Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Провальні реформи Сучасний стан правоохоронної діяльності щодо боротьби зі злочинністю та корупцією в Україні (окремий аналіз по кожному відомству)

Опубліковано

on

Олексій БАГАНЕЦЬ, заступник Генерального прокурора України (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), кандидат юридичних наук, адвокат, заслужений юрист України

На сьогодні однією з найгостріших проблем правоохоронної діяльності є стрімке погіршення криміногенної ситуації в Україні, розгул і безкарність криміналітету, і, як результат, — беззахисність громадян, порушення їх права на захист від злочинних посягань. Тому й не дивно, що наша країна стрімко скочується до рівня найбільш криміногенних держав світу, про що свідчить і відповідна статистика: згідно з міжнародним рейтингом найбезпечніших для життя країн за 2016 і 2017 роки Україна посідала, відповідно, 154 і 156 місце зі 163-х позицій, знаходячись між Центр альною Африканською Республікою і Суданом. Згідно з іншим рейтингом — надійності поліцейських служб — Україна у 2017—2018 рр. знаходилася на 101 місці зі 137 держав. Нас обігнали за цим показником навіть такі країни, як Замбія, Ямайка, Уганда та Малави!

 

Ситуація в правоохоронній сфері: загальний аналіз

Аналізуючи протягом останніх 4-х років всі зміни, які вносилися до законодавства України щодо боротьби зі злочинністю та корупцією, я давно дійшов до зовсім невтішного висновку про те, що як такої «реформи» в цій сфері не відбулося. Навпаки, без попереднього прогнозування й аналізу, без широкого обговорення в суспільстві, без залучення найкращих саме вітчизняних авторитетних науковців і практиків нав’язані нам ззовні так звані «реформи», в першу чергу під виглядом приведення українських правоохоронних органів до «європейських стандартів», як така правоохоронна система України на сьогодні повністю зруйнована, а самі ці органи (як старі, так і нові) перетворилися на, вибачте, безпорадні структури, які існують самі по собі, а в частині виконання покладених функцій держави по захисту конституційних прав і свобод громадян, забезпеченню принципу верховенства права та інших засад кримінального провадження — панує відвертий безлад.

Тому в мене і виникає питання, а чи не про Україну говорив свого часу визнаний у світі реформатор — прем’єр-міністр Сінгапуру Лі Куан Ю: «Найбільше нам потрібні стабільність, визначеність і безпека, бо демократія не працює в умовах хаосу. Закони не діють, коли немає порядку!». А хіба могли позитивно вплинути на стан боротьби зі злочинністю і корупцією така недолуга «реформаторська» діяльність наших законодавців на чолі із Президентом України, коли прийнятим Законом «Про національну поліцію» вони спочатку на цілий рік позбавили нову поліцію права здійснювати оперативно-розшукову діяльність; теж саме «забули» передбачити і в Законі «Про Державне бюро розслідувань» та вже більше року всіляко ухиляються вносити до нього необхідні зміни; коли після прийняття в червні 2016 року змін до Основного Закону, у зв’язку з проведенням так званої «судової реформи», суттєво змінили функції органів прокуратури, але протягом наступних понад двох років так і не привели у відповідність до них ні норми Закону «Про прокуратуру», ні КПК України; коли після прийняття 1 січня 2017 р. закону, яким було виключено цілий розділ Податкового кодексу України, що визначав правові засади існування податкової поліції, зробили поза законом діяльність цього правоохоронного органу, який продовжує і до сьогодні здійснювати як оперативно-розшукову діяльність, так і досудове розслідування; коли протягом п’яти років передбачених законом, так і не запустили в дію те ж Державне бюро розслідувань, у результаті чого, слідчі прокуратури з 20 листопада 2017 року втратили свої повноваження в сфері проведення досудового розслідування підслідних йому злочинів, і, як результат, більше року в цій сфері панував повний хаос; коли після початку діяльності того ж ДБР у листопаді 2018 року не було своєчасно внесено необхідних змін до КПК про можливість продовжувати і надалі застосовувати процедуру спеціального розслідування та заочного засудження до підозрюваних осіб, які переховуються від органів слідства та суду на окупованих територіях тощо. А про прийняття «поправок Лозового» взагалі мовчу.

Про яке «реформування» правоохоронних органів можна говорити, якщо в результаті такої хаотичної законодавчої діяльності суттєво послаблено як кількість, так, і особливо, якість кадрового стану органів прокуратури і Нацполіції — в результаті непродуманого звільнення працівників (у першу чергу — досвідчених) через так звану «люстрацію» та під виглядом «очищення» від «старих» кадрів, які, начебто, всі, без винятку, скомпроментовані й корумповані, через невмотивовані «атестації» та «переатестації», а тим більше через так звані «конкурси», де такі рішення, в переважній більшості, приймали некомпетентні, випадкові люди, чого, до речі, немає в жодній країні Європи. А як результат — напрацьований досвід розкриття й розслідування злочинів поспішно відкинуті і позабуті, нинішня організація роботи кожного із відомств, особливо ГПУ, де майже всі керівники центрального апарату (та й на регіональному рівнім також) не мають необхідного досвіду роботи на адміністративних посадах в органах прокуратури, ніколи не працювали слідчими і не знають взагалі, що таке прокурорський нагляд, а тим більше — у формі процесуального керівництва, знаходиться на край низькому рівні.

Не в останню чергу негативно позначилася на якості й ефективності боротьби зі злочинністю і корупцією поспішна ліквідація підрозділів прокурорів-криміналістів та спецпідрозділів по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗи), державної автомобільної інспекції (ДАІ) і патрульно-постової служби, а тим паче — виведення з підпорядкування начальників територіальних органів Нацполіції підрозділів по боротьбі з економічною злочинністю, з нелегальним обігом наркотиків та торгівлі людьми, а також тієї ж новоствореної, як правило, недосвідченої «патрульної поліції», і підпорядкування їх безпосередньо центральному апарату Національної поліції України, який розташований у Києві, тощо.

Провальна реформа прокуратури

Одразу скажу, замість зміцнення в цілому правоохоронної системи в Україні, укомплектування її виключно високопрофесійними й патріотично налаштованими кадрами, з достойною заробітною платою та належним матеріально-технічним забезпеченням, високим рівнем соціального захисту як під час виконання службових повноважень, так і, тим більше, після виходу їх на заслужений відпочинок, як це дійсно має місце в Європі, проти правоохоронців нашої держави після Революції Гідності була розв’язана справжня компанія по дискредитації всіх без виключення, без будь-якого дотримання принципів верховенства права і, зокрема, такої його найбільш важливої складової, як презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини.

Але найбільше дісталося органам прокуратури, проти яких, починаючи вже десь із вересня— жовтня 2014 року, в суспільстві було розгорнуто справжню інформаційну «війну», пов’язану, в основному, із необґрунтованим звинуваченням всіх (без винятку) прокурорів і слідчих прокуратури в корупції, без наведення будь-яких доказів, під час реалізації якої й було витягнуто, так би мовити, «із забуття» недосконалий, безграмотний, розроблений ще за часів В. Януковича проект Закону «Про прокуратуру», в якому були маса норм, що не відповідали принципу правової визначеності, протирічили Основному Закону нашої країни, і в прискореному порядку, без будь-якого обговорення в суспільстві, без залучення незалежних фахових й авторитетних експертів, проголосований так званим «демократичним складом» Верховної Ради України вже в жовтні 2014 року й нашвидкоруч підписаний, на жаль, гарантом Конституції без будь-яких зауважень.

Зупинюся на його головних (хоча б кількох) недоліках. Я вже писав неодноразово, що на початку реформування прокуратури, розпочинаючи з 1995 року, Парламентська асамблея Ради Європи дійсно неодноразово рекомендувала Україні прийняти новий закон про прокуратуру, в якому пропонувала переглянути (а не скасувати, як це зробили наші законодавці в 2014 році) повноваження поза межами кримінального судочинства. Насправді ж вимога ЄС була лише одна — позбавити прокурорів функції так званого «загального нагляду», який і був справедливо ліквідований із прийняттям Конституції України ще в далекому 1996 році.

Однак, наша так звана «демократична» Верховна Рада при прийнятті нового Закону «Про прокуратуру» в порушення вимог Конституції України вже не передбачила навіть на перехідний період повноважень прокуратури щодо нагляду за додержанням і застосуванням законів, що було величезного помилкою чи навіть шкодою. Пояснюю чому, бо паралельно з цим, вже перший, начебто, «демократичний» уряд А. Яценюка після Революції Гідності замість розробки нових законів, що регулюють діяльність державних органів із контролю за додержанням законів, фактично зруйнував навіть існуючу до того часу, нехай і не зовсім досконалу, систему органів такого контролю — частину їх взагалі ліквідували, частину реорганізували або об’єднали, чим суттєво скоротили їх кількість, а далі значно обмежили їх фінансування, в зв’язку з чим, більшість працівників контролюючих органів були скорочені або відправлені у вимушені відпустки без оплати.

Тобто знищивши нагляд прокуратури за додержанням і застосуванням законів, який ще залишився в Перехідних положеннях Основного Закону, і звівши нанівець будь-який державний контроль за додержанням законодавства, нинішня влада навмисно створила ситуацію, щоб на власний розсуд та безконтрольно розпоряджатися фінансовими ресурсами і державним майном, що, звичайно, створило необхідні передумови для розкрадань і розтрати, а також зростання корупції, особливо у вищих ешелонах влади. Окрім того, при прийнятті нового Закону «Про прокуратуру» наші законодавці разом із гарантом Конституції відверто і свідомо порушили вимоги Основного Закону, незаконно по збавивши органи прокуратури і п’ятої, діючої на той час, конституційної функції — нагляду за додержанням прав і свобод громадян та додержанням вимог законів з цих питань органами державної влади і місцевого самоврядування, їх службовими і посадовими особами, тобто саме правозахисної функції, про що у вимогах ПАРЕ мова не йшла, в результаті чого органи влади — від сільської ради до КМУ — залишилися безконтрольними, а громадяни України — беззахисними.

Скажу більше: наші законодавці при цьому свідомо проігнорували й історичні передумови створення прокуратури в Україні в порівнянні із прокуратурами більшості європейських держав, різних за своїми функціями і, відповідно, структурою. Тим більше, що в 2004 році на засіданні заступників міністрів Ради Європи було підтримано існування різних моделей прокуратур в окремих країнах, які обумовлені їх правовими традиціями та організацією систем кримінальної юстиції.

До речі, вивчаючи різні правові системи, можу однозначно констатувати, що в Європі немає єдиного стандарту щодо статусу прокуратури в системі гілок влади. Міжнародний досвід у забезпеченні верховенства права, зміцненні законності, захисті прав і свобод громадян, законних інтересів держави і суспільства засвідчує, що серед основних засобів досягнення вказаної мети є (і має «право на життя») діяльність прокуратури й поза межами кримінального права. Зокрема, і Рекомендацією СМ/Rec (2012) 11 Комітету міністрів Ради Європи країнам-членам щодо ролі прокуратури поза системою кримінальної юстиції передбачено, що в тих державах, де національна правова система надає прокурорам певні обов’язки і повноваження поза системою кримінальної юстиції, їхня місія полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини та основоположні свободи й забезпечувати, тим самим, верховенство права.

І це при тому, що потреба в нагляді прокурорів за додержанням і застосуванням законів в Україні на сьогодні не лише не відпала, а навпаки — ще більше зросла. Політична, економічна, соціальна та особливо критична криміногенна ситуація (я вже мовчу про те, що наша держава фактично перебуває в стані війни) свідчили про зворотнє: прокуратура повинна була залишатися зі своїми попередніми конституційними функціями до створення справді правової держави з високою політичною та правовою культурою народу, надійною державною та судовою владами, з високим рівнем додержання прав і свобод людини, чого на сьогоднішній день немає і навряд чи скоро буде, які б декларації і наміри ми не закріплювали в Конституції. Тим більше, що така потреба є надзвичайно актуальною в нинішніх умовах впровадження так званої реформи «децентралізації», в результаті чого існує реальна загроза втрати суб’єктності нашої держави, коли заполітизовані, в першу чергу представницькі органи на місцях (південно-східні регіони, які тяготіють до РФ, західні, на які давно зазіхають наші сусіди — Румунія, Угорщина та Польща) можуть тепер безконтрольно й безкарно приймати антиконституційні і незаконні, в тому числі й сепаратисткі, рішення.

Зміни законодавства

Але на цьому наші законодавці на чолі із нинішнім Президентом не зупинилися з метою фактичного знищення органів прокуратури, бо в червні 2016 року внесли зміни до Конституції України у зв’язку з прийняттям так званої «судової реформи», якими прокуратуру також було позбавлено конституційної функції нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність і досудове слідство, зокрема, й дотримання ними вимог галузевих законів, залишивши за прокурором, згідно вимог ст. 25, лише права й виконання обов’язків, передбачених Законом «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальним процесуальним кодексом України, в результаті чого правоохоронні органи, які повинні боротися зі злочинністю, залишилися безконтрольними та безнаглядними, а прокурор, таким чином, був позбавлений можливості в межах правового поля реагувати як на порушення ними законів та прав і свобод громадян, так і на їх бездіяльність.

Більше того, варто сказати, що після прийняття неконституційного Закону «Про прокуратуру» прокурори також були позбавлені прав і повноважень проводити у всіх органах досудового розслідування та оперативних підрозділах перевірки на предмет дотримання ними законів по боротьбі зі злочинніс тю і навіть додержання вимог КПК на досудовому розслідуванні, а тим більше — вносити за результатами таких перевірок їх керівникам документи прокурорського реагування, причому без різниці, як їх можна назвати: чи це письмові вимоги, чи приписи, чи подання з вимогами усунення виявлених порушень законів та притягнення винних правоохоронців, в тому числі і їх керівників, до відповідальност і, а тим більше — порушувати дисциплінарні провадження.

У зв’язку з тим, що до цих пір законодавцями, як я вже говорив, не приведено у відповідність до нових норм Конституції України діюче законодавство в частині функцій і повноважень органів прокуратури, прокурори у відповідності до чинних норм КПК України, начебто, продовжують здійснювати «нагляд за додержанням законів на досудовому розслідуванні». Але насправді згідно ст. 36 КПК України такий «обрізаний», вибачте, нагляд «у вигляді процесуального керівництва» покладений лише на прокурорів—процесуальних керівників, які, як правило, найменш досвідчені, особливо такими вони стали після проведення так званих «реформаторських змін», завдяки яким у 2015—2016 роках у місцеві прокуратури, після так званих «конкурсів», були призначені, без будь-якої спеціальної підготовки в Академії прокуратури, «інші фахівці в галузі права», які навіть уяви не мали, що таке прокурорський нагляд, а тим більше, у вигляді процесуального керівництва.

У той же час вищестоящі прокурори, які в своїй більшості повинні бути (і в значній своїй частині) є більш досвідченими в професійному плані, нинішнім законодавством фактично позбавлені повноважень зі здійснення нагляду за додержанням законів під час досудового розслідування (за винятком зміни підслідності кримінального провадження в разі неефективного розслідування, і то за виключенням тих справ, які підслідні НАБУ, та скасування незаконних і необґрунтованих постанов слідчого і прокурора).

Більше того, відсутність у того ж процесуального керівника, а тим більше у вищестоящого прокурора, повноважень вносити документи реагування на виявлені ними порушення законів та ініціювати притягнення винних службових і посадових осіб органів досудового розслідування та оперативних підрозділів до дисциплінарної відповідальності і призвело до того, що виявлені ними порушення прав і свобод громадян нікому сьогодні зупинити чи, тим більше, відновити! Тому навіть передбачена Конституцією України в нинішньому її вигляді функція прокуратури по нагляду (дослівно) «за негласними та іншими слідчими (розшуковими) діями органів правопорядку» (і це при тому, що вона до цих пір не стала частиною ні в КПК, ні в законі про прокуратуру) настільки не конкретна і чітко не визначена, що прокурори перетворилися фактично на простих статистів і не впливають сьогодні ні на організацію досудового розслідування, ні на додержання прав і свобод учасників процесу та інших осіб.

Ще шкідливішими й такими, що допомогли «розвалити» прокуратуру із середини, були зміни, внесені нинішнього ВРУ разом із Президентом у 2016 році до Закону «Про прокуратуру» з метою допомогти керівнику найбільшої провладної фракції в парламенті Ю. Луценку зайняти посаду Генпрокурора, тобто особі не те, що без необхідного досвіду роботи в органах прокуратури, що взагалі є неприпустимим, а навіть без вищої юридичної освіти. Але ще більш негативним у таких змінах було те, що ними була надана можливість призначати одразу в регіональні прокуратури та, тим більше, в центральний апарат ГПУ осіб без будь-якого досвіду роботи в органах прокуратури (що було раніше категорично заборонено), а лише за наявності вищої юридичної освіти і «стажу роботи в галузі права», які не мали жодного уявлення про діяльність цього органу, до специфіки здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів на досудовому розслідуванні, а тим паче у формі процесуального керівництва, чого не практикується в жодній країні Європи та, мабуть, і світу.

І при цьому законодавцями і Президентом не було враховано, що по закону Генпрокурор не є політичною фігурою, а, в першу чергу, — процесуальною особою, бо зобов’язаний особисто виконувати конкретні прямі процесуальні обов’язки, передбачені КПК України. Нагадаю, що лише Генеральний прокурор має право направляти до Верховної Ради подання про дачу згоди на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності, на його затримання і взяття під варту; особисто доповідати на засіданнях регламентного комітету ВРУ про наявність достатніх доказів вини конкретних народних депутатів та підстав для надання такої згоди, скеровувати до Вищої ради правосуддя подання про дачу згоди на затримання і взяття під варту суддів, а до ВККСУ — подання про відсторонення таких суддів від займаних посад, що беззаперечно передбачає наявність у нього необхідних знань і досвіду у володінні нормами Конституції та законів України, а особливо КПК, навичок у зборі, перевірці й оцінці доказів винуватості осіб тощо. Я вже мовчу, чи здатний такий Генпрокурор без професійної прокурорської підготовки реалізувати свої повноваження при визначенні підстав для зміни підслідності того чи іншого кримінального провадження, прийняття законного й обґрунтованого рішення про скасування саме незаконних постанов слідчих і прокурорів і так далі? Й сьогодні все суспільство бачить, у що перетворив органи прокуратури нинішній Генеральний прокурор — політик, і до якого стану привела така законодавча практика як прокуратуру, так і саму діяльність держави по боротьбі зі злочинністю та корупцією, а також, як це негативно вплинуло на стан дотримання прав і свобод громадян.

Водночас прийняттям нового Закону «Про прокуратуру» прокурори були суттєво обмежені і в частині здійснення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, бо тепер про таку функцію мова йде лише в межах реалізації нагляду (і то суттєво обмеженого і ще не приведеного у відповіднос ті до внесених змін до Конституції) за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. І це при тому, що в попередньому законі була окрема норма, у відповідності до якої Генеральний прокурор та підпорядковані йому прокурори, саме з метою підвищення ефективності проти дії злочинності та корупції, координували діяльність правоохоронних органів із цих питань. Більше того, діючим на той час наказом Генпрокурора України два профільних головних управління ГПУ, за участі, в разі необхідності, інших підрозділів центрального апарату, прокуратур обласного рівня та із залученням інших правоохоронних органів, а також органів державного нагляду (контролю), не рідше одного разу на півріччя зобов’язані були організовувати комплексне вивчення ефективності протидії злочинності та корупції в регіонах, де виявлялися негативні тенденції цієї діяльності, скликати (не рідше одного разу на рік) координаційні наради, на яких обговорювати стан злочинності та протидії їй, з’ясовувати причини виявлених недоліків, розробляти заходи по їх усуненню. Про яку організацію боротьби зі злочинністю і корупцією в нашій державі можна вести мову, якщо після звільнення з посади в. о. Генерального прокурора України О. Махніцького за ці роки в Україні на центральному рівні не було проведено жодної такої координаційної наради!

Окрім цього, цілком невиправданим та таким, що порушило конституційні права громадян, кроком нинішньої влади була ліквідація двох третин районних, міських і міжрайонних прокуратур, при тому, що територіальні органи влади, підрозділи поліції та суди продовжували там функціонувати, а замість них — створення абсолютно недієвих та незграбних так званих «місцевих прокуратур» — в середньому на 3—8 районів і міст, що значно ускладнило реалізацію покладених на таких прокурорів завдань.

Органи прокурорського самоврядування

До того ж, під різними приводами і мотивами, в основному — надуманими, до Закону «Про прокуратуру» було включено таку новелу, як «органи прокурорського самоврядування». В мене особисто викликає повне несприйняття створення такого органу, як «Рада прокурорів України» і, тим більше, наділення її надвеликими повноваженнями, які породжують дуалізм, фактично підривають конституційні основи діяльності органів прокуратури та розбалансовують діяльність різних рівнів органів прокуратури, а тому є відверто руйнівними для прокуратури в цілому. Поясню чому. Так, наділення саме Ради прокурорів України, до складу якої з 13 осіб входять 11 (підкреслюю) рядових працівників прокуратур усіх рівнів (причому 5 — саме від найнижчої ланки — місцевих прокуратур), такими особливими повноваженнями, як підбір і внесення обов’язкових для виконання рекомендацій про призначення конкретних прокурорів саме на адміністративні посади, починаючи від керівників місцевих прокуратур, до (ви лише вдумайтесь) заступників Генерального прокурора України, прокурорів регіонів (областей) та їх заступників, розгляд звернень щодо неналежного виконання прокурором, який обіймає адміністративну посаду, посадових обов’язків, є абсолютно непродуманим (або, навпаки, продуманим, аби зруйнувати прокуратури) й викликає лише подив та здивування в практикуючих юристів із досвідом та, знову ж таки, я стверджую, не відповідає європейській практиці. Особисто для мене є незрозумілим, завдяки яким якостям чи досвіду або відповідним знанням специфіки роботи перерахованих вище керівників органів прокуратури України рядові прокурори — члени вказаної вище ради (як правило, з невеликим стажем роботи та відсутністю навіть життєвого досвіду), зможуть визначити придатність того або іншого кандидата на посаду того ж заступника Генерального прокурора України чи прокурора регіону (області), або, тим більше, оцінити стан і якість виконання ними покладених на них службових обов’язків на тій чи іншій адміністративній посаді?

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Санкції версії 2.0: які можливості дадуть Україні нові обмеження проти РФ?

Опубліковано

on

Олена ОМЕЛЬЧЕНКО,
партнер юрфірми «Ілляшев та Партнери»,
керівник практики міжнародної торгівлі

У Кабміні анонсували введення нових обмежувальних заходів проти Російської Федерації, що включатимуть і нові інструменти, які ще не використовував Київ.

Україна змінює тактику Після останніх торговельних санкцій Росії у вигляді заборони й обмежень щодо низки сировинних товарів, в тому числі нафти і нафтопродуктів, уряд України був вимушений змінити тактику. Вірогідно, що було прийнято щонайменше дві урядові постанови. Зі слів першого віце-прем’єра — міністра економічного розвитку і торгівлі України та з інформації, що розміщена на сайті міністерства, вже зрозуміло, що заходи розроблені у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії Росії, а саме останні обмеження торгівлі з боку Москви.

Перша постанова — про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України № 1147 від 30 грудня 2015 року «Про заборону ввезення на митну територію України товарів, що походять з Російської Федерації». За словами міністра, пропонується застосувати додаткову заборону на ввезення на митну територію України товарів промислової групи, мінеральних добрив, сільськогосподарської продукції, транспортних засобів, цементу, фанери.

Друга постанова є цікавішою з огляду на прецедентність, бо вона встановлює спеціальне мито. Зокрема, уряд планує з 1 серпня цього року додатково до ввізного мита застосувати спеціальне мито до всіх товарів походженням з Російської Федерації. Виняток становить чутливий імпорт, такий, як вугілля, кокс, бензин, скраплений газ та фармацевтична продукція.

Розмір спеціального мита ще не повідомлений, однак уже зрозуміло, що сплачене спеціальне мито буде спрямоване до загального фонду державного бюджету, поки парламент не прийме зміни до бюджетного законодавства. Окрім того, не виключено, що уряд застосує квотування на деяку продукцію із впровадженням дозвільного режиму (ліцензування). Застосування спеціального мита та квотування є новими методами політичного тиску на Російську Федерацію. Такий інструмент надає можливість українському бізнесу м’якше пристосуватися до нових умов торгівлі та бути більш гнучким під час реалізації обмежень. Окрім того, застосування спеціального мита надасть можливість поповнення державного бюджету на 3,7 млрд грн у другому півріччі поточного року, а в подальшому кошти можуть акумулюватися у спеціальному фонді державного бюджету для фінансування заходів з імпортозаміщення.

Шляхом США

Заходи застосовуватимуться на підставі статті 29 закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», яка визначає, що у зв’язку з недружніми та дискримінаційними діями інших держав можуть застосовуватися: повна або часткова заборона на торгівлю; позбавлення режиму найбільшого сприяння або пільгового спеціального режиму; запровадження спеціального мита; запровадження режиму ліцензування зовнішньоекономічних операцій; встановлення квот; заборона зовнішньоекономічних операцій або встановлення обмеження на їх здійснення; скасування тарифних пільг (тарифних преференцій) щодо ставок митного тарифу шляхом зупинення звільнення від оподаткування ввізним митом, застосування пільгових чи повних ставок ввізного мита або скасування тарифних квот.

До цього моменту на підставі ст. 29 закону Україна застосовувала лише два види заходів — це повна заборона (ембарго) на ввезення деяких товарів та підвищення ввізного мита до рівня пільгових ставок, тобто замість ставок згідно чинного режиму вільної торгівлі до максимально допустимих згідно умов вступу РФ до СОТ. Наразі Україна вперше планує застосувати спеціальне мито до країни-члена СОТ у зв’язку з недружніми та дискримінаційними діями.

І хоча підставою для введення цих заходів є вже давно діючий Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність», який уповноважує КМУ приймати рішення про застосування заходів у відповідь на дії Росії без дотримання процедур розслідування, реалізація цього права урядом стала прецедентом у торгових відносинах України і РФ. Варто також додати, що подібний інструмент наразі активно застосовується США у торговельній війні з Китаєм — Вашингтон суттєво підвищує ввізне мито, чим тисне на Пекін у переговорах.

У чому відмінність цього інструменту від діючих санкцій? Спеціальне мито — це особливий вид мита, що встановлюється: як засіб захисту національного товаровиробника у разі наявності зростаючого імпорту товарів в Україну в обсягах та/або за таких умов, що їх ввезення заподіює або створює загрозу заподіяння значної шкоди національному товаровиробнику. Таке спеціальне мито може встановлювати Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі за результатами спеціального розслідування, що проводиться відповідно до угоди СОТ, та як захід у відповідь на дискримінаційні та/ або недружні дії інших держав, митних союзів та економічних угруповань, які обмежують реалізацію законних прав та інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України. Таке спеціальне мито не передбачене угодами СОТ та застосовується за результатом розслідування щодо вчинення недружніх або дискримінаційних дій, переважно до держав, що не є членами СОТ. На практиці таке спеціальне мито застосовувалося Україною раніше лише до Білорусі (яка не є членом СОТ). І саме тому використання такого інструмента проти країни-члена СОТ є прецедентом для Києва.

Чи стануть такі кроки України порушенням норм СОТ? Певною мірою, так. За правилами СОТ спеціальні (захисні) мита можуть застосовуватися за певних умов і винятково за результатом розслідувань.

Та навряд чи Росія буде оскаржувати рішення українського уряду в СОТ, оскільки Київ має право послатися на ст. 21 ГАТТ «Винятки з міркувань безпеки». Останнє рішення Органу з вирішення спорів СОТ у справі «Росія — заходи щодо транзитних перевезень» відкрило шлях для активного застосування країнами торгових обмежень з міркувань безпеки і створило ситуацію, в якій Київ і Москва можуть безперешкодно обмінюватися торговими обмеженнями. Саме тому вірогідність нових зустрічних торговельних заходів з боку Москви є дуже високою. Однак і в України з’явиться можливість реагувати на такі дії підвищенням ставок спеціального мита та, можливо, шляхом часткового обмеження транзиту з РФ.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Вчитися чи сміятися? А, може, плакати?

Опубліковано

on

Сергій САФУЛЬКО, адвокат

Із першого квітня цього року (не знаю випадково, чи ні, але ця подія співпала з Днем чи то сміху, чи то дурня) в українських адвокатів голова повернулася на всі 360 градусів. Бо з цього дня почав діяти новий Порядок підвищення кваліфікації адвокатів.

Підвищення своєї кваліфікації, звісно, річ потрібна, тим більше для адвокатів цей обов’язок прямо передбачений законом. Питання лише в тому, в яких формах та в який спосіб. І ось новий Порядок, здається мені, тут якраз кваліфікації не підвищує, а ускладнює її, практично унеможливлює, бо встановлює такі перепони, що тепер слід думати, як не стати жертвою цього нововведення замість того, щоб займатися адвокатською практикою. Загалом, прагнення Національної асоціації адвокатів множитися всілякими положеннями, порядками — гідне подиву, бо множаться вони як гідра і є загроза, що скоро адвокату замість того, щоб вникати у справи своїх клієнтів, потрібно буде замислюватися, аби самому не стати клієнтом у справах з різними інспекціями, комісіями, радами, школами й іншими новоутвореннями НААУ. Тож і не дивно, що вже навіть появилися адвокати, які спеціалізуються в спорах з органами адвокатського самоврядування. Прикро, але факт! Крім багатющих структур НААУ, які передбачені Законом «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» (а це — Рада адвокатів України, Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури, Вища ревізійна комісія, регіональні ради адвокатів, регіональні КДКА, регіональні ревізійні комісії) ще створенні й інші інституції, не передбачені Законом № 5076/VI, але які наділені дискримінаційними повноваженнями щодо адвокатів і щодо яких якраз і є сумніви у їх легітимності.

Ось і нинішній Порядок, затверджений рішенням Ради адвокатів України від 14.02.19 № 20 наділяє Вищу школу адвокатури НААУ провали, які, на нашу думку, виходять за межі її повноважень, і школа при їх реалізації перетворюється з освітнього закладу в ще одного контролера над адвокатами. Хороша ідея про ВША, без сумніву. Здавалося б, вона й повинна була б і організовувати системне навчання адвокатів, якщо вже через суб’єктивний чинник не доручати це Академії адвокатури, але замість того новий Порядок уповноважив її на здійснення «контролю якості організації процесу підвищення кваліфікації, що здійснюється всіма операторами підвищення кваліфікації адвокатів», а для цього у ВША запроваджуються… інститут ревізорів! Читаєш, і якось моторошно стає. Ми що, даруйте, першокласники у початковій школі? Врешті-решт, це ж адвокати, які вже мають певний рівень кваліфікації, певний досвід, певну репутацію! Може, не варто запроваджувати інспекції, а зайнятися тими самими «семінарами, тренінгами тощо?», тобто навчанням, а не інспектуванням?

Якщо слідувати цьому Порядку, то ВША стає крутішою за будь-яке управління освіти регіону. Бо це такий монстр, що якось аж совісно за школу. Мудрі ж люди там є викладачами, то навіщо ж їх перетворювати на інспекторів відділу освіти, які на кожного адвоката ведуть журнал, виставляють бали, повідомляють про них РАУ або регіональні ради адвокатів, видають сертифікати з відповідним внесенням такої інформації до ЄРАУ? Своєрідне досьє на адвоката.

Закон про адвокатуру і адвокатську діяльність чітко передбачив, які відомості вносяться в ЄРАУ (ст. 17 Закону). Це: прізвище, ім’я та по батькові адвоката, номер і серія видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, номер і дата прийняття рішення про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю (номер і дата прийняття рішення про включення адвоката іноземної держави до Єдиного реєстру адвокатів України), найменування і місцезнаходження організаційної форми адвокатської діяльності, номери засобів зв’язку, адреса робочого місця адвоката, інформація про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю, інші відомості, передбачені цим законом.

Як бачимо, не передбачає закон внесення до ЄРАУ відомостей щодо адвоката, які встановлені Порядком № 20 від 14.02.2019 року. Та це й не повинно бути властиво ВША — функція інспектора з підвищення кваліфікації адвокатів, як і РАУ — ті нові повноваження, які вони самі для себе придумали в цьому Порядку.

Візьмемо так звану акредитацію операторів, себто навчителів адвокатів. Так ось, «сторонні оператори» (тобто не органи адвокатського самоврядування), а всі інші за акредитацію мають заплатити ВША … 50 мінімальних заробітних плат станом на 1 січня, що означає, якщо якийсь заклад чи науковець захотів би стати лектором у ВША, то не йому заплатять, а він має заплатити … 50 мінімальних заробітних плат! Що це значить на практиці? Це значить, що нікому з класних викладачів зробити це буде нереально, бо сумнівно, щоб якесь наукове світило, аби просвітити нас, темних, захотіло у 2019 році викласти ВША 208 650 тисяч гривень.

Отже, будуть «масовки», де згонять (даруйте, зберуть) 700—800 адвокатів на такий собі «домашній» семінар і будуть там «лекторами» всі свої, бо чужі мають заплатити. Не думаю, що це правильно. Це по-перше, а по-друге, ще гірше: це призведе до того, що будемо ми варитися у власному соці, будемо вчити самі себе, бо сторонні оператори (тобто, не РАУ чи регіональні РА) за опрацювання та облік залікових балів сплачують ВША … 1 відсоток мінімальної заробітної плати за кожен заліковий бал, тобто якщо на семінарі, на якому, скажімо, виступив суддя ВС (сторонній оператор) було, як часто хваляться, 700 адвокатів і проводив він семінар 2 години (2 залікових бали), то помножте один відсоток мінімальної заробітної плати (41,73 грн) на 2 і ще на 700, то вийде, що йому, бідному, слід буде заплатити ВША 58 422 грн за свої ж 2 години роботи. Виходить якесь здирництво, а не підвищення кваліфікації. Замість того, щоб полегшити адвокатам доступ до сучасних, і головне, потрібних знань, цей Порядок встановлює правила які, по-перше, не дають можливості отримати такі знання, а, по-друге, виглядають якось дивно, ніби РАУ і створені нею дітища стають такими собі комерційними структурами зі збору коштів, а не помічниками адвокатів.

Правда, голова Ради адвокатів України наділений цим Порядком повноваженнями приймати рішення як про зміну адміністративного внеску, так і зміну щорічного внеску, і тут теж цікава ситуація. Це — прямий шлях до корупції, адже все це здійснюватиметься одноосібно головою Національної асоціації адвокатів, за поданням директора ВША НААУ. Але ж повноваження голови НААУ, (він же (вона ж) і голова РАУ), визначені законом про адвокатуру і адвокатську діяльність у ст. 56 і Положенні про Раду адвокатів України, затвердженому з’їздом адвокатів України 17.12.2012 року. В жодному з цих нормативних актів не має повноважень голови РАУ на свій розсуд чи за поданням директора ВША НААУ змінювати або встановлювати розміри якихось внесків. І потім, що значить змінювати? Комусь по блату зменшити, а комусь через недовіру збільшити? Адже змінити — можна, а куди не передбачено.

Усе це якось не по-адвокатськи, і викликає стурбованість, бо виникає відчуття, що понастворювавши всіляких адміністративних структур, РАУ перетворюється в центральний орган виконавчої влади, придумує для адвокатів нові обов’язки, нові правила і… нові побори. Управління адвокатурою — річ дуже делікатна, почуття міри в цьому ремеслі має бути унікальним, бо інколи навіть і добрі наміри можуть перетворитися в свою протилежність та замість сприяти полегшенню перебування адвокату в своєму співтоваристві, ускладнює цей процес, заполонивши його всілякими бюрократичними та адміністративними новаціями, користі від яких, як із козла молока, а шкода величезна, бо приходиться тьму часу тратити якраз на освоєння й виконання отаких порядків, а не на адвокатську практику. Може, і справді варто подумати адвокатам, а чи потрібні їм такі органи, які замість полегшення їх діяльності тільки і зайняті тим, що придумують всілякого роду «витвори», які ускладнюють професійну діяльність тих, для кого вони, ці «органи», покликані діяти.

На жаль, Рада адвокатів України не публікує протоколів своїх засідань, тож ми не знаємо, як голосували члени РАУ за критикований тут Порядок «Про підвищення кваліфікації адвокатів України» 14.02.2019 р., хто його підтримував. А дуже вже хотілося б знати, що ж це за такі «члени РАУ», які за такий непотріб проголосували, і чи не слід адвокатам регіонів подумати про те, чи варті вони такої честі, бо ж придумати можна багато, але виконувати все це потрібно буде нам, адвокатам.

P.S. Цю публікацію я оцінюю в 10 балів для зарахування мого мінімуму з підвищення мною кваліфікації в 2019 році.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Ціна штрафів: коли малий і середній бізнес перестануть бути «дійною коровою» для влади?

Опубліковано

on

Оксана ПРОДАН, народний депутат,
голова Всеукраїнського об’єднання малого
і середнього бізнесу «Фортеця»

Розглядати малий і середній бізнес тільки як джерело податків — величезна помилка. Ефект від їх роботи набагато більший.

Днями керівництво Державної служби України з питань праці оприлюднило важливі дані: у 2018 р. інспектори праці провели сотні тисяч перевірок і нарахували 1,7 млрд грн штрафів підприємцям за «порушення трудового законодавства». При цьому 90% штрафів оскаржуються роботодавцями в судах.

Що це означає?

По-перше, над величезною кількістю підприємців висить дамоклів меч у вигляді штрафів по декілька сотень тисяч, а інколи — мільйонів гривень. Щоб сплатити їх, багато хто буде змушений продати житло, авто і залишитися ні з чим.

По-друге, всі, кому нарахували штрафи, витрачають кошти, сили і час на боротьбу з державною машиною, оббивають пороги судів замість того, щоб розвивати власну справу.

По-третє, всі активні люди отримали чіткий сигнал: краще сидіти тихо, не висовуватися або виїхати за кордон, ніж брати на себе відповідальність і працювати в Україні.

У кращому разі, доходи бюджету на короткій дистанції зростуть на 0,5–1%, але в найближчий рік-два ми набагато більше втратимо — робочих місць, сплачених податків і, головне, рівень довіри до влади буде ще нижчий, ніж зараз.

Виникає питання: кому вигідна кампанія боротьби з роботодавцями? Яку мету вона переслідує? Але це лише один пазл.

МСБ — «дійна корова» для держави

Загальна картина останніх двох років свідчить, що уряд не розуміє, що таке малий та середній бізнес, яку важливу роль він може зіграти в розвитку країни. Усе виглядає так, наче підприємці для урядовців — дійні корови, яких, з одного боку, потрібно обкласти великими податками, а з іншого — великими штрафами. Зможуть заплатити — добре, нехай платять. Ні — нехай закривають власну справу, йдуть на біржу праці або виїжджають за кордон.

Розглядати малий бізнес лише як джерело податків — величезна помилка. Ефект від їх роботи набагато більший.

Підприємці нічого не просять у держави. Навпаки, вони створюють робочі місця і платять податки. Не лише єдиний податок, а й податок на нерухомість, земельний податок, екологічний податок та багато інших.

Підприємці забезпечують власні сім’ї і допомагають забезпечувати сім’ї найманих працівників.

Підприємці стимулюють конкуренцію. Вони гнучкі, мобільні, готові ризикувати, експериментувати, і, завдяки контролю над витратами, можуть запропонувати нові продукти та сервіси в стислі терміни і за прийнятними цінами.

Підприємці не залежать від держави. Вони критично оцінюють дії чиновників. Якщо влада переходить межу, малий бізнес у перших рядах іде захищати права і свободи. Згадайте Помаранчеву революцію, Податковий Майдан, Революцію Гідності.

Багато підприємців готові підтримувати інфраструктуру демократії та громадянського суспільства: незалежні медіа, громадські організації, освітні проекти. Вони самі створюють асоціації і часто цікавляться не лише бізнесом.

Звісно, бувають різні підприємці та різні ситуації, але в цілому підприємництво та середній клас — два стовпи демократії і розвитку. І це — беззаперечний факт.

Розглядати малий бізнес виключно крізь призму сплати податків в умовах нереформованої податкової системи, корупційного засилля в усіх сферах означає самих себе загнати в глухий кут. Давайте цього не робити. Зменшимо штрафи для роботодавців (законопроект 5711), змінимо систему регулювання економіки (законопроект 3766), розширимо можливості для малого та середнього бізнесу через підвищення граничного обсягу доходів (законопроект 9533). Лише ці три кроки допоможуть сотням тисяч українців реалізувати себе не за кордоном, а в Україні.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.