Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2) - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Дата публікації:

Закінчення. Початок

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР, адвокат,
кандидат юридичних наук,
заслужений юрист України.

(в порівнянні зі статистичними
даними за 2016—2019 рр.)

 

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Повідомлення про підозру

Разом із тим, у вчиненні злочинів в організованих формах взагалі у 2020 році було повідомлено про підозру 1 611 особам, тобто, менше, ніж у половині з числа закінчених розслідуванням зареєстрованих кримінальних правопорушень даної категорії, з яких відносно лише 340-ка підозрюваних (або 21%) судом обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, що свідчить про відносно невелику суспільну небезпеку як більшості виявлених злочинів даної категорії, так й особливо осіб, які їх вчинили, або про недостатньо зібрану доказову базу їх винуватості. Разом із тим, на мій запит, а за якими ж статтями цим особам було повідомлено про підозру, Офіс Генерального прокурора повідомив, що «звітністю не передбачено виокремлення даних, про які злочини йдеться в цих підозрах, тобто, за якими статтями повідомлено про підозру». Тому в мене й виникає цілком закономірне запитання: для чого тоді, або з якою метою в статзвітах викладено розбивку за складами злочинів усіх зареєстрованих в ЄРДР кримінальних правопорушень, вчинених, начебто, ОЗГ та ЗО, які були закінчені розслідуванням в минулому році, без конкретного зазначення, а в скількох із них особам було повідомлено про підозру і за якими статтями КК України, яка частина з них була закрита на досудовому розслідуванні, в тому числі й за відсутності події і складу злочину, а також за недоведеністю винуватості у їх вчиненні, а тим більше — в скількох із них направлено до суду обвинувальні акти (також із розбивкою по конкретних складах злочинів) і відносно якої кількості осіб (з розбивкою по ОЗГ та ЗО)? Тобто ще раз звертаю увагу, що в статзвітах зазначено, які саме злочини в організованих формах були зареєстровані в ЄРДР, в той же час невідомо, за вчинення яких саме кримінальних правопорушень у них повідомлено про підозру, а тим більше, в скількох із них і за якими статтями направлено до суду обвинувальні акти, тобто такі дані приховані, впевнений, свідомо, щоб уникнути відповідальності за допущені недоліки та прорахунки в боротьбі з організованою злочинністю. Той факт, що відповідно до наявних статданих, в минулому році слідчими і прокурорами направлено до суду всього 504 обвинувальних акти (розмежувань по ОЗГ та ЗО, ні, тим більше, по кількості членів цих злочинних формувань, як і по видах вчинених ними злочинів, у статзвітах також немає) у провадженнях даної категорії (з повторними), що в цифровому вигляді теж дещо більше, ніж у попередні роки (у 2019 — 316, у 2018 — 314, у 2016 — 166, у 2015 — 176, у 2014 — 213). Хоча й це не дає достатніх підстав для будь-яких позитивних висновків, бо названа кількість складає всього 14% від загальної цифри закінчених розслідуванням кримінальних правопорушень, вчинених, начебто, у складі ОЗГ чи ЗО за 2020 рік. Про кількість зупинених, закритих та тих, які залишились в залишку незакінчених кримінальних проваджень на досудовому розслідувані на кінець минулого року даної категорії теж невідомо.

Статдані по окремих органах правопорядку

Не набагато краще виглядає ситуація і за статданими про показники протидії організованій злочинності по окремих органах правопорядку, які нам вдалося здобути. Так, зокрема, Головне слідче управління Національної поліції України на мій запит повідомило, що згідно зі статистичними даними, узагальненими Департаментом інформаційно-аналітичної підтримки НП України, тільки слідчими підрозділами Нацполіції за 2020 рік до суду, начебто, скеровано 339 обвинувальних актів про злочини, вчинені у складі ОЗГ та ЗО, з яких судом розглянуто всього 39 і лише в 1 кримінальному провадженні судом, начебто, не підтверджено ознак ОГ та ЗО, що беззаперечно викликає великі сумніви. І ці показники повинні були вивчити в Офісі Генерального прокурора, в чому я сумніваюсь.

Державна Фіскальна служба України повідомила лише те, що ними за 2020 рік, буцімто, направлено до суду 20 обвинувальних актів про злочини, вчинені в складі організованих груп (але, за якими статтями та про розбивку по ОЗГ і ЗО та про кількість членів цих організованих формувань теж не вказано).

І знову ж таки, інформації про те, скільки таких обвинувальних актів судом розглянуто, скільки винесено обвинувальних і виправдувальних вироків, до яких мір покарання засуджено цих обвинувачених та в скількох із них не підтверджено ознак ОЗГ та ЗО, ДФС не надала, оскільки (пряма мова), начебто, «слідчі податкової міліції не є стороною судового розгляду кримінальних проваджень, що ними розслідувалися, у зв’язку з чим, вони не мають законних повноважень отримувати копії судових рішень та здійснювати їх облік». Але така позиція ДФС, як і інших вказаних вище органів досудового розслідування та прокуратури, які надавали подібні «відписки», протирічать статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації», де чітко передбачено, що «публічна інформація — це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації». Тобто не може бути такого, що орган досудового розслідування, направивши до суду обвинувальний акт, не буде цікавитися результатами його судового розгляду. Ніхто не повірить і в те, що кожен із названих органів досудового розслідування не повинен накопичувати відповідну інформацію про результати своєї діяльності!

У свою чергу НАБУ повідомило, що до суду скеровано всього 2 обвинувальних акти щодо двох осіб, які вчинили корупційне правопорушення в складі організованої злочинної групи та злочинної організації. В той же час, як і інші органи правопорядку, антикорупційне Бюро ухилилося від повної відповіді на мій запит, вказавши, що їх звітність теж, начебто, не передбачає фіксування іншої інформації, тому надати її не вбачається за можливе.

СБУ також відписалася тим, що до суду ними направлено 11 обвинувальних актів даної категорії стосовно 46 осіб, будьякої іншої запитуваної мною інформації спецслужба теж не надала.

А Державне бюро розслідувань, на яке особисто в мене було занадто багато очікувань, навіть відповіді на мій аналогічний запит не надало, що свідчить, скоріше за все, як про відсутність позитивних результатів у протидії організованій злочинності, так і про неналежне виконання прокуратурою покладених на неї конституційних функцій.

Тому, з урахуванням викладеного, я продовжую наполягати, що більш об’єктивним показником рівня діяльності органів правопорядку і прокуратури в боротьбі з організованою злочинністю є не стільки кількість винесених підозр чи навіть направлених до суду обвинувальних актів про злочини, вчинені в організованих формах, а те, за якими саме статтями КК України (бажано, в першу чергу, це тяжкі й особливо тяжкі злочини) було повідомлено про підозру та направлено обвинувальних актів до суду, яка кількість учасників цих обох видів злочинних угруповань притягнута до кримінальної відповідальності, а також результати їх судового розгляду: скільки із них розглянуто судом із винесенням обвинувального вироку, у скількох провадженнях обвинувальним вироком суду підтвердився факт вчинення конкретного кримінального правопорушення саме в складі ОЗГ і ЗО, скільки таких обвинувальних вироків вступили в законну силу, до яких мір покарання були засуджені обвинувачені, зокрема, скільки з них — до реального позбавлення волі, скільки обвинувачених були виправдані судами або стосовно них судами були закриті провадження та на якій підставі, відносно скількох підозрюваних такі кримінальні провадження були закриті прокурорами за реабілітуючими підставами на стадії досудового розслідування. Проте, отримати таку цінну інформацію та відповіді на ці питання нам, на жаль, теж не вдалося, бо офіційні звіти так званого Офісу Генерального прокурора відверто почали її приховувати в 2020—2021 роках (що в мене дійсно викликає щире здивування) від суспільства, ставлячи «нулі» в таких розділах, що є свідомим й умисним маніпулюванням статистикою з метою приховати свою бездіяльність на цьому надважливому напрямку діяльності та професійну неспроможність нинішніх слідчих, прокурорів і оперативних працівників, а тим більше їх керівників.

У той же час відповідно до наданої Державною судовою адміністрацією України інформації у 2020 році до суду всіма органами досудового розслідування було направлено лише 310 обвинувальних актів у провадженнях про злочини, вчинені організованими злочинними групами, стосовно 3 061 особи (ймовірно, тут враховані й особи, підозри яким були вручені в минулі роки), та 49 — про злочини, вчинені злочинними організаціями, щодо 526 осіб, що, зверніть увагу, набагато менше (310+49)= 359, аніж про це прозвітував Офіс Генерального прокурора (504) (щодо якої кількості осіб — у звіті незазначено).

Судові вироки

Обвинувальні вироки судами в минулому році постановлено в 141 провадженні про злочини, вчинені ОЗГ, що дещо більше, ніж у 2019 році — (120), та приблизно на рівні 2018-го (137), але з них, зверніть увагу, 57 вироків, тобто майже половина — із затвердженням угод про визнання винуватості та 20 — про злочини, вчинені ЗО, з яких 16 вироків, тобто, майже всі, також із затвердженням угоди про визнання винуватості! Тож виходить, що з усіх 161-го обвинувального вироку за вчинення злочинів у складі ОЗГ і ЗО, майже 80 вироків, тобто фактично половина, були винесені судами без проведення судового розслідування, викладені слідчими і прокурорами в цих обвинувальних актах докази винуватості цих осіб, у вчиненні злочинів саме в організованих формах судом по суті не перевірялися, а тому й використовувати такі дані на підтвердження саме ефективної діяльності по протидії організованій злочинності немає достатніх підстав. Більше того, переконаний, що така форма закінчення досудового розслідування найбільш суспільно небезпечних злочинів, на мою думку, є вкрай неприйнятною, бо не допомогла ні разу притягнути до кримінальної відповідальності та реального засудження до позбавлення волі жодного посадовця чи ватажка кримінального угруповання, а лише сприяє нинішнім правоохоронцям фактично фальсифікувати доказову базу кримінальних проваджень даної категорії, при потуранні в цьому з боку безправної прокуратури, та ухилятися від притягнення до відповідальності за неналежне виконання своїх службових обов’язків. На превеликий жаль, і Державна Судова адміністрація України також не повідомила про те, в скількох провадженнях в суді не підтвердилася попередня кваліфікація злочину, в скількох із них суд не знайшов підтвердження вчинення злочину саме в організованих формах, що теж би більш об’єктивно свідчило про реальний стан протидії в Україні організованій злочинності.

За злочини, вчинені в складі організованої злочинної групи та злочинної організації, в 2020 році засуджено всього 286 осіб, що дещо більше, аніж у 2019 — 239, але набагато менше, ніж у 2018 — 332. При цьому протягом минулого року судами було виправдано 15 осіб, яким інкримінувалося вчинення злочинів в організованих формах, що майже на рівні з 2019 роком — 10 осіб, що вчинили злочини у складі ОЗГ, і 7 — у складі злочинної організації, та більше, в тому числі й значно, ніж у 2018 — 10 ОЗГ та 1 — ЗО.

Заради об’єктивності хочу уточнити, що до загального числа винесених у 2020 році обвинувальних і виправдальних вироків можуть відноситися й ті обвинувальні акти, які направлялися до судів раніше минулого року. Окрім того, треба врахувати, що в 13 провадженнях про злочини, вчинені ОЗГ, та в 6 — про злочини, вчинені ЗО, судами приймалися рішення про повернення таких обвинувальних актів прокурорам для доопрацювання, але ні Офіс Генерального прокурора, ні органи досудового розслідування мені відповідної інформації про подальшу їх долю не надали. Такі статдані у звітах, на жаль, також відсутні. Скажу більше, на мій запит до Офісу Генерального прокурора відповідь теж була негативна (начебто, ними надаються лише ті дані, які є в зафіксованому вигляді та не потребують додаткового дослідження). Хоча, звичайно, це все відписка та прояв непрофесійного відношення до виконання покладених на органи прокуратури конституційних повноважень, оскільки прокурор здійснює організацію досудового розслідування та процесуальне керівництво ним, а тим більше — нагляд за негласними та іншими слідчими й розшуковими діями, а тому повинен володіти такою інформацією і, відповідно, реагувати хоча б через встановлення об’єктивних статданих у звітах про виконану роботу та проведення координаційних нарад.

Треба також об’єктивно зазначити, що кількість нерозглянутих кримінальних проваджень про злочини, вчинені в організованих формах у судах, з кожним роком також тільки зростає і на кінець 2020 року вже становила 896 (802 — про злочини, вчинені організованими групами, 94 — про злочини, вчинені злочинними організаціями), що значно більше, ніж у 2019 році — 740 та в 2018 — 616, щодо — 3 046 осіб, що теж більше і притому значно, ніж у 2019 — 2 470 та 2018 — 1 056. Тому й виникає закономірне запитання: про яку тоді невідворотність покарання за вчинення злочинів, тим більше, таких суспільно небезпечних, може йтися за такої ситуації?

Одночасно з цим, слід зазначити, що в 2020 році злочинами цієї категорії завдано матеріальних збитків на суму 1 092 792 тисячі гривень, з яких у ході досудового розслідування відшкодовано лише 221 734 тисячі грн, тобто питома вага відшкодування в таких провадженнях становила всього 20,3% (що значно менше, ніж позаторік — 53,6%). Скажу більше, за наявності таких великих сум встановлених збитків у провадженнях даної категорії не відшкодовано жодної гривні(!) у Рівненській (4,9 млн), Харківській (22,8 млн) та Черкаській (7,5 млн) областях. Такі показники теж свідчать про негативну оцінку результатів діяльності правоохоронних органів у боротьбі з оргзлочинністю.

Отже (дійсна ситуація набагато гірша, але її показники в нинішній статзвітності явно приховані), протидія організованій злочинності у відповідності до здобутих статданих виглядає таким чином: — про підозру за 2020 рік повідомлено менше, ніж у половині зареєстрованих кримінальних правопорушень даної категорії;

  • лише щодо 340 осіб (або 21%) з повідомлених про підозру у вчиненні таких злочинів осіб обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою;
  • слідчими і прокурорами до суду направлено лише 14% обвинувальних актів (від загальної кількості закінчених розслідуванням кримінальних правопорушень даної категорії);
  • судами за 2020 рік постановлено обвинувальні вироки лише в 32% випадків (від направлених обвинувальних актів);
  • із 161 обвинувального вироку даної категорії майже 80 — були винесені судами без проведення судового розслідування, ними лише затверджені угоди про визнання винуватості, що тільки сприяє органам досудового розслідування і прокуратури нарощувати неіснуючі цифрові показники щодо протидії організованій злочинності у вигляді направлених до суду обвинувальних актів та приховувати свої недоопрацювання та недоліки;
  • із кожним роком кількість нерозглянутих у судах кримінальних проваджень про злочини, вчинені в організованих формах, збільшується приблизно на 10%, так як і збільшується кількість осіб із числа таких суспільно небезпечних категорій, які залишаються ніяким чином тривалий час непокараними;
  • з кожним роком зменшуються й відсотки відшкодованих матеріальних збитків, завданих злочинами цієї категорії (у 2020 році — 20,3%, у 2019 — 53,6%).

Із викладеного вище напрошуються кілька висновків. Організована злочинна діяльність в Україні практично залишається без адекватної протидії з боку державної влади. На сьогодні має місце більше імітація такої діяльності, аніж реальні кроки, за відсутності узгоджених дій органів правопорядку і прокуратури.

А тому такі злочинці не несуть покарання. Цим порушується принцип невідворотності покарання за вчинені злочини, що, в свою чергу, призводить до зростання недовіри в населення до органів правопорядку й прокуратури. І прийняття недавно Радою Національної безпеки України під керівництвом Президента України рішення про застосування санкцій до так званих «ворів в законі» без доведення вини цих осіб у вчиненні конкретних злочинів, а тим більше — без винесення обвинувальних вироків судами, є нічим іншим, вибачте, як проявом правового нігілізму та порушенням принципу верховенства права, в тому числі й презумції невинуватості, а тому, звичайно, не вплине на стан організованої злочинності і протидії їй.

І як підсумок, скажу м’яко так: реальність боротьби з організованою злочинністю в Україні є явно гіршою, аніж її намагаються інколи подати зацікавлені структури влади.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Податкова амністія: кожен із нас – потенційний злочинець

Опубліковано

on

От

Юрій РАДЗІЄВСЬКИЙ,
керівний партнер АО «Радзієвський і партнери»

Податкова створила прецедент, коли прирівняла непідтверджені доходи громадянина до отриманих злочинним шляхом, й арештувала 26 млн гривень. Що це означає і які наслідки може мати для інших українців? 

Читайте також: Податкова амністія вимагає тиші, а не хайпу

Новітні реалії

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Державна податкова служба відкриває нові горизонти трактування норм Кримінального кодексу про легалізацію майна, здобутого злочинним шляхом. Тепер, судячи з усього, злочинними хочуть визнавати будь-які доходи, джерело походження яких не підтверджене. Це схоже на залякування громадян з метою збільшити показники податкової амністії. Хоча це ще й додаткові корупційні можливості для правоохоронців. Напередодні ДПС опублікувала новину про викриття на Харківщині громадянина, який «легалізував доходи незаконного походження». З тексту повідомлення випливає, що громадянин «здійснив витрати без наявності доходів із підтвердженим джерелом походження»: придбав низку автомобілів та земельних ділянок на загальну суму понад 20 млн грн. «При цьому здійснені витрати в кілька разів перевищували офіційні доходи вказаної особи. Операції мають ознаки легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом», – вказано в інформаційному повідомленні. До єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статті 209 Кримінального кодексу: легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, вчинена в особливо великих розмірах.

Громадянину загрожує позбавлення волі на п’ять—вісім років з конфіскацією майна. Слідчі також ініціювали арешт його коштів – понад 26 млн грн. Мабуть, на додаток до тих, які він витратив на купівлю землі і машин.

Що не так у цій історії?

Перше – це стаття «за легалізацію». Якщо спрощувати приписи статті 209, то фактові легалізації, в даному випадку купівлі майна, має передувати встановлення його злочинного походження. Це не несплата податків, а, наприклад, шахрайські дії, крадіжка, махінації на фондовій біржі. В тексті повідомлення ДПС про такий злочин не вказано, хоча правоохоронні органи зазвичай описують злочинні діяння. Можна зробити висновок: у цьому випадку злочином вважається відсутність документів про походження доходів.

Читайте також: «Податкова амністія»: що чекає на декларантів?

В українському законодавстві норма, яка зобов’язує доводити законність своїх доходів, існує лише для чиновників. Вона відома як норма про незаконне збагачення. Відповідно до неї, злочином є набуття активів, що на певну суму перевищують офіційні доходи. Це — антикорупційна норма, покликана зробити прозорішими доходи і видатки держслужбовців, які живуть на наші податки. Норми, яка б зобов’язувала громадянина пояснювати походження своїх доходів, не існує. Можливо, її лише планують запровадити. Раніше подейкували, що «чиновницьку» норму скопіюють для звичайних громадян, поклавши на останніх тягар доведення невинуватості.

Консенсусу з цього приводу наразі немає, так само, як немає й офіційних непрямих методів контролю (податкова не зможе порівняти з офіційними доходами всі ваші видатки), у податкової служби немає прямого доступу до банківської таємниці. На сьогодні виявити «надмірні» доходи можна лише в момент, коли людина здійснює велику операцію в банку. Тобто, коли банк у процесі фінансового моніторингу просить підтвердити походження грошей, а громадянин не може це зробити. Також при спробі провести великий платіж без відповідних документів банк може заблокувати кошти на рахунку. У цих випадках фінустанови зобов’язані повідомляти про спроби таких операцій Держфінмоніторингу, а це відомство – інформувати правоохоронців. Обов’язок останніх – довести незаконність походження коштів. Сама людина доводити нічого не зобов’язана.

Усе це незручно, але не настільки, як кримінальне провадження, яке може закінчитися вісьмома роками ув’язнення. Поява такого прецеденту свідчить, що податкові органи відпрацьовують новий механізм примусу громадян до участі в податковій амністії, яка поки що дає відверто скромні результати.

Сигнал подано чіткий: не можете пояснити походження активів – ризикуєте опинитися за ґратами. Або декларуйте, сплачуйте 5% і про походження коштів ніхто не спитає. Насправді це зловживання повноваженнями й підміна понять.

Оскаржити такі дії податківців буде непросто: слідчі судді зазвичай не беруть на себе відповідальність і не втручаються в хід досудового слідства. («Ваша честь, ми все ще шукаємо докази незаконного походження коштів цього шановного громадянина, тому дозвольте, будь ласка, провести обшук у його помешканні»). Справа може залишатися «фактовою», тобто без формального підозрюваного, але слідчі дії (обшуки, допити) та арешт майна можуть тривати місяцями. У цей час слідчим можна «працювати» з фігурантом, торгуючись про умови закриття кримінального провадження або невручення йому підозри.

Привернення уваги до цього прецеденту повинно стати точкою відліку не лише для дискусії про методи агітації за податкову амністію, а й загалом про практику маніпуляцій і тиску податкових органів на громадян з ігноруванням приписів кримінального та процесуального законодавства, що має ознаки свавілля.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 3)

Опубліковано

on

От

Закінчення. Початок ч.1, ч.2

Євген СТРЕЛЬЦОВ
доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія», вчений секретар Південного регіонального наукового центру Національної академії правових наук України.

Вірогідні перспективи

Якою буде українська державність через 10, 50, 100 років? Які люди тоді проживатимуть? Які звичаї й традиції будуть домінувати? Ці питання мають право на існування в зв’язку з тим, що ця стаття багато в чому пов’язана з ювілеєм української державності. А яким буде право в своєму загальному та галузевому розумінні? Більшість із нас зможуть на це дивитися з інших світів. Але, якщо говорити про найближчу перспективу, то, на мою думку, основна увага має бути сконцентрована на подальшому розвитку кримінального права в двох основних напрямках (зі зрозумілими уточненнями): охорона особи та держави. Саме такий підхід і дає змогу продовжувати намагання поєднати в кримінально-правових приписах загальносоціальну (загальнолюдську) та класову сутність права, про що вказувалося вище.

Читайте також:Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 1)

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Тут теж є свої проблеми, які потребують більш детального аналізу. Так, тип нашого політичного устрою, модель функціонування економіки, основні орієнтири розвитку суспільства в цілому «співпадають» з типологією таких характеристик більшості сучасних цивілізованих держав. Але кожна держава, в тому числі й Україна, має свій, у чомусь достатньо зрозумілий, а в чомусь і складніший шлях свого розвитку. Тому дуже важливо визначити ті нормативні орієнтири здійснення таких процесів, які повинні регламентувати/впорядкувати відповідні соціальні зміни, що має знаходити своє відображення в змінах/реформах: правової системи, системи права, кожної галузі права, включаючи й кримінальне, щоб потім вся ця нормативно-правова база мала свої цілі й отримала завдання (разом та поодинці), та, що необхідно підкреслити, давала змогу здійснити реальний зворотний вплив на політичні, економічні та соціальні процеси, які відбуваються (в перспективі відбуватимуться) в державі. Розуміючи це, ми повинні користуватися не тільки національними напрацюваннями, а й розумно скористатися міжнародним та закордонним правовим, в тому числі й кримінально-правовим, досвідом, про особливості використання якого вказувалося вище.

Читайте також:Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 2)

За великим рахунком проблеми державного розвитку — це дуже значне та складне питання, причому не тільки для перехідних, а й у розвинутих держав. Наприклад, нещодавно керівництво Австрії, аналізуючи ці проблеми, визначило, що, умовно кажучи, є два основних напрями розвитку — ідеологічний або раціональний. Загалом у сучасних умовах такі розвинуті держави починають реально уточнювати свій подальший розвиток, у першу чергу щодо економічної політики (https://ukrainian.voanews.com/a/ameryka-zagroza-defoltu/5977045.html). Наголошується, що загальними об’єктивними факторами, які сьогодні значно впливають на такі процеси, є: а) кризовий фон глобальної економіки, який може провокувати суттєві протиріччя при визначенні економічних інтересів; б) спроможність чи неспроможність провладних структур адаптуватися до таких складнощів; в) можливий вплив регіональної нестабільності на Близькому Сході та в Північній Африці на інші, причому значні, регіони, що може вплинути на глобальну безпеку, і сучасні події в тому ж Афганістані підкреслюють актуальність цього питання; г) роль розвинутих, в першу чергу провідних, держав у таких умовах, зокрема США; д) складність контактів таких держав із новими «молодими» світовими лідерами (Global Trends 2030: Alternative Worlds). Ці проблеми додатково загострюються подіями, які вже створив і продовжує створювати COVID-19 на всіх рівнях людської цивілізації.

З урахуванням цього постає принципове питання — який напрямок свого розвитку в таких умовах обере Україна в якості основного? І тільки після цього, коли буде обраний генеральний напрямок державного розвитку, коли будуть визначені основні орієнтири в усіх основних сферах суспільного життя, потрібно визначати зміст та форми регламентації їх правового регулювання як у плані «дозволеного», так і в плані «забороненого», або, згадуючи шкільну фізику, питання можна поставити таким чином: що для досягнення необхідної соціальної «міцності» в сучасних умовах важливіше для української державності та її системи права, враховуючи й галузеві аспекти: «крутний момент або кінські сили»?

Так, певні, достатньо деталізовані напрямки такого розвитку проголошуються, в першу чергу, під час офіційних зустрічей. Мова про суверенітет, територіальну цінність та євроатлантичні прагнення й реалізацію таких намірів, що пов’язано в правовій площині з боротьбою з корупцією, удосконаленням суддівської системи, посиленням антимонопольного законодавства, поєднаного з покращенням корпоративного управління тощо. Причому, як відомо, кожен із цих напрямів передбачає різнопланові та комплексні зусилля. Яким у таких умовах повинно бути кримінальне право, зберігаючи при цьому свою природну традиційність та враховуючи сучасні суттєві соціальні інновації, — силою прикладу чи прикладом сили, розуміючи образність цієї думки. Все це заслуговує комплексного, продуманого аналізу з урахуванням всіх складових державного будівництва, в тому числі і щирості політиків дійсно здійснити проголошене.

І наостанок

У цій публікації від самого початку не передбачалося надання певного висновку стосовно того, що ми маємо сьогодні, оцінюючи розвиток кримінального права, — суттєвий прорив або певний аванс на майбутнє. На мою думку, це взагалі неможливо зробити за низкою вагомих причин, у першу чергу, без чіткої прив’язки положень цього права до принципових положень національної державності, наших міжнародних перспектив, розуміння наших міжнародних зобов’язань, що вище підкреслювалося.

Так, певні зміни, які достатньо перманентно вносяться до Особливої частини, можуть бути оцінені і позитивно, і поза таким визначенням. Основна складність полягає в тому, що така законотворча діяльність не має необхідної системи, внутрігалузевого узгодження та погодження з іншими галузями права. Такі зміни, можливо, з урахуванням складного періоду розвитку української державності, мають право на існування, але вважати їх положеннями, які носять сталий характер, складно. У зв’язку з цим потрібно розуміти головне: фрагментарний характер внесення змін у кримінальне право навіть зі «щирою» метою його вдосконалення та відсутність внутрішньої логіки цього процесу багато в чому заздалегідь «приречені» на неефективність. Саме так дуже часто створюється так зване «голе право» — Nudum jus, тобто право безперспективне, яке не має можливості реалізації своїх положень.

Загалом ми повинні розуміти, що, як образно вважав Джордж Бернард Шоу, «злочинців вбиває не закон, це роблять люди», а це, в свою чергу, підкреслює, що будь-які положення кримінального права в соціальному житті застосовують конкретні люди. Й така практика теж не завжди є достатньою. Звернемося у зв’язку з цим до алегоричної думки французького філософа німецького походження Поля Анрі Тири Гольба́ха (барона д’Ольбаха, письменника, енциклопедиста, просвітителя), яка є епіграфом цієї статті. Все, що проголосила ця особа стосовно справжньої релігії, стосується того, що вона дійсно існує тільки там, де її підтримують «правитель та кат», і може бути цілком застосовано при оцінці ролі кримінального права в суспільстві у вигляді концепції (офіційної думки), доктрини (наукової думки) або законодавства. Публічний і «своєрідний» характер кримінального права вимагає, що його справжня реалізація, якими би якісними характеристикам воно «само по собі» не володіло, може відбутися тільки за наявності державної волі («правитель») і необхідної організації діяльності системи кримінального правосуддя («кат»). Можливо, це звучить дещо образно та «похмуро», але по суті дає змогу чітко розуміти роль, яку відіграє кримінальне право, його «самостійну» позицію та місце в складній системі кримінальної юстиції. Це, в свою чергу, повинно обов’язково враховуватися при визначенні його цілей та завдань, положень Загальної та Особливої частин і, що дуже важливо, не зменшуючи при цьому, але й не перебільшуючи, його загальної сутності та сучасного змісту. Саме це, на мою думку, повинно враховуватися при подальшому розвитку кримінального права.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Якою має бути система протидії олігархізму: нотатки на полях «Закону про олігархів»

Опубліковано

on

От

Олена БУСОЛ,
доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, головний науковий співробітник Міжвідомчого
науково-дослідного центру з проблем боротьби
з організованою злочинністю при РНБО України

Як відомо, 23 вересня Верховна Рада України прийняла в другому читанні та в цілому законопроект № 5599 «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» (далі — Закон № 5599). Я навмисно не розглядаю в статті деякі принципові для багатьох фахівців, політиків і журналістів питання, на які всі одразу звернули увагу й активно обговорюють, на кшталт того, хто має розглядати подання для визнання особи олігархом й ухвалювати рішення — РНБО чи НАЗК, або хто виграє від зміни власності ЗМІ, чи дійсно олігархам прийдеться не солодко після прийняття цього закону; або чи потрібно направити новоприйнятий закон «про олігархів» на розгляд до Венеційської комісії тощо. Торкнуся лише юридично-стилістичних помилок та надам своє бачення, як вченого, вирішення проблеми деолігархізації.

Читайте також: Чергова деолігархізація, або Українська спроба переходу від елітарної демократії до демократії представницької

Некоректність уже в самій назві закону

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Уже в самій назві закону № 5599 закладено декілька невідповідностей та некоректних понять. Наприклад, законодавець допускає, що олігархи можуть «впливати» (до речі, не вказано на що), але цей вплив повинен бути не надмірним, хоча як такий все ж може мати місце, інакше кажучи — «легкий» вплив є цілком допустимим. Те ж саме можна сказати і про словосполучення «мати значну економічну та політичну вагу»). Тобто, якщо така вага незначна, то це допустимо. І взагалі, виносити в назву закону такі слова в найвищому ступені — «надмірний», «значний», гадаю, неправильно.

Стаття 2 теж має протиріччя. Почну з назви. Особа, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, вона ж чомусь прямо в назві й оголошується олігархом. Що поганого в тому, що людина сама по собі має значну економічну та політичну вагу? Проте це закріплено в самій назві статті. Непосвячені люди можуть зрозуміти, що олігарх — це і є особа, яка має значну політичну вагу. Але це поняття — значно ширше. Слід виходити з того, що термін олігархія (грец. Oligarchia), походить від стародавн. грец. oligon, — декілька та arche, влада) — форма правління державою, за якої влада належить вузькому колу осіб (олігархів) і відповідає їх особистим інтересам, а не діє на користь усіх членів суспільства. І ще в 2011 р. мною науково доведено, що олігархізація в Україні — це одна із специфічних форм організованої та за своєю суттю й наслідками — економічної злочинності (Бусол О. Ю. «Олігархізація політичної влади в Україні як одна зі специфічних форм організованої злочинності, а також у подальшому ця думка розвинута в докторській дисертації (Бусол О. Ю. «Протидія корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії» (2015 р.).

Результати голосування в Раді за відповідний законопроект

Таких осіб, які справді мають «значну політичну вагу», насправді у Верховній Раді багато. Виходить, що слід було одразу після прийняття цього закону призначити перевибори ВРУ? Сподіваюся, що не це є метою закону.

Не можна ототожнювати економічну і політичну вагу, проте ці два поняття стоять поряд при встановленні ознак відповідності такої особи в ст. 2 даного закону.

Дискримінація як порушення Конвенції

Водночас рішення про визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархом) (ст. 5) є порушенням статті 14 закону (Заборона дискримінації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), яка проголошує, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою — статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. Як бачимо, в проекті цього закону є щонайменше дві таких ознаки дискримінації — за політичними мотивами і майновим станом.

Рішення ухвалюватиметься без присутності «винуватця»

Стаття 5 «Визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, олігархом)» більше схожа на ситуацію «призначити особу злочинцем». Залишається тільки додати — «і розстріляти», як це робили «трійки» НКВС при Сталіні. Така думка посилюється після ознайомлення з текстом частини 5 статті 5 закону — навіть, якщо потенційний «олігарх» не з’явиться на засідання, де розглядатиметься відповідне подання, в тому числі з поважних причин, все одно таке подання буде розглянуто та прийнято рішення і за відсутності «винуватця». А «заслуховування на засіданні» олігарха, взагалі нагадує комуністичні партійні зібрання минулої епохи, та те ж розкуркулювання — «ти живеш краще нас, заможніше, значить — поганий, а ну ж бо, поділися з нами!»

Не регламентовано в законі і процедуру розгляду подання та ухвалення рішення. Просте голосування в цьому випадку збільшує корупційні ризики, адже тут діє людський фактор. Згідно з частинами 3 і 4 статті 5 особа, яку запідозрили в тому, що вона є олігархом, повинна надати до апарату РНБО пояснення та інші документи. Тут, враховуючи нашу корупційну реальність, так і напрошується пропозиція олігарху поділитися з державою частиною своїх активів. Після цього можливе вирішення питання «на більш лояльних умовах», або таке засідання з розгляду подання відповідними суб’єктами, визначеними в ч. 1 статті 5, може взагалі не бути призначено. Адже покарання за порушення подання та строків — незрозуміла відповідальність, адже просто «відповідальність», ні дисциплінарна, ні адміністративна, ні кримінальна, і навіть, в законі не вказано, що — юридична (у контексті внесення змін до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», а саме статтю 7 доповнено частиною п’ятою такого змісту).

Порушення Конституції

А обов’язок подання декларації про контакти з особами, «які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархами)», або їхніми представниками, що закріплено в статті 8 цього закону, взагалі є порушенням конституційних прав громадян, адже олігархи теж громадяни України, як би того кому не хотілося. «Обмежити контакти» — це диктатура. А згадана вже стаття 24 Конституції України проголошує, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Таким чином в українців стає все менше прав, а натомість є все більше обмежень.

Ще щодо «контактів» з олігархами

Обов’язок подання декларації про контакти, згідно з частиною 5 статті 8 поширюється на цілий перелік службових осіб, серед яких, наприклад, голова та члени Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голова та державні уповноважені Антимонопольного комітету України, уповноважені з розгляду скарг про порушення законодавства в сфері публічних закупівель тощо. Виникає питання, а якщо контактувати з олігархами буде людина не з визначеного законом переліку, а їх довірена особа, нікому не відома й про контакт якої ніхто й ніколи не дізнається? Відповідь очевидна. Тоді ніхто з офіційного переліку й відповідальності не понесе. Думається, так воно в реальності й буде.

«Трохи зіпсована» репутація

Викликає подив, що законодавець вважає наявність непогашеної в особи судимості (по суті злочинця, визнаного законом) лише ознакою небездоганної ділової репутації (читай — трохи зіпсованої) у статті 10 закону, і нічого більше. Ділова репутація фізичної особи — це суспільна думка щодо ділових та професійних якостей цієї людини як учасника ділової комунікації, набута нею при виконанні трудових, службових та громадських обов’язків. І нічого спільного з діловою репутацією, вчинення злочину особою не має. Те саме, і навіть більше, можу сказати й про включення особи до переліку осіб, пов’язаних з провадженням терористичної діяльності (п. 3 ч. 2 ст. 10). Якщо людина є в переліку «терористів», це вже не предмет розгляду її в контексті ділової репутації в цьому законі, а є приводом для проведення заходів відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», далі — кримінальне провадження.

Інші пункти частини 2 статті 10 теж стосуються вчинення особою певних правопорушень, тож це не співвідноситься саме з діловою репутацією особи. Таким чином, слід змінити назву статті 10 «Бездоганна репутація» на більш коректну в цьому випадку. Так само, такі ознаки небездоганної ділової репутації фізичної особи, пов’язані з дотриманням закону та публічного порядку, які ми бачимо в п. 7 ч. 2. ст. 10: істотні та/або систематичні порушення особою вимог законодавства про засоби масової інформації, банківського, фінансового, валютного, податкового законодавства, законодавства з питань фінансового моніторингу, про цінні папери, акціонерні товариства та фондовий ринок, потребують уже певної юридичної відповідальності, але вони чомусь тільки є приводом для визначення в межах цього закону фактів небездоганності ділової репутації.

Незрозуміло, яке змістовне навантаження несуть словосполучення, написані через кому в п. 1 ч. 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону, — «в частині подання», «дотримання строків подання» декларацій про контакти, адже «дотримання строків подання» включає в себе і «в частині подання»? До того ж, зазначені службові особи тільки підлягають звільненню, а значить, можна, за певних умов, їх і не звільняти. На розсуд кого віднесено це питання, до речі?

Системи в законі не проглядається

Та й сам закон, навколо якого було так багато галасу з-поміж політиків, громадських організацій, які позиціонують себе як антикорупційні, та журналістів, жодним чином не відноситься до такого поняття як «запобігання» (загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)). Про «організаційні засади функціонування саме системи запобігання», як викладено у преамбулі закону, у самому законі не йдеться. Тому що системи тут немає. Скоріше, можна було дати цьому документу таку назву: «Порядок внесення до національного реєстру осіб, що визнані олігархами на підставі міжнародних санкцій».

Загалом після вивчення проекту закону № 5599 склалося враження, що Україна лише те й робить, що множить спеціальні антикорупційні органи, створює реєстри, а її громадяни зобов’язані подавати всілякі декларації та писати пояснення. Коли ж займатися бізнесом або іншою суспільно корисною «творчістю»?

Наші олігархи — не Ілон Маск

І нарешті, найнезрозуміліше питання: для чого витрачати додаткові ресурси та створювати цілий Реєстр осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів), адже навіть непосвяченим видно, що таких осіб буде максимум сотня). (Для довідки: в 2021 р. до списку Forbеs (найзаможніших людей планети) увійшли восьмеро українців. Серед них — Рінат Ахметов, який посів 376 місце зі статками в 7,3 млрд доларів; Віктор Пінчук, посідає 1 371 місце, $2,5 млрд; Костянтин Жеваго — 1 531 місце — 2,2 млрд; Ігор Коломойський — 1 750, 1,8 млрд; Геннадій Боголюбов — 1 892, 1,7 млрд; Петро Порошенко — 1 971, 1,6 млрд; Вадим Новинський — 2 192, 1,4 млрд; Влад Яценко — 2 485, 1,1 млрд, відповідно. Впевнена, що ці люди завдяки своєму статусу та статкам спроможні зупинити навіть військові дії на окупованих територіях, а не роздавати декілька років поспіль пакунки з крупою та олією мешканцям «рідного» Донбасу, або пекти торти та формувати шоколад із соєвими добавками в Луганській області.

Так, дійсно, наші олігархи — це не Ілон Маск зі своїми космічними програмами, який приносить користь людству. Українські олігархи більше «тирять» народні багатства та різні природні ресурси, що належать українцям. Тож якою має бути система протидії олігархізму? Потрібен соціально відповідальний бізнес, а тому цілі та завдання відповідного законопроекту можуть бути реалізовані лише шляхом перетинання інтересів і пріоритетів великого бізнесу, держави та суспільства, інакше кажучи, такі соціальні зміни, які ведуть до максимального збігу або часткового співпадіння цих інтересів. Ця концепція перекликається з близькою мені точкою зору кримінолога Ю. Орлова, що стратегічні засади взаємовідносин між державою та великим бізнесом мають передбачати не конфронтацію, намагання очистити владу від впливу олігархів, а співпрацю з подальшою елімінацією кримінальних форм діяльності останніх у сфері політики.

Із цього приводу політолог, співзасновник Центру соціологічних та політологічних досліджень «Соціовимір» С. Таран влучно зауважує, що в країнах ЄС немає олігархів в українському розумінні — є тільки великий бізнес, який платить податки і не впливає напряму на політиків. Суспільство має навчитися бачити різницю між великим бізнесом, який чесно платить податки, і між олігархами, які наживаються на монополіях, корупційних схемах та доступі до державних підприємств, між свободою слова та дозованою інформацією куплених ЗМІ, між справжніми патріотами та іграшковими політиками, які під патріотичними гаслами захищають власних спонсорів.

Потрібна співпраця бізнесу і держави

Потрібен базис на співпраці великих приватних корпорацій та держави. Необхідно звернути увагу на зарубіжну практику фінансування політичних партій великим бізнесом, що доцільно впроваджувати за умови забезпечення прозорості цього процесу та можливості контролю з боку громадян. Історія свідчить, що всесвітньо відомі мільярдери — це люди з комерційною жилкою, сильні лідери, відмінні менеджери, які мають відповідні зв’язки та потрібні знайомства, що допомагає оптимально й правильно організувати будь-яку справу. Очевидно, що вони мають і завжди матимуть безпосередній вплив на розстановку сил у політиці, на діяльність політичних партій. І від цього поки що не застрахована жодна держава. Тому Україні треба не відмовлятися від фінансування політичних партій великим бізнесом, а співпрацювати з його представниками для отримання взаємної користі. Необхідна така система фінансування політичних партій в Україні великим бізнесом, яка базується на взаємній співпраці великих приватних корпорацій та держави на прозорих і чесних засадах.

Ідея інноваційна, але закон потребує доопрацювання

Незважаючи на всі недоліки, сама ідея Закону № 5599 є інноваційною. Попри бажання захищати усталену думку, що з метою деолігархизації треба йти шляхом прийняття нових законів «Про лобізм», «Про трастову систему», «Про деолігархізацію», «Про фінансування виборчих кампаній», «Про власність стратегічних індустрій» тощо, ідея цього закону, якому немає аналогів у світі, адже це щось нове, інноваційне, що завжди викликає спротив, виглядає привабливою. До речі, Закон «Про лобізм» мають розвинуті держави, які поважають себе і великий бізнес, тож він насамперед потрібен і в Україні. Але це — тема для окремої статті. Загалом правила фінансової підзвітності для партій діють у 125 державах, про це в статті Бусол О. «Нова філософія фінансування політичних партій великим бізнесом (Зарубіжні реалії та українські тенденції»). URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_co ntent&view=article&id=2738:nova-filosofiya- finansuvannya-politichnikh-partij-velikim-biznesom-2&catid=71&Itemid=382.

Найпоширенішим засобом зменшення впливу великого бізнесу на ситуацію в будь-якому суспільстві є обмеження, зокрема, максимальних річних або передвиборчих внесків. У Чехії, наприклад, активісти створили сайт, на якому розміщується інформація про донорів усіх партій. Виявити надмірно зацікавлених у політиці олігархів тут можна за 30 секунд. Більше того, є інформація і про компанії, які надають гроші партіям, а потім отримують кошти через процедури державних закупівель. Тож ідея нового Закону № 5599 загалом непогана, але він, окрім зазначених, має, зокрема, й принципові недоліки іншого плану, які вже висвітлені в ЗМІ, а тому потребує суттєвого доопрацювання.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link