Connect with us

Думка експерта

Провальні реформи Сучасний стан правоохоронної діяльності щодо боротьби зі злочинністю та корупцією в Україні (окремий аналіз по кожному відомству)

Олексій БАГАНЕЦЬ, заступник Генерального прокурора України (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), кандидат юридичних наук, адвокат, заслужений юрист України

На сьогодні однією з найгостріших проблем правоохоронної діяльності є стрімке погіршення криміногенної ситуації в Україні, розгул і безкарність криміналітету, і, як результат, — беззахисність громадян, порушення їх права на захист від злочинних посягань. Тому й не дивно, що наша країна стрімко скочується до рівня найбільш криміногенних держав світу, про що свідчить і відповідна статистика: згідно з міжнародним рейтингом найбезпечніших для життя країн за 2016 і 2017 роки Україна посідала, відповідно, 154 і 156 місце зі 163-х позицій, знаходячись між Центр альною Африканською Республікою і Суданом. Згідно з іншим рейтингом — надійності поліцейських служб — Україна у 2017—2018 рр. знаходилася на 101 місці зі 137 держав. Нас обігнали за цим показником навіть такі країни, як Замбія, Ямайка, Уганда та Малави!

 

Ситуація в правоохоронній сфері: загальний аналіз

Аналізуючи протягом останніх 4-х років всі зміни, які вносилися до законодавства України щодо боротьби зі злочинністю та корупцією, я давно дійшов до зовсім невтішного висновку про те, що як такої «реформи» в цій сфері не відбулося. Навпаки, без попереднього прогнозування й аналізу, без широкого обговорення в суспільстві, без залучення найкращих саме вітчизняних авторитетних науковців і практиків нав’язані нам ззовні так звані «реформи», в першу чергу під виглядом приведення українських правоохоронних органів до «європейських стандартів», як така правоохоронна система України на сьогодні повністю зруйнована, а самі ці органи (як старі, так і нові) перетворилися на, вибачте, безпорадні структури, які існують самі по собі, а в частині виконання покладених функцій держави по захисту конституційних прав і свобод громадян, забезпеченню принципу верховенства права та інших засад кримінального провадження — панує відвертий безлад.

Тому в мене і виникає питання, а чи не про Україну говорив свого часу визнаний у світі реформатор — прем’єр-міністр Сінгапуру Лі Куан Ю: «Найбільше нам потрібні стабільність, визначеність і безпека, бо демократія не працює в умовах хаосу. Закони не діють, коли немає порядку!». А хіба могли позитивно вплинути на стан боротьби зі злочинністю і корупцією така недолуга «реформаторська» діяльність наших законодавців на чолі із Президентом України, коли прийнятим Законом «Про національну поліцію» вони спочатку на цілий рік позбавили нову поліцію права здійснювати оперативно-розшукову діяльність; теж саме «забули» передбачити і в Законі «Про Державне бюро розслідувань» та вже більше року всіляко ухиляються вносити до нього необхідні зміни; коли після прийняття в червні 2016 року змін до Основного Закону, у зв’язку з проведенням так званої «судової реформи», суттєво змінили функції органів прокуратури, але протягом наступних понад двох років так і не привели у відповідність до них ні норми Закону «Про прокуратуру», ні КПК України; коли після прийняття 1 січня 2017 р. закону, яким було виключено цілий розділ Податкового кодексу України, що визначав правові засади існування податкової поліції, зробили поза законом діяльність цього правоохоронного органу, який продовжує і до сьогодні здійснювати як оперативно-розшукову діяльність, так і досудове розслідування; коли протягом п’яти років передбачених законом, так і не запустили в дію те ж Державне бюро розслідувань, у результаті чого, слідчі прокуратури з 20 листопада 2017 року втратили свої повноваження в сфері проведення досудового розслідування підслідних йому злочинів, і, як результат, більше року в цій сфері панував повний хаос; коли після початку діяльності того ж ДБР у листопаді 2018 року не було своєчасно внесено необхідних змін до КПК про можливість продовжувати і надалі застосовувати процедуру спеціального розслідування та заочного засудження до підозрюваних осіб, які переховуються від органів слідства та суду на окупованих територіях тощо. А про прийняття «поправок Лозового» взагалі мовчу.

Про яке «реформування» правоохоронних органів можна говорити, якщо в результаті такої хаотичної законодавчої діяльності суттєво послаблено як кількість, так, і особливо, якість кадрового стану органів прокуратури і Нацполіції — в результаті непродуманого звільнення працівників (у першу чергу — досвідчених) через так звану «люстрацію» та під виглядом «очищення» від «старих» кадрів, які, начебто, всі, без винятку, скомпроментовані й корумповані, через невмотивовані «атестації» та «переатестації», а тим більше через так звані «конкурси», де такі рішення, в переважній більшості, приймали некомпетентні, випадкові люди, чого, до речі, немає в жодній країні Європи. А як результат — напрацьований досвід розкриття й розслідування злочинів поспішно відкинуті і позабуті, нинішня організація роботи кожного із відомств, особливо ГПУ, де майже всі керівники центрального апарату (та й на регіональному рівнім також) не мають необхідного досвіду роботи на адміністративних посадах в органах прокуратури, ніколи не працювали слідчими і не знають взагалі, що таке прокурорський нагляд, а тим більше — у формі процесуального керівництва, знаходиться на край низькому рівні.

Не в останню чергу негативно позначилася на якості й ефективності боротьби зі злочинністю і корупцією поспішна ліквідація підрозділів прокурорів-криміналістів та спецпідрозділів по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗи), державної автомобільної інспекції (ДАІ) і патрульно-постової служби, а тим паче — виведення з підпорядкування начальників територіальних органів Нацполіції підрозділів по боротьбі з економічною злочинністю, з нелегальним обігом наркотиків та торгівлі людьми, а також тієї ж новоствореної, як правило, недосвідченої «патрульної поліції», і підпорядкування їх безпосередньо центральному апарату Національної поліції України, який розташований у Києві, тощо.

Провальна реформа прокуратури

Одразу скажу, замість зміцнення в цілому правоохоронної системи в Україні, укомплектування її виключно високопрофесійними й патріотично налаштованими кадрами, з достойною заробітною платою та належним матеріально-технічним забезпеченням, високим рівнем соціального захисту як під час виконання службових повноважень, так і, тим більше, після виходу їх на заслужений відпочинок, як це дійсно має місце в Європі, проти правоохоронців нашої держави після Революції Гідності була розв’язана справжня компанія по дискредитації всіх без виключення, без будь-якого дотримання принципів верховенства права і, зокрема, такої його найбільш важливої складової, як презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини.

Але найбільше дісталося органам прокуратури, проти яких, починаючи вже десь із вересня— жовтня 2014 року, в суспільстві було розгорнуто справжню інформаційну «війну», пов’язану, в основному, із необґрунтованим звинуваченням всіх (без винятку) прокурорів і слідчих прокуратури в корупції, без наведення будь-яких доказів, під час реалізації якої й було витягнуто, так би мовити, «із забуття» недосконалий, безграмотний, розроблений ще за часів В. Януковича проект Закону «Про прокуратуру», в якому були маса норм, що не відповідали принципу правової визначеності, протирічили Основному Закону нашої країни, і в прискореному порядку, без будь-якого обговорення в суспільстві, без залучення незалежних фахових й авторитетних експертів, проголосований так званим «демократичним складом» Верховної Ради України вже в жовтні 2014 року й нашвидкоруч підписаний, на жаль, гарантом Конституції без будь-яких зауважень.

Зупинюся на його головних (хоча б кількох) недоліках. Я вже писав неодноразово, що на початку реформування прокуратури, розпочинаючи з 1995 року, Парламентська асамблея Ради Європи дійсно неодноразово рекомендувала Україні прийняти новий закон про прокуратуру, в якому пропонувала переглянути (а не скасувати, як це зробили наші законодавці в 2014 році) повноваження поза межами кримінального судочинства. Насправді ж вимога ЄС була лише одна — позбавити прокурорів функції так званого «загального нагляду», який і був справедливо ліквідований із прийняттям Конституції України ще в далекому 1996 році.

Однак, наша так звана «демократична» Верховна Рада при прийнятті нового Закону «Про прокуратуру» в порушення вимог Конституції України вже не передбачила навіть на перехідний період повноважень прокуратури щодо нагляду за додержанням і застосуванням законів, що було величезного помилкою чи навіть шкодою. Пояснюю чому, бо паралельно з цим, вже перший, начебто, «демократичний» уряд А. Яценюка після Революції Гідності замість розробки нових законів, що регулюють діяльність державних органів із контролю за додержанням законів, фактично зруйнував навіть існуючу до того часу, нехай і не зовсім досконалу, систему органів такого контролю — частину їх взагалі ліквідували, частину реорганізували або об’єднали, чим суттєво скоротили їх кількість, а далі значно обмежили їх фінансування, в зв’язку з чим, більшість працівників контролюючих органів були скорочені або відправлені у вимушені відпустки без оплати.

Тобто знищивши нагляд прокуратури за додержанням і застосуванням законів, який ще залишився в Перехідних положеннях Основного Закону, і звівши нанівець будь-який державний контроль за додержанням законодавства, нинішня влада навмисно створила ситуацію, щоб на власний розсуд та безконтрольно розпоряджатися фінансовими ресурсами і державним майном, що, звичайно, створило необхідні передумови для розкрадань і розтрати, а також зростання корупції, особливо у вищих ешелонах влади. Окрім того, при прийнятті нового Закону «Про прокуратуру» наші законодавці разом із гарантом Конституції відверто і свідомо порушили вимоги Основного Закону, незаконно по збавивши органи прокуратури і п’ятої, діючої на той час, конституційної функції — нагляду за додержанням прав і свобод громадян та додержанням вимог законів з цих питань органами державної влади і місцевого самоврядування, їх службовими і посадовими особами, тобто саме правозахисної функції, про що у вимогах ПАРЕ мова не йшла, в результаті чого органи влади — від сільської ради до КМУ — залишилися безконтрольними, а громадяни України — беззахисними.

Скажу більше: наші законодавці при цьому свідомо проігнорували й історичні передумови створення прокуратури в Україні в порівнянні із прокуратурами більшості європейських держав, різних за своїми функціями і, відповідно, структурою. Тим більше, що в 2004 році на засіданні заступників міністрів Ради Європи було підтримано існування різних моделей прокуратур в окремих країнах, які обумовлені їх правовими традиціями та організацією систем кримінальної юстиції.

До речі, вивчаючи різні правові системи, можу однозначно констатувати, що в Європі немає єдиного стандарту щодо статусу прокуратури в системі гілок влади. Міжнародний досвід у забезпеченні верховенства права, зміцненні законності, захисті прав і свобод громадян, законних інтересів держави і суспільства засвідчує, що серед основних засобів досягнення вказаної мети є (і має «право на життя») діяльність прокуратури й поза межами кримінального права. Зокрема, і Рекомендацією СМ/Rec (2012) 11 Комітету міністрів Ради Європи країнам-членам щодо ролі прокуратури поза системою кримінальної юстиції передбачено, що в тих державах, де національна правова система надає прокурорам певні обов’язки і повноваження поза системою кримінальної юстиції, їхня місія полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини та основоположні свободи й забезпечувати, тим самим, верховенство права.

І це при тому, що потреба в нагляді прокурорів за додержанням і застосуванням законів в Україні на сьогодні не лише не відпала, а навпаки — ще більше зросла. Політична, економічна, соціальна та особливо критична криміногенна ситуація (я вже мовчу про те, що наша держава фактично перебуває в стані війни) свідчили про зворотнє: прокуратура повинна була залишатися зі своїми попередніми конституційними функціями до створення справді правової держави з високою політичною та правовою культурою народу, надійною державною та судовою владами, з високим рівнем додержання прав і свобод людини, чого на сьогоднішній день немає і навряд чи скоро буде, які б декларації і наміри ми не закріплювали в Конституції. Тим більше, що така потреба є надзвичайно актуальною в нинішніх умовах впровадження так званої реформи «децентралізації», в результаті чого існує реальна загроза втрати суб’єктності нашої держави, коли заполітизовані, в першу чергу представницькі органи на місцях (південно-східні регіони, які тяготіють до РФ, західні, на які давно зазіхають наші сусіди — Румунія, Угорщина та Польща) можуть тепер безконтрольно й безкарно приймати антиконституційні і незаконні, в тому числі й сепаратисткі, рішення.

Зміни законодавства

Але на цьому наші законодавці на чолі із нинішнім Президентом не зупинилися з метою фактичного знищення органів прокуратури, бо в червні 2016 року внесли зміни до Конституції України у зв’язку з прийняттям так званої «судової реформи», якими прокуратуру також було позбавлено конституційної функції нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність і досудове слідство, зокрема, й дотримання ними вимог галузевих законів, залишивши за прокурором, згідно вимог ст. 25, лише права й виконання обов’язків, передбачених Законом «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальним процесуальним кодексом України, в результаті чого правоохоронні органи, які повинні боротися зі злочинністю, залишилися безконтрольними та безнаглядними, а прокурор, таким чином, був позбавлений можливості в межах правового поля реагувати як на порушення ними законів та прав і свобод громадян, так і на їх бездіяльність.

Більше того, варто сказати, що після прийняття неконституційного Закону «Про прокуратуру» прокурори також були позбавлені прав і повноважень проводити у всіх органах досудового розслідування та оперативних підрозділах перевірки на предмет дотримання ними законів по боротьбі зі злочинніс тю і навіть додержання вимог КПК на досудовому розслідуванні, а тим більше — вносити за результатами таких перевірок їх керівникам документи прокурорського реагування, причому без різниці, як їх можна назвати: чи це письмові вимоги, чи приписи, чи подання з вимогами усунення виявлених порушень законів та притягнення винних правоохоронців, в тому числі і їх керівників, до відповідальност і, а тим більше — порушувати дисциплінарні провадження.

У зв’язку з тим, що до цих пір законодавцями, як я вже говорив, не приведено у відповідність до нових норм Конституції України діюче законодавство в частині функцій і повноважень органів прокуратури, прокурори у відповідності до чинних норм КПК України, начебто, продовжують здійснювати «нагляд за додержанням законів на досудовому розслідуванні». Але насправді згідно ст. 36 КПК України такий «обрізаний», вибачте, нагляд «у вигляді процесуального керівництва» покладений лише на прокурорів—процесуальних керівників, які, як правило, найменш досвідчені, особливо такими вони стали після проведення так званих «реформаторських змін», завдяки яким у 2015—2016 роках у місцеві прокуратури, після так званих «конкурсів», були призначені, без будь-якої спеціальної підготовки в Академії прокуратури, «інші фахівці в галузі права», які навіть уяви не мали, що таке прокурорський нагляд, а тим більше, у вигляді процесуального керівництва.

У той же час вищестоящі прокурори, які в своїй більшості повинні бути (і в значній своїй частині) є більш досвідченими в професійному плані, нинішнім законодавством фактично позбавлені повноважень зі здійснення нагляду за додержанням законів під час досудового розслідування (за винятком зміни підслідності кримінального провадження в разі неефективного розслідування, і то за виключенням тих справ, які підслідні НАБУ, та скасування незаконних і необґрунтованих постанов слідчого і прокурора).

Більше того, відсутність у того ж процесуального керівника, а тим більше у вищестоящого прокурора, повноважень вносити документи реагування на виявлені ними порушення законів та ініціювати притягнення винних службових і посадових осіб органів досудового розслідування та оперативних підрозділів до дисциплінарної відповідальності і призвело до того, що виявлені ними порушення прав і свобод громадян нікому сьогодні зупинити чи, тим більше, відновити! Тому навіть передбачена Конституцією України в нинішньому її вигляді функція прокуратури по нагляду (дослівно) «за негласними та іншими слідчими (розшуковими) діями органів правопорядку» (і це при тому, що вона до цих пір не стала частиною ні в КПК, ні в законі про прокуратуру) настільки не конкретна і чітко не визначена, що прокурори перетворилися фактично на простих статистів і не впливають сьогодні ні на організацію досудового розслідування, ні на додержання прав і свобод учасників процесу та інших осіб.

Ще шкідливішими й такими, що допомогли «розвалити» прокуратуру із середини, були зміни, внесені нинішнього ВРУ разом із Президентом у 2016 році до Закону «Про прокуратуру» з метою допомогти керівнику найбільшої провладної фракції в парламенті Ю. Луценку зайняти посаду Генпрокурора, тобто особі не те, що без необхідного досвіду роботи в органах прокуратури, що взагалі є неприпустимим, а навіть без вищої юридичної освіти. Але ще більш негативним у таких змінах було те, що ними була надана можливість призначати одразу в регіональні прокуратури та, тим більше, в центральний апарат ГПУ осіб без будь-якого досвіду роботи в органах прокуратури (що було раніше категорично заборонено), а лише за наявності вищої юридичної освіти і «стажу роботи в галузі права», які не мали жодного уявлення про діяльність цього органу, до специфіки здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів на досудовому розслідуванні, а тим паче у формі процесуального керівництва, чого не практикується в жодній країні Європи та, мабуть, і світу.

І при цьому законодавцями і Президентом не було враховано, що по закону Генпрокурор не є політичною фігурою, а, в першу чергу, — процесуальною особою, бо зобов’язаний особисто виконувати конкретні прямі процесуальні обов’язки, передбачені КПК України. Нагадаю, що лише Генеральний прокурор має право направляти до Верховної Ради подання про дачу згоди на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності, на його затримання і взяття під варту; особисто доповідати на засіданнях регламентного комітету ВРУ про наявність достатніх доказів вини конкретних народних депутатів та підстав для надання такої згоди, скеровувати до Вищої ради правосуддя подання про дачу згоди на затримання і взяття під варту суддів, а до ВККСУ — подання про відсторонення таких суддів від займаних посад, що беззаперечно передбачає наявність у нього необхідних знань і досвіду у володінні нормами Конституції та законів України, а особливо КПК, навичок у зборі, перевірці й оцінці доказів винуватості осіб тощо. Я вже мовчу, чи здатний такий Генпрокурор без професійної прокурорської підготовки реалізувати свої повноваження при визначенні підстав для зміни підслідності того чи іншого кримінального провадження, прийняття законного й обґрунтованого рішення про скасування саме незаконних постанов слідчих і прокурорів і так далі? Й сьогодні все суспільство бачить, у що перетворив органи прокуратури нинішній Генеральний прокурор — політик, і до якого стану привела така законодавча практика як прокуратуру, так і саму діяльність держави по боротьбі зі злочинністю та корупцією, а також, як це негативно вплинуло на стан дотримання прав і свобод громадян.

Водночас прийняттям нового Закону «Про прокуратуру» прокурори були суттєво обмежені і в частині здійснення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, бо тепер про таку функцію мова йде лише в межах реалізації нагляду (і то суттєво обмеженого і ще не приведеного у відповіднос ті до внесених змін до Конституції) за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. І це при тому, що в попередньому законі була окрема норма, у відповідності до якої Генеральний прокурор та підпорядковані йому прокурори, саме з метою підвищення ефективності проти дії злочинності та корупції, координували діяльність правоохоронних органів із цих питань. Більше того, діючим на той час наказом Генпрокурора України два профільних головних управління ГПУ, за участі, в разі необхідності, інших підрозділів центрального апарату, прокуратур обласного рівня та із залученням інших правоохоронних органів, а також органів державного нагляду (контролю), не рідше одного разу на півріччя зобов’язані були організовувати комплексне вивчення ефективності протидії злочинності та корупції в регіонах, де виявлялися негативні тенденції цієї діяльності, скликати (не рідше одного разу на рік) координаційні наради, на яких обговорювати стан злочинності та протидії їй, з’ясовувати причини виявлених недоліків, розробляти заходи по їх усуненню. Про яку організацію боротьби зі злочинністю і корупцією в нашій державі можна вести мову, якщо після звільнення з посади в. о. Генерального прокурора України О. Махніцького за ці роки в Україні на центральному рівні не було проведено жодної такої координаційної наради!

Окрім цього, цілком невиправданим та таким, що порушило конституційні права громадян, кроком нинішньої влади була ліквідація двох третин районних, міських і міжрайонних прокуратур, при тому, що територіальні органи влади, підрозділи поліції та суди продовжували там функціонувати, а замість них — створення абсолютно недієвих та незграбних так званих «місцевих прокуратур» — в середньому на 3—8 районів і міст, що значно ускладнило реалізацію покладених на таких прокурорів завдань.

Органи прокурорського самоврядування

До того ж, під різними приводами і мотивами, в основному — надуманими, до Закону «Про прокуратуру» було включено таку новелу, як «органи прокурорського самоврядування». В мене особисто викликає повне несприйняття створення такого органу, як «Рада прокурорів України» і, тим більше, наділення її надвеликими повноваженнями, які породжують дуалізм, фактично підривають конституційні основи діяльності органів прокуратури та розбалансовують діяльність різних рівнів органів прокуратури, а тому є відверто руйнівними для прокуратури в цілому. Поясню чому. Так, наділення саме Ради прокурорів України, до складу якої з 13 осіб входять 11 (підкреслюю) рядових працівників прокуратур усіх рівнів (причому 5 — саме від найнижчої ланки — місцевих прокуратур), такими особливими повноваженнями, як підбір і внесення обов’язкових для виконання рекомендацій про призначення конкретних прокурорів саме на адміністративні посади, починаючи від керівників місцевих прокуратур, до (ви лише вдумайтесь) заступників Генерального прокурора України, прокурорів регіонів (областей) та їх заступників, розгляд звернень щодо неналежного виконання прокурором, який обіймає адміністративну посаду, посадових обов’язків, є абсолютно непродуманим (або, навпаки, продуманим, аби зруйнувати прокуратури) й викликає лише подив та здивування в практикуючих юристів із досвідом та, знову ж таки, я стверджую, не відповідає європейській практиці. Особисто для мене є незрозумілим, завдяки яким якостям чи досвіду або відповідним знанням специфіки роботи перерахованих вище керівників органів прокуратури України рядові прокурори — члени вказаної вище ради (як правило, з невеликим стажем роботи та відсутністю навіть життєвого досвіду), зможуть визначити придатність того або іншого кандидата на посаду того ж заступника Генерального прокурора України чи прокурора регіону (області), або, тим більше, оцінити стан і якість виконання ними покладених на них службових обов’язків на тій чи іншій адміністративній посаді?

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Управління сучасною державою: роль цифрових технологій

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Закінчення. Початок ч. 1, ч.2, ч.3

А що Україна?

За таких умов і наша владна еліта починає повторювати їх і шлях розвинутих країн до цифрової диктатури. Сьогодні, на мою думку, наша модель демократичного устрою найгірша з усіх, які коли-небудь існували в Україні, оскільки є продуктом життєдіяльності прогнилої радянської верхівки, деградація якої почалася із 50-х років минулого століття, коли примусова її зміна (знищення) припинилася зі смертю Сталіна.

Втративши загрозу відповідальності й фізичного знищення за тридцять років, починаючи з 1980-х минулого століття, партійно-господарська еліта зрадила народ і, привернувши на свій бік мізерну частину населення, зокрема кримінальних злодіїв, спекулянтів тощо, неправедно заволоділа плодами його праці. Сьогодні ми бачимо цей сплав партійної, комсомольської і господарської «еліти» СРСР в якості національної еліти, а громадяни України уже три десятиліття переживають феєричний період «перемог» і розчарувань. Ідеалістичні програми й плани політиків-демагогів щодо облаштування справедливого суспільства не вплинули позитивно на процес формування ідей національного розвитку та зростання добробуту народу, що змушує суспільство думати й шукати шляхи подальшого розвитку. На бурхливих майданах нам, як і нашим предкам, доводилося чути масу прекрасних ілюзорних думок та ідей, але від цього ми не йдемо далі, і, як писав свого часу Генрі Форд, «… прийшовши додому, бачимо, що вогонь у домашньому вогнищі згас…». Всі спроби організаторів політичних процесів привернути український народ на свій бік під гаслами реалізації «американської мрії» в розшарованому та розореному приватизацією суспільстві не викликають оптимізму.

Ось і сьогодні, обраний у травні 2019-го Президентом України Володимир Зеленський з рейтингом довіри майже 74% голосів виборців різко втрачає його, а почуття гіркого й хвороб ливого розчарування від усвідомлення того, що нова влада демократичної і незалежної України, гордо назвавши себе по Г. Форду «слугами народу», не бачить, що управління розвитком сучасної держави, орієнтоване, начебто, на використання новітніх ІКТ, майже не співвідноситься із розвитком сфери духовного розвитку людини.

Уже сьогодні ми бачимо, що вибираючи собі, знову-таки по Г. Форду, благозвучну роль «слуг народу», влада не враховує досвід краху найпотужніших ідеологій XX століття (комунізму і фашизму), які бралися за вирішення проблем виховання «нової людини». Для марксистів — це повинна бути людина, наділена комуністичною свідомістю, повністю вільна від кодів класового суспільства. Німецький націонал-соціалізм висував свою версію «нової людини» — через «расову гігієну», «виведення чистих арійців» …

Новообраний Президент України Володимир Зеленський, беручи булаву влади, справедливо сказав: «Подивимося правді в очі, Україна, яка 28 років будувалася руками «професійних державників», сьогодні просто неконкурентоспроможна в світі. Сучасні політики пов’язані давніми образами, кумівством, бізнес-проектами, не здатні змінити країну. Україна сьогодні потребує не просто нових облич, вона вимагає нових ідей. Моє головне завдання — привести до влади порядних і патріотично налаштованих фахівців». Поки що, на жаль, ми їх не бачимо.

«Країна в смартфоні»

Новим трендом розвитку держави Президент України обрав реалізацію грандіозної інформаційно-комунікаційної стратегії управління країною через смартфон, вона так і називається «Країна в смартфоні». Сутність і сенс її розробки, функціонування в умовах традиційної моральної парадигми, безумовно, цікавить наших громадян. Однак, переконати фахівців у тому, що за допомогою таких технологій держава зможе виконати інформаційно-комунікативну функцію на рівні сучасних вимог, складно. Дивлячись лише через призму проблем технологічної безпеки мобільних засобів зв’язку є розуміння того, що інформація, набуваючи мережевих якостей, вже стала надзвичайно вразливою для її викривлення, а тому складно гарантувати, що така всепроникна сила, що впливає на всі соціально-економічні перетворення, як інформація, в умовах соціальної й інформаційної нерівності громадян та відсутності контрольованих державою виробництв інформаційно-комунікаційної техніки та технологій, стане ресурсом нашого розвитку. Сьогодні, ведучи загальні розмови про інформаційно-комунікаційну діяльність, процеси безпеки розвитку держави, про це потрібно знати. Гучні заяви політиків, які прийшли до влади на хвилях популізму, про загальне економічне зростання не відповідають дійсності, суспільство катастрофічно розшаровується, а молодь у пошуках роботи покидає країну.

Досвід майданів світу, на яких децентралізовані люди із віртуального світу продемонстрували свої можливості й показали, що нинішня світова економічна криза дала лише збій у реалізації великих соціально-політичних проектів, вимагає аналізу, але вже попереджає світ, що настає час глобальних змін. Ліквідувати наслідки глобальної економічної кризи, що насувається, звичайними заходами, мабуть, буде практично неможливо, а тому слід очікувати серії масштабних соціально-економічних катастроф, які здатні будуть відвернути увагу людства від безодні й перспектив низки смертоносних соціальних вибухів і криз. У будь-якому випадку глобалісти змінюють тактику й, очевидно, опанувавши цифрові ІКТ, звернуться до методів широкого застосування прямого й недемократичного управління. Продовженням такого розвитку подій можуть стати сценарії фантастичних романів або фільмів про боротьбу людей з мавпами або роботами і невідомо, з поганим чи хорошим результатом. З чим ми маємо справу — з передостанньою або з останньою кризою, ми зрозуміємо вже найближчим часом, а поки що промови полум’яних революціонерів зі сцен останніх майданів не змогли розколоти свідомість українського народу. Націоналісти не кинулися в обійми до лібералів, демократи не обціловували імперіалістів, атеїсти не сприйняли ходу віруючих. Ментальність людей «віртуального» світу поки знаходиться за межами розуміння консервативної свідомості суспільства, а політика залишилася справою людей реального світу. Однак перемога віртуальної партії «Слуги народу» на парламентських виборах 2019 вражає, хоча, слухаючи окремі виступи її депутатів у Верховній Раді України, виникає лише одне відчуття — «нерозуміння», яке можна декодувати тільки через поняття «кліпова свідомість», тобто свідомість, наповнена змістом одержуваних SMS. Таку свідомість і називають кліповою, бо в неї немає ні минулого, ні майбутнього, а один момент відтвореного справжнього стирається іншим моментом, який повністю капсулюється свідомістю, забороняючи йому з майбутнього дивитися на себе з минулого. Свідомість існує лише в сьогоденні, а це означає, що вона є нерефлексивною, тобто не підпорядкованою меті осмислення власних дій і їх підстави.

Замість висновку

Методологічну «помилку» — мислити про нову цивілізацію «Третьої хвилі» в термінах і поняттях теоретика «Другої хвилі» треба терміново виправляти. Сенс, структуру й спільність смаків своїх громадян до життя — ці взаємозалежні умови побудови нашого сталого майбутнього, в якому будуть жити збагачені досвідом останньої технологічної революції люди, слід вивчати більш глибоко і враховувати тенденції їх розвитку. Їх уже не можна ігнорувати, розробляючи стратегії і доктрини розвитку та безпеки незалежних держав. На жаль, у законах України відсутня цілісна картина того, хто, як і яким чином повинен нести відповідальність за формування державної інформаційно-комунікаційної політики та виконувати інформаційно-комунікаційну функцію? Як і якими ідеями керуватися, впроваджуючи новітні інформаційно-комунікаційні системи в процеси управління державою та суспільством, належить відповісти науці.

Таким чином, перед українським народом і наукою стоїть завдання — здійснити розробку наукових програм створення, насамперед, нової державної інформаційно-комунікаційної політики та алгоритмів виконання владою інформаційно-комунікаційної функції з урахуванням необхідності формування нового світогляду своїх громадян на основі вимог віртуальної філософії та психології. Іншими словами, треба реалізувати можливості людини в новій психо-комп’ютерній реальності. По-друге, приступити до перегляду функціональних основ права як науки, а для цього потрібно буде нове філософське й політологічне обґрунтування досвіду реалізації ідеології і практики ринкової економіки, яка триває, та віртуальної, яка народжується. Мета, безумовно, поки що десь утопічна, оскільки заснована на прогнозах творців теорії постіндустріалізму, але вже існує, і дуже важливо встановити пріоритети з точки зору національної безпеки, оскільки необхідно озброїти та убезпечити суспільство від загроз постіндустріальної доби, які вже генеруються в глибинах нового тисячоліття.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Управління сучасною державою: роль цифрових технологій

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Початок ч.1, ч.2

Цифрова інформація як величезна міжнародна проблема

Сама по собі організація роботи з інформацією в цифровому вигляді в світі набуває ознак величезної міжнародної проблеми, хоча саме поняття і його властивості почали вивчати з античних часів, однак у цифровому вигляді інформація змушує сприймати себе дещо інакше — як характеристику одного з універсальних і найнеобхідніших продуктів у життєдіяльності сучасного суспільства. У деяких ситуаціях воно навіть створює ілюзію щодо недоцільності подальшої розбудови інформаційного суспільства, оскільки цифрова інформація має унікальні властивості — утаємниченість, масштабність й універсальність, що, власне, й дозволяє вважати її високоефективною зброєю, яка вражає і техніку, і людину з її психікою та світоглядом, стимулює нові дії щодо вивчення інформаційного права як науки і навчальної дисципліни про комунікацію в університетах. Це виключно складне й актуальне завдання обумовлено ще й тим, що в нас домінує еліта, для якої традиційно характерне насильство щодо окремої особистості і спільноти взагалі. Наслідком цього є досить слабкий прогрес у розвитку демократичних інститутів суспільства і навіть відсутність прав у більшості громадян. Наші еліти, з точки зору поповнення інтелектом із зовні, є практично замкнутими системами, а тому досить швидко деградують, допускаю чи свою ліквідацію силовим шляхом. Тому перетворення, які відбуваються в Україні протягом усіх років незалежності за допомогою революційно­подібних дій, категоричність і традиції «більшовизму» в мисленні супроводжуються вибудовою політико­правової системи більш суворого знання, ніж дозволяє реальність, провокує відповідати громадян навіть на ті питання, на які наука відповіді не має. Саме за таких умов впровадження в життя й державне управління Україною сучасних ІКТ і революційних програм інформація вимагає від суспільства повної мобілізації і термінового (прискореного) усунення багатьох факторів соціально­економічного характеру, зокрема нерівності громадян.

Життя сьогодні вимагає законодавчого забезпечення діяльності інформаційно­-комунікаційної сфери, що вкрай важко оцінити якісно користуючись уявленнями про право громадян на доступ до інформації. В сучасному світі воно сформувало виключно складний за сенсом, формою та змістом ресурс розвитку суспільства, а в наших нормативних документах як ресурс не визначається. Разом із тим події, які розгортаються навколо доступу і права на інформацію, сьогодні в інформаційно­комунікаційному просторі України під впливом світових процесів дедалі більше викликають стурбованість. Досвід, який ми накопичуємо, дає розуміння того, що новітні ІКТ представляють собою потужну зброю й надають можливість гравцям світової політики поневолювати народ маніпуляцією, позбавляти його впевненості, повнокровного духовного життя і зростання. Ми вже маємо сумний досвід безвідповідального використання їх можливостей для акумуляції вибухової енергії народу, що встав на шлях пошуку справедливості, свободи й незалежності, і в цьому полягає одна з фундаментальних причин нестійкості українського суспільства до викликів інформаційно­комунікаційної ери.

Інформація як зброя

Інформація як зброя в сукупності засобів, методів і технологій, що забезпечують можливість силового впливу на інформаційно­комунікаційну сферу життя людини з метою руйнування інформаційно-­комунікаційних і взагалі всіх критичних інфраструктур суспільства, систем управління державою тощо. Форми її подання ведуть до зниження або підвищення праце здатності громадян і військових, але поки що це не знаходить адекватного визначення в українському законодавстві, як, до речі, й визначення поняття «інформаційний ресурс», без якого взагалі неможливо розглядати поняття та вирішувати проблеми «інформаційно­-комунікаційної безпеки», «інформаційної війни» тощо. Включення їх у порядок денний облаштування політико­правових наук на новому рівні знань стає проб лемою сьогодні, як і розвиток інститутів демократій, які у вимірі цифрових технологій представляються як електронні вибори, електронний парламент, електронне законодавство… Поступове визначення їх легітимності в сучасному суспільстві, яке проходить складний етап трансформації на шляху до більш високого рівня «цифрової епохи». Цей перехідний період в житті суспільства характеризується появою державних ініціатив, спрямованих на реалізацію інновацій на основі ІКТ, активністю творців програмного забезпечення для відповідних систем електрон ної демократії, а також реальним зростанням активності конкретних демократичних інститутів громадянського сус пільства. Як приклад, пожвавлення суспільства в цій області можна навести безперервні форуми, конгреси, конференції, які обговорюють стан і методи використання ІКТ для забезпечення безпечного розвитку людини та суспільства.

Людський фактор у нових реаліях

Реальні зрушення в процесах пошуку й перевірки ефективності різних форм вираження думок різних категорій населення ми побачили на майданних заходах. Бажання і вимоги людей до «влади», меншим степенем до самих себе, є дуже яскравою ознакою пожвавлення свідомості й пошуку конструктивних рішень організації взаємодії всіх інституцій та інститутів громадянського суспільства і відображають хвилі політичної активності різних категорій. Вони, як і міжнародні форуми, показують, що визначальним у поступальному історичному русі України до формування громадянського демократичного суспільства стає людський фактор. Це та агломерація, яка формується населенням країни, і кожна людина виступає в ньому як особа, працівник, сім’янин, носій прав і обов’язків, хранитель коренів моральності на своїй землі, утворюючи громадянське суспільство. Ця структура у вимірі планетарної системи реалізує механізми своєї організації через систему найрізноманітніших громадянських утворень і, насамперед, зборів на майданах.

За всі часи на майдани йшли люди, яких вони кликали яскравими (полум’яними) гаслами й промовами політиків­активістів про право народу на свободу, рівність і справедливість. Початок XXI століття надав українцям можливість побачити й відчути організацію енергетичних вибухів народів різних країн і не варто думати, що на площі Каїра, Москви, або Києва в різні роки приходили тільки ошукані владою різного віку люди стихійно. Вони там, безумовно, присутні, але без моральних послань до можновладців, і суть справи була навіть не в тому, що їх хтось обдурив, а в їх власному самообмані. У нас, зокрема, на Майдан у Києві виходив не середній клас, якого в Україні вже давно немає, і не національно орієнтована інтелігенція, а, в тому числі, добре організовані люди. В руках організаторів ми бачили досконалі технічні засоби комунікації й апробовані психологами технології впливу на свідомість пересічної людини, які були здатні збудити в людях почуття власної гідності. Відтак на Майдані були не лише прості громадяни-­патріоти, а й зібрані певним чином за допомогою інформаційно­психологічних маніпуляцій люди. Вони в натовпі Майдану, за словами українського поета Павла Тичини, й обирали своїми отаманами «чабанів», тобто поводирів, за логікою найменш підготовлених до роботи з людьми, і тим самим перешкоджали природним процесам своєї трансформації в ідеальний, хоча й абстрактний, нормативний тип людини нової ери.

Так, скажімо, було і в буремному 1918 році, коли біля казенного заводу «Арсенал» більшовики організували барикади на шляху кінних загонів гайдамаків, які поспішали на захист паливних складів Південно­західної залізниці, якою йшла через Крути армія Муравйова з Росії для повалення влади Центральної Ради в Києві. Реально кадрових робітників «Арсеналу» на барикадах майже не було, а от поранених вони прийняли в стінах заводу, який, після кровопролитного штурму вранці 22 січня (4 лютого), був захоплений військами Симона Петлюри (в штурмі брали участь козаки Гайдамацького коша Слобідської України і 1­а сотня куреня Січових стрільців). Там вони дійсно всупереч всім людським законам по­звірячому порубали шаблями поранених, створивши для радянської ідеології міф про повсталий «Арсенал», який більшовицькою владою було чудово використано й він здавався вічним.

Усе повторилося, але без кровопролиття, в 2004 році в Києві на майдані біля поштамту. Тоді офіцери Служби безпеки України запобігли силовому варіанту придушення трансгресивних людей, в психотипі яких завжди яскраво проявляються тенденції до форсування розвитку подій. Не кажемо про тих, кого просто було втягнуто в процес за гроші. Серед мітингувальників були школярі, студенти, аспіранти, викладачі та співробітники різних офісів. Рішення проблем свого «невдалого» життя, занедбаності, відчуженості, тотальної несправедливості можновладців, вони, на жаль, пов’язали з організаторами Майдану й ім’ям «месії» — Віктора Ющенка. Людське, під впливом телебачення, гасел свободи й гуманізму проникло в їхні голови, але в них самих його виявилося мало. Натовп мітингувальників не знайшов для них ні ідей розвитку, ні загальних інтересів, — їх вихором, як магнітом, втягнуло в революційні події, де стихія бунту народу, розігріта політиками — «чабанами» (у своїй масі безвідповідальними дилетантами, від партій, які в нас так і не стали ідеологічними), використовувалася для досягнення потрібних гравцям світової політики результатів. Уже в 2014 році на другому Майдані без кровопролиття не обійшлося. І це була трагедія для України, спровокована тодішньою владою, яка спиралася на силовиків. Імпульс неприйняття народом тотальної соціальної несправедливості з боку можновладців виплеснувся. А що далі? Ми продовжуємо практично топтатися на місці.

Коди глобалізму

Разом із тим, космополітична частина суспільства або глобалісти (чи так звані «соросята»), які продемонстрували силу людей, що не вилазять з Internet та інших мереж й увібрали в себе глобалізм та його коди з дитинства. Зрозуміло, що вони продовжуватимуть розпочату роботу. Вільне трактування ними багатьох понять, зокрема «свобода», і, як наслідок, подій, які відбуваються в нас, лякають своєю непередбачуваністю. Вже видно, хто їх генерує, і фігури, які діють здебільшого приховано, не афішуючи себе, однак уже досить легко визначаються. В суспільстві починають навіть називати творців тих чи інших «новаторських», в основному деструктивних, ідей, але, на жаль, людей­лідерів, здатних відвернути народ від падіння в безодню на різкому (переломному) повороті історії, поки не видно. Вже зруйновано цитадель опору й ретельно відреставровано посічені в 1918 році кулями стіни, в яких після Другої світової війни було створено найпотужніше в світі науково­промислове підприємство із розробки й виробництва систем прицілювання ракет всіх типів базування — ВО «Завод «Арсенал». Все змушує українських громадян забувати, що тут творилася світова політики й своєю роботою арсенальці утримували світ від війни. Без натяку на встановлення меморіальних дощок у приміщенні, в якому президент Академії наук СРСР М. Келдиш проводив наради з фахівцями й оглядав зразки арсенальської техніки для аерокосмічних потреб, облаштовано продуктову крамницю, що саме тут було створено й апробовано унікальні та одночасно виключно прості системи прицілювання для ракетно­космічного комплексу «Восток», який вивів на орбіту всесвітньої слави Ю. О. Гагаріна, і найпотужніших бойових ракет SS­18 «Сатана». Ці ракети, до створення яких був причетний і наш екс­президент Леонід Кучма, вагою близько 9 тонн, здатні були нести до десяти автономних ядерних боєзарядів потужністю близько 0,15 мегатонн кожен й утримували світ від війни. Саме з їх появою, починаючи із середини 70­х років минулого століття, американці вперше відчули свою повну незахищеність і змушені були піти на переговори з СРСР по обмеженню їх застосування. Через неможливість нейтралізувати ці ракети військовий конфлікт між США й СРСР було виключено. В далекому 1973 році саме в стінах нинішньої крамниці в процесі огляду запропонованих арсенальцями технічних рішень В. В. Щербицький (український радянський партійний і державний діяч, натхненник зросійщення, активно боровся з дисидентами, член Президії (Політбюро) ЦК ЦПУ в грудні 1957 — вересні 1989 рр., член Політбюро ЦК КПРС у квітні 1971 — вересні 1989 року; входить до числа постатей, які підпадають під закон про декомунізацію) прийняв рішення про розширення виробничої бази заводу й будівництво нової на Троєщині.

Не можна сказати, що знищення заводу «Арсенал» стало справою сьогодення. Процес цей тривалий, однак послідовний. Після тріумфальних перемог у боротьбі за космос і створення досконалої зброї настав час волюнтаристичних рішень вищого керівництва країни, конверсія тощо, як наслідок, до управління розвитком науково-виробничої бази підприємства почали приходити інженери-механіки, фрезерувальник, суддя, які апріорі не були здатні осягнути можливості оптико-електронного приладобудування як галузі. Скажімо, сьогодні, за умов існування підприємства, думаю, миттєво би згас військовий конфлікт на сході країни, якби Збройним Силам України було запропоновано системи спостереження й управління зброєю, яку розробляли й виготовляли арсенальці, і для якої ані снайпер, або квадрокоптер не були суттєвою ціллю для знищення. На жаль, в жадібній гонитві за грошима керівництво заводу безрозсудливо просто знищило, викинувши на смітник, багатомільйонне (в доларовому вимірі) технологічне обладнання для виготовлення такої зброї, що свідчить про те, запропонована Україні модель приватизації майнових комплексів не була орієнтована на розвиток складних наукомістких технологій, залишених нам у спадок, а тому має бути законодавчо виправлена. Вона здебільшого була орієнтована на залучення величезних кредитних коштів під приватні проекти, а приватнику завжди потрібен був негайний результат. Освоювати щось нове, наприклад, видобуток Не3 на Плутоні, приватний підприємець ні за витратами, ні за ризиками фінансувати ніколи не зможе, а саме такого роду програми стають пріоритетними й абсолютно необхідними для виживання людства. Знищення заводу «Арсенал» свідчить про недалекоглядність нашої влади, оскільки рівень оптико- електронного приладобудування є ознакою могутності будь-якої держави, і аргументація прихильників таких дій не витримує жодної критики.

На стінах цитаделі відсутня будь-яка пам’ятка/нагадування і про те, що тут під керівництвом В. М. Сахарова (Сахаров Валентин Миколайович — головний конструктор, потім головний інженер київського заводу «Арсенал») вперше в світі було створено головки самонаведення для зенітно-ракетних комплексів.

Як це вже було в історії неодноразово, з появою труднощів наші моделі приватизації й розбудови демократії взагалі вступили в період кризи. Суспільство почало деградувати, сповзаючи до режиму виживання. Якщо стабільність у високорозвинених країнах утримувалася за рахунок військових і поліцейських сил та прискореного пограбування інших народів, то Україна під тиском проблем змін технологічного укладу людства, новітніх ІКТ, не здатна була протистояти анархії ринку і, як наслідок, перетворилася на країну, що перебуває під їх впливом.

Технології стратифікації

Сьогодні демократична еліта західного світу на свідомому і підсвідомому рівнях переходить до технологій стратифікації (стратифікація (англ. stratification) — спеціальне поняття, що означає розміщення чого-небудь шарами, шаруватість. Розшарування чогось залежно від неоднаковості якісних та кількісних ознак. Соціальна стратифікація — диференціація суспільства на соціальні класи та верстви населення, що базується на достатку та владі) суспільств світу й пропаганди стратегій скорочення чисельності населення планети з метою зменшення екологічного тиску на біосферу, формулюють програми типу «золотого мільярда», організують за допомогою сучасних ІКТ тотальне стеження за людьми й грандіозні військові зіткнення, скоюють інші злочини, небачені на минулих етапах розвитку людства, що перетворює демократію на злочинну. Ситуація в світі невідворотно наближається до критичного стану. У тому ж Китаї уряд 14 липня 2014 року оголосив про початок розробки «Системи соціального кредиту» (Social Credit Score, або SCS) — бази даних благонадійності громадян. Ця база міститиме відомості про те, наскільки кожен житель країни безпечний і корисний для суспільства. Буде вестися підрахунок балів: викурив сигарету в недозволеному місці — мінус бал, взяв участь у суботнику — плюс бал, нечемно повівся з контролером у транспорті — мінус два бали, ну і так далі … Кількість отриманих балів сформує індивідуальний рейтинг людини, визначаючи його цінність для товариств і країни. До слова, це продовження системи «Дань- Ань», створеної ще в 1960-х роках за часів правління Мао Цзедуна: тоді комуністична партія почала складати досьє на кожного обивателя, збираючи всі відомості — від особистих фото до характеристик, що даються сусідами, начальством або підлеглими. Інформацію збиратимуть і передаватимуть камери відеоспостереження, розташовані в приміщеннях і на вулиці. Сьогодні в Китаї налічується 178 мільйонів таких відеокамер, а в перспективі їх кількість планується збільшити до 625 мільйонів. У розпорядження відділів нагляду надійдуть бази даних іnternet-провайдерів, стільникових операторів та іnternet-магазинів. Службовці відділу нагляду матимуть право регулярно запитувати характеристики людини з місця роботи або з поліції, опитувати сусідів і реєструвати скарги на нього — інакше кажучи, доноси. У списку проступків, які будуть впливати на зниження рейтингу, зменшуючи кількість балів, значаться некримінальні злочини, як то: куріння сигарет і вживання спиртних напоїв у недозволених місцях; несвоєчасна оплата ЖКГ та кредитів; проїзд по чужих квитках; прогули, запізнення і навіть часті «лікарняні»; «бездумний» шопінг; перехід дороги в недозволених місцях, небезпечне водіння і багато іншого. У списку є навіть такі спірні пункти, як «зайве сидіння в іnternet» і «надмірний перегляд порнографічних матеріалів». Неблагонадійним громадянам не можна буде служити в державних установах, а також займати керівні посади в сферах харчової, фармацевтичної та нафтової промисловості. Найстрашнішою є заборона на соціальне забезпечення. Жителю Китаю можуть відмовити в медичній допомозі, як і позбавити пенсії, а його дітей залишити без права на безкоштовну освіту.

Європейці не відстають

У лютому 2018 року видання Handelsblatt Global повідомило, що німецький уряд «уже рухається» в напрямку китайського «винаходу». Виданню вдалося розсекретити той факт, що дані про кредитоспроможність громадян, їх переміщення по території й частота звернень до медичних установ з 2017 року вже збираються державою для статистики. Саме ця статистика може стати основою для створення системи, про яку йде тут мова.

У тому ж році британський «Фонд нової економіки» (New Economy Fund або NEF) звернув увагу на те, що подібна дискримінаційна система вже таємно працює у Великобританії — так, дані кожної окремої людини про своєчасність оплати нею рахунків по кредитах і ЖКГ передавалися потенційним роботодавцям. У підсумку «неблагонадійній», а в більшості випадків просто «невигідній» (наприклад, тому, хто часто бере лікарняний), економній або бідній людині відмовляли при влаштуванні на роботу. І нехай частина британських політиків розкритикувала систему соціального рейтингу, інша частина знайшла її корисною — в своїх інтересах.

(Далі буде..)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Проблеми аргументованості правових висновків Касаційного кримінального суду у складі ВС: огляд окремих постанов

Микола РУБАЩЕНКО, доцент кафедри кримінального права № 1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук

Початок. Закінчення

4. Крадіжка чи шахрайство?

Аналіз цих міркувань не дозволяє зробити висновку, що судова практика відмовилася від такої обов’язкової ознаки шахрайства як «добровільна передача майна/права на майно самим потерпілим». Ця ознака залишилася, однак поняття «потерпілого» було розширено: 1) в контексті встановлення цієї ознаки поняття потерпілого не є кримінально-процесуальним; 2) воно тотожне особі, яка вводиться в оману і яка внаслідок неї передає майно/право на майно шахраю; 3) такою особою може бути власник чи інша особа, уповноважена на вчинення юридично значимих дій стосовно майна (особа, якій майно ввірене, перебуває у її тимчасовому законному володінні тощо).

Враховуючи це та повертаючись до правового висновку від 2 квітня 2019 року, важко не помітити, що ККС суперечить сам собі. Маючи намір заволодіти сумкою, засуджений вводить в оману щодо свого дійсного статусу водія, який, будучи особою, що правомірно тимчасово володіє нею у зв’язку з усною цивільно-правовою угодою з її доставки, віддає сумку засудженому. Таким чином потерпіла-власниця сумки дійсно добровільно не передавала її засудженому, разом із тим таку добровільну передачу здійснив потерпілий-водій як інша особа, уповноважена на вчинення дій щодо майна.

Далі те, що злочинець самостійно забрав сумку (водій фізично її не вручав) за суттю є тотожним самостійній передачі її водієм, адже останній, будучи особою, в правомірному володінні якої знаходиться сумка, дозволяє (помилково) її забрати. А це вже робить неоднозначним і висновок ККС щодо функціонального призначення обману — чи був він лише засобом отримання доступу до майна, чи безпосередньо саме завдяки омані засуджений заволодів майном? Вочевидь у недалекому майбутньому вищій судовій інстанції доведеться розробити більш дієві критерії для визначення функціонального призначення обману залежно від обставин справи. Вказівка ККС на використання ОСОБОЮ_1 обставин, що об’єктивно склалися на момент викрадення, та розрахунок на те, що його дії не будуть сприйматися іншими особами як протиправні, не може бути аргументом на користь відмежування крадіжки від шахрайства, оскільки при шахрайстві злочинець так само використовує обставини, що складаються, й розраховує на те, що потерпілий та інші сторонні особи не виявлять його обману, принаймні до моменту заволодіння майном/ правом на майно.

5. Незаконно виготовлений підакцизний товар як предмет злочину.

У цілому прогресивним є також і правовий висновок ККС від 14 листопада 2018 року (справа № 750/3335/16-к) стосовно встановлення ознак незаконно виготовлених підакцизних товарів, як предмету злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК. Прогресивність цього висновку пов’язана передусім з відмовою від помилкових суджень, які свого часу зробив ВСУ в постанові від 5 вересня 2013 року (справа № 5-15к13).

У справі, що розглядав ВСУ в 2013 році, засуджений як фізична особа без ліцензії на придбання, зберігання та збут алкогольних напоїв за місцем свого проживання незаконно виготовив із метою збуту, розлив у пластикові пляшки ємністю 5 та 6 л. алкогольний напій — вино під певними марками та незаконно збув 23 літри напою. Виходячи із нормативного визначення поняття «підакцизні товари», ВСУ сформулював перелік обов’язкових ознак, необхідних для визнання алкогольних напоїв предметом злочину, передбаченого ст. 204 КК: 1) одержання шляхом спиртового бродіння цукромістких матеріалів або виготовлення на основі харчових спиртів; 2) визначений мінімальний вміст етилового спирту; 3) визнання законом підакцизним товаром; 4) належність до відповідної товарної групи згідно з систе
мою опису та кодування товарів. Зважаючи на це, ВСУ вирішив, що оскільки в розглядуваній кримінальній справі саморобно виготовлене вино не відповідало встановленим для даного товару (продукції) стандартам, нормам і умовам (ДСТУ), то й такий напій не може належати до відповідної товарної групи, а отже, й бути предметом злочину.

Вимога фіксувати відповідність встановленим для підакцизного товару стандартам, нормам і умовам його виготовлення могла стати штучною перешкодою в боротьбі з обігом незаконно виготовлених підакцизних товарів, передусім алкогольних напоїв, питома вага справ щодо яких перевищує 90% від розслідуваних за ст. 204 КК. Не виключено, що через таку правову позицію було «поховано» значну кількість справ щодо незаконно виготовлених підакцизних товарів. Була створена загроза перетворення приписів статті 204 КК на мертві норми, адже в практичній площині в незаконному обігу перебувають переважно такі підакцизні товари, що виготовлені в непромисловий (кустарний) спосіб (у підвалах, господарських спорудах, підпільних цехах тощо) і без додержання всіх необхідних технічних умов та стандартів.

У постанові від 2018 року ККС відмовився від такого тлумачення у справі, за якою особу було засуджено, зокрема, за незаконне зберігання з метою збуту та збут незаконно виготовлених алкогольних напоїв (ч. 1 ст. 204 КК). У цій справі засуджений придбав етиловий спирт, змішав його з водою та за місцем проживання збув його у скляній пляшці «Спелая рябина». Проданий напій згідно з висновком експертиз також не відповідав технічним умовам (вимогам ДСТУ), виготовлений не промисловим способом, містив органічні речовини та при вживанні навіть становив загрозу життю і здоров’ю споживачів. Проте ККС проігнорував невідповідність рідини стандартам та визнав її підакцизним товаром, додатково вказавши, що «фактична наявність чи відсутність у складі ціни товару акцизного податку на кваліфікацію не впливає, оскільки цей злочин може посягати як на відносини у сфері захисту від недобросовісної конкуренції, так і на відносини у сфері оподаткування (зокрема, невключення акцизного податку до ціни товару, який законом визнається підакцизним)». Разом із тим, обмежившись лише загальним висновком про те, що в цій справі виявлена рідина відповідає всім чотирьом ознакам підакцизного товару, ККС так і не спромігся пояснити причини зміни своєї правової позиції та сформулювати нову.

Цим була втрачена нагода роз’яснити правозастосувачам, що спосіб виготовлення (промисловий чи кустарний) та відповідність вимогам ДСТУ не мають вирішального значення для віднесення товару до підакцизного. Достатньо лише, щоб такий товар за технологічним процесом виготовлення та хімічним складом був подібним до своїх відповідників, зазначених в УКТ ЗЕД. Вирішальне ж значення, як вбачається, повинні мати такі об’єктивні фактори, як оформлення та маркування тари, спосіб представлення, спосіб розливання, масштаб незаконної діяльності, формат збуту (в тому числі запланованого збуту) тощо. Із суб’єктивної точки зору винний має усвідомлювати, що з урахуванням вказаних об’єктивних обставин товару суб’єкт його придбання вважатиме цей товар таким, до ціни якого має бути включений акцизний податок, і бажає вчиняти відповідні незаконні дії з таким товаром. У такому разі саморобно виготовлений товар подається як справжній, тобто такий, до ціни якого включено акцизний податок (а не як самогон чи домашнє вино).

Замість цього ККС у вказаній постанові від 2018 року наводить нову правову позицію стосовно розуміння іншої обов’язкової ознаки предмета злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК. Як відомо, крім того, що товар має відповідати чотирьом ознакам належності його до підакцизного, він має бути незаконно виготовленим. Традиційно в судовій практиці послуговувалися пунктом 12 постанови пленуму ВСУ від 25 квітня 2003 року № 3, згідно з яким «незаконно виготовленими слід вважати зазначені в ст. 204 КК товари, що виготовлені: 1) особою, яка не зареєстрована як суб’єкт підприємництва, незалежно від того, чи підлягає діяльність з їх виготовлення ліцензуванню; 2) суб’єктом підприємницької чи господарської діяльності без одержання ліцензії, якщо їх виготовлення підлягає ліцензуванню». Це роз’яснення мало важливе значення передусім з огляду на те, що чинне законодавство не містить визначення поняття незаконного виготовлення.

ККС фактично вдався до неприкритого викривлення положень закону, коли вказав, що таке визначення надано в ст. 1 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» від 19 грудня 1995 року № 481/95ВР (далі — Закон № 481/95-ВР). Насправді ж вказаний закон не тільки ніколи не містив такого визначення, але й взагалі не оперує поняттям «незаконне виготовлення». Натомість у ньому надаються визначення поняття незаконного виробництва алкогольних напоїв та фальсифікації алкогольних напоїв. І якщо «незаконне виробництво» означає виробництво без наявності ліцензії на відповідний вид підприємницької діяльності, то «фальсифікація» охоплює умисне, з корисливою метою виготовлення алкогольних напоїв та тютюнових виробів із порушенням технології чи з неправомірним використанням знака для товарів і послуг, чи копіюванням форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само прямим відтворенням товару іншого підприємця із самовільним використанням його імені. Саме останнє досить широке поняття використав ККС, ототожнивши «фальсифікацію» з «незаконним виготовленням».

Тут необхідно підкреслити, що поняття «фальсифікація» та «незаконне виробництво» з’явилися в Законі № 481/95ВР у 2000 році одночасно і при цьому, згідно з тим же законом, який доповнив КУпАП статтею 177-2, що встановлювала адміністративну відповідальність за виготовлення, придбання, зберігання та реалізацію фальсифікованих алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Трактування «незаконного виготовлення» як такого, що здійснюється без відповідної ліцензії, та наповнення «фальсифікації» тим змістом, який витікає із законодавчого визначення, пізніше якраз і дозволяло відмежовувати адміністративну відповідальність за незаконне поводження з фальсифікатом від кримінальної відповідальності за дії з незаконно виготовленими алкогольними напоями і тютюновими виробами. Зважаючи на нову правову позицію ККС, застосовність статті 177-2 КУпАП практично унеможливлюється.

6. Ознаки терористичної організації.

Предметом розгляду ККС були також і вкрай гострі із соціально-політичної точки зору питання. Серед них проблема визнання організації терористичною. У постанові від 5 липня 2018 року (справа № 225/6151/15-к) зроблено висновок, що «таке визнання здійснюється судом у конкретному провадженні на підставі наявних матеріалів. Існування окремого судового рішення, рішення органу законодавчої чи виконавчої влади про визнання діяльності терористичною для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 258-3 КК не вимагається». Вітаючи цей правовий висновок, все ж таки його аргументація не позбавлена істотних недоліків, що виявилися в допущених суперечностях.

Поняття «терористична група» та «терористична організація» стали новелою КК 2001 року. У 2006 році кодекс було доповнено статтею 258-3, яка й по нині передбачає відповідальність за створення терористичної групи/терористичної організації, керівництво ними, участь у них, а також сприяння їх створенню чи діяльності. До прийняття в 2003 році Закону України «Про боротьбу з тероризмом» ці поняття вважалися різновидами організованої групи (ч. 3 ст. 28 КК) та злочинної організації (ч. 5 ст. 28 КК) відповідно як самостійних форм співучасті. Тобто для встановлення ознак терористичної організації спершу необхідно було констатувати всі обов’язкові ознаки злочинної організації як такої. Проте спеціальний закон надав власне визначення поняттю терористичної організації. З того часу триває дискусія про те, яким же визначенням слід керуватися при застосуванні відповідних норм КК.

І хоча ця проблема не була в центрі предмету оскарження, це не означає, що її треба було ускладнювати, тим більше, що завдання ККС якраз у тому, щоб подібні проблеми згладжувати (нейтралізовувати), а не поглиблювати. Спершу ККС зазначає: «поняття терористичної організації визначено у ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», а також ст. 28 КК, — це стійке об’єднання трьох і більше осіб, створене з метою здійснення терористичної діяльності, в межах якого здійснюється розподіл функцій, встановлено певні правила поведінки, обов’язкові для цих осіб під час підготовки та вчинення терористичних актів. Достатнім для визнання організації терористичною є те, що якщо хоча б один із її структурних підрозділів здійснює терористичну діяльність з відома хоча б одного з керівників (керівних органів) усієї організації». Тобто ККС на відміну від учених, які сперечалися стосовно того, яким із законодавчих визначень слід послуговуватися, вирішив поєднати їх. При цьому факт того, що ці визначення суперечать один одному, щонайменше в частині кількісної ознаки співучасті, був проігнорований. Вказівка на те, що поняття терористичної організації визначено ст. 28 КК, повністю нівелюється подальшим визначенням, яке є незміненим відтворенням аналізованого поняття зі спеціального закону. Надалі ККС вказує, що «терористична організація виділена як вид злочинної організації за спеціальною метою здійснення терористичної діяльності». Це твердження заперечує попереднє цитування спеціального закону.

Як вбачається, якщо терористична організація є видом злочинної організації, то повинна володіти всіма її обов’язковими ознаками, зазначеними в ч. 4 ст. 28 КК, серед яких, зокрема, кількісна ознака — не менше п’яти суб’єктів злочинів, а також мета безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп. Звідси для потреб застосування ст. 2583 КК не може визнаватися терористичною організацією стійке ієрархічне об’єднання з менш ніж п’яти осіб та/або метою створення якого було, зокрема, здійснення такої терористичної діяльності, яка згідно з чинним КК не підпадає під ознаки тяжкого чи особливо тяжкого злочину (для прикладу, такий вид терористичної діяльності як пропаганда й поширення ідеології тероризму взагалі не є злочином за КК України, натомість публічні заклики до вчинення терористичного акту, а також розповсюдження, виготовлення чи зберігання з метою розповсюдження матеріалів з такими закликами, є злочином середньої тяжкості).

P. S. Автор даної статті сподівається, що висловлені в ній критичні зауваження сприятимуть вдосконаленню аргументації нових правових висновків вищого судового органу та загострять увагу на критично оцінених правових позиціях і проблемах, що з них витікають.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.