); непритягнення до відповідальності особливо небезпечних осіб, які систематично вчиняють злочини; складність з отриманням компенсації за заподіяну злочином шкоду.

Читайте також: Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян»

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розв’язання цих проблем пов’язане не тільки із законодавчими положеннями, а й зі зміною підходів до управління органами кримінальної юстиції. Слідчі органи не мають власних стратегічних цілей і пріоритетів, відсутнє розуміння сфер і категорій злочинів, зосередження на яких є критично важливим. Як результат — слідство витрачає свій робочий час одразу на всі злочини: крадіжку цукерок із супермаркету, умисне вбивство та викрадення автомобіля. Такий підхід порушує необхідний баланс між витраченими ресурсами й результатом.

Поглиблює цю проблему закон, який вимагає відкривати кримінальне провадження та здійснювати розслідування за будьякою заявою, навіть якщо вона не містить об’єктивних даних про злочин, тобто слідчий має провести повноцінне розслідування не для доведення злочину, а його відсутності. Як результат — слідчі органи перевантажені і в таких умовах неможливо якісно та ефективно розкривати злочини. Водночас це посилює й корупційні ризики, оскільки потерпілі вимушені шукати шляхи для «мотивації» слідчого займатися їх справою.

«Зона комфорту» для слідчих

Тому, вважаю, в Кримінальному процесуальному кодексі потрібно передбачити право слідчого, прокурора відмовляти у відкритті кримінального провадження за безпідставними заявами. Для запобігання зловживанням має бути право на судове оскарження таких відмов.

Читайте також: Строки досудового розслідування проступків виявилися недостатніми

До неефективного використання ресурсів кримінальної юстиції призводять і статистичні показники — коли ключовим критерієм ефективності є кількість кримінальних проваджень, переданих до суду. Це стимулює слідчого займатися дрібними злочинами, які можна легко й швидко передати до суду, ніж довго розслідувати один, хоча й особливо небезпечний, але складний у доказуванні. Така «зона комфорту» слідчого значно знижує його професійний рівень. А іноді бажання встигнути за показниками спричиняє й фабрикування справ.

Таким чином, систему показників має замінити управління кримінальною юстицією на основі стратегічних цілей. Окрім того, важлива й координація зусиль із чітким розмежуванням функцій різних слідчих органів, щоб не було дублювання роботи — типовою проблемою зараз є порушення підслідності, яке призводить до неефективного використання правоохоронного ресурсу.

Крім того, вказані проблеми призводять до перевантаження слідчих органів і судів. Розвантажити слідство допоможе розширення повноважень потерпілого й залучених ним приватних детективів зі збору доказів. Як варіант, за певних умов (наприклад, бездіяльність слідчого) потерпілому можна надати права сторони обвинувачення, в тому числі на здійснення повідомлення про підозру та звернення до суду з обвинувальним актом.

В якій категорії злочинів потерпілий може виступати як обвинувач? Це питання потребує додаткового вивчення. Однозначно такі права можна надати потерпілим від майнових злочинів. Наприклад, у нашій практиці ми отримуємо велику кількість запитів від іноземних громадян та компаній, які постраждали від дій шахраїв в Україні. У кожній з таких справ виникає ситуація, коли слідчий не має об’єктивної можливості або бажання ефективно їх розслідувати. За таких умов досить складно досягти відшкодування майнової шкоди, адже це вимагає значного часу й ресурсу. Відтак страждає репутація країни, погіршується інвестиційний клімат. Ми вимушені працювати за слідчого, але для цього в потерпілої сторони недостатньо правових інструментів. Отож право на висунення обвинувачення та проведення власного розслідування є чи не єдиним способом вирішити фактичний колапс слідства.

Окрема проблема — перевантаження судів. Зрозуміло, що ефективність всієї кримінальної юстиції залежить від швидкості та якості судового розгляду справ. А в нас розгляд більшості кримінальних проваджень займає роки, іноді навіть і десятиліття.

Як розвантажити суди?

Знову ж таки, це питання пріоритетів і спрощення процедур, а не лише укомплектованості судів. Чи потрібно слідчому, прокурору отримувати саме в судовому порядку рішення про тимчасовий доступ до речей і документів, якщо їх власник може відмовитися від надання таких речей і документів, і тоді все одно треба буде звертатися до суду за обшуком? Право на тимчасовий доступ можна передати слідчому, прокурору.

Інший аспект проблеми. Переконаний, що запобіжний захід у виді особистого зобов’язання варто вивести з-під судового контролю та передати право його застосування прокурору. Практика автоматичного звернення за обранням запобіжних заходів у будь-якій справі, навіть коли для цього відсутні підстави, має бути припинена, як і практика передачі прокурором для дослідження судом усіх томів кримінального провадження, навіть коли частина з цих документів не має жодного доказового значення. Те саме стосується автоматичного подання прокурорами апеляцій на вироки щодо «м’якості» покарань незалежно від наявності для цього підстав. На все це витрачається обмежений ресурс судової системи. У результаті насильницькі та інші тяжкі й особливо тяжкі злочини розглядаються роками, погіршується якість правосуддя, порушуються права осіб, а потерпілі не можуть дочекатися справедливого правосуддя й компенсації шкоди.

Потяг, який рухається в одному напрямку

Очевидно, що не всі справи, де є підозрювані, повинні передаватися до суду, оскільки на початку розслідування повинні бути підстави для підозри, а за його результатами може виявитися, що особа не вчиняла злочин або справа безперспективна. Зараз слідчі і прокурори такої гнучкості в прийнятті рішень не мають. Кримінальне провадження нагадує потяг, який рухається лише в одному визначеному напрямку — якщо людині вручено підозру, справа має обов’язково передаватися до суду.

Що стосується законодавчих змін, спрямованих на розвантаження судів, то такими мають бути спрощення процедури розгляду кримінальних проступків, переведення окремих нетяжких злочинів у категорію проступків та підвищення порогу кримінальної відповідальності за злочини проти власності.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link