Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1) - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Дата публікації:

(в порівнянні зі статистичними
даними за 2016—2019 рр.)

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР, адвокат,
кандидат юридичних наук,
заслужений юрист України.

Організована злочинність протягом, як мінімум, кількох десятиліть залишається однією з найбільших небезпек для політичного та економічного розвитку багатьох країн світу. Найчастіше потерпають від її негативних впливів держави, які знаходяться в стані суспільно-політичних трансформацій. Не стала винятком, на жаль, і наша країна. Організовані злочинні спільноти, які діють в Україні, охопили найприбутковіші злочинні ринки (сфера економіки та господарської діяльності, фінансів, зокрема банківської діяльності, використання бюджетних коштів, видобування корисних копалин, тобто в першу чергу ті, які тісно пов’язані з корупцією). Сьогодні ні в кого немає сумнівів, що торгівля людьми, зброєю, наркотиками, неконтрольоване державою виготовлення цигарок та спиртних напоїв також знаходяться в руках організованих злочинних угруповань та злочинних організацій. Але особливою специфічною діяльністю організованої злочинності в Україні є саме тісна взаємодія організованих злочинних груп (далі — ОЗГ) і злочинних організацій (далі — ЗО) з органами влади, в тому числі й органами правопорядку, як це не сумно визнавати.

Деякі зауваги по темі

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Так, реконструюючи розвиток організованої злочинності та боротьби з нею в Україні, відомі вчені Олена Бусол і Богдан Романюк у статті: «Організована злочинність в Україні: від примітивізму до професійної витонченості» (https://lexinform.com.ua/dumka-eksperta/organizovana-zlochynnist-v-ukrayini-vid-prymityvizmu-do-profesijnoyi-vytonchenosti-reanimatsiya-zabutoyi-problemy-yaka-nabula-rafinovanogo-vyglyadu/) справедливо зазначали, «що деякі українці, особливо молодь, вже не пам’ятають про існування цього соціального явища в примітивному вигляді, проте воно не зникло, а навпаки, організована злочинність досягла свого професійного рівня, стала замаскованою, ешелованою, міцно вкоріненою у владні структури, в тому числі в правоохоронні органи, забезпечивши собі захист, та діє нині відкрито, зухвало через глибокі корупційні зв’язки. Отже, якщо організована злочинність спочатку в основному займалася накопиченням капіталу, потім — рвалася до влади, то сьогодні — практично керує державою».

Тому, ефективна протидія організованій злочинності в нашій державі, зважаючи на приголомшливий розмах отримуваних нею прибутків та корупційних зв’язків з органами влади і правопорядку, потребує надзвичайної уваги з боку суспільства з тим, щоб держава, в особі як виконавчої, так і законодавчої та судової влади, навіть у таких умовах належно виконувала свої функції з протидії організованій злочинності.

Але в Україні протягом останніх років все робиться навпаки. Так, уже котрий рік підряд я продовжую стверджувати про те, що саме після ліквідації спеціальних підрозділів МВС по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією, а також фактичного припинення дії Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», повністю втрачені не тільки величезний масив накопиченої за більше, аніж 20 років існування УБОЗ безцінної інформації про діяльність організованих злочинних груп та злочинних організацій в Україні, зокрема й із міжнародними зв’язками, а найголовніше — самі фахівці в галузі боротьби з організованими формами злочинності, які вміли документувати їх злочинну поведінку оперативно-розшуковим шляхом, попереджати та навіть контролювати їх діяльність. Непоправної шкоди спроможності держави ефективно протидіяти організованій злочинності заподіяли й законодавчі зміни, проведені протягом останніх 10 років, коли було прийнято новий КПК України та внесено зміни до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», якими оперативні підрозділи органів правопорядку були позбавлені права проводити оперативно-розшукові заходи (далі — ОРЗ) з метою розкриття вже вчинених злочинів, а за своєю ініціативою можуть проводити оперативно-розшукові заходи лише з метою розкриття злочинів, які тільки готуються, та викриття осіб, які їх готують. Тому по вже вчинених злочинах в організованих формах немає надії очікувати на докази, здобуті оперативними підрозділами в рамках ОРС, в тому числі й для викриття та документування найбільш активних членів злочинних угруповань та їх «главарів», я вже мовчу про викриття злочинних зв’язків кримінальних авторитетів з органами влади, зокрема й правоохоронцями, бо такі процесуальні дії вони можуть виконувати лише за дорученням слідчого та прокурора, рівень професійної підготовки яких з відомих причин край низький, а тим більше, коли вони надмірно завантажені, маючи в роботі на одного сотні кримінальних проваджень!

Немаловажливим є й те, що поступово також позабутими або навіть навмисно відкинутими виявилися форми і методи організації роботи зі збору, перевірки й оцінки доказів винуватості підозрюваних й обвинувачених у таких надзвичайно складних у розкритті та, тим більше, доказуванні кримінальних правопорушень.

Зверніть також увагу, як поступово протягом останніх кількох років взагалі було згорнуто діяльність держави із протидії організованій злочинності у сферах економіки й господарської діяльності — спочатку ліквідовані підрозділи Державної служби по боротьбі з економічними злочинами (ДСБЕЗ) МВС України. Коли можновладці зрозуміли шкідливість таких «змін» (хоча після прийнятого рішення було втрачено багато часу й цієї помилки «реформатори» так і не визнали), замість них у Національній поліції створили так звані «підрозділи захисту економіки», які були підпорядковані напряму центральному апарату в Києві і, як результат, фактично не співпрацювали з підрозділами поліції на місцях, діяли лише в обласних центрах, а тому будьякої протидії організованій злочинності в цій специфічній сфері не чинили, що стало, мабуть, однією з підстав і для їх ліквідації у вересні 2019 року. З того часу цей напрямок діяльності взагалі залишився безконтрольним з боку держави. Ту ж податкову міліцію теж намагаються ліквідувати вже протягом останніх п’яти чи навіть шести років, а тому і вона в таких умовах не могла бути й не є ефективним органом протидії ні економічній злочинності, ні, тим більше, в її організованих формах. Приблизно така ж ситуація з діяльністю підрозділів по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю СБУ, які також уже стільки років знаходяться в стані очікування їх ліквідації.

Щодо діяльності Департаменту стратегічних розслідувань

А далі ще цікавіше. Створений із великим запізненням і в напівдієвому вигляді в системі Національної поліції Департамент стратегічних розслідувань, який, за задумом творців, повинен був, начебто, займатися боротьбою з організованою злочинністю (хоча з моменту ліквідації УБОЗ було втрачено багато часу й ніхто, звісно, не визнав помилковості (як мінімум) такого рішення), також виявився неефективним, оскільки його підрозділи, знову ж таки, діють лише в обласних центрах і керівникам Національної поліції в областях не підпорядковані, а тому й говорити про будь-яку взаємодію із іншими її підрозділами, а тим більше на місцях, жодних підстав немає.

Як результат, наші нинішні «реформовані» правоохоронні органи, в тому числі й новостворені під тиском ззовні, в своїй практичній діяльності щодо боротьби з організованою злочинністю (особливо це проявляється при складанні підозр й обвинувальних актів) своє невміння та низький професійний рівень підміняють масовим порушенням вимог законів та прав і свобод громадян, зокрема й шляхом використання припущень та відвертих фантазій про обставини вчинення злочинів у складі ОЗГ чи, тим більше, ЗО. Скажу більше, наші правоохоронці тепер спільно з прокурорами-процесуальними керівниками значну частину таких обвинувальних актів направляють до суду саме з угодами про визнання винуватості, щоб таким способом штучно наростити показники з протидії організованій злочинності та приховати своє справжнє невміння збирати докази саме на підтвердження вчинення кримінальних правопорушень в організованих формах.

Не допомогло й прийняття нещодавно парламентом нового закону, який, за твердженням ініціаторів, начебто, повинен був сприяти посиленню протидії організованій злочинності, через послаблення впливу на неї так званих «ворів в законі». Й не тільки тому, що в норми закону було введено ненормативну, відверто кримінальну лексику, а, тим більше, слова іншомовного походження. Це не принесло й не могло принести бажаного результату, бо основним мотивом його прийняття була реалізація намірів керівників МВС та Національної поліції підмінити кропітку роботу правоохоронців і прокурорів зі збирання доказів винуватості ватажків організованого злочинного світу в скоєнні передбачених КК України кримінальних правопорушень шляхом використання наперед встановлених новим законом юридичних фактів належності цих осіб до таких категорій як «особа, яка здійснює злочинний вплив», та «особа, яка перебуває в статусі суб’єкта підвищеного злочинного впливу, в тому числі в статусі «вора в законі». Правда, цей закон не уточняє, а хто саме і на якій підставі може визначити належність конкретної особи до такого «звання» чи злочинної категорії, бо не існує ні посвідчення про його присвоєння, ні протоколів зборів (сходок) про обрання чи призначення таких на посади, про які йдеться в новому законі. Свою негативну точку зору з цього приводу я висловлював ще 17 липня 2020 року в статті: «Що криється за новим законом про «злодіїв у законі» (URL: https://resonance.ua/shho-kriietsya-za-novim-zakonom-pro-zlodi/).

Скажу більше, а саме про відсутність у нашої влади бажання протидіяти організованій злочинності свідчить навіть той факт, що колишній профільний комітет Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, який був створений постановою ВРУ 4-VI від 4 грудня 2007 року й проіснував всього лише до грудня 2014-го та був перейменований на комітет з питань запобігання і протидії корупції. Тобто про «злочинність в організованих формах» навіть у законодавчому органі теж не хотіли й чути, а не те, щоб розробляти відповідні закони щодо посилення протидії їй та контролювати ефективність діяльності органів правопорядку на цьому напрямку боротьби зі злочинністю.

Підозріла статистика

І все це в сукупності неминуче призвело до невтішних результатів у боротьбі з організованою злочинністю в нашій державі. Так, за даними статистичних звітів Офісу Генерального прокурора, упродовж 2020 року всіма правоохоронними органами (окрім НАБУ), начебто, було «викрито», як люблять говорити, до речі, непрофесійно, нинішні керівники поліції, СБУ та прокуратури, 356 організованих злочинних груп (хоча, звичайно, йдеться про кількість лише зареєстрованих кримінальних правопорушень даної категорії, начебто, вчинених ОЗГ), що дійсно більше, аніж у 2013—2019 роках (у 2019 році — 293, у 2018 — 288, у 2017 — 210, у 2016 — 136 та 185 — у 2013), а також 21 злочинну організацію, що також перевищує показники 2016—2019 років (3, 5, 12, 16). В дійсності, про «викриття» злочинних груп та організацій можна було б вести мову, якби таким особам хоча було б винесено підозри, я вже не говорю про направлені стосовно їх обвинувальні акти про вчинення злочинів в організованих формах до суду. Але, підкреслюю, мова лише про реєстрацію в ЄРДР таких випадків, в описовій частині про які йдеться про злочини, начебто, вчинені ОЗГ і ЗО.

При цьому звертає на себе увагу той факт, що із загального числа зареєстрованих у 2020 році злочинів, ймовірно вчинених організованими злочинними групами та злочинними організаціями, 33 були, начебто, з корумпованими зв’язками, що теж більше, ніж у 2019 році — 29, у 2018 — 21, у 2017 — 25, у 2016 — 15, у 2015 — 17 та приблизно на рівні 2014 року — 32. Хоча про кількість проваджень, в яких за це конкретним особам було повідомлено про підозру, а тим більше — про направлені стосовно них обвинувальні акти до суду, а тим більше — про кількість таких підозрюваних та обвинувачених, статзвіти будьякої інформації не містять.

Теж саме й стосовно виявлених, начебто, в 2020 році 11 організованих злочинних груп та злочинних організацій з міжнародними зв’язками, що теж у цифрах більше ніж у 2018 році — 7 та 6 у 2019 році — є на рівні 2017 року, хоча суттєво менше у порівнянні з 2016 роком (18). А якщо взяти той же 2010 рік, то тоді їх було зареєстровано в шість разів більше — 40! Але, знову ж таки, перевірити ці цифри на предмет відповідності їх дійсності було неможливо (швидше за все, що й Офіс Генерального прокурора цього не зробив), тому нинішні органи правопорядку досить комфортно себе почувають, безкарно оперують такими сумнівними статданими при відсутності нагляду й будь-якого контролю з боку органів прокуратури, хоча, як по мені, то такі наглядові повноваження прокуратура має — з 2016 року після внесення відповідних змін до Конституції України.

Ще трохи цифр

А тепер конкретніше. Відповідно до офіційних даних, у 2020 році загалом, начебто, у складі ОЗГ та ЗО вчинено 3 710 кримінальних правопорушень, що теж більше, в тому числі й значно, показників 2019 року — 2 437, 2018 — 2 513, 2017 — 1 727 та 2016 — 1 235, але, ще раз підкреслю, що йдеться про кількість зареєстрованих злочинів, а не доведених в установленому законом порядку й не підтверджених не тільки направленими до суду обвинувальними актами, а відсутні навіть дані про кількість вручених таким особам конкретних підозр про це.

Аналогічно потрібно оцінювати й наявні статдані про кількість закінчених розслідуванням 3 595 кримінальних проваджень про кримінальні правопорушення, що теж, начебто, вчинені в складі організованих злочинних груп та злочинних організацій.

Більше того, наявні в Офісі Генерального прокурора статзвіти містять цифрові дані про те, що в минулому році були зареєстровані й розслідувалися органами правопорядку такі злочини, начебто, вчинені в організованих формах: умисне вбивство (ст. 115) — 3 (що є на рівні 2019 року (3), але, в п’ять разів менше, наприклад, аніж у 2018 році — 16); торгівля людьми (ст. 149) — 57 (у 2019 році — 10, у 2018 — 6); крадіжка (ст. 185) — 144 (що менше, ніж у 2019 році — 179 та приблизно на одному рівні з 2018-им — 139); грабіж (ст. 186) — 123 (у 2019 році — 55, у 2018 — 5); розбій (ст. 187) — 55 (що більше 2019 — 45, але менше ніж у 2018 році — 77); вимагання (ст. 189) — 46 (що менше, ніж у 2019-му — 58 та приблизно на рівні 2018-го — 45); привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191) — 160 (що більше 2019-го — 85, але набагато менше, ніж у 2018 р. — 221), у тому числі в особливо великих розмірах (ч. 5 ст. 191) всього — 25 (що приблизно на рівні 2019 року — 23, але менше, ніж у 2018 році — 30); виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою використання при продажу товарів, збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів, білетів державної лотереї, марок акцизного податку чи голографічних захисних елементів (ст. 199) — 78 (у 2019 р. — 18, у 2018 р. — 12); незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204) — 66 (у 2019 р. — 47, у 2018 — 44); легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом (ст. 209) — 37 (у 2019 р. — 8, у 2018 році — 12), ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) (ст. 212) — всього 3 (в той час, як у 2019 було 10 та у 2018 — 7); порушення правил охорони або використання надр (ст. 240) — 1 (у 2018—2019 роках — жодного); незаконне видобування, збут, придбання, передача, пересилання, перевезення, переробка бурштину (ст. 240-1) — всього 1 (в попередні два роки — жодного); незаконна порубка або незаконне перевезення, зберігання, збут лісу (ст. 246) — 58 (яких, начебто, у 2019—2018 роках взагалі не розслідувалося); створення, керівництво злочинною організацією, а також участь у ній (ст. 255) — 20 (у 2019 році — 14 , у 2018 — 11); бандитизм (ст. 257) — 17 (що більше 2019 року — 5, але менше ніж у 2018 — 20; незаконний обіг зброї (статті 262, 263, 263-1) — 77 (у 2019 році — 9, у 2018 р. — 26); контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів, або фальсифікованих лікарських засобів (ст. 305) — 13, що значно менше, ніж у 2019 році — 25 та у 2018 — 23; використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних і сильнодіючих речовин або отруйних і сильнодіючих лікарських засобів (ст. 306) — 31 (у 2019 році — 17, у 2018 — 14), злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення (статті 307327) — 1 178 (у 2019 — 801, у 2018 році — 706), незаконне переправлення осіб через державний кордон України (ст. 332) — 28 (у 2019 році — 24, у 2018 — 15), хабарництво та отримання неправомірної вигоди (статті 368-370) — 32, що вдвічі менше, ніж у 2019 році — 71; та інші злочини — 1 362 (у 2019 році — 813, у 2018 — 1 060).

Звичайно, що за такими даними статистики здійснити об’єктивний висновок про реальний стан протидії організованій злочинності в Україні практично неможливо і це, я впевнений, зроблено навмисно керівниками Офісу Генерального прокурора та органів правопорядку, бо йдеться лише про ті провадження, які були зареєстровані в ЄРДР за такими злочинами та по них проводилося досудове розслідування. Але нинішні статзвіти явно приховують інформацію про те, протягом якого періоду і в якому об’ємі були розслідувані перераховані вище провадження (впевнений, що є серед них і ті, в яких взагалі не виконано жодної слідчої дії, або проведено кілька формальних процесуальних дій, після чого прийняті формальні рішення про закриття), у скількох із них конкретним особам було повідомлено про підозру у вчиненні таких злочинів саме окремо в складі ОЗГ і ЗО, скільки з них направлено до суду обвинувальних актів про вчинення саме таких злочинів в організованих формах, скільки з них було зупинено на досудовому розслідуванні.

Разом із тим, навіть у такій навмисно завуальованій ситуації звертає на себе увагу той факт, що органи правопорядку приділяли найбільшу увагу і зусилля розслідуванню злочинів, протидією яким, як по мені, взагалі неможливо зменшити вплив оргзлочинності на стан правопорядку в державі. Ну, наприклад, взяти хоча б виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою використання при продажу товарів, збуту або збуту підроблених грошей, державних цінних паперів, білетів державної лотереї, марок акцизного податку чи голографічних захисних елементів, або незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів та інші.

Реєстрація злочинів: запитання і претензії

Разом із тим, що стосується навіть реєстрації, або як керівники прокуратури й органів правопорядку називають «виявлення» й розслідування резонансних злочинів у сфері діяльності ОЗГ і ЗО, в першу чергу, тяжких й особливо тяжких, то і в такій інтерпретації наявних результатів протидії цьому виду кримінальних правопорушень виникає багато запитань і претензій.

Так, якщо взяти факти привласнення, розкрадання майна, або заволодіння ним шляхом зловживання своїм службовим становищем, то дійсно в загальній сумі таких кримінальних проваджень закінчено більше, ніж у позаминулому році — 160 проти 85-ти, хоча це, наприклад, значно менше, ніж у 2018 році. В той же час, знову ж таки, нам взагалі невідомо, скільки з цієї кількості закінчено за частиною четвертою (у великих розмірах), а за ч. 5 (в особливо великих розмірах) лише 25 (або всього 15,6%), що приблизно на рівні із 2019 роком (23), але, знову ж таки, менше, ніж у 2018 році (30), що навіть у такій завуальованій формі не дає підстав зробити висновки про позитивні результати!

Як правило, розслідування таких злочинів як крадіжки, грабежі, розбої, вимагання, яких у 2020 році значно більше зареєстровано, ніж у позаминулому році, теж не є заслугою правоохоронців та прокурорів, бо це, в першу чергу, пов’язане з ініціативою заявників або самих потерпілих звернутися до органів правопорядку.

У той же час, такі найбільш вразливі для суспільства, держави і громадян злочини та ще й в організованих формах, як умисні вбивства, нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлення бюджетних призначень або з їх перевищенням, ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), отримання неправомірної вигоди, шахрайство з фінансовими ресурсами, контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів, або фальсифікованих лікарських засобів, явно залишалися поза увагою органів правопорядку.

Викликає занепокоєння й відсутність активності правоохоронців та прокурорів щодо протидії порушенню правил охорони або використання надр, за вчинення якого в організованих формах у минулому році закінчено аж одне(!) провадження (до речі, в минулі два роки — жодного), а тим більше, незаконному видобуванню, збуту, придбанню, передачі, пересиланню, перевезенню, переробці того ж нашумілого бурштину, через який на тій же Рівненщині розгорталися цілі «війни» із застосуванням вогнепальної зброї. Я вже мовчу про безліч піар-компаній з боку органів правопорядку і прокуратури за останні кілька років, в той час, як у 2020 році ними закінчено лише одне таке провадження, в той час як в 2018—2019 роках — жодного! І то не відомо, чи було воно закрите, чи по ньому направлено до суду обвинувальний акт.

Не набагато краще працювали органи правопорядку та прокуратури й щодо викриття (реєстрації) та розслідування фактів створення і керівництва злочинною організацією, навіть незважаючи на прийняття на їх користь нового закону щодо, так званих, «ворів у законі», бо за минулий рік за цією статтею КК України було закінчено лише 20 проваджень, наприклад, проти 116 в 2018 році.

На жаль, нині діюча статистика не містить даних і про те, а скільки ж закінчено розслідуванням проваджень із направленням до суду обвинувальних актів за щойно прийнятими нормами КК України стосовно притягнення до кримінальної відповідальності так званих «ворів в законі». Цю інформацію ховають, бо її зміст невтішний. Та ж сама ситуація і щодо бандитизму, за ознаками якого в минулому році закінчено 17 проваджень (але, невідомо скільки з них направлено до суду обвинувальних актів), практично була згорнута робота із протидії тероризму та його фінансування, бо в минулому році не те, що не направлялися такі обвинувальні акти до суду, а навіть не закінчено розслідуванням жодного такого провадження, в той час, як у тому ж 2018 році було закінчено 7; суттєво погіршилась протидія хабарництву — закінчено 32 провадження, в той час, як у 2019 році їх було 71, тобто, вдвічі більше! Хоча, знову ж таки, теж невідомо, а скількох із них такими ознаками направлено до суду обвинувальних актів, або хоча б у скількох із них за такими ознаками було повідомлено про підозру конкретним особам.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Три проблеми кримінальної юстиції: як можна покращити роботу слідства та судів?

Опубліковано

on

От

Денис НЄНОВ,
адвокат юридичної фірми «Ілляшев та Партнери»

За останні роки в сфері кримінальної юстиції ми спостерігаємо велику кількість реформ та законодавчих змін, появу нових слідчих органів. Та попри певні позитивні зрушення, ключові проблеми залишаються незмінними — неефективне використання ресурсів; перевантаження слідчих органів і судів; загалом низька якість роботи слідчих і прокурорів.

Масштабність цих проблем ілюструють їх деструктивні наслідки: розслідування і судовий розгляд кримінальних проваджень розтягується на роки й десятиліття; неефективне розслідування злочинів, які становлять високу небезпеку для суспільства та особи (насильницькі злочини, збут наркотиків); непритягнення до відповідальності особливо небезпечних осіб, які систематично вчиняють злочини; складність з отриманням компенсації за заподіяну злочином шкоду.

Читайте також: Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян»

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розв’язання цих проблем пов’язане не тільки із законодавчими положеннями, а й зі зміною підходів до управління органами кримінальної юстиції. Слідчі органи не мають власних стратегічних цілей і пріоритетів, відсутнє розуміння сфер і категорій злочинів, зосередження на яких є критично важливим. Як результат — слідство витрачає свій робочий час одразу на всі злочини: крадіжку цукерок із супермаркету, умисне вбивство та викрадення автомобіля. Такий підхід порушує необхідний баланс між витраченими ресурсами й результатом.

Поглиблює цю проблему закон, який вимагає відкривати кримінальне провадження та здійснювати розслідування за будьякою заявою, навіть якщо вона не містить об’єктивних даних про злочин, тобто слідчий має провести повноцінне розслідування не для доведення злочину, а його відсутності. Як результат — слідчі органи перевантажені і в таких умовах неможливо якісно та ефективно розкривати злочини. Водночас це посилює й корупційні ризики, оскільки потерпілі вимушені шукати шляхи для «мотивації» слідчого займатися їх справою.

«Зона комфорту» для слідчих

Тому, вважаю, в Кримінальному процесуальному кодексі потрібно передбачити право слідчого, прокурора відмовляти у відкритті кримінального провадження за безпідставними заявами. Для запобігання зловживанням має бути право на судове оскарження таких відмов.

Читайте також: Строки досудового розслідування проступків виявилися недостатніми

До неефективного використання ресурсів кримінальної юстиції призводять і статистичні показники — коли ключовим критерієм ефективності є кількість кримінальних проваджень, переданих до суду. Це стимулює слідчого займатися дрібними злочинами, які можна легко й швидко передати до суду, ніж довго розслідувати один, хоча й особливо небезпечний, але складний у доказуванні. Така «зона комфорту» слідчого значно знижує його професійний рівень. А іноді бажання встигнути за показниками спричиняє й фабрикування справ.

Таким чином, систему показників має замінити управління кримінальною юстицією на основі стратегічних цілей. Окрім того, важлива й координація зусиль із чітким розмежуванням функцій різних слідчих органів, щоб не було дублювання роботи — типовою проблемою зараз є порушення підслідності, яке призводить до неефективного використання правоохоронного ресурсу.

Крім того, вказані проблеми призводять до перевантаження слідчих органів і судів. Розвантажити слідство допоможе розширення повноважень потерпілого й залучених ним приватних детективів зі збору доказів. Як варіант, за певних умов (наприклад, бездіяльність слідчого) потерпілому можна надати права сторони обвинувачення, в тому числі на здійснення повідомлення про підозру та звернення до суду з обвинувальним актом.

В якій категорії злочинів потерпілий може виступати як обвинувач? Це питання потребує додаткового вивчення. Однозначно такі права можна надати потерпілим від майнових злочинів. Наприклад, у нашій практиці ми отримуємо велику кількість запитів від іноземних громадян та компаній, які постраждали від дій шахраїв в Україні. У кожній з таких справ виникає ситуація, коли слідчий не має об’єктивної можливості або бажання ефективно їх розслідувати. За таких умов досить складно досягти відшкодування майнової шкоди, адже це вимагає значного часу й ресурсу. Відтак страждає репутація країни, погіршується інвестиційний клімат. Ми вимушені працювати за слідчого, але для цього в потерпілої сторони недостатньо правових інструментів. Отож право на висунення обвинувачення та проведення власного розслідування є чи не єдиним способом вирішити фактичний колапс слідства.

Окрема проблема — перевантаження судів. Зрозуміло, що ефективність всієї кримінальної юстиції залежить від швидкості та якості судового розгляду справ. А в нас розгляд більшості кримінальних проваджень займає роки, іноді навіть і десятиліття.

Як розвантажити суди?

Знову ж таки, це питання пріоритетів і спрощення процедур, а не лише укомплектованості судів. Чи потрібно слідчому, прокурору отримувати саме в судовому порядку рішення про тимчасовий доступ до речей і документів, якщо їх власник може відмовитися від надання таких речей і документів, і тоді все одно треба буде звертатися до суду за обшуком? Право на тимчасовий доступ можна передати слідчому, прокурору.

Інший аспект проблеми. Переконаний, що запобіжний захід у виді особистого зобов’язання варто вивести з-під судового контролю та передати право його застосування прокурору. Практика автоматичного звернення за обранням запобіжних заходів у будь-якій справі, навіть коли для цього відсутні підстави, має бути припинена, як і практика передачі прокурором для дослідження судом усіх томів кримінального провадження, навіть коли частина з цих документів не має жодного доказового значення. Те саме стосується автоматичного подання прокурорами апеляцій на вироки щодо «м’якості» покарань незалежно від наявності для цього підстав. На все це витрачається обмежений ресурс судової системи. У результаті насильницькі та інші тяжкі й особливо тяжкі злочини розглядаються роками, погіршується якість правосуддя, порушуються права осіб, а потерпілі не можуть дочекатися справедливого правосуддя й компенсації шкоди.

Потяг, який рухається в одному напрямку

Очевидно, що не всі справи, де є підозрювані, повинні передаватися до суду, оскільки на початку розслідування повинні бути підстави для підозри, а за його результатами може виявитися, що особа не вчиняла злочин або справа безперспективна. Зараз слідчі і прокурори такої гнучкості в прийнятті рішень не мають. Кримінальне провадження нагадує потяг, який рухається лише в одному визначеному напрямку — якщо людині вручено підозру, справа має обов’язково передаватися до суду.

Що стосується законодавчих змін, спрямованих на розвантаження судів, то такими мають бути спрощення процедури розгляду кримінальних проступків, переведення окремих нетяжких злочинів у категорію проступків та підвищення порогу кримінальної відповідальності за злочини проти власності.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link